#Article 1: Географія (1951 words)


Геогра́фія, або земле́пис (від  — опис Землі; де  — Земля і  — писати, описувати) — система наук, що вивчає географічну оболонку Землі (епігеосферу), її просторову природну і соціально-економічну різноманітність, господарство і населення планети, окремих її регіонів та країн, а також зв'язки між природним середовищем і діяльністю людини. В сучасному розумінні поняття «географія» заміщено поняттям «географічні науки».

Уперше термін «географія» був запропонований давньогрецьким географом Ератосфеном (276—194 до н. е.).

Основне завдання сучасної географії полягає у вивченні законів і закономірностей розміщення та взаємодії компонентів географічного середовища та їхніх поєднань на різних рівнях. Складність об'єкта дослідження і широта предметної області зумовили диференціацію єдиної географії на низку спеціалізованих (галузевих) наукових дисциплін, які утворюють систему географічних наук. Водночас окремі дослідники намагалися поєднувати суспільні процеси з компонентами географічного середовища. У такий спосіб починали зароджуватися нові напрямки географічних досліджень, які, починаючи з XX століття, набули сучасних рис. Відповідно до об'єктів вивчення в сучасній географії виділяють природничо-географічні і суспільно-географічні науки, які тісно між собою пов'язані спільними завданнями всебічного вивчення природно- і виробничо-територіальних комплексів та їхніх компонентів.

Природничо-географічні (фізико-географічні) науки вивчають закономірності будови й розвитку географічної оболонки та її окремих складових частин (рельєф, клімат, води, ґрунти, рослинний і тваринний світ). До них належать загальна фізична географія (землезнавство), ландшафтознавство, палеогеографія та галузеві фізико-географічні дисципліни — геоморфологія, кліматологія, гідрологія, океанологія, гляціологія, геокріологія, географія ґрунтів, біогеографія.

До суспільно-географічних (соціально-економічних) належать науки, що вивчають географічне розміщення виробництва, умови та особливості його розвитку в різних країнах та районах — економічна, політична, географія населення, галузей економіки (промисловості, сільського господарства, транспорту тощо).

Система географічних наук включає також інтегральні наукові дисципліни: геоекологію, історичну географію, картографію, країнознавство та теоретичну географію. Крім того, до географії належать дисципліни прикладного характеру: військова, інженерна, космічна, меліоративна, медична та рекреаційна географія тощо.

Фізична географія вивчає закономірності будови і розвитку географічної поверхні та її окремих частин. Тобто об'єктом вивчення фізичної географії є географічна оболонка загалом, або окремі її «сфери» — атмосфера, літосфера, гідросфера, педосфера, біосфера. Основу фізичної географії становить загальне землезнавство і ландшафтознавство. За довге існування людської популяції її дослідники склали значний перелік географічних фізичних дисциплін, які створюють поняття «науки про Землю». Система фізичної географії включає також картографію, хоча інколи її окремо виділяють від головної гілки як окрему географічну дисципліну.

До фізико-географічних наук належать:

Галузеві дисципліни:

Палеогеографічний цикл дисциплін:

Економічна та соціальна географія (у деяких країнах суспільна географія отримала назву «антропогеографія» — людська географія) — це розділ географії, який вивчає особливості людського існування на об'єкті Земля, що передбачає глибоке вивчення процесу взаємодії суспільства з природою, розміщення виробництва, розселення населення, умови та особливості їхнього розвитку в різних країнах і регіонах, організації території з урахуванням природних, соціальних, економічних і екологічних чинників. Виокремлюють окремі галузі суспільної географії: географія населення, промисловості, сільського господарства, транспорту, невиробничої сфери та інші. Соціальну географію часто розглядають у комплексі з економічною географією.

До соціально-економічних географічних наук належать:

Галузеві дисципліни:

Соціальний цикл дисциплін:

Політичний цикл дисциплін:

Економічний цикл дисциплін:

Демографічний цикл дисциплін:

Політична географія — суспільно-географічна дисципліна, яка займається вивченням територіальної (геопросторової) організації та дослідженням географічних закономірностей формування і розвитку політичної сфери життя суспільства.

Основним об'єктом дослідження політичної географії є елементарні та інтегральні територіально-політичні системи — об'єктивно взаємопов'язані поєднання різноманітних елементів політичної сфери, що склалися на певній території — у їх взаємодії між собою і з географічним простором:

До інтегральних географічних наук належать:

Прикладні географічні дисципліни пов'язані як з природничими, так і з соціально-економічними географічними науками. Вони обслуговують практичні завдання людської діяльності.

До прикладних географічних наук належать:

Об'єкт вивчення географії — закони і закономірності розміщення і взаємодії компонентів географічного середовища і поєднань на різних рівнях. Об'єктом вивчення фізичної географії є як географічна оболонка загалом, так і окремі її компоненти (атмосфера, літосфера, гідросфера, педосфера, біосфера) як окремі системи.

Основною метою географічних досліджень на сучасному етапі є наукове обґрунтування шляхів раціональної територіальної організації суспільства і природовикористання, створення основ стратегії екологічно безпечного розвитку суспільства. Більшість географів класичної школи продовжують визначати фізичну географію як науку, а решту її суспільних напрямків  — похідними наукового пізнання та суспільними проектами, що переплітаються з різними сферами та науками.

Завдання географії:

У географії використовують такі методи:

Для збирання та обробки фактичного матеріалу проводять експедиційні, стаціонарні, лабораторні й дистанційні дослідження.

Географія відноситься до найдавніших знань людства. Вона виникла як опис географічної оболонки Землі, її структури та динаміки, взаємодії та розповсюдження у просторі окремих компонентів. Декілька тисячоліть пішло на становлення фізичної географії і формування підвалин класичної географічної науки. Водночас поодинокі дослідники намагалися поєднувати суспільні процеси з компонентами географічного середовища. У такий спосіб починали зароджуватися нові напрямки географічних досліджень, які, починаючи з XX століття, набули сучасних рис.

Перші знання про просторову організацію навколишнього світу ми знаходимо на древніших знаряддях праці, культу, наскельних малюнках. Як наука оформлюється в перших землеробських країнах Сходу (Шумері, Стародавньому Єгипті та Греції). На перших етапах географія мала переважно описовий характер і не диференціювалась на окремі галузі. Географічні знання накопичувались завдяки торгівлі, військовим походами, мореплавству. Вперше описові знання про відомі країни були узагальнені в працях Геродота (V ст. до н. е.), Арістотеля (384—322 до н. е.), Ератосфена (276—194 до н. е.), Страбона (63 до н. е.- 20-ті н. е.), Птолемея (II ст. н. е.) та ін. У їхніх працях містяться спроби перших наукових пояснень природи різних географічних явищ, висловлено припущення й теоретично доведено про кулястість Землі, вказується на взаємозв'язок між земними оболонками, дано опис відомих на той час країн Ойкумени.

Географічні уявлення і поняття за часів середньовіччя часто базувались на біблійних догмах. Проте діяльність учених, мандрівників, зокрема арабських і кавказьких (вірменський учений VII століття Ананія Ширакаці), венеціанських і генуезьких купців сприяла одержанню нових географічних відомостей. Розквіт класичної західної географічної традиції відбувся в епоху Відродження, яка відзначилась переосмисленням досягнень епохи пізнього еллінізму. В епоху формування капіталізму потреба в розширенні ринків збуту продукції, пошуки нових джерел сировини, нових шляхів створювали передумови для дальшого розвитку науки.

В результаті Великих географічних відкриттів (XV—XVII століття), здійснених європейськими мандрівниками і мореплавцями, було встановлено контури майже всіх материків, досліджено більшу частину земної поверхні, одержані відомості про природу й господарство раніше невідомих країн. Значних успіхів за цей час досягла картографія, Герхардом Меркатором була розроблена незамінна для навігації картографічна проекція, що названа його іменем. «Загальна географія» (; 1650) Бернгарда Вареніуса була найбільшою узагальненою географічною працею цього періоду. У Московській державі впродовж територіальної експансії XVI—XVII століть складаються «писцеві», «межові» книги та «чертежі» («Книга Большому чертежу») до яких потрапляють важливі дані про південь та схід України. Дані про природу та населення Сибіру і Далекого Сходу одержано внаслідок походів козаків-землепроходців. Розвиткові географічної науки в Росії у XVIII століття сприяли праці Івана Кирилова, Василя Татищева та Михайла Ломоносова, який очолював географічний департамент Російської академії наук. Останній стояв на позиціях стихійного матеріалізму, дійшов висновку про взаємозумовленість усіх елементів природи, запровадив термін «економічна географія», обґрунтував ідею про Північний морський шлях.

Наприкінці XVIII та протягом XIX століття західноєвропейськими дослідниками провадились інтенсивні географічні дослідження південної півкулі. До внутрішніх районів Африки дістаються француз француз Фредерік Кайо (1815—1822), британці Девід Лівінгстон (1840—1873), Джон Спік (1856—1863), Генрі Мортон Стенлі (1871—1888), Герберт Вард (1884—1889) та ін. У цей час Південну Америку досліджують іспанець Фелікс де Асара (1781—1801), британець Роберт Фіцрой (1831—1832), французи Алсид д'Орбіньї (1826—1834) і Франсіс Кастельно (1844—1845) та ін. На Австралійському материку природничими дослідженнями займаються британці Чарлз Ґреґорі (1846—1858), Томас Мітчелл (1831—1847), Едвард Джайлс (1861—1876), Чарлз Стерт (1828—1860), Джон Макдуал Стюарт (1842—1872). Поряд з науковими подорожами споряджалось чимало експедицій здебільшого колонізаторського штибу. В наукових дослідженнях Центральної Азії XIX—XX століття провідна роль належить російським мандрівникам та ученим, серед яких були й етнічні українці, або люди доля яких тісно пов'язана з Україною — Петро Семенов (1856—1857), Микола Пржевальський (1867—1888), Петро Козлов (1882—1909) та ін. З другої половини XIX століття активно починає розвиватись університетська географія. 1845 року створюється Російське географічне товариство.

Велике значення для систематизації та аналізу накопичених великих обсягів фактичного матеріалу мали праці німецького мандрівника й дослідника природи Олександра Гумбольдта, який заклав основи сучасної академічної географії. Його найвідоміша праця «Космос» (1845—1862) ґрунтується на ідеях комплексного і порівняльного підходу у вивченні природних явищ. Порівняльний метод на базі ідеалістичного підходу до географічного детермінізму (його вирішальна роль у розвитку суспільства) розвивав також його співвітчизник Карл Ріттер. Фрідріх Ратцель був визначним представником антропогеографічного напряму. Для французької наукової школи цього періоду, заснованої Полем Відалем де ла Блашем, характерне намагання обмежити сферу географічних досліджень вивченням регіональних особливостей у межах окремих країн. В Росії Василь Докучаєв заснував школу комплексних фізико-географічних досліджень, в основу яких було покладено вчення про географічну зональність. Його співвітчизники Олександр Воєйков та Дмитро Анучин внесли вагомий вклад у пізнання взаємозв'язків елементів географічної оболонки. З кінця XIX століття поступово відбувається процес галузевої диференціації географії з одночасним насиченням загальнонауковими методами й інструментарієм.

Із переходом до централізованого державного господарювання в СРСР здійснюються комплексні наукові експедиції з вивчення території Північної Євразії, особливо віддалених і високогірних районів. Проведено великі роботи з дослідження Арктики й освоєння Північного морського шляху. Створено численні карти, атласи, монографії. Важливе значення для розвитку географії мали праці Андрія Григор'єва, який ввів поняття про географічну оболонку. Лев Берг запровадив дослідження географічних ландшафтів, які далі розвивали Станіслав Калесник і Віктор Сочава. Дослідження рельєфу було теоретично узагальнено в працях Інокентія Герасимова, Костянтина Маркова. Велике наукове й практичне значення мали дослідження Михайлом Будико радіаційного і теплового балансів Землі, планетарного круговороту вологи, Борисом Алісовим циркуляції повітряних мас. Світовий океан та його біологічну продуктивність досліджували Юлій Шокальський та Миколою Зубовим. Розробкою теоретичних проблем розміщення виробництва, питань економічної оцінки природних умов і ресурсів, формування економічних районів тощо займались Микола Баранський та Микола Колосовський, велись конкретні дослідження окремих регіонів та районів. Результати досліджень галузевих географічних дисциплін було покладено в основу комплексного, синтетичного вивчення природних і виробничих територіальних комплексів та їхніх взаємозв'язків.

Центром наукових досліджень в Україні є Інститут географії. Дослідження проводять також інші установи національної академії наук (НАНУ), зокрема відділення географії Інституту геофізики, профільні кафедри вищих навчальних закладів.

Географічна наука в НАНУ на початку її формування на академічному рівні була представлена фізико-географом і геоморфологом Павлом Тутковським (академік від 1918 року), економіко-географом Костянтином Воблим (академік з 1919), метеорологом і кліматологом Борисом Срезневським (академік з 1920). Важливу роль у розвитку географії відіграло вчення про біосферу і ноосферу українського академіка Володимира Вернадського — першого президента АН України.

У наступні роки географічну науку в АН України розвивали відомий географ і мандрівник Петро Козлов (академік з 1927), географ Степан Рудницький (академік з 1929), гідролог Євген Оппоков (академік з 1929), полярник Отто Шмідт (академік з 1934), фізико-географ і ґрунтознавець Георгій Висоцький (академік з 1939), економіко-географ Яків Фейгін (член-кореспондент з 1939).

Було проведено дослідження природно-територіальних комплексів та виробничо-територіальних систем, вивчення окремих компонентів природи, фізико-географічного та виробничо-територіального районування, раціонального використання природних ресурсів та охорони природи. Геоморфологічні й палеогеографічні дослідження Бондарчука й Дмитрієва продовжили Дмитро Соболєв, Петро Заморій, Максим Веклич, Микола Волков, Василь Галицький, Каленик Геренчук, Іван Рослий, Ігор Соколовський, Петро Цись. Дослідження кліматичних і гідрологічних умов країни проводили Євген Опоков, Борис Срезневський, Георгій Дубинський, Костянтин Логвинов, Віктор Назаров, Валентин Попов, Олександр Раєвський, Михайло Щербань. Ґрунти країни вивчали Олексій Соколовський, Георгій Гринь, Наталія Вернандер, Микола Крупський, Іван Гоголев. Фізико-географічне районування проводили Каленик Геренчук, Олександр Маринич, Гаврило Міллер, Петро Погребняк, Генріх Швебс, Петро Шищенко. Широкі економіко-географічні дослідження були розгорнуті цілю плеядою вітчизняних вчених, серед яких особливо відзначились Костянтин Воблий, Максим Паламарчук, Опанас Ващенко, Інга Горленко, Олексій Діброва, Федір Заставний, Микола Ігнатенко, Леонід Корецький, Ізраїль Мукомель, Микола Пістун, Юхим Пітюренко, Олександр Топчіев, Олег Шаблій, Раїса Язиніна. На основі ґрунтовних досліджень створено докладні загальногеографічні та різноманітні тематичні карти і атласи. Географічним картографуванням займались Андрій Золовський, Іван Левицький, Леонід Руденко, Андрій Харченко.

На сучасному етапі географія більше набуває конструктивного характеру (експериментально-перетворювального). У зв'язку з науково-технічною революцією стали актуальними проблеми розробки теоретичних і методичних основ наукового прогнозування результатів впливу на природу людської діяльності, вирішення регіональних і глобальних екологічних проблем.

З 1871 року проводяться міжнародні конгреси географів-науковців, на основі яких 1922 року в Брюсселі було створено Міжнародний географічний союз (МГС; IGU).

Провідні географічні товариства світу:

Головною географічною науковою періодикою в Україні є міжвідомчі збірники: «Фізична географія та геоморфологія», «Часопис картографії», «Метеорологія, кліматологія та гідрологія», «Гідрологія, гідрохімія і гідроекологія», «Економічна та соціальна географія», «Географія та туризм».

В Україні перші географічні кафедри було створено при Київському (Петро Броунов), Харківському (Андрій Краснов) та Одеському (Гаврило Танфільєв) університетах.




#Article 2: Атом (2825 words)


А́том (від  — «неподільний», або буквально «тіло, яке не можна розсікти навпіл»,) — з хімічної точки зору найменша, електронейтральна, хімічно неподільна частинка речовини. Фізична модель атома, у свою чергу, докладніше розкриває подробиці його будови. Відповідно до неї, атом складається з щільного ядра з позитивно заряджених протонів та електрично нейтральних нейтронів. Ядро оточене набагато більшою за розміром оболонкою з негативно заряджених електронів. Кількість протонів дорівнює кількості електронів, і тому атом є електрично нейтральним. В іншому випадку (при втраті чи набутті одного або кількох електронів) атом перетворюється на іон, що має певний позитивний чи негативний електричний заряд (у разі нестачі електронів такий іон називається катіоном, а у разі надлишку — аніоном). У свою чергу, склад ядра атома визначає собою тип атома та його ізотопа: заряд ядра Z визначається кількістю протонів у ядрі, а його масове число А — сумарною кількістю нейтронів та протонів. Таким чином, атом — динамічна й складна система субатомних частинок, урівноважених електростатичною взаємодією,  та  ядерними силами.

Сучасні уявлення про будову атома загалом базуються на уявленнях квантової механіки. На популярному рівні будову атома можна викласти у рамках так званої планетарної моделі, запропонованої Ернестом Резерфордом у 1911 році як результат його експериментів з розсіяння альфа-частинок атомами золота, та моделі Бора. 

Згідно з моделлю Резерфорда атом складається з масивного важкого ядра і електронів, що обертаються навколо ядра. Така модель нагадує своєю будовою Сонячну систему, що й слугувало при виборі назви моделі. Однак, сьогодні модель атома Резерфорда має лише історичну цінність. Проблема цієї моделі полягає у її нестабільності. Відповідно до теорії Максвела заряджена частинка, що рухається з прискоренням повинна випромінювати. Відповідно, електрон обертаючись навколо ядра, рухається із доцентровим прискоренням, а отже має випромінювати і, гублячи кінетичну енергію, падати на ядро. Такий атом повинен існувати протягом неймовірно малих проміжків часу (близько 10 мільярдних долі секунди).

Планетарну модель змінила модель Бора, ставши етапом у розвитку квантової механіки. За цією моделлю:

Складні атоми мають десятки, а для дуже важких елементів, навіть сотні електронів. Згідно з принципом нерозрізнюваності частинок електронні стани атомів формуються всіма електронами, й неможливо визначити, де перебуває кожен із них. Однак у так званому одноелектронному наближенні можна говорити про певні енергетичні стани окремих електронів.

Згідно з цими уявленнями існує певний набір орбіталей, які заповнюються електронами атома. Ці орбіталі утворюють певну електронну конфігурацію. На кожній орбіталі може знаходитися не більш як двоє електронів (принцип виключення Паулі). Орбіталі групуються в оболонки, кожна з яких може мати лише певну фіксовану кількість орбіталей (1, 4, 10 тощо). Орбіталі поділяють на внутрішні й зовнішні. В основному стані атома внутрішні оболонки повністю заповнені електронами.

На внутрішніх орбіталях електрони сильно зв'язані з ядром. Щоб вирвати електрон з внутрішньої орбіталі потрібно надати йому велику енергію, до кількох тисяч електронвольт. Таку енергію електрон на внутрішній оболонці може отримати лише поглинувши квант рентгенівського випромінювання. Енергії внутрішніх оболонок атомів індивідуальні для кожного хімічного елемента, а тому за спектром рентгенівського поглинання можна ідентифікувати атом. Цю індивідуальність використовують в деяких методах рентгенівської спектроскопії, зокрема в рентгенофлуоресцентному аналізі,  рентгенівській спектроскопії поглинання, рентгенівській фотоелектронній спектроскопії та оже-спектроскопії.

На зовнішній оболонці електрони на більшій відстані від ядра і слабше зв'язані з ним. Саме ці електрони беруть участь у формуванні хімічних зв'язків, тому зовнішню оболонку називають валентною, а електрони зовнішньої оболонки — валентними електронами.

Основна маса атома зосереджена у ядрі, яке складається з нуклонів: протонів і нейтронів, зв'язаних між собою силами ядерної взаємодії.

Кількість протонів у ядрі атома визначає його атомний номер і те, якому елементові належить атом. Наприклад, атоми вуглецю містять 6 протонів. Всі атоми із певним атомним номером мають однакові фізичні характеристики й проявляють однакові хімічні властивості. В періодичній таблиці елементи перелічені в порядку зростання їх атомного номера.

Загальна кількість протонів та нейтронів в атомі елемента називається масовим числом і визначає його атомну масу, оскільки протон та нейтрон мають масу приблизно рівну 1 а. о. м. Нейтрони в ядрі не впливають на те, якому елементові належить атом, але хімічний елемент може мати атоми з однаковою кількістю протонів і різною кількістю нейтронів. Такі атоми мають однаковий атомний номер, але різну масу, й називаються ізотопами елементу. Наприклад, атоми водню завжди містять один протон, але існують ізотопи без нейтронів (водень-1, який іноді називають протієм — найпоширеніша форма), з одним нейтроном (дейтерій) і двома нейтронами (тритій). Відомі елементи складають неперервний натуральний ряд за числом протонів у ядрі, починаючи з атома водню з одним протоном і закінчуючи атомом Оганесона, в ядрі якого 118 протонів.

Коли пишуть назву ізотопу, після неї пишуть масове число. Наприклад, ізотоп вуглець-14 містить 6 протонів та 8 нейтронів, що в сумі становить масове число 14.
Інший популярний метод нотації полягає в тому, що атомна маса позначається верхнім індексом перед символом елементу. Наприклад, вуглець-14 позначається, як 14C.

Атомна маса елементу, наведена в періодичній таблиці, є усередненим значенням маси ізотопів, що зустрічаються в природі. Усереднення проводиться відповідно до поширеності ізотопу в природі.

Зі збільшенням атомного номера зростає додатний заряд ядра, а, отже, кулонівське відштовхування між протонами. Щоб втримати протони вкупі, необхідно дедалі більше нейтронів. Проте велика кількість нейтронів нестабільна, і ця обставина накладає обмеження на можливий заряд ядра і кількість хімічних елементів, що існують в природі. Усі ізотопи елементів періодичної системи, починаючи з номера 83 (Бісмут), радіоактивні. Хімічні елементи з великими атомними номерами мають дуже малий час життя, можуть бути створені лише при бомбардуванні ядер легших елементів іонами, й спостерігаються лише під час експериментів з використанням прискорювачів. Станом на липень 2017 року найважчим синтезованим хімічним елементом є Оганесон.

Чимало ізотопів хімічних елементів нестабільні й розпадаються з часом. Це явище використовується радіоелементним аналізом для визначення віку об'єктів, що має велике значення для археології та палеонтології.

p = 1,410607·10−20 Дж·T−1

Із ядерним магнетоном величина пов'язана співвідношенням

Оскільки найбільший внесок в масу атома вносять протони і нейтрони, повне число цих частинок у нукліді називають масовим числом. Значення масового числа близьке до атомної маси нукліда. Масу спокою нукліда часто наводять в атомних одиницях маси (а. о. м.) або Дальтонах (Да). Ця одиниця визначається як 1/12 частина маси спокою нейтрального атома Карбону-12, яка приблизно дорівнює 1,66  г. Водень-1 або протій — найлегший ізотоп Гідрогену, і атом з найменшою масою, має масу близько 1,007825 а. о. м.. Маса атома приблизно дорівнює добутку масового числа на атомну одиницю маси. Найважчий стабільний ізотоп — Плюмбум-208 з масою 207,9766521 а. о. м.. Через те, що маси навіть найважчих атомів у звичайних одиницях (наприклад, в грамах) дуже малі, в хімії для вимірювання кількості речовини використовують молі. В одному молі будь-якої речовини міститься одне й те саме число атомів (приблизно 6,022). Це число (число Авогадро) вибране таким чином, що якщо маса елемента дорівнює 1 а. о. м., то моль атомів цього елемента буде мати масу 1 г. Наприклад, атом Карбону-12 має масу 12 а. о. м., тому 1 моль вуглецю має масу 12 г.

Розмір атома є величиною, що важко піддається вимірюванню, адже центральне ядро оточує розмита електронна хмара. Для атомів, що утворюють тверді кристали, відстань між суміжними вузлами кристалічної ґратки може слугувати наближеним значенням їхнього розміру. Для атомів, що кристалів не формують, використовують інші техніки оцінки, включно з теоретичними розрахунками. Наприклад, розмір атома Гідрогену оцінюють як 1,2×10−10 м. Це значення можна порівняти з розміром протона (що є ядром атома водню): 0,87×10−15 м і переконатися в тому, що ядро атома водню в 100 000 разів менше, ніж сам атом. Атоми інших елементів зберігають приблизно те саме співвідношення. Причиною цього є те, що елементи із більшим позитивно зарядженим ядром притягують електрони сильніше.

Ще одною характеристикою розмірів атома є радіус ван дер Ваальса — віддаль, на яку до одного атома може наблизитися інший атом. Міжатомні віддалі в молекулах характеризуються довжиною хімічних зв'язків або ковалентним радіусом.

Значення енергії, які може мати атом, обчислюються й інтерпретуються, виходячи з положень квантової механіки. При цьому враховуються такі фактори, як електростатична взаємодія електронів з ядром та електронів між собою, спіни електронів, принцип нерозрізнюваності часток. У квантовій механіці стан, в якому перебуває атом описується хвильовою функцією, яку можна знайти з розв'язку рівняння Шредінгера. Існує певний набір станів, кожен із яких має певне значення енергії. Стан із найменшою енергією називається основним станом. Інші стани називаються збудженими. Атом перебуває в збудженому стані скінченний час, випромінюючи рано чи пізно квант електромагнітного поля (фотон) і переходячи в основний стан. В основному стані атом може перебувати довго. Щоб збудитися, йому потрібна зовнішня енергія, яка може надійти до нього тільки із зовнішнього середовища. Атом випромінює чи поглинає світло лише певних частот, які відповідають різниці енергій його станів.

Можливі стани атома індексуються квантовими числами, такими як спін, квантове число орбітального моменту, квантове число повного моменту. Детальніше про їхню класифікацію можна прочитати в статті електронні терми атомів.

Між різними станами атомів можливі переходи, викликані зовнішнім збуренням, найчастіше електромагнітним полем. Внаслідок квантування станів атома оптичні спектри атомів складаються з окремих ліній, якщо енергія кванта світла не перевищує енергію іонізації. При вищих частотах оптичні спектри атомів стають неперервними. Ймовірність збудження атома світлом падає із подальшим ростом частоти, але різко зростає при певних характерних для кожного хімічного елемента частотах в рентгенівському діапазоні.

Збуджені атоми випромінюють кванти світла з тими ж частотами, на яких відбувається поглинання.

Переходи між різними станами атомів можуть викликатися також взаємодією зі швидкими зарядженими частинками.

Електро́нна густина́ — величина, що визначається квадратом модуля хвильової функції в даній точці (імовірність знаходження тут електрона) помноженому на заряд електрона.

При аналізі розподілу електронів у молекулярній частинці — вирахуване число електронів (не обов'язково ціле) на певному атомі.
Термін інколи помилково застосовують замість розподілу зарядів у молекулі.

Хімічні властивості атома визначаються в основному валентними електронами — електронами на зовнішній оболонці. Кількість електронів на зовнішній оболонці визначає валентність атома.

Атоми останнього стовпчика періодичної таблиці елементів мають повністю заповнену зовнішню оболонку, а для переходу електрона на наступну оболонку потрібно надати атому дуже велику енергію. Тому ці атоми інертні, не схильні вступати в хімічні реакції. Інертні гази зріджуються й кристалізуються тільки при дуже низьких температурах.

Атоми першого стовпчика періодичної таблиці елементів мають на зовнішній оболонці один електрон, і є хімічно активними. Їхня валентність дорівнює 1.
Характерним типом хімічного зв'язку для цих атомів у кристалізованому стані є металічний зв'язок.

Атоми другого стовпчика періодичної таблиці в основному стані мають на зовнішній оболонці 2 s-електрони. Їхня зовнішня оболонка заповнена, тому вони мали б бути інертними. Але для переходу з основного стану із конфігурацією електронної оболонки s² у стан із конфігурацією s¹p¹ потрібно дуже мало енергії, тож ці атоми мають валентність 2, проте вони проявляють меншу активність.

Атоми третього стовпчика періодичної таблиці елементів (у короткій формі) мають у основному стані електронну конфігурацію s²p¹. Вони можуть проявляти різну валентність: 1, 3, 5. Остання можливість виникає тоді, коли електронна оболонка атома доповнюється до 8 електронів і стає замкнутою.

Атоми четвертого стовпчика короткої форми періодичної таблиці елементів здебільшого мають валентність 4 (наприклад, вуглекислий газ CO2), хоча можлива й валентність 2 (наприклад, чадний газ CO). До цього стовпчика належить вуглець — елемент, який утворює найрізноманітніші хімічні сполуки. Сполукам вуглецю присвячений особливий розділ хімії — органічна хімія.
Інші елементи цього стовпчика — кремній, германій при звичайних умовах є твердотілими напівпровідниками.

Елементи п'ятого стовпчика мають валентність 3 або 5.

Елементи шостого стовпчика короткої форми періодичної таблиці в основному стані мають конфігурацію s²p⁴ і загальний спін 1. Тому вони двовалентні. Починаючи з 3 періоду, існує також можливість переходу атомів в збуджені стани s²p³d та sp³d², в яких валентність дорівнює 4 та 6 відповідно.

Елементам сьомого стовпчика короткої форми періодичної таблиці не вистачає одного електрона на зовнішній оболонці для того, щоб її заповнити. Вони здебільшого одновалентні. Проте можуть вступати в хімічні сполуки в збуджених станах, проявляючи валентності 3, 5, 7.

Для перехідних елементів характерне заповнення зовнішньої s-оболонки, перш ніж повністю заповнюється d-оболонка. Тому вони здебільшого мають валентність 1 або 2, але в деяких випадках один із d-електронів бере участь в утворенні хімічних зв'язків, і валентність стає рівною трьом. В утворенні зв'язків може взяти участь і більша кількість d-електронів. Саме елементам платинової групи притаманний найширший спектр валентностей аж до максимального значення 8. А ось лантаніди та актиніди проявляють здебільшого валентність 3, рідше 2, 4.

При утворенні хімічних сполук атомні орбіталі видозмінюються, деформуються і стають молекулярними орбіталями. При цьому відбувається процес гібридизації орбіталей — утворення нових орбіталей, як специфічної суми базових.

Атоми надто малі, щоб їх можна було спостерігати за допомогою оптичного мікроскопа, роздільна здатність якого не перевищує десятих долей мікрона. Роздільна здатність електронного мікроскопа загалом порівняна з розмірами атома, але все ж отримання зображення атомів у них складна технічна задача. Найкраще окремі атоми можна розрізнити за допомогою скануючого тунельного мікроскопа. При цьому те зображення, яке бачить дослідник, є тільки комп'ютерною реконструкцією на моніторі. Скануючий тунельний мікроскоп відчуває нерівності на поверхні, в тому числі нерівності атомарних розмірів, «на дотик». У ньому тонкий щуп сканує поверхню в горизонтальному напрямку, здійснюючи такі рухи у вертикальному напрямку, щоб підтримувати постійним тунельний струм. Саме ці вертикальні зміщення й записуються електронікою, яка надалі реконструює зображення.

Поняття атом, як і саме слово, має давньогрецьке походження, хоча істинність гіпотези про існування атомів знайшла своє підтвердження лише у 20 столітті. Основною ідеєю, яка стояла за даним поняттям протягом всіх сторіч, було уявлення про світ як про набір величезної кількості неподільних елементів, які є дуже простими за своєю структурою й існують від початку часів.

Концепція атома як найменшої неподільної частинки матерії вперше була запропонована на початку I тисячоліття до н. е. фінікійським вченим Мохом. Його погляди в 5 столітті до нашої ери розвинув грецький філософ Левкіпп. Потім естафету підхопив учень Левкіппа Демокрит — який, власне, і запровадив в науковий обіг термін «атом». Збереглися лише окремі фрагменти їх робіт, з яких стає зрозумілим, що вони виходили з невеликої кількості досить абстрактних фізичних гіпотез:

За Демокрітом, вся природа складається з атомів, найдрібніших часток речовини, які спочивають чи рухаються в абсолютно пустому просторі. Всі атоми мають просту форму, а атоми одного сорту є тотожними; різноманіття природи відображає різноманіття форм атомів і різноманіття способів, в які атоми можуть зчіплюватись між собою. І Демокріт, і Левкіп вважали, що атоми, почавши рухатись, продовжують рухатись за законами природи.

Найбільш важким для давніх греків було питання про фізичну реальність основних понять атомізму. В якому розумінні можна було говорити про реальність пустоти, якщо вона, не маючи матерії, не може мати ніяких фізичних властивостей? Ідеї Левкіпа та Демокріта не могли служити задовільною основою теорії речовини у фізичному плані, оскільки не пояснювали, ні з чого складаються атоми, ні чому атоми неподільні.

Через покоління після Демокріта, Платон запропонував своє рішення цієї проблеми: «найдрібніші частки належать не царству матерії, а царству геометрії; вони являють собою різні тілесні геометричні фігури, обмежені плоскими трикутниками».

Через тисячу років абстрактні міркування давніх греків проникли в Індію і були сприйняті деякими школами індійської філософії. Але тоді як західна філософія вважала, що атомістична теорія повинна стати конкретною і об'єктивною основою теорії матеріального світу, індійська філософія завжди сприймала матеріальний світ як ілюзію. Коли атомізм з'явився в Індії, то він прийняв форму теорії, за якою реальність у світі має процес, а не субстанція, і що ми присутні у світі як ланки процесу, а не як згустки речовини.

Тобто і Платон, і індійські філософи вважали приблизно так: якщо природа складається з дрібних, але скінченних за розмірами, часток, то чому їх не можна розділити, хоча б в уяві, на ще дрібніші часточки, які б стали предметом подальшого розгляду

Римський поет Лукрецій (96—55 роки до н. е.) був одним з небагатьох римлян, які проявляли інтерес до чистої науки. У своїй поемі «Про природу речей»  (лат. «De rerum natura») він детально вибудував факти, які свідчать на користь атомістичної теорії. Наприклад, вітер, який дує з великою силою, хоча ніхто не може його бачити, напевне складається з часток, замалих щоб їх розгледіти. Ми можемо відчувати речі на відстані по запаху, звуку і теплу, які поширюються, залишаючись невидимими. Лукрецій пов'язує властивості речей з властивостями їхніх складових, тобто атомів: атоми рідини малі й мають округлу форму, тому рідина тече так легко і просочується через пористу речовину, тоді як атоми твердих речовин мають гачки, якими вони зчеплені між собою. Так само і різноманітні смакові відчуття і звуки різної гучності складаються з атомів відповідних форм — від простих і гармонійних до звивистих та нерегулярних. Вчення Лукреція були засуджені церквою, оскільки він дав досить матеріалістичну їхню інтерпретацію: наприклад, уявлення про те, що Бог, запустивши один раз атомний механізм, більш не втручається в його роботу, чи те, що душа помирає разом з тілом.

Одна з перших теорій про будову атома, яка має вже сучасні обриси, була описана Галілеєм (1564—1642). За його теорією речовина складається з часток, які не перебувають в стані спокою, а під впливом тепла рухаються у всі сторони; тепло — є нічим іншим як рухом часток. Структура часток є складною, і якщо позбавити будь-яку частку її матеріальної оболонки, то зсередини бризне світло. Галілей був першим, хто, хоча й у фантастичній формі, представив будову атома.

У 19 столітті Джон Дальтон відкрив закон кратних відношень і, виходячи з нього розвинув теорію, названу ними «новою системою хімічної філософії», за якою хімічні речовини складаються з атомів, але він припускав, що вони неподільні. Новий поштовх у становленні сучасного розуміння атома дала молекулярно-кінетична теорія.

Нільс Бор побудував першу квантову теорію атома водню, яка отримала назву моделі Бора. Модель Бора зуміла пояснити оптичні спектри атомів. Подальше її вдосконалення призвело до розвитку квантової механіки. Значний внесок у становлення наукової атомістики зробив Жан Батист Перрен, експериментально підтвердивши теорію броунівського руху Альберта Ейнштейна. Експерименти Генрі Мозлі і встановлений ним закон Мозлі дозволили пов'язати атомний номер хімічного елемента з електричним зарядом ядра. В 1913 році, досліджуючи іони Неону в канальних променях, Джозеф Джон Томсон вперше відкрив ізотопи.




#Article 3: Мільярд (114 words)


Мільярд (, ) — число, назва величини . Скорочення — «млрд». Після скорочень «млн» (мільйон) і «млрд» (мільярд) крапка не ставиться. На скорочення «тис.» (тисяча) це правило не поширюється.

В європейській системі найменування чисел — тисяча мільйонів, число, що зображується одиницею з дев'ятьма нулями (1 000 000 000). Префікси СІ: для мільярда — «гіга» (109), для однієї мільярдної — «нано» (10−9).

В американській системі найменування чисел мільярду відповідає більйон. У деяких країнах, що використовують американську систему (Росія, Болгарія, Естонія, Індонезія, Туреччина, Іран, Ізраїль, Латвія, Литва) мільярд — єдина назва, запозичена з європейської системи найменування чисел.

У біржевій мові (особливо в інтернеті) іноді замінюється сленговим  «ярд».

Кубічний кілометр (км³) дорівнює одному мільярду кубічних метрів (м³).




#Article 4: Хімія (1427 words)


Хі́мія або хе́мія — одна з наук про природу, яка вивчає молекулярно-атомні перетворення речовин, тобто, при яких молекули одних речовин руйнуються, а на їхньому місці утворюються молекули інших речовин з новими властивостями.

Завданням хімії є дослідження властивостей елементів і хімічних сполук, вивчення залежності властивостей речовин від їхнього складу й будови, вивчення умов перетворення одних речовин в інші, поширення хімічних речовин у природі, технологій їхнього одержання, механізмів взаємодії хімічних сполук, а також практичне використання хімічних реакцій.

Поширеною є думка, що назва «хімія» пішла від . У свою чергу припускають, що це арабське слово пішло від єгипетського Chemi чи Kimi (стародавня назва Єгипту), що означало «чорний» та згодом було запозичене греками. Згодом, коли Єгипет було захоплено арабами, останні запозичили це слово.
Згідно з міркуваннями грецьких фахівців, слово хімія походить від χύμα і χυμεύειν. Запис Χυμεία вперше з'являється у творі З. Панополітського «Eπι της δυνάμεως και της συστάσεως των υδάτων». У грецькій бібліографії термін хімія та його похідні писали з υ [y] до 1828 р., а зараз роблять спроби відновити правильне історичне написання Вся різноманітність фізичних та хімічних властивостей речовин зумовлюється взаємодією між електронами та атомними ядрами, а також між атомами, молекулами, йонами. Хімічні речовини, що складаються з атомів одного виду, є простими, з атомів різних видів — складними. Складні хімічні речовини розділяються на органічні і неорганічні.

Прості речовини — речовини молекули яких складаються з атомів одного і того самого хімічного елемента. Наприклад, до простих речовин належать водень, азот, хлор та інші, бо молекули водню H2 складаються тільки з атомів водню (гідрогену), молекули азоту N2 — тільки з атомів азоту (нітрогену), молекули хлору Cl2 — тільки з атомів хлору. Молекули деяких простих речовин складаються тільки з одного атома. Наприклад, молекули гелію і аргону складаються з одного атома гелію — He та аргону — Ar. Молекули всіх інших інертних газів теж складаються з одного атома.

Хімічна сполука є речовиною, молекули якої складаються з атомів двох або більше хімічних елементів сполучених між собою тим чи іншим типом хімічного зв'язку, на відміну від простих речовин. Зазвичай це молекула, яка може визначатися певною хімічною формулою. Складних речовин незрівнянно більше, ніж простих. Якщо простих речовин тепер відомо понад 400, то складних речовин в неорганічній хімії — понад 50 тис., а в органічній хімії — близько 3 млн.

Моле́кула (новолат. molecula, зменшувально від  — маса) — здатна до самостійного існування найменша частинка простої або складної речовини, що має її основні хімічні властивості, які визначаються її складом та будовою. Молекула складається з атомів, а якщо точніше, то з атомних ядер, оточених певним числом внутрішніх електронів, та зовнішніх валентних електронів, які утворюють хімічні зв'язки. Внутрішні електрони атомів, зазвичай, не беруть участі в утворенні хімічних зв'язків. Склад та будова молекул речовини не залежать від способу її отримання. У випадку одноатомних молекул (наприклад, інертних газів) поняття молекули й атома збігаються.

Хімічнний зв'язок — це взаємодія між атомами, яка утримує їх у молекулі чи твердому тілі. Хімічний зв'язок є результатом складної взаємодії електронів та ядер атомів і описуються квантовою механікою.

Кількість речови́ни — фізична величина, що характеризує кількість однотипних структурних одиниць (часток). Під структурними одиницями розуміються будь-які частки, з яких складається речовина (атоми, молекули, іони, електрони або будь-які інші частки). В міжнародній системі одиниць СІ кількість речовини поряд з масою (яка теж фактично корелює з кількістю частинок) належить до основних одиниць окремого типу. Таким чином, кількість речовини в системі СІ не може бути виражена через інші базові одиниці. Одиниця кількості речовини називається моль. Моль дорівнює кількості речовини системи, яка містить стільки ж частинок, скільки міститься атомів у 0,012 кг вуглецю-12.

Хімічні властивості — властивості речовин, що стосуються хімічних процесів, тобто це такі властивості, які проявляються в ході хімічної реакції. До хімічних властивостей відноситься здатність реагувати з іншими речовинами, а також схильність до розкладу. Хімічні властивості речовини залежать не лише від кількісного та якісного складу, тобто з яких і скількох атомів хімічних елементів вона складається, але й від хімічної структури молекул речовини (структура ізомерія) та від просторової конфігурації молекул (конформація та стереоізомерія).

Хімічна реакція, або хімічне перетворення — це перетворення речовин, при якому молекули одних речовин руйнуються і на їхньому місці утворюються молекули інших речовин з іншим атомним складом. Хімічні реакції можна зображувати хімічними рівняннями. Реакції супроводжуються розривом старих та утворенням нових хімічних зв'язків.

Хімічна рівновага — це термодинамічна рівновага у відкритих системах, коли кількість молів кожного з компонентів, що складають систему, залишається незмінною. Такої рівноваги системи набуває, коли швидкість прямої реакції дорівнює швидкості зворотної реакції.

та інші.

Термодинамі́чна фа́за — термодинамічно рівноважний стан речовини, відмінний за своїми фізичними властивостями від інших станів тієї ж речовини. Різні фази мають різні упаковки молекул (для кристалічних фаз, різні кристалічні ґратки), і, отже, різні значення коефіцієнта стисливості, коефіцієнта теплового розширення та інші сприйнятливості. Крім того, різні фази можуть мати різні електричні (сегнетоелектрики), магнітні (феромагнетики), та оптичні властивості (наприклад, твердий кисень).

Зелена хімія — це філософія хімічних досліджень та інженерії, що закликає до створення продуктів та процесів, які дозволять мінімізувати використання та виробництво шкідливих речовин, які забруднюють навколишнє середовище. Метою зеленої хімії є зменшення забруднення та його запобігання вже на початку планування хімічних технологій тощо. Важливими принципами зеленої хімії є принцип економії атомів та проведення хімічних реакцій у воді для зменшення використання органічних розчинників.

Нобелівська премія — це найвища нагорода в області хімії, яка присвоюється щорічно з 1901 року Шведською королівською академією наук в Стокгольмі. Всього з 1901 по 2011 рік Нобелівську премію отримали 160 осіб. Єдиним хіміком, котрий отримав дві Нобелівські премії з хімії (в 1958 та 1980 роках) був Фредерік Сенгер. Ще двоє отримали по дві Нобелівські премії з різних дисциплін — Марія Кюрі (з фізики в 1903 році та з хімії в 1911 році) та Лайнус Полінг (з хімії в 1954 році та миру в 1962 році). За всю історію вручення Нобелівської премії, її отримали тільки 4 жінки: Марія Кюрі, Ірен Жоліо-Кюрі, Дороті Ходжкін та Ада Йонат.

Практичне застосування хімічних знань відоме в Україні здавна, воно було пов'язане з виготовленням і використанням металів, їхніх сплавів, емалей, пороху тощо. Значну роль у розвитку хімічних наук за нових часів в Україні мали наукові товариства природознавців, які існували в Харкові, Києві та Одесі. Математично-природописно-лікарська секція НТШ у Львові з 1897 видавала збірки, в яких були статті з хімії та української хімічної термінології.

Перші наукові дослідження з хімії провадилися на початку 19 століття в Харківському університеті (Василь Каразін, Фердинанд Гізе). Там таки у 1864—1887 роках Микола Бекетов вивчав термохімію та теорію розчинів, а пізніше його учні та співробітники досліджували кінетику реакцій, адсорбцію, топохімічний та молекулярний поліморфізм. Важливі також праці Миколи Ізмайлова з теорії кислот та основ і електролітів. Визначними вченими у Харківському університеті були Олександр Данилевський (фізіологічна хімія) та Володимир Палладін (біохімія), а досліди з органічної хімії провадили Олександр Ельтеков і Костянтин Красуський. Перший підручник фізіологічної хімії Олексія Ходнєва з Харківського університету вийшов 1847 року.

У Київському університеті важливі досліди над дисоціацією молекул провадив у 1879–1884 роках Микола Миколайович Каяндер, також Я. Михайленко (термодинаміка розчинів) та О. Сперанський (теорія розчинів, 1905—1919). Праці з колоїдної хімії провадив Ілля Григорович Борщов від 1869 року. Широко розвинув цю галузь хімії Антон Володимирович Думанський, який 1912 року почав викладати в Київському університеті колоїдну хімію та видав тоді монументальну монографію про колоїдні розчини. У ділянці органічної хімії в Київському університеті працювали Петро Петрович Алексєєв і Микола Андрійович Бунге та світової слави Сергій Миколайович Реформатський, який відкрив реакцію утворення β-гідроксикислот при допомозі цинк-органічних сполук, що згодом стала носити його ім'я (реакція Реформатського). У 1867–1889 роках Володимир Олександрович Кістяковський працював у галузі біохімії над обміном вуглеводів, зокрема глікогену.

У 1850–1860-их роках у Львівському університеті досліди з органічної та аналітичної хімії провадив Л. Пебаль. У 1872—1910 роках В. Радзішевський досліджував різні питання загальної та фармацевтичної хімії; важливі також праці з фізичної хімії С. Толлочка в 1905—1935 роках, а з органічної хімії — Віктора Кемули і Е. Ліннемана.

В Одеському університеті наприкінці 19 — на початку 20 століття праці з органічної хімії провадили Петро Григорович Мелікішвілі, пізніше Микола Дмитрович Зелінський, з колоїдної хімії Ф. Шведов, з фізичної хімії — О. Саханов (електрохімія неводних розчинів), А. Рабинович (аномалія провідности), О. Фрумкін (електрокапілярні явища) і Л. Писаржевський (пероксиди та надкислоти). Цей останній, працюючи в 1913—1934 роках у Дніпрі, заснував там Інститут фізичної хімії і створив основи електронної хімії і каталізу. Визначним українським біохіміком у Віденському університеті наприкінці 19 століття був І. Горбачевський, який 1882 року синтезував сечову кислоту з сечовини та гліцину.

По революції рівень і розвиток хімічних наук був не однаковий. Більшість наукових праць велася далі в університетах та політехнічних інститутах, хоч пізніше роль основних дослідів з хімії перебрали новозасновані інститути АН УРСР, які нині й репрезентують найвищий рівень хімічної науки в Україні. Вони диспонують більшими засобами для наукової праці і співпрацюють з університетами, політехнічними інститутами та іншими дослідними осередками, подекуди координуючи їхню працю у визначених завданнях.




#Article 5: Діаметр (200 words)


Діáметр кола — найдовша хорда. За величиною діаметр дорівнює двом радіусам.

Діаметр кривої другого порядку — хорда, що проходить через центр кривої. Спряжені діаметри — пара діаметрів, що задовольняють умові: середини хорд паралельних першому діаметру, лежать на другому діаметрі.

Діаметр зв'язного графа — відстань між двома найвіддаленішими вершинами. Відстань між вершинами a і b — довжина найкоротшого шляху, що сполучає їх.

Діаметр множини , що лежить в метричному просторі з метрикою  — величина .

Символ діаметра  схожий за розміром і написанням до «ø» (перекреслена мала літера «о»). В Юнікод він знаходиться під номером 8960 (шістнадцяткове 2300), що може бути закодовано в HTML сторінках як ⌀ чи ⌀. Хоча, коректне відображення цього символу малоймовірне, через те, що символ діаметра рідко включається в шрифти (ваш браузер відображає ⌀ в поточному шрифті). В багатьох випадках, символ  можна отримати у Microsoft Windows утримуючи клавішу  ввести     на цифровій клавіатурі.

Важливо також відрізняти символ діаметра  від символу порожньої множини «». Символ порожньої множини, на відміну від символу діаметра, схожий на Ø (перекреслена велика літера «О»).

В LaTeX символ діаметра можна отримати за допомогою команди \diameter з пакету wasysym.

В планшеті при утримуванні знаку нуля з'являється зображення ∅, торкнувшись якого і відпустиши 0, отримаємо вдрук знаку діаметра.




#Article 6: Біологія (1730 words)


Біоло́гія ( — життя,  — слово; наука) — система наук, що вивчає життя в усіх його проявах й на всіх рівнях організації живого, про живу природу, про істот, що заселяють Землю чи вже вимерли, їхні функції, розвиток особин і родів, спадковість, мінливість, взаємини, систематику, поширення на Землі; про зв'язки істот та їхні зв'язки з неживою природою.  Біологія встановлює загальні закономірності, властиві життю в усіх його проявах.

Термін «біологія» вперше вжив 1797 р. німецький професор анатомії Теодор Руз (1771–1803), пізніше 1800 р. термін застосував професор Дерптського університету Фрідріх Бурдах (1776–1847), а 1802 р. — Жан Батист Ламарк (1744–1829) Лудольф Тревіранус (1779–1864).

Біологія як наука постала, коли людина почала пізнавати довкілля, у зв'язку з матеріальними умовами життя суспільства, розвитком виробничих стосунків, медицини, практичних потреб людини.

Нарівні з фізикою, хімією, математикою біологія належить до природничих наук, предметом вивчання яких є природа. У процесі поступового розвитку й збагачування новими фактами біологія перетворилася в комплекс наук, що досліджує закономірності, властиві істотам із різних боків. Деякі з цих наук представляють самостійні дисципліни — анатомія, фізіологія, гістологія, біохімія, мікробіологія тощо.
Сучасна біологія — це складний високо-диференційований комплекс фундаментальних і прикладних досліджень живої природи, яка має чимало біологічних дисциплін, що спеціалізуються на вивченні структурно-функційних особливостей певних організмів.
Теоретичний фундамент біології заклало еволюційне вчення Дарвіна, клітинна теорія Шванна і целюлярна патологія Рудольфа Вірхова.

Людина віддавна, від доісторичних часів, жила поряд з іншими істотами. Ще більше ознайомилась вона з ними, коли почала культивувати рослини і одомашнювати тварин. У міру освоєння рослинного і тваринного світу розвивались і поглиблювались знання людини. З поверхових і часто неточних уявлень про природу поступово формувались певніші й точніші знання. Пам'ятки давніх культур: китайської, індійської, Афіно-вавилонської, єгипетської, грецької — свідчать про те, що ще задовго до початку нашої ери було нагромаджено значний емпіричний матеріал у галузі біології. Нарівні з практичними питаннями, важливими для сільського господарства і медицини, давні природознавці-мислителі (Геракліт, Демокрит, Гіппократ та ін.) намагались розв'язати і низку загально-біологічних питань, зокрема тих, що стосуються походження й еволюції істот. Важливу значність для розвитку біології мали твори Арістотеля (384—322 до н. е.).

Перші систематичні спроби пізнання живої природи здійснили античними лікарі й філософи (Гіппократ, Арістотель, Теофраст, Гален). Їхні праці, продовжено в добу Відродження, саме вони започаткували ботаніку й зоологію, а також анатомію і фізіологію людини (Андреас Везалій і ін.). У 17 — 18 сторіччях у біологію проникають експериментальні методи. На основі кількісних вимірів і застосування законів гідравліки було відкрито механізм кровообігу (Вільям Гарвей, 1628). Винахід мікроскопа розсунув границі відомого світу істот, поглибив уявлення про їхню будову. Одне з головних досягнень цієї доби — створення системи класифікації рослин і тварин (Карл Лінней, 1735). Воднораз переважали умоглядні теорії про розвиток і властивості істот (самозародження, преформації тощо).

У 19 сторіччі в результаті різкого збільшення кількості біологічних досліджень (нові методи, експедиції в тропічні й малодоступні райони Землі та ін.), нагромадження і диференціації знань сформувалося багато спеціальних біологічних наук. Так, у ботаніці і зоології з'являються розділи, які вивчають окремі систематичні групи, розвиваються ембріологія, гістологія, мікробіологія, палеонтологія, біогеографія тощо. Серед досягнень біології клітинна теорія (Теодор Шванн, 1839), відкриття закономірностей спадковості (Грегор Мендель, 1865). До фундаментальних змін у біології призвело еволюційне вчення Чарльза Дарвіна (1859).

Біології 20 сторіччя властиві дві взаємозалежні тенденції. З одного боку, сформувалося уявлення про якісно різні рівні організації живої природи: молекулярний (молекулярна біологія, біохімія й інші науки, які поєднують поняттям фізико-хімічна біологія), клітинний (клітинна біологія), рівень організмів (анатомія, фізіологія, ембріологія), популяційно-видовий (екологія, біогеографія). Із другого боку, прагнення до цілісного, синтетичного пізнання живої природи призвело до поступу наук, які вивчають певні властивості живої природи на всіх структурних рівнях її організації (генетика, систематика, еволюційне вчення тощо). Разючих успіхів від 1950-х років досягла молекулярна біологія, яка розкрила хімічні основи спадковості (будова ДНК, генетичний код, матричний принцип синтезу біополімерів). Учення про біосферу (В. І. Вернадський) розкрило масштаби геохімічної діяльності живих організмів, їхній нерозривний зв'язок із неживою природою. Практичну значність біологічних досліджень і методів (а також генної інженерії, біотехнології) для медицини, сільського господарства, промисловості, розумного використання природних ресурсів й охорони природи та проникнення в ці дослідження ідей і методів точних наук висунули біологію в середині 20 століття на передові рубежі природознавства.

Завданням біології є всебічне вивчання всієї сукупності організмів як сучасних, так і викопних. Кількість сучасних видів організмів сягає близько 2 млн, серед яких понад 1,5 млн тварин. Приблизно стільки ж відомо викопних видів. Біологи досліджують будову рослин і тварин, їхні життєві функції, спосіб життя та поширення на Землі, їхній історичний розвиток і значимість, шляхи використання тощо. Ці дослідження дають можливість щонайбільше й раціональніше використовувати в інтересах людини корисні форми й усе успішніше знищувати шкідливі.

Питання про історичний розвиток органічного світу й походження людини є одними з найважливіших в сучасній біології; вони завжди стояли в центрі боротьби між матеріялізмом та ідеалізмом. Саме розділ біології, що осягає ці питання, зазнавав і зазнає сильних нападок із боку реакційних сил в біології.

Біологія нині — складна система наукових дисциплін, кожна з яких має свої завдання, свої методи й об'єкти дослідження.

Увесь світ організмів, залежно від ступеня їхньої спорідненості, поділяють на певні групи: типи, класи, ряди, родини, роди, види. Розподіл організмів по групах, або їхню класифікацію, здійснює систематика. Основоположником наукової систематики був К. Лінней.

Поділ біології на окремі наукові дисципліни визначають передусім місцем організмів у системі. Своєрідні особливості рослинних і тваринних організмів зумовили насамперед диференціацію двох основних галузей біології — ботаніки, що всебічно вивчає рослини, і зоології — науки про тварин. Чимало розділів ботаніки і зоології нині є самостійними науками. Наприклад, з ботаніки виокремились науки: про бактерії — бактеріологія, про водорості — альгологія, про гриби — мікологія, про імшедь — ліхенологія, про мохи — бріологія та ін. У XX ст. розвинулась вірусологія. Зоологію також поділяють на низку наук, кожна з яких вивчає певну групу тварин. Так, одноклітинних вивчає протозоологія, паразитичні черви — гельмінтологія, раків — карцинологія, павуків — арахнологія, комах — ентомологія, молюсків — малакологія, риб — іхтіологія, земноводяних — батрахологія, плазунів — герпетологія, птахів — орнітологія, ссавців — мамаліологія (теріологія). Крім того, розрізняють ще гідробіологію — науку, що вивчає життя організмів у водному середовищі, паразитологію — науку про паразитичні організми та боротьбу з ними.

Будову організмів та її зміни в індивідуальному й історичному розвитку досліджує морфологія, яка є базою для розвитку інших біологічних наук. Для вивчення внутрішньої будови організмів морфологія користується методом розтинів та зрізів, тому цей її розділ відомий ще під назвою анатомії. Застосування порівняльного аналізу внутрішніх структур уможливило здійснити низку важливих узагальнень. Без порівняльної анатомії неможливе розв'язання такої важливої проблеми, як еволюція органічного світу.

Мікроскопічне дослідження найтоншої будови тіла організмів, недоступної для голого людського ока, здійснює наука про тканини — гістологія. Рівнобіжно з порівняльною анатомією розвинулась порівняльна гістологія. Мікроскопічне дослідження будови клітин привело до розвитку клітинної біології — науки про будову, хімічний склад, фізіологічні властивості та розвиток цієї основної структурної одиниці істот.

Морфологічні науки тісно переплітаються з фізіологією, яка вивчає життєві функції організмів, тобто процеси їхньої життєдіяльності (рух, харчування, дихання, кровообіг, виділення, передавання нервового збудження тощо). З фізіологією споріднена біохімія, або фізіологічна хімія, яка досліджує хімічні процеси, що лежать в основі обміну речовин, провадить хімічний аналіз тканин та різних виділень організму.

Взаємини і взаємодію організму та довкілля вивчає екологія. Важливим її розділом є ценологія, яка вивчає біоценози. З даних екології і ценології виходить у своїх висновках біогеографія, яку поділяють на фітогеографію (географія рослин) і зоогеографію (географія тварин).

Індивідуальний розвиток організмів (онтогенез) поділяють на два етапи — ембріональний (зародковий) і постембріональний (післязародковий). Закономірності ембріонального розвитку вивчає ембріологія, яку, природно, поділяють на ембріологію рослин та ембріологію тварин і людини. Питання спадковості й мінливості організмів досліджує генетика.

Еволюційне вчення, або дарвінізм, осягає як загальні закономірності еволюції організмів, так і чинники історичного (філогенетичного) й індивідуального розвитку тварин і рослин. Конкретні шляхи історичного розвитку, спорідненість різних систематичних груп організмів — їхню філогенію вивчає філогенетика. Вельми важливе значення для виявляння спорідненості організмів має палеонтологія, яка досліджує викопних рослин (палеоботаніка) і викопних тварин (палеозоологія) та їхній розвиток протягом усіх геологічних часів. Саме вона дозволяє на підставі документальних даних — скам'янілих залишків викопних організмів — відтворити реальну картину еволюції органічного світу, послідовні етапи розвитку життя на Землі.

Аналізуючи складні біологічні явища треба розглядати їх у тісному зв'язку з процесами, що відбуваються в неживій природі. Тому Б. широко користується послугами фізики, хімії, геології та ін. природничих наук. Вивчання фізичних закономірностей у біологічних явищах, зокрема впливу радіоактивних речовин на організми, привело до виникнення нових розділів Б. — біофізики та радіобіології.

До біологічних методів дослідження відносять:

Цитоло́гія ( — «вмістилище», тут: «клітина» і  — «вчення», «наука») — розділ біології, що вивчає живі клітини, їхні органоїди, будову, функціонування, процеси клітинного розмноження, старіння та смерті.

Гене́тика ( — що походить від когось) — наука про закони і механізми спадковості та мінливості. Залежно від об'єкта дослідження класифікують генетику

Залежно від використовуваних методів — наука про генетику, екологічну генетику та інші. Ідеї та методи генетики грають важливу роль в медицині, сільському господарстві, мікробіологічної промисловості і, а також в генетичній інженерії.

Генетика як наука з'явилася не дуже давно. У 1865 році Грегор Мендель опублікував доповідь «Досліди над рослинними гібридами», з цього і прийнято вважати початок науки генетики, а Грегора Менделя за це прозвали «Батьком генетики».

Еколо́гія ( — будинок, житло, господарство, місце проживання, батьківщина і  — поняття, вчення, наука) — наука про відносини живих організмів і їхніх спільнот між собою і з довкіллям. Термін вперше запропонував німецький біолог Ернст Геккель у 1866 році в книзі «Загальна морфологія організмів».

Екологія як наука стала дуже популярна в наш час, у зв'язку з погіршенням довкілля.

Об'єкти дослідження екології — в основному, системи вище рівня окремих організмів: популяції, біоценози, екосистеми, а також вся біосфера. Предмет вивчення — організація і функціонування таких систем.

Головне завдання прикладної екології — розробка принципів раціонального використання природних ресурсів на основі сформульованих загальних закономірностей організації життя.

Методи досліджень в екології підрозділяються на

Польові методи являють собою спостереження за функціонуванням організмів у їхньому природному середовищі існування.

Історичний метод допомагає на основі даних про сучасний органічний світ та його минуле, пізнати процеси розвитку живої природи.

Експериментальні методи включають в себе варіювання різних факторів, що впливають на організми, по виробленій програмі в стаціонарних лабораторних умовах.

Метод порівняння дає змогу виявити загальні закономірності в будові і життєдіяльності різних організмів.

Методи моделювання дозволяють прогнозувати розвиток різних процесів взаємодії живих систем між собою і з їхнім довкіллям.

Біологі́чна класифіка́ція — наукова дисципліна, в завдання якої входить розробка принципів класифікації живих організмів і практичне застосування цих принципів до побудови системи. Під класифікацією тут розуміється опис і розміщення в системі всіх живих і вимерлих організмів.

Біологі́чна безпе́ка — це збереження функціонування живих систем, їхньої цілісності, біологічних функцій, взаємозв'язків з іншими системами, запобігання широкомасштабної втрати біологічної цілісності, яка може мати місце в результаті інтродукції видів в екосистеми, забруднення довкілля (води, ґрунту, повітря) тощо.




#Article 7: Коло (731 words)


Ко́ло — геометричне місце точок площини, відстань від яких до заданої точки, що називається центром кола, є сталою величиною і дорівнює радіусу кола. Коло є найпростішою замкненою фігурою.

Простіше визначення: коло — це замкнена крива, всі точки якої рівновіддалені від однієї, яка є центром кола. Частина площини, обмежена колом, — це круг.

Коло також можна визначити як особливий вид еліпса, в якого два фокуси збігаються, а ексцентриситет дорівнює 0, або як двовимірну форму, що охоплює найбільшу площу на одиницю квадрата периметра, якщо використовувати мову варіаційного числення.

Коло з центром у точці  і радіусом  позначають .

Інструментом для побудови кола є циркуль.

Внутрішню частину кола, тобто геометричне місце точок, віддаль яких до центра кола не перевищує радіус, називають кругом.

Відрізок прямої, що сполучає дві точки кола називається хордою. Найдовша з хорд, діаметр, проходить через центр кола. Діаметр кола дорівнює двом радіусам.

Пряма може не мати з колом спільних точок, мати з колом одну спільну точку (така пряма називається дотичною до кола) або мати з ним дві спільні точки (така пряма називається січною до кола).

Дотична до кола завжди перпендикулярна до його діаметра, один з кінців якого є точкою дотику.

Дві точки на колі розбивають коло на дві дуги. Кут між двома радіусами, проведеними до двох точок на колі, називається центральним. Область круга, обмежена двома радіусами й дугою називається сектором кола. Область круга, обмежена хордою та дугою, називається сегментом.

Коло було відомим ще до початку записаної історії. Люди могли спостерігати кола в природі, такі як Місяць, Сонце, коротке стебло рослини, яке крутить вітер і утворює коло на піску. Коло є основою колеса, що стало революційним винаходом, а із пов'язаним з ним зубчастим колесом зробило можливим існування сучасних механічних машин. У математиці вивчення кола допомогло розвитку геометрії, астрономії і числення.

Ранній розвиток науки, зокрема геометрії, астрології та астрономії, пов'язували з божественним для середньовічних вчених, більшість з яких вірила, що існує щось «божественне» або «досконале», яке можна знайти, вивчаючи коло.

Деякі важливі та цікаві моменти з історії кола:

Коло радіуса  на площині з декартовою системою координат  описується рівнянням:

де r — радіус кола, точка (a, b) — центр кола.

Це рівняння випливає з теореми Піфагора при її застосовувані до кожної точки кола, як показано на рисунку справа, де радіус є гіпотенузою прямокутного трикутника, катети якого  та .

Рівняння кола з радіусом  та центром в початку координат має вигляд: 

Загальне рівняння кола:

Якщо відомі координати трьох точок на площині   і , то рівняння кола, яке проходить через ці точки, можна записати через визначник:

Коло радіуса  на площині в декартовій системі координат  і  описується системою рівнянь:

де параметр  — пробігає значення від  до . З геометричної точки зору — це кут до осі  променя, проведеного з початку координат до точки . Якщо записати  та  через параметр , що пробігає множину  всіх дійсних чисел, отримаємо:

Рівняння кола в полярних координатах:

де  — радіус кола,  — відстань від початку координат до центру кола та  — кут відкладений проти годинникової стрілки від додатної осі  до лінії, що з'єднує початок координат з центром кола. Для кола, центр якого знаходиться в початку координат , це рівняння спрощується до вигляду . Якщо  або якщо початок координат лежить на колі, тоді отримуємо рівняння:

В загальному випадку, рівняння можна розв'язати для r:

Розв'язок зі знаком мінус перед коренем дає ідентичну криву.

Рівняння кола на комплексній площині:

або в параметричному вигляді

Аполлоній із Перги показав, що коло можна також задати як множину точок на площині, які мають однакове відношення відстаней до двох фокусів A і B. Про таке коло іноді кажуть, що воно задане двома точками

Довжину дуги кола з радіусом , утвореного центральним кутом , виміряним у радіанах, можна обчислити за формулою

 
Довжину кола з радіусом  можна обчислити за формулою

де  — число пі, яке визначається як відношення довжини кола до його діаметра.

Площа обмеженого колом круга дорівнює

де  — діаметр.

Упродовж багатьох століть математиків цікавила задача про квадратуру круга: побудову за допомогою лінійки та циркуля квадрата з площею, що дорівнювала б площі круга. Ця задача не має розв'язку, оскільки число пі трансцендентне, що довів у 1882 Фердинанд фон Ліндеман.

Коло є простою плоскою кривою другого порядку і класифікується як один із видів конічного перетину. У вужчому сенсі коло — окремий випадком еліпса, тобто еліпс з однаковими півосями, або іншими словами, коло є еліпсом з нульовим ексцентриситетом.

Рівняння дотичної до кола в точці  визначається рівнянням

де A, B і С — коефіцієнти в загальному рівнянні кола.

Рівняння нормалі в цій же точці можна записати як




#Article 8: Довжина (265 words)


Довжина — відстань від точки до точки вздовж деякої лінії,  вимір кривої: для відрізка прямої довжина — відстань між його кінцями, для ламаної — сума довжин її ланок, для інших кривих — верхня границя довжини ламаної лінії, вписаної в цю криву.

У фізиці довжина позначається здебільшого літерами L або l (від ). Одиницею вимірювання довжини в системі СІ є метр, в системі СГС — сантиметр. На практиці довжина вимірюється також в інших одиницях, перелік яких наводиться нижче.

Термін довжина вживається також для позначення одного з лінійних розмірів тіла. Якщо тіло має форму паралелепіпеда, то сторони цього паралелепіпеда зазвичай називають довжиною, шириною й товщиною. Найбільша (найдовша) з цих сторін — довжина. Враховуючи орієнтацію предмета відносно поверхні Землі, його сторони можна назвати висотою, довжиною і товщиною (або шириною). У цьому випадку довжина — більша з горизонтальних сторін. Річки мають довжину русла, ширину і глибину.

Стандартною одиницею довжини у міжнародній системі одиниць СІ є метр і його кратні і частинні похідні: сантиметр, кілометр, міліметр, мікрометр, нанометр та ін. У деяких країнах (Сполучені Штати, Велика Британія) та професіях (поліграфія, морська справа) прийнято використовувати традиційні одиниці довжини, такі як милі або ярди.

Британською та американською мірою довжини є миля. Крім того, миля застосовується в морській справі.

Використовуються два типи миль: морська та сухопутна (статутна). Статутну милю звичайно називають «миля».

Пункт — британська та американсьма міра довжини.

Згідно зі спеціальною теорією відносності, довжина будь-якого тіла що рухається виглядає меншою у напрямку руху цього тіла в порівнянні з довжиною у власній системі відліку цього тіла. Якщо довжина тіла у власній системі відліку дорівнює , то його довжина в рухомій системі скорочується до:



#Article 9: Точка (582 words)


Точка — одне з основних понять геометрії. Точка є геометричним об'єктом, що має властивості тільки положення в просторі, але не має жодних інших, наприклад, таких як довжина, площа, об'єм. Поняття точки використовується в геометрії, математиці, фізиці та багатьох інших галузях. У функціональному аналізі під точкою розуміють елемент будь-якого топологічного (зокрема, метричного) простору; тому в цьому розумінні точкою може бути, наприклад, функція.

Точка позначає точне положення в просторі. Важливо розуміти, що точка не є матеріальним об'єктом, це просто місце. На кресленнях точка позначається за допомогою олівця, але ця крапка, на відміну від точки, все ж таки має діаметр, тому є тільки її наближеним зображенням. Зображення ідеальної точки було б таким, що скільки б ми не зменшували область навколо неї, точка завжди представлялась нам нескінченно малого розміру. Дуже часто при кресленні точку позначають колом малого діаметра, маючи на увазі те, що сама точка знаходиться усередині кола. Точка — це пряма в поперечному розрізі.

В геометрії точки зазвичай позначаються великими літерами. В евклідовому просторі положення точки можна задати за допомогою координат.

Давньогрецький математик Евклід дав їй таке пояснення у своїй фундаментальній книзі із математики «Початки»:

Критикуючи Евкліда, математики, однак, до сьогодні не можуть дати точного визначення, що таке точка, пряма, площина, множина, тому ці поняття пояснюються на інтуїтивному рівні.

В залежності від контексту в математиці існує декілька еквівалентних визначень вимірності. Спільним для всіх цих визначень є те, що точка 0-вимірна.

Розмірністю векторного простору є максимальний розмір лінійно незалежної підмножини. Якщо векторний простір складається із єдиної точки (якою має бути нульовий вектор 0), лінійно незалежної підмножини не існує. Нульовий вектор не є лінійно незалежним самому собі, оскільки не існує не тривіальної лінійної комбінації, яка б зробила його нульовим: .

Топологічна розмірність топологічного простору X визначається як мінімальне значення n, таке що кожне скінченне відкрите покриття  для X допускає скінченне відкрите покриття  для X, яке є подрібненням  в якому немає точок, які б включали більше ніж n+1 елементів. Якщо таке мінімальне n не існує, кажуть що простір має нескінченну розмірність покриття.

Точка є нульвимірною по відношенню до вимірності покриття, оскільки кожне відкрите покриття простору має подрібнення, яке складається із єдиної відкритої множини.

Хоча поняття точка як правило вважається фундаментальним у звичайній відомій всім геометрії і топології, але існують деякі системи в яких відмовилися від нього, наприклад,  та . Вільний від точок простір визначають не як множину, а через деяку структуру (алгебраїчну або ), яка виглядає як добре відомий функціональний простір над множиною: через алгебру неперервних функцій або алгебру множин відповідно. Більш точно, такі структури узагальнюють добре відомі простори функцій у таких спосіб, що операція отримання значення у заданій точці може бути невизначеною.
Продовження традиції відбувається у деяких книжках Альфреда Н. Вайтгеда в яким поняттям примітиву вважається область, разом з однією із операцій включення або з'єднання.

Часто у фізиці або математиці, корисно уявити точку як таку що має не нульову масу або заряд (що є особливо загальним у  класичній електродинаміці, де електрони ідеалізують у вигляді точок із не нульовим зарядом). The Дельта-функція Дірака, або -функція, є (неформально) узагальненою функцією на осі дійсних чисел, яка дорівнює нулю усюди крім точки нуля, і інтеграл якої дорівнює одиниці по всій осі дійсних чисел. Іноді дельта функцію уявляють як нескінченно високою, нескінченно тонким піком у початку координат, із одиничною загальною площею цього піку, і вона фізично представляє ідеалізовану матеріальну точку або точковий заряд. Ця концепція була запропонована теоретичним фізиком Польом Діраком. В контексті теорії обробки сигналів її часто називають символом або функцією одиничного імпульсу. Її дискретний аналог — дельта-функція Кронекера, як правило визначена у скінченній області і приймає значення 0 або 1.




#Article 10: Речення (488 words)


Ре́чення — граматична конструкція, побудована з одного чи кількох слів певної мови, що становить окрему, відносно незалежну думку; значеннєве, граматичне та інтонаційне ціле, що виражає якусь думку у відношенні її до дійсності (предикативність, створена категоріями модальності, часу й особи) одним словом чи сполукою слів.

В українській мові основою типового речення є підмет у його зв'язку з присудком (Учень читає, так зване непоширене речення), навколо яких згуртовуються у поширеному реченні його другорядні члени: означення й прикладки в групі підмета, та додатки і обставини в групі присудка (Білявий учень-шестикласник уважно читає при столі книжку). На вираз синтаксичних і значеннєвих стосунків слова речення перебувають поміж собою у зовнішньо-формальних зв'язках підрядності (за традицією шкільної граматики, так звані погодження, — узгодження, керування, прилягання й тяжіння) або сурядності (поміж однорідними членами речення: Учні й студенти читають і вчаться).

Окремі слова й словосполучення можуть інтонаційно до певної міри виділятися зі складу речення як його супровідні та постпозитивні уточнювальні члени (звертання, відокремлені члени речення — прикметниковий, дієприкметниковий і дієприслівниковий звороти, вставні і вставлені та модальні слова). Внутрішні відношення поміж членами речення підрядного зв'язку поділяють на: апозитивні (між іменником і прикладкою), предикативні (між підметом і присудком), об'єктивні (між присудком і додатком), атрибутивні (між іменником і його означенням) та обставинні (між присудком тощо і обставинами). Де граматичний центр речення складений з одного головного члена речення, співвідносного з підметом чи присудком, там речення одночленне — безприсудкове чи безпідметове: номінативне або називне (Ніч), безособове (Світає. Його шкода. Бути бурі. Ліс вітром повалило), узагальнено-особове (Всієї роботи не переробиш) чи неозначено-особове (Просять курити). Як еквіваленти речення можуть виступати однослівні й багатослівні вислови, модальні слова й частки, що виступають як речення на тлі певного контексту або обстановки ( — Невже? — Егеж. — Ого!). Вони, як і неповні та незакінчені речення та приєднувальні конструкції, характеризують зокрема діалогічну й розмовну мову, як також побудовані на ній (або на оповіді персонажа) жанри красного письменства. Два й більше речень можуть поєднуватися зв'язком сурядна умовлена різними властивостями мовних явищ. У своїй основі суб'єкт — предикандум, єдиний предикандум одномісного предиката або один з предикандумів багатомісного предиката. Специфічною для суб'єкта є функція теми, яка зводить єдиний предикандум одномісного предиката й один з предикандумів багатомісного предиката в ранг головного члена речення разом з присудком (предикатом).

Проблемним є також визначення обставин як членів речення. Це стосується обставин типу «весело», «холодно», «яскравіше». Визначаючи предикати, вони актуалізують їх значення, вказуючи на властиву їм ознаку. С. Д. Кацнельсон називає ці лексеми не обставинами, а атрибутами, констатуючи, що такі атрибути не завжди співвіднесені з предметним іменем, але й тоді, коли предмет — не ім'я наявне, вони відносяться до них через предикат. Обставини відрізняються від інших членів речення тим, що до складу речення вони входять на правах «вкраплення». Прямого відношення до внутрішньої структури речення вони не мають і від валентності предикати не залежать. Виконуючи певну функцію, вони характеризують все речення, а не окремий його член.

Я з мамою був у лiсi.

Я з бабусею ходив до магазину.

Я прокинувся рано-вранці.

Філософський вимір речення дослідив Тарас Прохасько:

 




#Article 11: Слово (1215 words)


Сло́во — найменша самостійна і вільно відтворювана в мовленні відокремлено оформлена значима одиниця мови, яка співвідноситься з пізнаним і вичленуваним окремим елементом дійсності (предметом, явищем, ознакою, процесом, відношенням та ін.) і основною функцією якого є позначення, знакова репрезентація цього елемента — його називання, вказування на нього або його вираження.

Слово — це послідовність морфем, об'єднаних за граматичними правилами певної мови і співвідносних з певним елементом позамовної реальності. Зазвичай слово складається із основної морфеми — кореня, та афіксів: префіксів, суфіксів та закінчень. Слова сполучаються між собою, формуючи інші елементи мови — фрази та речення. Всі слова певної мови складають її лексику.

Різні підходи до вивчення слова та численні його функції в мові зумовлюють цілу низку можливих класифікацій. Слова класифікують за такими критеріями:

Мова є складною системою кодів, яка сформувалася у суспільній історії. Слово як елемент мови є передусім носієм певного значення. Слово як знак, що позначає предмет, виникло з праці, з предметної дії. Інакше кажучи, на початкових етапах розвитку мови слово мало симпрактичний характер. Спочатку слово отримувало своє значення тільки з ситуації конкретної практичної діяльності. Вся подальша історія мови є історією емансипації слова від практики, виділення мовлення як самостійної діяльності, що наповнює мову та її елементи — слова.

Спостереження над розвитком дитини дають додаткові факти, які дозволяють вважати, що слово народжується з контексту, поступово виділяється з практики, стає самостійним знаком, що позначає предмет, дію чи якість (а потім і ставлення), і до цього моменту відноситься сучасне народження диференційованого слова як елемента складної системи кодів мови.

Основною функцією слова є його позначальна (референтна функція). Слово позначає предмет, дію, якість чи відношення. У психології таку функцію прийнято називати «предметною віднесеністю».

Слово подвоює світ і дозволяє людині подумки оперувати з предметами. Людина може довільно викликати різні образи незалежно від їх реальної наявності і, таким чином, може довільно керувати цим другим світом. Народжується «вольова дія» — регулювальна функція мовлення людини.

Слово є не тільки «ярликом», що позначає окремий предмет, дію чи якість. Семантична структура слова набагато складніша. Багато слів мають не одне, а декілька значень. Явище багатозначності слів — широке, і точна «предметна віднесеність» чи найближче значення слова є по суті вибором потрібного значення з низки можливих. Частіше за все це уточнення значення слова чи його вибір здійснюється семантичними маркерами, які уточнюють значення слова і відділяють його від інших можливих значень. Як правило, ця функція визначається певною ситуацією чи контекстом, а іноді тим тоном, яким це слово вимовляється. Факт багатозначності слів не вичерпується тільки явищем полісемії слова. Найістотнішим є те, що поряд з прямим «референтним» («денотативним») значенням слова ще є «асоціативне» значення. Таким чином, слово стає центром для цілої сітки образів, які мовець чи слухач затримує, щоб вибрати потрібне значення.

Найбільш суттєву роль відіграє важлива функція слова, яку Л. С. Виготський назвав «власне значенням» і яку можна позначити терміном (О. Р. Лурія) «категорійне» чи «поняттєве» значення.

Під значенням слова, яке виходить за межі предметної віднесеності, ми розуміємо здатність слова не тільки викликати асоціації, але й аналізувати предмети, проникати глибше у властивості предметів, абстрагувати й узагальнювати їх ознаки. Слово не тільки замінює предмет, але й аналізує його, вводить його у систему складних зв'язків і відношень. Функцію абстрагування, узагальнення й аналізу і називають категорійним значенням. Наприклад: слово «годинник» не просто позначає певний предмет, воно вказує на те, що предмет має функцію вимірювання часу ( в «годинах») — це аналізуюча функція слова. Годинник буває круглий, квадратний, жіночий, золотий. Отже, це функція узагальнення. Слово також не тільки позначає предмет, але й виконує функцію аналізу предмета, передає досвід, який сформувався в процесі історичного розвитку поколінь.

Слово є системою кодів, які забезпечують переведення пізнання людини у новий вимір, дозволяє здійснити стрибок від почуттєвого до раціонального.

Поряд з поняттям «значення» застосовується поняття «смисл», яке відіграє важливу роль для аналізу проблеми мови й свідомості. Для класичної лінгвістики «значення» і «смисл» були майже синонімами і, як правило, застосовувалися однозначно.
Під «значенням» (О. Р. Лурія) розуміється система зв'язків, що об'єктивно сформувалася в процесі історії. Засвоюючи значення слова, ми засвоюємо загальнолюдський досвід, відображаючи об'єктивний світ. «Значення» — це стійка система узагальнень, що стоїть за словом, однакова для всіх людей; причому ця система може мати тільки різну глибину, різну узагальненість, але вона обов'язково зберігає незмінне «ядро» — певний набір зв'язків.

Під «смислом» розуміється індивідуальне значення слова, виділене з цієї об'єктивної системи зв'язків; воно складається з тих зв'язків, які мають відношення до певного моменту, певної ситуації. Тому якщо «значення» слова є об'єктивними відображенням системи зв'язків і відношень, то «смисл» — це привнесення суб'єктивних аспектів значення відповідно до конкретного моменту і ситуації. Наприклад: «вугілля» — значення: «чорний предмет, що походить з дерева»; смисл — для господаря — «паливо», для вченого — «предмет дослідження» тощо.

Отже, якщо «референтне значення» є основним елементом мови, то «соціально-комунікативне значення» або «смисл» є основною одиницею комунікації.

В онтогенезі спостерігається глибока психологічна зміна значення слова, зміна його системної будови, тобто за значенням слова на кожному етапі стоять різні психологічні процеси. Наша свідомість змінює свою смислову і системну будову. На ранньому етапі розвитку дитини свідомість має афективний характер, вона афективно відображає світ. На наступному етапі свідомість відображає світ вже за допомогою слів — «діяльний» характер. Тільки на завершальному етапі свідомість набуває абстрактний вербально-логічний характер.

Частотність слова є одним з показників функціонування слова в мовленні. Частотність конкретного слова залежить від семантики, граматичних властивостей, від змісту текстів, а також соціального і професійного статусу мовців. Частотність слів нерівномірна, і в будь-якій мові 1000 найуживаніших слів утворюють близько 85% тексту. Частотність зростає, коли вдаються до використання слів у переносних значеннях, особливо в напівслужбовій функції. Слова з відносно високою частотністю вживання у певного автора або в певному тексті називають «ключовими словами». «Слова-свідки» - це слова, притаманні тільки для певного історичного періоду.

На думку мовознавців, поняття слова стихійно присутнє у свідомості носіїв мови. Першими текстами мовознавчого характеру були списки слів, знайдені на глиняних табличках давнього Шумера та Аккада.

На ранніх етапах розвитку мовознавства вже існував поділ слова на план вираження (фонетична і граматична структура) та план змісту (лексичне і граматичне значення). Протягом тривалого часу мовознавці надавали перевагу вивченню то плану змісту, то плану вираження.

Давньоіндійський мовознавець Паніні цікавився насамперед питаннями будови слова. Натомість для давньогрецьких філософів, таких як Платон та Арістотель, головною сферою вивчення була семантика слова, взаємодія між предметом, що позначається словом, та ідеєю про нього. Олександрійські граматики, а також римський вчений-енциклопедист Марк Теренцій Варрон займалися морфологічними проблемами слова. Діонісій Фракійський визначав слово як «найменшу частину зв'язного мовлення».

У часи середньовіччя в Європі досліджувався насамперед семантичний аспект слова, відносини слова, речі й поняття. Тоді як для арабських граматистів найбільший інтерес становила морфологічна структура. Французька граматика Пор-Рояля визначала слово як ряд «окремих звуків, з яких люди складають знаки для позначення своїх думок». Французькі граматики того часу виділяли формально-звукову та значеннєву сторони слова.

У XIX столітті мовознавці займалися переважно семантичною стороною слова. Велике значення мали ідеї Вільгельма фон Гумбольдта та Олександра Потебні про внутрішню форму слова. Семантичні процеси в слові детально досліджували Герман Пауль, Мішель Бреаль, Михайло Михайлович Покровський. Розвивалася також теорія граматичної форми слова, що завдяки Гумбольдту стала основою для типологічної класифікації мов. Морфологію слова досліджували Олександр Потебня та Пилип Фортунатов. Їм належить поділ слів на самостійні і службові. Французький мовознавець Антуан Мейє виділяв три ознаки слова, за його дефініцією слово - це зв'язок певного значення з певною сукупністю звуків, здатною до певного граматичного вживання.

Сьогодні переважає системний підхід до вивчення поняття слова, який передбачає багатовекторний аналіз цього поняття. Слово досліджується як одиниця мовлення, аналізуються критерії його виділення, вивчається його змістова сторона та його функціонування в тексті.




#Article 12: Мова (1871 words)


Мо́ва — система звукових і графічних знаків, що виникла на певному рівні розвитку людства, розвивається і має соціальне призначення; правила мови нормалізують використання знаків та їх функціонування як засобів людського спілкування.
Мова — це найважливіший засіб спілкування і пізнання.

За ДСТУ 2392-94 мова — система знаків, що забезпечує процес комунікації і, як правило, складається зі словника та правил.

Розрізняють людську, формальну і тваринну мови. Наука, яка займається вивченням мови називається мовознавством або лінгвістикою.

Якщо говорити про мову як загальне поняття, можна використовувати означення, які підкреслюють різні аспекти явища. Ці означення також тягнуть за собою різні підходи та розуміння мови, вони також формують і наповнюються різні та часто несумісні школи мовознавства. Дебати про природу та походження мови сягають стародавнього світу. Грецькі філософи, такі як Горгій і Платон, обговорювали співвідношення слів, понять і дійсності. Горгій стверджував, що мова не може представляти ані об'єктивного досвіду, ані людського досвіду, а тому спілкування та правда неможливі. Платон стверджував, що спілкування можливе, оскільки мова представляє ідеї та концепції, які існують незалежно від мови та існували до неї.

Аналітичні філософи зацікавлені в чотирьох основних питаннях:

Для філософів континентальних, в свою чергу, філософія мови розглядається не як окреме питання, але як частина логіки, історії або політики.

Основними методами дослідження мови є описовий, порівняльно-історичний, зіставний і структурний. Також застосовуються дослідні методи до вивчення двох «зрізів» мови: діахронії і синхронії.

Синхронія — горизонтальний зріз мови, тобто умовне виділення певного історичного етапу в її розвитку, який береться як об'єкт лінгвістичного дослідження. Синхронне вивчення передбачає аналіз мовних явищ в одному якомусь часі розвитку мови: на сучасному етапі або в певну історичну добу, наприклад, у XIV чи XVII ст., але без пояснення того, які зміни в попередні періоди розвитку мови привели до сучасного стану чи стану мови певної історичної доби.

На противагу — діахронія — умовно вертикальний зріз мови, при якому об'єктом лінгвістичного аналізу стає історичний розвиток мови. Це означає, що при діахронічному, або різночасовому вивченні передбачається простежити весь шлях, який пройшов певний структурний елемент мови (звук, слово, речення).

Мета описового методу — дати точний і повний опис мовних одиниць. Суть методу полягає в інвентаризації та систематизації мовних одиниць.

Цей метод має велике практичне значення, позаяк пов'язує лінгвістику з суспільними потребами. На його основі створено описові граматики різних мов, тлумачні, орфографічні, орфоепічні та інші нормативні словники.

Об'єктом дослідження порівняльно-історичного методу є встановлення генетично споріднених мов, їх класифікації та вивчення цих мов з метою з'ясування принципів історичного розвитку. Головне його завдання — розкриття закономірностей і законів, за якими розвивалися споріднені мови в минулому. За його допомогою можна реконструювати давні не зафіксовані в пам'ятках писемності мовні одиниці — звуки, слова, їх форми і значення.

На основі порівняльно-історичного методу створені історичні і порівняльно-історичні граматики мов і етимологічні словники.

Мета зіставного методу — шляхом зіставлення виявити спільні, однакові й відмінні, специфічні риси зіставних мов у звуковій, словниковій і граматичній системах. На його основі створюють зіставні граматики мов, порівняльні типології мов та двомовні перекладні та диференційні словники.

Структурний метод застосовується при дослідженні структури мови, а його метою є пізнання мови як цілісної функціональної структури, елементи якої співвіднесені строгою системою зв'язків і відношень. Структурний метод реалізується в 4-х методиках лінгвістичного аналізу:

Існує кілька способів класифікації мов:

У визначенні функцій мови єдності немає. У працях з мовознавства спостерігаємо єдність у таких функціях: інформаційна, комунікативна, емотивна, когнітивна.

У працях окремих авторів виділяються також:

В останні десятиріччя збільшилася увага дослідників до пізнавальної, когнітивної, функції мови й мовлення. Виконуючи цю функцію, мова самозбагачується.

Функціональний підхід до мови сприяв становленню теорії мовлення, він породив функціональну стилістику, функціональну граматику тощо.

У сфері спілкування провідною функцією є комунікативна. У мовленнєвій діяльності вона реалізується в одному з трьох можливих варіантів:

Разом з тим у мовленнєвій діяльності можуть реалізовуватися потенційні характеристики мовлення, які не завжди притаманні будь-якому мовленнєвому акту, т.т. факультативні. Вони ніби нашаровуються на функції мови.

Кожне мовленнєве висловлювання, окрім комунікативної, «інтелектуальної» тощо спрямованості, може мати додаткову спеціалізацію.

Це:

У виконанні мовою перелічених конститутивних і допоміжних функцій, важливу роль відіграють невербальні засоби, які супроводжують мовленнєве повідомлення і які разом з вербальними засобами передають змістову інформацію. Вони наявні в усному і писемному мовленні. Тою чи іншою мірою вони представлені в кожному мовленнєвому висловленні. Серед них:

Сукупність таких невербальних засобів, що беруть участь у мовленнєвій комунікації, становить предмет окремого розділу мовознавства, який іменується паралінгвістикою. Паралінгвістичні засоби не входять до системи мови, не становлять мовленнєвих одиниць, однак без їх участі в усному чи писемному мовленні не уявляється жодне повідомлення. Це означає, що спілкування забезпечується єдністю вербальних і невербальних засобів.

Структура мови — будова мови в її ієрархічній співвіднесеності, за якою одиниці нижчих рівнів використовуються для будови одиниць вищого рівня. Конкретно ця співвіднесеність виявляється у мовному потоці, в послідовному розташуванні мовних одиниць: на базі звуків утворюються частини слова — префікси, корені, інфікси, суфікси, флексії, з яких у свою чергу складаються слова, а з них — речення.

Виділяють 4 структурні рівні мови:

Між структурними одиницями мови існують відношення:

Парадигматичні відношення — це ті відношення, що об'єднують одиниці мови одного рівня в групи, розряди і категорії. Наявність у системі мови парадигматичних рядів дозволяє мовцям у мовленні залежно від наміру сформулювати думку, яку вони прагнуть передати, вибрати той чи інший член цього ряд (фонетичного, словесного, морфологічного чи синтаксичного), який відповідає задуму.

Синтагматичні відношення — лінійні відношення в системі мови, об'єднують одиниці мови в їх одночасній послідовності; відношення всередині однієї синтагми.

Асоціативні відношення виникають на основі збігів у часі уявлень (образів) і явищ дійсності. Розрізняють 3 типи асоціацій:

Мови характеризуються за ступенем збереження та функціональною обмеженістю.

Недоліки природних мов

За ступенем збереження () мови характеризуються шкалою з шести категорій, запропонованої в Червоній книзі мов ЮНЕСКО для чіткішого визначення небезпеки, що загрожує тій чи іншій мові:

Функціонально обмеженою вважається така мова, яка не володіє в достатній мірі або не має зовсім таких ресурсів, як:

Одночасна відсутність усіх вищеперелічених ресурсів не є обов'язковою для визнання мови функціонально обмеженою. Мова може мати писемність, викладатися в школі і, разом з тим, сильно страждати від відсутності достатньої кількості та відповідної якості інформаційних або навіть мовних ресурсів.

До функціонально обмежених правильно буде віднести як мови, вимирання яких практично неминуче, так і мови, які з'являються, у яких вже є досить багато ресурсів, але при цьому їх усе ще недостатньо для повноцінного існування.

З точки зору наявності людських ресурсів, функціонально обмежена мова може перетворитися на мову, якій загрожує вимирання, якщо її вживання обмежене невеликим числом носіїв.

До числа функціонально обмежених мов відносяться:

Теоретичні засади граматики й типологія граматичних функцій можуть бути переконливо з'ясовані тільки за умов попереднього визначення статусу граматичного ладу у загальній системі мови й ролі граматичних операцій у процесах мовленнєвої діяльності. Уособлення понять мови як системи й мовлення як форми вияву елементів мови визначило як першопочаткову проблему співвідношення мови й мовлення.
Мовлення — це процес (або результат процесу) вираження думки засобами мови. Фердинанд де Сосюр характеризував мовлення як «комбінації, за допомогою яких суб'єкт, що говорить, користується мовним кодексом з метою вираження своєї особистої думки». Разом з тим, визначаючи відношення мовлення до мови, він бачив у ньому реалізацію мовної потенції, свого роду «виконання» мови.

Ширше проблема співвідношення мови і мовлення була викладена Л. В. Щербою в його статті «О трояком аспекте языковых явлений и об эксперименте в языкознании». У загальній «сукупності мовних чи мовленнєвих явищ» тепер виділялися не два основних аспекти, як раніше, а три: поряд із системою мови, що визначається як словник і граматичний лад, і мовленням як результатом процесів «говоріння» тепер з'являється новий аспект — мовленнєва діяльність осіб, які спілкуються. Мовленнєва діяльність — це процеси «говоріння» і «слухання-розуміння», які є посередниками у переході від системи мови до мовленнєвих текстів.

Вільгельм фон Гумбольдт уперше розглядав сутність мовленнєвої діяльності як взаємозумовленої кореляції двох процесів, що доповнюють один одного, з яких один розпадається на фази формування мовлення — думки та його звукової зашифровки, а інший — протилежний за своїм напрямом процес — складається з дешифровки і наступного відтворення думки, спираючись на знання мови і свій особистий досвід.

Мова — це не тільки засіб спілкування, а також засіб формування та експлікації думки. Для того, щоб точніше визначити роль мови в процесі мислення, необхідно насамперед уточнити поняття мовленнєвого мислення у його відношенні до свідомості. У мозку індивіда свідомість і мова утворюють дві відносно самостійні області, кожна з яких володіє своєю «пам'яттю», де зберігаються компоненти, що будують її. Ці дві сфери поєднані між собою таким чином, що діяльність свідомості завжди супроводжується діяльністю мови, виливаючись у єдиний реченнєвомисленнєвий процес. Діяльність свідомості виражається в процесах мислення. Свідомість складається з таких основних аспектів:

Процес породження мовлення тісно переплітається з процесом породження думки, утворюючи єдиний реченнєвомисленнєвий процес, який здійснюється за допомогою механізмів мовленнєвого мислення. Необхідною передумовою процесів мисленнєвої діяльності є мислення, різнобічна діяльність свідомості, за допомогою мови й механізмів мовлення. У процесі породження мовлення можна виділити три етапи: семантичний, лексико-морфологічний, фонологічний.

Морфологічні ознаки самі по собі не можуть бути відправною точкою для побудови універсальної теорії граматичних класів. У реченнєвомисленнєвому плані фундаментальне значення для граматичної класифікації слів має протилежність предметних призначеннєвих значень. Під предметними значеннями розуміються лексичні значення, що відображають матеріальні предмети, фізичні тіла тощо Традиційна граматика до числа предметів зараховує все те, що виражається іменниками (події, просторові й часові відношення — «поверхня», «канікули» тощо). Основні синтаксичні функції і синтаксичні відношення, що ними передбачаються, утворюють основу для розподілу лексичних значень за їх граматичними класами. На цій основі здійснюється поділ всіх лексичних значень (крім «подійних») на субстанційні та несубстанційні. Подальший поділ лексичних значень на дрібніші класи зумовлений спеціалізацією основних синтаксичних функцій.

Мова має потужні консолідаційні властивості.

Мова, як певний набір мовленнєвих норм певної спільноти, також є частиною ширшого культурного життя спільноти, що розмовляє цією мовою. Люди використовують мову як засіб ототожнення з однією культурною групою та як засіб відмежування від інших. Навіть серед носіїв однієї мови існує декілька різних способів використання мови, і кожна з них використовується для позначення приналежності, наприклад, до підгруп всередині однієї культурної групи. Лінгвісти і антропологи, зокрема, соціолінгвісти та етнолінгвісти спеціалізуються на вивченні зв'язків між мовними та культурними явищами, пов'язаних із суспільною природою мови, її громадськими функціями. Це напрям лінгвістичних досліджень, який вивчає мову у її відношенні до культури, взаємодію етнокультурних та етнопсихологічних чинників у функціонуванні та еволюції мови.

Способи використання мови у суспільстві є частиною культури громади, і це є засобом відображення групової ідентичності. Мова функціонує не тільки для полегшення спілкування, а й для визначення соціального стану. Лінгвісти використовують термін різновид мови, який охоплює географічно або соціально-культурно визначені діалекти, а також жаргони або стилі субкультури, для позначення різних способів використання мови.

Усі мови поділяються на дві групи: природні (національні) та штучні. Національна мова може, у свою чергу, поділятися на розмовну і літературну мову.

Штучні мови створені спеціально, з певною метою: для полегшення міжнародного спілкування (наприклад, есперанто, інтерлінгва, ідо, ложбан), для збереження необхідної інформації у певних галузях науки.

Природна мова виникає природним шляхом, внаслідок багатовікової суспільної діяльності певного народу. Мислення та мова — дві сторони одного і того ж процесу в становленні людини, розвитку трудової діяльності, процесу розвитку виробництва. Поруч із виникненням найпростіших уявлень, виникла й найпростіша форма передачі інформації — звукові сигнали для їх позначення та передачі.

Загальна кількість мов у світі — від 6000 до 7000 (точну цифру встановити неможливо через умовності відмінності між різними мовами і діалектами однієї мови). До найпоширеніших мов світу належать китайська, англійська, іспанська, російська, хінді, індонезійська, арабська, бенгальська, португальська, японська, німецька, французька, італійська, панджабі, телугу, корейська, маратхі, тамільська, українська. Всі мови світу діляться за родинним зв'язкам на мовні сім'ї, кожна з яких включає групи близьких одна одній мов, що були у давнину діалектами однієї мови або що входили в один мовний союз.




#Article 13: Радіус (128 words)


Ра́діус ( — «промінь») —

Радіус дорівнює половині діаметра: 

Радіус повороту — радіус траси транспортної смуги, по якій проходять транспортні засоби; інші значення — відстань від осі повороту чи машини, устаткування (наприклад, кузова екскаватора) до габаритної (найбільш виступаючої) деталі.

Радіус розвантаження екскаватора — горизонтальна відстань між віссю повороту екскаватора і центром ковша при його розвантаженні.

Радіус руйнування — найбільша відстань від центру заряду ВР, на якому спостерігається руйнування гірської породи, що оточує заряд.

Радіус сейсмічності — відстань від заряду ВР, що забезпечує безпеку будинків і споруджень при коливаннях, викликаних вибухом.

Радіус черпання екскаватора — горизонтальна відстань між віссю екскаватора і крайкою ковша з зубами.

Радіусом множини , що лежить в метричному просторі з метрикою , називається половина діаметра, а саме .

Радіус n-розмірного гіперкуба зі стороною s дорівнює




#Article 14: Есперанто (1652 words)


Есперáнто (esperanto — «той, що сподівається») — штучна мова, створена польським лікарем і поліглотом Людвіком Лазарем Заменгофом у 1887 році на основі найпоширеніших європейських мов, інтернаціональної лексики. Граматика є простою і суворо нормалізованою. Есперанто — це одна з найпопулярніших штучних мов у світі. Есперантисти декларують свою мету — створення прямих та однакових можливостей для кожної людини у міжнародних відносинах.

Творець есперанто Людвік Заменгоф назвав свою мову просто «Міжнародна мова». Оскільки на той час у Європі популярною була інша штучна мова — волапюк, прихильники есперанто часто казали «мова доктора Есперанто». Згодом це формулювання скоротилося до «мова Есперанто», а врешті-решт залишилося одне лише слово «Esperanto», яке есперантською пишуть з великої літери, аби його можна було відрізнити від слова «людина, яка сподівається».

Питання вибору псевдоніма не має точної відповіді, оскільки сам Заменгоф ніколи не пояснював цього. За найбільш поширеною версією, автор таким чином висловив надію на те, що суспільство прийме його проєкт. Втім, не виключено, що псевдонім є просто грою слів — закінчення прізвища «Заменгоф» співзвучне німецькому дієслову hoffen — сподіватися.

Упродовж більше сотні років есперанто вживається усно та письмово. З руки численних  та  зростає обсяг оригінальної і перекладеної літератури, національних і міжнародних періодичних , есперанто-локалізацій програмного забезпечення, есперантомовних сайтів чи їх локалізацій, есперанто-фільмів, а контактні адреси есперантистів (Pasporta Servo) знаходяться майже в кожному містечку 121 країни світу. Більшість країн світу мають власні національні есперанто-організації.

Есперанто — це єдина з-поміж штучних мов, якою дозволено відправляти Службу Божу у греко-католицькій церкві. Есперанто є єдиною робочою мовою сотень щорічних міжнародних з'їздів, зустрічей і фестивалів. Вони відбуваються без участі перекладачів, що демонструє практичну можливість заощадження значних коштів.

Люди, які спілкуються мовою есперанто, називаються есперантистами. Часто есперантисти є членами есперанто-клубів чи . З перших років заснування мови есперантисти мають свій гімн La Espero (Надія), що за традицією виконується на щорічному Всесвітньому конгресі есперантистів, та прапор.

Есперанто можна вивчити швидше ніж будь-яку національну мову завдяки її простій і правильній побудові, адже граматика складається лише з 16 правил без жодного винятку. Видатний лінгвіст та психотерапевт Клод Пірон відзначав доступність вивчення мови з практики опанування англійської японськими, китайськими та корейськими школярами: ті, що вклали на навчання і практику есперанто від 50 до 200 годин — здатні розмовляти цією мовою як психічно здорові люди; на противагу тим, що вивчають англійську протягом 1500 годин, проте після цього спроможні послуговуватись англійською лише на рівні афазитів (тих хто втратив здатність говорити). Лев Толстой у своєму листі до есперантистів доповідав, що мову есперанто він вважає надзвичайно легкою до вивчення; маючи на руках підручник та тексти, вже через дві години занять письменник був у стані якщо не писати, то вільно читати цією мовою.

Завдяки комбінаторному принципу граматики, послуговування мовою есперанто багаторазово зменшує навантаження на пам'ять та активізує творчі нахили. За допомогою невеликої кількості словотворчих елементів (10 префіксів, 35 суфіксів та 11 закінчень) від кожного кореня можна самостійно створювати від 20 до 60 (а від деяких коренів навіть до 100) слів. Численні дослідження підтверджують, що володіння есперанто значно полегшує вивчення іноземних мов.

Есперанто уможливлює рівноправне становище між людьми через те, що ні для кого ця мова не є рідною. Щоправда, зараз нараховується деяка кількість людей — вроджених есперантистів, для яких есперанто є рідною мовою: це ті, чиї батьки розмовляють між собою мовою есперанто, через незнання мови одне одного чи як вияв поваги до мови. Серед найвидатніших: Джордж Сорос — провідний світовий фінансист та меценат, Даніель Бове — лауреат Нобелівської премії.

Есперанто — нейтральна мова. Розмовляючи нею, люди не відчувають тиск іноземної мови, тому з'являється відчуття рівноправності при спілкуванні з представниками інших країн, а це призводить до підвищення відчуття людської та національної гідності.

Абетка есперанто побудована на основі латинської. Складається з 28 букв, що відповідають 28 звукам (фонетичне письмо), серед яких: 5 голосних, два напівголосних і 21 приголосний звук. В алфавіті букви називаються так: приголосні — приголосний + o, голосні — просто голосний (A — a, B — bo, C — co). Читання букви не залежить від її положення в слові. Наголос у словах завжди падає на передостанній склад.

Окрім звичайних латинських літер, в абетці есперанто є шість спеціальних букв — Ĉ ĉ, Ĝ ĝ, Ĥ ĥ, Ĵ ĵ, Ŝ ŝ, Ŭ ŭ (їх утворено від літер C c, G g, H h, J j, S s, U u відповідно). Оскільки з набором цих літер часто виникають труднощі, існує спосіб їх заміни — комбінації з X x: Cx cx, Gx gx, Hx hx, Jx jx, Sx sx, Ux ux.

Крім того існує програма EK (Esperanta Klavaro), завдяки якій можна набирати ці літери англійською клавіатурою, встановивши один із трьох різновидів комбінації. 
 

Л. Заменгоф, розробляючи граматику своєї мови, зробив детальний аналіз майже 20 мов, головним чином європейських. Вибравши з граматик найбільш спільне, він дійшов висновку, що достатньо 16 простих, невеликих та логічних правил для того, щоб мова була повноцінною і щоб нею можна було висловити найрізноманітніші відтінки почуттів:

У 1954 р. Генеральна Конференція ЮНЕСКО визнала, що: результати, досягнуті есперанто в справі інтелектуального міжнародного обміну, відповідають цілям та ідеалам ЮНЕСКО. ЮНЕСКО звернулась до держав, що входять до неї, і до міжнародних організацій із пропозицією запровадити вивчення есперанто в школах і використовувати цю мову в міжнародному співробітництві.

З 1994 року у всесвітній літературній організації ПЕН-клубі існує есперантська секція, єдина секція штучної мови, що свідчить про її літературний рівень.

У липні 1996 року група незалежних експертів проаналізувала сучасний стан есперанто й у Празі на Всесвітньому конгресі есперантистів, за підтримки ЮНЕСКО, закликала до розгляду есперанто в дебатах щодо мовних прав та мовної політики. Празький Маніфест містить короткий виклад цілей і принципів руху есперантистів, звертає особливу увагу на мовну демократію і збереження мовного розмаїття.

При опитуванні, проведеному у 1999 році у Європарламенті, 21 % парламентарів висловили позитивне ставлення до пропозиції використання есперанто у Європі.

Станом на 2006 рік, есперанто викладають у 63 ВИШах 23 країн, зокрема в Угорщині екзамени з есперанто є обов'язковими. У жовтні 2006 року до цього списку приєдналась Росія, есперанто викладають на філологічному факультеті Санкт-Петербурзького державного університету.

У 2008 році видано першу у світі Коротку енциклопедію оригінальної літератури мовою есперанто, що включає 300 статей про найвідоміших есперанто-авторів.

У 2009 році партія «Європа - Демократія - Есперанто» () потрапила до основного виборчого бюлетеня Європарламенту. Ціль партії: запровадження есперанто.

З вересня 2010 року періодичне друковане та інтернет-видання «El Popola Ĉinio» (З народного Китаю) головного інформаційного китайського державного порталу мовою есперанто esperanto.china.org.cn запускає регулярний відео-журнал

У 2011 році Уряд Великої Британії укомплектував свій штат есперанто-перекладачами.

Перший осередок шанувальників і пропагандистів есперанто в Україні зорганізували 1890 року в Одесі.

Перший підручник Есперанто в Україні виданий знаним  Михайлом Юрківим в Тернополі, в 1907 році.

На початку 20 ст. Л. Денисюк створив інформаційне бюро з пропаганди та навчання есперанто.

В 1913 році під редакцією Ореста Кузьми виходить перше українське есперантське періодичне видання — журнал Ukraina Stelo (у перекладі з ), який виходив до кінця червня 1914 р. і після тривалої перерви, спричиненої воєнними діями, в 1922 — 1930 рр. На його сторінках друкувалися переклади творів Т. Шевченка, І. Франка, зокрема, його знаменита «Посвята» на честь Кобзаря (1914), О. Кобилянської, В. Стефаника, Лесі Українки, М. Коцюбинського, народні пісні, коломийки (їх переклав В. Атаманюк), статті про творчість українських письменників.

Між 1910—1920 роками в Коломиї відкривається статутове товариство українських есперантистів Крайове товариство українських есперантистів «Поступ» («Проґресо»). Головою товариства став Божемський, секретарем Орест Кузьма, бібліотекарями — Фасовський і Каратницький. У роботі допомагали М.Ерстенюк, Василь Атамюк, К.Черниш і Г.Якимчук зі Львова, що надсилав пізніше переклади поезій Тараса Шевченка. Т-во винайняло дім у центрі міста, на ньому було розміщено велику вивіску, яка кожному впадала у вічі, кожного вечора сходилися там есперантисти, щоб вправлятися в конверсації, читати есперантські книжки й журнали. Там теж постійно відбувалися курси есперанто.

У 1921 році в Нью-Йорку виходить книга Заменгоф Л. Л. «Інтернаціональна мова есперанто». Граматика, формація до творення слів і 50 лекцій. вид. «Голос правди»

У 1922 році в Коломиї Карл Вербицький та Орест Кузьма видали Українсько-есперантський словник. — 96 с.

Протягом 1927—1932 років у Харкові видається щомісячний педагогічний журнал мовою есперанто «Шлях освіти».

У середині 1930-х есперанто в СРСР оголосили «мовою дрібної буржуазії і космополітів». Існувала спеціальна закрита інструкція ЦК КПРС, котра забороняла згадувати есперанто у позитивному контексті. Відтоді і пішли такі ярлики, як «есперанто — мова мертва, штучна» тощо.

У 1937 році за надуманим приводом НКВС заарештовують і розстрілюють видатного есперанто-поета Євгена Михальського; Михальський, як активний діяч есперанто-руху, мав широкі міжнародні зв'язки, що й послужило формальним приводом для звинувачення у шпигунстві.

Над укладанням «Української антології» міжнародною мовою в середині шістдесятих років минулого століття плідно працював Андрій Рогов, філолог з Хмельницького.

Есперанто організації України до проголошення Незалежності::

У 2008 році в Роттердамі на з'їзді Світової спілки есперантистів побачила світ есперантомовна антологія української літератури від ХІ до XXI століть. 

В Україні центральною есперанто організацією є «Українська Есперанто Асоціація» (), утворена 21 травня 1989 року. При УкрЕА діє видавництво есперанто-літератури «Helianto» (Соняшник). Питаннями організаційної та фінансової підтримки есперанто-руху в Україні займається Благодійний фонд «Есперо» імені Василя Єрошенка.

В Україні, щороку проходять есперанто-зустрічі, що відбуваються згідно з відповідними календарями, зокрема: раз на три роки в Україні проходить з'їзд УкрЕА; щовесни та восени фестивалі в Ялті, зокрема фестиваль авторської пісні мовою есперанто Velura Sezono; на Львівському книжковому форумі — свій куточок української есперанто літератури. Есперанто-клуби нині ще не в кожному місті України, але охоплюють практично усі регіони. Після анексії Криму Росією щорічні зустрічі есперантистів проводяться в перших числах травня у Львові (Mirinda Lviv («Чарівний Львів»)).

Найбільший інтернаціональний портал-спільнота по вивченню есперанто Lernu має український розділ та україномовний форум.

Державна організаційна та фінансова підтримка по поширенню есперанто не здійснюється, проте міністерство освіти України офіційно рекомендує вивчення за вибором есперанто у старших класах середньої школи, гімназій, ліцеїв. Серед українських ліцеїв есперанто вивчають у Ліцеї № 38 імені Валерія Молчанова.

Великий українсько-есперантський словник (2008) містить 260 тисяч слів, а Великий есперантсько-український словник (2007) 80 тисяч слів.

У спеціальному міжнародному каталозі, за Україною значиться 6 об'єктів що носять назву «есперанто» чи ім'я ініціатора мови:

Окрім цього:

Есперанто присутня у веб-оглядачах як мова, котру можна обрати для перегляду сайтів за умовчанням.

Чимало сайтів з найвищою та високою відвідуваністю, що їх відслідковує рейтинг Alexa, представлені в есперанто, серед них:

Найповніший перелік сайтів мовою есперанто, що укладається вручну, представлений в dmoz




#Article 15: Високович Володимир Костянтинович (588 words)


Володи́мир Костянти́нович Високович (, Гайсин, Україна — ) — патологоанатом, бактеріолог та епідеміолог, доктор медицини, професор.

Народився 2 (14 березня) 1854 року в Гайсині. У 1871 році Високович завершив навчання у Першій харківській гімназії із золотою медаллю, і вступив до Харківського університету на медичний факультет, закінчив навчання у 1876 році. Залишений як вибраний стипендіат при університеті. У зв'язку з російсько-турецькою війною 1877—1878 років його мобілізували як військового лікаря і відправили на Кавказ; у шпиталях Тіфлісу, Абастумані, Єревана набував фаху прозектора й ординатора. У 1878 році Високовича відрядили до Харкова в клініки університету, в 1879 році його направили до клінік Харківського військового шпиталю. У 1880 році медичний факультет Харківського університету обрав лікаря Високовича на 2 роки як стипендіата (на сьогодні — докторанта) — задля приготування до професорського звання по предмету «патологічна анатомія». У 1881 році стипендіат Високович склав екзамен на ступінь доктора медицини — дисертація «О заболевании кровеносных сосудов при сифилисе», після прилюдного захисту дисертації у травні 1882 року йому присудили відповідний науковий ступінь (). З 1884 року — професор Харківського університету, з 1895 — в Київському університеті.

У Києві по переїзду з Харкова професор Високович очолив кафедру патологічної анатомії — Патологоанатомічний інститут (заснований з ініціативи професора Г. М. Мінха у 1887 році) і насамперед продовжив науково-творчі зв'язки Патологоанатомічного інституту Університету святого Володимира із патологоанатомічними інститутами університетів Німеччини та Чехії.

У 1895 році разом з професорами Лешем, Садовенем і В. Д. Орловим очолив перший хіміко-мікроскопічний кабінет при Товаристві київських лікарів.

У 1901 році читав лекції з бактеріології та патанатомії чуми в рамках курсу підвищення кваліфікації київських лікарів щодо цього захворювання У 1903 році увійшов до складу комісії Київського університета, яка розглянула вимогу Товариства захисту тварин обмежити досліди на тваринах У 1906 році очолив комісію курсів для підвищення кваліфікації лікарів.
 
У Києві 1908 року Володимир Високович створив кафедру патологічної анатомії Жіночого медичного інституту і очолював її до 1911 року. В 1910 році був директором (за сумісництвом) Київського Бактеріологічного інституту (нині — Інститут епідеміології та інфекційних хвороб імені Л. В. Громашевського НАМН України).

Помер 26 травня 1912 року. Поховали його у Києві на Байковому кладовищі. Товариші, друзі й шанувальники Володимира Костянтиновича Високовича спорудили мистецький надгробок із чорного лабрадориту з портретом небіжчика у ніші медальйонної форми.

Одружився з вдовою лікаря Ольгою Володимирівною Ковалевською, народженою Олександровою, яка мала від першого шлюбу сина Леоніда 1876 року народження. У них народилися сини Євгеній (1887), Миколай (1889) та дочка Ніна (1880).

У дослідженні дисертаційного матеріалу докторант Високович застосовував новий метод — мікротомні зрізи із фіксованих тканин. Науковець виявив, що при розростанні інтими артерій мозку при сифілісі «стойкие клеточньїе злементьі соедини-тельной ткани образуются не из лейкоцитов, а из подвижных фибробластов — гистиогенного, а не кровяного происхождения» — це були переконливі дані патологічної гістології сифілітичного ендартериїту докази гістогенезу грануляційної тканини. Дисертація відкривала авторові шлях на кафедру патологічної анатомії університету і створила йому європейське ім'я. У березні 1884 р. доктора медицини Високовича відрядили у Німеччину та Францію. Вчений знав німецьку мову і розумів французьку, завдяки чому він міг спілкуватися з багатьма відомими європейськими науковцями, друкувати свої наукові праці.

Працюючи в німецькій лабораторії Флюгге розробив експериментальну модель інфекційного ендокардиту.

Щодо мікроорганізмів, упорснутих у кров теплокровних тварин, автор дійшов наступних висновків:

Зробив низку відкриттів у галузях патологічної анатомії, бактеріології та епідеміології. Він удосконалив методи імунізації проти чуми, сибірки, правця, черевного тифу.

Високович розробив вчення про ретикуло-ендотеліальну систему (нині її називають системою мононуклеарних фагоцитів).

Одним із перших опрацював проблему фагоцитозу.

Його вважають засновником харківської школи патологоанатомів.

Брав активну участь у боротьбі з багатьма епідеміями чуми, зокрема епідемія чуми в Бомбеї у 1896-1897 роках. У 1908 році очолив боротьбу з холерою в Києві.




#Article 16: Молостова Ірина Олександрівна (188 words)


Іри́на Олекса́ндрівна Мо́лостова (29 січня 1929, Москва, Російська СФРР, СРСР — 13 лютого 1999, Москва, Росія) — українська і російська режисерка. Заслужена діячка мистецтв УРСР (1964). Народна артистка УРСР (1976).

Народилася в Москві, Росія. Закінчила режисерський факультет Інституту театрального мистецтва ім. А. Луначарського (1952, стажувалася у Бориса Покровського в Большому театрі) в Москві.

У 1952—1958 та 1978—1980 роках — режисерка Київського російського драматичний театр ім. Лесі Українки, у 1958—1978 та у 1980—1999 роках — режисерка Національної опери України.

Викладала в Київському державному інституті театрального мистецтва ім. І.Карпенка-Карого. З 1976 р. — професорка.

Померла 13 лютого 1999 р. в Москві. Похована в Києві.

Авторка-постановниця вистав: «Вишневий сад» А. Чехова (1980), «Майстер і Маргарита» М. Булгакова (1987), «Талан» М. Старицького (1994) — Київський український драматичний театр ім. Івана Франка, «Катерина Ізмайлова» Д. Шостаковича (1965), «Євгеній Онєгін» П. Чайковського (1988), «Хованщина» М. Мусоргського (1963 та 1988), «Чіо-Чіо-сан» Дж. Пуччіні (1995) у Київському театрі опери та балету, «Псковитянка» М. Римського-Корсакова (1993 — Маріїнський театр, Санкт-Петербург), «Орлеанська діва» П. Чайковського (1994 — театр опери, Генуя, Італія).

Фільмографія: Співавторка сценарію і режисерка фільму «Наймичка» (1964), авторка сценарію і режисерка стрічки «Театр і поклонники» (1967).




#Article 17: Антонович Володимир Боніфатійович (1367 words)


Антоно́вич Володи́мир Боніфа́тійович (, Махнівка Махнівського повіту Київської губернії — , Київ) — український історик, археолог, етнограф, археограф; статський радник, доктор наук, професор Київського університету (з 1878), член-кореспондент Російської АН (з 1901); співорганізатор Київської Громади, член Київського товариства старожитностей і мистецтв.

Народився в містечку Махнівці Махнівського повіту Київської губернії (тепер Козятинський район, Вінницької області), у родині зубожілих, безземельних польських шляхтичів, генеалогічно споріднених з Правобережною Україною.

До 10 років перебував з батьками, які працювали гувернерами в багатих шляхтичів, зокрема в сім'ї шляхтича-українофіла Оттона Абрамовича, Антонович здобув початкову освіту.

Навчався в 1-й (Рішельєвській) та 2-й гімназіях Одеси (1845–1850); одним з педагогів був Іван Джидай. 

Закінчив медичний (1855, до якого вступив за наполяганням матері) та історико-філологічний (1860) факультети Київського університету зі ступенем кандидата історико-філологічного факультету. Під час навчання входив у таємну організацію польської молоді в університеті — Тройницьку спілку.

Після закінчення навчання деякий час працював лікарем в Чорнобилі та в Бердичеві. 

У 1861 році приєднався до так званих «хлопоманів». Один з організаторів Київської громади, очолює в ній «хлопоманський» гурток, члени якого вважали, що український народ має право на своє національне відродження. Сам Антонович згадував на сторінках «Украинськой жизни» 1913 року про свою і його товаришів духовну ситуацію:

 
Ще в студентські роки Антонович читав козацькі рукописи, твори Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша, Аполлона Скальковського, етнографічні збірки, які вплинули на його життєву та наукову орієнтацію.

У студентській корпорації, що, в основному, складалася з польської молоді, наприкінці 50-х років XIX століття Антонович висловлює думку про те, що дивно жити в краю, не знаючи ні його історії, ні людей. Щоб побачити народ, яким він є, Антонович з товаришами на канікулах подорожує по Волині, Поділлю, Холмщиною, Київщиною, Катеринославщиною, Херсонщиною.

У 1861 році працював учителем латинської мови в 1-й київській гімназії.

Як зазначає Ігор Шаров, становлення В. Антоновича як політичного лідера відбувалося досить складно і почалось перш за все з визначення себе як українця та відкритого конфлікту з друзями-поляками, з розуміння обов'язку перед українським народом. Так виник «хлопоманський рух», орієнтований на романтично-народницькі ідеали, а в 1861 р. — українське культурно-просвітницьке товариство — Київська громада. Продовжуючи просвітницькі традиції кирило-мефодіївців, В. Антонович і його однодумці стояли вже на позиціях якщо не відвертого матеріалізму, то в усякому разі еволюціонізму і позитивізму. Критичне ставлення до існуючих у царській Росії порядків, засудження самодержавства, сповідування принципів конституціоналізму, парламентаризму і федералізму спонукало громадівців до просвітницької діяльності і пропаганди наукового світогляду. Саме ці чинники, за переконанням Антоновича, повинні змінити суспільство.

З метою пропагування своїх поглядів громадівці відкривали недільні школи. Там навчали читання, письма і арифметики.

Антонович часто їздив до Санкт-Петербурга, щоб налагодити зв'язки з редакцією журналу «Основа». Там він уперше опублікував дві свої розвідки полемічного характеру. Особливу реакцію української і польської громадськості викликала його стаття «Моя сповідь» (1862).

Становленню Антоновича як історика сприяло його знайомство з Михайлом Максимовичем та Миколою Іванішевим.

У 1862–1865 роках викладав загальну історію в Київському кадетському корпусі.
 
Одночасно з 1863 року — секретар, а в 1864–1880 роках — головний редактор «Тимчасової комісії для розгляду давніх актів» при канцелярії Київського, Подільського і Волинського генерал-губернатора.

Першу історичну працю Антонович написав 1863 року. Це була вступна розвідка «О происхождении казачества» до «Архива Юго-Западной России».

У 1873–1876 роках — член Південно-західного відділу Російського географічного товариства, а в 1875–1876 роках — його голова.

З 1874 року став дійсним членом Московського археологічного товариства, Імператорського одеського товариства історії та старожитностей та Церковно-археологічного товариства при Київській духовній академії.

Працював Антонович і на теренах Західної України після обрання його 1877 року дійсним членом Львівського археологічного товариства.

Володимир Боніфатійович також завідував в університеті Св. Володимира мюнц-кабінетом (нумізматичний, виник після передачі в 1834 році колекцій з Віленського університету, Уманського, Луцького та Почаївського училищ) та музеєм старожитностей (Зібрання старожитностей університету, згодом перетворилося на перший у Києві археологічний музей, що на початку ХХ століття мав більш як 11 тисяч одиниць зберігання).

Його лекції з історії Галицької Русі, Великого князівства Литовського, українського козацтва, джерелознавства та допоміжних дисциплін, разом з апробованими в університеті історичними семінарами, сприяли широкому залученню на ниву дослідницької роботи молодих істориків.

Антонович був також одним із засновників товариства Нестора-літописця при університеті Св. Володимира, а 1881 року очолив це товариство.

Організатор археологічних з'їздів на Україні.

У другій половині 1890-х pоків Володимир Антонович разом із відомим письменником і громадським діячем Олександром Кониським заснував всеукраїнську політичну організацію, що мала об'єднати українців усієї Російської імперії. 1897 року відбувся установчий з'їзд цієї організації, до якої 1901 року приєдналася й київська «Громада». Сама організація проіснувала до її перетворення 1904 року на «Українську демократичну партію».

До кінця життя наукові заслуги Антоновича були визнані повною мірою.

Його обрали членом-кореспондентом Російської академії наук.

Останні роки життя Володимир Антонович працював у Ватиканському архіві, де знаходив багато матеріалів з історії України, збирав документальні відомості для історико-географічного словника України (залишився невиданим), продовжував активно займатися археологічними дослідженнями. За рік до смерті почав диктувати Дмитрові Дорошенку (згодом відомому українському історикові) автобіографічні «Спомини».

Мешкав у Києві за адресою Жилянська вулиця, 20 (з 1880-х до 1908 року; будинок не зберігся).

Помер Антонович  року, похований у Києві на Байковому кладовищі (ділянка № 7). У квітні 1967 року на могильній плиті зроблено напис «Антонович Володимир. 1834–1908. Український історик».

Перша дружина — дочка майора Йогана фон Міхеля, двоюрідна сестра П.Чубинського Варвара. Друга дружина — курсистка, у якої Антонович був викладачем, Катерина Антонович-Мельник.

Сам В. Антонович дітьми не займався, лише зрідка грався з молодшим сином Дмитром (Мухою), який згодом став відомим громадським діячем, переїхав і жив у Празі, де й помер. Старший син Іван обрав кар'єру військового ветеринарного лікаря; донька Галя вийшла заміж за інженера Л. Геркена; друга дочка Ірина мешкала в домі батька і певний час працювала у ВУАН.

Михайло Брайчевський так схарактеризував його постать у науці:

Антонович був представником народницької школи в українській історіографії.
Він створив так звану «київську школу» істориків, яка завдяки таким відомим учням Антоновича з Київського університету (Дмитро Багалій, Петро Голубовський, Михайло Грушевський, Митрофан Довнар-Запольський, Іван Линниченко, Віктор Гошкевич, Іван Каманін, Василь Данилевич, Василь Ляскоронський та ін.) заклала підвалини сучасної історичної науки.

Окрім історико-археографічної та педагогічної діяльності, вчений захоплювався археологією та нумізматикою. На відміну від багатьох тодішніх археологів, він дивився на матеріали розкопок насамперед як на джерело історичних реконструкцій: відтворення господарства, способу життя й побуту давніх епох. Саме Антонович започаткував на Батьківщині традицію історичних реконструкцій давнини, спираючись на синтез, взаємодоповнення писемних, археологічних і антропологічних матеріалів, систематичні археологічні дослідження на території України і став родоначальником вітчизняної археології.

Цікавився Володимир Антонович також історією культури й етнографією, підготував за цими темами кілька ґрунтовних публікацій. Разом з Михайлом Драгомановим уклав збірку «Исторические песни малорусского народа».

У своїх працях Антонович уникав синтези, документально досліджуючи окремі історичні явища. Лише в своїх науково-популярних лекціях («Бесіди про часи козацькі в Україні» (1897); «Виклади про часи козацькі в Україні» (1912) Антонович дав загальний огляд української історії від часів сформування козаччини. Антонович був видатним українським громадським діячем. Належачи до так званих «хлопоманів», він надрукував у відповідь польському публіцистові Зенону Фішеві (псевдонім Падалиця) відому статтю «Моя исповедь» (1862), де подав обґрунтування ідеології «хлопоманів». Польський журналіст Падалиця назвав Антоновича перевертнем, який зрікся свого стану й клану. В першому числі часопису «Основа за 1862 рік Антонович йому відповів:
.
 
Майже півстоліття Антонович стояв на чолі українського громадсько-політичного життя, був головою київської Старої Громади, і за його ініціативою 1890 року в Галичині дійшло до „угоди“ між поляками й українцями у Львівському сеймі. Антоновичу належить велика роль у реалізації плану переїзду Михайла Грушевського до Львова і створення там наукового осередку.

В останній період життя Антонович дедалі більше уваги приділяв археологічним дослідженням Правобережжя. Діяльність на цьому терені підсумована в працях „Розкопки в землях древлян“ (1893), „Археологічна карта Київської губернії“ (1895) і „Археологічна карта Волинської губернії“ (1902).

Створив українську археологію як науку, розробивши нову методику ведення розкопок. Дослідив стоянки періоду палеоліту, неоліту, провів розкопки поселень Трипільської культури, древлян та розробив їх класифікацію. Видав археологічні карти Київської й Волинської губерній (1895, 1900). Учасник багатьох загальноросійських археологічних з'їздів, міжнародного археологічного конгресу в Лісабоні (1880).

Антонович — автор понад 300 праць з історії, археології та етнографії України. Зібрав, зредагував і видав 9 томів „Архива Юго-Западной России“, що стосуються історії Правобережної України XVI—XVIII століть. Вступні статті Антоновича до цих томів присвячені

Інші головні праці Антоновича:

За редакцією Антоновича вийшли також

Антоновичу належать історичні примітки до видання Михайла Драгоманова «Исторические песни малорусского народа» (1874—1875).

Найважливіші праці Антоновича з археології:

Матеріали досліджень про Шумськ і його околиці опубліковані в праці «Про місцезнаходження літописних міст Шумська і Пересопниці» (1901).

На честь Володимира Антоновича названо вулиці у Вінниці, Дніпрі, Києві, Львові, Житомирі, Кропивницькому, Рівному та інших містах і селах України.




#Article 18: Комар Антон Пантелеймонович (129 words)


Анто́н Пантелеймо́нович Кома́р (*30 січня 1904, Березна Київської губернії — †1985) — український фізик, професор, академік АН УРСР (1948).

Закінчив Київський політехнічний інститут (1930).

Працював у Ленінградському фізико-технічному інституті (1930–1936), Інституті фізики металів у Свердловську (1936–1947), одночасно завідував створеною ним кафедрою рентгеноструктурного аналізу в Уральському університеті (1937–1947). Директор Ленінградського фізико-технічного інституту (1950–1957), завідувач кафедри Ленінградського політехнічного інституту (1951–1969).

У довоєнний період в Уральському університеті під керівництвом А. П. Комара створена кафедра рентгеноструктурного аналізу, рентгенівська лабораторія.

Основні роботи А. П. Комара присвячені ядерній фізиці, методиці і техніці ядерних експериментів, фізичній електроніці, фізиці і техніці прискорювачів, фізиці металів і феритів.

А. П. Комар здійснив у 1946 р. запуск першого в СРСР бетатрона. Його роботи з фотоядерних реакцій (1950–1960) стали внеском у розуміння механізму взаємодії гамма-квантів з ядрами.

Лауреат Сталінської премії (1951).




#Article 19: Фізик (227 words)


Фі́зик — людина, котра досліджує фізику. Це слово можна вживати стосовно науковця або вчителя(-ки), студента(-ки) тощо.

Науковців-фізиків поділяють на теоретиків та експериментаторів. Фізики-теоретики за способом мислення посідають проміжне місце між фізиками-експериментаторами та математиками. Іноді деякі теоретико-фізичні школи переплітаються з математичними, так що про їхніх представників стає важко сказати, хто вони — фізики чи математики.

Найвищою нагородою для фізика є Нобелівська премія, яку вручають починаючи з 1901 року. Першу Нобелівську премію з фізики отримав Вільгельм Конрад Рентген у 1901 році за відкриття ікс-проміння, яке було відкрито професором Іваном Пулюєм за 14 років до публікації В. К. Рентгена. Рентген, проводив свої досліди на лампі Х-променів, яку йому особисто подарував Іван Пулюй. 

На банкноті у 100 новозеландських доларів зображено Ернеста Резерфорда, лавреата Нобелівської премії з хімії за 1908 рік. На банкноті у 500 французьких франків 1998 року випуску було зображено подружжя французьких фізиків, нобелівських лавреатів П'єра і Марі Кюрі. Марі Кюрі була також присутня на банкноті у 20 000 злотих 1989 року випуску і 20 злотих 2011 року випуску. На звороті банкноти у 1 британський фунт стерлінгів 1984 року випуску було зображено Ісаака Ньютона, батька механіки й класичної фізики. Портрет творця теорії відносності, швейцарсько-американського фізика єврейського походження Альберта Ейнштейна було зображено на банкноті у 5 ізраїльських лір 1964 року випуску. На банкноті у 100 сербських динарів 2002 року випуску було зображено Ніколу Тесла, видатного американського фізика і винахідника сербського походження.




#Article 20: Фізика (2894 words)


Фі́зика (від  природний,  природа) — природнича наука, яка досліджує загальні властивості матерії та явищ у ній, а також виявляє загальні закони, які керують цими явищами. Це наука про закономірності природи в широкому сенсі цього слова. Фізики вивчають поведінку та властивості матерії в широких межах її проявів, від субмікроскопічних елементарних частинок, з яких побудоване все матеріальне (фізика елементарних частинок), до поведінки всього Всесвіту як єдиної системи (космологія).

Деякі з закономірностей, які встановлені фізикою, є загальними для всіх матеріальних систем. До таких можна віднести, наприклад, закон збереження енергії. Такі закономірності називають законами фізики. Фізику вважають фундаментальною наукою, тому що всі інші природничі науки (хімія, геологія, біологія тощо) мають справу з певними різновидами матеріальних систем, які підкоряються законам фізики. Наприклад, властивості хімічних речовин визначаються властивостями молекул та атомів, які їх складають, а ці властивості досліджують в таких галузях фізики, як квантова механіка, термодинаміка та/або електрика (електромагнетизм).

Фізика тісно пов'язана з математикою. Фізичні теорії, як правило, побудовані на основі певного математичного апарату, і цей апарат часто набагато складніший в порівнянні з іншими природничими науками. Але відмінність фізики від математики в тому, що фізика принципово зосереджена на описі матеріального світу, тоді як математика має справу з абстрактними ідеями та формулюваннями, які не обов'язково описують певну об'єктивну реальність. Позаяк чіткого поділу не існує, на перетині цих двох наук постала спеціальна дисципліна — математична фізика, яка вибудовує математичні структури фізичних теорій.

Фізика — природнича наука. В її основі лежить експериментальне дослідження явищ природи, а її задача — формулювання законів, якими пояснюються ці явища. Фізика зосереджується на вивченні найфундаментальніших та найпростіших явищ і на відповідях на найпростіші запитання: з чого складається матерія, яким чином частинки матерії взаємодіють між собою, за якими правилами й законами здійснюється рух частинок тощо. В основі фізичних досліджень лежать спостереження. Узагальнення спостережень дозволяє фізикам формулювати гіпотези щодо спільних загальних рис тих явищ, за якими велися спостереження. Гіпотези перевіряються за допомогою продуманого експерименту, в якому явище проявлялося б у якомога чистішому вигляді й не ускладнювалося б іншими явищами. Аналіз даних сукупності експериментів дозволяє сформулювати закономірність. На перших етапах досліджень закономірності мають здебільшого емпіричний, феноменологічний характер, тобто явище описується кількісно за допомогою певних параметрів, характерних для досліджуваних тіл та речовин. Аналізуючи закономірності та параметри, фізики будують фізичні теорії, які дозволяють пояснити досліджувані явища на основі уявлень про будову тіл та речовин і взаємодію між їхніми складовими частинами. Фізичні теорії, в свою чергу, створюють передумови для постановки точніших експериментів, в ході яких здебільшого визначаються рамки їхнього застосування. Найзагальніші фізичні теорії дозволяють формулювання фізичних законів, які вважаються загальними істинами, доки накопичення нових експериментальних результатів не вимагатиме їхнього уточнення.

Наприклад, Стівен Ґрей помітив, що електрику можна передавати на доволі значну віддаль за допомогою зволожених ниток, і почав досліджувати це явище. Георг Ом зумів знайти для нього кількісну закономірність — струм у провіднику пропорційний напрузі (закон Ома). При цьому, звісно, експерименти Ома опиралися на нові джерела живлення та на нові способи вимірювати дію електричного струму, що дозволило кількісно охарактеризувати його. За результатами подальших досліджень вдалося абстрагуватися від форми та довжини провідників і ввести такі феноменологічні характеристики, як питомий опір провідника та внутрішній опір джерела живлення. Закон Ома й понині залишається основою електротехніки, однак дослідження встановили також рамки його застосування — відкрили елементи електричного кола з нелінійними вольт-амперними характеристиками і навіть речовини, які не мають електричного опору — надпровідники. Після відкриття заряджених мікроскопічних частинок — електронів, була сформульована мікроскопічна теорія електропровідності, яка пояснила залежності опору від температури розсіянням електронів на коливаннях кристалічної ґратки, домішках тощо.

Принципи фізичних пошуків дещо відрізняються від досліджень в інших науках тому, що тут існує чітко визначений розподіл на теорію та експеримент, і з 20-го століття більшість фізиків спеціалізується або на теоретичній фізиці, або на експериментальній, і дуже мало таких, які б досягли успіхів в обох напрямах. Для порівняння, практично всі успішні теоретики біології та хімії також були і експериментаторами.

Теоретики займаються пошуком теорій, які могли б пояснити відомі експериментальні результати та передбачити нові, тоді як експериментатори організують свої практичні дослідження для перевірки результатів теорій. Тобто, незважаючи на існування двох чітких напрямів, вони тісно пов'язані один з одним. Тому прориви в фізиці часто відбуваються саме тоді, коли експериментатори виявляють, що наявні теорії не можуть пояснити їхніх результатів, і це потребує побудови нових фізичних теорій.

Поділ фізиків на теоретиків та експериментаторів пов'язаний із особливою складністю математичного апарату сучасної фізики з одного боку та складністю сучасного експериментального устаткування — з іншого. З появою потужної комп'ютерної техніки виділився новий клас фізиків, які займаються комп'ютерним моделюванням фізичних процесів та розробкою програмного забезпечення для складних фізичних розрахунків. Частково таке моделювання проводиться ab initio, тобто виходячи з основних принципів фізичної теорії, частково, ґрунтуючись на феноменологічних теоріях та використовуючи бази даних фізичних параметрів частинок, атомів чи речовин.

Фізика — кількісна наука. Фізичний експеримент опирається на вимірювання, тобто порівняння значення величини з одиницею вимірювання з використанням спеціальних технічних засобів. З цією метою фізика розвинула сукупність фізичних одиниць та засобів вимірювальної техніки. Окремі фізичні одиниці об'єднуються в системи фізичних одиниць. Так, на сучасному етапі розвитку науки стандартом є Міжнародна система одиниць (СІ).

Отримані експериментально кількісні залежності дозволяють використовувати для своєї обробки математичні методи і будувати теоретичні, тобто, математичні моделі досліджуваних явищ.   Зі зміною уявлень про природу тих чи інших явищ змінюються також фізичні одиниці, в яких вимірюються фізичні величини. Наприклад, для вимірювання температури спочатку були запропоновані довільні температурні шкали, які ділили проміжок температур між характерними явищами (наприклад, замерзанням і кипінням води) на певну кількість менших проміжків, що отримали назву . Для вимірювання кількості теплоти була запроваджена одиниця — калорія, яка визначала кількість теплоти, необхідної для нагрівання граму води на один градус. Проте з часом фізики встановили відповідність між механічною і тепловою формою енергії. Виявилося, що запропонована раніше одиниця кількості теплоти, калорія, є зайвою, як і одиниця вимірювання температури — градус. І кількість теплоти й температуру можна вимірювати в одиницях механічної енергії. В сучасну епоху калорія та градус не вийшли з практичного вжитку, але між цими одиницями і одиницею енергії Джоулем існує точне числове співвідношення. Коефіцієнт переходу від температурної до енергетичної величини (стала Больцмана) вважається фізичною сталою.

Фізики мають справу з неймовірно широким спектром різних об'єктів та систем, але існує декілька теорій, які використовуються фізиками майже завжди та незалежно від конкретної галузі. Кожна з цих теорій вважається здебільшого вірною, хоча має певні межі застосування.

Сучасні фізичні дослідження можна розподілити на окремі галузі, які вивчають різні аспекти матеріального світу. Фізика конденсованих середовищ, напевно одна з найбільших окремих галузей досліджень, сконцентрована на вивченні властивостей звичних проявів матерії, таких як тверді тіла та рідини. Їхні властивості випливають з властивостей та особливостей взаємодії атомів цих речовин. Атомна, молекулярна фізика та оптика мають справу саме з індивідуальними атомами та молекулами. Галузь фізики елементарних частинок, також знана під назвою фізики високих енергій, вивчає властивості субмікроскопічних, набагато менших ніж атоми, частинок, із яких побудована вся матерія. Нарешті, астрофізика застосовує фізичні закони до пояснення астрономічних феноменів, починаючи від Сонця та інших об'єктів Сонячної системі, і закінчуючи Всесвітом як таким.

Від свого зародження фізика завжди мала велике прикладне значення й розвивалася разом із машинами й механізмами, які людство використовувало для своїх потреб. Фізика широко використовується в інженерних науках, чимало фізиків було водночас винахідниками і навпаки. Механіка, як частина фізики, тісно пов'язана з теоретичною механікою та опором матеріалів, як інженерними науками. Термодинаміка зв'язана з теплотехнікою та конструюванням теплових двигунів. Електрика пов'язана з електротехнікою та електронікою, для становлення і розвитку якої дуже важливі дослідження в області фізики твердого тіла. Досягнення ядерної фізики зумовили появу ядерної енергетики тощо.

Фізика також має широкі міждисциплінарні зв'язки. На межі фізики, хімії та інженерних наук виникла і швидко розвивається така галузь науки як матеріалознавство. Фізичні методи та інструменти використовуються хімією, що призвело до становлення двох напрямків досліджень: фізичної хімії та хімічної фізики. Дедалі потужнішою стає біофізика — область досліджень на межі між біологією та фізикою, в якій біологічні процеси вивчаються виходячи з атомарної структури органічних речовин. Геофізика вивчає фізичну природу геологічних явищ. Медицина використовує фізичні методи, такі як рентгенівські та ультразвукові дослідження, ядерний магнітний резонанс — для діагностики, лазери — для лікування хвороб очей, ядерне опромінювання — в онкології тощо.

Люди намагалися зрозуміти властивості матерії з найдревніших часів: чому тіла падають на землю, чому різні речовини мають різні властивості тощо. Цікавили людей також питання про будову світу, про природу Сонця і Місяця. Спочатку відповіді на ці запитання намагалися шукати в філософії. Здебільшого філософські теорії, які намагалися дати відповіді на такі запитання не перевірялися на практиці. Однак, попри те, що нерідко філософські теорії неправильно описували спостереження, ще в древні часи людство добилося значних успіхів в астрономії, а давньогрецький вчений Архімед навіть зумів дати точні кількісні формулювання багатьох законів механіки й гідростатики.

Деякі теорії древніх мислителів, як, наприклад, ідеї про атом, які були сформульовані у стародавніх Греції та Індії, випереджали час.

Поступово від загальної філософії почали відокремлюватися природничі науки, як та її частина, яка описує навколишній світ. Одна з основних книг Арістотеля називається «Фізика». Незважаючи на деякі неправильні твердження, фізика Арістотеля впродовж віків залишалася основою знань про природу.

Властивість людства сумніватися й переглядати положення, які раніше вважалися єдино істинними, в пошуках відповідей на нові запитання зрештою привела до доби великих наукових відкриттів, яку сьогодні називають науковою революцією, що розпочалася приблизно з другої половини 16-го століття. Передумови до цієї докорінної зміни склалися завдяки надбанням, які можна прослідкувати до Індії та Персії. Сюди входять еліптичні моделі планетарних орбіт, що спиралися на геліоцентричну модель Сонячної системи, яку розробив індійський математик і астроном Аріабхата I, базові положення атомізму, запропоновані індуськими та джайністськими філософами, теорія про те, що світло еквівалентне енергетичним частинкам буддистських мислителів Дігнаги й Дхармакірті, оптична теорія арабського вченого Ібн аль-Хайсама, винайдена персом Мухаммадом аль Фазарі астролябія. Перський учений Насир ад-Дін ат-Тусі вказав на значні недоліки птолемеївської системи.

Середньовічна Європа на певний час втратила знання античних часів, але під впливом Арабського халіфату збережені арабами твори Аристотеля повернулися. В 12-13 століттях знайшли свій шлях у Європу також твори індійських і перських учених.

В Середні віки почав складатися науковий метод, у якому основна роль відводилася експерименту й математичному опису. Ібн аль-Хайсам (Альхазен) вважається основоположником наукового методу. У своїй «Книзі про оптику», написаній у 1021 році, він описував експерименти, поставлені для того, щоб доказати справедливість своєї теорії зору, яка стверджувала, що око сприймає світло, випромінене іншими об'єктами, а не випромінює саме, як вважали раніше Евклід і Птолемей. В експериментах Альхазена використовувалася камера-обскура. За допомогою цього приладу він перевіряв свої гіпотези щодо властивостей світла: чи світло розповсюджується по прямій, чи змішуються в повітрі різні промені світла.

Період наукової революції характеризується утвердженням наукового методу досліджень, вичленовуванням фізики із загалу натурфілософії в окрему область і розвитком окремих розділів фізики: механіки, оптики, термодинаміки тощо.

Більшість істориків притримуються думки про те, що наукова революція розпочалася в 1543 році, коли Миколаю Копернику привезли з Нюрнберга вперше надрукований примірник його книги «Про обертання небесних сфер».

Впродовж століття відтоді знання людство збагатилося працями таких дослідників, як Галілео Галілей, Християн Гюйгенс, Йоганн Кеплер і Блез Паскаль. Галілей першим почав послідовно застосовувати науковий метод, проводячи експерименти, щоб підтвердити свої припущення і теорії. Він сформулював деякі закони динаміки і кінематики, зокрема закон інерції, і перевірив їх дослідним шляхом. В 1687 році Ісаак Ньютон опублікував книгу «Principia», в якій в подробицях описав дві основоположні фізичні теорії: закони руху тіл, відомі під назвою закони Ньютона, і закони тяжіння. Обидві теорії чудово узгоджувалися з експериментом. Книга також наводила теорії руху рідин. Згодом класична механіка була переформульована і розширена Леонардом Ейлером, Жозефом-Луї Лагранжем, Вільямом Гамільтоном та іншими. Закони гравітації заклали основу тому, що пізніше стало астрофізикою, яка використовує фізичні теорії для опису й пояснення астрономічних спостережень.

Після встановлення законів механіки Ньютоном, наступним дослідним полем стала електрика. Основи створення теорії електрики заклали спостереження й досліди таких вчених 17-го століття, як Роберт Бойль, Стівен Ґрей, Бенджамін Франклін. Склалися основні поняття — електричний заряд та електричний струм.

У 1831 році англійський фізик Майкл Фарадей об'єднав електрику й магнетизм, продемонструвавши, що рухомий магніт індукує в електричному колі струм. Спираючись на цю концепцію, Джеймс Клерк Максвелл побудував теорію електромагнітного поля. Крім електромагнітних явищ рівняння Максвела описують світло. Підтвердження цьому знайшов Генріх Герц, відкривши радіохвилі.

Із побудовою теорії електромагнітного поля та електромагнітних хвиль перемогою хвильової теорії світла, започаткованої Гюйгенсом, над корпускулярною теорією Ньютона, завершилася побудова класичної оптики. На цьому шляху оптика збагатилася розумінням дифракції та інтерференції світла, досягнутим завдяки працям Огюстена Френеля і Томаса Юнга.

У 18-му і на початку 19-го століття були відкриті основні закони поведінки газів, а з добою теплових машин сформувалася наука термодинаміка. Всередині 19-го століття Джоуль встановив еквівалентність механічної та теплової енергій, що призвело до формулювання закону збереження енергії. Завдяки Рудольфу Клаузіусу був сформульований другий закон термодинаміки, Джозая Гіббз заклав основи статистичної фізики, Людвіг Больцман запропонував статистичну інтерпретацію поняття ентропії.

Під кінець дев'ятнадцятого століття фізики підійшли до значного відкриття — експериментального підтвердження існування атома.

Наприкінці дев'ятнадцятого століття змінилася роль фізики в суспільстві. Виникнення нової техніки: електрики, радіо, автомобіля тощо, вимагало великого обсягу прикладних досліджень. Заняття наукою стало професією. Фірма General Electric першою відкрила власні дослідницькі лабораторії. Такі ж лабораторії стали з'являтися в інших фірмах.

Кінець 19-го — початок 20-го століття був часом, коли під тиском нових експериментальних даних фізикам довелося переглянути старі теорії й замінити їх новими, заглядаючи дедалі глибше в будову матерії. Експеримент Майкельсона-Морлі вибив основу з-під ніг електромагнетизму, поставивши під сумнів існування ефіру. Були відкриті нові явища, такі як рентгенівські промені та радіоактивність. Не встигли фізики довести існування атома, як з'явилися докази існування електрона, експерименти з фотоефекту та вимірювання спектру теплового випромінювання давали результати, які неможливо було пояснити, виходячи із засад класичної фізики. У пресі цей період називався кризою фізики, але водночас він став періодом тріумфу фізики, яка зуміла виробити нові революційні теорії, які не тільки пояснили незрозумілі явища, а й передбачили інші, відкривши шлях до нового розуміння природи.

В 1905 році Альберт Ейнштейн побудував спеціальну теорію відносності, яка продемонструвала, що поняття ефіру зайве при поясненні електромагнітних явищ. При цьому довелося змінити класичну механіку Ньютона, давши їй нове формулювання, справедливе при великих швидкостях. Докорінно змінилися також уявлення про природу простору й часу. Ейнштейн розвинув свою теорію у загальну теорію відносності, опубліковану в 1916 році. Нова теорія описувала гравітаційні явища і відкрила шлях до розвитку космології — науки про еволюцію Всесвіту.

Розглядаючи задачу про теплове випромінювання абсолютно чорного тіла Макс Планк у 1900 році запропонував неймовірну ідею, що електромагнітні хвилі випромінюються порціями, енергія яких пропорційна частоті. Ці порції отримали назву квантів, а сама ідея розпочала побудову нової фізичної теорії — квантової механіки, яка ще більше змінила класичну Ньютонівську механіку, цього разу при дуже малих розмірах фізичної системи. В тому ж 1905-му році Альберт Ейнштейн застосував ідею Планка для успішного пояснення експериментів із фотоефекту, припустивши, що електромагнітні хвилі не тільки випромінюються, а й поглинаються квантами. Корпускулярна теорія світла, яка, здавалося, зазнала нищівної поразки в боротьбі з хвильовою теорією, знову отримала підтримку.

Суперечка між корпускулярною і хвильовою теорією знайшла своє вирішення в корпускулярно-хвильовому дуалізмі, гіпотезі, сформульованій Луї де Бройлем. За цією гіпотезою не тільки квант світла, а будь-яка інша частинка проявляє водночас властивості, притаманні як корпускулі, так і хвилі. Гіпотеза Луї де Бройля підтвердилася в експериментах з дифракції електронів.

У 1911 році Ернест Резерфорд запропонував планетарну теорію атома, а в 1913 році Нільс Бор побудував модель атома, в якій постулював квантовий характер руху електронів. Завдяки роботам Вернера Гайзенберга, Ервіна Шредінгера, Вольфганга Паулі, Поля Дірака та багатьох інших квантова механіка знайшла своє точне математичне формулювання, підтверджуючись численними експериментами. В 1927 році була розроблена копенгагенська інтерпретація, яка відкривала шлях для розуміння законів квантового руху на якісному рівні.

Із відкриттям радіоактивності Анрі Беккерелем почався розвиток ядерної фізики, яка привела до появи нових джерел енергії — атомної енергії та енергії ядерного синтезу. Відкриті при дослідженнях ядерних реакціїй нові частинки — нейтрон, протон, нейтрино — започаткували фізику елементарних частинок. Ці нові відкриття на субатомному рівні виявилися дуже важливими для фізики на рівні Всесвіту і дозволили сформулювати теорію його еволюції — теорію Великого вибуху.

Склався остаточний розподіл праці між фізиками-теоретиками й фізиками-експериментаторами, Енріко Фермі був, мабуть, останнім визначним фізиком, успішним як у теорії, так і в експериментальній роботі.

Передній край фізики перемістився в область дослідження найфундаментальніших законів, ставлячи перед собою мету створити теорію, яка пояснювала б Всесвіт, об'єднавши теорії фундаментальних взаємодій. На цьому шляху фізика здобула часткові успіхи у вигляді теорії електрослабкої взаємодії та теорії кварків узагальненій у так званій Стандартній моделі. Однак, квантова теорія гравітації досі не побудована. Певні надії пов'язуються з теорією струн.

Водночас, починаючи зі створення квантової механіки, швидкими темпами розвивається фізика твердого тіла, відкриття якої привели до виникнення та розвитку електроніки, а з нею й інформатики, які внесли докорінні зміни в культуру людського суспільства.

Фізичні інструменти й фізичні теорії поширилися в інші області науки — хімію, біологію, медицину, в сторону яких, загалом, змістився інтерес суспільства.

Природознавство, і фізика, як його складова частина, почало складатися в Україні з виникненням перших університетів, серед яких провідне місце займала Могилянська академія. Із середини 19-го століття почали закладатися університетські фізичні факультети, як в межах царської Росії, так і на теренах Австро-Угорської імперії. Початок двадцятого століття став свідком розвитку значного числа науково-дослідних інститутів, серед яких слід особливо відзначити Харківський фізико-технічний інститут, Інститут фізики, Інститут теоретичної фізики. В Україні працювали такі визначні фізики, як Микола Миколайович Боголюбов, Олександр Сергійович Давидов, Лев Давидович  Ландау та багато інших.

В нашу епоху існує велика різноманітність фахових наукових журналів, які спеціалізуються у загальній фізиці, а ще більше журналів, присвячених окремим напрямках фізичних досліджень.

Найпрестижніші статті друкуються в журналах «Nature», «Science» та «Physical Review Letters». Серед провідних журналів — «Physical Review», «Philosophical Magazine», «» та інші.

У Радянському Союзі найпрестижнішим вважався журнал «Письма в Журнал экспериментальной и теоретической физики». Важливими журналами були також «Журнал экспериментальной и теоретической физики», «Физика твердого тела», «Ядерная физика» та інші.

В Україні статті з усіх областей фізики друкує «Український фізичний журнал».

Серед журналів, що публікують оглядові статті з фізики «Reviews of Modern Physics», «Reports on Progress in Physics», «Успехи физических наук» тощо.




#Article 21: Закон (право) (1121 words)


Зако́н (, ,  n) — нормативно-правовий акт вищої юридичної сили, що регулює найважливіші суспільні відносини шляхом встановлення загальнообов'язкових правил, прийнятий в особливому порядку (законодавчим органом влади), або безпосередньо народом.

Відповідно до усталеної світової практики закони (як і інші нормативно-правові акти) в Україні приймаються на підставі Конституції України і повинні відповідати їй.

Закони регулюють приватну і публічну сфери суспільних відносин: найбільш важливі питання суспільного устрою, права і свободи громадян, структуру і організацію державної влади, закріплюють правове становище фізичних і юридичних осіб, відносини між ними.

Законотворча діяльність Верховної Ради України на сьогоднішній день налічує понад 172 650 законів.

Закон можна розуміти в широкому і вузькому значеннях.

У вузькому (формальному) значенні закон — це акт, що виходить від законодавчого органу країни, прийнятий відповідно до встановленої процедури і має вищу юридичну силу.

У широкому, закон — нормативно-правовий акт вищої юридичної сили, що регулює найважливіші суспільні відносини шляхом встановлення загальнообов'язкових правил (норм; прийнятий в особливому порядку законодавчим органом (наприклад, парламентом), або безпосередньо народом.
Відповідно до усталеної світової практики закони (як і інші нормативно-правові акти) в Україні приймаються на підставі Конституції України і повинні відповідати їй.

Закон в Україні є основною формою правового регулювання суспільних відносин. Саме він може надати інструменти, щодо прогресу права та оновлення. Його компетенція дуже широка, наприклад: регулювання всіх питань, що стосуються державного устрою суспільства, основних прав і свобод громадян, оподатковування, грошової емісії, юридичної відповідальності, оголошення надзвичайного стану, воєнних дій, державної безпеки, атомної енергетики, правового статусу громадських організацій, органів місцевого самврядування, юрисдикційних повноважень, правоохоронних органів. Інші питання є сферою факультативної компетенції, тобто мають регулюватися не тільки законами, а й іншими нормативно-правовими актами (указами, постановами тощо).

Докладніше: Законодавчий процес

Створення закону має пройти певну процедуру, особливий порядок прийняття закону є також однією з його ознак. Процедуру розроблення та прийняття законів називають законодавчим процесом, який має складатися з певних етапів, порядок прийняття законів України визначає Конституція України та Закон України «Про Регламент Верховної Ради України».

Основні стадії законодавчого процесу — це законодавча ініціатива, обговорення законопроекту у ВР України, прийняття законопроекту у кількох читаннях, підписання законопроекту Президентом України.

Президент протягом п'ятнадцяти днів після отримання закону повинен підписати його, беручи до виконання та офіційно оприлюднити або ж повертає закон зі своїми пропозиціями до Верховної Ради для повторного його перегляду. Якщо ж у встановлений строк Президент України не повернув закон, його вважають схваленим, має бути підписаним та оприлюдненим.

Закон набирає чинності через десять днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим нормативним актом, але не раніше дня їх опублікування в офіційному друкованому виданні.

Більша частина авторів як основну класифікацію законів наводить поділ законів на конституційні та звичайні (поточні). Однак, при цьому, критерії для цієї класифікації зазначаються різні: юридична сила, ступінь значущості для життя суспільства, значення і місце в системі законодавства.

Наприклад, вітчизняний науковець О. Ф. Скакун пропонує такі підходи до класифікації законів:

Є конституційні закони двох видів:

б) Звичайні (ординарні) — акти поточного законодавства, що містять найважливіші правові норми певної галузі (підгалузі, інституту) права або вводять у дію (змінюють, скасовують) інші закони й міжнародні договори, наділені вищою юридичною силою стосовно підзаконних актів. Звичайні закони приймаються більшістю конституційного складу Верховної Ради України і підписуються главою держави.

Важливо відзначити, що так і не знайшлося єдиного тлумачення поняття «конституційні закони» та «звичайні закони»:

Конституція — основний закон громадянського суспільства і держави, який має найвищу юридичну силу, прийнятий народом шляхом референдуму або від його імені парламентом, що регламентує основи суспільного, політичного, економічного життя суспільства, права і свободи громадян, визначає межі здійснення державної влади і слугує юридичною базою всіх національних форм права (володіє найвищою стабільністю, оскільки має порівняно з іншими нормативними актами найбільш тривалу і постійну дію).
Норми Конституції України є нормами прямої дії. Всі органи, посадові особи і громадяни при розв'язанні правових спорів і конкретних справ можуть посилатися на норми Конституції. Допускається постановлення судових рішень на основі безпосереднього застосування норм Конституції.

Їх особливість полягає в тому, що вони припиняють дію інших законів.

а) основні — здійснюють первинне правове регулювання суспільних відносин:

б) допоміжні (оперативно — забезпечувальні) — надають чинності іншим законам, міжнародним договорам (їх підтверджують) чи скасовують їх:

В умовах розбудови правової держави на особливу увагу заслуговує класифікація законів за таким критерієм, як їх відповідність закономірностям розвитку суспільних відносин, суспільним потребам та інтересам. За названою підставою можна виокремити такі види законів:

Також, можна виділити особливості деяких інших законів:

Як нормативний акт, закон пройшов тривалий шлях свого становлення й розвитку — від його розуміння як певного правила поведінки людей, встановленого чиєюсь свідомою волею, до визнання закону як акта, що приймається органом законодавчої влади (або ж референдумом), регулює найважливіші суспільні відносини і має вищу юридичну силу. «Закон» потрібно відрізняти від інших споріднених із ним понять — «законодавство» і «законодавчий акт».

Із позиції Скакун О. Ф. можна побачити, що існує два підходи, щодо співвідношення закону і законодавчого акта.

Так, перший підхід визначає, що всі закони є законодавчими актами, але не всі законодавчі акти показують суть законів. Таким чином «законодавчий акт» - це збірне поняття, яке позначає власне закони і акти делегованої законотворчості непарламентських суб'єктів (президента, уряду). Другий підхід не сприймає розчинення закону в понятті «законодавчий акт», а припускає їхнє розмежування внаслідок перебування в субординаційних зв'язках, де закону відведене провідне місце.

У будь-якому разі, законодавчим актом вважається акт делегованого законодавства, який можна тлумачити як «квазізаконом» або «субститутним» (замінюючим) законодавчим актом. Для прикладу, для деяких країн світу (Франція, Велика Британія й ін.) такими законодавчими актами є акти президента, уряду, видані в порядку делегування їм парламентом законодавчих повноважень відповідно до конституції. У Франції — це ордонанси, прийняті урядом; в Італії — законодавчі декрети уряду, декрети президента, що мають силу законів, у Великій Британії — накази, що видаються урядом від імені королеви і Таємної Ради. їх прийняття суворо регламентовано конституціями. За загальним правилом законодавчі акти глави держави або уряду набувають чинності закону лише після їх затвердження парламентом.

Щодо законодавства, то за своє суттю цей термін є складною правовою конструкцією, яка пов'язана та обумовлена цілою низкою економічних, соціальних, правових та інших чинників. Саме з правової точки зору, «законодавство» є узагальнюючим, тобто тісно взаємодіє з категоріями «правовий акт» та «нормативно-правовий акт», оскільки через них воно функціонує та розвивається.

Та все ж, слід розрізняти терміни «законодавство» та «закон», адже ці поняття різняться за собою. Закон — це нормативно-правовий акт, а законодавство — це система законів та інших нормативно-правових актів, що приймаються Верховною Радою України та вищими органами виконавчої влади, що регулюють суспільні відносини у цілому або окремі їх види: постанови Верховної Ради, укази Президента України, постанови і декрети Кабінету Міністрів України. Такі нормативно-правові акти приймаються згідно із Конституцією (ст.8 КУ) та чинних законів, не повинні їм суперечити, а навпаки — конкретизувати. Їх сила визначається компетенцією державного органу, який приймає відповідні акти. Найбільш науково обґрунтованим є розуміння законодавства як сукупності законів, але таке розуміння можливе нині виключно на теоретичному рівні. Практично ж терміном «законодавство» (у тому числі Конституцією України) охоплюються як закони, так і основані на них підзаконні нормативні акти.




#Article 22: Довгаль Олександр Михайлович (181 words)


Олекса́ндр Миха́йлович Довга́ль ( 27 січня 1904, Дебальцеве —  12 березня 1961, Харків) — український радянський графік, член Асоціації революційного мистецтва України у 1925—1932 роках та Харківського відділення Спілки художників України з 1938 року; заслужений діяч мистецтв УРСР з 1951 року.

Народився  року на станції Дебальцеве Бахмутського повіту, Катеринославської губернії, Російської імперії (нині Донецька область, Україна). У 1922—1929 роках навчався у Харківському художньому інституті у Івана Падалки, Олексія Маренкова, Семена Прохорова.

У 1920—1930-ті роки працював у сатиричних журналах «Безвірник», «Глобус», «Червоний перець».
У 1931—1933 роках викладав у Харківському художньому технікумі. У роки німецько-радянської війни створював агітаційні плакати. У 1940—1950-ті роки працював у газеті «Соціалістична Харківщина», у 1955 році — у журналі «Піонерія», співпрацював із видавництвами як ходожник-ілюстратор. Член ВКП(б) з 1949 року.

Помер у Харкові 12 березня 1961 року.

Працював у галузі станкової й книжкової графіки, плаката. Серед робіт:

Учасник всеукраїнських, всесоюзних і міжнародних виставок з 1927 року. Персональні виставки відбулися у Харкові у 1940, 1958 роках; Києві у 1958 році; Чугуєві у 1959 році.

Роботи художника зберігаються в Національному художньому музеї України, Дніпровському, Сумському, Миколаївському, Харківському, Лебединському, Одеському художніх музеях.




#Article 23: Чубинський Павло Платонович (914 words)


Павло́ Плато́нович Чуби́нський  (, хутір Чубинський, (нині в межах м. Бориспіль, Київська область — , Київ) — український етнолог, фольклорист, поет, громадський діяч, автор Гімну України.

Народився 27 січня 1839 р. на хуторі Чубинський (нині — у межах м. Бориспіль, на вулиці Горянській, 14, Київська область, Україна; тоді Полтавської губернії) у небагатій дворянській родині відставного офіцера Платона Івановича Чубинського.

Початкову освіту одержав від матері та домашніх учителів. Змалку починає захоплюватися географією, мріє про далекі подорожі. Після закінчення Другої київської гімназії вступає на юридичний факультет Петербурзького університету. Там знайомиться з географом Семеновим-Тянь-Шанським Петром Петровичем, який у свою чергу знайомить Чубинського з видатними географами Миколою Пржевальським та Миколою Миклухо-Маклаєм.

У студентські роки брав участь у діяльності петербурзької української громади. Був автором журналу «Основа», де познайомився з Тарасом Шевченком, Миколою Костомаровим, Пантелеймоном Кулішем, Василем Білозерським, братами Михайлом, Василем, Іваном та Олександром Лазаревськими та іншими. Після мітингу проти розправи над учасниками варшавської маніфестації Чубинського виключили з університету, і він деякий час жив на Чернігівщині, у селі Ропша.

Повернувшись в Україну, впродовж 1861–1862 років пише статті для «Основи»: «Значення могорича у договорі, господарські товариства, найм робітників», «Український спектакль у Чернігові», «Два слова про сільське училище», «Ярмарок у Борисполі», співпрацює з «Черниговским листком», де публікує матеріал «Декілька слів про значення казок, прислів'їв та пісень для криміналіста», та з «Киевскими губернскими ведомостями», в яких побачила світ його «Програма для вивчення народних юридичних звичаїв у Малоросії» (1862).

У цей час намагається відкрити безкоштовну сільську школу в Борисполі, але не добився дозволу влади. Належав до течії хлопоманів. 1862 року в Києві кілька українофільських гуртків об'єдналися в Громаду, серед перших членів якої були Павло Чубинський, Володимир Антонович, Павло Житецький, Тадей Рильський тощо. Проти Громади невдовзі було заведено кримінальну справу, почалося слідство. У вересні того року в Золотоніському повіті поліція виявила прокламацію українською мовою «Усім добрим людям».

Тієї осені 1862 року Павло Чубинський пише вірш «Ще не вмерла Україна», що став національним гімном українського народу. 17 січня шеф жандармів князь Долгоруков дає розпорядження вислати Чубинського «за вредное влияние на умы простолюдинов» (за українську діяльність) на проживання в Архангельську губернію під нагляд поліції. Туди ж висилають громадівця Петра Єфименка та його дружину, історика Олександру Єфименко.

Через рік він оселяється в Архангельську, де працює судовим слідчим, потім секретарем губернського статистичного комітету, редактором губернської газети, чиновником з особливих доручень при губернаторі. Сім років у засланні в Архангельську українець Чубинський працював на російську науку, зокрема написав дослідження про ярмарки в архангельському краї, про смертність на Архангельщині, про печорський край, торгівлю в північних губерніях Росії, дослідив юридичні звичаї в губернії тощо.

Очолював експедицію з вивчення Печорського краю і Заполярного Уралу. За його ініціативою була відправлена експедиція навіть на Нову Землю (невипадково, що українські полярники, які відправляються на зимівлю в Антарктиду, покладають квіти до пам'ятної дошки Чубинського на будинок гімназії, де він навчався).

У 1869 р. дістає дозвіл про повернення до України. Узимку 1869 року перебирається в Петербург, стає дійсним членом Географічного товариства та у травні 1870 року очолює етнографічно-статистичну експедицію в Південно-Західному краї. Протягом двох років експедиція досліджувала Київську, Волинську, Подільську губернії України, частини Мінської, Гроднянської (Білорусь), Люблінської і Седловецької губерній (Польща) та Бессарабію, де компактно проживали українці.

В Емському указі 1876 р., скерованому проти української мови та українофілів, вказувалося на необхідність вислання М. Драгоманова і П. Чубинського як небезпечних агітаторів. У 1876 р. Чубинського було вислано з Києва із забороною проживати в малоросійських і столичних губерніях. За допомогою президії Російського географічного товариства він дістає дозвіл проживати в Петербурзі.

У 1879 р. Чубинський тяжко захворів, його розбив параліч, і він до кінця життя був прикутий до ліжка.

Помер 17 січня 1884 року. Прощалися з Чубинським в церкві Різдва Христового. Похований у Борисполі на Книшовому кладовищі.

У період близько 1869—1871 років, за результатами широкомасштабної експедиції, Чубинський обробив та підготував до друку сім томів (у 9-ти книгах) «Трудів етнографічно-статистичної експедиції». До першого тому увійшли легенди, загадки, прислів'я, гадання, повір'я, до другого — міфічні та побутові казки, до третього — народний календар, до четвертого — обрядові пісні, до п'ятого — побутові пісні, до шостого — волосні суди, до сьомого — національні характери поляків, угорців, німців, чехів, євреїв, циган.

Ґрунтуючись на дослідженнях Павла Чубинського, за участю мовознавця Костянтина Михальчука у 1871 році була складена карта «південно-руські наріччя та говірки», яка позначала територію домінування української мови в другій половині XIX століття.
Чубинский, П. П. «Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский Край» — Т.1-7. — СПб., 1872—1878.
Чубинский, П. П. «Очерк народных юридических обычаев и понятий в Малороссии» — СПб., 1869.
Чубинский, П. П. «О состоянии Хлебной торговли и производительности в Северном районе» (Архангельська, В'ятська, Костромська, Вологодська, Новгородська губернії Росії) — СПб., 1870.

Відомий також як поет, автор збірки віршів «Сопілка Павлуся» (1871).

Чубинський — автор тексту українського національного гімну «Ще не вмерла Україна».

Дружина — Катерина Порозова, сестра дружини інженера-цукровара Толпигіна (Чубинський тоді служив у цукроварній фірмі Яхненків і Симиренка). Взяли шлюб 1872 року.

Діти: Олександра — оперна співачка, Михайло — професор-криміналіст, Федір — ветеринар і Павло — інженер (залізнична платформа Чубинський). Правнук Чубинського Володимир — поет і композитор, був переслідуваний за радянських часів, учинив самогубство.

За свої цінні наукові праці одержав:

На аверсі монети угорі розміщено малий Державний Герб України, праворуч і ліворуч від якого — стилізований рослинний орнамент, у центрі — композиція, що символізує етнографічні дослідження науковця — народні музичні інструменти, гетьманські клейноди тощо, над якою напис — НАЦІОНАЛЬНИЙ БАНК УКРАЇНИ, унизу — 2 ГРИВНІ, 2009 та логотип Монетного двору Національного банку України.

На реверсі монети зображено портрет Чубинського в орнаментальному обрамленні та розміщено напис — ПАВЛО ЧУБИНСЬКИЙ (угорі півколом), роки життя — 1839 (ліворуч), 1884 (праворуч).

Автор ескізів і моделей — Володимир Атаманчук.




#Article 24: Гімн України (1282 words)


Держа́вний Гі́мн Украї́ни — один із головних державних символів України поряд із прапором і гербом. Державним гімном є пісня «Ще не вмерла України і Слава, і Воля»: слова Павла Чубинського, музика Михайла Вербицького. Офіційна музична редакція ухвалена Верховною Радою 15 січня 1992 року, текст гімну затверджено Законом України «Про Державний Гімн України» 6 березня 2003 року (; .

Створення українського гімну бере початок з осені 1862 року, коли на одній з вечірок у Павла Чубинського, етнографа, фольклориста та поета, сербські студенти, що навчалися в Київському університеті, співали патріотичну пісню, в якій згадувався цар Душан і в приспіві були слова «срце бије и крв лије за своју слободу» (або «срб се бије и крв лије за своју слободу…»). Чубинському пісня дуже сподобалася, і він раптом подався в іншу кімнату, а через пів години вийшов звідти з готовим текстом пісні «Ще не вмерла Україна», яку тут же проспівали на сербський мотив. Деякі дослідники вважають, що на написання також вплинули мотиви мазурки «Jeszcze Polska nie zgineła…», яка згодом стала польським гімном. «Марш Домбровського» на той час був популярним серед народів, що боролися за незалежність (уже за кілька місяців після написання вірша Чубинського, почалося січневе повстання). Зокрема, на мотив цієї польської пісні словацький поет Само Томашек написав пісню «Гей, Словаки», що була гімном Словаччини та Югославії.

Поширення цього вірша серед українофільських гуртків, щойно об'єднаних у Громаду, сталося дуже швидко. 20 жовтня того ж року шеф жандармів князь Долгоруков дав розпорядження вислати Чубинського «за шкідливий вплив на розум простолюду» («за вредное влияние на умы простолюдинов») на проживання в Архангельську губернію.

Перша публікація тексту вірша Павла Чубинського відбулась у львівському журналі «Мета» у номері 4 за 1863 рік. Отримавши поширення на Західній Україні, вірш не пройшов повз увагу релігійних діячів того часу. Один із них, отець Михайло (Вербицький), знаний композитор свого часу, захоплений віршем Павла Чубинського написав музику до нього. Вперше надрукований у 1863, з нотами — в 1865.

Перше публічне виконання відбулось 10 березня 1865 у Перемишлі як завершальний номер концерту, присвяченого Тарасові Шевченку. На платівку вперше записаний у кельнському відділенні «Грамофону» в жовтні 1910 року у виконанні Модеста Менцинського. У 1917—1920 роках «Ще не вмерла Україна» став одним з державних гімнів УНР та ЗУНР. Зокрема, 17 червня 1917 року авторитетне американське видання The New York Times опублікувало замітку про затвердження офіційного перекладу гімну України:

Nay, thou art not dead, Ukraine,
See, the glory's born again,
And the skies, O brethren,
Smile once more!

As in Springtime melts the snow
So shall melt away the foe,
And we shall be masters
Of our homes.

Soul and body, yea, our all
Offer we at freedom's call—
We, whose sires were mighty
Cossack braves.

Також, «Ще не вмерла Україна» Чубинського і Вербицького наряду з «Вічним революціонером» Франка та Лисенка, у виконанні хору Стеценка, лунали під час проголошення Акту Злуки.

Коли в Радянському Союзі було вирішено створити окремий гімн для кожної країни в його складі, то «Ще не вмерла Україна» був відкинутий як варіант, щоб не викликати сепаратистські настрої серед українців. Потрібен був текст, в якому б стверджувалося, що Україна — держава, що входить до складу СРСР, що вона там «Між рівними рівна, між вільними вільна» та обов'язково повинна була висвітлена комуністична партія. Це завдання виконав Павло Тичина. Його варіант «Живи, Україно, прекрасна і сильна», покладений на музику групою композиторів під керуванням Антона Лебединця, став державним гімном Української РСР у період з 1949 до 1991 роки.

Цей закон підтримали 334 народних депутати, проти висловилися 46 із 433, що зареєструвалися для голосування. Не брали участі в голосуванні фракції Соцпартії і Компартії. З прийняттям цього закону Стаття 20 Конституції України набула завершеного вигляду. Національний гімн на музику Михайла Вербицького отримав слова, віднині затверджені законом.

Гімн України набув значної популярності в ході масових протестів 2004 та 2013-2014 років. Композитор Валентин Сильвестров, що виходив на акції протесту в Києві, так охарактеризував український гімн:

Ще не вмерла, Україна,
І слава, і воля!
Ще нам, браття-молодці,
Усміхнеться доля!
Згинуть наші вороги,
Як роса на сонці;
Запануєм, браття й ми
У своїй сторонці.

Приспів:

Наливайко, Залізняк
І Тарас Трясило
Кличуть нас із-за могил
На святеє діло.
Ізгадаймо славну смерть
Лицарства-козацтва,
Щоб не втратить марне нам
Своєго юнацтва.

Приспів.

Ой, Богдане, Богдане,
Славний наш гетьмане!
Нащо віддав Україну
Москалям поганим?!
Щоб вернути її честь,
Ляжем головами,
Назовемся України
Вірними синами!

Приспів.

Наші браття слав'яне
Вже за зброю взялись;
Не діжде ніхто, щоб ми
Позаду зістались.
Поєднаймось разом всі,
Братчики-слав'яне:
Нехай гинуть вороги,
Най воля настане!

Приспів.

Ще не вмерла України і слава, і воля.
Ще нам, браття молодії, усміхнеться доля.
Згинуть наші вороженьки, як роса на сонці,
Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці.

Приспів:

Станем, браття, в бій кривавий від Сяну до Дону,
В ріднім краю панувати не дамо нікому;
Чорне море ще всміхнеться, дід Дніпро зрадіє,
Ще у нашій Україні доленька наспіє.

Приспів.

А завзяття, праця щира свого ще докаже,
Ще ся волі в Україні піснь гучна розляже,
За Карпати відоб'ється, згомонить степами,
України слава стане поміж ворогами.

Приспів.

Стаття 1. Державним Гімном України є національний гімн на музику М. Вербицького зі словами першого куплету та приспіву твору П. Чубинського в такій редакції:

Стаття 2. Встановити, що урочисті заходи загальнодержавного значення розпочинаються і закінчуються виконанням Державного Гімну України.

Музичне виконання Державного Гімну України здійснюється під час проведення офіційних державних церемоній та інших заходів.

Стаття 3. Наруга над Державним Гімном України тягне за собою відповідальність, передбачену законом.

Стаття 4. Цей Закон набирає чинності з дня його опублікування.

Російською (художній переклад Олени Болтушкіної)
Не пропала Украины ни слава, ни воля,
Вновь нам, братья молодые, улыбнётся доля.
Сгинут наши вороженьки утренней росою.
Править сами будем, братья, мы своей страною.

Англійською (художній переклад Джорджа Юрія Райта)
Ukraine's glory, Ukraine's freedom did not disappear,
Fate will smile on us Ukrainians, our skies will be clear.
Our enemies will vanish like a sun-dried foam,
We will be the only masters in our dear home.
 

Певна частина українського суспільства була невдоволена тим, що «прибрали сильні уривки» як от «Станем, браття, в бій кривавий від Сяну до Дону. В рідній хаті панувати не дамо нікому». Відповідно, з початку запровадження офіційних слів гімну (2003 рік) час від час трапляються дискусії щодо виправлення та доповнення Державного Гімну України.

У лютому 2010 року співак Анатолій Кочерга розкритикував песимізм гімну України та як варіант навів українську народну пісню літературного походження «Реве та стогне Дніпр широкий» Тараса Шевченка.

В січні 2011 року народний депутат фракції «Батьківщина» Дмитро Ветвицький запропонував рядок «Ще не вмерла України і слава, і воля» замінити на «Слава Богу в Україні є правда і воля. І вже нам браття-українці посміхнулась доля»: «Коли цей Гімн будуть виконувати з такими словами, люди фактично молитимуться богу, і це піде на користь усім: і народним депутатам, і школярам, які за новим законодавством мають спів».. Народний депутат, колишній член Партії регіонів Вадим Колесніченко підтримав його та прокоментував: Я вважаю, що гімн має об'єднувати, надихати і бути дороговказом для держави і для суспільства. Ми можемо бути традиціоналістами, але ці два рядки, про які йдеться, — вони не об'єднують, і вони не дають життєдайності. Вони мені нагадують слова Грушевського, який казав: «Українці найбільше вміють організовувати похоронні заходи. У цьому вони найкращі».

У серпні 2012 року КПУ пропонувала обговорити на референдумі герб і гімн України. Лідер партії Петро Симоненко, додав, що «лише референдум зможе покласти край двадцятирічним суперечкам щодо державних символів».

У грудні 2012 року Олег Канівець, депутат від фракції Батьківщина, зареєстрував законопроєкт, який передбачає зміну однієї літери: йдеться про перший рядок гімну «Ще не вмерла України Ні слава, Ні воля…», де Канівець пропонує змінити «України» на «Україна».

Переписати слова Гімну бажав Нестор Шуфрич, щоб він починався приблизно так: «Вічно буде Україна, Її слава й воля».

У проєкті Національної Конституції від ВО «Свобода» міститься пункт про Національний Славень Української Держави — повний текст твору П. Чубинського «Ще не вмерла Україна…» на музику М. Вербицького.

  




#Article 25: Рудольф Людвіг Мессбауер (330 words)


Ру́дольф Лю́двіг Ме́сбауер (; 31 січня 1929, Мюнхен — 14 вересня 2011) — німецький фізик, першовідкривач ефекту Мессбауера, лауреат Нобелівської премії з фізики 1961 року.

Рудольф Мессбауер закінчив гімназію в Мюнхен-Пазинг в 1948. Пропрацювавши близько року у промислової лабораторії, він почав читати лекції у Вищій технічній школі Мюнхена в 1949 і склав іспити на вчену ступінь в 1952. У 1953–1954 працював над проміжною (, — кандидатською) дисертацією у лабораторії прикладної фізики в Мюнхенському технічному університеті (TUM) і асистентом лектора в математичному інституті цього університету.

У 1955–1957 працював над докторською дисертацією і провів дослідження на фізичному відділенні Медичного дослідницького інституту їм. Макса Планка в Гейдельберзі, де спостерігав явище резонансного поглинання γ-променів без віддачі — ядерний гамма-резонанс. У 1958 в Мюнхенському технічному університеті під керівництвом професора Майєра-Лейбніца він захистив докторську дисертацію. У тому ж року, знову у Медичному дослідницькому інституті ім. Макса Планка йому удалося одержати пряме експериментальне підтвердження ядерного резонансного поглинання γ-променів без віддачі. Пропрацювавши науковим співробітником у TUM в 1959, він прийняв запрошення Річарда Фейнмана продовжити дослідження поглинання γ-променів в Каліфорнійському технологічному інституті в Пасадені (США) на посаді науковця, потім старшого науковця. У 1961 Мессбауер отримав посаду професора фізики в Каліфорнійському технологічному інституті.

З 1965 працював на посаді професора (full professor) в TUM, де він зацікавився областю нейтринної фізики. У 1972–1977 обіймав посаду директора гренобльского інституту їм. Макса фон Лауе і Поля Ланжевена (ILL) і міжнародного реактора із високою потужністю потоку частинок (). У 1977 повернувся до Мюнхена, де виявив, що проведена ним реорганізація наукових кадрів скасована. Продовжив працювати над «загадкою нейтрино», зокрема беручи участь у деяких експериментах з виявлення нейтринних осциляцій в Гесгені і експериментах з вивчення сонячних нейтрино (gallex) в підземній лабораторії Гран-Сассо в Італії. Цим напрямом Мессбауер був настільки захоплений, що продовжвав працювати над ним у свій вільний час, перебуваючи у відставці з 1997 року.

Досліджуючи поглинання речовиною γ-променів з 1953 року, Мессбауер відкрив й теоретично обґрунтував резонансне поглинання γ-променів без віддачі. Ця робота отримала міжнародне визнання і принесла Мессбауеру такі нагороди:

Почесний професор 13 університетів світу.




#Article 26: Омеляновський Михайло Еразмович (120 words)


Миха́йло Ера́змович Омеляно́вський (* 1 лютого 1904, Київ — † 1 грудня 1979, Москва) — український філософ. Доктор філософських наук (1946). Професор. Академік АН УРСР (від 1948 року). Член-кореспондент АН СРСР (від 1968 року). Перший директор новоствореного інституту філософії АН УРСР.

Народився в сім'ї вчителя.

Від 1931 року працював завідувачем кафедри марксизму-ленінізму Воронезького хіміко-технологічного інституту.

У 1944—1946 роках — старший науковий співробітник Інституту філософії АН СРСР. Там 1946 року захистив докторську дисертацію з філософських питань вимірювання.

У 1946—1952 роках — директор Інституту філософії АН УРСР, у 1952—1955 роках — завідувач відділу філософії природознавства цього ж Інституту.

Був членом КПРС (від 1938 року).

Нагороджено орденом Леніна, іншими орденами, медалями.

Автор низки праць із філософських проблем природознавства, насамперед із філософських проблем фізики.




#Article 27: Україна (12109 words)


Украї́на () — держава, розташована в Східній і в Центральній Європі, у південно-західній частині Східноєвропейської рівнини, держава-правонаступниця Української Радянської Соціалістичної Республіки, Союзу Радянських Соціалістичних Республік та одночасно — Української Народної Республіки, Гетьманщини, Королівства Руського та Київської Русі. Площа становить км² населення за оцінкою держслужби статистики складає 41 млн 703 тис. 300 осіб станом на 1.10.2020 (без урахування окупованого Криму). Найбільша за площею країна з тих, чия територія повністю лежить у Європі. Межує з Республікою Білорусь на півночі, Польщею, Словаччиною й Угорщиною — на заході, Румунією та Республікою Молдова — на південному заході, Російською Федерацією на сході та північному сході. На півдні та південному сході омивається Чорним та Азовським морями.

На сучасній території України відомі поселення багатьох археологічних культур, починаючи з доби палеоліту — мустьєрської, гребениківської, кукрецької, трипільської, середньостогівської, ямної, бойових сокир, чорноліської тощо. В античні часи на території України виникли державні утворення скіфів, давньогрецьких колоністів, готів, але відправним пунктом української слов'янської державности та культури вважається Київська Русь IX—XIII століть. Після монгольської навали її спадкоємцем стало Руське королівство XIII—XIV століття. Воно було поглинуте сусідніми Литвою та Польщею, об'єднаними з XVI століття у федеративну Річ Посполиту.

Формування новітньої української нації активізувалося під час визвольної війни 1648—1657 років під проводом Богдана Хмельницького проти Речі Посполитої. Результатом війни стало утворення в Подніпров'ї козацької держави. Через міжусобиці вона після 1667 р. опинилася розділеною між Річчю Посполитою та Московським царством. У XVIII столітті, після приєднання до Російської імперії більшости українських земель, місцева автономія була поступово ліквідована імперським урядом.

Під час української революції початку 20 століття на території України постало декілька національних держав: Українська Народна Республіка, Українська Держава, Західноукраїнська Народна Республіка, Кубанська Народна Республіка та інші. Але внаслідок поразки визвольних змагань 1917—1921 років і низки воєн ці держави були захоплені сусідами: Радянською Росією, Польською республікою, румунським Королівством і Чехословацькою республікою. На російській території була створена більшовицька Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР), яка 1922 року ввійшла до складу Радянського Союзу. Під час Другої світової війни до УРСР були приєднані Західна Україна та Буджак, після війни — Закарпаття, а 1954 року — Крим. Сучасна держава Україна утворилася внаслідок розпаду Радянського Союзу і проголошення нею незалежности 24 серпня 1991, що було скріплено результатом всенародного волевиявлення 1 грудня 1991 року. Революція гідности, що відбулася взимку 2013—2014 років, призвела до відсторонення президента Януковича та створення нового уряду. Від лютого 2014 Україна захищається від збройної агресії Росії, складовими якої є анексія Криму та розв'язана РФ війна на сході держави.

Україна — унітарна держава. Вона складається з 24 областей, Автономної Республіки Крим і двох міст зі спеціальним статусом: Києва — столиці та найбільшого міста, і Севастополя. Україна є парламентсько-президентською республікою. Найвищим органом державної влади є Верховна Рада України, а главою держави — Президент України.

За чисельністю населення Україна посідає восьме місце в Європі. За даними останнього перепису населення, що відбувся у 2001 році, в Україні проживає понад 48,4 млн осіб. З них 77,8 % становлять українці, 17,3 % — росіяни. Частка міського населення становить 67,2 %. Офіційною мовою в Україні є українська. Унаслідок кількасотлітнього зросійщення у східних і південних областях поширена російська мова. Більшість населення належить до християн візантійського обряду — православних і греко-католиків. Серед інших конфесій представлені: римо-католицизм, протестантизм, іслам.

Україна — промислово-аграрна країна з переважанням продукування сировини. Вона є одним зі провідних експортерів деяких видів сільськогосподарської продукції та продовольства, «житницею Європи». Господарський комплекс країни включає такі види промисловости, як видобування корисних копалин (вугілля, нафти та газу, залізної та марганцевої руд), деякі галузі машинобудування, чорна та кольорова металургія, Україна є потужним виробником електроенергії. Налагоджено виробництво ракет-носіїв, супутників та обладнання для дослідження космосу. Україна є значним виробником зброї — танків, військово-транспортних літаків, зенітно-ракетних комплексів, оптичного обладнання.

Україна є одним зі членів-засновників Організації Об'єднаних Націй, а також членом понад сорока міжнародних організацій, зокрема ОБСЄ (1992), МВФ (1992), МБРР (1992), СОТ (2008), Ради Європи (1995).

Слов'янське слово «Україна» вперше згадується у Київському літописному зводі за Іпатіївським списком під 1187 роком. Ним окреслювали терени Переяславського князівства, що входило до історичного ядра Русі поруч із Київським і Чернігівським князівствами. Це слово також зустрічається у руських літописах під 1189, 1213, 1280 і 1282 роками, позначаючи Галичину, Західну Волинь, Холмщину і Підляшшя. У литовських і польських хроніках та офіційних документах XIV—XVII століття «Україною» у широкому значенні називали руські землі Галичини, Волині, Київщини, Поділля і Брацлавщини, а у вузькому — територію середнього Подніпров'я. Таке ж двояке значення цього слова зберігалося й із середини XVII століття, після постання руської держави Війська Запорозького.

У зв'язку зі входженням Гетьманщини до складу Московії, а згодом і Російської імперії, слово «Україна» закріпилося за регіоном Подніпров'я; ним також позначали Слобожанщину, заселену вихідцями з цього регіону. Російською адміністрацією ці землі частіше називалися «Малоросією». У другій половині XIX століття — початку XX століття, під впливом національного руху руської інтелігенції, назва «Україна» набирала значення руської етнічної території, а сам етнонім «русини» був витіснений етнонімом «українці». 1917 року була проголошена перша держава, яка використала слово «Україна» у своїй офіційній назві, — Українська Народна Республіка.

Етимологія слова «Україна» достеменно не відома. Згідно з теорією, якої притримуються більшість українських дослідників, «Україна» походить від слів «країна» чи «край», тобто «у» означає «рідний», «свій». Таким чином «україна» — антонім слова «чужина».. Згідно з однією з інших теорій, що сформувалася під впливом польської та російської історіографії, воно означає «околицю» () чи «прикордоння».

У попередніх століттях для позначення території України вживали слова «Скіфія», «Сарматія», «Русь», «Рутенія», «Росія», «Малоросія», «Військо Запорозьке», «Гетьманщина» тощо.

Україна розташована в південно-східній частині Європи. Вона має спільні сухопутні державні кордони з Білоруссю на півночі, з Польщею на заході, зі Словаччиною, Угорщиною, Румунією та Молдовою на південному заході й із Росією на сході. Південь України омивається Чорним та Азовським морями. Морські кордони вона має з Румунією та Росією.

Загальна площа України становить км², вона становить 5,7 % території Європи і 0,44 % території світу. За цим показником вона є другою за величиною серед країн Європи після Росії (або найбільшою країною, яка повністю лежить у Європі). Площа виняткової економічної зони України становить 72 658 км². Код країни за системою ISO 3166-1-alpha-2 — UA. Територія України витягнута з заходу на схід на 1316 км і з півночі на південь на 893 км, лежить приблизно між 52°20′ та 44°23′ північної широти і 22°5′ і 41°15′ східної довготи.

Найбільшими чорноморськими портами є Одеса, Чорноморськ, Херсон, Севастополь, азовськими — Маріуполь, Бердянськ, Керч.

Загальна протяжність кордонів 6993 км, із них сухопутних 5638 км. Довжина морської ділянки кордону: 1355 км (Чорним морем — 1056,5 км; Азовським морем — 249,5 км; Керченською протокою — 49 км).

У рельєфі України переважають рівнини (95 % від усієї площі), що належать до південно-західної окраїни Східноєвропейської рівнини. Вони поєднують Поліську, Придніпровську та Причорноморську низовини, що займають 70 % поверхні України, а також Волинську, Подільську, Придніпровську, Донецьку й інші височини. Пересічна абсолютна висота рівнин становить 175 м. В Україні знаходиться найвища точка Східноєвропейської рівнини — гора Берда, висотою 515 м над рівнем моря.

Гірські масиви в Україні представлені частиною Карпатських гір — Українськими Карпатами, де розташована найвища вершина України — гора Говерла (2061 м над рівнем моря), та Кримськими горами, найвищою вершиною яких є гора Роман-Кош (1545 м).

Сейсмічність України проявляється в західних, південно-західних і в південних районах, які розташовані поблизу потужного Середземноморсько-Альпійсько-Трансазійського сейсмогенного поясу планети, і де виділяються два основні сейсмічні регіони: Карпатський і Кримсько-Чорноморський. Значна частина території піддається впливам власних (місцевих) землетрусів і сильних підкорових землетрусів зони Вранча (Румунія).

Територія України лежить переважно у помірно-континентальній області помірного кліматичного поясу зі зростанням континентальности з північного заходу на південний схід. Південний берег Криму виділяється в окремий регіон субтропічного середземноморського клімату. В Українських Карпатах і Кримських горах висота місцевости й експозиція схилів зумовлюють вертикальну зональність клімату.

Середньорічна температура повітря в Україні коливається від +11 … +13  на півдні до +5 … +7  на півночі. Пересічна середня температура найхолоднішого місяця (січня) змінюється від −7 … −8  на північному сході до 0  у степовому Криму і +2 … +4  на Південному узбережжі Криму. У найтеплішому місяці (липні) середньомісячна температура змінюється від +17 … +19  на півночі та північному заході країни до +22 … +23  у південних районах і +25  — на Південному узбережжі Криму.

Найнижча температура повітря на території України зафіксована 8 січня 1935 р. у Луганську. У результаті вторгнення повітряних течій із Арктики температура знизилася тут до −42 .

Основною закономірністю в розподілі опадів на території України є їхнє зменшення з півночі та північного заходу в напрямку на південь і південний схід. Найбільші річні суми опадів помічено в Українських Карпатах — 1500 мм (полонина Плай — 1663 мм) і Кримських горах (1000—1200 мм), найменші — на причорноморському узбережжі та на Присивашші (від 450—400 до 300 мм). На переважній частині території кількість опадів у середньому змінюється від 650—600 мм на заході до 450—400 мм на півдні та південному сході. Основна їхня маса припадає на теплий період року, за винятком Південного берега Криму. Узимку опади бувають у вигляді снігу, майже на всій території країни; висота снігового покриву — 10—30 см, а в горах досягає 40 см.

На території України протікає 63 119 річок і струмків загальною довжиною понад 206 тис. км, із них довжиною 10 км і більше — 3302. Більшість річок належить до басейну Чорного й Азовського морів і лише з 2-х % території води мають стік до Балтійського басейну (Сян і Західний Буг із їхніми притоками). Головні річки — Дніпро, Сіверський Донець, Південний Буг, Дністер, Дунай.

Озер у країні близько 20 тис., із них лише 43 мають площу 10 км² і більше. Найбільше озеро Українського Полісся — Світязь має площу 27,5 км². Більшу площу мають солонуваті озера лиманного походження — придунайські (Ялпуг — 149 км²), причорноморські (штучно опріснений Кундук (Сасик) — 204,8 км²), кримські (солоне озеро Сасик-Сиваш — 71 км²). В Україні споруджено 1157 водосховищ і 28,8 тис. ставків. Найбільші водосховища — на Дніпрі (Кременчуцьке, Каховське, Київське, Канівське). Найбільший лиман — Дністровський — 360 км². Найсолонішим є Куяльницький лиман — 157—227 ‰.

У межах України за спільністю морфоструктурних рис виділяють два класи ландшафтних комплексів — рівнинний, що займає понад 93 % території, і гірський. Основні риси ландшафтної структури країни визначаються її розташуванням переважно в помірному поясі. Лише на Південному узбережжі Криму зустрічаються елементи субтропічних ландшафтів середземноморського типу.

Територія України займає південно-західну частину Східноєвропейської фізико-географічної країни з чітко вираженою біокліматичною та ландшафтною широтною зональністю, частини Карпатської та Кримської гірських фізико-географічних країн. Рівнинні ландшафти України представлені чотирма зональними типами (природними зонами),:

У гірських ландшафтах панують два типи — лісово-лучні з полонинами в Українських Карпатах і лісово-лучні з яйлами в Кримських горах.

Україна входить до числа провідних мінерально-сировинних держав світу. Поєднання різновікових (від архею до кайнозою) структурних елементів, що сформувалися внаслідок вияву всіх властивих становленню земної кори процесів, обумовило широкий діапазон корисних копалин, що становлять мінерально-сировинну базу країни. Україна, яка займає всього 0,4 % земної суші і де проживає 0,8 % населення планети, має у своїх надрах 5 % мінерально-сировинного потенціалу світу.

В Україні розвідано 20 тис. родовищ та проявів 111 видів корисних копалин (за даними УНІАН — 200 видів корисних копалин, 120 з яких використовує людство нині). З них 7807 родовищ 94 видів корисних копалин мають промислове значення та враховуються Державним балансом запасів. Найбільше економічне значення мають кам'яне вугілля, нафта і газ, залізні і марганцеві руди, самородна сірка, кам'яна і калійна солі, нерудні будівельні матеріали, мінеральні води. Їхні родовища є в різних геологічних регіонах України. За розвіданими запасами деяких корисних копалин Україна випереджає РФ, США, Велику Британію, Францію, ФРН, Канаду та інші країни. Зокрема, за запасами і видобутком залізних, марганцевих, титано-цирконієвих руд, багатьох видів неметалічної сировини Україна наприкінці XX ст. займала провідне місце серед країн Європи і світу.

Перші археоантропи на території сучасної України з'явилися в епоху раннього палеоліту, понад 900—800 тис. років тому. Люди сучасного типу — Homo sapiens (кроманьйонці) сформувалися у період верхнього палеоліту, понад 40—35 тис. років тому. Це були представники європеоїдної раси, мисливці-збирачі, що мали родову організацію. Одним із культових центрів кроманьйонців був природний останець Кам'яна Могила. Понад 10 тис. років тому відбулося танення льодовика, що сприяло збільшенню населення. Стабілізувався ландшафтний поділ України на лісову, лісостепову і степову зони, утворився близький до сучасного ґрунтовий покрив. Криза привласнювального господарства поступово змусила людей приступити до відтворювальних форм: рільництва і скотарства. З появою кераміки настав неоліт, який на території сучасної України тривав з VII до V—III тис. до н. е.

З кінця 5 до початку 3 тисячоліття до н. е. в Україні тривала доба енеоліту. Стала виразнішою господарча спеціалізація за природно-кліматичними зонами: скотарство у степу, хліборобство у лісостепу і мисливство у лісовій смузі. Центральною археологічною культурою на території України енеолітичного періоду була Трипільська культура (4000—2100 рр. до н. е.), носії якої були першими, хто на землях сучасної України досяг значних успіхів у розвитку економіки, технологій, освоєнні нових земель — створили поселення-протоміста, зразки монументальної архітектури та вжиткового мистецтва, знакові системи, закарбовану в матеріальних пам'ятниках міфологію, складні суспільні структури. Занепад Трипільської культури позначився консолідацією скотарів і появою Ямної культури (2800—2300 рр. до н. е.) бронзової доби, у носіях якої вчені вбачають аріїв-індоєвропейців. Вони охоплювали територію від Криму до Київського Полісся. На базі цієї культури у Південно-Східній Україні постає Катакомбна культура (2300—1300 рр. до н. е.), носії якої перебували у контактах з хліборобською культурою шнуркової кераміки (2300—1700 рр. до н. е.), що займала територію Північно-Західної України. Катакомбну культуру заступила Зрубна культура (1700—1300 рр. до н. е.), яка асоціюється з іраномовними племенами скотарів, а культуру шнуркової кераміки на теренах України витіснила Тшинецька культура (1700—1200 рр. до н. е.), яку пов'язують із праслов'янсько-балтською спільністю хліборобів. На XII—X століття до н. е. територія України залишалася розділеною між різними культурними спільнотами. Північні ліси на заході займали праслов'яни, а на сході — прафіноугри; у лісостепу мешкали фрако-іллірійські, а у степу — північноіранські племена.

У X ст. до н. е. на території України з'являються кочові племена кіммерійців. Їх витіснили скити (VII—III ст. до н. е.), які створили одну з наймогутніших держав того часу. У III ст. до н. е. на зміну скитам приходять сармати. Цей союз споріднених племен проіснував до IV ст. н. е, коли їх витіснили гуни, які згодом дали поштовх до великого переселення народів. Паралельно з цими племенами, починаючи з VII ст. до н. е. греки засновують у Північному Причорномор'ї свої міста-колонії: Тір, Ольвію, Пантікапей, Херсонес, а пізніше й Боспорську державу.

Починаючи з 9 століття українські землі стали центром Руської землі на чолі з полянським Києвом. 882 року Київ захопив варязький конунг Олег (882—912), який проголосив його «матір'ю міст руських» й встановив владу варязької династії Рюриковичів. За князювання княгині Ольги (945—965), її сина Святослава Ігоровича (965—972) і онука Володимира Святославича (980—1015) територія Руської держави була розширена шляхом підкорення Києву сусідніх східнослов'янських, балтських і угро-фінських племен.

Це була найбільша держава Європи, площа якої сягала 1,5 млн км2. Кордони Київської Русі на півночі пролягали в районах Чудського озера, Фінської затоки Балтійського моря, Ладозького й Онезького озер; на заході — в районі верхів'їв Дністра, Карпат, Західного Бугу, Німану і Західної Двіни; на півдні — Сули, Дону, Росі й Південного Бугу; на сході — Волги та її притоки Оки. Землі й етнічні князівства, де раніше правили місцеві князі, передавалися Рюриковичам. 988 року за правління Володимира русини прийняли християнство з Візантії, що визначило цивілізаційну приналежність українських земель на подальші тисячоліття, з нею почали рахуватися європейські монархії. Але процес феодальної роздроблености в 11 — 13 століттях призвів до ослаблення Русі, основні центри влади з Києва перемістились на північний схід, на Оку, до Володимирського князівства, де в майбутньому виникло Московське князівство, а слідом Московське царство, а також на захід, до міст Галича і Володимира.

Також на теренах сучасної України певний час існували такі великі князівства, як Чернігівське (по Десні), Переяславське (сучасна Полтавщина), Турово-Пінське (на Поліссі)

У 1240-х роках Русь було розорено Монгольською імперією, і вона потрапила в залежність від неї.

Після занепаду Київської Русі політичний, економічний і культурний центр українських земель перемістився до Галицько-Волинської держави. До її складу входили Волинь, Галичина, Берестейщина, Холмщина, Підляшшя, Белжщина, Турово-Пінщина, Чорна Русь, західна Київщина та Закарпаття. Незалежні князівства в Галичині, де правили Ростиславичі, виникли починаючи з 1084 з центрами в Перемишлі, Теребовлі та Звенигороді. 1141 р. Володимирко Володарович об'єднав їх у єдине Галицьке князівство, яке досягло найбільшого розквіту за правління Ярослава Осмомисла.

Близько 1256 року, після перемог над монголами Куремси, Данило заснував місто Львів. 1259 року, через відсутність військової допомоги з Заходу, король був змушений повторно визнати верховенство Орди. Його наступник Лев І постійно брав участь у походах ординців на Польщу і Литву. 1303 року Данилів онук король Юрій І домігся створення Галицької митрополії. 1308 року держава перейшла до його синів Андрія і Лева II, які розпочали боротьбу проти Золотої Орди в союзі з тевтонськими лицарями і мазовецькими князями. Проте після їхньої смерті останній монарх Юрій II знову визнав себе васалом Золотої Орди. 1340 року його вбивство дало привід Польщі та Литві — сусідам, які мали династичні права на руський престол, — розпочати війну за Галицько-волинську спадщину. 1392 року Галичина з Белзькою землею і Холмщиною остаточно увійшла до Польського королівства, а Волинь — до Великого князівства Литовського.

На кінець 14 столітті українські землі перебували у складі різних держав. Литва ще раніше опанувала землі Києва, Чернігова і Волині. Польща керувала в Галичині і Поділлі. Південна степова Україна перебувала під зверхністю Кримського ханства, утвореного 1447 року, а Закарпаття — Угорщини. 1569 року Литва і Польща об'єдналися в Річ Посполиту для протидії сусідам, внаслідок цього центральні українські землі Литви (Київщина, Чернігівщина, Волинь та Поділля) перейшли під польський контроль.

Наприкінці 15 століття на межі кордонів Литви, Московії та Криму, у «диких степах» Запорожжя, з'явилося угруповання вояків, що звали себе козаками. З 16 століття їхнім військовим осередком стала Січ. Козаки Війська Запорозького формували окремий суспільний стан, що брав участь у війнах на боці Речі Посполитої: Лівонській війні 1558—1583 років, польсько-московській війні 1605—1618 років, Хотинській війні 1620—1621 років, Смоленській війні 1632—1634 років. Крім цього козаки самовільно ходили з грабіжницькими походами у Молдову, Московію, Кримське ханство, Чорноморське узбережжя Болгарії і Малої Азії, а також активно займалися найманством, особливо під час Тридцятирічної війни 1618—1648 років. Через правовий і соціальний гніт з боку шляхти козаки неодноразово піднімали повстання, найбільшими з яких були повстання Косинського 1591—1593 років, повстання Наливайка 1594—1596 років, повстання Жмайла 1625 року, повстання Федоровича 1630 року, повстання Сулими 1635, повстання Павлюка 1637 року й повстання Острянина 1638 року. Козаки неодноразово відстоювали права українського населення, яке зазнавало в Речі Посполитій релігійних та національних утисків.

У 1648—1657 роках козаки під керівництвом гетьмана Богдана Хмельницького підняли велике повстання у Речі Посполитій, результатом якого стало створення в Наддніпрянщині самоврядної української держави — Війська Запорозького, або Гетьманщини. 1654 року задля продовження війни з поляками козацька Україна прийняла протекторат московського царя, а 1656 року, через підписання московитами сепаратного миру, уклала союз зі Швецією і Трансільванією. 1657 року, після обрання новим гетьманом Івана Виговського, всередині України спалахнуло антигетьманське повстання, що розвинулося у козацько-московську війну. Попри перемогу гетьмана під Конотопом в 1659 році, він втратив підтримку козацької старшини через союз із поляками.

Стартував період козацьких міжусобиць — руїни, внаслідок якої козацька держава розкололася по Дніпру на Лівобережжя, Правобережжя і Запорожжя. Правобережна Україна опинилася під владою Речі Посполитої, а Лівобережжя і Запорожжя — під впливом Московії. 1667 року цей поділ був затверджений Андрусівським миром.

У 1672 р. у Бучацькому договорі було зазначено польською мовою та турецькою мовою існування України, української державності.

Козацькі намагання об'єднати Україну під проводом гетьмана Петра Дорошенка за допомоги Османської імперії у 1672—1676 роках закінчилися поразкою і закріпленням попереднього поділу. 1689 року Московія і Річ Посполита остаточно розділили Гетьманщину. Наприкінці 17 століття поляки ліквідували залишки козацького суверенітету на Правобережжі, а московити поступово скасовували його на Лівобережжі.

Після останнього поділу Речі Посполитої 1795 року українські землі були розчленовані між Австро-Угорщиною і Росією. Перша отримала Галичину, Буковину і Закарпаття, а друга — решту України.

З кінця 18 століття, під впливом європейського романтизму і націоналізму на українських землях набув нового розвитку український національний рух. 1798 року Іван Котляревський видав бурлескну поему «Енеїда», головною темою якої було відновлення козацької держави. Цей твір був першим твором української літератури, написаний розмовною українською мовою, й послужив стимулом для відродження українських національних традицій. 1806 року було засновано Харківський університет, що став центром українознавчих студій. 1825 року була написана «Історія русів», що справила виплив на формування української гуманітарної інтелігенції. 1834 року було засновано Київський університет, який так само як і Харківський став одним із українознавчих центрів. У 1840-х роках будителем української національної свідомості став Тарас Шевченко, поезія якого набула популярности серед широких верств українського суспільства — від Волині до Кубані.

Українське національне відродження сприймалося вороже імперським керівництвом Росії. Російський уряд взяв курс на повну мовно-культурну асиміляцію неросійських народів європейської частини імперії, інструментом якої була політика русифікації українського народу. З цією метою російська влада видавала офіційні заборони на використання української мови, зокрема Валуєвський циркуляр 1863 року й Емський указ 1873 року.

Режим Скоропадського протримався до листопада, коли його головні союзники німці капітулювали у Першій світовій війні. 14 грудня повстання Директорії повалило гетьманат і відновило Республіку. Однак відступ німців дозволив російським більшовикам поновити воєнні дії. 6 січня 1919 вони створили у Харкові маріонеткову державу — Українську Соціалістичну Радянську Республіку, від імені якої розпочали війну. Протягом 1919 — 1920 років за контроль над Україною боролися українські республіканці, більшовики, російські націоналісти за підтримки Великої Британії, Франції та Польщі, українські анархісти на чолі з Нестором Махном та українські партизани. Боротьба закінчилася перемогою більшовицьких сил і встановленням радянського контролю в Центральній, Східній та Південній Україні.

Паралельно з цим, у зв'язку з розпадом Австро-Угорщини, 19 жовтня 1918 року українці Галичини, Буковини і Закарпаття проголосили створення Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) зі столицею у Львові. Проте 1 листопада того ж року її атакувала Польща, розпочавши українсько-польську війну. Нападника підтримували країни Антанти — Велика Британія, Франція, Королівство Румунія й Угорщина, а західні українці перебували в міжнародній ізоляції. У пошуках союзника уряд ЗУНР звернувся по допомогу до УНР і 22 січня 1919 року об'єднався з нею у єдину державу. Проте Директорія була зайнята війною з більшовиками і не могла надіслати військ. Внаслідок цього, на середину липня 1919 року поляки окупували Галичину, румуни — Буковину, а чехи — Закарпаття. У квітні 1920 року за володіння Західною Україною спалахнула радянсько-польська війна. Вона закінчилася 18 березня 1921 року Ризьким миром, що закріпив за Польщею право на українські Галичину та Волинь.

Протягом 1923—1933 років уряд СРСР та комуністична партія проводили в Українській СРР курс українізації, спрямований на укріплення позицій більшовиків. Шляхом розширення сфери застосування української мови в освіті, науці, засобах масової інформації, війську та партії більшовики намагалися знизити ступінь ворожости українців до радянської влади. Але вже в 1930 році, за ініціативи більшовицького намісника в Україні Лазаря Кагановича, стартувала кампанія гострої критики українізації та її прихильників. В 1933 році більшовики затаврували курс як «націоналістичний перегин», розпочали масові репресії щодо української інтелігенції та поновили русифікаційний курс.

В економічній сфері Україні комуністи проводили так звану «колективізацію» сільського господарства та посилену «індустріалізацію», яка супроводжувалась вимушеним переміщенням великих мас населення з сіл у міста.

У 1932—1933 роках, з метою «колективізації» господарства та придушення українського визвольного руху, центром якого було українське село, радянська влада організувала штучний голод на території УСРР. Від нього також постраждали регіони інших радянських республік, де компактно проживали українці, зокрема Кубань. За різними підрахунками, внаслідок Голодомору українське населення втратило від 4 млн до 12 млн осіб. Він зруйнував українське село і, як наслідок, традиційну систему цінностей у Наддніпрянщині, Слобожанщині, Запорожжі й Кубані. Голодомор визнаний геноцидом і злочином проти людяности на міжнародному рівні.

Німецько-радянське протистояння супроводжувалася жорстокістю, масштабними руйнуваннями населених пунктів, знищенням великих груп населення, депортаціями, вивезенням населення. Жертвами цієї війни стало від 8 до 10 млн жителів України. У цій війні українці воювали переважно на боці СРСР у Червоній армії, певні формування, як то дивізія «Галичина», на боці Німеччини. Частина українців воювала в складі Української повстанчої армії (УПА), що боролася за незалежну від радянського та нацистського панування Україну.

У 1945 році Українська РСР стала одним із членів-засновників ООН. Перший комп'ютер радянської МЕСМ був побудований у Київському інституті електротехніки і почав функціонувати в 1950-му.

Післявоєнні етнічні чистки відбувалися з новим розширенням Радянського Союзу. Згідно зі статистикою, станом на 1 січня 1953 року, українці були другими у списку серед дорослих «спецпереселенців», що включає 20 % від загальної суми. Крім українців, понад 450 тисяч етнічних німців з УРСР та понад 200 тисяч кримських татар стали жертвами примусової депортації.

УРСР була сильно зруйнована під час війни, знищено понад 700 міст та сіл, тому відновлення потребувало значних зусиль. Ситуація ускладнювалася післявоєнним голодом 1946—1947 років, який був викликаний посухою і військовими руйнуваннями інфраструктури. Він забрав десятки тисяч життів.

Після смерті Сталіна в 1953 році Микита Хрущов став першим секретарем ЦК КПРС. Будучи першим секретарем Компартії Української РСР у 1938—1949 роках, Хрущов був глибоко обізнаний з республікою і після приходу до всесоюзної влади, він почав підкреслювати дружбу між українським і російським народами. У 1954 році широко відзначалося 300-річчя Переяславської Ради і, зокрема, Крим був переданий з РРФСР до Української РСР.

Вже до 1950 року республіка повністю перевершила довоєнний рівень промисловости й виробництва. У 1946—1950 роках п'ятирічного плану майже 20 % радянського бюджету було вкладено в радянську Україну. У результаті українська робоча сила зросла на 33,2 % з 1940 по 1955 рік, а той час як обсяг промислового виробництва зріс у 2,2 раза за той же період. Радянська Україна незабаром стала європейським лідером в області промислового виробництва, важливим центром радянської військової промисловости та високотехнологічних досліджень. Така важлива роль була зумовлена і доповнена значним впливом місцевої еліти.

Україна спочатку розглядалася як республіка зі сприятливими економічними умовами, тим не менш, країна пережила глибший економічний спад, ніж деякі з інших колишніх радянських республік. Під час рецесії Україна втратила 60 % свого ВВП з 1991 року по 1999 рік і постраждала від п'ятизначних темпів інфляції. Невдоволені економічними умовами, а також кількістю злочинів і рівнем корупції, українці протестували і влаштовували страйки.

У 1996 році була ухвалена Конституція України, що сприяло стабілізації політичної системи і в той же час зосереджувало більшість владних повноважень у руках тодішнього президента Леоніда Кучми. У вересні того ж року було проведено грошову реформу і введено нову валюту — гривню. Українська економіка стабілізувалася до кінця 1990-х років, а з 2000 року почало відбуватись її зростання, в середньому на 7 % щорічно.

У 2004 році другий тур президентських виборів відбувся з масовими системними фальсифікаціями на користь провладного кандидата Віктора Януковича. Це призвело до початку всеукраїнської акції протесту, що отримала назву «Помаранчева революція». Верховний суд України скасував рішення ЦВК про перемогу на виборах Віктора Януковича і призначив переголосування, за результатами якого президентом було обрано Віктора Ющенка.

Янукович повернувся до влади у 2006 році, коли він став прем'єр-міністром під час «Антикризової коаліції», що призвело до дострокових парламентських виборів у вересні 2007 року.
В 2010 році Янукович був обраний президентом та сформував новий уряд на чолі з Миколою Азаровим. 21 квітня Віктор Янукович підписав угоду із президентом Російської Федерації Дмитром Медведєвим про продовження терміну перебування Чорноморського флоту Російської Федерації у Севастополі до 2042 року.

Невдоволення правлінням Януковича вилилося протягом 2010—2013 років у численні акції протесту, зокрема «Податковий майдан», «Україна проти Януковича», протести у Врадіївці тощо, а 21 листопада 2013 відмова Кабінету міністрів від підписання угоди про асоціацію України з ЄС, запланованої попередньо на час саміту Східного партнерства спричинила до багатотисячних акцій протесту, котрі були проведені прихильниками ЄСу невдовзі до майбутніх президентських виборів, що отримали назву — Євромайдан та «Революція гідности»: після приєднання до протестуючих формувань, котрі принципово виступили проти силового порушення громадянських прав українців. Силовий розгін протестувальників у Києві в ніч на 30 листопада
спричинив вихід на вулиці 1 грудня сотень тисяч (за деякими підрахунками близько мільйона) протестувальників з вимогами відставки уряду Азарова і самого президента. Ескалація конфлікту досягла апогею 18—20 лютого 2014, коли внаслідок протистояння силовиків та протестувальників у центрі Києва загинуло більше сотні людей, півтори тисячі було поранено, сотні вважаються зниклими безвісти. Виконувати обов'язки президента України Верховна Рада з 23.02.2014 тимчасово, до обрання Президента, доручила Олександру Турчинову (напередодні також був обраний Головою Верховної Ради України замість В. Рибака)..

Скориставшись політичною кризою, російські спецслужби інспірували численні антидержавні виступи у містах Криму (з 23.02.2014), а незабаром — і на сході України. У Криму миттєво були створені так звані «загони самооборони» (як виявилось пізніше, складалися з завезених напередодні з Росії найманців Згодом було введено карантин, закрито кордони й оголошено надзвичайну ситуацію. Епідемія охопила всі області України.

Україна — унітарна демократична парламентсько-президентська республіка і має багатопартійну політичну систему. В Україні діють такі основні інститути державної влади: Президент, законодавча, виконавча та судова влади. Виконавча влада представлена Кабінетом Міністрів, центральними органами виконавчої влади та органами виконавчої влади на місцях. Законодавчий орган — парламент — називається «Верховна Рада України». Судова влада представлена Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції — системою загальних і спеціалізованих судів різних інстанцій.

Після проголошення Україною своєї незалежности 24 серпня 1991 року і прийняття нею своєї Конституції 28 червня 1996-го вона стала президентсько-парламентською республікою. Проте 8 грудня 2004 року, на прохання «політичної сили прем'єр-міністра Віктора Януковича», депутати ввели радикальні зміни до Конституції: за них проголосували 402 депутати, в тому числі Партія регіонів, Комуністична партія і Соціалістична партія. Україна стала парламентсько-президентською республікою.

Коли Янукович став президентом, він призначив нових суддів Конституційного суду, і 30 вересня 2010 року Конституційний суд прийняв рішення про скасування Конституції 2004 року і повернення до Конституції 1996 року (внаслідок чого політична система України обрала більш президентський вигляд).

Парламент — Верховна Рада України — згідно зі статтею 75 Конституції України є єдиним органом законодавчої влади в Україні. Конституційний склад Верховної Ради України становить 450 народних депутатів, котрі обираються шляхом таємного голосування на 5 років на основі загального, рівного і прямого виборчого права. Повноваження народних депутатів визначаються Конституцією і Законами України.

Президент України згідно зі статтею 102 Конституції України є главою держави, гарантом державного суверенітету, територіальної цілісности України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина. На основі та на виконання Конституції України і законів України Президент видає укази і розпорядження, які є обов'язковими до виконання на території України. Зеленський Володимир — чинний президент України з 20 травня 2019 року.

Уряд України — Кабінет Міністрів України — згідно зі статтею 113 Конституції України є вищим органом у системі органів виконавчої влади. Правовою базою його діяльности є Конституція, закони України та акти, видані Президентом України. Уряд відповідальний перед Президентом і підконтрольний Верховній Раді Україні. На практиці ця залежність полягає в тому, що Президент призначає за погодженням з Верховною Радою Прем'єр-міністра, припиняє його повноваження та приймає рішення про його відставку. Президент за поданням Прем'єр-міністра призначає членів Кабінету Міністрів та керівників інших центральних органів виконавчої влади. Підконтрольність та підзвітність Уряду Верховній Раді полягає в тому, що парламент затверджує поданий Урядом бюджет, приймає рішення щодо виконання бюджету, затверджує або відхиляє Програму діяльности Уряду, контролює його роботу. До складу Уряду входять: Прем'єр-міністр України, Перший віцепрем'єр-міністр, три віцепрем'єр-міністри, і, на сьогодні, дев'ятнадцять міністерств. Також у систему виконавчої влади входять: 12 державних комітетів, 27 центральних органів виконавчої влади зі спеціальним статусом, 18 інших центральних органів та установ України.

Правосуддя в Україні здійснюється винятково судами. Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Система судів загальної юрисдикції відповідно до Конституції України будується за принципами територіальності, спеціалізації та інстанційності. Суди загальної юрисдикції складаються з місцевих, апеляційних, вищих спеціалізованих судів та Верховного Суду України. Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України.

Спеціалізовані суди:

Єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні є Конституційний Суд України.
Конституційний Суд України є окремим і незалежним від судів загальної юрисдикції.

У червні 1991 року Верховна Рада України прийняла концепцію майбутньої Конституції і створила Конституційну комісію. Перший проєкт був винесений на обговорення в червні 1992 року. Розгляд проєкту Основного закону тривав 3 місяці, він пройшов 3 читання. 28 червня 1996 року Верховна Рада прийняла нову Конституцію — цей день є офіційним святом — Днем Конституції України. Конституція складається з преамбули та чотирнадцяти розділів (161 стаття).

Ринкові реформи почалися в Україні на початку 1992 року. Українська економіка була тісно пов'язана з російською. Україна в цей період лише пристосовувала її до ринкового господарства сусідніх країн. Для контролю економічних процесів уряд мав мати власну грошову одиницю. У 1992 році Україна вийшла з рублевої зони і ввела купонокарбованці як перехідні розрахункові знаки до введення повноцінної валюти — гривні. Однак, ввести нову грошову одиницю вдалося лише у 1996 році після деякої стабілізації економічної ситуації.

У жовтні 1994 року президент держави, Леонід Кучма, запропонував програму економічних перетворень: відпуск цін, обмеження дефіциту бюджету, запровадження вільної внутрішньої та зовнішньої торгівлі, проведення строгої монетарної політики, масова приватизація великих підприємств, проведення земельної реформи. Цю програму схвалила Верховна Рада. Програма була позитивно оцінена на Заході: США і Європейський Союз надали значну фінансову допомогу в її реалізації, прямі іноземні інвестиції зросли з $484 мільйонів у 1994 році до $3122 мільйонів у 1999. За рахунок іноземних кредитів та інвестицій Україні вдалося зупинити спад виробництва, почати його реконструкцію та переоснащення, скоротити безробіття.

Держава знизила максимальну ставку податків з фізичних осіб, знизився податок на прибуток і на додану вартість, що призвело до пожвавлення діяльності малого й середнього бізнесу. Прискорилася приватизація. У 2000 році близько 70 % обсягу промислової продукції вироблялося на недержавних підприємствах. Вжиті заходи дали позитивний результат. У 1998 році спад виробництва був припинений і почалося його поступове зростання. У 2003 році він становив 15,8 %. Україна відмовилася від іноземних позик і успішно почала виплачувати зовнішній борг.

Україна має багатопартійну систему, і станом на 18 січня 2017 року в країні зареєстровано 252 політичні партії.. Через високу чисельність політичні партії не часто мають шанс отримати владу поодинці, тому вони часто утворюють блоки. 17 листопада 2011 року український парламент схвалив закон про вибори, що заборонив участь блоків політичних партій на парламентських виборах. Багато партій в Україні мають дуже маленькі членства і невідомі широкому загалу. Довіра українського суспільства до політичних партій, у цілому, дуже низька.

Станом на грудень 2011 року в Україні була відсутня політична партія «всеохопного типу». Сучасні українські партії не мають виразника всеохопної національної ідеї, а цивілізаційні та геостратегічні орієнтації відіграють важливішу роль, ніж економічні і соціально-політичні програми, що зумовило появу партій проросійської та прозахідної (проєвропейської) спрямованости.

Наразі в українському парламенті є такі фракції політичних партій:

В Україні політична ідеологія представлена націоналістичною (Конгрес українських націоналістів, ВО «Свобода», Українська Національна Асамблея; Українська Національна Консервативна партія тощо), соціалістичною (Соціалістична партія України, Прогресивна соціалістична партія України), екологічною (Партія Зелених України) та іншими течіями. За структурою програм часто виділяють ліві, праві та центристські партії, які також присутні в Україні.

У 1918—1922 роках Україна мала дипломатичні відносини з Польщею, Німеччиною, Болгарією, Османською імперією, Ватиканом, Данією, Норвегією, Швецією, Швейцарією, Персією, Румунією, Литвою, Латвією, Фінляндією, Естонією, Грузією, Австрією та Чехословаччиною. У 1944 році в уряді УРСР з'явився пост міністра закордонних справ, в 1945 році вона стала одним із членів-засновників ООН, а згодом і таких організацій як ЮНЕСКО, Міжнародна організація праці тощо. Місії радянської України при ООН були засновані у Відні, Парижі, Женеві, Нью-Йорку. До 1991 року Польща, НДР, Чехословаччина, Угорщина, Румунія, Болгарія, Югославія, Канада, ФРН, США мали консульства в Києві; Болгарія, Куба, Індія та Єгипет — консульства в Одесі.

Після 1991 року Україна встановила дипломатичні відносини з більшістю країн світу. Оскільки Російська Федерація в обмін на борги СРСР забрала собі всі колишні закордонні посольства, Україна залишилася практично без будівель посольств або консульств за кордоном, за винятком посольства в США. Разом з Російською Федерацією і Білоруссю Україна стала засновником Співдружности незалежних держав (СНД). 31 травня 1997 року президенти Російської Федерації та України підписали Договір про дружбу, співпрацю і партнерство, який був ратифікований Верховною Радою і Державною думою. 14—15 травня 1999 року на зустрічі президентів держав Центральної Європи у Львові Кучма заявив, що Україна піде «по європейському шляху» і буде налагоджувати тісні зв'язки з ЄС. Засудивши бомбардування Югославії навесні 1999 року українська дипломатія пропонувала свою посередницьку роль у вирішенні конфлікту на Балканах.

У 1999—2001 роках Україна була непостійним членом Ради Безпеки ООН. Україна послідовно підтримує врегулювання різних конфліктів шляхом мирних переговорів. Вона брала участь у чотиристоронніх переговорах щодо конфлікту в Молдові та сприяла мирному врегулюванню конфлікту в пострадянській Грузії. Україна внесла істотний внесок у миротворчих операціях ООН з 1992 року.

Сьогодні Україна розглядає європейську інтеграцію як свою головну мету у зовнішній політиці, але на практиці зберігає баланс своїх відносин між Європейським Союзом, Сполученими Штатами і Росією.

Партнерство і співробітництво між Європейським Союзом (УПС) з Україною набуло чинности 1 березня 1998 року. 31 січня 1992 року Україна приєдналася до Наради з безпеки і співробітництва в Європі, 10 березня 1992 року стала членом Ради північноатлантичного співробітництва. Україна має тісні відносини з НАТО, хоча й з обранням Віктора Януковича президентом у 2010 році цей курс зближення з перспективою членства НАТО був зупинений. Україна — найактивніший член Партнерства заради миру (ПЗМ).

Україна є членом таких організацій, як: ООН (з 1945), ВООЗ (з 1948), ЮНЕСКО (з 1954), ОБСЄ (з 1992), ОЧЕС (з 1992), Рада Європи (з 1995), ЦЄІ (з 1996), ГУАМ (з 1997), СДВ (з 2005), СОТ (з 2008). Україна має статус спостерігача в таких організаціях, як: СНД (з 1991), РКБМ (з 1999), ЄврАзЕС (з 2002), Франкофонія (з 2006).

У 2012 році Україна очолила Центральноєвропейську ініціативу (ЦЄІ), а у 2013 році очолювала ОБСЄ.

У 2016—2017 роках Україна знову набула статусу непостійного члена Ради Безпеки ООН

 Історично дружні відносини з Білоруссю.

Україна має багату військову історію, що налічує понад 1000 років. Княжа дружина, що існувала в часи Київської Русі була однією з найгрізніших армій у тогочасній Європі, що дозволяло київським князям здійснювати неодноразові успішні військові походи у Візантію — одну з наймогутніших світових імперій того часу. Княже військо протистояло орді під час Монгольської навали у 13 столітті, що посприяло зупинці подальшого просування загарбників у Європу. Українське козацтво в XVI—XVIII століттях являло собою потужну військову структуру, за прикладом якої була організована козацька держава Гетьманщина. У 20 столітті під час Визвольної боротьби 1917—1922 років на території України діяло одразу декілька українських збройних формувань та армій: Армія УНР, війська під командуванням гетьмана Скоропадського, Українська повстанська армія Нестора Махна, різноманітні отаманські загони тощо. Також українці брали участь у боротьбі на боці червоного козацтва, згодом багато українців проходило службу у складі Червоної армії. Під час Другої світової українцями з метою відновлення державности та боротьби за неї було організовано Українську повстанську армію, що вела партизанську боротьбу до кінця 1950-х років. Також значна частина українців воювала на боці СРСР у складі підрозділів Червоної армії. Після війни українці служили в Радянській армії на території колишнього СРСР та за його межами.

Після розпаду Радянського Союзу Україна успадкувала військовий персонал чисельністю 780 тисяч осіб на власній території і третій у світі за величиною арсенал ядерної зброї. У травні 1992 року Україна підписала договір про скорочення стратегічних наступальних озброєнь СНО-1, в якому країни домовилися відмовитися від всієї ядерної зброї для утилізації в Росію, та приєдналася до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї як неядерна держава. Україна ратифікувала цей договір у 1994 році, а до 1996 року стала вільною від ядерної зброї.

Україна здійснювала послідовні кроки в напрямку скорочення звичайних озброєнь. Вона підписала Договір про звичайні збройні сили в Європі про скорочення танків, артилерії та бронетехніки (військовий персонал був скорочений до ).

Україна відіграє дедалі більшу роль у миротворчих операціях. Українські війська були розгорнуті в Косово у складі українсько-польського батальйону. Починаючи з 1992 року близько 37 тисяч військовослужбовців Збройних Сил України взяли участь у міжнародних миротворчих операціях, у тому числі в таких країнах як Східна Славонія, Ангола, Косово, Північна Македонія, Гватемала, Таджикистан, Афганістан, Хорватія, Кувейт, Сьєрра-Леоне, Грузія, Ірак, Ліван, Ефіопія тощо.

Військові з'єднання інших держав регулярно беруть участь у багатонаціональних військових навчаннях із українськими силами в Україні, в тому числі зі збройними силами США.

Після відновлення незалежности Україна оголосила себе нейтральною державою. Країна мала обмежене військове партнерство з Росією, іншими країнами СНД і НАТО з 1994 року. У 2000-х роках уряд починає схилятися до Організації Північноатлантичного договору, а також поглиблювати співпрацю з альянсом, для чого був встановлений між Україною і НАТО План дій, підписаний у 2002 році. Пізніше було вирішено, що на запитання вступу до НАТО повинен дати відповідь всенародний референдум у певний момент у майбутньому. Під час Бухарестського саміту 2008 року НАТО заявило, що Україна стане членом альянсу, коли вона захоче і коли буде відповідати всім критеріям для вступу. 2 квітня 2010 Віктор Янукович своїм рішенням, ліквідував міжвідомчу комісію з питань підготовки України до вступу в НАТО і ліквідував національний центр з питань євроатлантичної інтеграції. 12 червня 2020 року Північноатлантична рада НАТО визнала Україну партнером з розширеними можливостями (Enhanced Opportunities Partner, EOP).

Згідно з рейтингом Стокгольмського міжнародного інституту досліджень миру Україна займає 12 місце в рейтингу найбільших експортерів зброї. За даними інституту, найбільше зброї вона продає в Азербайджан, Грузію та Китай. Крім цього, Україна є експортером зброї в країни Африки — Південний Судан, Республіку Конго тощо. Керівник Центру аналізу світової торгівлі зброєю (ЦАСТЗ) Ігор Коротченко повідомив, що Україна займає третє місце у світовому рейтингу експортерів бронемашин на період 2007—2014 рр.

ЗСУ комплектуються шляхом призову на строкову службу чоловіків 18—27 років. Чисельність на 2015 рік становить осіб. Військове управління Збройними силами здійснює Генеральний штаб.

В Україні, яка є унітарною державою, існує єдиний вид територіального устрою: адміністративно-територіальний устрій (поділ). Згідно зі ст. 133 Конституції України систему адміністративно-територіального устрою України становлять: Автономна Республіка Крим, області, райони, міста, райони в містах, селища і села. Сучасна система областей та районів України сформована з липня 2020 року, коли були утворені 136 районів замість старих 460.

Станом на 31 січня 2020 року в Україні були такі адміністративно-територіальні одиниці: 1 автономна республіка — Автономна Республіка Крим, 24 області, 136 районів, 136 міст (з них 180 — міста спеціального статусу, республіканського, обласного значення; 2 міста загальнодержавного значення — Київ, столиця України, та Севастополь), 118 районів у містах, 884 селища міського типу, 10 278 сільських рад, 28457 сіл. З 15 квітня 2014 року внаслідок російської окупації Автономна Республіка Крим і м. Севастополь мають статус тимчасово окупованої території України.

Для порівняння, станом на грудень 1965 року, в Україні було 394 райони, 370 міст, 828 селищ міського типу та 32 742 сільських населених пунктів.

).

Найбільша кількість населення зафіксована 1993 року — 52244 тис. осіб, після чого спостерігається стійка тенденція скорочення населення за рахунок перевищення смертности над народжуваністю та еміграції, в тому числі трудової.

Україна перебуває у демографічній кризі з 1980-х років через високу смертність, особливо чоловіків працездатного віку та сільського населення, й низьку народжуваність. Стрімке скорочення чисельности населення почалося у 1993 році, як наслідок економічного колапсу. За даними всеукраїнського перепису 2001 року населення України становило близько 48,5 мільйонів осіб. За 1993—2013 рр. чисельність населення України скоротилася на 6,7 млн осіб. Позитивні тенденції в демографії з'явились у 2002 році, коли почалося повільне зростання народжуваности. В останні роки, завдяки демографічній політиці держави, народжуваність в Україні перевищила середньоєвропейські показники (11,4 на населення у 2012 році), але з причини порівняно високої смертности цього недостатньо для стабілізації чисельности населення.

За даними Держкомстату, у 2012 році загальний приріст населення становив −0,17 % (зокрема, природний — −0,31 %, міграційний — +0,14 %), смертність — 14,5 на населення (14 місце), фертильність — 1,46 дітей на жінку (174 місце)

У 2007 році Україна за швидкістю темпів скорочення населення обіймала 4-ту позицію у світі. За прогнозами ООН, чисельність населення України до 2050 року може становити 30 мільйонів осіб. У 2008—2010 роках в Україні народилося понад 1,5 мільйона дітей, проти 1,2 мільйона у 1999—2001 роках. Дитяча смертність знизилася з 10,4 до 8,9 смертей на дітей у віці до одного року. Це низькі показники у порівнянні з іншими націями.

Кількість міського населення, за даними Всеукраїнського перепису населення станом на 5 грудня 2001 року становила 32 млн 574 тис. осіб, або 67,2 %, сільського — 15 млн 883 тис. осіб, або 32,8 %. Міста з найбільшою кількістю населення (понад ): Київ, Харків, Дніпро, Донецьк, Одеса. Понад половини сільського населення мешкає в порівняно великих селах (від  до  мешканців). Найбільш густонаселеними є східні та західні області (Донецька 166 ос./км², Львівська 116 ос./км², Чернівецька 112 ос./км², Дніпропетровська 104 ос./км²) а також Київська обл. разом з Києвом (158 ос./км²). Найнижча густота населення у південних та північних областях: Чернігівській 34 ос./км², Херсонській 38 ос./км², Кіровоградській 41 ос./км², Житомирській 43 ос./км².

Станом на 2001 рік, кількість чоловіків становила 22 млн 441 тис. осіб, або 46,3 %, жінок — 26 млн 16 тис. осіб, або 53,7 %. У віковому складі населення частка молодшого за працездатний становить 18,1 %, працездатного 58,0 %, старшого за працездатний 23,9 %.

На 1 вересня 2011 року кількість офіційно безробітних в Україні продовжує скорочуватись і становить 432,4 тис. осіб.

Віковий склад населення, зафіксований Всеукраїнським переписом населення, характеризувався такими даними:

Ґрунтуючись на останніх даних статистичних організацій різних країн Європи експерти Центру економічного аналізу «РІА-аналітика» РІА «Новости» 24 червня 2011 року провели дослідження і підготували рейтинг європейських держав за часткою витрат на харчові продукти в структурі споживчих витрат. У рейтингу брали участь усі країни Європи, щодо яких була відповідна інформація за останні роки (переважно 2010 і 2009 року). На останньому місці рейтингу (38 позиція) перебуває Україна, жителі якої витрачають половину своїх споживчих витрат на їжу.

Згідно зі ст. 10, р. 1 Конституції України «державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України, сприяє вивченню мов міжнародного спілкування. В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України». Історично українська мова походить з давньоруської (давньоукраїнської) — розмовної мови Київської Русі. З 15 століття українська мова зазнавала тиску з боку польської (полонізація), а з 18 століття — з боку російської (русифікація).

Згідно зі Всеукраїнським переписом населення 2001 р. українську мову вважають рідною 67,5 % населення України, російську — 29,6 %. При цьому українською мовою спілкуються приблизно 53 % громадян України, російською — 45 %, хоча існують й інші цифри.

Українська мова переважає як мова спілкування в родині на Західній Україні, у Центрі та Північному Сході, російська — в Донбасі, Криму та на Півдні. В Україні, особливо в етнічно змішаних районах (Закарпаття, Донбас, Одеська область, Крим) поширені явища білінгвізму (двомовности) та полілінгвізму (багатомовности). З XIX ст. формується суржик (змішана українсько-російська мова), найпоширеніший на Лівобережжі.

Україна — світська держава, в якій церква відділена від держави й школи. Конституція України гарантує свободу совісті та свободу віросповідання.

Панівною релігією в Україні є православ'я, яке представлене двома Церквами: помісна Православна церква України та Українська Православна церква (Московський патріархат), автономний церковний орган при Патріархові Московському.

Друге місце за кількістю послідовників має Східна Українська греко-католицька церква, яка на практиці подібна літургійним і духовним традиціям православ'я, але перебуває у спілкуванні зі Святим Престолом Римо-католицької церкви і визнає Папу Римського як главу Церкви.

Крім того, є 863 Католицькі громади латинського обряду й 474 представників духівництва, які представляють інтереси близько одного мільйона католиків латинського обряду в Україні. Це приблизно 2,19 % населення, яке складається, в основному, з етнічних поляків і угорців, що проживають переважно в західних регіонах країни.

Християни-протестанти також становлять близько 2,19 % населення. Їхня кількість значно зросла з початком української незалежности. Всеукраїнський союз церков євангельських християн-баптистів є найбільшою групою, що складається з більш ніж 150тисяч членів і близько священнослужителів. Другою за величиною є Всеукраїнський союз церков християн віри євангельської — п'ятдесятників з членів, понад місцевих церков і понад священнослужителів. Інші групи включають харизматів, кальвіністів, Свідків Єгови, лютеран, методистів і адвентистів сьомого дня.
В Україні живе приблизно мусульман і близько 250 тисяч з них — кримські татари. Є 487 зареєстровані мусульманські громади, 368 з них — на Кримському півострові.

Україна — держава з розвиненою науковою та промисловою базою, член Світової Організації Торгівлі (з 16 травня 2008 р.). Одна з першої п'ятірки країн кумівського капіталізму за виданням The Economist у 2014 році.

Україна посіла 64 місце в світовому рейтингу легкости ведення бізнесу Doing Business 2020, який складає Світовий банк.

Україна піднялася в рейтингу конкурентоспроможности в сфері подорожей і туризму на 10 пунктів (до 78 місця).

За радянських часів економіка України була другою за величиною в Радянському Союзі і важливим промисловим та сільськогосподарським компонентом планової економіки країни. З розпадом радянської системи країна перейшла від планової економіки до ринкової. Перехідний процес був важким для більшости населення, а м'яка грошово-кредитна політика початку 1990-х спровокувала зростання інфляції до гіперінфляційного рівня. У 1993 році Україна досягла світового рекорду з інфляції протягом одного календарного року. Ціни стабілізувалися після введення нової валюти, гривні, в 1996 році.

Країна повільно рухалась у реалізації структурних реформ. Після відновлення незалежности уряд сформував правову базу для приватизації, тим не менш, широко поширена стійкість до реформ в уряді і від значної частини населення гальмували реформи: велика кількість державних підприємств були звільнені від процесу приватизації.

До 1999 року ВВП впав до 40 % від рівня 1991 року, але на початку 2000-х економіка показала сильне зростання — від 5 до 10 % — промислове виробництво зростало більш ніж на 10 % у рік. Україна сильно постраждала від економічної кризи 2008 року і в листопаді МВФ схвалив резервний кредит в $16,5 млрд для країни.

Економіка України зростає 12 кварталів поспіль.

У 2019 інфляція в Україні склала 4,1 %, сповільнившись до шестирічного мінімуму.

За 2018 рік у порівнянні з 2017 роком спостерігається суттєве зниження показників бідности за абсолютними критеріями.

Прожитковий мінімум становить 2027 грн. з 1 січня 2020 року.

Наразі місячна мінімальна зарплата в Україні складає 4723 грн., що еквівалентно 192$ (за курсом НБУ на 20.01.2020).

Середньомісячна зарплата в Україні у листопаді 2019 становила 10679 гривень (440$ за курсом НБУ на 20.01.2020), що на 19,7 % більше, ніж у відповідному періоді 2018 року.

За 2019 рік Україна піднялась у рейтингу процвітання — плюс 15 позицій, наша країна посіла 96-е місце. Творці рейтингу (аналітичний центр The Legatum Prosperity) відзначили, що найсильніші сторони України — це освіта й умови життя, а слабкі — соціальний капітал.

Україна є найбільшим у світі виробником соняшникової олії,, великим світовим виробником зерна, цукру, меду, яєць та м'яса птиці і майбутнім глобальним гравцем на м'ясному та молочному ринках.

Футурологи вважають, що зміна клімату і структури експорту вплинуть на пріоритети аграріїв: скоротяться посівні площі під озимою пшеницею, збільшаться — під кукурудзою, соєю та люцерною, зростуть посіви гороху, сорго, ріпаку, льону олійного та рису. До 2050—2060 рр. Україна може стати найбільшим виробником продуктів харчування у світі, в той час як в АПК працюватимуть лише 10 % населення. На частку експорту сільськогосподарських продуктів припадатиме близько третини всього українського експорту. Розвинена логістика, дешеві корми, інтегровані підприємства з виробництва готової продукції дозволять Україні стати великим гравцем на світовому ринку м'ясних та молочних продуктів. Продукція буде постачатися в понад 100 країн світу. За словами Олексія Симиренка, керівника агропромислового кооперативу «Симиренко», у майбутньому кліматичний фактор буде стимулювати масове впровадження мінімальних обробок ґрунту: повна автоматизація сільгоспвиробництва в майбутньому неминуча.

З іншого боку, цифри падіння сільськогосподарського виробництва в Україні в порівнянні з часами СРСР важко оцінити об'єктивно. Різкий спад сільського господарства припав на 1990-ті роки.

З моменту відновлення незалежности Україна зберегла своє власне космічне агентство. Україна стала активним учасником наукового дослідження космічного простору та місій дистанційного зондування. З 1991 по 2007 рік Україна запустила шість саморобних супутників, 101 ракету-носій і продовжує проєктування космічних апаратів.

Сьогодні НКАУ координує роботу понад 40 підприємств — «Південмаш», КБ «Південне» ім. М. Янгеля, підприємства «Комунар», «Хартрон», «Укркосмос», «Обрій», «Київський радіозавод», мережа науково-дослідних центрів й інститутів, що зосереджені в Києві, Дніпрі, Харкові, Львові, Чернігові і Криму. Для керування супутниками в Україні створений єдиний наземний автоматизований комплекс керування (НАКК), який включає центри керування польотами космічних апаратів, прийому наукової інформації, її опрацювання, контролю навігаційного поля і космічного простору.

Основна продукція українських виробників — ракети-носії (від «космічного пікапа» типу «Циклон-3», що бере на борт 600 кг вантажу, до «ваговика» «Зеніт-3SL»), які доставляють супутники на орбіту, використання переустаткованих міжконтинентальних балістичних ракет РС-20 (SS-18 «Сатана»), устаткування для потреб космосу (наприклад, завдання із розробки й виробництва систем керування космічними апаратами «Компарус» для МКС «Альфа» виконано на сто відсотків, апаратура радіоуправління тепер відмінно діє в службових модулях МКС «Зоря» і «Звезда» безпосередньо на орбіті).

Перспективи української аерокосмонавтики: підраховано, що один вкладений долар у цю галузь у підсумку дає десять. Щорічно НКАУ укладає до 400 контрактів, заробляючи близько $700 млн, а Україна займає четверте-п'яте місце з надання пускових послуг — на українських ракетних носіях космічні апарати доставляються на орбіту, що приносить у бюджет відчутні кошти. Наприклад, доставлення на орбіту за допомогою європейської ракети-носія Ariane коштує близько $100 млн. Україна також виготовляє стикувальні вузли для всіх космічних кораблів, які прилітають на Міжнародну космічну станцію. Участь України в міжнародних космічних проєктах: проєкти «Дніпро», «Морський старт», «Наземний старт», «Циклон-4», «Antares», «Вега» тощо.

Україна була першою із республік СРСР, яка видобувала газ. У Дашаві (Львівська область — ред.) газ почали видобувати ще у 20-х роках минулого століття. Тоді ж було прокладено газопровід Дашава-Дрогобич. Потім, від Дашави через Польщу на Берлін, після війни той газопровід був демонтований, і прокладено газопровід Дашава-Київ, згодом — Дашава–Москва. Ще пізніше через Мінськ було прокладено газопровід до Ленінграда. Дашава була одним із найбільших газових родовищ у Радянському Союзі. Після Дашави було відкрито інші родовища, всі вони мали запаси не менше 30 мільярдів кубів газу, тобто, вони були досить потужні. Але потім було відкрито надто потужне родовище Шебелинка (Харківська обл.). І в 1973 році український видобуток газу сягнув максимуму у 68 мільярдів кубометрів. Після цього почалося падіння видобування, і сьогодні Україна видобуває 20—21 мільярд кубометрів.

Україна є одним з найбільших європейських споживачів енергоресурсів: вона споживає майже вдвічі енергії більше на одиницю ВВП, ніж Німеччина, велика частка енергоресурсів в Україні — від ядерної енергетики, а отримує країна переважну частину свого ядерного палива з Росії. Нафта і газ також імпортуються з колишнього Радянського Союзу. Україна значною мірою залежить від своєї ядерної енергетики. Найбільша АЕС у Європі, Запорізька АЕС, побудована в Україні.

У 2006 році уряд вирішив про плани побудувати 11 нових реакторів до 2030 року, по суті, майже вдвічі збільшити поточну ядерно-енергетичну потужність. Енергетичний сектор України є дванадцятим за величиною у світі за встановленою потужністю у 54 гігават (ГВт). Відновлювальні джерела енергії, як і раніше, грають дуже скромну роль в електричній потужности. У 2007 році 47,4 % потужности прийшло з вугілля та газу (близько 20 % газу), 47,5 % — від ядерної енергетики (92,5 млрд кВт-год) та 5 % у порівнянні — з ГЕС.

На цей час країна має чотири активні атомні електростанції, розташованих у м. Вараш, Енергодар, Южноукраїнськ і Нетішин. На додаток до цих активних, п'ята частина комплексу реактора була запланована у Криму, але будівництво зупинили на невизначений термін у результаті Чорнобильської катастрофи.

Три нові реактори були побудовані з 1991 року в незалежній Україні (з першим в 1995 році), в той час як інші шістнадцять були успадковані від Радянського Союзу.

Відповідно до думки виконавчого віцепрезидента Sharp Energy Solution Europe Петера Тіле під час круглого столу в Києві,...масове впровадження фотогальваніки в Україні дозволить зменшити залежність від таких конвенціональних джерел енергії, як газ і вугілля, а так само зменшити споживання ядерної енергії. «...ри...ок сонячної енергетики України скоро почне свій стрімкий розвиток і вже через 3—5 років буде не меншим, ніж у деяких країнах Західної Європи.

На прес-конференції в УНІАН експерт з енергетичних питань, голова Української асоціації виробників альтернативного твердого палива, Іван Надєїн, заявив:Україна має найбільший потенціал з розвитку власних поновлюваних ресурсів енергії. На сьогодні він становить близько 80 млн тонн умовного палива … Це один з найбільших потенціалів в Європі.За його прогнозами, потенціал біоенергетики, який є сьогодні в України, зможе скоротити споживання газу на 15 %. У такому випадку близько 2 млрд ₴ додатково надійдуть в економіку.

За оцінками експертів, Україна має великий вітропотенціал (за оптимістичним прогнозом — до 1 млрд кВт). Комплексна програма розвитку вітроенергетики України передбачає потужність вітроелектростанцій (ВЕС) — 16 млн кВт, зокрема, в західному регіоні — 3 млн кВт. Сьогодні потужність ВЕС в Україні становить менше, ніж 50 МВт, тимчасом як загальна потужність усіх електростанцій — 54 млн кВт — у тисячу разів більша.

За даними рейтингу Всесвітньої туристської організації Україна займає восьме місце в Європі за кількістю туристів.

Україна є країною, що стоїть на перехресті між центральною та східною Європою, між північчю і півднем. Вона межує з Росією і лежить недалеко від Туреччини. Гірські хребти Карпат підходять для катання на лижах, походів, риболовлі та полювання. Берегова лінія Чорного моря є популярним місцем для відпочинку влітку. Україна має власні виноградники, які виробляють природні вина, руїни древніх замків, історичні парки, православні та католицькі церкви, кілька мечетей і синагог. Київ, столиця країни, має багато унікальних структур, як-от Софійський собор і широкі бульвари. Є й інші міста, добре відомі туристам — порт-місто Одеса і старе місто Львів на заході.

Крим, маленький «материк» власної розробки, є популярним місцем відпочинку для туристів, для купання і сонячних ванн на березі Чорного моря з його теплим кліматом, скелястими горами, плато і стародавніми руїнами. Міста там включають: Севастополь і Ялта — місця мирної конференції наприкінці Другої світової війни. Відвідувачі можуть також брати круїзні тури на кораблі по Дніпру від Києва до узбережжя Чорного моря. Українська кухня має давню історію і пропонує широкий вибір оригінальних страв.

Сім чудес України є її історико-культурними пам'ятками, які були обрані широкою громадськістю за допомогою інтернет-голосування.

Протяжність автомобільних державних доріг в Україні становить 170 тис. км. З них близько 50 тисяч кілометрів — дороги загальнонаціонального значення, інші 120 тисяч — місцевого. Мережа основних маршрутів поширена по всій країні і з'єднує всі великі міста України, а також надає транскордонні маршрути з сусідніми країнами. За стан цих доріг відповідає Укравтодор.

Крім того, є 250 тис. км вулиць міст, за стан яких відповідають місцеві органи влади.

Переважна частина українських доріг не оновлювалася з радянських часів, і тепер є застарілою. Український уряд зобов'язався побудувати близько км автомобільних доріг у 2012 році.

Залізничний транспорт в Україні відіграє роль підключення всіх великих містах, портових споруд і промислових центрів із сусідніми країнами. Велика концентрація залізниць на Донбасі. Хоча обсяг вантажів, перевезених залізницею, скоротився на 7,4 % в 1995 р. у порівнянні з 1994 р., Україна, як і раніше, залишається однією із найвищих країн за обсягом пасажиропотоку у світі на залізничному транспорті. Загальна протяжність залізничних шляхів в Україні становить понад 22 473 км, з яких 9250 км — електрифіковані. Зараз держава володіє монополією на надання пасажирського залізничного транспорту, і всі поїзди, крім тих, що співпрацюють з іншими іноземними компаніями на міжнародних маршрутах, перебувають у віданні компанії «Укрзалізниця».

Авіаційний сектор в Україні розвивається дуже швидко, чому сприяє недавно встановлений безвізовий режим для громадян низки країн. Крім того, футбольний турнір Євро-2012 спонукало уряд вкладати величезні гроші у транспортну інфраструктуру, зокрема, в аеропорти. На цей час існує три основні нові аеропортні термінали аеропорту на стадії будівництва в Донецьку, Львові та Києві, новий аеропорт вже відкрився в Харкові, у Києві розпочав роботу Термінал F Міжнародного аеропорту Бориспіль — перший з двох нових міжнародних терміналів. Україна має ряд авіакомпаній, найбільшою з яких є «Міжнародні Авіалінії України».

Морський транспорт, в основному, річковий, надає пасажирські послуги на Дніпрі, Дунаї, Прип'яті та їхніх притоках. У більшості великих міст є річкові порти, усі зручності для посадки і висадки пасажирів, навантаження і розвантаження вантажів і сировини. Міжнародні морські подорожі здійснюється головним чином через порт Одеси, звідки пороми регулярно плавають до Стамбула, Варни і Хайфи.

Частка сектору транспорту та зв'язку у валовому внутрішньому продукті України (за даними Держкомстату) станом на 2009 становила 11,3 %. Чисельність працівників галузі становить майже 7 % від загальної чисельности зайнятого населення.

Україна володіє розвиненою інфраструктурою залізничного та водного транспорту. Вигідне географічне положення України обумовлює проходження міжнародних транспортних коридорів.

Значний транзитний потенціал України дає змогу розвивати експорт послуг, який у 2009 році сягнув 9,5 млрд дол. США, у тому числі транспортних — 6,3 млрд дол. США. У загальній структурі експорту послуг транспортні послуги становлять 66 %, у структурі імпорту — 19 %, завдяки чому транспорт України демонструє стійке позитивне сальдо зовнішньої торгівлі послугами.

У 2009 році транспортна система забезпечила перевезення 1,5 млрд тонн вантажів і 7,3 млрд. пасажирів. Внаслідок світової фінансової кризи та скорочення попиту на основні експортні товари у 2009 році відбулося падіння обсягів вантажних перевезень на 17,6 % у порівнянні з 2008 роком, пасажирських перевезень — на 12,7 %.

На території України в Києві з'явився перший у Російській імперії трамвай (1892), перший у світовій практиці тролейбусний поїзд винахідника Володимира Веклича (1966) та перша в СРСР лінія швидкісного трамвая побудована за ініціативою Володимира Веклича і Василя Дяконова (1978).

Згідно з українською Конституцією, доступ до безкоштовної освіти надається всім громадянам. Повна загальна середня освіта є обов'язковою у державних школах, які становлять переважну більшість. Безкоштовна вища освіта в державних і комунальних навчальних закладах здійснюється на конкурсній основі. Існує також невелика кількість акредитованих недержавних середніх та вищих навчальних закладів.

Через акцент Радянського Союзу на загальному доступі освіти для всіх громадян, який триває і сьогодні, рівень грамотности становить приблизно 99,4 %. З 2005 року одинадцятирічна шкільна програма була замінена на дванадцятирічну: початкова освіта триває чотири роки (починаючи з шести років), середня освіта — п'ять років, повна базова — ще три роки. Потім майбутні студенти проходять державні випробування. Ці тести надалі використовуються для прийому до університетів. Улітку 2010 року Міністерство освіти спонтанно скасувало перехід на 12-річну систему середньої освіти.

Українська система вищої освіти включає в себе вищі навчальні заклади. Організація вищої освіти в Україні будується за світовою структурою високорозвинених країн за визначенням ЮНЕСКО та ООН.

Згідно з результатами ЮНЕСКО, станом на 2010 р., на мільйон жителів в Україні припадає —осіб наукових співробітників, що є досить високим показником..

За даними ЮНЕСКО в Україні на науку щороку виділяється 0,5—1 % ВВП. При цьому, середньосвітовий показник становить — 1,7 %, а в Ізраїлі на дослідження виділяється 4,8 % ВВП. Серед причин, що гальмують науковий розвиток України, часто називаються: нереалізація великого потенціалу, низький рівень фінансування наукової галузі, недосконалість законодавства про захист інтелектуальної власности тощо

Україна входить до вісімки країн світу, які спроможні забезпечити повний цикл проєктування та виробництва авіакосмічної техніки, до п'ятірки країн світу з повним циклом виробництва танків та до десятки найбільших суднобудівних країн світу.

В Україні розвинуті також інші високотехнологічні галузі промисловости, зокрема виробництво важкого машинобудування, енергетичного устаткування, приладобудування.

Загальні видатки на охорону здоров'я у структурі ВВП України сягнули 6,5 % (3,5 % — за рахунок держбюджету, решта — з місцевих бюджетів.)

Система охорони здоров'я в Україні субсидується державою і є вільно доступною для всіх українських громадян і зареєстрованих жителів. Тим не менш, лікування в державних установах не є обов'язковим, тому приватні медичні комплекси існують по всій країні.

Україна сьогодні стикається з низкою проблем, головна з яких — демографічна криза, через високу смертність і низьку народжуваність.

Характерною рисою українських засобів масової інформації є двомовність. Продукція випускається як українською, так російською мовами. Проте багато популярних видань продають лише російськомовні матеріали. Крім цього, через слабкий розвиток ринку реклами, більшість українських медіакомпаній залежні від підтримки спонсорів. За даними організації «Репортери без кордонів» на 2010 рік в Україні спостерігається «часте порушення свободи преси» від часу приходу до президентства Віктора Януковича, а також загроза медійному плюралізму через конфлікти інтересів спонсорів та журналістів.

Левову частку українського медіаринку займає телебачення. Телевізійні підприємства поділяються на національні, приватні та змішані. До першої категорії належить Національна телекомпанія України, до другої — СТБ, Новий канал, ICTV, 5 канал, а до третьої — Інтер ТБ та 1+1. Останні дві компанії мають найбільшу аудиторію.

Ринок телекомунікацій в Україні в 2009 зріс на 0,5 % до $6 млрд або близько 6 % від ВВП. 87,1 % в структурі доходів телекому становив мобільний і фіксований зв'язок), «День», «Україна молода», «Дзеркало тижня» (перестала видаватися 25 листопада 2019 року), «Голос України». Абсолютна більшість преси в Україні видається російською мовою. Серед журналів можна відзначити Корреспондент, НВ і Український тиждень. Недовговічними виявилися українські видання Esquire, National Geographic, Harper's Bazaar та Men's Health — вони були закриті наприкінці 2014 року.

Найбільшими радіостанціями є , Радіо «Свобода», Deutsche Welle, Українська служба BBC, та розважальні «Європа плюс», «Хіт FM». На ринку новин в Україні працюють державне інформаційне агентство Укрінформ, громадське інформаційне агентство УНІАН та філія російського Інтерфаксу — Інтерфакс-Україна. Дві українські революції, а також розвиток інтернету створили умови для появи впливових суспільно-політичних інтернет-ЗМІ. Серед перших була газета Українська Правда, заснована Георгієм Гонгадзе у 2000. Censor.net та Еспресо TV отримали своїх глядачів під час Євромайдану. Тоді ж було засновано Громадське телебачення, ініціатива відомих українських журналістів, яка була підтримана НТКУ.

Станом на кінець 2014 року 50 % населення держави користувалося інтернетом (дані Інтернет асоціації України ІнАУ). Найпопулярнішими причинами користування інтернетом серед українців залишаються соціальні мережі. Найактивніші користувачі мережі — молодь. Найпопулярнішими соціальними мережами є Фейсбук, Інстаграм, Твіттер та Телеграм. Українці віддають перевагу Google. Також популярними є портали (Ukr.net, I.ua), торрент-трекери, інтернет-магазини та онлайн-банкінг

Відомий дослідник української культури І. Огієнко зазначав, що українській культурі з самого початку були властиві відвертість світу, відсутність ксенофобії (боязні чужого) і гуманізм. «Споріднена праця» (за Сковородою) і самопізнання, свобода, заради якої не шкода розлучитися з благополуччям, обмеження життєвих потреб, надання переваги духовному над матеріальним — ось ті шляхи і рецепти щастя, яких дотримувались і які пропагували провідні українські мислителі.

Ключовим історичним етапом розвитку культури стало прийняття християнства у X столітті. У подальшому становленні національної культури виключну роль відіграла народна культура, тоді як роль еліт була значно меншою. Це пояснюється складним історичним шляхом України, відсутності національної державности протягом тривалого часу. Зокрема в XVI ст., коли феодально-боярська знать сприйняла католицтво і польську культуру, і до кінця XVIII ст., коли верхівку козацької старшини було зрусифіковано, українське суспільство розвивалося без повноцінної національної еліти.

Витоки української культури лежать у стародавніх народних традиціях та звичаях, які формувалися протягом століть переважно в сільському середовищі. Внаслідок індустріалізації XIX — XX століть, зміни образу життя, значна частина населення України виявилась відірвана від свого «коріння» і традиційної культури.

Як і українська культура, українське мистецтво бере свої витоки з мистецтва Русі, а протягом історії розвивалося у руслі як європейських так і, пізніше, російських тенденцій. Розвиток сучасного мистецтва пов'язаний із функціонуванням ряду державних установ, концертних організацій, творчих спілок та навчальних закладів, що перебувають у веденні Міністерства культури і туризму України.

Перші літературні пам'ятники на території України сходять доби Київської Русі і написані були старослов'янською мовою, що була єдиною офіційною на Русі. Зокрема одними з перших вважаються літопис «Повість минулих літ» та героїчну повість «Слово о полку Ігоревім».

Перші книги, написані давньоукраїнською мовою, науковці датують XVI століттям. Так у XVI ст. був написаний «Лексисъ с толкованіємъ словенскихъ словъ просто», в якій дається тлумачення слів давньоукраїнською мовою. Видатною пам'яткою староукраїнської мови є «Пересопницьке євангеліє», написане в 1556—1561 pp. Протягом XV—XVIII ст. створюється література латинською мовою.

Переломним періодом стало видання поеми Івана Котляревського «Енеїда», написаної живою українською мовою. Звідси починається розвиток сучасної української мови, що згодом розвивалася завдяки таким митцям слова як Тарас Шевченко, Леся Українка, Іван Франко та інші. Проте значним гальмом розвитку української літератури стає російська влада, зокрема Валуєвський циркуляр 1863 року забороняв видавати книги українською мовою.

Трагічною була і доля багатьох українських літераторів XX століття, зокрема до масових репресивних заходи радянська влада вдавалася у 1930-х роках (Микола Куліш, Валер'ян Підмогильний, Євген Плужник, Григорій Косинка, Микола Зеров та ін.) та 1970-х роках (Василь Стус). Разом з тим ряд українських поетів знайшли своє покликання в соцреалістичному напрямку (П. Тичина, М. Рильський).

У сучасній Україні поети і письменники об'єднані у Спілці письменників України. Серед письменників нової генерації — Юрій Андрухович, Сергій Жадан, Олександр Ірванець, Юрій Іздрик, Оксана Забужко, Ігор Павлюк та інші.

Мова сучасної архітектури стає глобальнішою, плюралістичною за творчим спрямуванням, але водночас значущу роль відіграють нові творчі пошуки прогресивних напрямів, принципів та прийомів вирішення форми та змісту в архітектурі.

У творчості київської генерації українських архітекторів все частіше зустрічаються прояви постмодерну та хай-теку як віддзеркалення глобалізації процесу розвитку світової архітектури. У нових будовах стильового спрямування вдало використовуються нові конструктивні та художньо-пластичні можливості як традиційних будівельних матеріалів, так і нових — легкі металопластикові конструкції, вишукані оздоблювальні матеріали (готель «Хрещатик», арх. Л. Філенко; діловий комплекс «Зовнішекспосервіс», архітектор О. Донець та ін.; банк «Україна», архітектор С. Бабушкін та ін.; офісний центр «Київ-Донбас», архітектор В. Жежерін та ін.; готельно-офісний центр «Східний горизонт», арх. О. Комаровський, комплекс «Ексімбанк», архітектор І. Шпара та ін.) і багато інших новітніх будов. Реконструкція та оновлення майдану Незалежності в м. Києві також стала знаковою подією, бо утвердила архітектурно-художніми символами новий імідж суверенної України.

З кінця 1980-х років відновилось будівництво релігійних споруд. Нові православні церкви та собори будують переважно у візантійському стилі, рідко у класичному, готичному або псевдоруському стилях. Унікальним є будівництво у стилі українського бароко (собор Архієпископа Харківського Олександра, збудований у 2004 р.).

Розвиток образотворчого мистецтва в Україні веде відлік із прадавніх часів. Знахідки археологів, зокрема, періоду трипільської та скитської культур, вирізняються майстерною технікою виконання і засвідчують високий мистецький рівень витворів предків сучасних українців. Повніше дійшли до нас зразки мистецтва Русі, що було пов'язано з християнською церквою. Провідні жанри образотворчого мистецтва Руської держави — мозаїка, фреска, іконопис і книжкова мініатюра. Іконопис залишався провідним жанром живопису до XVII—XVIII століття, провідні мистецькі школи працювали при Києво-Печерській лаврі, з XVII століття також при Києво-Могилянській академії. Поряд із канонічним та академічним малярством ще з княжих часів в Україні розвивається унікальний жанр «народної картини». Образи «Козака Мамая» та «Козака з бандурою» стали знаковими для українського мистецтва.

З XVIII столітті в Україні починають розвиватися і світські жанри, зокрема портретний, а пізніше і пейзажний, живопис розвивається у руслі класицизму. Мистецьким центром у цей час стає Петербурзька академія мистецтв, де отримали освіту й вихідці з України — Дмитро Левицький, Володимир Боровиковський. У середині XIX століття на зміну класицизму у живописі приходить реалізм. Серед вихідців з України цього періоду — Іван Сошенко, Дмитро Безперчий, Олександр Литовченко, Микола Ярошенко, Ілля Рєпін, Мурашко Олександр Олександрович, Архип Куїнджі. Більшість з них отримали освіту в Петербурзькій академії мистецтв і продовжували працювати вже в Росії. Надбанням українського образотворчого мистецтва цього періоду є і роботи Тараса Шевченка.

Початок XX століття позначився великою кількістю різноманітних художніх течій, зокрема примітивізмом (Ганна Собачко-Шостак), імпресіонізмом (Микола Бурачек) та футуризму (Василь Єрмилов), супрематизму (Казимір Малевич), символізму (Ю. Михайлів), модернізму (Ф. Кричевського) й авангарду (О. Богомазов, М. Бойчук, Олександр Архипенко), проте продовжували розвиток і традиції реалізму (К. Костанді). У галузі станкової графіки працювали М. Жук, І. Падалка, перші українські радянські книги та журнали оформив Г. Нарбут.

З початком 1930-х років радянське мистецтво розвивається у руслі соцреалізму, що був проголошений єдиним дозволеним художнім методом. З гаслом про те, що мистецтво повинне бути зрозумілим «широким масам», на творчий експеримент, пошук нових форм була фактично накладена заборона. Серед художників радянської доби — О. Шовкуненко, Т. Яблонська, М. Дерегус, В. Касіян.

У 60-ті — 70-ті: роки мистецтво України починає розгалужуватись на офіційне мистецтво й андеґраунд, вільний від партійної заангажованости. Проявились такі імена: Борис Плаксій, Алла Горська, Панас Заливаха, Віктор Зарецький, Віктор Задорожний, Яків Петрович Калашник, Лев Іванович Вітковський, Василь Непийпиво, Микола Стороженко, Віра Кулеба, Тетяна Голембієвська, Феодосій Гуменюк, Віктор Загубибатько, Бородай Олександр Андрійович, Ігор Янович, Володимир Бовкун та ін.

Чимало визнаних художників не виставляли ті твори, які не пропускала цензура (Іван Марчук, Валерій Ламах). Деякі не могли виставляти свої твори, перебуваючи в андеґраунді: Микола Трегуб, Вудон Баклицький. Згодом усі твори стали відомими. Новий етап художньої творчости в Києві розпочинається із виходом на поверхню андеґраунду. У 1987 Спілка художників улаштувала виставку молодих, зокрема це абстракціоністи Т. Сільваші, А. Криволап, Олександр Дубовик. У 90-ті гучно пролунали імена нової хвилі: Савадов Арсен, Тістол Олег, Голосій Олег, Гнилицький Олександр, Юрій Соломко та інші. На початку 2000, після Помаранчевої революції, створилася група нової генерації — Р. Е. П.

Надбанням української культури є як народне так і професійне музичне мистецтво.
Народна українська музика багатоманітна за жанрами і включає календарно- та родинно-обрядові пісні, пісні кріпацького і солдатського побуту, історичні пісні, виконувані під акомпанемент кобзи або бандури, а також потужний пласт інструментальної музики, що включає як ансамблеве музикування («троїсті музики») і використовує різноманітні духові (сопілка), струнні (скрипка) та ударні (бубон) інструменти, так і вівчарські награвання (особливо самобутні інструменти Заходу України — дримба, трембіта).

У сучасності народна музика зберігає первісні умови свого побутування лише в західних регіонах, проте народні пісні стали надбанням професійних та аматорських колективів по всій Україні і звучать в автентичному вигляді (ансамблі «Древо», «Володар», «Божичі», «Буття»), у вигляді обробок (Народний хор ім. Верьовки, Капела бандуристів ім. Майбороди), входять до академічної (Є. Станкович) та різних напрямків популярної музики (ВВ, Океан Ельзи, Тартак, Руслана).

Становлення професійного музичного мистецтва пов'язано насамперед із християнізацією на Русі, яке привнесло культуру церковного співу. Починаючи з XII століття в православних церквах поширювався одноголосний знаменний спів, а в XVII столітті на його зміну приходить багатоголосний партесний спів, яскраво представлений у творчості Миколи Дилецького. У XVIII столітті новий етап розвитку музичного мистецтва пов'язаний із засвоєнням традицій європейських музичних шкіл (Дмитро Бортнянський, М. Березовський та А. Ведель). Основоположною для становлення національної композиторської школи вважається багатогранна композиторська і організаторська діяльність М. Лисенка.

Сучасна музична культура України представлена як академічною музикою, так і розважальною. В Україні діє 5 консерваторій (музичних академій), 6 оперних театрів, 5 будинків органної та камерної музики, філармонії в усіх обласних центрах тощо. Регулярно проходять фестивалі популярної («Червона рута», «Таврійські ігри»), рокової («Рок-екзистенція», «Тарас Бульба») джазової (Jazz Bez, Jazz Koktebel), етнічної («Країна мрій») та академічної музики («КиївМузикФест», «2Д2Н», «Контрасти»).

Українське театральне мистецтво бере свій початок з давніх часів. В епоху Русі відомі театральні вистави скоморохів, про елементи театру були в церковних обрядах свідчать фрески Софійського собору. Перші зразки драми виголошували прилюдно учні київських Братської (Києво-Могилянська Академія) та Лаврської шкіл (XVI—XVII ст.). Перший стаціонарний театр в Україні був відкритий у 1795 році у Львові у колишньому костелі єзуїтів.

Становлення класичної української драматургії припадає на початок XIX століття і пов'язане з іменами І. Котляревського та Г. Квітки-Основ'яненка. У цей час відкриваються стаціонарні театри в Києві (1806), Одесі (1809), Полтаві (1810) та інших містах. У другій половині XIX століття значний внесок у розвиток театру зробили М. Старицький, М. Кропивницький та Іван Карпенко-Карий.

Новий період в історії національного театру розпочався в 1918 р., коли в Києві утворилися Державний драматичний театр і « Молодий театр» (з 1922 р. — модерний український театр «Березіль») Леся Курбаса та Гната Юри. Проте із початком доби соцреалізму новаторські пошуки українських митців було придушено, а ряд діячів (в тому числі Л. Курбаса) страчено.

Сьогодні в Україні працюють театри в усіх обласних центрах України, проводяться фестивалі театрального мистецтва «Київ травневий» у Києві, «Золотий Лев» у Львові, «Тернопільські театральні вечори. Дебют» у Тернополі, «Херсонеські ігри» у Севастополі, «Мельпомена Таврії» у Херсоні, «Різдвяна містерія» в Луцьку, «Інтерлялька» в Ужгороді. Серед провідних режисерів — Р. Віктюк, А. Жолдак, акторів — А. Хостікоєв, Н. Сумська.

Найстаріші кінотеатри, що збереглися — Боммер (Харків, 1909), Екран (Київ, 1911).
На території України за радянських часів існувало 3 великі кіностудії: ім. Довженка (1927), Одеська (1919), Ялтинська (1917), Київнаукфільм, Укртелефільм.

Під час німецької окупації 1941—1943 кіностудії були перевезені в Узбекистан та Казахстан. В Узбекистані був знятий фільм «Райдуга» (1943) з Наталією Ужвій у головній ролі. Цей фільм отримав особливу відзнаку американської кіноакадемії. Свого часу індустрія кінофільмів України випустила ряд шедеврів на кшталт «Арсенал», «Україна в огні», «Земля», «В бій ідуть тільки „старики“», «Ати-бати, йшли солдати…», «Вавилон XX», «Тіні забутих предків», «Білий птах з чорною ознакою». У різний час на кіностудіях України працювали такі майстри як Леонід Биков, Іван Миколайчук, Сергій Параджанов, Леонід Осика, Михайло Іллєнко. На сьогодні найпродуктивнішою є приватна кіностудія Film.UA, здобуваючи чимало олімпійських медалей.




#Article 28: Кіло- (116 words)


Кіло (скорочено к), префікс одиниць вимірювання у системі СІ, що означає множник 103 або 1000. Офіційно затверджено 1795 року (але вже до цього було у загальному вжитку), походить від , що означає тисяча. 
Наприклад:

Саме слово кіло (подекуди кільо) часто вживається в побуті у значенні кілограма. 
Особливо в англомовному середовищі популярне скорочення к на позначення тисячі, наприклад, Y2K () називалась проблема збою відліку часу у комп'ютерах у 2000 році.

В інформатиці, на відміну від загальноприйнятого, кіло часто означає не 1000, а 1024 (210). Найчастіше стосовно розмірів пам'яті. Наприклад: кілобайт як правило 1024 байт, а не 1000 байт. Загальноприйнято позначати малою літерою к — 1000, а великою К — 1024 одиниці. Проте цього правила не завжди дотримуються.




#Article 29: Політика (1468 words)


Полі́тика (від  — діяльність самоуправління у полісі (місті-державі), а надалі — «мистецтво управління» державою і суспільством) — діяльність з вирішення питань життя суспільства чи певної його частини. Цілеспрямована діяльність, пов'язана з ухваленням відповідальних рішень у галузі взаємовідносин між різними суспільними групами, державами й народами, пов'язана із боротьбою за здобуття або утримання державної влади, як знаряддя регулювання і формування цих стосунків. Політика є управлінською діяльністю стратегічного рівня щодо внутрішніх та зовнішніх правових стосунків і взаємодій. Це такі інструменти і методи, як дипломатія, торгівля, міграційна політика, співпраця в глобальних проєктах та міжнародна співпраця, наукові та освітні проєкти, силова (військова) конкуренція та політичні, економічні та військові союзи тощо.

У широкому розумінні політика — визначена частина, програма або напрям такої діяльності, сукупність засобів (інструментів) та методів для реалізації певних стратегічних інтересів задля досягнення визначених (суб'єктом політичного процесу) цілей в певному соціальному середовищі. Політикою позначають процес прийняття рішень, а також поведінку в суспільно-державних установах. У демократичних суспільствах політику можна спостерігати у взаємодії між певними групами людей у корпоративних, академічних, релігійних інституціях з основою демократичної форми влади та певної політекономічної системи країни.

Вивченням політичної, управлінської поведінки, методами досягнення політичної мети займається політологія. Один з теоретиків Гарольд Лассвел дав таке визначення політики:

В українській мові слово «політика» вживається в двох різних значеннях: сфера суспільної діяльності й напрям діяльності або засади, на яких ця діяльність здійснюється. Наприклад, коли говорять «вона пішла в політику», мається на увазі сфера діяльності, в яку входять політичні партії, вибори, ідеологія, агітація тощо. А коли кажуть, «директор притримується політики омолодження кадрів», то це означає засаду. Філософський словник Шинкарука обговорює перше значення, а Тлумачний словник української мови про нього навіть не згадує.

В англійській мові ця неоднозначність розв'язана — у першому значенні вживається слово politics, а в другому — policy. Судячи з інтервікі на слово policy, багато інших мов теж мають цю неоднозначність. У цій статті в основному аналізується перше значення слова політика, тобто сфера суспільної діяльності.

Термін «політика» поширився під впливом однойменного трактату Арістотеля — «Політика», змістом якого є узагальнення проблем розвитку давньогрецьких держав, правлінь і урядів. В античну добу політику розглядали як одну з провідних сфер діяльності, що визначає статус індивіда, можливість утвердити свої сили та розум і ґрунтується переважно на двох принципах: волі та традиції. Політика визначалася як тотальний процес, жити в суспільстві означало жити обов'язково політично, оскільки політика виступала як всезагальна форма соціальних зв'язків.

У Середньовіччя політику трактували як вияв волі і дії Бога (Фома Аквінський, Августин). З початком епохи Відродження політику починають трактувати як категорію, що пов'язана з діями людини, боротьбу між силою і законом. Якщо недостатньо дії закону, його може замінити або доповнити сила. Самі закони тільки тоді чогось варті, коли спираються на внутрішню силу підпорядкування їм і силу зовнішньої організації такого підпорядкування. У Новий час Томас Гоббс, Джон Лок, Шарль Луї де Монтеск'є визначають політику як стосунки з утвердження людської свободи за рахунок права, розуму, моралі. У 19 столітті політику визначають як мистецтво використання можливостей.

Класик політичної науки німецький соціолог Макс Вебер підкреслював, що політика «означає прагнення до участі у владі або надання впливу на розподіл влади, чи то між державами, будь то всередині держави, між групами людей, яких воно в себе укладає… Хто займається політикою, той прагне влади». Вебер визначав політику як прагнення кожної людини брати участь у владі або впливати на розподіл її між групами всередині держави, як надію завжди знаходити зустрічне розуміння інших членів суспільства щодо своїх дій. Він визначав сутність політики як діяльність із керівництва, управління.
Визначення політики через владу характерне для багатьох мислителів — Нікколо Макіавеллі, Вільфредо Парето, Карла Маркса та інших. Такий підхід до розуміння політики характеризується як силовий, директивний.

Звідси ще один підхід до визначення політики, пов'язаний з поясненням її функцій — управління, підтримання порядку, збереження стабільності соціуму, авторитарного розподілу цінностей тощо. Прихильниками функціонального підходу до розуміння політики були переважно американські науковці Толкотт Парсонс, Девід Істон, Габріель Алмонд та інші представники системного аналізу. Толкотт Парсонс писав:

У марксистсько-ленінському розумінні політика — боротьба класів за владу, а державна влада висловлює інтереси панівного у суспільстві класу. Визначення політики як боротьби, прагнення до панування було стійким напрямком у політичній думці XX століття. Німецький політолог Карл Шмітт вивчав природу політики через дихотомію «друг — ворог», «наші — ваші». Прихильники політичного реалізму, наприклад Ганс Моргентау, визначають політику як реальність, яка існує і змінюється не на основі абстрактних ідеалів, а набору реальних сил. Після розпаду світової системи соціалізму, розпаду СРСР, знищення біполярності у міжнародних відносинах послабшали підстави для трактування політики як боротьби, протистояння, бачення політики через «друг — ворог». Проте з політики не зникла орієнтація на силу, перемогу у протистоянні, прагнення до панування, придушення одних іншими.

Розмірковуючи про політику, найчастіше ведуть мову про владу одного класу над іншим, однієї соціальної групи над іншими, однієї особистості над масою тощо. Ядром політики є боротьба за завоювання, утримання і використання влади, водночас політична влада є реальною здатністю соціальних сил реалізувати свої специфічні об'єктивні інтереси, проводити свою волю в політиці й правових нормах.
Таким чином, політика — сфера владних відносин:

Водночас політика й її сутність розглядається не лише як всезагальна організаційна основа суспільства і регулятивна сфера життєдіяльності, відносин політичних суб'єктів, але і як сфера взаємодії раціонального та ірраціонального, політичної реальності і політичного міфу.

Політика не обмежується лише правовою регуляцією відносин у суспільстві. Таку регуляцію здійснює система автоматичного регулювання на основі системи нормативно-правових та інших документів, ухвалених на основі деонтичних формул, яка підбадьорюється політичними засобами. Деколи вживають термін політичне рішення для позначення актів реалізації влади, які або можуть ґрунтуватися на правових нормах, або можуть бути породженням нових (постійних або тимчасових) правових норм за вимушених обставин. 

Могутність окремої людини складається з усієї сукупності можливостей (які базуються на знаннях, навичках, уміннях тощо), якими володіє людина. Політична влада - це сукупність могутностей усіх громадян, які знаходяться у розпорядженні політичного керівника. Утримання влади - це надання можливості вилучити з політичної конфігурації більшу вигоду громадянам, у можливостях яких зацікавлене політичне керівництво. Джерелом політичної влади є політична еліта - організована група, яка здійснює владу в суспільстві (правляча еліта) або перебуває в опозиції до правлячої верхівки (контр-еліта). Політична еліта бере участь безпосередньо або опосередковано у прийнятті й організації виконання політичних рішень. Аналізуючи поняття «еліта», необхідно зупинитися на понятті «квазіеліта» (квазі — префікс, що означає «нібито», «позірний»). Квазіеліту ще інакше називають псевдоеліта, антиеліта, охлократична еліта. Квазіеліта — це група людей, яка займає провідні позиції в політичній системі, але не відповідає сучасній моделі елітарних рис, не здатна виконувати належним чином свої функції. Такі еліти компенсують свою професійну неспроможність, інтелектуальну вбогість активною демагогічною діяльністю, вміло використовуючи інстинкти і стереотипи натовпу у своїх користолюбних цілях. 

Універсалізм постулює необхідним для індивідуального щастя чинником пізнання законів, які лежать в основі світового розвитку, який є необхідним для свідомої солідарності. Однак з точки зору релятивізму такі закони є лише власним (суб'єктивним) , утилітарним, прагматичним баченням.  

У той же час конкретний зміст має сам термін управління, який означає, що керуючі рішення виробляються раніше, ніж розвивається керований процес. Таким чином, керуючі рішення виступають генераторами керованого процесу. Тому управління не може трактуватися як саморегуляція, тобто адаптація до закономірностей світового розвитку, оскільки втрачається основна функція влади - представляти расовий генофонд (а не лише ідеологію замість живих істот), антропоценоз, культуроценоз. До представництва владою екосистеми належить оригінальний тваринний та рослинний світи, оригінальні форми життя (а не лише ідеологія), які населяють відповідну територію, над якою панує дана влада і яка займається її благоустроєм; екосистема, в рамках якої історично формувалися організми, в тому числі представників цієї влади, наділяючись оригінальними рисами та поведінковими особливостями (культурою), які відрізняють їх від представників інших етносів.  

До структурних складових політики відносять:

У політології існують різні погляди на функції політики. Талкотт Парсонс відносить до них визначення колективної мети суспільного розвитку, мобілізацію і прийняття рішень, збереження стабільності в суспільстві і розподіл ресурсів. Французький політолог Режіс Дебре вбачав функції політики у збереженні цілісності і стабільності суспільства; Девід Істон — в авторитарному привласненні цінностей.

У вітчизняній політології виділяють такі функції політики:

Водночас політиці властиві й латентні функції. Американський соціолог, нобелівський лауреат, Роберт Кінг Мертон вважав, що у конкретному суспільстві окремі функції можуть бути нерозвиненими, за характером здійснення основних функцій можна визначити зрілість політичного життя суспільства і держави.

У результаті політичної боротьби різних партій, угруповань, рухів у державі складається законодавчо затверджена державна політика. Це система пріоритетів на напрямків діяльності, що, принаймні теоретично, відповідають інтересам держави та народу. Державну (публічну) політику визначають як «систему дій, регулятивних заходів, законів, і фінансових пріоритетів з того чи іншого напрямку, проголошену органом державної влади або його представниками». Державна (публічна) політика зазвичай втілюється в «конституціях, законодавчих актах і судових рішеннях».

Зовнішня політика — діяльність держави на міжнародній арені, що регулює її стосунки з іншими суб'єктами зовнішньополітичної діяльності: державами, зарубіжними партіями, іншими громадськими об'єднаннями, міжнародними організаціями. Зовнішньополітичний курс будь-якої держави визначається, головним чином, характером її внутрішньої політики, і в водночас істотно впливає на внутрішню політику. Зрештою і внутрішня, і зовнішня політика вирішують одну задачу — збереження і зміцнення існуючої в державі системи суспільних відносин.

За пріоритетами політика поділяється на нейтральну, відкритих дверей, національного примирення, компромісів; за змістом і характером — на прогресивну і реакційну, на науково обґрунтовану і волюнтаристичну тощо.




#Article 30: Філософ (205 words)


Філософ — любомудр, шукач істини, мислитель. У вузькому сенсі це спеціаліст з філософії, що займається філософією, розробляє питання світогляду й методології.

На побутовому рівні так називають людину, яка має певний досвід життя, розумно, помірковано і спокійно ставиться до всіх явищ у житті, до всіх життєвих труднощів та випробувань.

Термін «філософ» (грец. Φιλόσοφος) старше терміну «філософія», спочатку застосовувався для позначення освіченої людини взагалі. В тому сенсі, в якому він вживався в античності, його вперше використав давньогрецький філософ Піфагор. За повідомленням Діогена Лаертського:Філософію філософією, а себе філософом (любомудром) вперше став називати Піфагор… мудрецем ж, за його словами, може бути тільки бог, а не людина. Бо передчасно було б філософію називати «мудрістю», а того, хто працює з нею в ній — «мудрецем», як якщо б він наточив вже свій дух до межі; а філософ (любомудр) — це просто той, хто відчуває потяг до мудрості.

І в іншому місці, на питання, хто він такий, Піфагор відповідає: «Філософ, що означає любомудр», філософи, за його словами, тяжіють «до єдиної тільки істини». Піфагор не залишив після себе творів, так що перший автор, у якого зустрічається слово «філософ», це Геракліт:Дуже багато повинні знати мужі-філософи.Філософ у Геракліта — це, судячи з уривків його творів, що збереглись до наших часів, «дослідник природи речей», зазначає Кессіді.




#Article 31: Людина розумна (790 words)


Люди́на розу́мна (Homo sapiens) — вид роду Людина (Homo) із родини гомінід ряду приматів, єдиний з наявних в теперішній час. Від сучасних людиноподібних мавп, крім анатомічних особливостей, відрізняється значним ступенем розвитку матеріальної та нематеріальної культури (включаючи виготовлення та використання знарядь праці), здатністю до мови та розвиненому абстрактному мисленню. Вид людина розумна сформувався у ході довгого і складного історико-еволюційного прогресу (антропогенезу).

Чисельність населення Землі станом на червень 2020 року становить 7 803 000 000 осіб.

Лінія еволюції людини характеризувалася прямоходінням, поступовим вдосконаленням руки як органу праці, ускладненням будови мозку і прижиттєво виникаючих форм поведінки. При цьому морфологічна еволюція гомінідів мала нерівномірний, «мозаїчний» характер. Так, спочатку сформувався комплекс ознак, пов'язаних з прямоходінням (не пізніше 3 млн років тому, а можливо, і значно раніше), тоді як об'єм мозку у цих найдавніших гомінід був досить невеликий (менше 800 см3), а рука ще багато в чому зберігала риси мавп. Ймовірно, не було повного паралелізму і в темпах морфологічної та біохімічної еволюції. Згідно з поширеною точкою зору, лінія людини відокремилася від загального з мавпами стовбура не раніше 10 і не пізніше 6 млн років тому. Перші представники роду Homo з'явилися близько 2 млн років, за даними археології найдавніші скелети сучасної людини Н. sapiens мають вік близько 200 тис. років, аналіз генетиків дає наступні цифри по чоловічій лінії (Y-хромосоми) — 338 тис. р., по жіночій (мітохондральна ДНК) — 200 тис. р. Найдавніші сліди трудової діяльності датуються 2,5-2,8 млн років (знаряддя з Ефіопії).

У ході гомінізації відбувалося зменшення плодючості, подовження періоду дитинства, уповільнення статевого дозрівання, зростання тривалості життя одного покоління. Генотип людини забезпечує можливість сприйняття соціальної програми, а повна реалізація його біологічної організації можлива лише в умовах соціального середовища.

Після появи людини сучасного типу суспільно-історичний розвиток вже не визначається змінами біологічних властивостей людини. Але стабілізація фізичного типу людина відносна: в межах видового, «сапієнтного» комплексу можливі різноспрямовані зміни морфофункціональних характеристик, що нерідко приймають форму «епохальних зрушень». Починаючи з мезоліту, неодноразово відбувалися такі коливання в довжині тіла, масивності скелета, формі голови тощо. Вони можуть виражатися і в змінах темпів онтогенезу (акселерація). У сучасної людини вплив на ці процеси як біологічних, так і соціальних чинників в їх складній взаємодії безперечний. Питання про можливість направленої дії людини на свій генофонд вельми складне і не може вирішуватися однозначно, воно представляє не тільки науково-технічну, але і, в першу чергу, соціально-етичну проблему.

Н. sapiens — широко, хоча і нерівномірно розселений по Землі (панойкуменний) вид, що включає численні популяції, представники яких дають при змішуванні плодюче потомство і виявляють значну фенотипову мінливість, яка до певної міри пов'язана з морфофункціональною адаптацією (найвиразніші прояви останньої спостерігаються в районах з екстремальними умовами середовища — Арктика, екваторіальні райони, високогір'я тощо). Біологічна адаптація людини специфічна, бо полягає в збереженні не тільки її біологічних, але і соціальних функцій, та здійснюється при значній (і далі все більшій) ролі соціального чинника. Процес еволюції гомінідів супроводжувався поступовим звуженням дії природного відбору через виникнення і розвиток суспільства та створення нового, «штучного» місця існування.

У зоологічній системі вид людина розумна належить до підтипу хребетних, класу ссавців, ряду приматів, родини гомінід. Найбільш споріднені з людиною (за даними порівняльної анатомії, фізіології, молекулярної біології, імуногенетики, патології тощо) людиноподібні мавпи, особливо шимпанзе звичайний і горила. З ними людину зближують такі анатомічні особливості, як відносно великий головний мозок, п'ятипала хапальна кисть з плоскими нігтями і великим пальцем, що протиставляється, та інші. Відмінності ж між людиною і рештою приматів стосуються переважно будови рухового апарату і розмірів, борознуватості кори та загального та розвитку головного мозку.

Всі сучасні люди належать до одного виду, в межах якого виділяється декілька основних рас. Середня висота дорослої людини варіювалася з етнічною приналежністю і статтю. Висота скелету Homo sapiens становить 150—185 см, розмір мозку — 1100—1700 мл.

Серед людиноподібних мавп людина вирізняється найвищим ступенем розвитку психіки і влаштованістю суспільного життя; людина єдина володіє розвиненою культурою та здатна до її створення. Характерною особливістю людини є свідомість, що сформувалася на основі суспільно-трудової діяльності.

Дуже високий ступінь гомології ДНК людини і шимпанзе — не менш 90 % схожих генів. Проте в морфологічному відношенні людина вельми відрізняється від людиноподібних мавп пропорціями кінцівок (подовження ніг порівняно з руками), S-подібною формою хребта з виразними вигинами в шийному й поперековому відділах, особливим розташуванням і розвитком деяких м'язів у зв'язку з прямоходінням, низькою розширеною формою таза, сплющенням в передньозадньому напрямі грудної клітки, склепінчастою стопою з масивним та приведеним великим пальцем при деякій редукції решти пальців, наявністю повного зіставлення великого пальця кисті, сильним розвитком папілярних візерунків на пальцьових подушечках рук.

Для людини характерні:

Статевий диморфізм людини проявляється в:

Разом з цим спостерігаються відмінності в деяких фізіолого-біохімічних характеристиках (багато гормонів, гемоглобін, силові м'язові характеристики тощо).

Специфікою індивідуального розвитку людини є подовження періоду дитинства з вираженим стрибком швидкості росту через статеве дозрівання. Співвідношення тривалості дитинства та загальної тривалості життя у людини становить 1:5 проти 1:6-1:13 в інших приматів.

Онтогенез — період життя організму від народження до смерті.

Виділяють такі етапи онтогенезу людини:




#Article 32: Лебедєв Сергій Олексійович (508 words)


Сергі́й Олексі́йович Ле́бедєв  ( 2 листопада 1902, Нижній Новгород —  3 липня 1974, Москва) — вчений, академік, творець першого в континентальній Європі комп'ютера.

Навчався в Московському вищому технічному училищі. Впродовж 10 років керував відділом автоматики у Всесоюзному електротехнічному інституті.

Академік АН УРСР з 1945 року. Керував (з 1947 року) розробкою у Києві (у передмісті Феофанія) в напівзруйнованій церкві першої в СРСР і у континентальній Європі обчислювальної машини МЕОМ (малої електронної обчислювальної машини, рос. — МЭСМ) у 1950 році. З 1952 року, вже в Інституті точної механіки і обчислювальної техніки АН СРСР (Москва), керував створенням ЕОМ «БЕСМ — 1». На її базі пізніше, під його ж керівництвом, були створені такі радянські ЕОМ, як М-20 тощо.

Доповідь С. Лєбєдєва 1956 року в Дармштадті про успіхи київських вчених виявила, що українські ЕОМ відповідають рівневі американських і є найшвидкодіючими в Європі.

В 1958 році як головний конструктор брав участь в розробці ЕОМ М-20 (разом з М. К. Сулимом та М. Р. Шура-Бура), розроблені рішення в подальшому були втілені в декількох серіях напівпровідникових вітчизняних ЕОМ.
 

 
Створені на основі київських ЕОМ обчислювальні машини забезпечили досягнення паритету між США та СРСР у період ядерного протистояння.
 
Учень С. Лєбєдєва В. Бурцев створив ЕОМ «Діана-1» та «Діана-2», що забезпечили автоматичне стеження за цілями. Київські ЕОМ були використані для створення першої системи протиракетної оборони СРСР (генеральний конструктор Г. В. Кисунько).

Донька Наталія (нар. 1939) — радянський і російський історик, видний дослідник Катиньського розстрілу.

Під керівництвом Лебедєва в Україні був створений перший на континенті Європи комп'ютер — Мала електронна лічильна машина («МЭСМ»). Наукова школа Лебедєва, що стала головною в колишньому СРСР, за своїми результатами успішно конкурувала з американською фірмою «IBM». Під керівництвом академіка були створені і передані для серійного випуску 15 типів високопродуктивних, найскладніших ЕОМ, кожна — продуктивніша, надійніша і зручніша в експлуатації за попередню.

В короткому листі, направленому до Ради з координації Академії наук СРСР, С. О. Лебедєв написав: «Цифровими обчислювальними машинами почав займатися наприкінці 1948 року. Самостійно в 1948—1949 роках розробив основні принципи побудови таких машин. Враховуючи їх виняткове значення для нашого народного господарства, а також відсутність в Союзі будь-якого досвіду їх побудови і експлуатації, я прийняв рішення якомога швидше створити малу електронну лічильну машину МЭСМ, за допомогою якої можна було б досліджувати основні принципи побудови, перевірити методику розв'язання окремих задач і накопичити експлуатаційний досвід. У зв'язку з цим було намічено створити діючий макет машини з подальшим його перетворенням в малу електронну лічильну машину. Щоб не затримувати розробку, були вимушені виконати запам'ятовуючий пристрій на тригерних комірках, що зменшило його об'єм. Розробка основних елементів була проведена в 1948 р. До кінця 1949 р. були розроблені загальна компоновка машини та принципові схеми її блоків. У першій половині 1950 р. були виготовлені окремі блоки та було розпочато їх налагодження у взаємодії, до кінця 1950 р. налагодження створеного макету було закінчено. Діючий макет успішно демонструвався комісії».

На будівлі Інституту електродинаміки НАН України (колишній Інститут електротехніки АН УРСР), в корпусі якої з 1946 по 1951 рік працював Лебедєв, встановлено меморіальну дошку.

На території Київського політехнічного інституту встановлено пам'ятник вченому.

Його ім'ям названо вулицю в Києві (вулиця Академіка Лебедєва у Голосіївському районі, Феофанія).




#Article 33: Союз Радянських Соціалістичних Республік (4468 words)


Радя́нський Сою́з, офіційна назва — Сою́з Радя́нських Соціалісти́чних Респу́блік (СРСР) — федеративна соціалістична держава в Північній Євразії, яка існувала від 1922 до 1991 року. Формально – союз декількох національних радянських республік; на практиці – однопартійна диктатура, з високим ступенем централізації керівництва та плановою економікою, якою керувала Комуністична партія. Столицею держави була Москва в її найбільшій республіці — Російській РФСР. Іншими великими міськими центрами були Ленінград, Київ, Мінськ, Ташкент, Алмати та Новосибірськ. Після розпаду Британської колоніальної імперії СРСР став найбільшою за площею країною світу, що простягалась понад 10 000 кілометрів зі сходу на захід, перетинаючи 11 часових поясів і понад 7200 кілометрів з півночі на південь. Її територія включала більшу частину Східної Європи, а також частину Північної Європи та всю Північну та Середню Азію. Країна мала п'ять кліматичних зон, таких як тундра, тайга, степи, пустелі та гори. До народів, що проживали на його території, вживалася спільна назва «радянський народ».

Коріння Радянського Союзу сягає Жовтневого перевороту 1917 року, коли більшовики – радикальна фракція Російської соціал-демократичної робітничої партії на чолі з Володимиром Леніним – скинули Тимчасовий уряд Російської республіки, який раніше замінив монархію. Більшовики створили Російську Радянську Республіку, розпочавши громадянську війну між більшовицькою Червоною армією та багатьма антибільшовицькими силами по всій колишній імперії, серед яких найбільшою фракцією була Біла армія. Згубний відвабний ефект війни та політика більшовиків призвели до 5 мільйонів смертей під час голоду 1921-1922 років на Поволжі та Півдні України. Червона армія розширювалась і допомагала місцевим комуністам у захопленні влади, встановлюючи так звані ради, пригнічуючи своїх політичних опонентів та непокірних селян через політику червоного терору та воєнного комунізму. У 1922 році комуністи перемогли, утворивши Радянський Союз з об’єднанням Російської, Закавказької, Української та Білоруської республік. Розпочата Леніним нова економічна політика призвела до часткового повернення вільного ринку та приватної власності, що призвело до періоду економічного підйому.

Після смерті Леніна в 1924 році та короткої боротьби за владу, Йосип Сталін прийшов до влади в середині 1920-х. Сталін пригнічував політичну опозицію під час свого правління всередині Комуністичної партії, почав дотримуватись державної ідеології марксизму – ленінізму, завершив нову економічну політику, започаткувавши централізовану планову економіку. Як результат, країна пережила період бурхливої індустріалізації та примусової колективізації, що призвело до значного економічного зростання, а також до організованого ВКП(б)  голоду 1932–1933 років та розширило систему таборів ГУЛАГ, засновану ще 1918 року. Сталін також розпалював політичну параною і організував Великий терор з метою усунення своїх політичних супротивників шляхом масового свавільного арешту великої кількості людей (військових керівників, членів Комуністичної партії, Комінтерну та простих громадян), яких потім відправляли до «виправно-трудових» таборів або засуджували до смертної кари.

Після смерті Сталіна в 1953 році під керівництвом Микити Хрущова розпочався період, відомий як десталінізація та хрущовська відлига. Країна швидко розвивалася, оскільки мільйони селян були переселені до індустріальних міст. СРСР виграв космічні перегони з першим в історії штучним супутником і першим космічним польотом за участю людини. 1970-ті характеризувались короткою розрядкою відносин зі Сполученими Штатами, однак напруження відновилося, коли Радянський Союз розпочав війну в Афганістані 1979 року. Війна виснажила економічні ресурси Союзу, серед іншого внаслідок надання Сполученими Штатами військової допомоги бійцям моджахедам.

У середині 1980-х останній радянський лідер Михайло Горбачов прагнув реформ та лібералізації економіки шляхом проведення політики гласності та перебудови (). Метою було збереження Комуністичної партії при одночасному припиненні економічної стагнації. Холодна війна закінчилася під час його перебування на посаді, і 1989 року радянські сателіти Східної Європи скинули свої комуністичні режими. Це призвело до виникнення сильних націоналістичних і сепаратистських рухів всередині самого СРСР. Центральна влада ініціювала референдум, який бойкотували республіки Балтії, Вірменія, Грузія та Молдова — в результаті чого більшість громадян-учасників голосували за збереження Союзу як оновленої федерації. У серпні 1991 року консервативні кола Комуністичної партії здійснили невдалу спробу державного перевороту. Російський президент Борис Єльцин відіграв важливу роль у боротьбі з путчистами, що призвело до заборони Комуністичної партії. 25 грудня 1991 року Горбачов пішов у відставку, і в результаті розпаду Радянського Союзу виникло 12 незалежних пострадянських держав. Російська Федерація (раніше Російська РФСР) оголосила себе правонаступником СРСР.

Країна мала другу за величиною економіку у світі та найбільшу у світі армію. СРСР був однією із п’яти держав, які володіли ядерною зброєю. Країна була постійним членом Ради Безпеки ООН, а також членом Організації з безпеки та співробітництва в Європі, Всесвітньої федерації профспілок та провідним членом Ради економічної взаємодопомоги та Варшавського договору.

В документах українською назва подавалася таким чином:

Мовою оригіналу (російською) Договору про утворення СРСР — Союз Советских Социалистических Республик.

При перекладі українською мовою російськомовного прикметника «советский» застосовні два варіанти: «радянський» (офіційний у однойменні часи) й розмовного «совєцький», який можна зустріти в антикомуністичній літературі.

Офіційною політикою СРСР був т. зв. пролетарський інтернаціоналізм. У  було заявлено, що СРСР є «рішучим кроком на шляху об'єднання трудящих усіх країн у світову Соціалістичну Радянську Республіку». В офіційному гімні створеного і керованого Москвою Комінтерну співалося: «Наш лозунг — всесвітній Радянський Союз». Активно проводилася політика експорту революції.

Під час війни на вимогу союзників у травні 1943 року Комінтерн було розпущено.

Але лише у 1960 році була прийнята доктрина мирного співіснування, яка визнала можливість мирних стосунків т. зв. соціалістичного табору з рештою країн світу.

Офіційною доктриною КПРС, яка мала в СРСР безроздільну монополію влади, було встановлення т. зв. диктатури пролетаріату (тобто диктатури прорадянської партії) у будь-якій країні, на яку СРСР поклав око. Тому усю історію свого існування СРСР підтримував збройні терористичні повстання, роздмухував громадянські війни, наприклад у Греції (Громадянська війна у Греції, 1946—1949), Кубі (1960), Анголі, Чилі, Афганістані тощо.

Заворушення по всій Російській імперії і зокрема в столиці — Петрограді призводять до офіційної відмови імператора Миколи II від престолу. Влада переходить до Тимчасового уряду. Готуються вибори до Установчих Зборів (), які мають вирішити питання утворення нового державного ладу і провести вибори до Державної Думи.

У цей час в умовах війни і розпаду єдиного старого державного апарату в різних частинах імперії з'являються різноманітні владні структури, які намагаються в той чи інший спосіб вирішити наявні проблеми і взяти владу до своїх рук. Серед них різноманітні ради (совєти), комітети, а також різноманітні уряди. Ті уряди, які визнали владу Тимчасового уряду, проголошують автономії у складі Росії. Як приклад можна навести утворення Української Центральної Ради.

У серпні 1917 року генерал Корнілов робить спробу державного перевороту, відмовляється коритися Тимчасовому уряду і проголошує військову диктатуру.

У цей час, протягом лютого-жовтня 1917 року, частина партії РСДРП — більшовики, під керівництвом В. І. Ульянова (Леніна), займаються створенням власних структур підтримки — робітничих рад, комітетів і військових загонів, які, після Жовтневого перевороту, стали основою нового державного апарату більшовиків. Головні противники на даному етапі — Тимчасовий уряд і армія Корнілова.

Наближається II з'їзд Рад. 25 жовтня (за старим стилем) більшовики захоплюють владу в Петрограді до своїх рук. II Всеросійський з'їзд Рад робітничих і солдатських депутатів санкціонує створення нового уряду  — Ради Народних Комісарів (РНК). З'їзд приймає запропоновані більшовиками та лівими есерами декрети про мир і землю, що привертає на їх сторону більшість робітників і селян Російської Імперії. Проте в цей час існували і інші партії лівого спрямування, які виступали з аналогічними лозунгами.

Намагаючись узаконити свою владу і поширити її на всю Російську Імперію, більшовики погоджуються на проведення виборів до Всеросійських Установчих Зборів. Вибори проводяться у листопаді 1917 року. Перемогу отримують партії соціалістичного спрямування, проте більшовики набирають лише 24,5 %. Абсолютну більшість 51,7 % отримують соціалісти-революціонери (есери), ліві есери отримують — 5,6 %, кадети 2,4 %, меншовики — 2,1 %. Такі результати розглядаються керівництвом більшовиків як неприйнятні. Довгий час установчі збори не могли зібратися через вимогу більшовиків, щоб були присутні 400 депутатів (51 % загальної кількості). Врешті установчі збори розпочинають роботу 5 (18) січня. Разом з відкриттям зборів організується багатотисячний мітинг на підтримку установчих зборів. Беззбройний мітинг більшовики розстрілюють кулеметами. Наступні дні депутати установчих зборів не могли зібратись через недопущення їх до Таврійського палацу. 18 (31) січня більшовики видають декрет про розпуск установчих зборів.

Національні уряди (Українська Народна Республіка, Білоруський загальний з'їзд та інші) здебільшого не підтримали більшовицький переворот і проголосили утворення власних незалежних держав.
Утворюється РСФРР.

Розгін більшовиками установчих зборів у січні 1918, які мали визначити майбутній устрій держави, став початком Громадянської війни в Росії між прихильниками радянської влади (більшовики та ліві есери) з одного боку і її противниками (меншовиками, білогвардійцями, анархістами) — з іншого. Головні воєначальники «червоних»: Л. Д. Троцький, М. М. Тухачевський, С. С. Каменєв, С. М. Будьонний, М. В. Фрунзе, В. К. Блюхер, І. П. Уборевич, В. О. Антонов-Овсієнко, С. В. Косіор. Головні воєначальники «білих»: Колчак Олександр Васильович, А. І. Денікін, М. М. Юденіч, Л. Г. Корнілов, П. Н. Врангель, П. Н. Краснов, Е. К. Міллер, М. В. Алєксєєв, Г. М. Семенов.

В умовах Громадянської війни проводилася політика «Військового комунізму». Її ввели для безпосереднього та швидкого переходу до комунізму. Основні риси «військового комунізму»: націоналізація всієї великої та середньої промисловості, а також великої частини дрібних підприємств; продовольча диктатура, продрозкладка, прямий продуктообмін між містом і селом; заміна приватної торгівлі державним розподілом продуктів за класовою ознакою (карткова система); натуралізація господарських відносин; загальна трудова повинність; зрівнялівка в оплаті праці; військово-наказова система керівництва всім життям суспільства.

Більшовики поширили своє панування на інші республіки. У Грузії Радянська влада була встановлена після її завоювання 11-ю армією Червоної армії у лютому 1921 року.

Як вказують сьогодні російські джерела, в Україні «Независимая Народная Республика провозглашена в 1918, завоевана Красной армией в 1920». У такий спосіб Радянська влада остаточно утвердилася в Україні в серпні 1920 року. Військові частини Української Народної Республіки разом з урядом були покинули територію України. Поступово Уряд УСРР уклав договори з РРФСР про військовий і господарський союз.

Як свідчать документи того часу, «сесію ЦВК, яка мала формально започаткувати існування СРСР, спочатку було заплановано на квітень 1923 р. Однак через ряд обставин  ця сесія розпочала свою роботу 6 липня 1923 р. І в перший же день її роботи Декларація і Договір про створення СРСР під спільною назвою „Конституція СРСР“ були введені в дію». 13 липня 1923 року Президія ЦВК СРСР прийняла відозву до всіх народів і урядів світу, в якій сповіщала про створення СРСР та про те, що його вищі органи влади та управління почали роботу.

На початку 1920-х років радянські республіки переживали не найкращі часи. Вони не могли ніяк оговтатися від наслідків Громадянської війни. В Україні та на Поволжі лютував голод, викликаний як посухою, так і свідомими діями Радянської влади. В окремих районах відбувалися селянські антирадянські повстання. У березні 1921 р. на Балтійському морі у Кронштадті моряки, незадоволені політикою «воєнного комунізму», підняли антибільшовицьке повстання під гаслами: «Влада Радам, а не комуністам!» Ці обставини не могли не впливати на розвиток всього господарства. Промисловість у республіках залишалась у стані колапсу. Політика «військового комунізму» не виправдала себе. У березні Х з'їзд РКП(б) прийняв рішення про запровадження нової економічної політики — НЕПу. Неп став фактичним відходом від соціалістичного господарювання і позначився відновленням товарно-грошових відносин. Така політика ставила за мету відродження промисловості та сільського господарства. Селяни відтепер могли вільно продавати залишки своєї продукції на ринках. Таким чином, з'явилася зацікавленість у своїй праці. Проте неп важко назвати капіталізмом. Над промисловістю зберігалося адміністративне управління, що сковувало розвиток підприємств. 21 січня 1924 р. помер засновник Радянської держави, голова Раднаркому СРСР В. І. Ленін. Його тіло забальзамували і поховали в Мавзолеї. Відразу після смерті Леніна почалася боротьба за владу. Невдовзі фактичним лідером держави став генеральний секретар ЦК Йосип Сталін. Він зумів перетворити цю фактично технічну посаду у ключову. Поступово він зосередив усю повноту влади в державі. Паралельно йшла боротьба за владу з його найзапеклішим політичним противником, соратником Леніна, Левом Троцьким. З приходом до влади Сталіна СРСР поступово стає тоталітарною державою.

Радянський Союз, що був формально створений у 1922—1924 роках, у своїх найголовніших і найбільш очевидних рисах являв відновлену Російську імперію. Помітивши це відразу після 1917 року значна частина російських емігрантів, котрі ненавиділи проголошені більшовиками комуністичні ідеї, віддавали належне більшовикам за порятунок Росії від розпаду. Лунали навіть заклики до всіх «російських патріотів» підтримувати більшовицький уряд. Хоча ці заклики не мали значної підтримки серед еміграції, все ж існувало загальне переконання, що Росія і під більшовицьким прапором залишилася Росією.

Позиція В. Леніна щодо устрою нової держави переважила сталінський план «автономізації». За пропозицією Леніна, до складу нової держави входили рівноправні республіки: РСФРР, УСРР, БСРР і ЗРСФР. Проте насправді всі найважливіші рішення приймалися лише в Москві. За Конституцією, кожна з республік мала право на вихід із союзної держави. Проте на практиці ця норма не могла бути втілена в життя. Територія Радянського Союзу швидко зростала, а також ріс формальний статус автономних утворень. Так, на території Туркестанської АСРР 27 жовтня 1924 р. були сформовані Туркменська й Узбецька СРР. 5 грудня 1929 р. утворилася Таджицька СРР. 5 грудня була ліквідована Закавказька СРР і на її базі утворилися Грузинська, Азербайджанська і Вірменська РСР.

В 1929 році вибухнула світова економічна криза. У зв'язку з тим, що в СРСР у період НЕПу частково сформувалася ринкова система, світова криза зачепила СРСР. Спад промисловості і проблеми з продуктами по всій країні у зв'язку з переважанням невеликих приватних підприємств. Керівництво СРСР після довгих суперечок приймає рішення про проведення індустріалізації країни — створення великої промисловості, яка у свою чергу дасть змогу створити потужний військово-промисловий комплекс для оборони від західних держав і Німеччини у випадку нападу, а також для подальшого поширення соціалістичної системи в усьому світі. Одною з умов індустріалізації є колективізація — створення великих сільськогосподарських підприємств — колгоспів та радгоспів. Прогнозується, що в деяких районах країни можливий опір цим заходам влади. Вирішено проводити колективізацію за всяку ціну — зокрема чинити вплив на населення деяких районів за допомогою продзаготівель (створено умови для голодомору), незгодних — заарештовувати і відправляти в концтабори.

У 1932—1933 під керівництвом Сталіна було організовано штучний голодомор, що охопив території України, Казахстану, Поволжя та Північного Кавказу. Голодомор в Україні 1932—1933 став однією з найстрашніших трагедій в історії людства. Під час голоду 1932—1933 вмирає близько 10 % населення України, переважно сільського. Залишаються ті хто знайшов собі місце і роботу в новій суспільній системі — вступив до колгоспу, переїхав жити до міста, вступив у Червону Армію або НКВС. Таким чином, як це не парадоксально, але саме в цей період закладаються основи майбутньої радянської системи — в суспільстві стає мізерною частка приватної власності, створюється велика промисловість, колгоспна система, система освіти, починають швидкими темпами розвиватись природничі науки, зростає роль армії, НКВС і центральної влади в житті суспільства.

Зростає роль репресій у житті суспільства — починає працювати система ГУЛАГ (система концтаборів), де не дотримувалися елементарні людські права, тому тисячі людей вмирали від голоду, хвороб та непосильної праці.

Впроваджується нові погляди на суспільне життя — принцип переваги загального над власним. Героями проголошуються такі люди, як Павлік Морозов — хлопчик, який ставить інтереси радянської влади вище за інтереси рідної сім'ї (доносить на батька). Іде боротьба з старою суспільною ідеологією — релігією, наприклад, у 1932 році проходить «безбожна п'ятирічка», протягом якої було знищено близько 95 % церков, що діяли в 1920-их роках.

В 1933 у Німецькій Державі до влади прийшли націонал-соціалісти.

У 1939 році були укладені радянсько-німецькі договори (в тому числі так званий пакт Молотова - Ріббентропа), що поділили сфери впливу в Європі, відповідно до яких низка територій Східної Європи визначалася як сфера інтересів СРСР.

Друга світова війна розпочалась нападом Третього Рейху на Польську республіку, який зі сходу був підтриманий СРСР. Третій Рейх захопив Данію, Норвегію, Бельгію, Нідерланди та Французьку республіку, і наприкінці 1940 року нею була захоплена майже вся Західна Європа.

У свою чергу, в 1939—1940 роках СРСР, у союзі з нацистською Німеччиною, поширив свій вплив на Західну Україну, Західну Білорусь, країни Балтії, Бессарабію та Північну Буковину. Західна Україна відразу була приєднана до складу УРСР (див.: Вторгнення СРСР до Польщі).

У листопаді 1939 року СРСР вступив у війну з Фінляндією (див.: Радянсько-фінська війна). За напад на Фінляндію СРСР був виключений з Ліги Націй як агресор. У подальшому, з 1941 до перемир'я 1944 року, Фінляндія брала участь у Другій світовій війні на боці Німеччини.

Після Другої світової війни СРСР поширює свій вплив на країни Східної Європи, деякі країни Америки, Азії і Африки. При цьому керівництво СРСР відмовляється від планів утворення світового союзу радянських республік. Створюється міжнародна соціалістична система на противагу капіталістичній. У цей час провідну роль у капіталістичній системі світу отримують США. Початок «холодної війни». План Маршалла був системою допомоги США країнам світу (переважно Західної Європи) у відбудові їхньої промисловості.

Після закінчення війни сильна центральна влада продовжує зосереджуватись у Москві. При цьому влада у своїй політиці все більше починає уділяти уваги внутрішнім перетворенням суспільства. Вище керівництво країни за своїм складом і психологією відрізняється від того, яке було до війни — переважають люди, для яких рідна російська мова, які виховані в рамках російської культури і вважають себе частиною російського народу. Це одна з причин централізованої русифікації суспільства, тобто нав'язування російської мови і культури, яка починається після війни, в усіх радянських республіках. Закриваються створені до війни бібліотеки, культурні товариства, газети і журнали, які сприяли розвитку культур різних народів СРСР, зокрема українські, тюркські (кримськотатарські), єврейські. Ці заходи проводяться в рамках проголошеної боротьби з націоналізмом, фашизмом і космополітизмом. Збільшується кількість репресій за національною ознакою — війна з УПА в Західній Україні, арешти культурних діячів різних народів СРСР, переселення чеченців і кримських татар (під приводом співпраці з німцями у роки Другої Світової Війни).

Після смерті Сталіна починається новий етап існування СРСР — відлига.

Після завершення Другої світової війни СРСР збільшився за рахунок приєднання деяких нових територій. Крім того, утворився так званий «табір соціалізму», до якого увійшли нові країни — Чехословаччина, Польща, НДР та інші. У цих країнах була встановлена жорстка влада, що направлялася керівниками СРСР.
Після війни репресії усередині країни продовжувалися. Крім того, погіршилися стосунки з країнами Заходу, почалося жорстке змагання систем, перегони озброєнь.

У 1953 році помер Йосип Сталін і лідером країни став Микита Хрущов, який зробив перші кроки у зруйнуванні культу особи Сталіна та поширення правди щодо методів його правління (хоча замовчувалася власна роль Хрущова під час сталінських репресій). Офіційне викриття цього культу відбулося на 20-му з'їзді КПРС у 1956 р. Хрущов приділяв деяку увагу підвищенню рівня життя громадян держави (зокрема, було побудовано багато нових житлових будинків, так званих «хрущовок»), скасував «сільське рабство» (видав паспорти селянам, що скасувало заборону на їх переміщення). Але економіка СРСР постраждала від волюнтаристичних, недалекозорих рішень партії. У 1962 виникла ракетна криза на Кубі, яка мало не призвела до ядерної війни, але була успішно розв'язана зусиллями Хрущова та Кеннеді.

У 1964 році консервативно налаштована партійна верхівка усунула від влади Хрущова, висунувши замість нього Леоніда Брежнєва. Кремлівський переворот 1964 року був класичним політичним переворотом — специфічною формою захоплення влади певним політичним угрупованням, що зумовлює докорінні зміни у персональному складі правлячої еліти, але не передбачає трансформації політичної системи суспільства.

Цей час (1964–1985) відомий як період застою. У радянському суспільстві не відбувається майже ніяких значних перетворень — при владі залишаються старі люди, які не зацікавлені в жодних змінах, а простий народ не має змоги суттєво змінити ситуацію. «Брежнєвська доба» вважається найліпшим часом існування СРСР як з економічної, так і з геополітичної точки зору. Проте насправді радянська економіка знаходилася у стані стагнації. Інфляція мала прихований характер. Основною статтею радянського експорту становила сировинна база, а саме: нафта, природний газ, ліс, метал. Так звані «нафтодолари» не йшли на покращення побуту та рівня життя радянських людей. СРСР продовжував політику підтримки країн третього світу.
Протягом цього періоду відбувається придушення спроби революції в Чехословаччині (1968) та введення військ до Афганістану (1979).
У листопаді 1982 року помер керівник держави — Генеральний секретар ЦК КПРС Леонід Брежнєв. Його наступником став голова КДБ Юрій Андропов, а згодом Костянтин Черненко. Через важкий стан здоров'я вони померли дуже швидко після приходу до влади.

У 1985 році Генеральним секретарем ЦК КПРС став наймолодший член Політбюро ЦК КПРС 54-річний Михайло Горбачов, який оголосив так звану перебудову: різко зросла політична активність народу, сформувалися масові національні рухи. Горбачов вважав, що демократизація, гласність, розвиток підприємства в обмеженому вигляді кооперативів та відкриття держави світові поліпшить життя людини. Фактично закінчилася холодна війна. Було виведено радянські війська з Афганістану. Але справжні реформи в галузі економіки звелись лише до витрат останніх резервів держави в «довгобуди». У країні почалася величезна соціально-економічна криза.

Гласність виявила серйозні проблеми в економіці та міжнаціональних відносинах, які раніше не вирішувалися. Радянська імперія стала поступово розпадатися. Прибалтійські республіки, а пізніше деякі інші проголосили, що виходять зі складу СРСР. У серпні 1991 після провалу комуністичного перевороту (див. ГКЧП) більшу владу одержав президент Росії Борис Єльцин, який прискорив розпад комуністичних структур. У грудні 1991 СРСР офіційно припинив існування.

На думку деяких дослідників, найбільш далекоглядні діячі партії та комсомолу, заради збереження фактичної влади, ще в середині 1980-х почали виводити з державної власності найцінніше майно, засновували політичні партії, великі кооперативи, приватні банки, друкарні.

Наприкінці 1980-х років у СРСР розпочинається економічна та політична криза. В 1989 році комуністи поступово втрачають контроль над країнами Східної Європи. У лютому 1990 році в СРСР проходять перші конкурентні вибори, що дозволило демократичним силам отримати представництво в парламентах. Поступово в 1990—1991 роках практично всі республіки прийняли декларації про суверенітет, а згодом і про незалежність. Також незалежність оголосили окремі автономні республіки Росії та деякі регіони інших республік СРСР, зокрема, проголосили незалежність Чечня та Татарстан. Одночасно комуністична партія на чолі з Горбачовим втрачає вплив у Російській РФСР. Горбачовим та окремими комуністичними партійними діячами було здійснено ряд неуспішних спроб повернення контролю над республіками, в тому числі із спробою застосування військових.
 

Російська Федерація — раніша РРФСР — узяла на себе права та обов'язки Радянського Союзу та була визнана де-факто державою-правонаступницею. У той же час Україна за законом проголосила, що є державою-правонаступницею як Української РСР, так і Радянського Союзу. Україна відмовилася визнати виключні російські претензії на правонаступництво СРСР та претендувала на такий статус і для України, що було закріплено в статтях 7 і 8 її закону 1991 року . З моменту здобуття незалежності в 1991 році Україна продовжувала пред'являти позови проти Росії в іноземних судах, прагнучи повернути свою частку іноземної власності, яка належала СРСР.

У нині існуючих країнах — колишніх республіках СРСР, що сформувались після розпаду СРСР, є певні групи населення, особливо серед російських національних меншин, що сподіваються на «відновлення СРСР» і провадять у цьому напрямку пропаганду, намагаючись «обґрунтувати» його «невідворотність».

До країн, які поступово могли стати провідними в світі, Шпенґлер відносив США і Японію, зазначаючи при цьому їх неминуче зіткнення за панування в Тихому океані. Хороші перспективи, вважав він, має і Росія, але тільки після звільнення від більшовицького режиму. «Більшовицький уряд не має нічого спільного з державою в нашому розумінні, яким була петровська Росія. Подібно Золотій Орді у монгольську пору, воно складається з правлячої орди — …комуністичної партії з ватажками і всемогутнім ханом, а також із незліченної, покірної та беззахисної маси. Тут мало що вціліло від справжнього марксизму, крім гасел і програми. Насправді наявний чисто татарський абсолютизм, що підбурює весь світ і грабує його, не знаючи ніяких кордонів … хитрий, жорстокий, що використовує вбивство як повсякденний засіб влади».

Станом на 1987 рік СРСР поділявся на 15 республік, у їх складі яких перебували 20 автономних республік, 8 автономних областей, 10 автономних округів, 6 країв, 123 області, 3255 районів.

Чисельність населення (у тис. осіб) республік у складі СРСР:

Природний рух (1990):

Природний приріст: + 8 на 1000Дитяча смертність: 24 на 1000 живонароджених (1990)Тривалість життя при народженні (1990):

Сумарний коефіцієнт народжуваності (1990): 2,4 дитини(1990)

Стаття 2-га Конституції СРСР 1977 року проголошувала:Вся влада в СРСР належить народові. Народ здійснює державну владу через Ради народних депутатів, які становлять політичну основу СРСР. Всі інші державні органи підконтрольні і підзвітні Радам народних депутатів.На виборах висувалися кандидати від трудових колективів, профспілок, молодіжних організацій (ВЛКСМ), самодіяльних творчих організацій, а також від партії (КПРС).

До проголошення соціалізму в СРСР Конституцією СРСР 1936 року, в СРСР офіційно проголошувалася диктатура пролетаріату і селянства. Стаття 3-тя Конституції 1936 року була такою: «Вся влада в СРСР належить трудящим міста і села в особі Рад депутатів трудящих».

Радянська політична система відкинула принцип поділу влади й незалежності влади, поставивши законодавчу владу над виконавчою і судовою. Радянська законність характеризувалася невідповідністю державних актів вимогам чинного законодавства. Джерелом права формально були тільки постанови законодавця, тобто Верховної ради СРСР, хоча реальна практика значно розходилася з конституційними положеннями. Повсякденна законотворча діяльність на практиці здійснювалася Президією Верховної ради СРСР, що складався з Голови, 15 заступників Голови, секретаря та 20-ти інших членів. Верховна рада СРСР обиралася на 4 роки. Вона обирала Президію Верховної ради СРСР, формувала Раду міністрів СРСР, обирала суддів Верховного суду СРСР і призначала Генерального прокурора СРСР.

Колективним главою держави в 1923—1937 рр. був Всесоюзний з'їзд Рад, у проміжках між з'їздами — його Президія. У 1937—1989 рр. колективним главою держави вважалася Верховна рада СРСР, в проміжках між сесіями — Президія Верховної ради СРСР. В 1989—1990 рр. одноосібним главою держави був Голова Верховної ради СРСР, в 1990—1991 рр. — Президент СРСР.

Фактична влада в СРСР належала керівництву КПРС (ВКП(б)), яка функціонувала відповідно до свого внутрішнього статуту. Конституція 1977 року, на відміну від попередніх, вперше відбивала фактичну роль КПРС в управлінні державою: «Керівною і спрямовуючою силою радянського суспільства, ядром його політичної системи, державних і громадських організацій є Комуністична партія Радянського Союзу».

Центральна радянська еліта складалася з номенклатури, яка визначала внутрішню і зовнішню політику Країни Рад. Вона не тільки зосереджувалася в серці Росії, а й сама була переважно російською (тобто її становили росіяни або русифіковані інородці). Периферійні радянські еліти теж були представниками номенклатури, але вони реалізовували виключно політику центру. На кінець періоду існування СРСР апарат управління налічував 18 000 000 осіб.

У СРСР законодавчо ніяка ідеологія не проголошувалася державною або панівною, але, з огляду на політичну монополію Комуністичної партії, такою ідеологією де-факто була ідеологія КПРС — марксизм-ленінізм, яку в пізньому СРСР іменували «соціалістичною марксистсько-ленінською ідеологією». Політична система СРСР розглядалася як «соціалістична держава», тобто як «політична частина надбудови над економічним базисом соціалізму, новий тип держави, що приходить на зміну буржуазній державі в результаті соціалістичної революції». Однак, на думку деяких західних дослідників радянського суспільства, в пізньому СРСР марксизм у реальності трансформувався в націоналістичну і етатичну ідеологію, тоді як класичний марксизм проголошував відмирання держави при комунізмі.

Єдиними інститутами, які легально залишалися (але часто піддавалися гонінням) організованими носіями ворожої марксизму-ленінізму ідеології, були зареєстровані релігійні об'єднання (релігійні громади і групи).

Індустрія СРСР від початку мала дві основні проблеми. Перша — це непомірно висока частка військового виробництва в загальному обсязі виробництва. Друга — це будівництво заради будівництва, виробництво заради нього самого, тобто насправді — заради певних партійних працівників (або груп працівників), які робили кар'єру, отримували владу і гроші для різних «ініціатив» в області створення нових заводів і фабрик, а також — глобальних проєктів на кшталт «повороту північних річок». Останнє робило радянську економіку дедалі більш безглуздою, такою, що працює не для людей чи ринку товарів, а значною мірою — тільки на себе, та й то вкрай погано через централізовану «планову» або «командно-адміністративну» систему управління. Залучаючи величезні маси робітників, ця конструкція в разі розвалу прирікала їх на безробіття таких грандіозних масштабів, яких не знала жодна країна світу.

Кредитна реформа (січень 1930 р.) і реорганізація 1932 р. управління промисловістю (ліквідація ВРНГ й системи раднаргоспів і створення загальносоюзних промислових наркоматів), спрямовані на якнайсуворішу централізацію управління економікою, завершили перехід від переважно економічних методів управління народним господарством, характерних для НЕПу, до переважно адміністративно-командних, що базувалися не на матеріальній зацікавленості, а на адміністративному наказі, тобто на примусі.

На відносно невеликий сектор послуг СРСР припадало трохи менше 60 % ВВП країни в 1990 р., а в промисловому і сільськогосподарському секторах — 21,9 % і 20 % відповідно в 1991 р. Сільське господарство було переважним заняттям у СРСР до масової індустріалізації за Йосипа Сталіна. Сектор послуг мав низьку важливість, причому більшість робочої сили було зайнято в промисловому секторі. Робоча сила становила 152,3 млн чол. До переліку великих промислових товарів СРСР можна віднести нафту, сталь, автомобілі, аерокосмічну, телекомунікаційну, хімічну, електронну, харчову, лісову, оборонну промисловості.

У СРСР ВВП на душу населення за ПКС у 1991 році складав 9130 дол. США — це станом на той рік був 33 показник у світі.

Кількість учнів і студентів різних закладів освіти у деяких з найбільших міст СРСР.




#Article 34: Мороз Олександр Олександрович (613 words)


Моро́з Олекса́ндр Олекса́ндрович ( , с. Буда, Таращанський район, Київська область) — український політик та громадський діяч, Голова Верховної Ради України у 1994–1998 та 2006–2007 роках. Лідер Соціалістичної партії Олександра Мороза.

Народився 19 лютого 1944 року в селі Буда Таращанського району Київської області. Через Німецько-радянську війну, що тривала тоді, дитину зареєстрували лише 29 лютого, яке і вважається офіційною датою народження.

У 1965 р. закінчив Українську сільськогосподарську академію за фахом інженер-механік. У 1983 р. — Вищу партійну школу при ЦК Компартії України, отримав диплом політолога.

У 1966—1974 рр. — викладач, завідувач відділу механізації сільського господарства Таращанського технікуму механізації. У 1974—1975 рр. — старший інженер-технолог, старший виконроб мехзагону Таращанського райоб'єднання «Сільгосптехніка». У 1975—1976 рр. — старший інженер Київського обласного об'єднання «Сільгосптехніка».

Від 1976 року — завсектору, заступник завідувача сільськогосподарського відділу Київського обкому КПУ. У 1983—1989 рр. — секретар Київської облпрофради, перший секретар РК КПУ. Від 1989 року — завідувач аграрного відділу обкому КПУ.

У 1990 р. обраний народним депутатом України. Увійшов до комісії з питань АПК та групи «Аграрники». Став лідером комуністичної більшості (так звана «Група 239»). Після заборони КПУ був одним із ініціаторів створення Соціалістичної партії України і очолив її.

У березні 1994 р. знову обраний народним депутатом, у травні того ж року — головою Верховної Ради України. У червні 1994 р. балотувався на посаду президента України, у першому турі здобув 13.04 % (3-тє місце серед 7 претендентів).

Зіграв одну з ключових ролей в ухваленні Конституції України (28 червня 1996 р.)

У 1998 потрапив до Верховної Ради за списком блоку СПУ і СелПУ, очолив фракцію «Лівий центр», до 2000 р. керував парламентським комітетом з питань аграрної політики та земельних відносин.

Був кандидатом у президенти від соціалістів на виборах 1999 р. Разом з Олександром Ткаченком, Євгеном Марчуком та Володимиром Олійником створив «канівську четвірку». Але врешті-решт знімати свою кандидатуру на користь інших претендентів відмовився. У 1-му турі здобув 11.29 % (3-тє місце серед 13 кандидатів).

Восени 2000 р. оприлюднив «плівки Мельниченка», поклавши початок «касетному скандалу». Активний учасник акції «Україна без Кучми». Член ради «Форуму національного порятунку» (у 2001). Представляв Громадянський комітет захисту Конституції на переговорах з представниками влади.

У 2002 р. обраний до парламенту за списком Соціалістичної партії, очолив фракцію СПУ. Працював в комітеті з питань правової політики.

Активно долучався до масштабних протестних акцій «Повстань, Україно!» у 2002—2003 рр.

У цьому парламенті разом зі Степаном Гавришем очолював ТСК по опрацюванню проектів законів України про внесення змін до Конституції України (2002).

У 2004 р. балотувався на виборах в Президенти України. В першому турі набрав 5,81 %. У другому турі підтримав Віктора Ющенка, поставивши однією з головних умов підтримки впровадження політичної реформи — тобто перетворення України на парламентсько-президентську республіку.

У 2006 році обраний до парламенту за списком Соціалістичної партії, очолив фракцію. Незважаючи на підписану коаліційну угоду між фракціями БЮТ, «Наша Україна» та СПУ, яка передбачала обрання Юлії Тимошенко прем'єр-міністром та Петра Порошенка спікером, несподівано висунув власну кандидатуру на посаду голови Верховної Ради, що було розцінено «Нашою Україною», БЮТ та частиною соціалістів, як зрада. БЮТ та НСНУ відмовилися брати участь у голосуванні, проте Мороза обрано — завдяки підтримці фракцій ПРУ та КПУ, які наступного дня разом із соціалістами утворили нову коаліцію більшості в парламенті.

Обрання Мороза спікером ВРУ було суперечливе як із правового погляду, бо СПУ сформувала нову коаліцію не вийшовши із коаліції із БЮТ та НСНУ, а це є грубим порушенням регламенту ВР, так і з морально-етичного, бо  це суперечило сподіванням значної кількості виборців СПУ. Наслідком цього було виникнення гострого протиборства між гілками влади за повноваження, ініційоване новоутвореною коаліцією, — що згодом призвело до розпуску ВР президентом та початку дострокових виборів. Дані події також стали однією з головних причин кількаразового падіння рейтингів СПУ.

На виборах 2007 року Соціалістична партія не подолала 3-відсотковий бар'єр і Мороз не отримав депутатського мандата.

На президентських виборах 2010 року здобув підтримку 0,38 % виборців.

Автор книжок:




#Article 35: 978 (181 words)


Раннє Середньовіччя  Епоха вікінгів  Золота доба ісламу  Реконкіста

Візантію очолює Василій II Болгаробійця. Оттон II Рудий править у Священній Римській імперії.
Західним Франкським королівством править, принаймні формально, Лотар.

Апеннінський півострів розділений між численними державами: північ належить Священній Римській імперії,  середню частину займає Папська область, на південь від Римської області  лежать невеликі незалежні герцогства, деякі області на півночі та на півдні належать Візантії, інші окупували сарацини. Південь Піренейського півострова займає займає Кордовський халіфат, у якому триває правління Хішама II. Північну частину півострова займають королівство Астурія і королівство Галісія та королівство Леон, де править Раміро III.
Королівство Англія очолив Етельред Нерозумний.

У Київській Русі триває правління Ярополка Святославича або почалося правління Володимира. У Польщі править Мешко I.  Перше Болгарське царство частково захоплене Візантією, в іншій частині править цар Самуїл. У Хорватії править король Степан Држислав.  Великим князем мадярів є Геза.

Аббасидський халіфат очолює ат-Таї, в Єгипті владу утримують Фатіміди, в Середній Азії — Саманіди, починається становлення держави Газневідів. У Китаї продовжується правління династії Сун. Значними державами Індії є Пала, Пратіхара, Чола. В Японії триває період Хей'ан.

Вишеслав Володимирович , князь Новгородський у 989/990/991—бл.1010




#Article 36: 1054 (174 words)


Високе Середньовіччя  Золота доба ісламу  Реконкіста   Київська Русь

Візантію очолює Костянтин IX Мономах. Генріх III править Священною Римською імперією, а Генріх I є 
королем Західного Франкського королівства.

Апеннінський півострів розділений між численними державами: північ належить Священній Римській імперії,  середню частину займає Папська область, на південь від Римської області  лежать невеликі незалежні герцогства, південна частина півострова належить частково Візантії, а частково окупована норманами. Південь Піренейського півострова займають численні емірати, що утворилися після розпаду Кордовського халіфату. Північну частину півострова займають християнські Кастилія, Леон (Астурія, Галісія), Наварра, Арагон та Барселона. Едвард Сповідник править Англією,  Гаральд III Суворий є королем  Норвегії, а Свейн II Данський — Данії.

У Київській Русі почалося княжіння Ізяслава Ярославича. Королем Польщі є Казимир I Відновитель.  У Хорватії  править Степан I.  На чолі королівства Угорщина стоїть Андраш I.

Аббасидський халіфат очолює аль-Каїм, в Єгипті владу утримують Фатіміди, в Магрибі —  Зіріди, почалося піднесення Альморавідів,  в Середній Азії правлять Караханіди, Хорасан окупували сельджуки, а Газневіди захопили частину Індії. У Китаї продовжується правління династії Сун. Значними державами Індії є Пала,  Чола. В Японії триває період Хей'ан.




#Article 37: Ярослав Мудрий (3336 words)


Яросла́в Володи́мирович (983 / 987 — 17/20 лютого 1054) — київський князь із династії Рюриковичів. Великий князь київський (1015–1018, 1019–1054). Князь ростовський (988–1010) і новгородський (1010–1034). Другий син київського князя Володимира Святославича від полоцької князівни Рогніди. 988 року, за наказом батька, став намісником у Ростові. Був одружений з Інгігердою, шведською принцесою. Після смерті старшого брата Вишеслава переведений до Новгорода. 1014 року намагався унезалежнитися від Києва, відмовився виплачувати батькові данину (Володимир готував похід на Новгород, але 15 липня 1015 року помер). Взяв участь у міжусобній боротьбі за владу з братами, в якій загинули Борис, Гліб і Святослав. 1019 року переміг київського князя Святополка на Альті. 1026 року уклав угоду із братом Мстиславом, поділивши Руську землю по Дніпру; отримав Київ з Правобережжям, а Мстислав — Чернігів з Лівобережжям. Після смерті Мстислава (1036) став одноосібним володарем Русі. Доклав багато зусиль до зміцнення держави. 1036 року розбив і назавжди відкинув від Києва печенігів. На початку 1030-х років відвоював у Польщі червенські міста і Белзьку волость. Здійснив успішні походи проти ятвягів і литовців. Розширив межі середньовічного Києва, спорудивши «місто Ярослава», окрасою якого стали Золоті ворота та Софійський собор (1054). Започаткував укладання першого літописного зводу 1037—1039 років та першого писаного зводу законів — «Руської правди». Мав велику родину, уклав шлюбні відносини з багатьма європейськими правителями. За численні реформи та досягнення, що мали позитивний вплив на розвиток Русі, отримав прізвисько Яросла́в Му́дрий. Помер у Вишгороді, похований у Софійському соборі. У православній церкві прославлений як благовірний (тобто православний святий з монархів). Хрещене ім'я — Георгій (Юрій); також — Ярослав-Юрій Володимирович. У західній традиції — Яросла́в І.

У Повісті минулих літ у статті за 980 рік є запис про шлюб Володимира і Рогніди, після чого перераховуються 4 сини від цього шлюбу: Ізяслав, Мстислав, Ярослав і Всеволод. У записі про смерть Ярослава на 1054 є: «Житъ же всѣхъ лѣтъ Ӕрославъ 70 и 6.»

У давньоруській традиції це означало 75 років, оскільки вік рахувався неповними роками. Враховуючи це можна сказати, що Ярослав прожив 75 років і помер на 76-му році життя, а 1054-75=979. Тобто Ярослав народився 978 чи 979 року, хоча у літописі у статті на 1016 сказано: «Бѣ же тогда Ӕрославъ лѣт̑ 28.»

Якщо описані події є осінню 1015 за «вересневим» початком року, а Ярославу були ці ж 27-28 років, то він міг народитися лише у 987–988, що малоймовірно, однак, зважати треба і на дати народження його дітей (Анна Ярославна народилася близько 1032, коли її батькові було з 55 років, а Ігор Ярославич взагалі близько 1037, у 60-річного батька). А такий вік у середньовіччі вже був старечим, не те щоб у такого чоловіка ще могли народитися діти.

Василь Татищев з недовірою ставився до звісток літописів про шлюб Володимира. Згідно з історіографом, Ярослав народився у 978 році. Таким чином Татищев дійшов висновку, що шлюб Володимира і Рогніди мав би бути укладеним у 975 або 976 році. Саме тому, як вважав Татищев, і була війна Володимира з легітимними синами Святослава. Судячи з усього, твердження про 76-річний вік Ярослава з'явилося, щоб представити його старшим від Святополка. Таким чином його право на Київський стіл мало б виглядати цілком законно. Але існують точні свідчення на користь старшинства саме останнього. Чимало науковців сумнівалися у твердженні ПВЛ, нібито Ярослав у 1054 мав 76 років. Пізніші списки (Никонівський, Воскресенський) свідчать, що Ярослав помер уже в 66 або 67 років. Що й не дивно — ці свідчення були вирахувані на основі інших літописних звісток про 28-річний вік князя у 1015.

Додаткові свідчення про вік Ярослава представляють антропологічні дослідження його скелета. У 1939–1940 Саркофаг Ярослава Мудрого розкривали для проведення експертизи скелета князя. Виявили його зріст на момент смерті — 172—176 см, а варто припустити, що в молодості він був ще вищим. Виявили перелом кісток, а також спадкову хворобу Пертеса. Але окрім іншого, вдалося визначити ще й вік князя на час його смерті — 65—70 років. Пізніші літописи, серед яких були Тверські та Густинські, свідчили, що до 2 років княжич не міг ходити, а зцілення відбулося незадовго до хрещення. На основі цих свідчень, а також антропологічних досліджень скелета Ярослава, Дмитро Рохлін вирішив датувати його народження 986 роком.

Найранішою датою, зважаючи на саме 70-річний вік Ярослава при смерті можна було б назвати 21 лютого 983 року. Зважаючи на те, що Ярослав був одним із 5 найстарших синів Володимира (Вишеслав, Ізяслав, Стополк, сам Ярослав, Мстислав Хоробрий), а корінь «Яро» означав весну, можна припустити, що Ярослав народився навесні 983 і помер у віці 70 (майже 71) років

Наприкінці правління Володимира Великого Ярослав відмовився сплачувати щорічну данину Києву, що становила 2000 гривень, і виступив проти свого батька походом. Під час приготування до походу Володимир помер.

Після смерті свого батька Володимира найняв 1000 варягів (відповідно до Леонтія Войтовича значну частину їх складали вояки норвезького ярла Свейна Хладаярла) і 26 листопада (день св. Георгія) 1015 року Ярослав Мудрий у жорстокій боротьбі за київський престол розбив війська Святополка біля Любеча і посів київський великокняжий престол, але 1018 року під натиском польських військ короля Болеслава І, яких взяв собі на допомогу Святополк, мусив покинути Київ і утік до Новгорода. Після остаточної перемоги в битві над річкою Альтою 1019 року Ярослав Мудрий став київським Великим князем.

Прагнучи об'єднати всі руські землі під своєю владою, Ярослав Володимирович вів боротьбу проти свого брата тмутороканського князя Мстислава Володимировича. Після битви, яку Ярослав програв, під Лиственом біля Чернігова 1024 року. Ярослав мусив відступити Мстиславові Чернігівщину і всі землі на схід від Дніпра, крім Переяславщини. Згодом, після укладеного 1026 року у Городку під Києвом миру, почалося порозуміння і співпраця між братами. Ярослав Мудрий допомагав Мстиславові у боротьбі з касогами і ясами у 1029 році, поширивши свої володіння до Кавказьких гір; а Мстислав — у скріпленні й поширенні держави Ярослава Мудрого на захід від Дніпра. 1030 року на півночі Ярослав зайняв землі між Чудським озером і Балтикою і там заснував місто Юріїв (нині — Тарту), у 1030 — 1031 роках війська Ярослава і Мстислава у ході так званого польського походу відвоювали Червенські городи, які 1018 року захопив Болеслав І. Тоді ж Ярослав здобув від королівства Польського смугу землі між ріками Сяном і Бугом. За відомостями, що містяться у «Повісті минулих літ», він в 1030 році відвоював місто Белз, а в 1031 заклав місто свого імені Ярослав. Полонених під час походу ляхів, у якості щиту від кочівників, було поселено у Пороссі.

Після смерті Мстислава у 1036 році Ярослав об'єднав під своєю владою лівобережні землі, ставши єдиним володарем могутньої Київської держави, окрім Полоцького князівства, яке виділено Володимиром Святим в уділ роду Ізяслава. 1036 року, за літописом, Ярослав Мудрий розгромив біля Києва печенігів і нібито, за літописом, на місці перемоги над ними почав будувати у 1037 році Софійський собор. Хоча останні дослідження Софії Київської спростували це твердження літопису. За аналізом графіті, а також за іноземними писемними пам'ятками, насамперед німецькими (Хроніка Тітмара Мерзебурзького), Собор святої Софії був закладений раніше.

У 1038–1042 роках Ярослав вів успішні походи проти литовських племен — ятвягів, проти Мазовії, проти прибалтицько-фінських племен ямь і чудь. 1043 року він підготував під проводом свого сина Володимира і воєводи Вишати похід на Візантію, який закінчився поразкою, багато воїнів потрапило в полон чи загинуло. Щоб охороняти свою державу проти нападів кочовиків, Ярослав укріплював південний кордон, будуючи міста над ріками Россю і Трубежем: Корсунь, Канів, Переяслав; та посилюючи посульську фортифікаційну лінію над Сулою: Лубни, Лукомль, Воїнь.

Під час його правління Київська Русь перетворилася на могутню європейську державу. Завершено розпочате Володимиром Великим розширення меж столиці Русі — Києва, насипано нові оборонні вали були ще за Володимира (за одним з них прокладено сучасну вулицю Ярославів Вал), а Ярослав поставив на них лише заборола. Збудовано Золоті ворота, Лядську браму, Жидівські ворота, Георгіївський та Ірининський собори, Софійський собор, в якому згодом поховали в саркофазі Ярослава Мудрого та його дружину Ірину (Інгігерду 1001–1050). Це був акт порушення задуму собору. Створив бібліотеку Софійського собору. За часів його правління засновано міста Корсунь, Гюргів (нині — Біла Церква), розбудовано Чернігів, Переяслав, Володимир-Волинський, Турів, встановлено династичні зв'язки з королівськими дворами Швеції, Норвегії та Франції. Продовжувалося карбування срібних монет.

Останні роки життя Ярослав провів у Вишгороді. По смерті Ярослава Мудрого залишилися п'ять синів, між якими розгорнулась боротьба за владу. Цей період відомий в історіографії як Тріумвірат Ярославичів, з якого почався розпад Київської Русі і через півтора століття вона фактично перестала існувати як єдина держава.

Для скріплення влади в державі та впорядкування правових та соціальних відносин громадян за князювання Ярослава Мудрого було укладено збірник законів, так звану Правду Ярослава, що становить найдавнішу частину законів руського права — Руської Правди.

За Ярослава Мудрого поширилося і зміцніло християнство в Київській Русі, а також оформилася організаційна структура й церковна ієрархія: 1039 документально стверджено існування Київської митрополії, що перебувала в юрисдикції константинопольського патріарха. Ярослав узгодив церковний устав, яким визначалися права церкви і духівництва. Крім призначення митрополитів на київську катедру, Церква Київської Русі користувалася автономією, включно з тим, що 1051 з ініціативи Ярослава собор місцевих єпископів обрав русина Іларіона митрополитом київським. За цього часу засновано також перші монастирі на Русі: св. Юрія, св. Ірини і славний Києво-Печерський 1051 р., які стали важливими культурними осередками, в яких писалися літописи, були школи іконописання.

За Ярослава Мудрого сталася і національна еволюція в Київській державі: варязький вплив залишився тільки в колі військової дружини, а державні діячі рекрутувалися здебільшого з місцевих людей, серед яких були: Вишата, Іван Творимирич, Костянтин, син Добрині та інші.

Ярослав Мудрий був високоосвіченою людиною, він дбав про освіту і культуру свого народу, заснував при Софійському соборі школу і бібліотеку. За його ініціативою почалася в Києві праця над перекладами грецьких та інших книг на церковнослов'янську мову, переписано багато книг, був укладений літописний звід.

Київська Русь за Ярослава Мудрого була великою і могутньою державою Європи, досягнувши на ті часи найвищого розвитку. Щоб зберегти цілісність своєї держави, а заразом забезпечити права своїх синів, Ярослав встановив систему наслідування (сеньйорату), згідно з яким старший брат Ізяслав дістав великокняжий престол у Києві, Святослав — Чернігівщину, Муром і Тмуторокань, Всеволод — Переяславщину, Суздаль і Ростовщину, Ігор — Володимир Волинський, В'ячеслав — Смоленщину.

При дворі Ярослава Мудрого знаходили притулок колишні монархи: норвезький Олаф II Святий, англійський Едмунд Залізний Бік та його син Едвард Вигнанець. Ярослав Мудрий був у союзі з германськими цісарями Генріхом II, Конрадом II і Генріхом III. Через те, що діти Ярослава були одружені з багатьма правителями європейських країн, його назвали тестем Європи.

За деякими даними, перший герцог Бурбонський, Людовiк I, був прямим нащадком Анни Ярославни у восьмому поколiннi та Ярослава Мудрого — у дев'ятому. Король Францiї та Наварри Генрiх IV був нащадком згаданого Людовiка I — вiдповiдно, тут також є гени Ярослава. Шотландськi й англiйськi Стюарти теж були нащадками Ярослава. Самодержець Росiї Микола II є нащадком Ярослава Мудрого у двадцять восьмому поколiннi.

Ярослав Мудрий був людиною достатньо високою на зріст (173—176 см), із середнім видовженим обличчям, різко випнутим носом дещо хвилястої форми та з тонко окресленими, відносно неширокими вилицями. Жодного його прижиттєвого зображення не збереглося, окрім того, що відбито на княжій печатці, де Ярослав Володимирович постає з довгими густими вусами (за формою тотожними навіть до т.з. угорських, які зазвичай розправлені в різні боки). З оглядкою саме на це, князя було зображено на двогривенних банкнотах  (1992 р.) і  (1995 р.) покоління з вусами, але безбородого. Проте вже на  (2004 р.) покоління, а також на металевих гривнях зразка 2018 року Ярослава Мудрого (так само, як і Володимира Великого) було чомусь зображено з бородою, згідно з російською традицією.

Історик Олександр Алфьоров вважає трансформацію портрета князя типовим проявом «війни образів» — змаганням за свідомість громадян України, нащадків князя Ярослава:

За життя Ярослава називали Кульгавим або Хромцем (згідно з літописами). Є дані, що князь мав фізичну ваду — кульгав на праву ногу. Права нога Ярослава була довшою за ліву через пошкодження тазостегнового та колінного суглобів унаслідок спадкової хвороби Пертеса та пізнішого поранення. В Іпатіївському літописі (РІК 6524 [1016]), у розповіді про війну Ярослава із Святополком читаємо:

У вересні 2009 року українські науковці почали дослідження останків київського князя Ярослава Мудрого, які, як були впевнені дослідники, лежать в саркофазі Софійського собору в Києві. Стояло завдання визначити, як виглядав князь, на які хвороби хворів, скільки років прожив, від чого помер. Однак науковці прийшли до абсолютно непередбачуваних висновків.

Науковці встановили, що за останні сто років саркофаг відкривали тричі. У 1936 році знайшли купу перемішаних кісток і визначили, що там знаходяться два кістяки: чоловічий, жіночий і кілька кісточок дитини. У 1939 останки вивезли в Ленінградський інститут антропології для дослідження. А вже у 1964-му — ковчег повернули на місце в саркофаг. Але з Ленінграда останки повернулися ще в 1940 році і зберігалися у фондах. А коли відкрили саркофаг 2009 року, то виявили тільки один скелет, і були впевнені, що це Ярослав Мудрий. Насправді то був жіночий скелет. Надалі керувала організаційною і пошуковою роботою з пошуку таємничо зниклих останків Ярослава Мудрого Неля Куковальська.

Після томографічних, антропологічних, рентгеноскопічних досліджень з'ясувалося, що в саркофазі — останки жінки. На основі сучасних методів вдалося визначити, що незнайомка з саркофагу має антропологічні характеристики скандинавського типу. Науковці припустили, що скелет зі Софії Київської належить дружині Ярослава Інгігерді (у хрещенні Ірині).

За літописами, Інгігерда померла в 1050 році, у віці близько 50 років, що відповідає орієнтовному вікові жінки, чиї кістки виявили в саркофазі. По-друге, кістки черепа підтверджують, що скелет належить до скандинавського типу, а Інгігерда була дочкою шведського короля. По-третє, офіційно вважається, що дружина Ярослава похована в Софійському соборі в Новгороді, де її мощі шануються як святі. Але при цьому існує паралельна версія, що вона покоїться в Софії Київській. Є ще один чинник. Відомий ленінградський антрополог Вольф Гінзбург, під керівництвом якого проводилося дослідження обох скелетів у 1939 році, тоді ж домігся дозволу проводити дослідження останків, які нібито належать Інгігерді, у Новгороді. За його звітом, новгородське поховання теж належить до XI століття, також переважає скандинавська расова відмінність, а череп схожий на той, що в похованні у Києві, але та жінка померла більш молодою — в 30—35 років.

На думку професора-антрополога Сергія Сегеди, який входить до складу комісії з вивчення останків, останки з Новгорода могли належати дружині Ярослава Ганні, але точно стверджувати не можна. За деякими літописними джерелами, це перша дружина Ярослава. Про неї мало що відомо, набагато більше інформації про другу дружину, Інгігерду.

За однією з версій, мощі Ярослава зникли між 1940 і 2009 роком. Ймовірно, що у 1943 році мощі Ярослава вивезено за кордон, і нині вони зберігаються в українській діаспорі (Українська православна церква США).

Благовірного князя Ярослава Мудрого стали шанувати на Русі відразу після смерті. Перша згадка про це є в «Діяннях архієпископів Гамбурзької церкви», які датуються 1075 роком, де сучасник Великого князя хронограф Адам Бременський називає Ярослава Володимировича святим.

Помісний Собор 11 липня 2008 року Української православної церкви Київського патріархату у зв'язку з 1020-літтям Хрещення Київської Руси-України, благословив приєднати великого князя Київського Ярослава Мудрого до сонму святих для загального церковного шанування і занести його ім'я у православний церковний календар в лику благовірний князь. Чесні останки благовірного князя Ярослава вважати святими мощами, віддавати їм належне шанування. Благословити будівництво храмів на честь благовірного великого князя Київського Ярослава Мудрого. Пам'ять благовірного великого князя Київського Ярослава Мудрого святкувати 4 березня (20 лютого), в день його упокоєння.

Ще в 1992 році видання «Полный православный богословский энциклопедический словарь» називало Ярослава Мудрого святим, пам'ять якого — 28 лютого. Було багато богословських праць в яких також Ярослав Мудрий названий святим, навіть ікони в них були вміщені. Богослов прот. Георгій Коваленко вважає, що Ярослав Мудрий — це визначна постать і просвітитель Русі. Його він порівняв з премудрим Соломоном, який збудував також величний храм — Софію Київську. Фактично християнство почало становитись при Володимирі та довершилось при Ярославі.

Комісія з канонізації УПЦ МП, дослідивши всі факти, прийшла до висновку, що Ярослав Мудрий шанувався святим у домонгольський період. У більш пізні століття його шанування було поширене на місцевому рівні. А коли вже стали формуватися календарі і святці в тому вигляді, в якому ми їх маємо зараз, то його ім#39;я не було згадано. Швидше за все, укладачі або просто не звернули уваги на цього святого, або принципи, закладені у формування календарів, не враховували київської традиції. Розглянувши всі матеріали, свідчення, 9 травня 2004 року Священний Синод УПЦ (Московського патріархату) у зв'язку з 950-ю річницею з дня смерті, благословив не канонізувати, а відновити його прославлення і занести в календар 4 березня (20 лютого за старим стилем) день його пам'яті, через те що припинялося не шанування, а офіційне прославляння. Ім#39;я благовірного великого князя Ярослава було внесено в календар Російської Православної Церкви з благословення Патріарха Московського і всієї Русі Алексія II 8 грудня 2005. При цьому було підтверджено, що згідно із традицією, що склалася, він вшановується як небесний покровитель державних діячів, юристів, прокурорів, будівничих храмів, бібліотекарів, наукових працівників, вчителів та студентів.

У 2014 році з благословення Патріарха Московського і всієї Русі Кирила під головуванням митрополита Калузького і Боровського Климента заснована комісія зі складання місяцеслова РПЦ. При дослідженні святців було встановлено, що ряд широко шанованих (в тому числі з давніх-давен) у Російській православній церкві святих ще не отримав загальноцерковного прославлення. До таких належав і святий благовірний князь Ярослав Мудрий. Синодальна комісія з канонізації святих, вивчивши житіє святого Ярослава Мудрого та ін. подвижників благочестя, направила у Священний Синод пропозицію про їх загальноцерковне прославлення.

Священний Синод, розглянувши у своєму засіданні від 24 грудня 2015 р. (журнал № 95) представлені матеріали, визначив включити в пропоновану на твердження Архієрейського Собору порядку денного Собору питання про загальноцерковне прославляння св. бл. кн. Ярослава Мудрого та ін. святих. З урахуванням викладеного, заслухавши доповідь єпископа Троїцького Панкратія, голови Синодальної комісії з канонізації святих, Архієрейський Собор, який зібрався 2–3 лютого 2016 р., визначив благословити загальноцерковне шанування князя Ярослава Мудрого та інших святих, включивши їхні імена до місяцеслова Російської православної церкви. Пам#39;ять св. бл. князя Ярослава Мудрого Архієрейський Собор визначив святкувати 5 березня за н. ст. (20 лютого за ст. ст.), а у високосний рік 4 березня за н. ст..

Мощі князя, що мали бути в саркофазі в Софії Київській були вилучені і описані в 1930-х рр. Їхня доля дотепер не вирішена.

Ярослав — традиційний персонаж літературних творів агіографічного жанру — Житіє Бориса і Гліба.

Сам факт убивства служить для древніх літописців улюбленою темою для окремих сказань. Всього «Сказання про Бориса і Гліба» збереглося більш ніж в 170-й списках, з яких найстаріші і найповніші приписуються літописцю Нестору і чорноризцю Якову Мнихові.

Там йдеться, наприклад, що після смерті Володимира, владу в Києві захопив пасинок Володимира Святополк. Побоюючись суперництва рідних дітей великого князя — Бориса, Гліба та інших, Святополк насамперед підіслав убивць до перших претендентів на стіл у Києві — Борису і Глібу. Гонець, посланий від Ярослава, передає Глібу звістку про смерть батька і вбивство брата Бориса… І ось засмучений скорботою князь Гліб пливе по річці в човні, і його оточують його вороги. Він зрозумів, що це кінець і промовив смиренним голосом: «Раз вже почали, приступивши, здійсніть те, на що послані». А сестра Ярослава Предслава попереджає, що їх брат Святополк збирається усунути і його.

Також Ярослав згадується в «Слові про Закон і Благодать» митрополита Іларіона і в «Пам'яті і Похвалі князю Руському Володимиру» Якова Мниха.

Оскільки Ярослав був одружений з Інгігердою — дочкою шведського короля Улофа Шетконунга і влаштовував династичні шлюби своїх дочок, у тому числі Єлизавети (Еллісів) — з королем Норвегії Гаральдом Суворим, він сам і його ім'я неодноразово згадуються в скандинавських сагах, де він фігурує під ім'ям «Яріслейва конунга Гольмґарда», тобто Новгорода.

У 1834 році професор Санкт-Петербурзького університету Сенковський, переклавши російською мовою «Сагу про Еймунд», виявляє там, що варяг Еймунд разом з дружиною був найнятий Ярославом Мудрим. У сазі розповідається, як конунг Яріслейф (Ярослав) б'ється з конунгом Буріслейфом (Борисом), причому в сазі Бурислейфа позбавляють життя варяги за розпорядженням Яріслейфа. Потім деякі дослідники на підставі саги про Еймунда підтримали гіпотезу, що смерть Бориса — «справа рук» варягів, надісланих Ярославом Мудрим в 1017 році, враховуючи те, що, за літописами, Ярослав, і Брячислав, і Мстислав відмовилися визнати Святополка законним князем у Києві.

Однак гіпотеза Сенковського, заснована виключно на даних «Саги про Еймунда», активним прихильником якої в даний час є історик-джерелознавець І. М. Данилевський, доводить можливу «причетність» Ярослава тільки до вбивства Бориса («Буріцлейва»), але ніяк не Гліба, який в сазі не згадується зовсім.

Водночас відомо, що після смерті князя Володимира лише два брати — Борис і Гліб заявили про свою вірність новому київському князю і зобов'язалися «шанувати його, як батька свого», і для Святополка досить дивним було б вбивати своїх союзників. До теперішнього часу ця гіпотеза має як своїх прихильників, так і супротивників.

Також історики, починаючи з С. М. Соловйова, припускають, що повість про смерть Бориса і Гліба явно вставлена в «Повість временних літ» пізніше, інакше літописець не став би знову повторювати про початок князювання Святополка в Києві.




#Article 38: Гео Коляда (177 words)


Ге́о Коляда́ (Григо́рій Пана́сович; *, Валки Харківської губернії — † грудень 1941, поблизу міста Єльня Московської области) — український поет.

Народився у сім'ї шевця. Закінчив педагогічні курси імені Григорія Сковороди в Харкові, працював повітовим інструктором позашкільної освіти, вчителем, завідував першою дитячою комуною імені Григорія Петровського (1921—1923) та дитячим містечком імені ВУЦВК у Харкові. 1923 — переїхав до Москви. Навчався в Академії соціального виховання ім. П. П. Блонського (1923—1926) та в Московському інституті інженерів транспорту (1926—1930). 1925—1941 працював у Раднаркомі СРСР, московських вищих навчальних закладах. На початку війни пішов у так зване «народне ополчення», яке воювало на боці сталінського СРСР. Пропав безвісти на протинімецькому фронті.

Дебютував 1923 року разом з Олександром Копиленком та Іваном Сенченком у спільній збірці «Штурма». Був членом Спілки селянських письменників «Плуг» та Спілки пролетарських письменників «Гарт», брав участь у московському об'єднанні українських письменників «Село і місто» (СІМ).

Якщо в перший період літературної діяльності Коляда був близький до Єсеніна (по ліриці), то в наступний — починає позначатися вплив Волта Вітмена і В. Маяковського. Цикл «Жінка» формально дуже близький до «Пісень про самого себе» Волта Вітмена.




#Article 39: Корсаков Сергій Сергійович (116 words)


Сергі́й Сергі́йович Корсако́в (3 лютого 1854 — 1 травня 1900) — російський психіатр

З 1892 року професор психіатрії при Московському університеті, з 1899 року — директором психіатричної клініки. Один із засновників експериментальної психологічної лабораторії в Москві в 1886 р.

Дав клінічний опис порушення пам'яті на актуальні події, що супроводжується просторовою і часовою дезорієнтацією, яке одержалоназву «корсаковського синдрому» (cerebropathia psychica tokaemica). Корсаков виділив і описав ще одну хворобу — paranoia hyperphantasica. Досить важливим внеском в науково-навчальну медичну літературу є його «Курс психіатрії» (3-є видання, 1914) і журнальні статті (хворобливі розлади пам'яті і їхня діагностика, до психології мікроцефалів, про свободу волі, до питання про піклування душевнохворих вдома й інші). Численні учні Корсакова створили особливу школу психіатрів і невропатологів.




#Article 40: Мидловський Ісидор Михайлович (153 words)


Ісидор (Сидір) Михайлович Мидловський (криптонім: Т. Ш; 4 лютого 1854, Саджавка — 18 липня 1916, м. Львів) — український актор, театральний діяч і письменник.

Народився в селі Саджавці (зараз Надвірнянського району Івано-Франківської області).

Закінчив гімназію в місті Станиславові (1873, нині м. Івано-Франківськ) і правничий факультет Львівського університету (1873—1877).

Драматичні твори та пісні почав писати ще під час навчання у гімназії. Мидловський — автор побутових драм «Нещасна любов», перекладів та переробок, драматичних творів з польської та німецької літератур.

Декілька пісень з його мелодрам стали народними піснями і широко побутують у Галичині.

У 1914 році Ісидор Мидловський виїхав до Львова, де й помер 18 липня 1916 року.

Автор мелодрам і п'єс:

Пісні з п'єс Мидловського, зокр. «», «Вийди, ох вийди», «Прощальна пісня», «Чи я собі не легінь» виконували М. Байко, Д. Гнатюк, С. Крушельницька, М. Менцинський, М. Сабат-Свірська та ін. Його пісня «Родимий краю, село родиме» з музикою Віктора Матюка була улюбленою піснею Соломії Крушельницької.




#Article 41: Письменник (213 words)


Письме́нник, письме́нниця — у широкому розумінні — кожна людина, яка пише твори (не обов'язково художні, наукові, вірші також), висловлює власні думки, досвід і бачення світу у письмовій формі. У вузькому розумінні це автор художніх творів; особа, для якої літературна діяльність є професією. Синонімами до слова письменник('ця) є літератор(-ка), майстер (майстриня) слова, працівник(-ця) пера.

Письменник(-ця) — загальна назва осіб, що займаються створенням текстів, призначених, як правило, для невизначеного читацького кола.

Слово «письменник(-ця)» віддієслівного походження, сталося від дієслова «писати». Раніше текстові твори дійсно писалися «від руки». У XX столітті у зв'язку з розвитком науки й техніки умови письменницької праці змінилися, проте, не зважаючи на те, що більшість письменників і письменниць перейшли на набір текстів на друкарській машинці, а потім і на комп'ютері, слово зберегло своє значення.

Письменником чи письменницею зазвичай називають людину, для якої вказане заняття є основним або одним з основних. При цьому людина, для якої створення текстових творів є постійним, головним, або одним з головних джерел доходу, вважається професійним(-ою) письменником(-цею). Як в Україні, так і в інших країнах існують професійні письменницькі об'єднання (творчі спілки, асоціації).

Розмежування письменницької діяльності найчастіше відбувається за літературними родами, на підставі чого виокремлюють прозаїків, поетів/поеток, драматургів(-инь). Часто при такій диференціації зважають на жанрові уподобання автора чи авторки. Тому мова йде про байкарів (байкарок), новелістів(-ок), повістярів(-ок), романістів(-ок), нарисовців(-виць), гумористів(-ок) тощо.




#Article 42: Література (864 words)


Літерату́ра (від  — буква, літера), іноді книжництво, письменство — сукупність писаних і друкованих творів певного народу, епохи, людства. Література відображає та зберігає знання й культуру народу та певного історичного періоду. Водночас вона є різновидом мистецтва, власне, мистецтвом слова, що відображає дійсність у художніх образах, створює нову художню реальність за законами краси; результатом творчого процесу автора, зафіксований у відповідному тексті за допомогою літер.

Літерату́ра — це форма передачі думки і досвіду через письмо, що є продуктом писемності.

Література за своїм змістом розмежовується на філософську, політичну, природничу (біологічну, математичну, географічну тощо), юридичну, філологічну, тобто наукову, та художню, призначену спеціально для задоволення пізнавальних, інтелектуальних та естетичних потреб. Сама специфіка художньої літератури є предметом літературознавства, зокрема теорії літератури.

У науковій літературі фіксуються і узагальнюються результати наукових досліджень та їхнього аналізу. Первинним видом наукової літератури в наш час є наукові статті, що публікуються в наукових журналах та збірниках статей, а також доповіді і тези доповідей на наукових конференціях. Більшість наукових статей присвячена викладенню оригінальних результатів досліджень. Оглядові статті підбивають підсумок досліджень в певній області знань за певний період часу. Більшого рівня узагальнення досягають монографії — книги на певну наукову тему, написані одним автором або невеликим колективом авторів.

Крім того, до наукової літератури належать описи винаходів та відкриття — патенти, авторські свідоцтва тощо.

До наукової літератури примикають навчальна і науково-популярна література. Навчальна література призначена для підготовки фахівців у певній області знань та професій. Основний вид навчальної літератури — підручник і посібник.

Науково-популярна література призначена для розповсюдження знань і орієнтується на непідготовленого у вибраній області науки читача. Її мета зацікавити читача та дати йому певні уявлення про сучасні наукові дослідження. При цьому науково-популярна література намагається використовувати просту мову і не вживати спеціалізованих термінів.

Література допоміжного змісту, використовується для отримання найбільш загальної інформації, яка не викликає сумнівів по тому чи іншому питанню. Основні види довідкової літератури:

В ідеалі довідкові видання повинні містити лише ті факти, що вважаються об'єктивно встановленими та адекватно відображати існуючий в цей момент рівень людських знань. Однак на практиці неможливо повністю відокремити факти від інтерпретацій та неявних припущень, тому та чи інша частка тенденційності в будь-якому довідковому виданні присутня. У деяких випадках ця частка достатньо велика та привноситься в довідкове видання цілеспрямовано: такі, зокрема, більшість довідкових видань радянської епохи, особливо в тому, що стосується гуманітарного знання, — навіть короткі словникові статті опиняються в них ідеологічно пофарбовані. Стосується це і відбору матеріалу: так, в літературних енциклопедіях, випущених у СРСР, знаходилося місце для суто другорядних письменників соціалістичної та комуністичної орієнтації, але були відсутні вельми значні автори, відомі своїм негативним ставленням до радянського ладу. Навіть через короткий час користуватися такими виданнями як довідковими стає неможливо: занадто багато зусиль доводиться витрачати на те, щоб відокремити факти від інтерпретацій; однак саме це ідеологічне забарвлення робить довідкові видання особливо цікавими як історичне свідчення, пам'ятник своєї епохи.

До технічної літератури належать окрім наукових видань специфікації, стандарти, технічні паспорти, інструкції з експлуатації машин і механізмів, хімічних речовин, комп'ютерних програм тощо.

Художня література розцінюється як вид мистецтва. У художній літературі автор намагається розповісти про світ, людину та їхні проблеми через призму свого власного бачення, використовуючи поетичні засоби. Здебільшого персонажі та події, описані в художній літературі, вигадані, однак таким чином, щоб знайти відгук в особистому досвіді читача. Художня література багатопланова й різножанрова. Спираючись в основному на розважальний принцип, вона також часто підіймає важливі для світогляду людини й суспільства філософські, етичні та естетичні питання й теми.

Філософська література присвячена роздумам на загальні для людини і людства теми. З нею межує релігійна література, що охоплює священні писання та коментарі до них. Політична література пропагує ідеї політичних партій та рухів. Її різновидами є агітаційна і пропагандистська літератури.

До винайдення книгодрукування література існувала в основному у вигляді рукописів. З особливо важливих рукописів впродовж віків робилися копії, що допомогло зберегти древні літературні джерела. Матеріалом для збереження записів були глиняні таблички в Межиріччі, папіруси в Стародавньому Єгипті, пальмове листя в Стародавній Індії, шовк у Китаї та інше. В епоху Середньовіччя книги записувалися на пергаменті. Винайдений у 2 ст. папір згодом витіснив більшість інших носіїв. У наш час дедалі більша частина літератури створюється й публікується в електронному вигляді.

Значна частина сучасної літератури існує у вигляді періодичних видань: газет, журналів, серійних видань (приклад — вісники). Такі видання можуть мати науковий, інформаційний, пропагандистський або розважальний характер.

Початково автор або колектив авторів створює рукопис. Тиражуванням рукописів займаються видавництва. Видавництва мають механізм оцінювання якості рукописів, наприклад, попереднє рецензування, призначений для визначення доцільності публікації. Прийнятий до друку рукопис проходить через процес редагування, при якому покращується якість тексту, виправляються орфографічні та стилістичні помилки. В деяких державах існує або існувала в минулому цензура, що накладає обмеження на призначений для публікації матеріал.

Призначена для масового споживання література розповсюджується через книгарні та через мережу розповсюдження періодичних видань, часто через механізм передплати.

На літературні твори розповсюджується поле дії авторського права, яке регулює можливість повторного видання, перекладів тощо, і призначене для захисту інтересів авторів та видавців.

Для зберігання літератури існують бібліотеки, книгосховища, архіви. Публічні бібліотеки не тільки зберігають літературні твори й документи, а й забезпечують до них широкий доступ. Література, яка користується меншим попитом, але все ж має цінність для вужчого кола спеціалістів, зберігається в книгосховищах, звідки можуть бути одержані бібліотеками на запит. Архіви зазвичай призначені для зберігання різноманітних документів: указів та постанов урядів, юридичних контрактів, листування тощо.

Частина неопублікованої літератури передається на депонування у вигляді рукописів.




#Article 43: Владко Володимир Миколайович (341 words)


Володи́мир Микола́йович Владко́ (справжнє прізвище Єре́мченко,, Петербург — , Київ) — український письменник-фантаст, журналіст та театральний критик.

Народився в родині службовця. Початкову освіту здобув у реальному училищі, згодом закінчив Інститут народної освіти. Таким чином майбутній письменник мав глибокі та всебічні знання, вільно володів англійською мовою і латиною, знав про найновітніші відкриття в галузі науки і техніки.

Рано втратив батька, почав працювати журналістом у різних друкованих виданнях.

Його книги почали друкуватися з грудня 1917 року. Перша книга «Донбас — золота країна» (1930). Як письменник-фантаст дебютував повістю «Ідуть роботарі», відзначеною в 1929 році премією на всеукраїнському конкурсі. Потім одна за одною виходять його книги: «Чудесний генератор», «Аргонавти Всесвіту», «12 оповідань», «Нащадки скіфів». У «Чудесному генераторі» письменник, полишивши космічні світи, звертається до земних проблем, ніби передбачаючи епоху радіолокації та телебачення, велике майбутнє хвиль ультракороткого діапазону. Зовсім в іншому, на перший погляд, навіть несподіваному плані написано роман «Нащадки скіфів». Письменник спрямовує свій погляд не в майбутнє, як це властиве науковій фантастиці, а в минуле.

Наступні твори Владка мали антифашистське, антивоєнне спрямування — «Аероторпеди повертають назад» та «Сивий капітан», у якому головний герой виходить на двобій з диктатурою. Але всі його зусилля закінчуються трагічно. Приречена на поразку сама філософія життя, яка будується на егоїзмі, жорстокості, зневазі до людей.

Після «Сивого капітана» письменник замовкнув аж на 15 років. Під час Другої світової війни Владко — політичний коментатор на українській радіостанції імені Тараса Шевченка в Саратові. Згодом — спеціальний кореспондент Радінформбюро, власний кореспондент газети «Правда», керуючий Головреперткомом України, завідувач українського відділення «Літературної газети». В 1944 році став членом КПРС.

Лише в 1956 повертається Владко до свого улюбленого жанру. Пише повісті «Позичений час», «Фіолетова загибель», дарує читачам збірку «Чарівні оповідання».

Твори Володимира Владка перекладено мовами багатьох народів світу. Роман «Аргонавти Всесвіту» шість разів видавався в Японії, з творами письменника знайомі читачі багатьох європейських країн.

Свої перші публікації Володимир Миколайович, працюючи газетярем спочатку в Ленінграді, а потім у Воронежі, підписував справжнім прізвищем — «Владимир Еремченко». Але якось у гранках однієї статті було допущено друкарський брак: від першого слова залишилося «Влад», а від другого — закінчення «ко». Так з'явився псевдонім «Владко».




#Article 44: Інформатика (1275 words)


Інформа́тика (; ; ) — теоретична та прикладна (технічна, технологічна) дисципліна, що вивчає структуру і загальні властивості інформації, а також методи і (технічні) засоби її створення, перетворення, зберігання, передачі та використання в різних галузях людської діяльності.

Основне теоретичне завдання інформатики полягає у визначенні загальних закономірностей, відповідно до яких створюється інформація, відбувається її перетворення, передавання та використання у різних сферах діяльності людини.

Прикладні завдання інформатики полягають у розробці найефективніших методів і засобів здійснення інформаційних процесів, у визначенні способів оптимальної наукової комунікації у самій науці та між наукою і виробництвом.

Виконання поставлених перед нею завдань обчислювальна машина може забезпечувати за допомогою переміщення певних механічних частин, руху потоків електронів, фотонів або за рахунок використання ефектів від інших добре вивчених фізичних явищ. На сьогодні більшість найпоширеніших типів використовуваних обчислювальних машин — електронні обчислювальні машини. Архітектура обчислювальних машин може безпосередньо моделювати розв'язувану проблему, максимально близько (у значенні математичного опису) відображаючи досліджувані фізичні явища. Так, електронні потоки можуть використовуватися як моделі потоків води при моделюванні гребель або дамб. Сконструйовані таким чином аналогові обчислювальні машини були звичними у 1960-х роках, проте сьогодні є достатньо рідкісним явищем. У більшості сучасних обчислювальних машин задачу спочатку описують у математичних термінах, при цьому всю необхідну інформацію представляють у двійковому вигляді (у вигляді одиниць і нулів), після чого дії з її обробки зводяться до застосування простої алгебраїчної логіки. Оскільки практично всю математику може бути зведено до виконання булевих операцій, достатньо швидку електронну обчислювальну машину може бути застосовано для розв'язання більшості математичних завдань (а також і більшості таких завдань з обробки інформації, які може бути легко зведено до математичних).

Багато задач, які сьогодні розв'язує інформатика, давно розроблялись в руслі інших дисциплін: бібліотечній справі, бібліографії, лінгвістики тощо. Ще на початку 20 століття бельгійський юрист і науковець Поль Отле запропонував об'єднати комплекс процесів із збирання, обробки, зберігання, пошуку і розповсюдження наукових документів під загальною назвою «документація», що іноді служить синонімом терміну «інформатика». 1931 року , заснований П. Отле і бельгійським юристом і громадським діячем Анрі Лафонтеном 1895 року, було перейменовано на , а 1938 року — на , яка й надалі лишається основною міжнародною організацією, що об'єднує фахівців з інформатики та науково-інформаційної діяльності.

Сучасний етап розвитку інформатики характеризується глибшим розумінням загальнонаукового значення науково-інформаційної діяльності та все ширшим застосуванням у ній електронних обчислювальних машин.

Термін  ввів німецький кібернетик, інженер з телекомунікацій, спеціаліст з теорії інформації  в статті Informatik: Automatische Informationsverarbeitung (Інформатика: Автоматична обробка інформації) 1957 року. В німецьких джерелах вважають, що слово інформатика (Informatik) утворено злиттям слів інформація (Information) та автоматичний (Automatik)

Основне теоретичне завдання інформатики полягає у визначенні загальних закономірностей, відповідно до яких створюється інформація. Відбувається її перетворення, передавання та використання у різних сферах діяльності людини. Прикладні завдання інформатики полягають у розробці найефективніших методів і засобів здійснення інформаційних процесів, у визначенні способів оптимальної наукової комунікації у самій науці та між наукою і виробництвом.

Інформатика ділиться на ряд розділів. Як і дисципліна, інформатика охоплює широке коло тем від теоретичних досліджень алгоритмів і меж обчислень до практичної реалізації обчислювальних систем в області апаратного та програмного забезпечення. Комітет CSAB, раніше званий «Радою з акредитації обчислювальних наук», що включає представників Асоціації обчислювальної техніки (ACM) і Комп'ютерного суспільства IEEE (IEEE-CS)- визначив чотири області, найважливіші для дисципліни інформатика: теорія обчислень, алгоритми і структури даних, методологія програмування і мов, комп'ютерні елементи і архітектура. На додаток до цих чотирьох напрямках, комітет CSAB визначає наступні важливі галузі інформатики: розробка програмного забезпечення, штучний інтелект, комп'ютерні мережі і телекомунікації, системи управління базами даних, паралельні обчислення, розподілені обчислення, взаємодії між людиною і комп'ютером, комп'ютерна графіка, операційні системи, числові та символьні обчислення

Величезне поле досліджень теоретичної інформатики включає як класичну теорію алгоритмів, так і широкий спектр тем, пов'язаних з абстрактнішими логічними і математичними аспектами обчислень. Теоретична інформатика займається теоріями формальних мов, автоматів, алгоритмів, обчислюваності і обчислювальної складності, а також обчислювальною теорією графів, криптологією, логікою (включаючи логіку висловлювань і логіку предикатів), формальною семантикою і закладає теоретичні основи для розробки комп'ютерних мов програмування.

За словами Пітера Деннінга, до фундаментальних питань інформатики відноситься наступне питання: «Що може бути ефективно автоматизовано?» Вивчення теорії алгоритмів сфокусовано на пошуку відповідей на фундаментальні питання про те, що можна обчислити і яка кількість ресурсів необхідно для цих обчислень. Для відповіді на перше питання в теорії обчислюваності розглядаються обчислювальні завдання, які вирішуються на різних теоретичних моделях обчислень. Друге питання присвячене теорії обчислювальної складності; в цій теорії аналізуються витрати часу і пам'яті різних алгоритмів при вирішенні безлічі обчислювальних задач.

Знаменита завдання «P = NP?», Одна з Завдань тисячоліття, є невирішеною завданням в теорії алгоритмів.

Теорія інформації пов'язана з кількісною оцінкою інформації. Цей напрямок одержав розвиток завдяки працям Клода Е. Шеннона, який знайшов фундаментальні обмеження на обробку сигналу в таких операціях, як стиснення даних, надійне збереження і передача даних.

Теорія кодування вивчає властивості кодів (системи для перетворення інформації з однієї форми в іншу) і їх придатність для конкретного завдання. Коди використовуються для стиснення даних, в криптографії, для виявлення і корекції помилок, а останнім часом також і для мережевого кодування. Коди вивчаються з метою розробки ефективних і надійних методів передачі даних.

Алгоритми і структури даних, як розділ інформатики, пов'язані з вивченням найбільш часто використовуваних обчислювальних методів і оцінкою їх обчислювальної ефективності.

В теорії мов програмування, як підрозділі інформатики, вивчають проектування, реалізацію, аналіз і класифікацію мов програмування в цілому, а також вивчають окремі елементи мов. Ця область інформатики, з одного боку, у великій мірі покладається на досягнення таких наук як математика, програмна інженерія і лінгвістика, з іншого боку, сама має великий вплив на їх розвиток. Теорія мов програмування активно розвивається, багато наукові журнали присвячені цьому напрямку.

Формальні методи — це свого роду математичний підхід, призначений для специфікації, розробки та верифікації програмних і апаратних систем. Використання формальних методів при розробці програмного і апаратного забезпечення мотивовано розрахунком на те, що, як і в інших інженерних дисциплінах, належний математичний аналіз забезпечить надійність і стійкість проекту. Формальні методи є важливою теоретичною основою при розробці програмного забезпечення, особливо у випадках, коли справа стосується надійності або безпеки. Формальні методи є корисним доповненням до тестування програмного забезпечення, позаяк вони допомагають уникнути помилок, а також є основою для тестування. Для їх широкого використання потрібна розробка спеціального інструментарію. Однак висока вартість використання формальних методів вказує на те, що вони, як правило, використовуються тільки при розробці високоінтегрованих і життєво-важливих систем, де надійність і безпеку мають першорядне значення. Формальні методи мають досить широке застосування: від теоретичних основ інформатики (зокрема, логіки обчислень, формальних мов, теорії автоматів, програм і семантики) до систем типів і проблем алгебраїчних типів даних в задачах специфікації і верифікації програмного і апаратного забезпечення.

Прикладна інформатика спрямована на застосування понять і результатів теоретичної інформатики до вирішення конкретних завдань в конкретних прикладних областях.

Архітектура комп'ютера це набір дисциплін, які описують функціональність, організацію та реалізацію комп'ютерних систем (архітектура системи команд, мікроархітектура, або побудова комп'ютера, системне проектування).

Паралельні обчислення — це форма обчислень, в яких кілька дій проводяться одночасно, одночасне використання кількох ресурсів ЕОМ для розв’язування обчислювальних задач. У ході такого обчислення :

Паралельні обчислювальні системи мають свою архітектуру.

Розподілені обчислення (розподілена обробка даних) — спосіб розв'язання трудомістких обчислювальних завдань з використанням двох і більше комп'ютерів, об'єднаних в мережу.

Це область інформатики, нерозривно пов'язана з такими процесами, що властиві і людям, і тваринам, як розв'язання задач, прийняття рішень, адаптація до навколишніх умов, навчання і комунікація. Виникнення штучного інтелекту (ШІ) пов'язано з кібернетикою і веде свій відлік з Дартмутської Конференції (1956). Дослідження в галузі штучного інтелекту з самого початку були міждисциплінарними і ґрунтувалися на таких науках, як: прикладна математика, математична логіка, семіотика, електроніка, філософія свідомості, нейрофізіологія і соціальний інтелект. У обивателів штучний інтелект асоціюється в першу чергу з робототехнікою, але крім цього ШІ є невід'ємною частиною розробки програмного забезпечення в самих різних областях. Відправною точкою в кінці 1940-х років стало питання Алана Тюрінга: «Чи можуть комп'ютери думати?», І це питання залишається фактично без відповіді, хоча «тест Тюрінга» до сих пір використовується для оцінки результатів роботи комп'ютера в масштабах людського інтелекту.




#Article 45: Математика (1319 words)


Матема́тика ( — наука, знання, вивчення) — наука, яка первісно виникла як один з напрямків пошуку істини (у грецькій філософії) у сфері просторових відношень (землеміряння — геометрії) і обчислень (арифметики), для практичних потреб людини рахувати, обчислювати, вимірювати, досліджувати форми та рух фізичних тіл. Пізніше розвинулась у доволі складну і багатогранну науку про абстрактні кількісні та якісні співвідношення, форми і структури. Загальноприйнятого визначення математики немає. Початково її використовували для підрахунку, вимірювання, а також для вивчення форм і руху фізичних об'єктів шляхом дедуктивних розмірковувань і абстракцій. Математики формулюють нові висновки та намагаються з'ясувати їхню правдивість, виходячи із вдало вибраних аксіом і визначень.

Слово «математика» походить від грецького слова μάθημα, що означає «наука, знання, вивчення», і грецького μαθηματικός, що означає «любов до пізнання», в підсумку приводить до більш вузького і технічного (прикладного) значення «математичне дослідження», яке використовувалося і в античні (класичні) часи. Зокрема, грецьке μαθηματική τέχνη, латиною ars mathematica, означає математичне мистецтво. 

Математика виникла з давніх-давен з практичних потреб людини, її зміст і характер з часом змінювались. Від початкового предметного уявлення про ціле додатне число, від уявлення про відрізок прямої, як найкоротшу відстань між двома точками. Математика пройшла довгий шлях розвитку, перш ніж стала абстрактною наукою з точно сформованими вихідними поняттями і специфічними методами дослідження. Нові вимоги практики, розширюють обсяг понять математики, наповнюють новим змістом старі поняття.

Поняття математики абстраговані від якісних особливостей специфічних для кожного даного кола явищ і предметів. Ця обставина дуже важлива у застосуванні математики. Так, число 2 не має якогось певного предметного змісту. Воно може відноситися і до двох книг, і до двох верстатів, і до двох ідей. Воно добре застосовується і до цих і до багатьох інших об'єктів. Так само геометричні властивості кулі не змінюються від того, зроблено її зі сталі, міді чи скла. Звичайно, абстрагування від властивостей предмету збіднює наші знання про цей предмет і його характерні матеріальні особливості. В той же час саме це абстрагування надає математичним поняттям узагальненості, даючи можливість застосовувати математику до найрізноманітніших за природою явищ. Це означає, що одні й ті ж закономірності математики, один і той же математичний апарат можуть бути достатньо успішно застосовані до біологічних, технічних, економічних та інших процесів.

Розвиток математики опирається на писемність і вміння записувати числа. Напевно, стародавні люди спочатку висловлювали кількість шляхом малювання рисок на землі або видряпували їх на деревині. Стародавні інки, не маючи іншої системи писемності, представляли і зберігали числові дані, використовуючи складну систему мотузяних вузлів, так звані кіпу. Існувало безліч різних систем числення. Перші відомі записи чисел були знайдені в папірусі Рінда, створеному єгиптянами Середнього царства. Індська цивілізація розробила сучасну десяткову систему числення, що включає концепцію нуля.

Абстрагування в математиці не є її винятковою особливістю, оскільки всілякі загальні поняття містять в собі деякий елемент абстрагування від властивостей конкретних речей. Але в математиці цей процес йде далі, ніж у природничих науках. У ній широко використовують процес абстрагування різних ступенів. Наприклад, поняття групи виникло внаслідок абстрагування від деяких властивостей чисел та інших уже абстрактних понять. У математиці специфічним є також метод одержання результатів. Якщо природознавець, доводячи будь-яке твердження, завжди використовує дослід, то математик доводить свої результати лише на основі логічних міркувань. Жодний результат у математиці не можна вважати доведеним, поки йому не дано логічного обґрунтування, хоч спеціальні досліди і підтвердили його. В той же час істинність математичних теорій перевіряється на практиці, але ця перевірка має особливий характер. Висуваються математичні теорії реальних явищ, а висновки з цих теорій перевіряються на досліді.  

Однак зв'язки математики з практикою є ширшими, бо поняття математики: теореми, задачі, математичні теорії пов'язані із запитами практики. З часом ці зв'язки стають глибшими і різноманітнішими. Математику можна застосувати до вивчення будь-якого типу руху. Проте в дійсності її роль в різних галузях наукової і практичної діяльності неоднакова. Особливо великою є роль математики у вивченні тих явищ, для яких навіть значне абстрагування від їхніх специфічних якісних характеристик не змінює істотно притаманних цим явищам кількісних і просторових закономірностей. Наприклад, у небесній механіці тіла вважають матеріальними точками (тобто абстрагуються від реальності); обчислені таким способом рухи небесних тіл збігаються з дійсними рухами цих тіл. Користуючись математичним апаратом, можна не тільки дуже точно передобчислювати небесні явища (затемнення, положення планет тощо), але й за відхиленням істинних рухів від обчислених зробити висновок про наявність невидимих неозброєним оком небесних тіл. Саме так було відкрито планети Нептун (1846) і Плутон (1930). У зв'язку з бурхливим розвитком космічних польотів небесна механіка набула все більшого значення. Механіка і фізика стали, по суті, математичними науками. Менше, але все ж значне місце посідає математика в економіці, біології, медицині, лінгвістиці. Для цих наук особливого значення набула математична статистика. Якісна своєрідність явищ, що вивчаються, наприклад, у біології, настільки значна, що роль математичного аналізу при дослідженні їх поки що є підпорядкованою. Процес математизації наук, що почався з 18 ст., тепер набув винятково інтенсивного розвитку. 

Історію математики вчені зазвичай поділяють на чотири періоди:

З 17 століття розвиток математики істотною мірою взаємокоординується з розвитком фізики, механіки, низки технічних дисциплін, зокрема гірництва. Математика широко застосовується, наприклад, для складання та опрацювання математичних моделей технологічних процесів.

Математика вивчає уявні, ідеальні об'єкти та співвідношення між ними, використовуючи формальну мову. Однак усі досліджувані математикою об'єкти мають прообрази в реальному світі, більш-менш схожі на свої математичні моделі. Модель об'єкта враховує не всі його риси, а тільки найпотрібніші для мети дослідження. Наприклад, вивчаючи фізичні властивості апельсина, ми можемо абстрагуватися від його кольору та смаку і подати його (нехай не ідеально точно) у вигляді кулі. Якщо ж нам потрібно зрозуміти, скільки апельсинів ми отримаємо, якщо складемо докупи два і три, — то можна абстрагуватися і від форми, залишивши в моделі тільки одну характеристику — кількість. Абстракція та встановлення зв'язків між об'єктами в найзагальнішому вигляді — це є ціль математики.

Вивчення об'єктів у математиці відбувається за допомогою аксіоматичного методу: спочатку для досліджуваних об'єктів формулюється список аксіом і вводяться необхідні означення, а потім з аксіом за допомогою логічних правил виведення одержують  теореми.

Вивчення кількості починається з чисел, спочатку із знайомих нам натуральних чисел та цілих чисел та арифметичних операцій з ними, які вивчаються в арифметиці. Глибші властивості цілих чисел вивчає теорія чисел, до якої належить знаменита Велика теорема Ферма. До невирішених задач теорії чисел належать припущення щодо простих чисел-близнюків та Гіпотеза Гольдбаха.

У процесі розвитку числової системи, цілі числа виявились підмножиною раціональних чисел (додались дроби). А ці в свою чергу входять до множини дійсних чисел, які використовуються для відображення неперервних величин. Дійсні числа є окремим випадком від комплексних чисел. А вони є першим кроком в ієрархії чисел, яка включає кватерніони та октоніони. Вивчення натуральних чисел призвело до появи трансфінітних чисел, які формалізують поняття нескінченності. Іншою галуззю дослідження є розмір множини чисел, який призвів до появи кардинальних чисел, а потім до нової концепції нескінченності: чисел алеф, які дають змогу значимо порівняти розмір нескінченно великих множин.

Дослідження простору спричинило до виникнення геометрії, зокрема Евклідової геометрії. Тригонометрія — це розділ математики, що має справу з відношеннями між сторонами та кутами в трикутнику та з тригонометричними функціями; тут простір виражений в числах, до цього розділу входить знаменита Теорема Піфагора. Сучасні дослідження простору узагальнюють ці ідеї та включають багатовимірну геометрію, неевклідові геометрії (які грають центральну роль в загальній теорії відносності) та топологію. Кількісні та просторові характеристики разом досліджуються в аналітичній геометрії, диференціальній геометрії та алгебричній геометрії. Конвексна геометрія та дискретна геометрія були розроблені, щоб розв'язати задачі в теорії чисел та функціональному аналізі, але тепер знайшли своє застосування в оптимізації та інформатиці.

В Україні утрадиційнені терміни «Математика елементарна» та «Математика вища», які відповідно позначають курс «Математики» у загальноосвітній середній школі (арифметика, алгебра, геометрія, тригонометрія) та вищій (вища алгебра, аналітична геометрія, математичний аналіз, диференціальні рівняння, теорія ймовірностей, математична статистика тощо).

У школі вивчається елементарна математика — арифметика, функції, алгебра; у ЗВО — вища математика: диференціальне, інтегральне числення, топологія, теорія операторів та все інше, що не входить у елементарну математику. Вища математика, як правило, базується на вищому рівні абстракції, ніж елементарна математика, та менш просто виводиться із властивостей навколишнього світу.

Існує велика кількість сайтів, що надають сервіс для математичних розрахунків. Найбільшої уваги заслуговує WolframAlpha.  Більшість з них англомовні.Наприклад: Із російськомовних можна відмітити сервіс математичних запитів пошукової системи Nigma. Поступово з'являються й україномовні системи онлайн-освіти, наприклад: математика.укрОнлайн-освіта: та cubens.com.Навчальні матеріали з математики: 




#Article 46: Інформація (1668 words)


Інформа́ція — абстрактне судження, що має різні значення залежно від контексту. Спроби формального визначення інформації перераховано нижче — їх багато, і вони відмінні в різних областях людської діяльності. На інтуїтивному рівні інформація означає зміст того, про що отримувач довідався.

На початку XXI століття інформація посідає дедалі значніше місце в житті людини як члена суспільства. Засоби масової інформації поширюють її, інформаційні технології переймаються її обробкою. Висувається ідея інформаційного суспільства, до якого, можливо, прямує людство. Основою такого суспільства було б виробництво й споживання не товарів і послуг, а інформації.

Сам термін «інформація» байдужий до істинності вмісту. Інформація може бути правдивою, хибною або відвертою брехнею. Від даних інформація відрізняється доступністю отримувачу. Наприклад, нерозшифрований рукопис Войнича, можливо, містить якийсь зміст, а отже, потенційно може стати інформацією, але до розшифрування він — лише набір символів і картинок, дані, над якими можуть працювати дешифрувальники.

Інформація може бути товаром, тобто купуватися й продаватися як будь-який інший товар. Розвідувальні служби здійснюють збір інформації про потенційного або наявного супротивника.

Слово «інформація» походить від , яке має декілька значень:

Саме слово «informatio» складається з префікса «in-» («в-, на-, при-») і дієслова «form» («надаю форму, створюю»), пов'язаного з іменником «forma» («форма»).

В англійській мові слово «information» (в написанні «informacioun») вперше з'явилось у 1387 році . Сучасного написання це слово набуло у XVI ст. У східнослов'янські мови слово «інформація» прийшло із Польщі у XVII ст.

З середини XX століття термін «інформація» широко використовується в різних галузях науки та в повсякденному житті, але досі не має загального визначення і використовується, головним чином, на інтуїтивному рівні.

Твердження інформація, відносно нове. Старогрецькі мислителі багато розмірковували про форму і про знання, але не про спосіб існування знання та про його передачу. Аналогічно, емпірики Нового часу вважали, що ми отримуємо відомості про світ через відчуття, але ще не намагалися знайти кількісну характеристику для цих відомостей. Термін «інформація» міцно увійшов у науку, й, відповідно, в мас-медіа після створення Клодом Шенноном математичної теорії інформації. Шеннон розглядав канали зв'язку й передачу повідомлень у них. У каналах зв'язку може існувати шум, тому вихідний сигнал не зовсім подібний вхідному. Абстрагувавшись від семантичного вмісту повідомлення, тобто від того, що це повідомлення означає, Шеннон зосередився на ймовірності того, що сигнал на виході збігатиметься з сигналом на вході. Обидва сигнали представляються як послідовність символів із певного алфавіту. Такий підхід дозволив дати кількісну характеристику якості передачі сигналу, яку стали називати кількістю інформації.

Математична теорія інформації разом із теорією керування, основоположником якої був Норберт Вінер, утворили нову галузь науки, що отримала назву кібернетики. (Зненацька) стало зрозуміло, що людина оточена інформацією, вона отримує її від органів чуття, аналізує, виділяє у ній зміст і застосовує при виробленні рішень та діяльності. Незабаром стало відомо, наприклад, що спадкова інформація кодована в клітинах організмів у вигляді послідовності нуклеотидів ДНК, що середній роман містить приблизно пів мегабайта інформації, а середній фільм «важить» два гігабайти.

Зацікавились аналізом поняття «інформація» і філософи. Тоді як кібернетика є загалом математичною теорією, семіотика, зокрема її розділ семантика, зосереджена на розумінні отриманої інформації, на змісті сигналу чи повідомлення. Згодом термін кібернетика дещо втратив поширеність, поступившись терміну інформатика, яка охоплює вивчення й застосування комп'ютерної обробки інформації.

Радянські філософи спочатку зустріли появу нової галузі науки вороже, й на початку 1950-х був короткий період коли її ганили в пресі як буржуазну лженауку, але згодом стало зрозуміло. що наука й людство розвиватимуться саме в цьому напрямку, що існують власні дослідження, і що, загалом, нічого ідеалістичного чи буржуазного в ній немає. Тож поняття «інформація» можна вписати в рамки ленінської теорії свідомості як відображення, й підкреслити, що вона є одним з атрибутів матерії, який відзеркалює її структуру.

Складність однозначного визначення судження інформація, пов'язана з тим, що цей термін використовується в багатьох областях людської діяльності, тобто є багатогранним. Спеціалістів із теорії зв'язку цікавить насамперед передача інформації від джерела до отримувача без спотворень, філософа — розуміння змісту, фахівця з комп'ютерної науки — процеси запису, зчитування, зберігання й обробки, диктора на радіо — доведення повідомлення до відома широкого кола слухачів, а пліткарку — розповідь сусідкам про те, що пані з третього поверху гуляє зі своїм начальником тощо. Залежно від галузі використання, термін «інформація» одержав велике число різних визначень, зокрема:

Всі зазначені підходи до визначення інформації є різними гранями єдиного складного і багатопланового природного явища, яким є інформаційна реальність. З урахуванням сказаного, інформацію можна вважати природною реальністю, що несе в собі характерні ознаки предметів та явищ природи, які проявляються у просторі та часі (Леонід Григорович Мельник).

Існують також й інші, переважно несумісні між собою визначення судження «інформація». Але практично всі погляди на сутність інформації групуються навколо двох концепцій — атрибутивної та функціональної. Атрибутивна концепція інформації наголошує на тому, що інформація є атрибутом (невід'ємною властивістю) об'єктів. Функціонально-кібернетична концепція вважає, що головним у інформації є та функція, яку вона виконує. Особливо цікавою є функція, яку відіграє інформація, закладена, наприклад, у ДНК в розвитку біологічних організмів та інших систем, в яких можлива самоорганізація.

Сeміотика вивчає передачу інформації за допомогою знаків та сигналів. Предметом її розділу семантики є значення, зміст інформації, розуміння того, що передається за допомогою знаків. Американський семіотик Майкл Бакленд запропонував класифікацію інформації залежно від застосування: «інформація як процес», «інформація як знання» та «інформація як річ».

Пол Бейнон-Дейвіс пояснює багатогранну концепцію інформації через знаково-сигнальну систему. Самі знаки можна розглядати на чотирьох взаємопов'язаних рівнях: прагматики, семантики, синтаксису та емпірики. Ці чотири рівні служать містками між соціальним світом з одного боку й фізичним чи технічним з іншого.

Прагматика стосується мети повідомлення. Вона будує місток між знаком та контекстом, у якому використовується цей знак. Вона зосереджує увагу на намірі особи, що передає інформацію і підкреслює її поведінку при спілкуванні. Іншими словами це зв'язок між мовою та дією. Семантика стосується значення, переданого повідомленням, тобто його змісту. Вона вивчає значення знаків, тобто встановлює асоціацію між знаками й діями. Її можна розглядати як науку про місток між символами та тими поняттями, які вони виражають. Синтаксис зосереджений на усталених формах передачі повідомлення. Його поле дослідження — форми, логіка та граматика знакової системи. Тут мова йде тільки про форми, а не про зміст знаків та символів.

Зазвичай передача повідомлення відбувається в умовах певної соціальної ситуації. Ця ситуація задає контекст передачі наміру (прагматика) та форму повідомлення. Намір в комунікативній ситуації виражається повідомленнями, що містять набори взаємозв'язаних знаків мови, зрозумілих для всіх сторін спілкування. Взаємне розуміння, означає знання мови на рівні встановлених форм (синтаксису) та встановленого значення цих форм (семантики). Та зі сторін, котрі є джерелом повідомлення, кодує його в знаках мови й передає цей код крізь канали зв'язку (емпірика). Обраний канал зв'язку має характерні для себе властивості, що визначають підсумок спілкування, наприклад швидкість передачі сигналів або відстань, на якій таке спілкування можливе.

Цінність інформації визначається корисністю та здатністю її забезпечити суб'єкта необхідними умовами для досягнення ним поставленої мети.

Достовірність — здатність інформації об'єктивно відбивати процеси та явища, що відбуваються в навколишньому світі. Як правило, такою вважається насамперед інформація, яка несе у собі безпомилкові та істинні дані. Під безпомилковістю слід розуміти дані які не мають, прихованих або випадкових помилок. Випадкові помилки в даних обумовлені, як правило, ненавмисними спотвореннями змісту людиною чи збоями технічних засобів при переробці даних в інформаційній системі. Тоді як під істинними слід розуміти дані, зміст яких неможливо оскаржити або заперечити.

Актуальність — здатність інформації відповідати вимогам сьогодення (поточного часу або певного часового періоду).

Часові властивості визначають здатність даних передавати динаміку зміни ситуації (динамічність). При цьому можна розглядати або час запізнення появи в даних відповідних ознак об'єктів, або розходження наявних ознак об'єкта і тих же ознак, що передаються даними. Відповідно можна виділити:

При розгляді захищеності даних можна виділити технічні аспекти захисту даних від несанкціонованого доступу та соціально-психологічні аспекти класифікації даних за мірою їхньої конфіденційності та секретності (властивість конфіденційності).

Суспільна природа — джерелом інформації є пізнавальна діяльність людей, суспільства.

Мовна природа — інформація виражається за допомогою мови — знакової системи будь-якої природи, яка служить засобом спілкування, мислення, висловлювання думки. Мова може бути природною, що використовується у повсякденному житті та служить формою висловлення думок і засобом спілкування між людьми, а також штучною, створеною людьми з певною метою (наприклад, мова математичної символіки, інформаційно-пошукова, алгоритмічна та ін. мови).

Невідривність від мови носія

Дискретність — одиницями інформації як засобами висловлювання є слова, речення, уривки тексту, а у плані змісту — поняття, висловлювання, описання фактів, гіпотези, теорії, закони тощо.

Незалежність від творців

Старіння — головною причиною старіння інформації є не сам час, а поява нової інформації, з надходженням якої попередня інформація виявляється невірною, перестає адекватно передавати явища та закономірності матеріального світу, людського спілкування та мислення.

Розсіювання — існування у багатьох джерелах.

Інформацію можна поділити на види за кількома ознаками:

Для людини інформація поділяється на види залежно від типу рецепторів, що сприймають її.

За формою подання інформація поділяється на такі види:

Поширення інформації — це доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб.

Під поширенням інформації розуміють:

Повідомлення інформації лише особі, якої вона стосується, не є її поширенням. Також не є поширенням інформації викладення відомостей у листах, заявах, скаргах до правоохоронного органу особою, на думку якої порушено її право.

Поширення інформації може відбуватися у двох формах — фактичного твердження чи оціночного судження. Оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовностилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири).

Інформаційні потреби є одним з різновидів нематеріальних потреб людини. Виникає через брак інформації для здійснення людської діяльності і є характерною особливістю, притаманною людині, що відрізняє її від решти живих організмів, які хоч і відчувають потребу в інформації, але винятково для задоволення відносно простих вітальних потреб. Інформаційні потреби людини значно складніші. Процес задоволення інформаційних потреб має ту принципову відмінність порівняно з іншими, що у цьому разі об'єкт споживання — інформація — не тільки не знищується, а, навпаки, на її основі формуються нові інформаційні масиви, призначені для споживання.

Змістом права на інформацію є можливість кожного вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб. Основу правового регулювання права на інформацію в Україні становить Конституція України. Конституційні гарантії права на інформацію закріплено у статтях 32, 34, 40 та 50.

Це право, як і більшість прав людини, не є абсолютним, тобто у деяких випадках його здійснення може бути обмеженим. Перелік цих випадків наводиться у статті 34 Конституції України.




#Article 47: Кібернетика (428 words)


Кіберне́тика ( — «мистецтво управління» від  — «керманич», «стерновий») — наука про загальні принципи керування в комплексі складними (множинними) системами різної природи походження (наприклад, у технічних, біологічних, соціальних та ін.).

Інше значення — наука (чи мистецтво) керування (управління) складними системами різної природи походження на основі знань, що сформовані на зворотних зв'язках.

За визначенням Глушкова — наука про загальні закони одержання, зберігання, передавання й перетворення інформації у складних системах управління.

Слово «кібернетика» вперше вжив як термін для управління в загальному розумінні давньогрецький філософ Платон. Кібернетика як наука виникла лише в 40-х роках XX століття. У 1948 році з'явилася перша праця, присвячена питанням кібернетики — «Кібернетика, або управління і зв'язок у тварині і машині». Автор її — відомий американський учений Норберт Вінер.

Основний об'єкт дослідження кібернетики — кібернетичні системи, які розглядаються абстрактно, незалежно від їх матеріальної природи. Приклади кібернетичних систем — автоматичні регулятори в техніці, ЕОМ, людський мозок, біологічні популяції, людство. Кожна така система є множиною взаємопов'язаних об'єктів (елементів системи), які здатні сприймати, запам'ятовувати та переробляти інформацію, а також обмінюватися нею. Початком історії кібернетики вважають 1947 р. — рік виходу в світ книги Н. Вінера «Кібернетика». Сучасна кібернетика складається з ряду розділів, які є самостійними науковими напрямами. Застосування кібернетичного методу досліджень до різного роду систем привело до виникнення таких галузей, як технічна, економічна, біокібернетика(біологічна і медична кібернетика) тощо. Теоретичне ядро кібернетики утворюють теорія інформації, теорія алгоритмів, теорія автоматів, дослідження операцій, теорія оптимального управління, теорія розпізнавання образів. Кібернетика розробляє загальні принципи створення систем управління і систем для автоматизації розумової праці. Основні технічні засоби для вирішення завдань кібернетики — ЕОМ.

Значний внесок у становлення та розвиток кібернетики зробили українські вчені М. М.  Амосов, П. І. Андон, А. В. Анісімов,  Ю. Г. Антомонов,І. Д. Войтович, В. М. Глушков, В. Ф. Губарев, В. С. Дейнека, Ю. М. Єрмольєв, М. З.  Згуровський, О. Г.  Івахненко, І. М. Коваленко, В. С. Королюк, Ю. Г. Кривонос, В. М. Кунцевич, С. О. Лебедєв, О. А. Летичевський, І. І. Ляшко, А. О. Морозов, О. В. Палагін, В. Н. Редько, Провотар О. І., І. В. Сергієнко, В. В. Скопецький, В. І. Скурихін, К. Л. Ющенко.,

Вітчизняний «Піонер кібернетики» — Віктор Михайлович Глушков. Під його керівництвом у 1966 році була розроблена перша електронно-обчислювальна машина ЕОМ «МИР» (Машина для інженерних розрахунків.
Академік  В.Глушков створив в очолюваному ним  Інституті кібернетики НАНУ відділ біокібернетики на чолі з академіком  М.Амосовим, а також структурний підрозділ- лабораторію математичних методів у біології і медицині, яку очолив професор  Ю. Г. Антомонов, таким чином у 1962 році було започатковано новий напрямок кібернетики — біокібернетику.

Абгарян К. А..

В Україні видається декілька наукових фахових видань, присвячених загальним та окремим питанням кібернетики:




#Article 48: Маркевич Микола Андрійович (865 words)


Марке́вич Мико́ла Андрі́йович (, с. Дунаєць — ) — український історик, етнограф, фольклорист, поет і композитор. Став першим українським енциклопедистом. Російськими націоналістами був названий «український буржуазний націоналіст», підпадав під заборону радянської цензури.

Народився в с. Дунаєць, нині Глухівський район, Сумська область, Україна в сім'ї поміщика Андрія Івановича Маркевича (колишнього імперського дипломата в м. Дрезден і м. Константинополь), родовід якого бере початок з вищої гетьманської адміністрації XVII—XVIII ст. Отримав у спадок від батька Івана Андрійовича близько 700 кріпаків, маєток у селі Турівці Прилуцького полку і будинок у Москві. Матір'ю Миколи Андрійовича була графиня Анастасія Василівна Гудович гербу Одровонж.

У 1804–1809-х мешкав у свого діда в с. Полошках (нині Глухівського району), потім у прабаби й у тітки П. І. Скоропадської в с. Дунаєць, а з 1809 — в Сокиринцях (нині Срібнянський район Чернігівської області), у с. Васьківці, згодом (до 1814) в с. Рудівці (нині Прилуцький район Чернігівської області). У чотирирічному віці умів читати й писати російською, французькою й німецькою мовами.

З 21 березня 1814 навчався в приватній школі Павла Білецького-Носенка в селі Лапинці під Прилуками.

У 1817–1820-их навчався в  при Головному педагогічному інституті в Петербурзі. Там входив до кола О. С. Пушкіна, І. І. Пущина, В. К. Кюхельбекера, А. А. Дельвіга, Ф. М. Глінки, К. Ф. Рилєєва, О. О. Бестужева.

Перший його вірш був вміщений російським поетом В. А. Жуковським на сторінках журналу «Невскій зритель»  1820 року. Микола Маркевич добре опанував музику, навчився гри на фортепіано у відомого піаніста-віртуоза Джона Філда.

З 1820-го був юнкером Курляндського драгунському полку на військовій службі імператорської армії. Тоді російському поетові В. А. Жуковському Маркевич Микола писав:

На початку 1821 відвідав Кам'янку — центр зустрічей учасників Південного таємного товариства. Служив у штабі 2-ї армії, до якої входив полк, що перебував у Тульчині, де він познайомився з майбутніми декабристами, спілкувався з Павлом Пестелем.

У російському журналі  друкує низку власних віршів: Сон-трава, Удавленик, Гетьманство, Мідний бик, Відьма, Русалка та інші, що були схвалені столичними читачами Російської імперії.

Займався дослідницькою роботою, збирав історичні документи Козацької Доби з метою створення вперше українського енциклопедичного словника, в якому, як він вважав, міг би кожен українець і українка знайти історичні, географічні, статистичні дані про Україну, біографії видатних осіб українського народу. Протягом 10 років створив понад 100 тисяч статей для енциклопедичного словника, систематизувавши це в алфавітному порядку в 30-ти величезних зошитах. Обсяг його роботи, підготовлений до публікації, становив 11 томів по 600 сторінок кожний. Але тому, що у виданні  брали участь деякі «вчені особи Російської імперії», які назвали окремі його українські книжки, опубліковані 1836 в Москві «Большой исторический, мифологический, статистический и литературный словарь Российского государства» , то він припинив друкувати словник, пізніше жалкував через втрачену можливість публікування. Він писав В. Жуковському:

До всіх своїх творів він сам писав ноти музики. Так видана була збірка в Москві 1840 року «Народные украинские напевы, положенные для фортепьяно Николаем Маркевичем» . Лев Жемчужников став власником цілої рукописної збірки українських народних пісень і дум з нотами, написаними власноруч М. А. Маркевичем, але які не були надруковані. Лев Жемчужников згадував:

У журналі  його звинуватили в написанні історії «мікроскопічної країни» Малоросії (України), в якій « … не більш як мільйон населення та сорок тисяч розбійного козацького війська». Російський літературний критик Віссаріон Бєлінський навіть виступив публічно проти важливої наукової діяльності Миколи Маркевича:

Микола Маркевич був знайомий із Тарасом Шевченком. І 1847 поклав на музику вірш Шевченка «Нащо мені чорні брови». Шевченко присвятив Миколі Маркевичу вірш «Бандуристе, орле сизий». Тарас Григорович звертався до Миколи Андрійовича за порадами під час створення поеми «Гайдамаки» та під час творчої праці над офортами на історичну тематику.

Після публікації історичної праці «История Малороссии» упродовж майже 15 років не з'явилося жодної друкованої праці Миколи Маркевича.

З 1850-го він почав тяжко хворіти. Друкувати його праці знову почали після смерті імператора Миколи І. 

Долучився Микола Маркевич до укладання українського словника, куди увійшло 45 тисяч слів, прислів'я, приказки, казки, пісні, старовинні універсали, листи, літописи, історичні акти. Був відомим колекціонером старовинних історичних документів. Створив у Турівці історичний архів із рідкісними стародруками, історичними манускриптами, гетьманськими універсалами, листами видатних діячів України й Росії, етнографічними конспектами, де домінувала частка оригіналів, що сягала кінця XVI століття. Його провінційний архів налічував 12 тисяч рукописів українською, турецькою, татарською, польською, російською, французькою, німецькою, латинською, грецькою, грузинською, вірменською мовами. Майже половину з них він устиг класифікувати, системно описати і ввести до каталогу. Серед відомих у тому архіві були документи генерального підскарбія Андрія Марковича; документи гетьманів Івана Скоропадського, Кирила Розумовського, Кочубеїв і Гудовичів; матеріали з книгозбірні Петра Рум'янцева в с. Ташані Переяславського повіту. 

Микола Маркевич перевіз із Полтави за сприяння Івана Котляревського і полтавського віце-губернатора бібліотеку родичів Іполита Богдановича (400 томів книжок, рукописи, «Келейный Летописец» Дмитра Ростовського) тощо. З маєтку своєї тітки П. І. Скоропадської в с. Дунаєць Глухівського повіту знайдені у коморах дві скрині зі старовинними рукописами також приєднав до того архіву.

Помер післятривалої хвороби і був похований у родовому склепі біля церкви Всіх Святих, у посадженому й виплеканому ним саді на правому березі річки Перевід, навпроти села Турівки (Турівська волость Прилуцький повіт).

Одним із перших в українській романтичній поезії витворив образ народного співця («Бандурист»), став першим, хто пов'язав мотив героїзму козацтва з політичною сучасністю України та її національно-визвольними потребами й прагненнями.

Мав п'ять синів від шлюбу з Уляною Олександрівною Ракович (1809–1893 рр.):

У Прилуках є вулиця Миколи Маркевича.

У с. Дунаєць (на території навчально-виховного комплексу) у серпні 2018 року відкрили пам'ятний знак. Автор знаку глухівський скульптор Геннадій Матюхін




#Article 49: Іван Багряний (1006 words)


 
Іва́н Багря́ний (справжнє ім'я: Лозов'яга Іва́н Па́влович (також: Лозов'ягін); , Охтирка, Харківська губернія, Російська імперія — 25 серпня 1963, Новий Ульм, ФРН) — український поет, прозаїк, публіцист, політичний діяч.

Народився в сім'ї муляра Павла Петровича Лозов'яги. Мати — Євдокія Іванівна Кривуша — походила із заможного селянського роду із села Куземин біля Охтирки. У сім'ї, крім Івана, виховувалися також син Федір і дві дочки — Неоніла та Єлизавета.

У шестирічному віці почав навчатися в церковнопарафіяльній школі, потім закінчив в Охтирці вищу початкову школу. 1920 року вступив до технічної школи слюсарного ремесла, потім — до Краснопільської школи художньо-керамічного профілю.

Того ж 1925 року під псевдонімом І. Полярний власними силами видав в Охтирці невеличку збірку «Чорні силуети: П'ять оповідань». В оповіданнях описані враження від побаченого й пережитого автором під час поїздки Україною. Це переважно безрадісні реалістичні картини життя тогочасного суспільства.

У 1920-х роках видав низку поетичних творів: збірку віршів «До меж заказаних», поеми «Монголія», «Вандея», «Газават», п'єсу «Бузок» про графоманів. У 1929 році на власний кошт видав віршовану поему «Ave Maria», яка майже миттєво була заборонена цензурою й вилучена з книгарень.

Пробув 11 місяців у камері одиночного ув'язнення у внутрішній тюрмі ГПУ. А 25 жовтня 1932 року його звільнили з-під варти і на три роки відправили до спецпоселень Далекого Сходу. Про період перебування Івана Багряного на Далекому Сході в 1932—1937 роках досі мало відомостей: Охотське море, тайга, життя серед українців Зеленого Клину. Утеча в Україну та арешт у дорозі, новий термін (3 роки) — тепер уже в таборі БАМТАБу.

Точних даних про час повернення Івана Багряного із заслання немає: 16 червня 1938 року його повторно було арештовано, сидів у Харківській в'язниці УДБ-НКВС на Холодній горі. Йому пред'явили нове звинувачення — участь чи навіть керівництво у націоналістичній контрреволюційній організації. Хоч тривали довгі дні знущань та допитів, Акт про закінчення слідства 26 березня 1939 року з висунутими проти нього обвинуваченнями І. Багряний не підписав. 1 квітня 1940 року було прийнято постанову, в якій відзначалося, що всі свідчення про контрреволюційну діяльність належать до 1928 — 1932 років, за що він уже був засуджений, а «…інших даних про антирадянську діяльність Багряного-Лозов'ягіна слідством не добуто». Хворий, знесилений, Іван Багряний повернувся в Охтирку.

Автобіографічні подробиці про ці п'ять років життя — арешт, тортури, втечу із заслання й повернення на батьківщину — письменник відобразив у романі «Сад Гетсиманський».

Радянсько-німецька війна застала письменника в Охтирці. Він одразу пішов в українське підпілля, передислокувався до Галичини. Іван Багряний працював у референтурі пропаганди, писав пісні на патріотичні теми, статті різноманітного характеру, малював карикатури й плакати агітаційного призначення. Одночасно він брав участь у створенні Української Головної Визвольної Ради (УГВР), у розробці її програмових документів.

Попри таку завантаженість Іван Багряний не покинув літературної праці. 1944 року він написав один із своїх найталановитіших творів — роман «Звіролови» (згодом відомий як «Тигролови»).

У січні 1944 написав, перебуваючи у Тернополі, поему «Гуляй-Поле».

У березні 1945 Багряний перебував у Карпатах у селі Даба разом з рештою місії ЗП УГВР. У квітні 1945, коли радянські війська почали наближатися до місця перебування групи українців, частина членів місії ЗП УГВР, що не мандрувала з родинами, виїхала до столиці Незалежної Хорватської Держави Загреба. Дещо пізніше до групи приєднався й Іван Багряний. У столиці Хорватії делегація ЗП УГВР провела весь квітень і ця країна відбилася й на творчості Івана Багряного. Саме у цей період він писав роман «Люба» про партизанську боротьбу ОУН/УПА, в якій сам нещодавно брав участь. У тексті уривка, що зберігся, часто трапляються хорватські топоніми і явища: м. Вараждін, р. Драва, усташі, четники генерала Драголюба Михайловича, які воювали проти усташів. А назву твору письменник дав на честь Люби Комар, радистки місії ЗП УГВР, учасниці «Процесу 59» в 1941 році. Рукопис роману письменник власноруч знищив, бо «розсердився на героїв цього роману, діячів партизанського резистансу, колишніх моїх друзів, а пізніше — замотеличених героїв «таборових держав», моїх запеклих ворогів».

Іван Багряний написав брошуру — програмний для нього памфлет „Чому я не хочу вертатись до СРСР?“, де виклав політичну декларацію національної гідності й прав людини, яка пережила примусову репатріацію, насильство, тортури, приниження як колишній в'язень, остарбайтер, полонений, позбавлений власного імені. Він логічно обґрунтував закономірність еміграції з Радянського Союзу — батьківщини-мачухи, котра пішла на геноцид проти власного народу. 1948 року Багряний заснував Українську революційно-демократичну партію (УРДП) і відтоді цілих 17 років — до самої смерті редагував газету „Українські вісті“. Письменник був головою Виконавчого органу Української Національної Ради і заступником президента УНР.

Помер Іван Багряний 25 серпня 1963 року. Похований у місті Новий Ульм (Німеччина) на цвинтарі, при вулиці Ройттір (Neu-Ulmer Friedhof, an der Reuttier Str.). Могила Івана Багряного — перша могила ліворуч від входу на цвинтар, що навпроти вул. Фіннінгер (Finninger Str.). Автор надгробного пам'ятника — скульптор Лео Мол. Пам'ятника на могилі освячено 3 жовтня 1965.

Перша дружина — Антоніна Зосімова, діти: Борис і Наталя. На еміграції одружився з Галиною Тригуб. Їхні діти: Нестор і Роксолана.

Західні дослідники творчості Івана Багряного відзначали унікальну здатність письменника до „кошмарного гротеску“, неабиякого гумору серед відчаю, оптимізму — серед трагедії в глухій війні, що проводиться на величезних просторах євразійської імперії. Юзеф Лободовський твердить, що „Сад Гетсиманський“ перевищує силою вислову все, що дотепер на цю тему було написано, з другого ж боку — є виразним свідченням глибокого гуманізму автора, що на самому дні пекла зумів побачити людські прикмети навіть у найозвіріліших осібняків».

Популярність іншого роману «Тигролови», що його Юрій Шерех вважав утвердженням жанру українського пригодницького роману, — «українського всім своїм духом, усім спрямуванням, усіми ідеями, почуттями, характерами», спричинилася до пародіювання Мосендзом та Кленом образу багрянівського Григорія Многогрішного. Так з'явився гумористичний Горотак, що на думку Лавріненка, читався радше як беззлобний дружній шарж. Зате незадовго до смерті письменника, а саме 1963 року, з'явилася політично заангажована публіцистична книжка-пасквіль «На літературному базарі. Поезія, проза і публіцистика Івана Багряного».

Етапи творчого шляху:

Теми творчості:

Вибрана бібліографія творів Багряного:

Твори опубліковані в еміграції: збірка «Зо­ло­тий бу­ме­ранг» (1946; вона да­ла під­ста­ву Ю. Ше­ре­ху-­Ше­ве­льо­ву пос­та­ви­ти ім’я ав­то­ра по­ряд з Ула­сом Сам­чу­ком, як двох най­ви­дат­ні­ших пись­мен­ни­ків ук­ра­їн­ської еміг­ра­ції); ро­ма­ни «Тиг­ро­ло­ви» (1944, дру­га ре­дак­ція — 1946-1947), «Сад Гет­си­ман­ський» (1950), «Ог­нен­не ко­ло» (1953), «Ан­тон Бі­да — ге­рой тру­да» (по­е­тич­на са­ти­ра, 1956), «Буй­ний ві­тер» (1957), «Лю­ди­на бі­жить над прір­вою» (1965), п’є­си — «Мо­рі­ту­рі» (1947), «Ге­не­рал» (1944), «Роз­гром» (1948) та ін­ші тво­ри.




#Article 50: Федькович Осип-Юрій Адальбертович (667 words)


О́сип Ю́рій Федько́вич (повне ім'я і прізвище — Осип Домінік Гординський де Федькович; псевдоніми: Гуцул-Невір, Юрій Коссован, О. Ф. та ін.; * 8 серпня 1834, Путила — † 11 січня 1888, Чернівці) — український письменник-романтик, передвісник українського національного відродження Буковини.

Народився в родині небагатого шляхтича-службовця Адальберта Федьковича гербу Сас в містечку Сторонці-Путилові на буковинській Гуцульщині (тепер смт. Путила Чернівецької області). Вчився у Чернівецькій німецькій реальній школі (1846—1848), пізніше працював у Ясах і Нямці (Молдова, 1849—1852).

Відбував військову службу (1852—1863) у Семигороді, 1859 року став поручником; тоді ж брав участь у поході австрійського війська до Італії, під час якого написав перший вірш українською мовою — «Нічліг» (1858).

Писав спочатку німецькою мовою. Для написання ранніх віршів українською використовував латинську абетку, бо кирилиці не знав. По звільненні з військової служби працював війтом у рідному містечку, був шкільним інспектором Вижницького повіту (1869—1872).

Запрошений до Львова, у 1872—1873 працював редактором у видавництві «Просвіти» і театрі «Руська Бесіда».

Останні роки провів у Чернівцях, де у 1885—1888 був редактором газети «Буковина».

За заслуги на літературній ниві обраний почесним членом НТШ.

Помер 11 січня 1888 р. у Чернівцях, де й похований на Руському цвинтарі.

Про юність Ю. Федьковича у Чернівцях Орест Сливинський написав історичний роман «Плач флояри» (Київ: видавництво «Радянський письменник», 1988). Пізнішим рокам життя Федьковича присвячено роман Р. Андріяшика «Сторонець» (1998 року відзначений Шевченківською премією).

Першими друкованими творами Федьковича були німецька балада та романтичне оповідання «Der Renegat» (1859, сліди балади, опублікованої окремо, загублено). Творчість німецькою мовою письменник не припиняв до кінця життя, видавши дві збірки поезій («Gedichte», 1865; «Am Tscheremusch. Gedichte eines Uzulen», 1882) та надрукувавши ряд віршів у часописах. Кілька творів, в тому числі німецький переклад трагедії «Довбуш», лишилися в рукописах. У німецькомовній творчості Федькович розробляє переважно ті ж проблеми, розгортає ті ж мотиви, що й у творчості українською мовою; нерідко твір німецькою мовою є перекладом або переспівом його українського твору або навпаки. Поетичні писання Федьковича німецькою мовою були високо оцінені Нойбауером, здобули схвальні відгуки І. Франка, О. Маковея, чеського літературознавця К. Кадлеца.

У поетичній творчості: збірки «Поезії» (1862 року), «Поезії» (1862-67), «Поезії» (3 тт. 1867-68), «Дикі думки» (1876) й ін. Федькович поєднував впливи західноєвропейського романтизму з буковинським фольклором. У його ліричних віршах переважає гуцульська тематика, в якій відтворено переживання жовнірів, відірваних від рідного краю, які у відчаї доходять до дезертирства чи самогубства: «Дезертир», «В арешті», «Рекрут», «Святий вечір». З цією темою тісно пов'язана туга гуцула за родиною, домом, батьківщиною та жовнірська неволя: «Нічліг», «Марш на Італію», «Під Кастенодолев», «У Вероні», «Під Маджентов», «В церкві», «Новобранчик» й ін. Поеми Федьковича присвячені героїчним подвигам опришків, месників за кривду народу: «Довбуш» (1862), «Юрій Гінда», «Лук'ян Кобилиця» (1865), «Киртчалі», «Шипітські берези» та ін. Частина поетичної творчості Федьковича позначена впливом Т. Шевченка.

Більшість оповідань і повістей Федьковича (з'являлися у галицьких журналах, 1876 М. Драгоманов видав окремою збіркою) розкривають буйний світ гуцульського життя, нещасне кохання через брак взаємності чи інші перешкоди: «Люба-Згуба» (1863), «Серце не навчити», «Дністрові кручі». До жовнірської теми Федькович звертається і в прозі: «Штефан Славич», «Сафат Зінич», «Жовнярка», «Побратим», «Три як рідні брати» й ін. На деяких творах Федьковича позначився вплив етнографізму Г. Квітки і розмовної манери Марка Вовчка.

Крім поезії і прози, Федькович писав драми: побутова комедія «Так вам треба» (1865), історична трагедія «Хмельницький» (у 3 ред.: 1883—1887), мелодрама «Керманич» (1876, 1882); переробки чужих авторів: «Як козам роги виправляють» (за В. Шекспіром — «Приборкання Непокірної»). Крім цього, перекладав драми В. Шекспіра «Гамлет», «Макбет», Р. Ґотшаля «Мазепа». Найвдалішою є його історична драма «Довбуш» (у 3 ред: 1869, 1876 і 1918), яку ставлено на сценах в галицьких і буковинських театрах.

Федькович писав вірші німецькою мовою «Gedichte von J. Fedkowicz» (1865), «Am Tscheremusch. Gedichte eines Uzulen» (1882); перекладав Й. В. Ґете, Ф. Шиллера, Г. Гайне, братів Грімм, О. Пушкіна, Г.-К. Андерсена та ін.

Незважаючи на певні запозичення з поезії Шевченка (а в прозі — з Марка Вовчка), Федькович був талановитим, до І. Франка найбільшим письменником Західної України. Багато його пісень, покладених на музику, набули великої популярності: «Окресни, Бояне!», «Як засяду коло чари», «Гуляли» й ін.

В багатьох населених пунктах існують вулиці Юрія Федьковича. Детальніше див.: Вулиця Федьковича




#Article 51: Франко Іван Якович (11133 words)


Іва́н Я́кович Фра́нко́ (, с. Нагуєвичі — , Львів, Австро-Угорщина) — видатний український поет, прозаїк, драматург, літературний критик, публіцист, перекладач, науковець, громадський і політичний діяч. Доктор філософії (1893), дійсний член Наукового товариства імені Шевченка  (1899), почесний доктор Харківського університету (1906). Член Всеукраїнського Товариства «Просвіта».

Упродовж своєї понад 40-літньої творчої активності Франко надзвичайно плідно працював як оригінальний письменник (поет, прозаїк, драматург) і перекладач, літературний критик і публіцист, багатогранний науковець — літературо-, мово-, перекладо- й мистецтвознавець, етнолог і фольклорист, історик, соціолог, політолог, економіст, філософ. Його творчий доробок, писаний українською (більшість текстів), польською, німецькою, російською, болгарською, чеською мовами, за приблизними оцінками налічує кілька тисяч творів загальним обсягом понад 100 томів. Усього за життя Франка окремими книгами і брошурами було понад 220 видань, у тому числі понад 60 збірок його оригінальних і перекладних творів різних жанрів. Він був одним із перших професійних українських письменників, тобто заробляв на життя літературною працею.

Іван Франко народився 27 серпня 1856 року в присілку Війтова гора (Слобода) села Нагуєвичі Самбірського округу Королівства Галичини та Володимирії.

Батько, Яків Франко (1802—1865), був заможним сільським ковалем. За однією з версій, в яку вірив і сам Іван Франко, батьківський рід походив від німецьких колоністів, чим пояснював незвичне прізвище, бо, мовляв, у ньому є «кавалочок німця». Проте згідно з останніми дослідженнями, родина Франків мешкала на теренах давнього Руського воєводства ще до Розборів і масового переселення туди німецьких колоністів. На відміну від них, належала до греко-католицької церкви.

Мати, Марія з дому Кульчицька (1835—1872), походила із т. зв. «ходачкової» (збіднілої) шляхти та належала до герба Сас. Коли Іванові було дев'ять років (1865), помер батько. Мати вийшла заміж удруге за Григорія Гаврилика, який був молодший за Марію на шість років. Вітчим уважно ставився до дітей і фактично замінив їм батька. Франко підтримував дружні стосунки з ним упродовж усього життя. На 16-му році життя Івана (1872) померла мати. Вітчим одружився вдруге.

Попри те що рано залишився сиротою, Іван Франко здобув ґрунтовну освіту. «Школу Франко перейшов довгу і хорошу» (М. Зеров). У 1862 році батько віддав Івана до т. зв. тривіальної (початкової) школи у сусідньому селі Ясениця Сільна, звідки родом була дружина Якова Франка — Іванова мати. У 1864—1867 Іван продовжив навчання в т. зв. нормальній Головній міській школі отців василіян у Дрогобичі (з німецькою мовою викладання), а 1867 року вступив до Дрогобицької реальної гімназії ім. Франца-Йосифа (яка саме тоді переходила на польську мову навчання).

І. Франко писав про своїх учителів із гімназії у творах «Спомини із моїх гімназійних часів», оповіданні «Гірчичне зерно» та інших. Згадує Іван Франко о. О. Торонського, К. Охримовича, Е. Турчинського, Ю. Турчинського, Е. Міхонського та І. Верхратського.

Іван Верхратський, який був класним керівником Івана Франка, давав йому читати книги М. Драгоманова, П. Куліша, Т. Шевченка та інших українських письменників, організував у гімназії літературний гурток, до якого входили 12 учнів, у тому числі Іван Франко. Про початок своєї літературної діяльності Іван Франко розповів у листі до М. Драгоманова від 26 квітня 1890:

Уже навчаючись у гімназії, Франко виявив феноменальні здібності: міг майже дослівно повторити товаришам годинну лекцію вчителя; знав напам'ять усього «Кобзаря»; домашні завдання з польської мови нерідко виконував у поетичній формі. У цей період Іван багато читав: твори європейських класиків, культурологічні, історіософські праці, популярні книжки на природничі теми. Тоді ж почав перекладати твори античних авторів (Софокла, Евріпіда).

Ще в нижчій гімназії Франко почав комплектувати власну бібліотеку (налічувала майже 500 книжок українською та іншими європейськими мовами), збирати фольклор, писати вірші та прозу. Перший вірш «Великдень» (1871), присвячений батькові, на жаль, не зберігся до нашого часу. 1873 роком датуються перші збережені поезії («Пісні народнії», «Моя пісня», «Котляревський» та ін.) й драматичні спроби літератора-початківця («Юґурта», «Ромул і Рем»).

Під впливом трьох листів Михайла Драгоманова до редакції «Друга» перейшов на радикально зорієнтовані світоглядні позиції. За громадсько-політичну діяльність, яку було кваліфіковано як соціалістичну пропаганду, Франко 4 рази був ув'язнений австрійською владою (у 1877, 1880, 1889 і 1892). Через перший арешт змушений був перервати навчання у Львівському університеті, проте відновив його у 1878—1879, прослухавши загалом 7 семестрів. Повну вищу освіту завершив пізніше, у 1890—1891, навчаючись у Чернівецькому університеті 8-й семестр, необхідний для докторату.

У 1870—1880-х Франко провадив активну журналістську та публіцистичну діяльність. Разом із Михайлом Павликом видавав журнал «Громадський друг» та альманахи «Дзвін» і «Молот» (усі 1878), спільно з Іваном Белеєм — журнал «Світ» (1881—1882), із гуртком львівського студентства — молодіжний журнал «Товариш» (1888). Співпрацював також у виданнях українських народовців: газеті «Діло» (1883—1886), журналах «Зоря» (у 1883—1886) та «Правда» (1888); багатьох польських і австрійських часописах.

Зневірившись у співпраці з галицькими народовцями, Франко спільно з діячами «Старої Громади» пробував заснувати власний незалежний орган («Поступ»). З цією метою двічі їздив до Києва — 1885 і 1886 року, зустрічався з громадсько-культурними діячами (Миколою Лисенком, Михайлом Старицьким, Єлисеєм Трегубовим, Павлом Житецьким та ін.). Тоді-таки познайомився і зі своєю майбутньою дружиною Ольгою Хоружинською.

Протягом певного часу, зокрема, в 1890 році був членом Історичного товариства у Львові ().

У 1890 став одним із засновників і першим головою (до 1898) Русько-української радикальної партії (РУРП) — першої української політичної партії, редактором її друкованих органів — газет «Народ» (1890—1895), «Хлібороб» (1891—1895), «Громадський голос» (з 1895). Тричі балотувався від цієї партії на виборах до галицького сейму та австрійського парламенту (1895, 1897, 1898), щоразу безуспішно (через виборчі махінації влади).

У 1893 у Віденському університеті під керівництвом відомого славіста В. Яґича захистив дисертацію «Варлаам і Йоасаф, старохристиянський духовний роман і його літературна історія» і здобув учений ступінь доктора філософії, однак до викладання на кафедрі української словесности Львівського університету, що звільнилася по смерті Омеляна Огоновського, допущений не був (хоча габілітація успішно відбулася 1895).

Разом із дружиною Ольгою Франко видавав літературно-науковий журнал європейського зразка «Житє і слово» (1894—1897). Упродовж 1887—1897 працював у редакції польської газети «Kurjer Lwowski» (десятиріччя «в наймах у сусідів»). За публікацію у віденській газеті «» полемічної статті «Поет зради» (1897), що містила гострі оцінки творчости А. Міцкевича, Франка під тиском обурених польських шовіністів було звільнено з роботи в редакції «Kurjera». Того ж року через контроверсійну статтю «Дещо про себе самого» (передмову до польськомовної збірки малої прози «Obrazki galicyjskie») письменник зазнав гострої й несправедливої критики з боку галицьких народовців, найперше Юліана Романчука.

У 1899 Франко вийшов зі складу РУРП і приєднався до Української національно-демократичної партії. Тоді-таки завдяки підтримці Михайла Грушевського став дійсним (1899; 1904 — почесним) членом Наукового товариства ім. Шевченка (НТШ), відтак відійшов від активної політичної діяльності та присвятив себе літературній і науковій праці. Очолював філологічну секцію (1898—1901; 1903—1912) та етнографічну комісію (1898—1900; 1908—1913) НТШ; був співредактором журналу «Літературно-науковий вістник» (1898—1907; спільно з Михайлом Грушевським та Володимиром Гнатюком).

За власним зізнанням Франка, значний вплив на його життя і творчість мали взаємини з жінками. Він пережив принаймні три глибокі кохання: до Ольги Рошкевич (у заміжжі Озаркевич), Юзефи Дзвонковської та Целіни Журовської (в заміжжі Зиґмунтовської), кожне з яких знайшло вияв у художній творчості. Одначе дружиною письменника стала киянка Ольга Хоружинська, шлюб із якою він узяв у травні 1886 року в Павлівській церкві при Колегії Павла Ґалаґана в Києві. Одруження Франка-галичанина з «українкою» сприймалося тодішніми киянами як уособлення духовної і політичної єдності Західної та Східної України. У подружжя було четверо дітей: Андрій (1887—1913), Тарас (1889—1971), Петро (1890—1941) і Анна (1892—1988). Від 1901 року періодично, а з 1909 року — щорічно Франко виїздив із родиною на відпочинок у с. Криворівню на Гуцульщину, де щоліта збиралися видатні діячі української культури (М. Грушевський, В. Гнатюк, М. Коцюбинський, Леся Українка, О. Кобилянська, Г. Хоткевич та ін.). 1902 року Франки спорудили власний будинок на околиці Львова (вул. Понінського, 4). Нині у будинку письменника розташований Львівський національний літературно-меморіальний музей Івана Франка (вул. Івана Франка, 152).

Останнє десятиріччя Франкового життя минало переважно в самоті та фізичних і психологічних стражданнях. Уже від 1900 року з періодичними загостреннями протікало психічне захворювання дружини письменника, яка час від часу проходила курси лікування в клініці для душевнохворих. Починаючи з 1908 року, і сам Франко страждав від тяжкої психофізіологічної недуги (за сучасними медичними даними — інфекційний ревматоїдний поліартрит), унаслідок якої мав деформовані й паралізовані руки. Це значно утруднило йому продуктивну літературну й наукову працю, якої він, одначе, не припиняв до самої смерті.

Від 13 листопада 1915 до 1 квітня 1916 року (за іншими джерелами — 15 березня 1916 року) поет перебував у Притулку українських січових стрільців («Приют для хорих i виздоровцiв УСС у Львові») по вулиці Петра Скарги, 2–А.

Іван Франко помер у віці 59 років 28 травня 1916 року о 16-й годині.

Помер Іван Франко без передсмертної сповіді, хоча бажання висповідатися мав. Однак не вдалося знайти священника, якому поет зміг би відкрити свою душу. Спершу він відмовився від сповіді в о. Володимира Гургули, мотивуючи це, за спогадами Олени Грозикової, різними політичним переконаннями і тим, що ціле життя боровся проти о. Гургули. Прогнав Франко і молодого православного капелана, який повівся нетактовно, надмірно випитуючи в нього, чи він вірує в Бога, і чи, бува, не атеїст. Приходив до Франка в останні дні його життя і молодий василіянин о. Теодозій Галущинський. З його слів, Франко спочатку всіляко намагався оминати тему віри або намагався відбутися загальними фразами, а коли о. Галущинський запропонував йому тайну сповіді, звернувши увагу на його стан тяжкої хвороби, «Франко задумався: знов почав підносити закиди проти віри і вкінці таки не хотів сповідатися».

Франкова смерть позначилася конфліктом з духовенством. Ольга Роздольська у спогадах писала: «Громада бажала справити покійному парадний похорон з більшим числом священників. Та швидко виявилося, що про це і мови не може бути, бо ж покійний був „явним ворогом духовенства“». Як стверджував о. Т. Галущинський, о. Андрій Білецький, який заступав митрополита Андрея Шептицького, коли той перебував під арештом в Росії, не дав дозволу на церковний похорон Івана Франка. Втім, о. Василь Давидяк, побоюючись помсти з боку прихильників Франка, не виконав офіційного розпорядження церковної влади і доручив провести церковний похорон о. Володимиру Гургулі.

Похований 31 травня на Личаківському цвинтарі у Львові.

Усебічно обдарований, енциклопедично освічений, надзвичайно працьовитий, Франко виявив себе на багатьох ділянках української культури. Був поетом, прозаїком, драматургом, критиком й істориком літератури, перекладачем, видавцем. Сюжети для творів Франко черпав з життя і боротьби рідного народу, з першоджерел людської культури — зі Сходу, античної доби, Ренесансу. Був «золотим мостом» між українською і світовими літературами.

Нерідко Івана Франка називають титаном праці. Євген Маланюк свого часу писав: «Свідомо чи несвідомо, з власного пересвідчення чи з чужого голосу, але кожен, почувши ім'я Франка, здіймає шапку незалежно від свого місця народження. Тут діє інстинкт величі».

У поетичному доробку Франка близько пів тисячі окремих ліричних і ліро-епічних творів, частина з яких виходили за життя поета в 11 збірках (з урахуванням перевиданих).

Умовно всю поетичну творчість франкознавці (В. Корнійчук, Б. Тихолоз) розглядають у межах таких світоглядно-естетичних періодів: 1) 1873—1876 (лірика «молодечого романтизму»); 2) 1876—1889 (поезія «пророцтва і бунту»); 3) 1890—1901 (лірика «болю існування» та «щиролюдської моральности»); 1901—1906 (лірика «трансцендентного художнього слова», або «влади творчого духа»); 1907—1916 (поезія років недуги, або «катастрофи і катарсису»). У межах цих періодів виокремлюються:

Перший вірш Франка «На Великдень 1871 року» не зберігся. Він був присвячений батькові, як і пізніші поеми «Святий Валентій» та «Історія товпки солі». Перші друковані вірші («Моя пісня» і «Пісні народнії») з'явилися 1874 року у львівському студентському журналі «Друг» під псевдонімом «Джеджалик».

Починаючи з другого видання «З вершин і низин», поет послідовно структурує свою поезію за циклами, іноді називаючи їх «жмутками» (як у збірці «Зів'яле листя») або «карткою» («Картка любові»). Франко-поет експериментує і з усталеними канонічними формами віршування («вольні сонети», «тюремні сонети», «тріолет», «буркутські станси») та стилями (у циклі «В плен-ері» застосовує імпресіоністичний спосіб опису), і з традиційними фольклорними жанрами веснянки, пісні, думи, які наповнює новим психологічним змістом («Веснянки», «Осінні думи», «Думи пролетарія», «Скорбні пісні», «Пісня геніїв ночі», «Нові співомовки»). Часто у віршах розгортає власні ідеї за принципом a rebours (навпаки), відштовхуючись від певних цитат зі Святого Письма — Псалтиря, Книги пророка Єремії; з пам'яток давньої української літератури, зокрема «Слова о полку Ігоревім» (цикли «На старі теми», «De Profundis»; «Вразуми мя, жив буду», «Анастасій Синаїт говорить», «Блюдитеся біса полуденного», «Во человіціх благословеніє!»); за допомогою латинських сентенцій з античних джерел («Semper tiro», «Sic transit», «Аnima saltans», «Semper idem»), а також наслідує принципи укладання збірників у давній українській літературі (збірка «Мій Ізмарагд», цикл «Із книги Кааф»), експериментує з формою вільного вірша (цикл «Вольні вірші»). У зрілій Франковій поезії переважають морально-етичні сюжети («Мій Ізмарагд», «Давнє й нове»), психорефлексійні настрої («Із днів журби») та філософсько-гуманістичні роздуми («Semper tiro»).

Розвиток ліричної рефлексії в поетичній творчості Франка відбувається за принципом розгортання філософської тріади «теза — антитеза — синтез» («З вершин і низин» — «Зів'яле листя» — «Semper tiro»).

Поемарій Франка містить більше півсотні творів, з яких 13 залишилися незавершеними. До поем Франка також увійшла серія з 31-ї притчи та легенди, частина з яких увійшла до збірок «Мій Ізмарагд» та «Давнє й нове». Ліричну та епічну основу мають оригінальні спроби Франка у жанрі «віршованого оповідання», зразки якого були представлені в циклах «Галицькі образки» (у фрагментах «Марійка», «Нове життя», «Голод») та «Жидівські мелодії» («Сурка (Оповідання служниці))», «У цадика (Оповідання жидівки)», «З любови (Оповідання конокрада)», «По-людськи (Оповідання онучкаря)».

За життя окремою книжкою Франко видав тільки одну збірку поем з авторською передмовою «Поеми» (1899), куди ввійшло 5 текстів з авторським коментарем: два на мотиви дохристиянського народного епосу — «Істар», «Сатні і Табубу» та три на основі західноєвропейських середньовічних оповідань — «Бідний Генріх», «Поема про білу сорочку» та «Похорон» як «легенда про великого грішника».

Загалом поеми Франка можна згрупувати за такими жанрово-тематичними блоками:

Частина поем увійшли до складу поетичних збірок: другого видання «З вершин і низин» — «Панські жарти» й у складі циклу «Оси» — «Ботокуди» та «Мандрівка русина з Бідою»; циклу «Легенди» — «Смерть Каїна», «П'яниця», «Цар і аскет»; до збірки «Із днів журби» — «Іван Вишенський» і «На Святоюрській горі»; до збірки «Давнє й нове» — «Замість пролога. Святовечірня казка»; у складі циклу «Із злоби дня. Із тридцятиліття 1878—1907» — «Українсько-руська студентська мандрівка літом 1884 року», «Сучасний літопис»; до збірки «Semper tiro» — «Лісова ідилія» з прологом-посвятою М. Вороному, що є відповіддю Франка у дискусії щодо питання вартості «мистецтва для мистецтва», та поема з містерійним тлумаченням життя після смерті «Страшний суд».

У доробку Франка є декілька незавершених поем: «Про багача, що їздив біду купувати» (народна казка) (1877), «Сон князя» (1877), «Наймит» (поема з народних переказів) (1878), «Історія товпки солі» (1879), «Історія мідяного крейцара» (1879), «Сяся» як перший варіант драматичного образка «Чи вдуріла?» (1882); «Голод (Уривок з поеми „Різуни“)» (1893), «Марійка» (1882; 1893), «Нове життя» (1886; 1890; 1893) — три останні ввійшли до циклу «Галицькі образки» збірка «З вершин і низин»), а також уривки задуманих ширших історій — «Ольга» (1875), «Самійло Кішка» (1875), «Де є в світі правда?» (1878—1879), «Снігова казка» (1880—1881).

Франко — автор своєрідних антологій поетичних переспівів-варіацій: «Найдавніша історія України до 1008 року в поетичних образах» (інша назва — «Студії над найдавнішим Київським літописом», 1907—1916 роки) й «Ad urbe condita» (поетичні твори за мотивами історії стародавнього Риму, 1915—1916 роки) та упорядник «Антології української лірики від смерти Шевченка», «Акорди» (1903).

Проза Івана Франка — складний і багатий ідейно-художній комплекс із великим розмаїттям тем та ідей, жанрових, сюжетно-композиційних і наративних форм; комплекс, у якому порушено значну кількість проблем, де віднаходимо широкий спектр стилістичних вирішень: від готики й пізнього романтизму до модернізму. У царині прози письменник працював понад сорок років, з 1871—1872 навчального року, коли писав шкільні задачі для вчителів словесності, до 1913-го, адже саме тоді вийшла у світ друга редакція роману «Петрії й Довбущуки». За цей час з-під пера Франка з'явилося 10 романів і повістей та близько 150 творів малої прози (повісток, оповідань, новел, нарисів, образків, казок, ескізів, етюдів тощо).

Твори малої прози письменника об'єднано у 19 прижиттєвих збірок:

Прозові художні твори Франко творив трьома мовами: українською, польською та німецькою. Часто перекладав українською ті, що їх написав спершу чужими мовами.

У розвитку Франкової прози виокремлюємо 3 періоди:

Науковий та ідеальний реалізм. Зацікавлення сільським життям та його проблемами неминуче привернуло увагу письменника до поблизького Борислава, де в середині XIX століття інтенсифікувалася розробка нафтових і озокеритових природних покладів. Закономірною у творчості Франка, отже, стала поява збірки (циклу) «Борислав. Картини з життя підгірського народу» (1877). До збірки увійшли оповідання «Ріпник» та «На роботі» (в останньому Франко один із перших у світовому письменстві застосував модерну техніку «потоку свідомості»), а також повістка «Навернений грішник». Логічним продовженням циклу стала натуралістична соціально-психологічна повість «Boa constrictor» (1878, 1884, 1907). Ці твори засвідчують поворот від пізнього романтизму до позитивізму у світогляді та натуралізму в художній творчості Франка; поворот, який закономірно випливав із концепції «наукового реалізму», що його письменник сформулював у статті «Література, її завдання і найважніші ціхи» (1878). Поява наступних творів інспіровано задумом автора зобразити персонажів різних професій та занять з драматичними чи й трагічними перипетіями їхнього життя («Моя стріча з Олексою», «Муляр», «Слимак», «Сам собі винен», «Хлопська комісія», «Домашній промисл», «Маніпулянтка», «Поки рушить поїзд» та ін.). Задум подати «цілу громаду характерів з тюремного життя» Франко реалізував і поглибив у повістці «На дні» (1880) — одному із його знакових натуралістичних творів. Міметичний підхід до моделювання художнього світу, топос в'язниці, поетика характеротворення, намагання епатувати читача, ідейний зміст твору — усе це свідчить про успішне втілення концепції «наукового реалізму».

Природа Франкового творчого обдарування, очевидно, не могла зациклитися виключно на ретельному дослідженні тих «тисяч дрібниць», що того вимагав «науковий реалізм». У творчому єстві письменника поступово визрівала нова естетична концепція — «ідеального реалізму» з її тяжінням до психологічного аналізу соціального явища, до створення незвичайних щодо загалу типів, котрі, однак, є носіями й промоторами нових суспільно-політичних ідей, до верифікації цих ідей в історичному минулому, до витворення соціальних утопій. Її Франко сформулював у листі до М. Павлика від 12 листопада 1882 р. «Захар Беркут», «Борислав сміється», «Мавка», «Вільгельм Телль», «Панталаха» й «Під оборогом», «Для домашнього огнища», «Основи суспільності» — ці та інші твори засвідчують відхід Франка від натуралізму й пошук нових форм ословлення складних стосунків між психікою індивіда та світобудовою. Своєрідним підсумком прозового доробку Франка 1870—1880-х років стала збірка «В поті чола. Образки з життя робучого люду» (1890) з передмовою М. Драгоманова. Поліжанрова й багатотемна, вона стала етапом реалізації Франкової програми створення збірного образу галицького суспільства.

Упродовж 1885—1886 рр. Франко працював над романом «Не спитавши броду», який через цілу низку проблем залишився незавершеним і за життя письменника в повному обсязі надрукований не був. У наступному романі «Lelum і Polelum» (напис. 1887) Франко експлуатує близнюковий міф, який експлікується насамперед через образи братів-близнят Владка (Владислава) і Начка (Гната) Калиновичів, інтелігентів-«хлопоманів» — адвоката та редактора суспільно-політичної щоденної газети «Гонець», котра захищає права сільського люду. В основу сюжетів соціально-психологічної повісті «Для домашнього огнища» (1892) та такого ж роману «Основи суспільности» (1894—1895) покладено скандально відомі львівські судові процеси.

У 1890-х рр. з-під пера Франка вийшла ціла низка різножанрових творів малого формату, а також збірка «Obrazki galicyjskie» (1897) з драстичною передмовою «Nieco o sobie samym» («Дещо про себе самого»). 1900 року з'явився друком соціально-психологічний роман «Перехресні стежки», одне з вагомих художніх досягнень письменника в царині великої прози і водночас вузловий пункт у його творчості між поетиками двох генерацій.

Назустріч модернізмові. Проза Франка початку XX століття виявляє потужну тенденцію до пошуку новітніх художньо-естетичних засобів та форм моделювання художньої дійсності; тенденцію, що бере свій початок наприкінці попереднього століття, все більше вияскравлюючись та міцніючи. Слухаючи доповіді Міріама (З. Пшесмицького), полемізуючи з «Молодою Музою», читаючи твори молодших письменників (В. Винниченка, В. Стефаника, Марка Черемшини, Л. Мартовича та ін.) і захоплюючись ними, Франко у своєму творчому єстві відчуває напругу між старим і новим у літературі (його «Хлопська комісія» стара у порівнянні зі «Злодієм» В. Стефаника!), прагне «йти за віком», встигати за молодшими, «модернішими» письменниками, тому шукає нових способів «оброблювання» тем і сюжетів, прагне заглянути в «сутінки» людської душі, в оту «нижню свідомість», яка, виявляється, є значно глибшою, багатшою на збережені враження, ніж свідомість «верхня» (власне свідомість).

Можемо тепер сміливо говорити про виразні риси модернізму у прозі Франка, зокрема про такі його стильові різновиди, як декаданс (його елементи виразні в оповіданні «Odi profanum vulgus», романах «Лель і Полель» та «Перехресні стежки», деяких інших творах), символізм («Терен у нозі», «Як Юра Шикманюк брів Черемош»), сюрреалізм («Неначе сон», «Син Остапа»). Є й декілька суто імпресіоністичних оповідань і новел (їх цикл започаткований ще «давньою» «Лесишиною челяддю», доповнений «Полуйкою», «Під оборогом», «Дріадою»). У праці «Старе й нове в сучасній українській літературі» (1904) Франко веде мову про синтез як основну методологічну засаду при моделюванні художнього світу. Видимими ознаками синтезу у Франковій прозі стали потужний філософський струмінь, схильність до оперування глобальними абстрактними категоріями (добро — зло), до параболізації художньої структури, до сміливого застосування засобів художньої умовності, фантастики, ірреального, до ліризації й драматизації епічного тексту, що характерне для таких творів, як «Хмельницький і ворожбит» (1901), «Терен у нозі» (1904), «Батьківщина» (1904), «Хома з серцем і Хома без серця» (1904), «Під оборогом» (1905), «Будяки» (1905), «Сойчине крило» (1905), «Як Юра Шикманюк брів Черемош» (1906), «Великий шум» (1907), «Син Остапа» (1908), «Неначе сон» (1908), «Гуцульський король» та ін.

Драматургія Франка, започаткована ще в дрогобицький період, збагатила українську літературу зразками історичної («Три князі на один престол», 1874; «Славой і Хрудош», 1875) і психологічної драми («Украдене щастя», 1891—1893), соціальної комедії («Рябина», 1886, 2-га ред. — 1893—1894; «Учитель», 1893—1894), неоромантично-фантасмагоричної драматичної поеми-казки («Сон князя Святослава», 1895), «сократичного» філософського діалогу («На склоні віку», 1900), одноактної п'єси на різноманітну тематику («Послідній крейцар», 1879; «Будка ч. 27», 1893—1897; «Майстер Чирняк», 1894; «Кам'яна душа», 1895; «Суд Святого Николая», 1895; «Чи вдуріла?», 1904).

У листі до А. Кримського від 26 серпня 1898 року Франко зізнавався:…скажу Вам, що драма — моя стародавня страсть. Ще в гімназії я писав історичні драми, а бувши студентом університету, виставив був навіть одну драму на аматорськім спектаклі [Т. 50, с. 113].З листів Франка-гімназиста довідуємося, що яко драматург він розпочав свою діяльність ще 1873 року у шостому класі Дрогобицької гімназії, написавши польською мовою п'єсу «Юґурта» і фрагмент драми (німецькою мовою) «Ромул і Рем», в основі яких ‒ епізоди римської історії. Через рік скомпонував драму «грецької трагедії з хорами» «Ахілл» та трагедію «Месть яничара», яку пропонував редакції журналу «Друг» (на жаль, не збереглася). У цей час перекладав для українського театру О. Бачинського (першого режисера в Галичині) «Марнотратника» Ф. Раймунда, драму К. Гуцкова «Урієль Акоста», лібрето Г. Мельяка і Л. Галеві до опери Ж. Офенбаха «Прекрасна Єлена» тощо. Яків Білоштан вважає, що внаслідок творчої роботи над збагаченням репертуару цього театру, поглибився інтерес Франка до драматургії і розпочалась його оригінальна драматична творчість, що тривала з перервами протягом усього життя (Білоштан Я. Драматургія Івана Франка. К., 1956. с. 71). Тож після закінчення Дрогобицької гімназії, вирушаючи на навчання до Львова, письменник вже віз із собою власні історичні драми періоду княжої доби — незакінчену «Славой і Хрудош» (1875) та драму на три дії «Три князі на один престол» (1874), де порушено тему міжусобних воєн, через які українці не могли дати гідної відсічі зовнішнім ворогам. Останню драму, до речі, поставив аматорський гурток студентського товариства «Академический кружок» 1876 року у Львові. Проте вистава не мала успіху. У листі до М. Драгоманова від 26 серпня 1898 року Франко зізнавався, що після цього «зневірився в своїй драматичній здібності і надовго покинув писати драму» [Т. 50, с. 113].

У другій половині 1870-х років Франко написав сатиричні комедії, уривки з яких опубліковано посмертно. Мова про незакінчену комедію на три дії «Східне питання» (опублікована у книзі Я. Білоштана «Драматургія Івана Франка», с. 79), «сучасну комедію» на галицьке попівство «Konkury pana Chwyndiuka» («Женихання пана Хвиндюка»), написану польською мовою (точна дата написання невідома, кінець 1870-х — початок 1880-х рр.). Уривки з обидвох варіантів опубліковані у 24-му томі «Зібрання творів Івана Франка у 50 томах». На початку 1879 року Франко закінчив роботу над триактною комедією «Жаби», у якій автор їдко висміював галицьких «рутенців і ботокудів». Про неї він згадував у листі до Ольги Рошкевич від 2 січня 1879 року. Писав, що готує до друку комедію, в якій будуть висміяні «до крайніх преділ наші літературні і професорські поваги: Ільницький, Шараневич, Огоновський, Барвінський, Партицький і Площанський» [Т. 48, с. 138]. Доля твору, на жаль, невідома.

Гострі соціальні проблеми сучасності — обов'язку і права, взаємозв'язку совісті людини і способу її життя, влади грошей, які розглядаються через призму душевного стану героя, письменник порушував у «драматичному образку» на одну дію «Послідній крейцар» (1879) (спільні мотиви також звучать у незакінченій поемі «Історія мідяного крейцара» та оповіданні «На вершку»).

Розквіт драматургічної творчості Франка припадає на 90-і роки XIX століття — саме тоді письменник повертається до історичної тематики та завершує драматичну поему, властиво, «драму-казку» «Сон князя Святослава» (В. Працьовитий зараховує її до жанру національно-патріотичної драми). Джерелом сюжету про київського князя слугує народна казка «Про царя, що ходив красти», яку письменник опублікував у журналі «Житє і слово» 1895 року. У центрі п'єси, просякнутої драматизмом боротьби за владу — проблема згуртування суспільних сил України-Руси, порушено питання вірності, патріотизму та зрадництва, дрібних міжусобиць та розбрату між князівськими родинами, що завдають шкоди державним інтересам.

Ще восени 1886 року Франко написав трагікомедію «з життя підгірського народу» в трьох діях «Рябина», але за життя письменника її так і не надруковано. Через сім років (1893) він зробив другу її редакцію, сподіваючись поставити на сцені: розширив п'єсу до 4-х дій (доти було три), змінив прізвища окремих персонажів, пом'якшив надто «крамольні» з погляду цензури місця. Проте в театральному сезоні «Руської бесіди» вона з'явилася тільки після втручання у текст цензорів. Очевидно, Франко занадто прозоро натякав на недоліки тогочасної системи влади у сюжетному конфлікті між урядниками та сільською громадою (війт Рябина, якого обрала громада, прагне нажитися за її кошт, проте люди змушують його зректися посади і віддати незаконно забрану землю). На полі автографа тексту проти того місця, де селянин Казидорога розповідає про знущання з нього війта Рябини та його поплічників, тодішній театральний референт театру «Руська бесіда» Євген Олесницький написав: «Заостро на сцену, хотя щира правда».

Проблему інтелігенції письменник втілює здебільшого в сатиричній драмі — «комедії» на чотири дії «з життя сільського вчителя» «Учитель». Викривальний пафос в ній спрямовано на «„начальство“ різного калібру — від війта-самодура та його поплічників-шахраїв до тих „темних духів“ на вищих бюрократичних щаблях, для яких чесність і принциповість є політичним злочинством» (Мороз Л. Драматургія Івана Франка // Дивослово. 1996. № 5—6). Прообразом головного героя — шляхетного сільського інтелігента Омеляна Ткача, що присвятив життя просвітницькій справі, є народний вчитель Михайло Воробець.

Самобутніми, новаторськими за змістом та формою були й одноактні п'єси Франка періоду 90-х років: трагічна психологічна драма «Будка ч.27» (1893—1896), у якій знедолена покритка Ксеня через 20 років звершує помсту над зрадником Прокопом Завадою, політична комедія-памфлет «Майстер Чирняк» (1895) — перший в українській драматургії твір, що порушує тему соціально-економічного життя галицького міста, та драматична поема «Кам'яна душа», написана на основі сюжету народної пісні на опришківську тематику «Павло Марусяк і попадя» 1895 року. У цей час також вийшла друком п'єса «Війт заламейський» — вільна прозова переробка віршованої драми іспанського драматурга Педро Кальдерона (1600—1681) «Саламейський алькальд». 1896-го року Франко передав рукопис драми театрові «Руської бесіди», і протягом тривалого часу вона була представлена в його репертуарі, бо мала значний успіх у глядачів (детальніше див.: Зібрання творів Івана Франка у 50 т. ‒ Т. 23, с. 431—432).

Спробою відродити шкільний або вертепний театр із його наївною символікою та традиційними постатями святих є драматичний образок Івана Франка «Суд Святого Николая» (1895). Наскрізь перейнята дидактичним духом, драма покликана утвердити християнські цінності та показати через судження отця Миколая справжню вартість добрих учинків.

Безперечно, однією з найкращих п'єс Івана Франка є соціально-психологічна драма з елементами трагедії «Украдене щастя», в якій Франко порушив моральні, духовні та соціальні проблеми свого часу. П'єса написана на конкурс, що його оголосив Львівський крайовий виділ 1891 року, і відзначена 2-ю премією в розмірі 200 гульденів. Спочатку мала назву «Жандарм», проте через цензуру письменник мусив «підкоригувати» її і замінити у тексті «жандарма» на «поштаря». В основу сюжету драми Франко поклав «Пісню про шандаря», яку досліджував у розвідці «Жіноча неволя в руських піснях народних» [Т. 26, с. 248‒253]. Основний драматичний конфлікт розкривається у любовному трикутнику: Михайло Гурман — Микола Задорожний — Анна, зокрема в колізіях стосунків жандарма Михайла Гурмана із дружиною Миколи Анною. Свого часу рідні брати, щоб не ділитися з Анною часткою спадщини, розлучили її з коханим Михайлом, сфальшували листа про його загибель на війні і насильно видали заміж за нелюба Миколу. Та коли вона дізналася всю правду, попри складну внутрішню боротьбу свободи почуттів і подружньої обітниці, попри страх перед Богом і сором перед людьми, вирішила повернути собі хоч дрібку втраченого щастя. Врешті, одурений і понижений перед громадою та самим собою Микола під час сварки з жандармом вбиває його сокирою. На думку С. Хороба, однією із характерних прикмет «Украденого щастя» є переакцентування драматизму зі зовнішнього на внутрішнє, зміщення драматичної дії у бік психологізму, що свідчить про новаторство поетики драми ХХ століття (Хороб С. Франкові концепції драматизму і конфлікту крізь призму європейської теорії // Іван Франко — письменник, мислитель, громадянин: Матеріали Міжнародної наук. конференції. Львів, 1998. С. 274).

Сценічна історія драми почалася 1893, коли її вперше поставили у львівському театрі «Руська бесіда». На прем'єрі був присутній письменник. «П'єса Франка, хоч і її скасував комітет і потім поліційна цензура, зробила могутнє враження. І ми сміливо можемо твердити, що в українській драматичній літературі вона займе видатне місце. Про це можна судити з того сприйняття, яке вона мала серед громадськості…», — писав «Kurier Lwowski» у своїй першій рецензії на прем'єру. Того ж року її поставили у 12 містах Галичини. У Києві «Украдене щастя» вперше інсценізувала трупа П. Саксаганського в лютому 1904 року. Роль Миколи Задорожного виконав І. Карпенко-Карий, жандарма Михайла — М. Садовський, Анни — Л. Ліницька (детальніше про сценічне життя героїв Франкових п'єс див. монографію: Білоштан Я. Іван Франко і театр. К.,1967. С. 105‒159).

Свою драматичну творчість Франко завершив на початку ХХ століття, коли 1904 року опублікував у книзі «Маніпулянтка та інші оповідання» драматичну сцену (образок) «Чи вдуріла?». У творі виразно відчутний модерністичний тип мислення, адже у центрі його зображення — не зовнішня подієвість, а згущений емоційно-психологічний конфлікт головної героїні — повії Каміли, яку не зумів і не схотів врятувати байдужий до її внутрішнього світу «добропорядний» Юліан. Драма має трагічну розв'язку.

Іван Франко також є основоположником українського наукового театрознавства, теоретиком та істориком драми. Як театральний критик з кінця 80-х — на початку 90-х років він рецензував вистави за творами І. Котляревського, М. Старицького, С. Гулака-Артемовського, М. Кропивницького, Панаса Мирного, Н. Кибальчич, О. Огоновського та ін. Написав цілий ряд статей та досліджень, серед яких «Руський театр у Галичині» (1885), «Наш театр» (1892), «Руський театр» (1893), «Русько-український театр (Історичні обриси)» (1894). У своїх критико-театрознавчих працях осмислював, за словами Л. Мороз, непрості історичні шляхи розвитку театру в Галичині у широкому зіставленні з західноєвропейським театром і драматургією (Мороз Л. Драматургія Івана Франка // Дивослово. 1996. № 5‒6. С. 4).

У літературній спадщині Івана Франка значне місце посідає перекладацький доробок. Він стверджував, що «переклади чужомовних творів, чи то літературних, чи наукових, для кожного народу є важним культурним чинником», а «передача чужомовної поезії, поезії різних віків і народів рідною мовою, збагачує душу цілої нації, присвоюючи їй такі форми і вирази чуття, яких вона не мала досі, будуючи золотий міст розуміння і спочування між нами і далекими людьми, давніми поколіннями»
Працю над перекладами з різних мов Франко почав, будучи гімназистом старших класів. Про свої ранні спроби у цій галузі письменник згадував: «В тім же часі, а особливо в вищій гімназії, я напсував багато паперу, пишучи драми, поезії, перекладаючи всяку всячину (Письмо Святе, Гомера, Софокла, Нібелунгів, Рукопис Короледворську і т. и.)». Дебютні його переклади — перша пісня «Одіссеї» Гомера, гімн «Прометей» Ґете, драми «Електра» Софокла — датуються, відповідно, веснами 1873 та 1874 і осінню 1874. 1879 року побачила світ перша збірка його перекладів «Думи й пісні найзнатніших європейських поетів».

Перекладав Франко до останніх днів свого життя. Останній його переклад — стародавньої легенди з історії Риму — датовано 13 березня 1916. Загалом знав 14 мов (польську, німецьку, грецьку, латинську, старослов'янську, чеську, російську, французьку, англійську, болгарську, угорську, італійську, їдиш). Франкові переклади не обмежені конкретним часом написання оригіналів — це період від ІІІ—ІІ тис. до н. е. — аж до початку ХХ ст. Перекладів авторів античної літератури у його доробку найбільше — 75 (Квінт Курцій Руф, Платон, Сапфо, Арістофан, Менандрта та ін.).

Перекладацька діяльність Франка охоплює творчість різних народів та епох: староруські, староанглійські, старогрецькі, староіндійські, староісландські, старонімецькі, староугорські, старошотландські, старонорвезькі словесні пам'ятки; албанські, болгарські, єврейські, італійські, іспанські, чеські, сербо-хорватські, боснійсько-герцеговинські, польські, португальські, румунські, китайські, німецькі народні пісні, санскритський епос, вавилонські гімни, біблійні легенди, єгипетські казки, твори античних письменників і співців епохи Відродження, зразки польської, російської, чеської, словацької, сербської, австрійської, австралійської, англійської, американської, французької, угорської, німецької, швейцарської, італійської, шведської, норвезької літератур. Здебільшого Франко супроводжував свої та чужі переклади власними історичними та бібліографічними коментарями, подекуди й цілими розвідками про конкретну епоху, коли творив той чи інший автор, про значення твору для світової літератури, про труднощі перекладу тощо Інколи разом із художніми творами перекладав і вступні статті та коментарі до них (передмова Г.-К.-Ш. Масперо, коментар Е. Коскена до єгипетських казок).

Ось перелік деяких письменників, що їх перекладав Франко: з німецької та австрійської літератур (Й.-В. Ґете, П. Шербарт, Марія Янічек, Лінкей (Йозеф Попер), Г. Гайне, Б. Боян, К. Лясвіц, Г.-Е. Лессінг, Н. Ленау, К.-Ф. Мейєр); з англійської (В. Шекспір, Р. Бернс, Дж. Байрон, Ч. Діккенс,Дж. Мільтон,П.-Б. Шеллі, А. Ремсей); з французької літератури (В. Гюго, П. Верлен, Ж. Мореас, Ж. Рішпен, Г. Флобер, Е. Золя, А. Доде, П. Люїс, Ш. Фолей, А. Франс, Семен Земляк, де Ке де Сент Амур (історична розвідка про Анну, королеву Франції), 2 вірші франкомовного бельгійського поета Ж. Роденбаха); з іспанської літератури (М. де Сервантес, Лопе де Вега, Педро де Кальдерон); з американської літератури (Марк Твен); з італійської (Д. Алігієрі, Дж. Бруно, Г. Д'Аннунціо); з нідерландської (Мультатулі); із шведської (В. фон Гейденстам,А. Стріндберґ); з угорської (Калман Міксат); з чеської (К. Гавлічек-Боровський, Ю. Зеєр, В. Веверка, Я. Врхліцький); з чорногорської (Л. Йовович); з польської (А. Міцкевич, С. Старжинський, А. Асник, А. Немоєвський); з єврейської (В. Еренкранц-Збаразький, М. Розенфельд); з давньої української літератури (І. Вишенський); з російської (Т. Шевченко, уривки з поеми «Слепая», О. Афанасьєв-Чужбинський, М. Лермонтов,М. Некрасов, О. Пушкін, М. Гоголь, О. Герцен, М. Салтиков-Щедрін, М. Вагнер, М. Чернишевський). Робив переспіви з Біблії.

Інколи Франко декілька разів перевидавав свої переклади, доповнюючи тексти та коментарі. До прикладу, «Пригоди Дон-Кіхота» вперше було надруковано у журналі «Дзвінок» (1891, № 2—7; 9; 11—23). Цей же текст без змін видано окремою книжкою з передмовою «Мігуель Сервантес і його „Дон-Кіхот“» 1892 р. Друге виправлене і доповнене видання поеми («Пригоди Дон-Кіхота» з іспанської переробив І. Франко) побачило світло денне 1899 р. у Львові, а третє, також поправлене, — 1913 р.

У журналі «Літературно-науковий вістник» (1898—1906) у рубриці «Із чужих літератур» Франко вмістив серію своїх статей, супроводжуючи їх перекладами вибраних ним письменників.

У 1912—1913 роках переклав більше ніж 100 віршованих уривків для другого українського видання збірки арабських казок «Тисяча і одна ніч». Працював над уривками з «Махабхарати» та індійськими казками з «Панчатантри».

Перекладав з української на польську (народні пісні, поезії Т. Шевченка, С. Руданського), на німецьку (народні пісні, твори Т.Шевченка, П. Куліша).

Франко — автор численних переспівів, написаних в останні роки життя — «Студії над найдавнішим київським літописом» (1907—1916) та циклу поетичних творів за мотивами історії Стародавнього Риму (1915). Перша праця — це переспіви, реконструкції та тлумачення оповідань Іпатіївського літопису, що за своїм характером наближається до наукової розвідки. Протягом 1874—1915 рр. здійснив переклади та переспіви з ассіро-вавилонської, давньоіндійської, давньоарабської, давньоримської та давньогрецької поезії.

Питання теорії та практики перекладу Франко порушував у багатьох передмовах до власних перекладів, до перекладів М. Куліша із В. Шекспіра, а також у таких працях, як «Шевченко по-німецьки», «Шевченко в німецькім одязі», «Шекспір в українців», «Переклади українських творів», «Переклади Шевченка на сербську мову», «Передмова (до збірки „В наймах у сусідів“)», «Інтернаціоналізм і націоналізм у сучасних літературах». Вагоме місце у його науково-теоретичному доробку посідає його праця «Дещо про штуку перекладання».

Франко-науковець — автор численних наукових праць з історії та теорії літератури, літературної критики, фольклористики, етнології, мовознавства, перекладознавства, мистецтвознавства, релігієзнавства, історії, економіки, соціології, філософії, ба навіть описового природознавства. Видатний філолог, Франко здобув визнання міжнародної наукової спільноти свого часу насамперед як упорядник і науковий редактор фундаментальних корпусів «Апокрифи і легенди з українських рукописів» (у 5 т., 1896—1910) та «Галицько-руські народні приповідки» (у 3 т., 6 кн., 1901—1910), автор ґрунтовних досліджень з історії української літератури («З остатніх десятиліть ХІХ віку», 1901; «Южнорусская литература», 1904; «Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р.», 1910 та багато ін.)., у тому числі літературної медієвістики («Іван Вишенський і його твори», 1895; «Карпаторуське письменство ХVІІ—ХVІІІ вв.», 1900; «Святий Климент у Корсуні», 1902—1905, окреме вид. 1906; «До історії українського вертепу ХVІІІ в.», 1906 тощо) та шевченкознавства («Темне царство», 1881—1882, окреме вид. 1914; «„Тополя“ Т. Шевченка», 1890; «„Наймичка“ Т. Шевченка», 1895; «Шевченкова „Марія“», 1913 та багато ін.), естетико-психологічного трактату «Із секретів поетичної творчости» (1898), мовознавчих праць («Етимологія і фонетика в южноруській літературі», 1894; «Двоязичність і дволичність», 1905; «Причинки до української ономастики», 1906; «Літературна мова і діялекти», 1907 й ін.), циклу фольклористичних моноінтерпретацій «Студії над українськими народними піснями» (1907—1912, окреме вид. 1913). Класикою українського перекладознавства стала праця «Каменярі. Український текст і польський переклад. Дещо про штуку перекладання» (1912, окреме вид. 1913).

Франко — автор ґрунтовних мистецтвознавчих студій із теорії та історії українського і світового театру («Руський театр у Галичині», 1885; «Руський театр», 1893; «Русько-український театр (Історичні обриси)», 1894, та ін.), рецензій і відгуків на театральні вистави, низки статей на музикознавчі теми. Важливе культурологічне значення мають його релігієзнавчі дослідження «Потопа світа» (1883), «Поема про сотворення світу» (1904, окреме вид. 1905), «Сучасні досліди над Святим Письмом» (1908) тощо. Франкові належать і кількадесят економічних, соціологічних та історичних праць, зокрема, перший зразок жанру історичної біографії в українській історіографії — «Життя Івана Федоровича та його часи» (1883).

Як оригінальний мислитель з проникливою історіософською інтуїцією, Франко розробив власний варіант позитивістської концепції соціального прогресу (див. філософські праці «Наука і її взаємини з працюючими класами», 1878; «Мислі о еволюції в історії людськости», 1881; «Що таке поступ?», 1903), а також одним із перших в українській інтелектуальній історії діагностував антигуманну сутність та передбачив згубні політичні наслідки марксизму та соціал-демократизму (див. гострокритичні статті «Соціалізм і соціал-демократизм», 1897; «А.Фаресов. Народники и марксисты. С.-Петербург, 1899», 1899; «До історії соціалістичного руху», 1904; передмову до збірки «Мій Ізмарагд», 1898, та ін.) і чітко сформулював ідеал національної самостійності (пор. «Поза межами можливого», 1900; «Одвертий лист до гал[ицької] української молодежі», 1905).

Філософсько-соціологічні, суспільно-політичні концепції Франко трактував у студіях «Nauka і jej stanowisko wobec klas pracujących» (1878), «Мислі о еволюції в історії людськости» (1881—1882), «Найновіші напрямки в народознавстві» (1895); студію «Соціалізм і соціал-демократизм» (1897) Франко присвятив критиці «наукового соціалізму», матеріалістичної концепції історії; «» (1903) — оглядові суспільно-культурного розвитку з критикою комуністичної концепції держави. 1904 року Франко написав наукову працю, відому під назвою «».

На світогляд Франка вплинули позитивізм філософії Оґюста Конта, Герберта Спенсера, еволюціонізм у природознавчих дослідах Чарльза Дарвіна, Ернста Геккеля (соціальний дарвінізм якого він, тим не менш, нещадно критикував у своїх праці «Що таке поступ?»), теорії французьких, німецьких, російських соціологів, літературні критики від Нікола Буало, Готгольда Лессінґа до Тена, Леметра, Ґійо, Брюнетьера, Брандеса, та ін. Проте Франко залишився собою, мав власний світогляд, увійшов у свідомість наступних поколінь як невтомний будівничий людських душ українського народу.

Праці Франка з теорії й історії літератури, літературної критики, починаючи з докторської дисертації «Варлаам і Йоасаф. Старохристиянський духовний роман і його літературна історія» (1895) та габілітаційної — «Розбір Наймички Шевченка» (1895), є цінним внеском в українське літературознавство. Найбільшою науковою працею Франка є 5-томове видання «Апокрифи і леґенди з українських рукописів» (1896—1910) — монументальна збірка текстів рукописного матеріалу з наукового аналізу. До студій Франка з старої і сер. доби належать: «Св. Климент у Корсуні» (1902—1904), «Карпато-руське письменство XVII—XVIII вв.» (1900), причинки до історії української старовинної драми, зокрема вертепної («До історії українського вертепа XVIII в.», 1906). З нової літератури Франко приділив увагу творчості Івана Котляревського, Маркіяна Шашкевича, Тараса Шевченка, Осипа Федьковича, Олександра Кониського, Лесі Українки, Степана Самійленка, Володимира Винниченка та ін. Низку розвідок Франко присвятив слов'янським літературам, особливо російській і польській, як також західноєвропейській. Підсумком літературознавчих студій і монографій була стаття «Южнорусская литература» (1904) у словнику Брокгауза і Ефрона та загальний курс «Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 року» (1910). Теоретичні погляди на завдання літератури Франко сформулював у студіях «З секретів поетичної творчости» (1898), «Теорія і розвій історії літератури» (1899), в яких підкреслював суспільний підклад літературного твору, однак вихідною точкою його оцінки Франко вважав артистичний хист автора та літературно-естетичні цінності твору.

Франко приділяв увагу питанню літературної мови, написавши такі праці: «Етимологія і фонетика в южноруській літературі», «Літературна мова і діалекти» (1907), «Причинки до української ономастики» (1906) та ін. Франко відстоював думку про єдину українську літературну мову, вироблену на наддніпрянських діалектах і збагачену західноукраїнськими говірками. За праці на відтинку філології Харківський університет 1906 року нагородив Франка почесним докторатом, крім того, він був членом багатьох слов'янських наукових товариств. Пропозиція Олексія Шахматова і Федора Корша про обрання Франка членом Російської АН не була здійснена через заборону царського уряду.

У ділянці фольклору й етнографії Франко зібрав багато джерельного матеріалу, написав низку студій і статей про одяг, харчування, народне мистецтво, вірування населення Галичини, які публікував у журналах «Світ», «Друг», «Житє і Слово», «Зоря», «Кіевская старина», «ЗНТШ» та ін. З 1898 року Франко керував Етнографічною комісією НТШ (до 1913 року) і разом з Володимиром Гнатюком редагував «Етнографічний збірник». До найважливіших студій Франка з ділянки фольклору належать: «Дещо про Борислав» (1882), «Жіноча неволя в руських піснях народних» (1883), «Jak powstają pieśni ludowe?» (1887), «Вояцька пісня» (1888), «Наші коляди» (1889), «Із уст народу» (1894—1895), «Eine ethnologische Expedition in das Bojkenland» (1905), «Огляд праць над етнографією Галичини в XIX ст.» (1928). Капітальною фольклористичною працею є «Студії над українськими народними піснями» (три томи у «ЗНТШ»; окреме видання 1913 року), в яких Франко застосував історично-порівняльний метод.

Економічні праці Франка, трактовані в історичному плані, присвячені станові робітництва: «Промислові робітники в Східній Галичині й їх плата 1870 р.» (1881), «Про працю» (1881), а також селянства в Галичині: «Земельна власність у Галичині» (1887, 1914), «Еміґрація галицьких селян» (1892), «Селянський рух у Галичині» (1895), «Гримайлівський ключ в 1800 р.» (1900), «Селянський страйк в Східній Галичині» (1902), «Громадські шпихлірі і шпихлірський фонд у Галичині 1784—1840 рр.» (1907).

Тісно пов'язані з соціологічними, суспільно-політичними й економічними історичні розвідки Франка, близько 100 друкованих праць, більшість з них присвячені селянському рухові й революції 1848 року в Галичині та польсько-українським взаєминам. До першої групи належать: «Польське повстання в Галичині 1846 р.» (1884), «Панщина та її скасування в 1848 р. в Галичині» (1898 і 1913), «Лук'ян Кобилиця. Епізод з історії Гуцульщини в першій половині XIX ст.», «Причинки до історії 1848 р.». До другої — «Дещо про стосунки польсько-руські» (1895), «Поляки й русини» (1897, німецькою й українською мовами), «Нові причинки до історії польської суспільності на Україні в XIX ст.» (1902), «Русько-польська згода й українсько-польське братання» (1906). Інститут історичної праці Франка: причинки до історії Церкви (2 розвідки про єпископа Йосифа Шумлянського, 1891 і 1898 рр.), «Хмельнищина 1648—1649 рр. У сучасних віршах» (1898), «Тен як історик французьської революції» (1908), «Стара Русь» (1906), «Причинки до історії України-Руси» (1912), статті зі старої історії України та багато ін.

Характеристична для еволюції світогляду Франка його публіцистика, якій не бракувало й наукового підходу, тому часто в його творчості розмиваються грані між науковим і публіцистичними есе. Франко бачив Україну як суверенну одиницю «у народів вольних колі». При цьому він багато уваги приділяв здобуттю загальнолюдських прав. Почавши свою громадську діяльність з москвофільського гуртка, він незабаром покинув його для народовецького табору. За студентських часів Франко захоплювався соціалізмом, студіював Маркса й Енґельса, а коли побачив облудність «нової релігії», її завзято поборював. Назагал у Франка помітна еволюція від крайнього радикалізму до поступового націонал-демократизму. У своїй статті «Що таке поступ?» Франко одним із перших спрогнозував появу тоталітаризму і тоталітарної держави.

Франко відомий своїм інтересом до індійської культури, він вивчав літературу, філософські твори, тексти Вед на санскриті. Сам він говорив: «Жаль, що я не орієнталіст».

Першу свою працю зі сфери психології Іван Франко опублікував 1881 року, через два роки після того, як Вільгельм Вундт 1879 року відкрив у Лейпцигу психологічну лабораторію. Стаття називалася «Чутливість на барви, її розвиток і значення в органічній природі: Реферат на працю американського природознавця Аллена Ґранта».

Надалі в багатьох своїх публіцистичних та наукових працях Іван Франко користувався відомими на той час психологічними методами. Найкраще це виявляється в статті «З секретів поетичної творчости» (1898) (II розділ має назву — «Психологічні основи»), психологічних аналізах діяльності тогочасних суспільних діячів і психологічному аналізі персонажів із творчості відомих тоді класиків літератури.

В історії української видавничої справи І. Франко відомий як професійний видавець і редактор. За сорок років видавничої діяльності він зумів організувати і видати чимало періодичних та неперіодичних видань.

Після занепаду «Світу» І. Франко продовжував шукати способи та фінанси для заснування власного видання. 1886 він підготував план журналу «Поступ», але далі проспекту проєкт не просунувся через брак коштів.

І. Франко разом з М. Павликом, як учасники першої політичної партії галичан, почали видавати кілька періодичних видань: «Народ»(1890—1895), «Хлібороб»(1891—1895), «Громадський голос» (1892—1939), «Радикал» (1895—1896), що порушували громадсько-політичні й економічні проблеми села.
Впродовж 1894—1897 рр. І. Франко видавав і редагував часопис «Житє і слово». Журнал виходив спочатку з підзаголовком «Вісник літератури, історії і фольклору» (1894—1895), згодом — «Вісник літератури, політики і науки» (1896—1897). Перший підзаголовок підкреслював етнографічно-фольклористичне наповнення видання, другий — виражав його громадсько-політичне спрямування .

І. Франко став одним із засновників та редакторів ще одного періодичного видання НТШ — «Етнографічного збірника»(1895—1929). Протягом 1898—1907 рр. був співредактором журналу «Літературно-науковий вісник» спільно з М. Грушевським та В. Гнатюком.

Франко-видавець був ініціатором, координатором та редактором видавничих серій «Дрібна бібліотека» (1878—1880), «Наукова бібліотека» (1887), «Літературно-наукова бібліотека» (1889—1897), «Хлопська бібліотека» (1896—1899), «Універсальна бібліотека» (1909—1912), «Міжнародна бібліотека» (1912—1914) та «Всесвітня бібліотека» (1914—1917), багатьох інших видань Наукового товариства ім. Шевченка та «Українсько-руської Видавничої Спілки».

Протягом певного часу, зокрема, 1902 року був членом виділу Товариства «Просвіта».

На громадсько-політичному відтинку Франко довгі роки співпрацював з Михайлом Драгомановим, цінуючи в ньому «європейського політика», зокрема саме за його порадами й під його впливом була створена РУРП. Але після смерті останнього Франко змінив погляди й розійшовся з ним у поглядах на соціалізм та питанні національної самостійності, закидаючи йому пов'язання долі України з Росією («Суспільно-політичні погляди Михайла Драгоманова», 1906).

Іванові Франку належить ініціатива ширшого вживання в Галичині назви «українці» замість «русини» — так традиційно називали себе корінні галичани. В «Одвертому листі до галицької української молодежі» (1905) Франко писав: «Ми мусимо навчитися чути себе українцями — не галицькими, не буковинськими, а українцями без соціальних кордонів…»

У середині 70-х років XIX ст. фемінізм як «модерний і конечний клич емансипації жінки», а разом з тим як іманентний вислід загальнонаціональних процесів дійшов й до Галичини. На той час він мав уже своїх апологетів й теоретиків, і що цікаво! — у чоловічому середовищі — Михайло Павлик, Михайло Грушевський, Микола Ганкевич, Василь Полянський. Проте одним з найдіяльніших оборонців й інспіраторів «жіночої квестії» був таки Іван Франко. Головні вияви Франкової причетності до формування й концептуалізації засад жіночого руху вдало окреслив його сучасник Денис Лукіянович: «В українському жіночому русі заважив Франко як ментор, учитель і організатор перших жінок-письменниць, робітниць і піонерок у цій ділянці; як теоретик, публіцист і організатор самого питання; як творець жіночих постатей у поезії і белєтристичній прозі».

Ще задовго до офіційного заснування першої жіночої інституції в Станіславові 1884 року, Франко зглиблював жіноче питання у своїх ґрунтовних літературознавчих та публіцистичних студіях («Женщина-мати», 1875—1876), «Жіноча неволя в руських піснях народних», 1883), готуючи таким чином теоретичне підґрунтя галицького фемінізму та по праву ставши, за словами Омеляна Огоновського, «речником емансипації жіноцтва». Франків невпинний інтерес до жіночого питання засвідчує й пізніший його переклад праці Кеті Шірмахер «Феміністичний рух у Франції і в Німеччині», який він опублікував в «Літературно-науковому вістнику».

Якщо партійний поплічник Франка Михайло Павлик ототожнював жіночий рух з соціалістичною партійною доктриною, то Франко розглядав його в контексті значно ширших ідеологем і суспільних тенденцій, акцентуючи значну увагу на інтелектуалізації українського жіноцтва, й сам невдовзі став духовним ментором, який мобілізував галицьких письменниць до культурно-просвітницької, громадянської й літературної роботи. Серед усіх взаємин Франка з літературним жіноцтвом Галичини найпліднішими та історично значущими були його творчі контакти з Наталею Кобринською, з іменем якої пов'язували новочасні проєвропейські ідеї фемінізму. Разом з тим, Франкові духовні й світоглядні настанови визначили й питомо націоцентристський та інтелектуальний вектор галицького фемінізму — «впливати на розвій жіночого духа через літературу» (Н. Кобринська).

Від часу заснування в Станіславові 8 грудня 1884 року першої жіночої інституції в Галичині ‒ «Товариства руських женщин» ‒ за активної підтримки й особистої присутності на цьому заході Франка, біографи ведуть початок ще однієї культурно-громадської віхи його життєпису — участі в зародженні жіночого емансипаційного процесу. «З мужчин інтересувався ним найбільше Франко», — згадувала Кобринська в «Автобіографії».

Франко був не лише промотором жіночого руху, а й активним його популяризатором. Як кореспондент «Діла», анонсував та звітував про перші жіночі акції, опублікував статут станіславівського товариства, зумисне дбаючи про публічність й масштабність цього заходу;. Також в «Ділі» Франко надрукував й особисто зредаговану промову Кобринської на Станіславівському вічі, і як поет привітав новозасновану жіночу інституцію патетичною віршовою алегорією «Женщина (алегорія на привітання товариства „Руських женщин“ у Станіславові»).

Оцінюючи заснування станіславівського жіночого товариства як «характерну рису культурних течій, що киплять в українському суспільстві», Франко водночас пов'язував з ним й власні видавничі й літературні плани. Після складних колізій у самому товаристві та кількох нереалізованих видавничих проєктів було ухвалено видавати жіночий альманах «Перший вінок», що побачив світ 1887 у Львові за фінансової підтримки Олени Пчілки та Наталії Кобринської. Редакторська роль Франка в цьому альманасі була неоціненною. Його наставницьку опіку цим «первоцвітом жіночого виробу» відчутно на всіх етапах видавничої історії збірника — від укладання плану та структури, посередництва в підборі автури, контактування з дописувачками з Галичини та Наддніпрянщини, безпосередньої редакторської діяльності, згодом коректування й аж до важливої участі в популяризації видання — анонсування й рецензування альманаху в численних публікаціях, зокрема й польській періодиці («Perszyjwinok», «Perszyj winok… Lwów, 1887»; [Franko I.] Ruskie album kobiece; «Rusińska literatura albumowa» («Українська альманахова література»)), а також у розповсюдженні збірника. Згодом й сам Франко назвав «Перший вінок» «дорогоцінною пам'яткою» та одним з «найкращих і найбагатших змістом наших видань із того десятиліття».

Концепція жіночого руху була складовою програми русько-української радикальної партії, одним із редакторів якої був і Франко. У друкованому партійному органі «Народ» у зв'язку з цим за ініціативи Кобринської та сприяння Павлика й Франка засновано спеціальну рубрику «Справи жіночі». Щоправда позиції радикалів щодо багатьох питань жіночої емансипації не завжди збігалися з поглядами Кобринської як ідеологічного лідера галицького жіночого руху. Так у середині 90-х років між Кобринською та радикалами, зокрема й Франком визрів світоглядний конфлікт, який, проте цілковито можна помістити в контекст гендерно-ідеологічної контроверзи, що його несподівано зініціювала сама Кобринська, гостро «різонувши» колишніх соратників за апологетизацію «вільної любові» як головну ціль жіночої емансипації, у той час, коли сама Кобринська обстоювала передусім ідею економічної незалежності жінки.

Ідея жіночої емансипації стала для Франка важливою світоглядною інтенцією надати жіночому питанню соціальної значущості у контексті інтеграційних загальнонаціональних заходів: «жіноцтво наше без перепони буде поступати дорогою духовного розвою в міру поступу цілого руського народу» («Жіноча неволя в руських піснях народних»). Як письменник-мисленник Франко завжди був уважний до долі жінки, складної психомотивації її вчинків і характерів, витворивши цікавий і різнобічний художній типаж жіночих образів у своїй прозі, про що Кобринська згадала в своїй ювілейній промові з нагоди 25-ліття його літературної діяльності 1898 р., відзначивши Франкові неперевершені заслуги в царині жіночого руху: «Тому автор, що впровадив у нашу літературу такі жіночі типи, автор розвідки про жіночу неволю, писатель, що не раз подав руку жіночим змаганням до самостійности, заслугує вповні на признання і вдячність того жіноцтва». Отже, «феміністика — це теж ясна сторінка в огляді Франкової праці, вона доповняє постать його величі».

Питання Франкової віри у Бога є однією з найбільш дискусійних тем у франкознавстві. Письменник пережив складну трансформацію релігійних поглядів. У своїй автобіографії Франко зазначав, що в шкільні роки Біблія справила на нього сильне враження. Ранні його твори, зокрема, перша збірка «Баляди і розкази» (1876), написані в дусі християнського ідеалізму.

Але вже з кінця 1870-х років він перейшов на засади позитивізму, раціоналізму та соціалізму. У творчості Франка почав домінувати підхід до розглядання релігійних вчень як однобічних доктрин, що стоять на заваді прогресу людської думки й свободи, а Бог у нього став синонімом світської влади, а то й політичного насилля . Щодо творів, завдяки яким Франко зажив собі слави атеїста, варто відзначити вірші «Товаришам із тюрми» (1878), «Рубач» (1882) та поему «Ex nihilo (Монолог атеїста)» (1885). У низці публікацій («Чого хоче галицька робітнича громада?», «Програма галицьких соціалістів», «Мислі о еволюції в історії людськості») Франко піддавав сумніву певні засади християнства: Боголюдську природу Ісуса Христа та існування загробного життя. Втім, критичність Франка щодо релігії ніколи не набувала агресивних форм. Він не закликав до необхідності ліквідації релігії, знищення церков чи утисків вірян. Франко розглядав релігію з типовим для позитивістів підходом: як певний етап в історій людства, який поступово вичерпує себе, і його надалі замінить наука. Разом із М. Драгомановим та М. Павликом Франко поширював на Галичині критичні праці, що стосувалися Біблії та релігії: Вільгельма Рейса, Моріса Верна, Давида Штрауса, Джона Леббока, Генрі Бокля, Джона Дрейпера.

Від 1890-х років починається ще одна, цього разу поступова трансформація релігійних поглядів Франка. Чимало сучасників письменника у спогадах відзначали те, що він брав участь у Літургіях чи демонстрував своє виважене ставлення до релігії та віри в Бога. У листуванні Франка слово «Бог» часто вживається усвідомлено і позначає Суб'єкта, який діє і впливає на щоденне життя людей. У статті «Радикали і релігія» (1897) Франко писав: «Релігією називається не тільки віра… До релігії належать також чуття, любов до тої Вищої Істоти і до інших людей, любов до добра і справедливості, а в кінці також добра воля, постанова й самому жити так, щоб наближувати себе й інших до тої Вищої Істоти». Християнська тематика у творчості цього періоду виражена, зокрема, в поемах «Іван Вишенський» (1900) та «Мойсей» (1905).

В 1905 в «Новому громадському голосі» вийшов твір Івана Франка «Біблійне оповідання про сотворення світу». Тоді вона також вийшла у Львові окремою брошурою. Але згуртоване львівське попівство, дізнавшись про зміст твору, викупило весь наклад і безжально спалило. Іван Якович тяжко переживав цей злочин невігласів.

Можна говорити про те, що Франко в останні два десятиліття свого життя переживав переосмислення свого ставлення до віри в Бога і навернення до християнства. Втім, до кінця життя Франко залишався вірянином не в традиційному розумінні. Його позицію важко окреслити за звичною дихотомією «вірянин — атеїст». Натомість більш вдалим є його власне визнання «Я вірив, і вірую в Бога не так як всі…», яке знаходимо у спогадах З. Монджеєвської-Гончарової..

Союз Церкви і влади турбував Франка, тому він виступав проти державної релігії. Вирішення проблеми, що його запропонував Франко у статті «Мислі о еволюції в історії людськості», полягало у секуляризації: релігійні організації не повинні фінансуватися з державної казни, а тільки з добровільних пожертв самих вірних; релігійна наука не має викладатися в школі, а в крайньому разі може бути факультативним предметом . Франко гостро критикував Греко-Католицьку Церкву та її духовенство за визискування селян та зловживання своїм становищем. Втім, подекуди, позиція Франка у ставленні до духовенства була все-таки більш поміркованою, якщо порівнювати з позицією деяких його соратників по Радикальній партії. Вона проявлялася у несхваленні можливості введення обов'язкового целібату в ГКЦ та в пошуку компромісів з певною частиною духовенства. Необхідність цих компромісів була зумовлена тим, що Радикальна партія зіткнулася з тим, що робітників серед українців є вкрай мало, відтак потрібно переорієнтовуватися на селянство, яке сповідувало переважно консервативні цінності й було погано освічене. Для радикалів саме священники були тим мостом, що з'єднував їх із селянами Однак така компромісна позиція не подобалася деяким однопартійцям, зокрема, Михайлу Павлику та ідейному натхненнику партії — Михайлу Драгоманову.

Попри критику духовенства як стану, Франко мав чимало приятелів серед священників. Із частиною з них дружба склалася ще в юні роки, коли ті ще не були священниками (о. Іван Чапельський, о. Михайло Зубрицький, о. Петро Шанковський, о. Богдар Кирчів). З іншими ж Франко потоваришував у вже більш зрілий період і їхні взаємини ґрунтувалися на спільних інтересах, і частково, цінностях (о. Олексій Волянський, о. Остап Нижанківський, о. Омелян Глібовицький). Франко цінував тих священників, які займали чітку проукраїнську національну позицію, а також відзначалися соціальною активністю. Саме священник — о. д-р Йосип Застирець написав подання до Королівської Академії в Стокгольмі у справі номінації Івана Франка на Нобелівську премію в галузі літератури. Дружба з Франком, щоправда, інколи могла мати неприємні наслідки для цих священників: догани від єпископів, переслідування з боку влади, тиск з боку тих, що не сприймали радикалів. Франко часто співпрацював зі священниками у справах збирання етнографічного та церковно-історичного матеріалу, публікації поезій, прозових творів, перекладів. Окрім того, Франко полюбляв влітку їздити відпочивати до своїх друзів-священників, зокрема, о. Олексія Волянського (с. Криворівня), о. Івана Кузіва (с. Дидьова), о. Омеляна Глібовицького (с. Цигани), о. Михайла Зубрицького (с. Мшанець), о. Івана Попеля (с. Довгополе), о. Івана Озаркевича.

Приязне ставлення було в Івана Франка і до митрополита Андрея Шептицького. Попри певну критику його пастирського послання «О квестії соціальній», Франко відзначив чимало позитивних рис митрополита Андрея. Письменник також подарував митрополиту Андрею книгу «Адам Міцкевич. Wielka utrata» з дарчим написом «Його Преосвященству Митрополітови гр. Андрієви Шептицькому con amplissimi profundissimi gratulacioni [лат. з найщирішими і найглибшими побажаннями] в день іменин 13 грудня 1913 р. Іван Франко». Митрополит Андрей відповідав Франкові взаємною симпатією та відвідав його дім, що описано в спогадах його доньки Анни. В 1911 р. митрополит Шептицький спробував купити архів і бібліотеку Івана Франка, щоб передати її у недавно створений Національний музей. Виручені кошти могли б згодитися Франкові, який на той час лікувався від стрімко прогресуючої хвороби. Однак на відміну від свого колеги Михайла Павлика, Франко не погодився на пропозицію, заповівши архів і бібліотеку Науковому Товариству ім. Т. Шевченка. Митрополит Андрей охоче відгукнувся на прохання Анни Франко відправити панахиду, хоч о. Михайло Цегельський переконував її, що це неможливо, бо Франко помер без Бога і митрополит не погодиться. Панахида відбулася 24 квітня 1917 року в Києві в католицькім костелі, вщерть заповненім народом, по якій митрополит, за спогадами Анни Франко, «промовив, згадуючи тата в словах піднесених і зворушливих».

Твори Франка мали багато перекладів ще за життя автора.

На сьогодні Франко є одним із найбільш перекладених іншими мовами українських авторів.

Одним із перших перекладачів Франкових творів був сам автор. З огляду на можливість публікацій у польськомовних або німецькомовних виданнях частина його художніх і публіцистичних творів мають по два авторські тексти — українською і польською або німецькою мовами, а деякі твори були спершу надруковані чи написані польською або німецькою мовами, а тоді перекладені українською. Наприклад, оповідання «Патріотичні пориви», «Schönschreiben», «На дні», «Сам собі винен», «Слимак», «Добрий заробок», «Хлопська комісія», «Історія моєї січкарні», вперше надруковані українською мовою, пізніше друкувалися в автоперекладах польською, а нариси «Молода Русь», «Звичайний чоловік», «Знеохочений», оповідання «Муляр», «Рубач», «Як пан собі біди шукав», «Як Русин товкся по тім світі», «Домашній промисл», «Чума», «Яць Зелепуга», «Панталаха», «Гава», «Маніпулянтка», «Казка про Добробит», «Задля празника», «Історія кожуха» спочатку були надруковані польською мовою, згодом — у перекладі автора українською. Твори «Історія одної конфіскати», Із галицької «Книги битія», «Терен у нозі», «Хома з серцем і Хома без серця» вперше опубліковані німецькою мовою, невдовзі видані у Франковому автоперекладі українською, а часто й доопрацьовані. Оповідання «Свинська конституція», «Острий-преострий староста», «Мій злочин» також мають по два авторські тексти — німецькою та українською мовами. Повість «Для домашнього огнища» спершу була написана польською мовою, а згодом опублікована українською.

Іноді існувала не одна редакція автоперекладу. Наприклад, оповідання «Schönschreiben» 1884 в автоперекладі польською мовою під назвою «Lekcja kaligrafji» надруковано у варшавському тижневику «Prawda», і цей польський переклад адекватний українському першодрукові. 1887 оповідання було ще раз надруковано в польському перекладі під заголовком «Schönschreiben» у виданні «Kalendarz „Kurjera Lwowskiego“ na r. 1888», і цей переклад дуже відрізняється від тексту, надрукованого в «Prawd-i». Це різні мовностилістичні редакції того самого твору. Тож іноді автопереклад, зважаючи на властиве авторові право змінювати власні твори, містить певні авторські зміни.
Детальну інформацію про різномовні варіанти творів та про почерговість їх написання можна знайти у «Коментарях» до кожного тому 50-томного видання Франкових творів.

Франко став відомим в Галичині у доволі молодому віці, завдяки сміливому виступу на судовому процесі 1878—1879 рр. Однак арешт також поставив хрест на перспективах зробити успішну кар'єру і спричинився як до подальших підозр з боку влади, так і до морального тиску та упереджень з боку значної частини суспільства. Франко у листі до Драгоманова згадував: «Та не сама тюрма була для мене найтяжчою пробою: засуд кримінального суду, а особливо те, що я опісля застав на світі, сто раз тяжчий і несправедливіший засуд усеї суспільності, кинений на нас, страшенно болів мене». Психологічного тиску та переслідувань зазнавав не лише Франко, але й ті, кого підозрювали у дружбі та співпраці з ним. Смілива критика духовенства та поширення біблійної критичної літератури спричинило, що частина духовенства пропагувала образ Франка-атеїста.

Своїми словами та вчинками Франко прагнув побудувати собі образ «селянського сина, вигодуваного твердим мужицьким хлібом» — звичної до життєвих злигоднів та важкої праці, простої, але талановитої від природи людини. Утім, у свідомості односельців та мешканців довколишніх сіл відклалося неоднозначне враження про великого земляка. До прикладу, Іван Кобилецький наголошував: упродовж цілого Франкового життя і селяни, і дрібна шляхта з його рідних Нагуєвич з різних причин, фактично, дистанціювалися від письменника, хоч і захоплювалися його творами. Представники ходачкової шляхти не довіряли йому, бо він, мовляв, цурався свого шляхетського походження і «братався» з «хлопами», натомість селяни довгий час дивилися на письменника як на людину, котру «згубила наука». У підсумку земляки й навіть родина сприймали його за незвичну людину з міста, з чужого світу, наділену куди вищим соціальним статусом, аніж вони.

В останні роки у свідомості сучасників сформувався не лише образ Франка як духовного провідника народу, а й постаті фізично та психічно недужої людини. Характерним для багатьох галицьких інтелектуалів початку ХХ ст. був доволі строкатий образ поета, що складався з дуже різних компонентів. Наприклад: І. Франко — видатна людина, яка дуже любить молодь. Він виділяється на тлі інших зовнішнім виглядом та безкомпромісністю і безоглядним критицизмом щодо думки інших.

Початки культу особи Івана Франка сягають ще періоду його життя, про що свідчать святкування його творчих ювілеїв: 25-ліття (1898) та 40-ліття (1913) його творчої діяльності. Перший з них показав, що в суспільстві функціонував образ письменника як «могутньої постаті», «славного діяча Галицької Русі», який «силою таланту підняв просту руську мову в ряд цивілізованих мов», діяча, який вивів українську культуру на європейські обшири, борця за волю думки та свободу слова, людини, яка від дитинства робить усе, щоби служити народові.

Уже напередодні 40-ліття творчої діяльності І. Франка окреслювали як найбільшого письменника Галицької України — поета й громадянина, який сформував велику частину «національного світогляду, національної культури та сили галицьких українців». Звідси й інші епітети, якими наділяли І. Франка: «учитель народу-школяра», «моральний батько», «творець нової культури українців», «сівач нових поступових ідей», «борець за правду і несфальшовану науку», «душевний кормитель українського народу», «найбільший в Cлов'янщині поет і вчений».

У міжвоєнний період символічний капітал постаті Івана Франка тільки зростав і спричинив цілу боротьбу за те, хто достовірніше інтерпретує його погляди та має право називатися його ідейними спадкоємцями. Прихильники лівих ідеологічних поглядів (соціалісти-радикали, соціал-демократи та комуністи) використовували образ Франка як поета, що був провідником та захисником працюючих мас: селян та робітників, всіх гноблених та визискуваних. Всередині лівого табору теж були відмінності та взаємна критика. Соціалісти-радикали поєднували образ борця проти соціального гніту з образом борця проти гніту національного. А комуністи трактували Франка як соціаліста, який не дозрів до «справді наукового соціалізму Маркса». Ліві наголошували на тому, що Франко був матеріалістом, атеїстом та борцем проти релігії та духовенства. Натомість праві (націоналісти з ОУН та ФНЄ, а також націонал-демократи з УНДО) намагалися представити образ Франка як національного пророка, який, можливо, в молодості і грішив трохи соціалізмом, але згодом пережив світоглядну трансформацію і став ідейним натхненником українського націоналізму. Для правих релігійні погляди Франка були не такі важливі, але в боротьбі з лівими наголошувалося, що Франко був віруючою людиною.
У боротьбі за Франка опоненти вдавалися не лише до словесних баталій, але й доходило до фізичних сутичок. Один із таких конфліктів трапився у 1933 р. під час відкриття надгробного пам'ятника Іванові Франку. Тоді молодь з ОУН намагалася не дозволити молоді зі спортивно-пожежного товариства «Луг» покласти вінок до пам'ятника Франку, і закидала луговиків камінням. Жертвами інциденту випадково стали сторонні люди.

Інша сутичка відбулася 31 травня 1936 р. в рідному селі Франка Нагуєвичах під час урочистої академії з нагоди 20-ї річниці його смерті. На святкуванні сталася бійка між людьми лівих та правих поглядів. Ця сутичка спровокувала деякі подальші заворушення: «Після кривавої академії в честь І. Франка в Нагуєвичах дійшло до заворушень у Скольому. Робітники вибили вікна в українській захоронці, а селянська молодь зачала бити шиби жидам. Ув'язнено 14 осіб».

Рішучими противниками поширення культу Франка в міжвоєнній Галичині була група духовенства та мирян, що належали до течії латинників (прихильників прозахідного напрямку в ГКЦ, яка виступала проти зближення ГКЦ з православ'ям та за глибшу інтеграцію ГКЦ в Католицьку Церкву). Очільником цієї течії був Григорій Хомишин — єпископ Станіславівський. На сторінках часопису «Нова Зоря», що його редагував Осип Назарук, розгорнулася ціла серія статей проти культу Франка. Головною причиною недоцільності культу Франка дописувачі «Нової Зорі» вважали матеріалістичні, соціалістичні та атеїстичні тенденції у його світогляді. З церковного середовища поглядам «Нової Зорі» опонував часопис «Мета» — орган Українського Католицького Союзу. УКС і «Мета» відображали орієнталістський напрямок (його прихильники виступали за очищення обряду від латинських впливів, повернення до джерел східної духовності та акцентували на потребі активної місійної діяльності серед православних) в ГКЦ, на чолі якого стояв митрополит Андрей Шептицький. У статтях «Мети» головний акцент ставився на еволюції та світоглядній трансформації поглядів Франка від атеїзму до релігійності.

Водночас на Радянській Україні розповсюджували й певні форми Франкового культу: святкові збори трудових колективів, масові видання вибраних Франкових творів, зрештою, ім'ям письменника уже з початку 20-х років стали називати державні освітні установи. Зі вступом Червоної Армії на галицьку землю у 1939 році постать І. Франка почали активно експлуатувати в радянській ідеологічній агітації на Західній Україні.

За радянських часів в Україні культ Франка використовувався для політичних цілей, радянське франкознавство однобічно, тенденційно висвітлювало його творчість, представляючи Франка як активного поборника ідей «українсько-російського єднання», переконаного соціаліста, войовничого атеїста.

В Україні була вилучена з ужитку низка його творів: «Не пора …», «Великі роковини», «Розвивайся ти, високий дубе…», інші сфальшовані чи тенденційно скорочені (передмова до збірки «Мій Ізмарагд», «Що таке поступ?», «Соціалізм і соціал-демократизм», «Народники і марксисти», «Соціальна акція, соціальне питання і соціалізм», рецензія на книгу Ю. Бачинського «Ukraina irredenta», «Михайло Павлик, замість ювілейної сильветки» й ін.) Деякі твори І. Франка які були заборонені в СРСР побачили світ у виданні «Іван ФРАНКО, МОЗАЇКА із творів, що не ввійшли до Зібрання творів у 50 томах» і додаткових томах 50-томовика.

З іншого боку, наголошувалося на впливі російських революційних демократів на Франка, одночасно штучно підкреслювались ворожі взаємини між Франком і Грушевським, українським консервативним табором тощо.

Доба після здобуття української незалежності принесла кілька варіантів Франкового образу. З одного боку, на зміну радянському стереотипу «революціонера-демократа»/«Каменяра комуністичного майбутнього» прийшов реактивований образ Франка-Мойсея, провидця визвольних змагань ХХ ст. Погляд на І. Франка як атеїста і соціаліста був витіснений уявленнями про Франкову релігійність та націоналістичний світогляд. З іншого боку, з'явилися спроби потрактувати особистість письменника у руслі постмодерністичного сумніву.

Біографії Івана Франка присвячено кінокартину Тимофія Левчука «Іван Франко» (1956, актор Сергій Бондарчук), його образ створив Ярослав Геляс у фільмі «Родина Коцюбинських» (1970).

Про письменника знято науково-популярну стрічку «Іван Франко» (1956) та телефільм Е. Дмитрієва «Іван Франко» (1981), документальний телефільм «Іван Франко» в рамках проєкту «Великі українці» телеканалу «Інтер» (2008), документальний фільм «Іван Франко» (2006, кіностудія «Кінематографіст», режисер Михайло Лебедєв, автори сценарію Світлана Степаненко та Богдан Жолдак).

У червні 2015 року Роланд Франко заснував Міжнародний фонд Івана Франка, основна діяльність якого спрямована на поширення позитивної інформації про Україну у світі та створення позитивного іміджу України за її кордонами, а також просування та популяризацію наукового і творчого доробку Івана Франка.

Франко на сьогодні єдиний український поет, щодо номінування якого на здобуття Нобелівської премії з літератури доступні відомості (інформація про номінантів є закритою впродовж 50 років).

В архіві Шведської академії зберігається документ № 19 за 1916 рік, де Франко вказаний за № 4. Із номінацією виступив 25 листопада 1915 року священник УГКЦ доктор Йосип Застирець із Відня. Кандидатура Франка була підтримана доктором Гаральдом Г'єрне із Упсали.Однак Івана Франка 28 травня 1916 року не стало, тому його виключили зі списку претендентів. А нагорода у тому році дісталася шведському поетові Вернеру фон Гейденстаму.

Пам'ятники Іванові Франку є в різних містах України та за кордоном. Монументи Франкові — поету, письменнику, вченому-енциклопедистові, громадському діячеві встановлені переважно на заході України, де він жив і працював, однак є і в інших містах по всій країні й навіть за кордоном (Відень, Ліпік). А серед областей України чи не найбільше на Івано-Франківщині — названій на його честь.

В інституті германістики Віденського університету, в якому Іван Франко успішно захистив докторську дисертацію, 29 жовтня 1993 року встановлена меморіальна дошка.

Восьмипалубне судно будувалося на верфі VEB Mathias Thesen Werft Wismar у Вісмарі, проєкт 301, німецьке позначення — Seefa 750 (нім. Seefahrgastschiff für 750 Passagiere — морське пасажирське судно на 750 пасажирів). Всього було побудовано п'ять лайнерів цього проєкту: «Іван Франко», «Олександр Пушкін», «Тарас Шевченко», «Шота Руставелі», «Михайло Лермонтов». Судно «Іван Франко» було головним, тому весь клас суден має ім'я «Іван Франко».




#Article 52: Глазовий Павло Прокопович (172 words)


Павло Прокопович Глазовий (* 30 серпня 1922, Новоскелюватка — † 29 жовтня 2004, Київ) — український поет-гуморист і сатирик. Автор поеми «Слався, Вітчизно моя!», 13 книжок сатири та гумору, 8 книжок для дітей.

Народився 30 серпня 1922 року в селі Новоскелюватка (нині Казанківського району, Миколаївської області) в сім'ї хлібороба. Вчився у Новомосковській педагогічній школі на Дніпропетровщині. Після закінчення педагогічної школи у 1940 році був призваний служити в армії. Учасник німецько-радянської війни.

Після війни навчався в Криворізькому педагогічному інституті, де його запримітив Остап Вишня. Письменник почав опікуватися подальшою долею талановитого юнака, подбав про те, щоб його перевели навчатися у Київ. 1950 року закінчив філологічний факультет Київського педагогічного інституту імені О. М. Горького. У 1950–1961 роках — заступник головного редактора журналу «Перець», згодом заступник головного редактора журналу «Мистецтво».

Жив у Києві на вулиці Льва Толстого, 25. Помер 29 жовтня 2004 року. Похований в Києві на Байковому кладовищі (ділянка № 49б).

У місті Білій Церкві створено Міжнародний благодійний фонд імені Павла Глазового.

В 2016 році у місті Кривий Ріг на честь письменика була названа вулиця.




#Article 53: Загребельний Павло Архипович (706 words)


Загребе́льний Павло́ Архи́пович (25 серпня 1924, с. Солошине — 3 лютого 2009, Київ) — український письменник, Герой України, лауреат Державної премії СРСР, Шевченківської премії. Депутат Верховної Ради СРСР 10–11 скликань (1979–1989), депутат Верховної Ради УРСР 9-го скликання (1975–1980). Кандидат у члени ЦК КПУ (1976–1981), член ЦК КПУ (1981–1990).

У 1945 p. працює у радянській воєнній місії в Західній Німеччині. З 1945 p. по 1946 р. — рахівник колгоспу. З 1946 p. по 1951 р. — навчається на філологічному факультеті Дніпропетровського університету. По його закінченню (1951 p.) — майже півтора десятиліття журналістської роботи (літературний консультант Дніпропетровського відділення Спілки письменників України, літературний редактор обласної дніпропетровської газети «Днепровская правда», з 1954 р. — завідувач відділом, заступник головного редактора журналу «Вітчизна» в Києві), поєднуваної з письменницькою працею. Член КПРС (1960—1990).

У 1961–1963 pp. Загребельний працює головним редактором «Літературної газети» (пізніше — «Літературна Україна»), приблизно в той же час з'явилися три перші романи письменника: «Європа 45» (1959), «Європа. Захід» (1960), «Спека» (1960).

У 1964–1973 — відповідальний секретар, секретар, заступник голови правління Спілки письменників України. У 1973–1979 — секретар, у 1979—1986 — 1-й секретар правління Спілки письменників України. За словами Віталія Коротича, для усунення Павла Загребельного з посади керівника Спілки письменників багато зусиль доклав Борис Олійник, зокрема шляхом написання доносів.

Голова Комітету з Державних премій ім. Т.Шевченка (1979–1987). Член Комітету Національних премій України ім. Т.Шевченка (09.1996—11.2005).

Помер у віці 84 років. Похований в Києві на Байковому кладовищі (ділянка № 52).

Серйозною заявкою на письменницьку зрілість стала «Дума про невмирущого» (1957), присвячена воїнському та людському подвигу молодого радянського солдата, який загинув у нацистському концтаборі. У другій половині 1950-х років Павло Загребельний видав збірки оповідань «Учитель» (1957), «Новели морського узбережжя» (1958), повісті «Марево», «Там, де співають жайворонки» (1956), «Долина довгих снів» (1957).
Протягом 1960 — 1970-х років письменник створив більшу частину своїх романів, зокрема і найвагоміші з них:

Одним із значних здобутків української прози став роман «Диво» (1968), у якому органічно поєднується далеке минуле та сучасність. У центрі роману — Софія Київська, яка є незнищенним символом руської державності та духовності. Пізніше було створено цілий цикл романів про історичне минуле нашої Батьківщини: «Первоміст» (1972), «Смерть у Києві» (1973), «Євпраксія» (1975). Подіям української історії XVI ст. присвячено роман «Роксолана» (1980). Письменник зробив спробу проникнути у складний внутрішній світ своєї героїні — Роксолани — Анастасії Лісовської, доньки українського священика з Рогатина, яка, потрапивши до гарему турецького султана Сулеймана, незабаром стала його улюбленою дружиною. Розкрити «таємниці» характеру Богдана Хмельницького, показати його як людину та як визначного державотворця — таке завдання поставив перед собою Павло Загребельний в романі «Я, Богдан» (1983). Він показує діяльність гетьмана на тлі складної політичної ситуації середини XVII ст., зупиняючись також і на подробицях його особистого життя. Панорамність, історіософські роздуми про долю України — такі риси найновішого роману письменника «Тисячолітній Миколай» (1994). У романах зустрічаємо вступні слова чи передмову, післяслово — це свого роду невеликі літературознавчі, а то й історіографічні етюди.

Виступив Павло Загребельний і з кількома п'єсами, створеними на основі романів — «Хто за? Хто проти?» («День для прийдешнього»), «І земля скакала мені навстріч» («З погляду вічності»); активно виступав із критичними і літературознавчими статтями в пресі, а також з доповідями, промовами й інтерв'ю. Ці виступи зібрані в книзі статей, есе і портретів «Неложними устами» (1981). До неї ввійшла повість-дослідження «Кларнети ніжності», присвячена Павлові Г. Тичині.

За його сценаріями на Київській кіностудії ім. О. П. Довженка знято художні фільми: «Ракети не повинні злетіти» (1965), «Перевірено — мін немає» (1966), «Лаври» (1974), «Ярослав Мудрий» (1982).

Роман «Південний Комфорт» («Вітчизна» 1984, № 1-2) зазнав осуду вищих партійних та прокурорських інстанцій. Генеральний прокурор СРСР О. Рекунков зібрав колегію Генпрокуратури та осудив роман за  викривлення, «очернення» й «спотворення», хоча читав його лише один-однісінький прокурор. Окремою книжкою видали роман тільки через чотири роки.

Павло Загребельний понад сорок років працював в українській прозі. За цей час вийшло близько двадцяти його романів. Один із них — «Розгін» відзначено Державною премією СРСР, два — «Первоміст» і «Смерть у Києві» — Державною премією УРСР ім. Т. Г. Шевченка. Твори високо оцінені критикою, мають широке читацьке визнання, Загребельний один із найпопулярніших сьогодні українських письменників. Друковані масовими тиражами, його книги швидко розходяться; вони постійно виходять у перекладах іншими мовами; зростає і кількість видань творів письменника за кордоном. .

За сценаріями Павла Загребельного поставлені фільми:

Нагороджений орденами Трудового Червоного прапора, Дружби народів, двома орденами «Знак Пошани» та медалями.

Член Національних спілок письменників і кінематографістів України.




#Article 54: Менделєєв Дмитро Іванович (2131 words)


Дмитро́ Іва́нович Менделє́єв (; , Тобольськ — , Санкт-Петербург) — російський хімік, один з авторів періодичної таблиці хімічних елементів. У 1882 році Лондонське королівське товариство присудило золоті медалі Деві з формулюванням «За відкриття періодичних співвідношень атомних ваг» спільно Менделєєву й німецькому хіміку Лотару Юліусу Маєру.

Дмитро Іванович Менделєєв народився 8 лютого 1834 року у Тобольську, у родині директора місцевої гімназії. З 1850 року навчався на фізико-математичному факультеті Петербурзького педагогічного інституту, який у 1855 році закінчив його із золотою медаллю. Відтак його було направлено учителем гімназії спочатку до Сімферополя, а потім до Одеси, де він працював у Рішельєвському ліцеї. У 1856 році Дмитро Менделєєв відправився до Петербургу й захистив магістерську дисертацію за темою «Про питомі об'єми», після чого на початку 1857 року його було прийнято приват-доцентом на кафедру хімії Петербурзького університету. У 1859–1861 роках він перебував у науковому відрядженні в Німеччині, у Гейдельберзькому університеті. У 1860 році Менделєєв взяв участь у роботі першого міжнародного хімічного конгресу в Карлсруе.

У 1861 році Менделєєв написав перший у Російській імперії підручник з органічної хімії. Навесні 1862 року підручник було визнано гідним повної Демидівської премії. У 1863 році він отримав місце професора в Петербурзькому технологічному інституті, а в 1866 році — у Петербурзькому університеті, де читав лекції з органічної, неорганічної й технічної хімії. У 1865 році Менделєєв захистив докторську дисертацію за темою «Про сполуки спирту з водою».

У 1867 році Менделєєв перейшов у Петербурзький університет на посаду професора хімії й повинен був читати лекції з неорганічної хімії. Однак, на його думку, ні в Росії, ні за кордоном не було курсу загальної хімії, який можна було б рекомендувати студентам. Дмитро Іванович вирішив написати його сам.

Ця праця одержала назву «Основи хімії», і виходила протягом декількох років окремими випусками. Працюючи над другим випуском, Менделєєв зіштовхнувся зі складнощами, пов'язаними з послідовністю викладу матеріалу. Спочатку він хотів згрупувати всі описані ним елементи за валентностями, але потім обрав інший метод і об'єднав їх в окремі групи, виходячи з подібності властивостей і атомної ваги. На той час вже були спроби скласти таблиці елементів. Німецький хімік Ґмелін (), опублікував свою таблицю в 1843 році. У 1857 році англійський хімік Одлінг () запропонував свою. Однак зв'язок груп елементів між собою залишався незрозумілим. Менделєєву вдалося знайти його, розташувавши всі елементи в порядку зростання їхньої атомної маси.

Написавши на окремих картках назви елементів з позначенням їхньої атомної маси і корінних властивостей, Менделєєв став розкладати їх у різноманітних комбінаціях, переставляючи і змінюючи місцями. Справа ускладнювалася тим, що багато елементів тоді ще не були відкриті, а атомна вага уже відомих визначена з великими похибками. Однак Дмитро Іванович незабаром виявив закономірність. У лютому 1869 року Менделєєв розіслав російським і закордонним хімікам надрукований на окремому аркуші «Досвід системи елементів, заснований на їхній атомній вазі і хімічній подібності».

Перший варіант періодичної таблиці досить сильно відрізнявся від звичної таблиці Менделєєва. Кілька елементів, як потім виявилося, були в цьому першому варіантові розміщені не за своїми місцями. Однак, зіставляючи властивості елементів, що потрапили у вертикальні стовпчики, можна було ясно бачити, що вони періодично змінюються мірою зростання атомної ваги.  Незбіжність у своєму періодичному ряді Менделєєв пояснив тим, що науці відомі ще не всі хімічні елементи.

Він залишив у таблиці чотири незаповнені клітинки, але спрогнозував їхню атомну вагу і хімічну подібність. Він також виправив неточно визначені атомні маси елементів. Перший варіант таблиці Дмитро Іванович згодом відкорегував. Поряд з головними груповими елементами Менделєєв став виділяти підгрупи. Він виправив атомну вагу одинадцяти елементів і змінив місце розташування двадцятьох. У 1871 році періодична таблиця прийняла цілком сучасний вигляд. Однак, ніхто з відомих європейських хіміків не оцінив важливості зробленого Менделєєвим відкриття.

Ставлення до періодичного закону змінилося тільки в 1875 році, коли був відкритий елемент галій, властивості якого збігалися з прогнозами Менделєєва. Новим тріумфом Менделєєва стало відкриття в 1879 році скандію, а в 1886 — германію, властивості яких також відповідали описам Менделєєва.

У наступні роки з-під пера Менделєєва вийшло ще кілька основних праць з різних розділів хімії. Його повна наукова і літературна спадщина величезна і містить 431 роботу. Праці Менделєєва отримали широке міжнародне визнання. Він був обраний членом багатьох академій наук, іноземних наукових товариств. Однак Російська академія наук на виборах 1880 року забалотувала його через внутрішні суперечки між «російською» та «німецькою партіями», які тоді існували в РАН.

Пішовши в 1890 році у відставку, Менделєєв брав активну участь у виданні Енциклопедичного словника Брокгауза й Ефрона, був консультантом у пороховій лабораторії при Морському міністерстві. Провівши необхідні дослідження, усього за три роки він розробив ефективний склад бездимного пороху. У 1893 році Менделєєв був призначений хранителем (керівником) Головної палати мір і ваги.

Помер Дмитро Іванович Менделєєв у лютому 1907 року в Петербурзі від запалення легень.

Дмитро Іванович Менделєєв — автор фундаментальних досліджень з хімії, фізики, метрології, метеорології, економіки, автор основних праць з повітроплавання, сільського господарства, хімічної технології, народної освіти та інших робіт, тісно пов'язаних з потребами розвитку продуктивних сил Російської імперії.

У 1854–1856 роках Дмитро Менделєєв досліджував явища ізоморфізму, що розкривають відносини між формою кристалів та хімічним складом сполук, а також залежність властивостей елементів від величини їхніх атомних мас. У 1860 році він відкрив «температуру абсолютного кипіння рідин», або критичну температуру. Але 16 грудня 1860 писав він з Гейдельберга попечителеві Санкт-Петербурзького навчального округу І. Д. Делянову, що: «… головним предметом моїх занять є фізична хімія».

У 1859 році він сконструював пікнометр — прилад для визначення густини рідини. У 1865–1887 роках Менделєєв створив гідратну теорію розчинів, розвинув ідеї про існування сполук змінного складу.

Досліджуючи гази, Менделєєв знайшов у 1874 році загальне рівняння стану ідеального газу, що включає як частковість залежність стану газу від температури, виявлену у 1834 році фізиком Б. П. Е. Клапейроном (рівняння Клапейрона-Менделєєва).

У 1877 році Менделєєв висунув гіпотезу походження нафти з карбідів важких металів, яка, правда, на сьогодні більшістю вчених не приймається; запропонував принцип дробової перегонки при переробці нафти. У 1880 році він висунув ідею підземної газифікації вугілля. Також Менделєєв займався питаннями хімізації сільського господарства, пропагував використання мінеральних добрив, зрошення посушливих земель. Спільно з І. М. Чельцовим брав у 1890–1892 роках участь у розробці бездимного пороху.

Дмитро Іванович Менделєєв є автором низки робіт з метрології: він створив точну теорію ваг, розробив найкращі конструкції коромисла і аретира, запропонував найточніші прийоми зважування.

Свого часу інтереси Менделєєва були близькі до мінералогії, його колекція мінералів дбайливо зберігається і зараз у Музеї кафедри мінералогії Санкт-Петербурзького університету, а друза гірського кришталю з його столу є одним з найкращих експонатів у вітрині кварцу. Малюнок цієї друзи він помістив у перше видання «Загальної хімії» (1903 рік). Студентська робота Дмитра Менделєєва була присвячена ізоморфізму в мінералах.

Працюючи над працею «Основи хімії», Дмитро Іванович Менделєєв відкрив у лютому 1869 року один з фундаментальних законів природи — періодичний закон хімічних елементів.

Окремі вчені в низці країн, особливо в Німеччині, співавтором відкриття вважають Лотара Маєра. Істотна відмінність цих систем полягає в тому, що таблиця Лотара Маєра — це один з варіантів класифікації відомих на той час хімічних елементів; виявлена Дмитром Менделєєвим періодичність — це система, яка дала розуміння закономірності, що дозволила визначити місце в ній елементів, невідомих в той час, передбачити не тільки існування, але і дати їх характеристики.

Розвиваючи в 1869–1871 роках ідеї періодичності, Дмитро Іванович Менделєєв увів поняття про місце елемента в періодичній системі як сукупності його властивостей у зіставленні з властивостями інших елементів. На цій основі, зокрема, спираючись на результати вивчення послідовності зміни склоутворювальних оксидів, виправив значення атомних мас 9 елементів (берилію, індію, урану та ін.) Передбачив у 1870 році існування, обчислив атомні маси й описав властивості трьох ще не відкритих тоді елементів — «екаалюмінію» (відкритий в 1875 році і названий галієм), «екабору» (відкритий в 1879 році і названий скандієм) і «екасіліцію» (відкритий в 1885 році і названий германієм). Потім пророкував існування ще восьми елементів, у тому числі «двітеллура» — полонію (відкритий у 1898 році), «екайоду» — астату (відкритий у 1942–1943 роках), «екамарганцю» — технецію (відкритий у 1937 році), «двімарганцю» — ренію (відкритий у 1925 році), «екацезію» — франція (відкритий у 1939 році).

Ця тема в наукової діяльності Д. І. Менделєєва пов'язана, перш за все, з пошуком вченим фізичних причин періодичності. Оскільки властивості елементів перебували в періодичній залежності від атомних ваг, маси, дослідник шукав можливість пролити світло на цю проблему, з'ясовуючи причини сил тяжіння і за допомогою вивчення властивостей їхнього передавального середовища.

Концепція «світового ефіру» мала в XIX столітті великий вплив на можливе рішення даної проблеми. Передбачалося, що «ефір», що заповнює міжпланетний простір, є середовищем, що передає світло, тепло і гравітацію. Дослідження сильно розріджених газів представлялося можливим засобом доведення існування названої субстанції, коли властивості «звичайної» речовини вже не здатні були б приховувати властивості «ефіру».

Одна з гіпотез Д. І. Менделєєва зводилася до того, що специфічним станом газів повітря при великому розрідженні і міг виявитися «ефір» або якийсь газ з дуже малою вагою. Дмитро Менделєєв написав на відбитку з «Основ хімії», на періодичній системі 1871 року: «Легше всіх ефір, в мільйони разів», а в робочому зошиті 1874 року вчений висловлює ще більш ясно хід думки: «При нульовому тиску у повітря є деяка щільність, це і є ефір!». Проте серед його публікацій цього часу таких певних міркувань не висловлено.

У контексті припущень, пов'язаних з поведінкою сильно розрідженого газу (інертного — «найлегшого хімічного елемента») в космічному просторі, Д. І. Менделєєв спирається на відомості, отримані астрономом А. А. Бєлопольським: «Інспектор Головної Палати мір і ваг, обов'язково забезпечив мене наступними результатами новітніх досліджень, у тому числі і Бєлопольського». А далі він прямо посилається на ці дані у своїх висновках. При всій гіпотетичній спрямованості вихідних передумов цих досліджень, основним і найважливішим результатом в області фізики, отриманим завдяки ним Дмитром Менделєєвим, було виведення рівняння стану ідеального газу, що містить універсальну газову сталу. Також дуже важливим, але трохи передчасним, було запропоноване Д. І. Менделєєвим введення термодинамічної шкали температур.

Вченим також було обрано правильний напрямок для опису властивостей реальних газів. Віріальні розкладання, використані ним, відповідають першим наближенням у відомих зараз рівняннях для реальних газів.

У розділі, що має відношення до досліджень газів і рідин, Дмитром Івановичем Менделєєвим написано 54 роботи. 

Перед самим підйомом з'ясувалося, що через недосконалість обладнання, що генерує водень, підйомна сила аеростата недостатня і двом летіти не можна. Дмитро Іванович сказав, що він полетить один, Кованько дав потрібні вказівки і покинув кошик. Аеростат піднявся вище хмар. Спостереження і експерименти виконувалися на висоті від 600 до 1000 метрів. Аеростат приземлився пролетівши від місця старту близько 70 кілометрів.

Дмитро Іванович Менделєєв притримувався націоналістичних ідей.

Дмитро Менделєєв був нагороджений орденами:

Науковий авторитет Дмитра Менделєєва був величезний. Список титулів і звань його включає понад сто найменувань. Практично всіма російськими і більшістю найшанованіших зарубіжних академій наук, університетів і наукових товариств він був обраний своїм почесним членом. Тим не менш, свої праці, приватні та офіційні звернення він підписував без вказівки причетності до них: «Д. Менделєєв» або «професор Менделєєв», вкрай рідко згадуючи якісь присвоєні йому почесні звання.

Дмитро Іванович Менделєєв — доктор Туринської Академії наук (1893) і Кембриджського університету (1894), доктор хімії Санкт-Петербурзького університету (1865), доктор права Единбурзького (1884) і Принстонського (1896) університетів, університету Глазго (1904), доктор цивільного права Оксфордського університету (1894), доктор філософії та магістр вільних мистецтв Геттінгенського університету (1887) та член Геттінгенської академії наук; член Королівських товариств: Лондонського (королівського товариства сприяння природним наукам, 1892), Едінбурзького (1888), Дублінського (1886); член академій наук: Римської (Accademia dei Lincei, 1893), Королівської академії наук Швеції (1905), Американської академії мистецтв і наук (1889), Національної академії наук Сполучених Штатів Америки (Бостон, 1903), Данської королівської Академії наук (Копенгаген, 1889), Ірландської королівської академії (1889), Південно-Слов'янської (Загреб), Чеської академії наук, літератури і мистецтва (1891), Краківської (1891), Бельгійської академії наук, літератури та образотворчих мистецтв (1896), Академії мистецтв (Санкт-Петербург, 1893); почесний член Королівського інституту (Royal Insnitution of Great Britain, Лондон, 1891); член-кореспондент Санкт-Петербурзької (1876), Паризької (1899), Прусської (1900), Угорської (1900), Болонської (1901), Сербської (1904) академій наук; почесний член Московського (1880), Київського (1880), Казанського (1880), Харківського (1880), Новоросійського (1880), Юр'ївського (1902), Санкт-Петербурзького (1903), Томського (1904) університетів, а також — Інституту сільського господарства та лісівництва у Новій Олександрії (1895), Санкт-Петербурзького технологічного (1904) і Санкт-Петербурзького політехнічного інститутів, Санкт-Петербурзької медико-хірургічної (1869) і Петровської землеробської і лісової академії (1881), Московського технічного училища (1880), Миколаївської інженерної Академії та училища.

Дмитра Менделєєва обрали своїм почесним членом Російське фізико-хімічне (1880), Російське технічне (1881), Російське астрономічне (1900), Санкт-Петербурзьке мінералогічне (1890) товариства, і ще близько 30 сільськогосподарських, медичних, фармацевтичних та інші російських товариств — самостійних і університетських: Товариство біологічної хімії (Міжнародне об'єднання для сприяння дослідженням, 1899), Товариство дослідників природи в Брауншвейгу (1888), Англійське (1883), Американське (1889), Німецьке (1894) хімічні товариства, Фізичне товариство у Франкфурті-на-Майні (1875) та Товариство фізичних наук в Бухаресті (1899), Фармацевтичне товариство Великої Британії (1888), Філадельфійський фармацевтичний коледж (1893), Королівське товариство наук і літератури в Гетеборзі (1886), Манчестерське літературно-філософське (1889) і Кембріджське філософське (1897) товариства, Королівське філософське товариство в Глазго (1904), Наукове товариство Антоніо Альцате (Мехіко, 1904), Міжнародний комітет мір і ваг (1901) і багато інших наукових установ.

Вчений удостоєний медалі Деві Лондонського королівського товариства (1882), медалі Академії метеорологічної аеростатіку (Париж, 1884), Фарадеевского медалі Англійського хімічного товариства (1889), медалі Коплі Лондонського королівського товариства (1905) та багатьох інших нагород.

На честь ученого проводяться Менделєєвські з'їзди та Менделєєвські читання.

На його честь названо астероїд 2769 Менделеєв.

У Санкт-Петербурзі встановлено пам'ятники:

У Москві:

Також в Росії пам'ятники Д. І. Менделєєву встановлено у:

В Україні пам'ятники є у:




#Article 55: Кецало Зеновій Євстахович (343 words)


Зено́вій Євста́хович Ке́цало (*12 лютого 1919, Добрівляни — †14 серпня 2010, Львів) — український художник.

Народився селі Добрівляни (Жидачівський район) на Ходорівщині у сім'ї залізничника.
У 1933–1938 роках навчався у львівській Художньо-промисловій школі. Тут він освоював мистецтво рисунка і композиції, ліплення і графічного ремесла, олійного і фрескового живопису, вчився розтирати фарби. Навчався у Краківській академії мистецтв (1938–1939). Навчався у викладачів: Казимир Дуніковський, Ян Генрик Розен, Казимир Сіхульський, Людвік Тирович.

На початку Другої світової війни викладав креслення і малювання у Ходорівській середній школі, а потім переїжджає до Львова. 1941 року призваний до армії. За «антирадянську пропаганду» переведений до штрафбату, а згодом засуджений до 8 років таборів і 3 років позбавлення громадянських прав. Термін ув'язнення відбув на Уралі.

У 1953 році одружився. Дружина Наталія — лікар за фахом. Діти: донька Оксана та син Андріан.

Похований на 49 полі  Личаківського цвинтаря.

Зеновій Кецало серйозно зайнявся гравюрою і саме в цей час з його полотнами ознайомилися О. Кульчицька, С. Гебус-Баранецька, Л. Левицький. 1962 року вступив у Спілку художників УРСР. Через рік обраний головою секції графіки і членом правління Львівської обласної організації Спілки художників УРСР. Від 1990 — заслужений художник України; 1995 — народний художник України.

Творчий доробок — понад 1 000 картин.

Як живописець працює в жанрах портрету та натюрморту, як графік — у техніках літографії та офорту.

Вільно володіє усіма класичними техніками станкової графіки. Щоразу шукає нові сюжети для своїх полотен і надає буденному мотиву неабиякого філософського змісту. Часто зображає і пам'ятки архітектури: «Олеський замок», «Козацький арсенал», «Церква в селі Підлисся», «Контрфорси Печерської лаври». Не забуває і про рідний край — Ходорівщину. Велику мистецьку цінність представляють портрети та антивоєнна серія. Як аквареліст він не має собі рівних. Добра зорова пам'ять дозволяє художникові писати з натури уже в майстерні.

Найповніше обдарування розкрилось у естампній графіці. Зокрема, майстром високого класу він показав себе у складній графічній техніці мецо-тинто.

У 50-х роках його полотна часто експонувалися на львівських виставках.

Картини художника виставляються не тільки на українських виставках. Його авторитет зростає, а роботи з'являються на престижних виставках і на закордонних вернісажах. Він представляє свої роботи у Нью-Йорку, Торонто, Чикаго, Ряшеві, Перемишлі.




#Article 56: Мушак Юрій Федорович (492 words)


Юрій Федорович Муша́к (12 лютого 1904, с. Бряза, нині с. Козаківка, Болехівська міська рада — 22 листопада 1973, Львів) — український перекладач, педагог, літературознавець, доцент Львівський національний університет імені Івана Франка.

Народився Юрій Мушак 12 лютого 1904 року у бойківському селі Брєзі (Долинський повіт, Королівство Галичини та Володимирії, Австро-Угорщина, тепер Козаківка, Болехівська міська рада, Івано-Франківська область. Був дуже здібним хлопцем, мав феноменальну пам'ять і за свій талант був зарахований до Долинської гімназії. У Долині Юрко Мушак запам'ятався тим, що вивчив напам'ять старогрецькою всю «Одіссею» та декламував її на багатьох урочистостях. Пізніше за сприяння місцевого пароха (який сплачував за навчання юнака) та наставників — юний бойківчанин подався на науку до Відня. Худорлявий і жилавий, він рідко засиджувався за авдиторним столом, за що одна із студентських груп назвала Юрія Федоровича «Живчиком».

Закінчивши Львівську гімназію (1928) та відділення класичної філології Віденського університету (отримав ступінь магістра філософії), Юрій Мушак повернувся в Галичину задля викладацької праці. Від січня 1939 року викладав українську та латинську мови в Тернополі в місцевій гімназії товариства «Рідна школа», з жовтня 1939-го — в середній школі № 1. Під час німецько-радянської війни викладав у Львівській духовній семінарії. Від осені 1944-го працював у Львівський національний університет імені Івана Франка на кафедрі української мови, з 1946-го — старшим викладачем, від липня 1971 — доцентом Львівського університету (кафедра класичної філології). Це була компанійська та веселої вдачі людина, а ще новатор та палкий прихильник українства (бувало, на його заняттях студенти слов'янської філології співали латиною в інтерпретації викладача і водночас «дириґента» «Розпрягайте, хлопці, коні» та інших пісень, навіть стрілецьких)

Уперше переклав українською мовою з давньогрецької байки античного байкаря Езопа (1961), а також фрагменти філософських творів Геракліта, «Поетику» Арістотеля (у співавторстві з Йосипом Кобовим), окремі твори Платона, Плутарха, Теренція, Петронія, багатьох інших грецьких та римських, а також латиномовних письменників нової доби, зокрема, — Теофана Прокоповича. З німецької мови переклав повість «Смерть Езопа» А. Броннена. Він є автором підручників із латинської мови, численних літературознавчих статей. Також переклав «Сповідь» Августина, а редагувати цю працю взялась Валентина Семенівна Черняк, яка у свій час працювала лаборантом на університетській кафедрі української мови. Щось єднало їх і за життя, і потім, коли Юрій Федорович відійшов. «Хочу щось зробити для того чоловіка»- говорила Валентина Семенівна. До речі, Юрій Федорович мав за звичку вставляти російські слова й вислови, навмисно їх перекручуючи, проте у цьому завжди була якась родзинка.

Перед смертю лежав у лікарняному ліжку та тримав під рукою, написану грекою і латиною Біблію. Вона була розгорнута на книзі Еклезіястовій — цей текст, як і «Сповідь», Юрій Федорович любив особливо і також фразу: «Generatio praeterit et generatio advenit, terra autem in aeternum stat», що з латинської перекладається: «Покоління відходить, й покоління приходить, а земля віковічно стоїть».

Помер 22 листопада 1973 року у Львові. Похований на Личаківському цвинтарі, поле № 19. На його могилі є пам'ятник із чорного габро з бронзовим барельєфом роботи Емануїла Миська. А в грудні 2005 року в рідному селі Юрія Мушака коштом місцевих мешканців і меценатів зі Львова було відкрито пам'ятник роботи скульптора Василя Ярича.




#Article 57: Фізична географія (252 words)


Фізи́чна геогра́фія — наука про природу та антропогенні зміни ландшафтної оболонки Землі, що є середовищем життєдіяльності людства та земної біоти загалом.

Фізична географія — система природних географічних наук, яка комплексно вивчає географічну оболонку Землі. Включає загальну фізичну географію (землезнавство), ландшафтознавство, палеогеографію та регіональну фізичну географію. До Фізичної географії входять також галузеві фізико-географічні дисципліни, які досліджують окремі компоненти географічної оболонки Землі, — геоморфологія, кліматологія, гідрологія, океанологія, гляціологія, геокріологія, географія ґрунтів, ботанічна географія та зоогеографія. На межі з технічними, сільськогосподарськими, медичними та інш. науками формуються прикладні напрями фізичної географії — меліоративна географія, рекреаційна географія, медична географія тощо. Як сучасна наука фізична географія оформилася у другій половині XIX ст. Основні задачі фізичної географії — виявлення функціональних залежностей між різними природними явищами на земній поверхні, вивчення проблеми впливу людини на довкілля, розробка шляхів охорони та раціонального використання природних територіальних комплексів. В Україні фізико-географічні дослідження проводять, зокрема, Відділення географії Інституту геофізики НАН України.

Вивчається ландшафтна оболонка як цілісна система, а також складові її підсистеми — територіальні й акваторіальні ландшафтні природні й антропогенно перетворені комплекси (геосистеми) різних рангів — від ландшафтної фації до ландшафтної країни. Геофізика і геохімія ландшафтів — галузі фізичної географії, що досліджують геохімічні та геофізичні процеси, зокрема масоенергообмін, динаміку функціонування і територіальну диференціацію ландшафтної оболонки, її різнорангових комплексів. Народногосподарське значення проблем, які розв'язує фізична географія, полягає в потребі знань про закономірності формування та тенденції розвитку ландшафтної оболонки й ландшафтних комплексів для організації виробничої і невиробничої діяльності суспільства, охорони природного середовища, раціонального використання природних ресурсів.

Фізична географія поділяється на дві великі підобласті знань:

Основні напрямки досліджень:




#Article 58: Технологія (1816 words)


Техноло́гія (від , що походить від ;  — майстерність, техніка;  — (тут) передавати) — наука («корпус знань») про способи (набір і послідовність операцій, їх режими) забезпечення потреб людства за допомогою (шляхом застосування) технічних засобів (знарядь праці).

Термін «технологія» має декілька базисних значень.

Будь-яка технологія передбачає:

Технологія має безпосередній вияв у структурі виробничого процесу (технологічному процесі).

У промисловості і сільському господарстві опис технології виконується в документах, що іменуються операційна карта технологічного процесу (при докладному описі) або маршрутна карта (при короткому описі). У сценічному мистецтві технологія виконання вистав, п'єс, зйомки кінофільмів, описується сценарієм. Стосовно політекономії та економіки при зміні громадської думки, застосовується термін Пі-Ар (від Англ. PR — Public Relations — зв'язок з широкою громадськістю), часто неправильно сприймається громадськістю як рекламна / інформаційна акція. Стосовно політики з 70-х років минулого століття, встановився термін дорожня карта (дослівний переклад англомовного терміну Road map). Технологіями морального плану називаються закони предків (чого робити не можна або якщо робити, то що і як), правила поведінки людини в суспільстві, кодекс честі, конституція (у цивілізованому суспільстві), поняття (у кримінальному світі) тощо.

Загальний рівень розвитку та «сума» технологій — технологічний уклад є важливою складовою культури, що істотно (визначально) впливає на сталість розвитку економіки, відтак є однією з найхарактерніших визначальних рис цивілізації. Серед інших технологій, часто виділяють високі технології — найбільш високорозвинуті (найсучасніші) технології, що є «наукоємними», тобто які інтенсивно використовують найновіші наукові досягнення. Наприклад, виробництво мікропроцесорів, сучасних автомобілів тощо. Прийнято вважати, що такі технології є найважливішими з точки зору «забезпечення майбутнього» людства.

У кінці 18 століття в загальному масиві знань про техніку, стали розрізняти традиційний описовий розділ і новий, середній клас, який отримав назву «технологія». Цей термін запровадив Йоганн Бекман (1739—1811), назвавши так наукову дисципліну, яку викладав у німецькому університеті в Геттінгені з 1772 року. У 1777 він оприлюднив роботу «Вступ до технології», де писав: «Огляд винаходів, їхнього розвитку та успіхів у мистецтвах і ремеслах може називатися історією технічних мистецтв; технологія, яка пояснює в цілому, методично і точно всі види праці з їхніми наслідками й причинами, являє собою набагато більше». Пізніше, у п'ятитомній праці «Нариси з історії винаходів» (1780—1805) він розвинув це поняття.

Технологія — в широкому сенсі — обсяг знань, які можна використовувати для виробництва товарів і послуг з економічних ресурсів. Технологія — у вузькому сенсі — спосіб перетворення речовини, енергії, інформації в процесі виготовлення продукції, обробки та переробки матеріалів, складання готових виробів, контролю якості, управління. Технологія містить у собі способи, прийоми, режим роботи, послідовність операцій і дій, вона тісно пов'язана з застосовуваними засобами, обладнанням, інструментами, використовуваними матеріалами.

Сучасні технології засновані на досягненнях науково-технічного прогресу і орієнтовані на виробництво продукту: матеріальна технологія створює матеріальний продукт, інформаційна технологія (ІТ) — інформаційний продукт. Технологія це також наукова дисципліна, що розробляє і вдосконалює способи та інструменти виробництва. У побуті технологією прийнято називати опис виробничих процесів, інструкції з їх виконання, технологічні вимоги та інше. Технологією або технологічним процесом, часто називають також, власне операції видобутку, транспортування та переробки, які є основою виробничого процесу. Технічний контроль на виробництві, теж є частиною технології. Розробкою технологій займаються технологи, інженери, конструктори, програмісти та інші фахівці у відповідних областях.

Технологія за методологією ООН:

Якщо звернутися до самого визначення терміна технологія, до його споконвічного значення (техно — майстерність, мистецтво; логос — наука), то ми прийдемо до висновку, що мета технології полягає в тому, щоби розкласти на складові елементи, процес досягнення якого-небудь результату. Технологія застосовна всюди, де є досягнення, прагнення до результату, але усвідомлене використання технологічного підходу, було справжньою революцією. До появи технології панувало мистецтво — людина робила щось, але це щось виходило тільки у цієї окремої людини, це як дар — дано або не дано. З допомогою ж технології все те, що було доступно лише обраним, обдарованим (мистецтво), стає доступно всім. Наприклад, виготовлення кам'яної сокири можна представити як акт мистецтва, а можна — як технологію. У першому випадку ми маємо (можливо) незрівнянну сокиру, але зі смертю носія мистецтва створення сокир, зазначених інструментів більше не буде. У другому випадку майстерність збережеться назавжди, але якість продукту (можливо) буде не такою високою. Мить переходу від мистецтва до технології, фактично створила сучасну людську цивілізацію, зробила можливим її подальший розвиток і вдосконалення.

Взагалі, технологія присутня в усьому живому, оскільки все живе, так чи інакше, переробляє продукти харчування на продукти життєдіяльності (відходи). Проте, початком технології людини, варто вважати перший досвід поліпшення властивостей перших інструментів, будь то палиця-копачка або крем'яний ніж.

Торкаючись технології як процесу — однією з перших (але досі значимою!) технологією, є процес видобутку первісною людиною, вогню за допомогою тертя. З часом, технології зазнали значних змін, і якщо колись під технологією, малася на увазі проста навичка, то на початку XXI століття, технологія — це складний комплекс знань ноу-хау, отриманих з часом, за допомогою дорогих досліджень.

Найновіші та прогресивні технології сучасності, відносять до високих технологій (). Перехід до використання високих технологій та відповідної їм техніки, є найважливішою ланкою науково-технічної революції (НТР) на сучасному етапі. До високих технологій зазвичай, відносять найбільш наукомісткі галузі промисловості: мікроелектроніка, обчислювальна техніка, робототехніка, атомна енергетика, літакобудування, космічна техніка, мікробіологічна промисловість, автоматизація.

Технології виробництва можуть класифікуватись або за певною галуззю виробництва, або за певними матеріалами та способами їх отримання чи оброблення. До галузевих технологій належать, наприклад, технологія гірничих робіт, технологія машинобудування, технологія будівництва та інше, з матеріалами пов'язані технологія металів, технологія волоконних матеріалів, технологія полімерів тощо.

Технологія металів — сукупність прийомів і способів одержання та обробки металів; наукова дисципліна, що розробляє ці прийоми і способи. Технологія металів охоплює питання підготовки (збагачування) металевих руд, вилучення з них металів, виробництво металевих сплавів, одержання з цих сплавів заготовок і деталей. Включає також технологію ливарного виробництва, зварювання, паяння, обробку металів різанням, обробку металів тиском, нанесення захисних покриттів, термічну обробку. Як наукова дисципліна пов'язана з матеріалознавством, фізичною хімією, хімією тощо.

Машинобудівні технології — розробка процесів конструювання і виробництва різних машин і приладів. До них належать технічні розрахунки, вибір матеріалів і технології виробництва, а також проектування машинобудівних заводів і організація виробництва на них.

Гірничі технології — сукупність прийомів і способів зміни природного стану надр Землі задля одержання мінеральних продуктів або використання підземних просторів. За способом ведення гірничих робіт, виділяють: відкриту гірничу технологію, шахтну гірничу технологію, свердловинну гірничу технологію та їх поєднання.

Будівництво — галузь матеріального виробництва, яка створює нові й відновлює наявні об'єкти виробничого і невиробничого призначення (будівлі, споруди та їх комплекси); процес спорудження будівель. Залежно від призначення об'єктів, розрізняють промислове будівництво, енергетичне і гідротехнічне будівництво, транспортне будівництво, сільське будівництво, житлово-цивільне будівництво. Будівництво має свої особливості. Його продукція відзначається порівняно значними строками служби і використовується на місці її створення Виробничий цикл у будівництві триває від кількох місяців до кількох років Спорудження об'єктів ведеться в основному просто неба в різних кліматичних умовах.

Хімічна технологія — прикладна наука, що вивчає способи та процеси виробництва продуктів (предметів споживання та засобів виробництва), що відбуваються за участю хімічних перетворень технічно, економічно та соціально доцільним шляхом.

Предметом вивчення хімічної технології як науки, є хімічне виробництво, метою вивчення — створення досконалого способу отримання потрібних продуктів. Хімічна технологія використовує експериментальний метод дослідження, а також моделювання та системний аналіз.. Хімічна технологія використовує знання з різних розділів хімії, фізики, механіки, економіки тощо, оскільки вона ґрунтується на встановленні взаємодії багатьох явищ. Методи хімічної технології, широко використовуються і в нехімічних галузях промисловості — металургії, енергетики, будівництві, електроніки, транспорті тощо..

Біотехнологія — сукупність методів використання живих організмів і біологічних процесів у виробництві. Біотехнологія — міждисциплінарна галузь, що виникла на стику біологічних, хімічних і технічних наук. З розвитком біотехнології пов'язують вирішення всеохопних проблем людства — ліквідацію нестачі продовольства, енергії, мінеральних ресурсів, поліпшення стану охорони здоров'я і якості довкілля. Біотехнологія набула значного розвитку, пов'язаного передусім, з використанням методів генної інженерії і клонуванням клітин та організмів тваринного та рослинного походження.

Мікротехноло́гія () — способи реалізації процесів виготовлення структур, характерні розміри яких вимірюються мікронами або менші. Історично процеси мікротехнології використовувались у мікроелектроніці для виробництва інтегральних схем (див. Технологія виробництва напівпровідників). З початком 1990-их років, область застосування цієї групи методів, поширилась за рахунок появи та масового виробництва мікроелектромеханічених систем (МЕМС), аналітичних мікросистем, твердих дисків, рідкокристалічних дисплеїв, сонячних панелей тощо. Завдяки спільним рисам оригінальних технологічних методів, що набули поширення, та їх універсальності, ці технології сформувались до кінця XX ст. у науково-технічний напрям, що отримав назву «мікротехнологія». Мініатюризація різноманітних пристроїв, вимагає при їх виготовленні залучення досягнень різних галузей науки і техніки: фізики, хімії, матеріалознавства, інформатики, вакуумної техніки, гальванотехніки. До основних фізико-хімічних процесів, що знайшли застосування у мікротехнології належать:

Нанотехнологія — область фундаментальної та прикладної науки і техніки, що сукупно займається теоретичним обґрунтуванням, практичними методами дослідження, аналізом і синтезом, а також способами виробництва й використання продуктів із заданою атомною структурою та властивостями, шляхом контрольованого маніпулювання окремими атомами та молекулами.

Нанотехнології якісно відрізняються від традиційних технологічних дисциплін, оскільки за таких розмірів, звичні макроскопічні технології поводження з матерією, часто непридатні, а мікроскопічні явища, що є занадто слабкими за звичних розмірів, стають набагато значнішими, а саме: властивості і взаємодії окремих атомів і молекул або агрегатів молекул (наприклад, сили Ван- дер-Ваальса), квантові ефекти.

Нанотехнології й особливо молекулярна технологія — нові, дуже мало досліджені дисципліни. Основні відкриття, що передбачаються в цій області, поки не зроблено. Проте, проведені дослідження, вже дають практичні підсумки. Використання в нанотехнології передових наукових досягнень, дозволяє відносити її до високих технологій.

Ядерні технології — сукупність інженерних рішень, що дозволяють використовувати ядерні реакції або іонізаційне випромінювання, яке виникає у результаті їх перебігу. Традиційні сфери застосування ядерних технологій ядерна енергетика, ядерна медицина, ядерна зброя.

Ядерні технології включають у собі декілька різнорідних напрямів:

Інформаційні технології (ІТ, ) — широкий клас дисциплін та галузей діяльності, що стосуються технологій керування, накопичення, обробки і передачі інформації.
Інформаційна технологія — процес, який використовує сукупність засобів і методів збору, накопичення, обробки та передачі даних (первинної інформації) для отримання інформації нової якості про стан об'єкту, процесу або явища (інформаційного продукту). Цей процес складається з чітко регламентованої послідовності виконання операцій, дій, етапів різного ступеня складності над даними, що зберігаються на комп'ютерах. Основна мета інформаційної технології — у підсумку цілеспрямованих дій з переробки первинних даних, отримати необхідну для користувача інформацію.

В основному під інформаційними технологіями вбачаються комп'ютерні технології. Зокрема, ІТ мають справу з використанням комп'ютерів і програмного забезпечення для зберігання, перетворення, захисту, обробки, передачі і отримання інформації. З цієї причини, комп'ютерних фахівців часто називають ІТ-фахівцями.

Інформаційні технології знайшли застосування у різних галузях людської діяльності: науці (оброблення даних, отриманих з експерименту, моделювання), освіті (електронні освітні ресурси, електронне навчання), медицині (діагностичні, аналітичні системи), військовій справі (моніторинг, аналіз бойових умов, ситуаційне моделювання, система керування вогнем), державному управлінні (електронний уряд, довідкові та аналітичні інформаційні системи), виробництві (автоматизовані системи керування та проектування),  банківській справі (електронні платежі), бізнес-процесах (управління компаніями, підтримання взаємодії компаній, інтернет-магазини, системи бронювання) тощо. У тих галузях, де інформація є кінцевим продуктом (бібліотеки, засоби масової інформації, видавнича справа, зв'язок тощо), інформаційні технології стають головним засобом виробництва.

Телекомунікаційні технології або електрозв'язок — передавання, випромінювання та/або приймання знаків, сигналів, письмового тексту, зображень та звуків або повідомлень будь-якого роду дротовими, радіо, оптичними або іншими електромагнітними системами.

Основні види реалізації телекомунікаційних технологій:

Інноваційні технології — набори методів і засобів, що підтримують етапи реалізації нововведення. Розрізняють види інноваційних технологій:

Науково-технічне середовище — сили, що сприяють створенню нових технологій, завдяки яким виникають нові товари і маркетингові можливості.

Життєвий цикл технології — це сукупність стадій від зародження технологічних нововведень до їх рутинізації.

Життєвий цикл технології складається з 5 етапів:




#Article 59: Інтернет (3272 words)


Інтерне́т (від ), міжнародна комп'ютерна мережа, всемере́жжя, (дослівно) міжмере́жа, міжмере́жжя — всесвітня система сполучених комп'ютерних мереж, що базуються на комплекті Інтернет-протоколів. Інтернет також називають мережею мереж, бо він складається з мільйонів локальних і глобальних приватних, публічних, академічних, ділових і урядових мереж, пов'язаних між собою з використанням різноманітних дротових, оптичних і бездротових технологій. Міжмережжя становить фізичну основу для розміщення величезної кількості інформаційних ресурсів і послуг, як-от взаємопов'язані гіпертекстові документи Всесвітнього павутиння (World Wide Web — WWW) та електронна пошта.

Станом на 2019 рік більшість населення Землі мали доступ до мережі Інтернет.

У повсякденній мові слово інтерне́т (розм. іне́т, не́трі) із малої літери найчастіше вживається в значенні Всесвітнього павутиння (Всемережжя) (всесвітня (глобальна) мере́жа, світова павути́на) та доступної в нім інформації, а не в значенні самої фізичної мережі Інтернет. Таке вживання можна пояснити паралелями з термінами «радіо» і «телебачення».

В україномовних джерелах поширений дослівний переклад з англійської — Міжмережжя ( — між, посеред та net — мережа, сітка). Також у неформальному та професійному середовищі трапляються терміни мере́жа, тене́та, не́трі.

Інтернет не має централізованого управління, правил використання чи доступу. Кожна складова мережа встановлює свої власні стандарти. Централізовано визначаються правила використання адресного простору Інтернет-протоколу та Системи доменних імен. Керує цим Інтернет-корпорація з присвоєння імен та номерів (, або ICANN), міжнародна некомерційна організація з головним офісом у США. Технічне обґрунтування і стандартизацію основних протоколів (IPv4 та IPv6) проводить Internet Engineering Task Force (IETF) — некомерційна організація, відкрита міжнародна спільнота проєктувальників, учених, мережевих операторів і постачальників послуг.

Мережа побудована на використанні протоколу IP і маршрутизації пакетів даних. В наш час Інтернет відіграє важливу роль у створенні інформаційного простору глобального суспільства, слугує фізичною основою доступу до вебсайтів і багатьох систем (протоколів) передачі даних.

Перший сервер ARPANET було встановлено 1 вересня 1969 року у Каліфорнійському університеті в Лос-Анджелесі. Комп'ютер «Honeywell 516» мав 12 кілобайтів оперативної пам'яті.

До 1971 року була розроблена перша програма для відправлення електронної пошти мережею, котра відразу стала дуже популярною.

На початку 1970-х років об'єднувала близько 200 вузлів.

У 1970-х роках мережа загалом використовувалась для пересилки електронної пошти, тоді ж з'явилися перші списки поштових розсилок, групи новин та дошки оголошень. Але в ті часи мережа ще не могла легко взаємодіяти з іншими мережами, котрі були побудовані на інших технічних стандартах. До кінця 1970-х років почали активно розвиватись протоколи передачі даних, що були стандартизовані у 1982–1983 роках.

Урядове фінансування магістральної мережі Національного наукового фонду США в 1980-х, а також приватне фінансування для інших комерційних магістральних мереж у всьому світі привело до участі в розробці нових мережевих технологій і злиття багатьох мереж. Комерціалізація в 1990-х міжнародної мережі привела до її популяризації та впровадження в практично кожен аспект сучасного життя людини.

В тому самому році тенета стали основним постачальником інформації в Інтернеті, обігнавши за обсягом трафіку протокол передачі файлів FTP; було сформовано Консорціум всесвітньої павутини (). Можна сказати, що тенета перетворили Інтернет і створили його сучасний вигляд. З 1996 року Всесвітнє павутиння майже повністю підмінило собою поняття «Інтернет».

Протягом 1990-х років Інтернет об'єднав у собі більшість існуючих на той час мереж (хоча деякі, як, наприклад, Фідонет, залишились відособленими). Завдяки відсутності єдиного керівного центру, а також завдяки відкритості технічних стандартів Інтернету, що автоматично робило мережі незалежними від бізнесу чи уряду, об'єднання виглядало неймовірно привабливим. До 1997 року в Інтернеті нараховувалось близько 10 мільйонів комп'ютерів і було зареєстровано понад мільйон доменних назв. Інтернет став дуже популярним засобом обміну інформацією.

У наш час Інтернет став доступним не лише через комп'ютерні мережі, але й через супутники зв'язку, радіосигнали, кабельне телебачення, телефонні лінії, мережі стільникового зв'язку, спеціальні оптико-волоконні лінії і електропроводи. Всесвітня мережа стала невід'ємною частиною життя у розвинутих країнах, та країнах, що розвиваються.

На 2017 рік у світі нараховувалось 3,8 млрд користувачів всесвітньої мережі або 50 % населення Землі. Значно зростає кількість користувачів соцмереж і частка мобільних пристроїв у мережі.

Станом на листопад 2019 року в світі до інтернету під'єднані 4,1 млрд людей. 48 % жінок користуються інтернетом, серед чоловіків відсоток вищий — 58 %. Рівень підключення зріс на 5,3 % у порівнянні із 2018 роком. У 2019 році рівень користування інтернетом зріс до 53,6 %. Найвищий рівень підключення в Європі (82,5 %), а найнижчий — в Африці (28,2 %). Найбільший розрив між чоловіками і жінками в Африці, в арабських країнах і в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні. 3,6 млрд чоловік все ще без інтернету.

Інтернет складається з багатьох тисяч корпоративних, наукових, урядових та домашніх мереж. Об'єднання різнорідних за архітектурою мереж стало можливо завдяки протоколу IP () і принципу маршрутизації пакетів даних. Протокол ІР був спеціально створений агностичним у відношенні до фізичних каналів зв'язку. Тобто будь-яка мережа передачі цифрових даних може передавати інтернет-трафік. На стиках мереж спеціальні маршрутизатори займаються сортуванням та перенаправленням пакетів даних, базуючись на ІР-адресах одержувачів цих пакетів. Протокол ІР утворює єдиний адресний простір у масштабах всього світу, але в кожній окремо взятій мережі може існувати свій власний адресний підпростір. Така організація ІР-адрес дозволяє маршрутизаторам однозначно визначати подальший напрямок для кожного, навіть найменшого, пакету даних. У результаті між різними мережами Інтернету не виникає конфліктів і дані точно і без перешкод передаються від мережі до мережі по всій планеті.

Сам протокол ІР був народжений в дискусіях всередині організації IETF (, Task force — група спеціалістів, покликана вирішити певну задачу), назву котрої можна перекласти як «Група для вирішення задач проєктування Інтернету». IETF і її робочі групи досі займаються розвитком протоколів Всесвітньої мережі. Вона відкрита для публічної участі та обговорень. Комітети цієї організації публікують т. зв. документи RFC (англ. Request for Comments — запит коментарів). В цих документах даються технічні специфікації і точні пояснення багатьох питань. Деякі документи RFC організація IAB (англ. Internet Architecture Board — Рада з архітектури Інтернету) оголошує . З 1992 року IETF, IAB та ряд інших організацій утворюють Товариство Інтернету (англ. Internet Society, ISOC) — організаційну основу для різноманітних дослідницьких та консультативних груп, що займаються розвитком Інтернету.

В даному випадку протокол — це спосіб взаємодії, обміну даними між комп'ютерами при роботі у мережі. Щоб різні комп'ютери могли разом працювати, вони повинні «розмовляти однією мовою», тобто використовувати однакові протоколи. Сукупність цих протоколів називають стеком протоколів TCP/IP.

Нижче у алфавітному порядку перелічено найпоширеніші мережеві протоколи відповідно до моделі OSI:

Окрім того, існує цілий ряд ще нестандартизованих, але вже доволі популярних протоколів. Як правило, це протоколи децентралізованого обміну файлами та текстовими повідомленнями; на деяких з них побудовані цілі файлообмінні мережі. Це такі протоколи, як:

У наш час найпопулярнішими службами Інтернету є:

Інформаційні архіви — це «комп'ютерні бібліотеки», в яких зберігаються різноманітні матеріали і програми, що користуються тривалим попитом і нерідко мають значний обсяг. Інформація в архівах зберігається у вигляді файлів, які в залежності від їх тематичної спрямованості групуються в каталоги і підкаталоги, створюючи деревоподібну структуру (аналогічну файловій структурі операційних систем MS-DOS і UNIX). Каталог найвищого рівня називається кореневим каталогом архіву.

Основною функцією поштового сервера інформаційного архіву є пересилання по запиту користувачів необхідних файлів засобами електронної пошти. У процесі підготовки файлу до пересилання поштовий сервер автоматично виконує (у випадку необхідності або по запиту користувача) операції стиску і кодування інформації. Поштові програмні сервери, що працюють з інформаційними архівами, можна розділити на три види:

Файловий сервер обслуговує тільки один інформаційний архів і призначений тільки для автоматичного прийому запитів користувачів і видачі електронною поштою результатів їх виконання у вигляді файлів з текстовою інформацією, графічними продуктами, програмами тощо;

FTPmail-сервер дозволяє користувачу отримати файли з віддалених інформаційних архівів, що працюють в режимі FTP (File Transfer Protocol). Функції FTPmail-серверу складніші, ніж файлового сервера. По запиту користувача сервер автоматично формує програму взаємодії з віддаленим архівом, проводить сеанс зв'язку і відсилає його результати замовнику електронною поштою;

Доступ до файлів віддалених комп'ютерів відбувається під керуванням протоколу передачі даних File Transfer Protocol, а для обміну інформацією комп'ютер потрібно під'єднати до FTP-сервера вузлового комп'ютера в INTERNET, на якому зберігаються файли, призначені для передачі інформації. Багато загальнодоступних FTP-серверів дозволяють під час сеансу зв'язку отримати будь-які файли, які цікавлять користувача.

Довідково-пошуковий WAISmail-сервер (Wide Area Information Service) призначений для пошуку інформаційних архівів, що містять необхідні файли.

INTERNET надає такі основні види послуг:

З додаткових послуг можна виділити наступні:

Імена телеконференцій мають ієрархічну структуру. Вищий рівень цієї структури називають ієрархіями телеконференцій. Ієрархії бувають територіальними — тоді їхні назви збігаються з позначеннями країн або домінуючих в цих країнах систем (наприклад, de, ukr, relcom). Також існують міжнародні ієрархії, найвідомішими з яких є:

Назви телеконференцій складаються з назви ієрархії і теми, зв'язаних крапкою (наприклад, телеконференція news.answers належить до ієрархії news і присвячена відповідям на питання, що найчастіше ставляться). Ця конференція має двокореневу назву. При необхідності можуть формуватися трьох-, чотирьох- і п'ятирівневі назви. Традиційно в телеконференції Usenet заборонялося розміщати будь-яку комерційну інформацію, проте ця традиція була порушена. Внаслідок цього сьогодні певне місце в системі телеконференцій займає відверта реклама. В комерційних групах новин розміщаються рекламні оголошення про купівлю, обмін чи продаж товарів і послуг.

Сучасний Інтернет має також дуже багато соціальних та культурних граней. Він є універсальним середовищем для спілкування, розваг та навчання. Так, за результатами дослідження Оксфордського університету підлітки, які мали доступ до Інтернету, отримували вищі оцінки за тих, хто не мав доступу до інтернету.

За допомогою Інтернету стало можливо робити покупки та оплачувати послуги. Для багатьох людей Інтернет — це спосіб заробітку. А в цілому Інтернет — це віддзеркалення сучасного суспільства та світосприйняття.

Одним з проявів субкультури Інтернету є День безпечного інтернету, що відзначається щорічно з 2004 року другого вівторка лютого.

Інтернет пропонує широкі можливості для спілкування; в ньому легко знайти людей зі спільними інтересами, хобі та світоглядом. Окрім того, в мережі психологічно значно простіше спілкуватись, аніж при особистій зустрічі. Ці причини обумовлюють створення та активний розвиток інтернет-спільнот — груп людей зі спільними інтересами, котрі спілкуються переважно через Інтернет. Такі товариства поступово грають все важливішу роль у житті всього сучасного суспільства.

Зі зростанням популярності Інтернету стали проявлятись і негативні сторони його застосування. Зокрема, дехто настільки захоплюється віртуальним простором, що проводить за комп'ютером до 18 годин на добу. Таку залежність багато хто порівнює з тютюнокурінням чи наркоманією. Визначення інтернет-залежності звучить так: «Це наполегливе бажання вийти в Інтернет, перебуваючи off-line, і нездатність вийти з Інтернету, перебуваючи on-line». Згідно з даними різноманітних досліджень, сьогодні інтернет-залежними є близько 10 % користувачів у всьому світі. Фахівці вже розробили методики позбавлення від цієї залежності.

Знайомства в Інтернеті зазвичай пов'язують із розвагами або пошуком чоловіка за кордоном. Обидва напрямки нерідко стають своєрідною залежністю. Дуже рідко можна знайти службу знайомств, що здійснює виключно серйозні знайомства для шлюбу, зокрема, знайомства для християн чи, взагалі, людей з традиційними поглядами на шлюб.

Групи новин — це загальнодоступні дискусійні форуми, як, наприклад, клуби за інтересами. Повідомлення формуються у формі каталогів. Фізично інформація, що міститься в окремих групах новин, зберігається на серверах провайдерів, університетів, корпорацій тощо. Як правило, життєвий цикл повідомлень обмежений, і вони знищуються через деякий час, — в іншому випадку сервери були би загромаджені ними протягом декількох місяців.

Користувачі INTERNET постійно відправляють в групи новин найрізноманітніші повідомлення. Приблизно протягом доби ці повідомлення через USENET надходять практично на всі вузли INTERNET для остаточного ознайомлення в групу новин. Група новин INTERNET — це всесвітня розподілена дошка оголошень bulletin board systems.

Типова робота з групою новин полягає в наступному: спочатку користувач бачить перше повідомлення, потім відповідає на нього, потім відповідає на запитання і т. д. Таким чином можна прочитати весь діалог або тільки ті його частини, що вас цікавлять. Для контактування з групами новин були розроблені спеціальні програмні засоби, які призначені для роботи з повідомленнями, оскільки самі по собі тогочасні браузери не мали засобів доступу до повідомлень.

Найпоширенішою дошкою оголошень став USENET. USENET — це всесвітня розподілена дошка оголошень (bulletin board system BBS). Користувачі INTERNET по всьому світу постійно відправляють в групи новин найрізноманітніші повідомлення і протягом доби ці повідомлення через USENET надходять практично на всі вузли INTERNET для загального ознайомлення. Зараз в мережі Usenet функціонує понад 15 тисяч груп новин, які відображають практично всі сторони сучасного життя. В телеконференціях можна зустріти документацію з найсучаснішого програмного забезпечення, статті відомих вчених, і нарешті все що завгодно. Телеконференціями (групами новин) у свій час називалися файлові ділянки на серверах, до яких мали доступ до читання і запису всі охочі обмінюватися інформацією з певних тем.

Крім того, проводиться розповсюдження інформації за допомогою «закритих» телеконференцій типу Clarinet.
Всі телеконференції можуть бути модеровані (керовані) або немодеровані. Модеровані телеконференції можуть наповнюватися інформацією тільки визначеними особами — модераторами. Інші користувачі мережі можуть тільки читати цю інформацію. Модератори (конкретні особи) несуть відповідальність за зміст телеконференцій. Немодеровані телеконференції доступні для розміщення інформації будь-якими користувачами мережі. Модеровані телеконференції стали засобом висловлення думки модераторів, тобто керованим засобом масової інформації — електронними газетами. Прикладом однієї з найсерйозніших електронних газет, доступних в мережі INTERNET є ієрархія телеконференцій Clarinet, яка містить понад сотні груп новин, присвячених політичній, економічній, правовій, спортивній та іншим тематикам. Наповненням телеконференцій займається декілька інформаційних агентств, серед яких, наприклад, Reuters, API, UPI, NewsBytes.

Користувачі, які не можуть знайти групу новин за своїми інтересами, доклавши деяких зусиль, можуть створити свою власну групу новин.

Тролінг — це психологічний та соціальний феномен, що зародився в Інтернеті протягом 1990-х років. Інтернет-тролями, або просто тролями у Всесвітній мережі називають людей, котрі спеціально публікують провокаційні статті чи повідомлення (на форумах, в групах новин Usenet, у вікі-проєктах), завдання яких — викликати конфлікти між учасниками, флейм, образи тощо. Такі статті чи повідомлення також іноді називають тролями, а процес їх написання — тролінгом. Сьогодні будь-який популярний ресурс (форум, група новин, вікі-проєкт) стикається з цим явищем.

Інтернет, кіберпростір і віртуальна реальність знайшли свій відбиток і в сучасному мистецтві. Ще в середині 1980-х років сформувався особливий жанр наукової фантастики, що фокусується на комп'ютерах, високих технологіях і проблемах, що виникають у суспільстві у зв'язку із застосуванням плодів технічного прогресу. Сюжетом творів цього жанру часто стає боротьба гакерів із могутніми корпораціями. Жанр набув широкої популярності в літературі, кінематографі, графічних творах (особливо аніме) та в комп'ютерних забавах. Сам термін «кіберпанк» придумав письменник , який 1983 року опублікував однойменне оповідання.

Файл:Internet Censorship and Surveillance World Map.svg|right|400px|thumb|

У деяких країнах є серйозні обмеження на функціювання мережі: на державному рівні блокується доступ до деяких вебсайтів.

У Китаї діє так звана «Велика китайська інформаційна стіна», яка блокує ІР-адреси вебсайтів «сумнівного змісту». При цьому обов'язки блокувати такі вебсайти китайський уряд переклав на місцевих провайдерів. У громадських інтернет-кафе, де переважно користується інтернетом китайський робочий клас, люди повинні здати посвідчення особи перед тим, як сісти за комп'ютер.

Показовим є блокування сайту «Google», скасоване лише у січні 2006 року. Однак, згідно з домовленостями з китайським урядом, результати пошуків для китайських користувачів будуть «дещо обмежені». Заборонена у Китаї і Вікіпедія. Що цікаво, китайський уряд зробив це під приводом «боротьби з пропагандою насильства».

У липні 2011 року китайським урядом було видано нові постанови, які вимагають від кафе, пабів, книгарень та готелів Пекіну встановити програмне забезпечення — для відстеження дій відвідувачів, які вирішили скористатися WiFi-інтернетом. У разі невиконання цих вимог обумовлено штраф у $2300 або позбавлення ліцензії на ведення бізнесу. Вартість самого програмного забезпечення становить близько $3100. Подібна стратегія, а також ціна програмного пакета, змусила власників багатьох пекінських закладів відмовитися від надання своїм відвідувачам послуги безкоштовного WiFi.

Як відомо, Китай — світовий лідер із цензурування всесвітньої мережі. Крім закриття більше, ніж мільйона порнографічних сайтів, під повною або частковою забороною опинилося декілька надзвичайно популярних ресурсів — зокрема соціальна мережа Facebook, сервіс мікроблогів Twitter та відеохостинг YouTube.

Незважаючи на наявність каналу зв'язку з Інтернетом, Північна Корея не має на своїй території доступних серверів тенет; декілька вебсайтів, що належать північнокорейському урядові, фізично перебувають за межами країни (). Тим не менш, з 2004 року в КНДР працює електронна пошта, доступна обмеженому колу осіб. Водночас на території країни діє не зв'язана з Інтернетом власна комп'ютерна мережа «Кванмйон».

Починаючи з 3 грудня 2006 року для користувачів Ірану було закрито доступ до низки сайтів, серед яких Вікіпедія, YouTube, IMDb. Вважається, що це пов'язано з розгорнутою в країні кампанією боротьби зі «згубним впливом західної культури». У вересні 2012 Іран вийшов з Всесвітнього павутиння, замінивши його інтранетом.

Історія українського сегмента Інтернет починається 19 грудня 1990 року, коли Юрій Янківський (Yuri Yankovski) з Міжгалузевого Наукового Центру Технології Програмування «Технософт» (м. Київ, керівник Ігор Вельбицький) під'єднався до світової мережі Інтернет. На відміну від США, де Інтернет (NSFNET) фінансувався державою аж до 1995 року, проєкт Інтернет в Україні та і в СРСР почався і розгортався без будь-якої державної підтримки. Роботи по доінтернетній мережі ОГАС академіка Глушкова спочатку активно блокувалися, а на початку буремних 1990-х і повністю були закриті. Тому Інтернет і в Україні, і в Росії з'явився тільки завдяки цікавості інженерів та бажанню зламати інформаційні бар'єри. Влітку 1990 року інженер Демос/KIEA Дмитро Володін познайомився з комп'ютерним адміністратором університету Хельсінки та, повернувшись до Москви, під'єднав Демос до Інтернет. Вже після першої платіжки за міжнародний зв'язок Москва-Хельсінки стало зрозуміло, що або вікно в Інтернет треба закрити, або треба знайти ресурси для інтернет-мережі. Так з'явилась ідея інтернет-мережі , яка фактично дозволила всім учасникам інтернет-спільноти розподілити витрати на утримування Інтернет. «Технософт» (ts.kiev.ua) хоч і був зареєстрований в домені «UA», але на той час формально не існувало ані домену «UA», ані домену «RU». Тому Дмитро Володін (dvv) зробив відмітку про те що електронну пошту до першого інтернет-вузла України слід надсилати через ussr.eu.net:

За практичної недоступності автоматичного телефонного зв'язку в країні, коли надіслати звичайний факс займало майже чотири години, можливість не тільки передати електронну пошту у світову мережу всього за 30 хвилин, а й брати участь у відкритих світових форумах Usenet, стала справжнім інформаційним проривом. Вже навесні 1991 року ts.kiev.ua формально набув статусу Інтернет-сервіс-провайдера (ISP), забезпечивши транзит Інтернету абоненту України, а до кінця 1991 року інтернет-вузол Технософт вже обслуговував користувачів Інтернету не тільки Києва, а й багатьох інших міст України.

Історія домену (так би мовити, «виключно українського», УАнет) інтернету починається восени 1991 року, коли українські фахівці розпочали переговори з IANA про виділення для України власного домену, осібно від загального для всього колишнього Радянського Союзу .su. 1 грудня 1992 року представник IANA Джонатан Постел делегує домен першого рівня коду країни .ua провідним українським Інтернет-фахівцям, обраним Інтернет-спільнотою — Олегові Волощуку й Ігорю Свиридову. Обов'язки адміністраторів виконувались на громадських засадах.

Дволітерний код країни UA встановлено міжнародним стандартом ISO 3166 для ідентифікації географічної території, і не є засобом ідентифікації держави Україна та/або української нації.

У січні 1993 року у м. Славське проведено конференцію українських інтернет-фахівців, на якій було делеговано 27 регіональних доменів — для кожної з областей України та окремо для міст Київ і Севастополь.

У березні 2009 року українська аудиторія користувачів Інтернету (користувачі, які зробили більше, ніж один перегляд сторінки за березень 2009 року, і користувачі, які переглядали сторінки в березні і у попередньому місяці) становила 11,96 млн осіб, що на 9,4 % більше, ніж у лютому 2009 року.

У регіональному розподілі користувачів зі значним відривом лідирує Київ, на який припало 60,14 % усіх користувачів Інтернету в Україні. Далі йдуть Одеса (5,14 %), Харків (5,39 %), Дніпро (4,92 %), Донецьк (4,82 %), Львів (2,83 %), Крим (2,80 %), Запоріжжя (1,80 %). Сумарна частка цих регіонів становила 24,9 %. На решту регіонів України припало 13,26 % користувачів.

Аутсайдерами за рівнем проникнення Інтернету згідно з даними березня 2009 року були Луцьк (0,18 %), Житомир (0,21 %), Чернівці (0,32 %) і Закарпаття (0,31 %).

Станом на початок 2009 року в домені України .ua (включно з доменами другого, третього і т. д. рівнів) зареєстровано  імен.

Указ викликав неоднозначну оцінку українського громадянського суспільства. Є ті, хто вважає таке обмеження виправданим в умовах російської агресії проти України. Є противники заборони, які наголошують на неприпустимості досудового блокування інтернет-ресурсів. Міжнародні неурядові організації висловили занепокоєння указом Президента України (, Freedom House, «Репортери без кордонів», Комітет захисту журналістів, Європейська федерація журналістів). Генсек Ради Європи теж висловив свою стурбованість, тим часом як представники НАТО і ЄС визнали блокування російських інтернет-ресурсів питанням національної безпеки, яке превалює над питанням свободи слова.

У липні 2017 року у ВРУ було зареєстровано проєкти законів про блокування сайтів без рішення суду та встановлення спецобладнання в інтернет-провайдерів. Офіс Уповноваженого з прав людини виступили разом із правозахисниками проти цих проєктів законів.

У вересні 2017 року СБУ було направлено до операторів, провайдерів телекомунікацій листи, в яких, з посиланням на статтю 25 Закону України «Про Службу безпеки України», рекомендувала обмежити доступ абонентам до ресурсів деструктивного характеру за наданим переліком. Тим часом провайдери та Інтернет Асоціація України не можуть отримати від СБУ відповіді щодо правових та технічних пояснень щодо моментів блокування.

   




#Article 60: База даних (881 words)


База даних () – сукупність даних, організованих відповідно до концепції, яка описує характеристику цих даних і взаємозв'язки між їх елементами; ця сукупність підтримує щонайменше одну з областей застосування (за стандартом ISO/IEC 2382:2015«database: collection of data organized according to a conceptual structure describing the characteristics of these data and the relationships among their corresponding entities, supporting one or more application areas»). В загальному випадку база даних містить схеми, таблиці, подання, збережені процедури та інші об'єкти. Дані у базі організовують відповідно до моделі організації даних.
Таким чином, сучасна база даних, крім саме даних, містить їх опис та може містити засоби для їх обробки.

В загальному випадку базою даних можна вважати будь-який впорядкований набір даних. Наприклад, паперову картотеку з формулярами про працівників підприємства у відділі кадрів. Але дана стаття зосереджена на використанні баз даних в інформаційних системах. На даний час застосунки для роботи з базами даних є одними з найпоширеніших прикладних програм.

У сучасних інформаційних системах для забезпечення роботи з базами даних використовують системи керування базами даних (СКБД). Система керування базами даних — це система, заснована на програмних та технічних засобах, яка забезпечує визначення, створення, маніпулювання, контроль, керування та використання баз даних (за стандартом ISO/IEC 2382:2015«database management system: system, based on hardware and software, for defining, creating, manipulating, controlling, managing, and using databases»). Застосунки для роботи з базою даних можуть бути частиною СКБД або автономними. Найпопулярнішими СКБД є MySQL, PostgreSQL, Microsoft SQL Server, Oracle, Sybase, Interbase, Firebird та IBM DB2. СКБД дозволяють ефективно працювати з базами даних, обсяг яких робить неможливим їх ручне опрацювання.

Через тісний зв'язок баз даних з СКБД під терміном «база даних» інколи необґрунтовано та неточно мають на увазі систему керування базами даних. Але варто розрізняти базу даних — сховище даних, та СКБД — засоби для роботи з базою даних. СКБД з інформаційної системи може бути видалена, але база даних продовжить існувати. І навпаки: СКБД може функціонувати без жодної бази даних.

В загальному базу даних неможливо просто перемістити з однієї СКБД до іншої. Але СКБД використовують стандарти (SQL, ODBC, JDBC), які уніфікують ряд операцій по роботі з даними і дозволяють різним застосункам працювати з базами даних різних СКБД. СКБД часто класифікують за моделлю організації даних. Найвживаніші СКБД використовують реляційну модель, у якій дані подають у виді таблиць.
Для кінцевого користувача (та прикладних програм) робота з базою даних напряму неможлива. Всі маніпуляції над даними здійснюють через спеціальні запити, які надсилають до СКБД. СКБД опрацьовує їх і повертає результат. Безпосередньо з базою даних працює виключно СКБД.

Сучасні СКБД забезпечують функції щодо керування даними, які можна поділити на такі групи:

Ця архітектура передбачає виділення однієї з машин мережі як головної (сервер). На такій машині зберігається спільна централізована БД. Усі інші машини мережі виконують функції робочих станцій, за допомогою яких підтримується доступ користувацької системи до бази даних. Файли бази даних відповідно до призначених для користувача запитів передаються на робочі станції, де в основному і проводиться обробка даних. При великій інтенсивності доступу до одних і тих же даних продуктивність інформаційної системи різко падає. Користувачі також можуть створювати на робочих станціях локальні БД, які використовуються ними монопольно.

У сучасних мережевих інформаційних системах для роботи із загальною базою даних використовують архітектуру «клієнт-сервер». При цьому в мережі розміщують сервер баз даних. Ним виступає комп'ютер (або комп'ютери), який містить бази даних, СКБД та пов'язане з ними програмне забезпечення, і налаштований для надання користувачам інформаційної системи доступу до бази даних. Клієнти, які працюють із даними (вони можуть бути розташовані на різних комп'ютерах мережі), надсилають відповідні запити серверу. Сервер їх отримує, опрацьовує, та надсилає відповідь клієнту. Сучасні СКБД (MySQL, PostgreSQL, Microsoft SQL Server та інші) працюють відповідно до цієї архітектури.
Сервер баз даних, як правило, є достатньо потужною багатопроцесорною системою, яка використовує масиви дисків RAID для підвищення надійності зберігання даних. Використання дискових масивів RAID дозволяє відновити дані, навіть якщо один з дисків вийшов з ладу.

Первинним призначенням бази даних є зберігання масивів даних. Але їх широко використовують і для збереження адміністративної інформації та спеціалізованих даних, наприклад, для інженерних даних чи для економічних моделей.
Прикладами використання баз даних можуть бути:

Бази даних класифікують за різними критеріями.

За моделлю організації даних розрізняють такі бази даних:

За розміщенням даних виділяють такі види баз:

За технологією фізичного зберігання виділяють:

Структуровані БД використовують структури даних, тобто структурований опис типу фактів за допомогою схеми даних, більш відомої як модель даних. Модель даних описує об'єкти та взаємовідношення між ними. Існує декілька моделей (чи типів) баз даних, основні: ієрархічна, мережна та реляційна.

До неструктурованих БД належать повнотекстові бази даних, які містять неструктуровані тексти статей чи книг у формі, що дозволяє здійснювати швидкий пошук (наприклад, як Вікіпедія).

При роботі з базами даних використовують мови спеціального призначення:

При роботі з реляційними базами даних використовують мову структурних запитів SQL (Structured Query Language), яка поєднує всі три функції (визначення даних, модифікація даних та формування вибірок). Мова SQL стандартизована ANSI та ISO: починаючи з 1986 року, регулярно виходять поновлені стандарти. Слід зауважити, що кожна сучасна СКБД (MySQL, PostgreSQL, Microsoft SQL Server та інші) підтримує свою власну видозміну SQL, так що SQL-запит для однієї СКБД може не працювати в середовищі іншої. Але головні принципи формування SQL-запитів та їх структура однакові та відповідають стандартам ANSI/ISO.
При необхідності виконання якоїсь операції над даними клієнт формує лінгвістичну конструкцію мовою SQL, яку називають SQL-запитом, і надсилає її до СКБД. СКБД опрацьовує запит, і результат його виконання (наприклад, вибірку даних) повертає клієнту.
Мова, якою оперує СКБД, також може містити засоби для




#Article 61: Музика (6145 words)


Му́зика (від  — мистецтво муз) — мистецтво організації музичних звуків, насамперед у часовій (ритмічній), звуковисотній та тембровій шкалі. Музичним може бути практично будь-який звук з певними акустичними характеристиками, які відповідають естетиці тієї чи іншої епохи, та може бути відтвореним. Джерелами такого звуку можуть бути: людський голос, музичні інструменти, електричні генератори тощо.

З точки зору класифікації мистецтв музика є:

У той же час музика може поєднуватись з іншими видами мистецтва, а саме:

Як і інші види мистецтва, музиці притаманні різні соціокультурні функції, зокрема:

Можна зазначити, що в межах самого музичного мистецтва також виділяється різні функційні домінанти. Досвід свідчить про те, що музичні твори не можуть однаково виконувати всі соціокультурні функції. Одні з них здатні до різнобічного, глибинного на свідомість та підсвідомість людини, інші — мають більш звужений спектр культурних функцій.

Зміст музики складають художньо-інтонаційні образи, тобто відбиті в усвідомленому звучанні результати відображення, перетворення та естетичної оцінки об'єктивної реальності людиною. Згідно з сучасними уявленнями, такі образи кодуються і зберігаються на нейродинамічному рівні в головному мозку людини, щоправда, форми її кодування дещо відрізняються від невербальних інформаційних потоків. Більшою мірою сприйняття конкретних образів і сигналів є функцією правої півкулі мозку, отже, вважається, що саме права півкуля більшою мірою відповідальна за музичну діяльність.

Матеріальне втілення змісту музики, способом його існування є музична форма. Деякі дослідники вважають музичну форму складною ієрархічною структурою, у якій можна виділити такі рівні як звуковий (фонічний), інтонаційно-мовний, фактурний та композиційний. Зміст і форма виступають як ідеальна та матеріальна сторона музичного твору.

В радянському музикознавстві музична форма вважалася другорядною відносно змісту, проте пов'язаною зі змістом зворотнім зв'язком. У той же час поширена думка про те, що музика не мусить містити нічого, окрім власне музичних звуків, у цьому випадку поняття змісту і форми музики є тотожними. У сучасному музикознавстві набуває ваги точка зору, згідно з якою зміст музики може бути представлений двома складовими — «спеціального», притаманного тільки музиці і зазвичай описуваного термінами музичного формотворення, і «неспеціального», присутнього як у музиці, так і поза нею, і зазвичай описуваного через образні асоціації, емоційні характеристики тощо.

Можливість передавати думки та емоції людини засобами музичного мистецтва обґрунтовується фізично та біологічно зумовленим зв'язком звукових проявів людини з її психічною діяльністю (особливо емоційною), а також активності звуку як подразника та сигналу до дії.У деякому сенсі музика вважається аналогічною до мовлення людини, коли її внутрішній стан та ставлення до чогось виражається через зміну характеристик звучання голосу при висловлюванні.

Згідно з радянським музикознавцем Б. Асаф'євим, музика є мистецтвом інтонованої семантики. При цьому інтонація є найважливішим базовим елементом у музиці, що зв'язує всі параметри музичної тканини — темп, звуковисотність, динаміку, фразування, ритм, тембр тощо.

Теоретичні основи музики є предметом вивчення теоретичного музикознавства, що включає в себе елементарну теорію музики, гармонію, поліфонію, вчення про музичні форми, а також музичну акустику. Теоретичне музикознавство досліджує основні закономірності музики, що встановилися в процесі її історичного розвитку, композиційні засоби та прийоми.

Основним елементом музичного мистецтва є музичний звук. Властивості звуку вивчає музична акустика та елементарна теорія музики. Суб'єктивні особливості сприйняття звуку людиною дозволяють виділити чотири основні властивості музичного звуку — звуковисотність, тембр, гучність та тривалість.

Висота звуку залежить від частоти звукових коливань і може бути виражена з різним ступенем ясності, у залежності від чого розрізняють звуки визначеної і невизначеної висоти. Більшість використовуваних у музиці звуків — це звуки визначеної висоти, які можна охарактеризувати частотою коливань їх основного тону і зафіксувати як ноту, у теорії музики вони також називаються тонами. Поряд зі звуками з визначеною висотою, у музиці використовуються і звуки з невизначеною висотою — є звуки ряду ударних музичних інструментів (наприклад барабанів), деякі синтетичні звуки та шумові ефекти.

Тембр звуку залежить від форми коливань джерела звуку і визначається кількістю та інтенсивністю обертонів, що утворюють гармонічний ряд. Тембральне різнобарв'я музики визначається багатоманіттям музичних інструментів та прийомами гри на них. Тембр також є важливою характеристикою співацького голосу.

Гучність звуку характеризується як слухове уявлення про силу звука, що виникає у свідомості людини під час сприйняття звука. В абсолютному вимірі звучання музики може досягати сили 100 дБ на симфонічному концерті і 120 дБ на концертах рок-музики. Натомість у музичній практиці важливіше значення має умовне співвідношення рівнів сили звуку, яке називається динамікою і є одним з її виразових засобів.

Тривалість звуку залежить від часу тривання коливального процесу і, як правило, позначається у відносних одиницях — музичних тривалостях, абсолютне значення яких залежить від темпу, у яких вони відтворюються.

Здебільшого, музична практика обмежена звуками з частотою їх основних тонів від 27 Гц до 4 кГц, що відповідає діапазону від ноти ля субконтроктави до ноти до 5-ї октави. Вся сукупність використовуваних звуків називається звуковою системою, а відношення між двома звуками цієї системи — музичним інтервалом.

Абсолютна висота звуків музичної системи та числове співвідношення їх частот називається музичним строєм. У процесі тривалої еволюції в європейській музиці закріпилися звукова система, що характеризується поділом усього музичного діапазону на октави і подальшим поділом кожної октави на 12 інтервалів — півтонів. При цьому інструменти з фіксованим звукорядом (напр. фортепіано) прийнято настроювати в рівномірно-темперованому строї, який забезпечує рівномірний поділ октави. Натомість гра на інструментах, що не передбачають фіксованого звукоряду (напр. скрипка), а також спів, характеризується певними відхиленнями від рівномірно-темперованого строю, завдяки чому в оркестрі виникає т. зв. зонний стрій, а в хорі — хоровий стрій.

В неєвропейських музичних культурах, однак, застосовуються й інші звукові системи, що значно відрізняються від європейської. Наприклад, в індійській музиці відома система з поділом октави на 22 ступені. Сучасна авангардна музика також включає різноманітні експерименти з музичними системами, зокрема поширеною звуковою системою стала мікрохроматика.

Переважна більшість сучасних музичних напрямків широко використовує одночасні звучання тонів, які називаються співзвуччями. Співзвуччя двох звуків називають музичним інтервалом, а з двох і більше звуків — акордом, закономірність же поєднання тонів у співзвуччі називається гармонією. Термін «гармонія» може стосуватися як окремо взятого співзвуччя, так і загальних закономірностей їх використання, властивих певному шару музики загалом, гармонією називається також галузь музикознавства, що вивчає ці закономірності.

За акустичною якістю розрізняють консонантні та дисонантні співзвуччя, перші характеризуються благозвучнішим звучанням, другі — напруженішим. Їх протиставлення та прагнення розв'язання дисонансів у консонанси в класичній гармонії є одним з ключових формотворчих чинників. У ряді авангардних музичних напрямків, однак, протиставлення консонансів і дисонансів знімається.

Якщо гармонія пояснює закономірність звуковисотних відношень тонів у їх одночасному звучанні, то поняття ладу стосується звуковисотних закономірностей у часовому розгортанні музики. Ладом є доцільно впорядкована інтонаційна система висотних зв'язків музичних звуків, їх закономірна послідовність, а також структура взаємних зв'язків ступенів звукоряду. Звуки, що входять до цієї системи називаються ступенями ладу. Як правило, ладові системи поширюються на всі октави звукоряду (т. зв. «октавні лади»), переважна більшість поширених у європейській музиці ладів має сім звуків, існують, однак, лади і з іншою кількістю ступенів.

В основі того чи іншого ладу можуть лежати два принципи — модальний і тональний. Центральною категорією модального принципу є певний звукоряд, тоді як тонального — наявність центрального тону або співзвуччя, до якого тяжіють інші ступені. Ступені ладу утворюють між собою певну ієрархію, утворюючи стійкі та нестійкі ступені ладу. Лад може бути вибудований від будь-якого звуку, а його висотне положення називається тональністю.

Найбільше поширення в європейській музиці отримали мажорний та мінорний лади, стійкі ступені яких утворюють відповідно мажорний або мінорний тризвук. Оскільки європейська звукова система розрізняє 12 звуків, існує 12 мажорних і 12 мінорних тональностей, назви яких утворюються шляхом позначення тоніки, від якої вони утворюються, і ладу. Ряду музичних стилів, однак, властива відмова від тональної системи (атональність), використання штучних ладів (модальність) або навіть рівноправне використання усіх 12-ти звуків системи (додекафонія).

Лад розглядається як основа організації музичного мислення, особливості ладової системи набувають естетичної значимості і стають важливими засобами естетичного впливу музики.

Дуже багато музичних культур, що випрацювали свої ладові системи, дали також і назви кожному із ступенів використовуваних своїх ладів. Переважання семиступеневих діатонічних ладів у європейській музиці стало причиною того, що в процесі еволюції було виділено сім нот, назви яких походять з латиномовного гімну св. Йоанна — до, ре, мі, фа, соль, ля, сі. Ці ноти утворюють семиступеневий діатонічний звукоряд, звуки якого можуть бути розташовані по квінтах, а інтервали між сусідніми ступенями складають велику або малу секунду. Назви нот поширюються на всі октави звукоряду.

Інші 5 звуків 12-ступеневого ряду можуть бути отримані продовженням квінтового кола або побудовою аналогічного 7-ступеневого звукоряду від іншої ноти. Для позначення цих звуків прийнято використовувати знаки альтерації — дієз та бемоль, що змінюють висоту ноти на найменший музичний інтервал — один півтон.

Часовою організацією музичних звуків і пауз виступає ритм, який визначається послідовністю і групуванням музичних тривалостей. Тривалість кожного музичного звуку визначається шкалою, заснованою на послідовному поділі на два. Ця шкала зазвичай охоплює 7 тривалостей — від «цілої ноти» до «шістдесят четвертої», хоча зрідка застосовуються і дрібніші тривалості, а також «бревіс» — тривалість вдвічі довшу за цілу. Нотна тривалість може бути також модифікована «крапкою», лігою, або застосуванням особливого поділу.

У більшості музичних стилів ритмічна організація визначається впорядкованістю, за якої акцентовані і неакцентовані відтинки часу чергуються з певною періодичністю. Одиницею ритму в цьому разі виступає доля, яка, будучи акцентованою називається сильною, а будучи неакцентованою — слабою. Чергування сильних і слабих долей називається музичним метром, а відрізок від однієї сильної долі до наступної — тактом. Кожен такт характеризується музичним розміром, що позначається дробом, чисельник якого показує кількість долей у такті, а знаменник — ритмічне значення долі, тривалість її звучання. Як правило, музичний розмір зберігає своє значення на весь музичний твір, однак іноді використовують розмір, що постійно змінюється — т. зв. змінний розмір.

Реальне значення будь-якої тривалості залежить від темпу, у якому вони відтворюються. У класичну епоху темп позначався італійськими термінами, у сучасності темп прийнято вимірювати кількістю метричних долей на одну хвилину. В академічній музиці такий вимір фіксується як позначення метронома, у розважальній поширеніший термін «bpm».

Музика може бути одноголосною або багатоголосною. Багатоголосна музика має величезні можливості для різноманітного викладення музичного матеріалу. Поняттям, що визначає специфіку розгортання голосів, логіку їх горизонтальної або вертикальної організації є поняття музичного складу. Розрізняють чотири види музичних складів — монодичний, гетерофонний, поліфонічний та гомофонно-гармонічний. Уся сукупність звукових елементів музичного твору називається музичною тканиною, а конкретним її оформленням у творі — музичною фактурою. Інколи поняття складу і фактури розглядаються як синонімічні,

Якщо на рівні окремих музичних звуків, формою їх часової організації виступає ритм, то на макроскопічному рівні таким поняття є музична форма. Різні способи зіставлення і розвитку елементів музичної форми зумовлюють появу різноманітних утворень — двочастинної, тричастинної, сонатної, варіаційної, куплетної, циклічної, вільної та інших музичних форм.

Практично будь-який музичний твір, або його фрагмент, може бути зафіксований у вигляді нотного запису та у вигляді звукозапису. Найдавніші форми нотного запису були відомі ряду стародавніх цивілізацій II-I тисячоліть до н. е., тоді як звукозапис був винайдений лише під кінець XIX століття нашої ери. Прочитання нотного запису вимагає відповідних знань і навичок, тоді як прослуховування звукозапису — відповідного обладнання.

На письмі музика може бути зафіксована за допомогою музичної нотації, що являє собою систему спеціальних символів. Нотація фіксує ноти і ритм, а також різноманітні інструкції щодо того, яким чином вони мають бути відтворені. Вміння читати ноти передбачає певні знання в галузі теорії музики, гармонії, виконавську майстерність, а в багатьох випадках також розуміння історичних виконавських методів. Нотація дещо відрізняється в залежності від історичної епохи і музичного напрямку.

Найбільш поширеною системою музичної нотації стала п'ятилінійна нотація. Її основними елементами є п'ятилінійний нотний стан, ноти і паузи, що розташовуються на ньому і ключі, що вказують висотне положення нот на нотному стані. Для гітар і бас-гітар часто використовується табулатура, у якій замість власне нот вказується їх положення на струнах інструменту. Табулатури використовувались також і для лютні в барокову епоху.

В західній музичній традиції найтиповішою формою фіксації музики є партитура, у якій прописуються партії усіх музичних інструментів, передбачених для виконання даного твору, а також окремі партії для кожного з виконавців. Нотація популярної музики частіше обмежується написанням мелодії, гармонії, текстів (для вокальної музики) і структури твору, хоча партитури також практикуються для великих ансамблів, наприклад біг-бендів.

Винайдений у 1877 році, звукозапис стали широко використовувати для запису музичних творів на рубежі XIX–XX століть. Технології звукозапису дозволяють перетворювати звукові коливання в механічні або електричні, фіксувати їх на носіях інформації, і відтворювати в подальшому.

Світ звукових носіїв інформації багатоманітний. До 1980-х років музичні записи випускались переважно на грамофонних платівках, що відтворювались за допомогою грамофонів та електропрогравачів, значну популярність у 1980-х роках мали також компакт-касети, що відтворювалися на магнітофонах. Разом з іншими звуками, музичний матеріал може бути зафіксований на кіноплівках (з кінця 1920-х років), трансльований за допомогою радіомовлення (перші експерименти з музикою — 1917), та телебачення (регулярне мовлення — з кінця 1930-х).

В 1990-х роках аналогові носії витісняються цифровими, музична продукція випускається головним чином на оптичних дисках. З'явилася можливість зберігати звук у файлах різних форматів на персональних комп'ютерах та інших цифрових пристроях, передавати через мережу Інтернет. Сучасні технології дозволяють не тільки відтворювати записаний звуковий сигнал, але й у довільний спосіб обробляти його або навіть синтезувати — такі технології знайшли широке використання в музичному мистецтві.

Поява звукозапису мала надзвичайно велике значення для розвитку музичного мистецтва. За висловленням музикознавця Є. Назайкінського, звукозапис відкрив нову форму побутування музики — віртуальну, що характеризується відсутністю кореляції між слуховими враженнями та джерелом звуку, а також появою принципово нового типу слухача — слухача, що не концентрує своєї уваги на сприйнятті музики.

Відносно походження музичного мистецтва в 19-20 століттях були висунені різні гіпотези, згідно з якими витоками мистецтва були інтонації збудженого мовлення (Г. Спенсер), спів птахів та тварин (Ч. Дарвін), ритми роботи первісних людей (К. Бюхер), їх звукові сигнали (К. Штумпф), магічні заклинання (Ж. Комбар'є). У сучасній науці, що спирається на археологічні та етнографічні дані вважається, що музика розвивалася і поступово виділилася із первісного синкретичного прамистецтва, що містило в собі зародки танцю, поезії та інших видів мистецтва.

Виділення музики в самостійний вид мистецтва відбувалося в період розкладу первісного строю. У цю епоху міфи різних народів фіксують уяву про музику як могутню силу, що здатна керувати природою, приборкувати тварин та зцілювати людей.

Музична культура, а саме рабовласницьких та ранньофеодальних країн стародавнього світу характеризується діяльністю професійних музикантів, що служили в храмах, при дворах знаті, брали участь у масових обрядах. Вперше, окрім практичної та духовної функції, у музиці починають відособлюватися естетичні функції — наприклад, у Стародавній Греції проводились змагання музикантів, що виконували піснеспіви та інструментальні п'єси. Розвиваються різні пісенні і танцювальні жанри, у багатьох із них музика, поезія і танець зберігають первісну єдність. Виникають перші системи нотної фіксації (клинописна, буквена), хоча переважаючою формою залишається усна. Виникають перші музично-естетичні вчення (наприклад, у Китаї — Конфуція, у Греції — Піфагора, Платона, Аристотеля, у Римі — Лукреція). Музика розглядається на практиці і в теорії як вид діяльності, близький науці, ремеслу, релігії, як засіб впливу на природу (магія) та людину (виховання моральних якостей), у зв'язку з чим встановлювалась сувора суспільна або державна регламентація використання музики різних видів (в тому числі окремих ладів)

В епоху середньовіччя в Європі складається музична культура нового типу — феодальна. Оскільки панівною в усіх сферах життя в цю епоху є церква, професійне музичне мистецтво концентрується в храмах та монастирях. У 6-7 ст. у Західній Європі формується суворо регламентована система одноголосної духовної музики (т. зв. Григоріанський спів). Перехід від невменної нотації до лінійної, що була винайдена Гвідо д'Ареццо в X столітті, дозволила значно точніше фіксувати висоту тонів, що сприяло закріпленню та розповсюдженню традицій та еталонів. На початку другого тисячоліття зароджується багатоголосся. Формуються нові жанри вокальної та вокально-інструментальної (хор та орган) музики — органум, мотет, пізніше — меса. У Візантії та, пізніше Київській Русі духовна музика складає систему т. зв. Знаменного співу, який фіксувався спеціальною крюковою нотацією. Як і григоріанський спів, знаменний був заснований на діатонічних ладах.

Поряд з духовною музикою розвивається також світське музикування — початково серед придворних музикантів, пізніше — напівпрофесійне мистецтво лицарів — трубадурів і труверів у Франції, менестрелів у Німеччині, серед міських ремісників тощо. До побуту входять нові інструменти, значна їх частина приходить зі Сходу, виникають інструментальні ансамблі. У селянському середовищі розвивається фольклор, розповсюджується також мистецтво народних артистів, як правило широкого «профілю» (на Русі — скоморохів).

В епоху Відродження в Західній та центральній Європі феодальна музична культура починає перетворюватись на буржуазну. На основі ідеології гуманізму розквітає світське мистецтво. Музика поступово вивільняється від суворих канонів, починає проявлятись індивідуальне начало.
У професійній музиці досягає своєї вершини хорове багатоголосся в жанрах меси, мотета, та світських пісень, де використовуються складні поліфонічні прийоми (т. зв. поліфонія строгого стилю). Виникають композиторські школи (нідерландська, римська, венеціанська та ін.)
На Русі тенденції Відродження в музичному мистецтві проявляються після звільнення від татаро-монгольського іга. Розквітає мистецтво знаменного співу, народна музика.

Процес переходу в Європі від музичної культури феодального типу до буржуазної продовжується впродовж 17-18 століття. Остаточно закріплюється загальне панування світської музики. Її зміст охоплює широке коло тем і образів, у тому числі філософських, історичних, сучасних, громадянських. Поряд з музикуванням в аристократичних салонах розвивається публічне музичне життя. Відкриваються постійно діючі музичні установи — оперні театри, філармонічні товариства. Вдосконалюються струнні та духові музичні інструменти. Розвивається нотний друк.

У композиторській творчості цей період представлено такими художніми стилями, як класицизм, бароко, рококо. Поряд з існуючими вже монументальними жанрами меси та ораторії в цей період виникає і невдовзі стає провідним принципово новий жанр — опера. Наприкінці цього періоду починається формування симфонії та балету. Паралельно з розквітом поліфонії вільного стилю, що приходить на зміну поліфонії строгого стилю, у побутовій танцювальній, а пізніше в професійній музиці зароджується гомофонно-гармонічний склад (див. фактура (музика)).

У країнах, де в цей час триває процес становлення націй (Італія, Франція, Англія, частково Німеччина) формуються високорозвинені національні музичні культури. Так в Італії зароджуються опера, ораторія і кантата, оновлюється інструментальна музика (творчість А. Вівальді, А. Кореллі). У Франції — опера-балет (Ж. Б. Люллі), нові форми клавірних мініатюр (творчість Рамо та Куперена); у Англії — клавірна школа верджиналістів. Вершиною композиторської музики цього періоду вважають творчість видатного німецького композитора Й. С. Баха. З його ім'ям пов'язують також початок панування в європейській музиці рівномірної темперації.
В українській та російській музиці цього періоду продовжується розвиток хорових жанрів, насамперед хорових концертів (творчість М. Березовського, Д. Бортнянського та А. Веделя). У культовій музиці розквітає партесний спів. З'являються також перші опери, написані за взірцем італійських (напр. «Демофонт» Березовського).

Видатним досягненням другої половини XVIII ст. є формування Віденської класичної школи, представниками якої є Й. Гайдн, В. Моцарт та Л. ван Бетховен. Саме в цей період в основному сформувався склад сучасного симфонічного оркестру, жанри симфонії, сонати, тріо, квартету та квінтету. У сонатному allegro зароджується, а пізніше, в творчості Бетховена формується новий метод музичного мислення — симфонізм. Суттєвого реформування в творчості В. А. Моцарта та К. Ф. Глюка зазнає оперний жанр, долаючи закостенілу умовність аристократичної опери.
У творчості К. Ф. Глюка та Л. ван Бетховена відособлюється балет як самостійний жанр.

Розвиток європейської музики кінця ХVIII — початку XIX століття проходить під впливом Великої французької революції, яка не тільки породжує цілу хвилю масово-побутової музики (марші, героїчні пісні, у тому числі Марсельєзу), але й знаходить відгук в усіх музичних жанрах. Цей процес проходить на тлі та під впливом активної демократизації всього суспільного та музичного життя, подолання станових меж, що дістались у спадок від феодалізму. З аристократичних салонів музика виходить на ширші майданчики, доступні широкому колу слухачів. Виникає цілий ряд нових музичних закладів, зокрема консерваторій у Празі, Варшаві, Будапешті, Відні, пізніше — в Москві та Петербурзі. З'являються музичні газети та журнали. Музичне виконавство остаточно відділяється від творчості, як самостійної музичної діяльності. Починається процес комерціоналізації музики.

В композиторській творчості XIX століття стверджується романтизм. На відміну від класицизму, романтизму характерні: загострена увага до емоційного світу людини, індивідуалізація та драматизація лірики, протиставлення особистості дійсності, ідеалу та реальності, інтерес до національної своєрідності, звернення до історичних, легендарних та народно-побутових сюжетів, більш вільне трактування музичних жанрів та прагнення до синтезу мистецтв, з чим пов'язаний розвиток програмної музики. Спостерігається активне становлення нових національних музичних культур — польської (творчість Ф. Шопена), угорської (Ф. Ліст), норвезької (Е. Гріг), чеської (А. Л. Дворжак), російської (М. І. Глінка, пізніше — П. І. Чайковський та композитори «Могутньої купки»), пізніше — української (М. В. Лисенко).

З середини XIX століття виникає жанр оперети. У професійній творчості виділяється самостійна лінія «легкої музики». (напр. вальси І. Штрауса). Народжується естрадна музика, як самостійна галузь музичної діяльності.

Наприкінці 19 — початку 20 століття в європейській музиці починається новий період, що відповідає початку імперіалізму. Цей період характеризується інтенсивними пошуками нових засобів виразності, експериментів, великою кількістю стильових течій.

Характерним для світової історії стає тісна взаємодія культур різних країн світу, які до цього моменту розвивалися відокремлено. Європейська музика зазнає значного впливу музичних культур народів східної Азії, Африки та Латинської Америки. Обміну досвідом сприяє розвиток комунікацій, поява звукозапису, а згодом — радіо і телебачення, що сприяє глобалізації культурного простору.

Взаємні впливи європейських та неєвропейських культур багатоманітні. Так, відомі спроби окремих європейських композиторів використовувати інтонаційну природу неєвропейських музичних культур у своїх творах, що написані в традиційних європейських жанрах. Такими, зокрема, є звернення до японської тематики Дж. Пуччіні і К. Дебюссі, музичний орієнталізм російських композиторів (О.Бородін, М.Римський-Корсаков та ін.)

З іншого боку композитори неєвропейських країн починають опановувати європейські жанри. Особливо характерним цей процес був для країн, що перебували в складі Російської імперії, а пізніше — СРСР. Зокрема, історично першою оперою композитора зі Сходу вважається опера «Аршак ІІ» вірменського автора Тиграна Чухаджяна, (1868). Згодом перші зразки оперного жанру з'явились у Грузії (, 1897), в Азербайджані (1907, Узеїр Гаджибеков).

В ряді випадків взаємодія європейських та неєвропейських жанрів призводить до виникнення нових музичних напрямків. Найяскравішим таким прикладом є мистецтво джазу, що виникло на основі негритянського фольклору в США, а згодом розвивалося і набуло нових форм у Європі. В інших випадках — навпаки, азійські і європейські традиції продовжують тісне співіснування. Так, в Китаї співіснують традиційна китайська опера (戏曲) та  (当今古典歌剧), що пишеться в європейських традиціях, але на лібрето китайською мовою.

В першій половині 20 століття поряд з продовженням традицій пізнього романтизму (творчість Г. Малера, Р. Штрауса, С. Рахманінова, К. Шимановського) виникають нові стильові напрямки — імпресіонізм (К. Дебюссі, частково М. Равель), експресіонізм (А. Шенберг, А. Берг), неокласицизм (П. Хіндеміт, частково І. Стравінський), все більше відособлюються індивідуальні композиторські стилі. Значну увагу композитори приділяють дослідженням глибинних пластів музичного фольклору та його інтеграції в композиторську творчість (Бела Барток, рання творчість І. Стравінського, частково Г. Свиридова, В. Лютославського, українських композиторів Б. Лятошинського та Л. Ревуцького).

Інтенсивні пошуки нових композиторських засобів приводять до значного розширення поняття та застосування тональності, а у творчості ряду композиторів — до повної відмови від тональної системи (див. атональність), та винайдення нових засобів звуковисотної організації, напр. додекафонії, а пізніше — серіалізму.

Велике значення для розвитку музики мала поява та розповсюдження звукозапису та кіно. З'являються перші електроінструменти, що відкривають новий погляд на природу й можливості звуку (див. електронна музика). У 1920-х роках футуристи здійснюють спроби залучення до музичного мистецтва шумових звуків. У 1940-х роках розвиток техніки звукозапису відкриває новий напрямок — конкретну музику.

Повоєнні роки поглибили експериментаторські тенденції попередніх років — у 1950-ті роки виникають перші електронні експериментальні студії, на зміну серіалізму приходить алеаторика, у 1960-ті роки авангардні течії проникають і в радянську музику, яка до цього моменту розвивалася в руслі соцреалізму.

Радикальні зміни в соціально-економічному устрої відкрили нову епоху в розвитку масової культури, що включила до себе цілу низку музичних напрямків. У 1920-х — 30-х роках у США та країнах Європи масовою музичною культурою стає джаз, на теренах СРСР — масова радянська пісня.

Знаковим явищем у 1980-х роках стає входження до попкультури т. зв. World music — музики, що спирається на елементи етнічної музики різних народів.

Останню третину XX століття в музиці розглядають під знаком постмодерну. Якщо музика епохи модерну розглядалася, як спосіб вираження, то в епоху постмодерну музика стає видовищем, продуктом масового споживання та індикатором групової ідентифікації, наприклад знаком, що допомагає визначити свою приналежність до тієї чи іншої субкультури. Стає характерним поєднання різних музичних стилів та жанрів, полістилістика, стираються кордони між «високим мистецтвом» та кітчем.

Подібному зближенню жанрів, а нерідко і їх поєднанню сприяв розвиток звукозапису, що відкрив можливість для роботи з семплами — використанню і поєднанню в рамках однієї композиції різних попередньо записаних звуків. Техніка використання існуючого матеріалу знайшла своє відображення і в традиційній інструментальній музиці, зокрема у творах Д. Шостаковича, А. Шнітке, Л. Беріо, які використовували «алюзії» та прямі цитати творів композиторів минулого. Подібні техніки дозволили говорити про зменшення ролі композитора в музичній композиції, що знайшло свій прояв не тільки у використанні запозиченого музичного матеріалу, але й у використанні складних математичних алгоритмів (у серіальній музиці) або випадковості (в алеаториці).

Музичне мистецтво є дуже багатоманітним у своїх формах, що робить його класифікацію предметом мистецтвознавчих робіт. Існують різні способи класифікації музичного мистецтва.

Т. Чередниченко виділяє чотири основні типи музичного мистецтва:

Багатоманіття музичних творів описується також поняттями стилю, жанру і напрямку.

Музичний жанр характеризує класифікацію музичної творчості за родами і видами, з огляду на їх походження, умови виконання, сприймання та інші ознаки. При цьому дослідники розрізняють первинні жанри, що походять від синкретичної форми музикування в давнину, та вторинні, що зародилися в епоху естетичної форми музикування.

Термін Музичний стиль характеризує сукупність засобів та прийомів художньої виразності, що історично склалась і відображає естетичні погляди різних суспільних груп певної епохи або творчого напрямку. У залежності від генези музичного стилю, розрізняють історичний, національний та авторський стилі.

Хоча об'єктивною передумовою для розрізнення як музичних жанрів, так і музичних стилів є комплекс суто музичних характеристик, при визначенні стилю звертають увагу на індивідуальні риси, притаманні тим чи іншим композиторам (або групі композиторів, особистість яких формувалася в подібних соціокультурних умовах), а при визначенні жанру — на умови їх побутування, виконання, а також змістовну або конструктивну спрямованість певного музичного твору. Найменш розроблена музикознавцями класифікація сучасної популярної музики, де поняття жанру і стилю нерідко вживаються як тотожні, що дає підстави говорити про плутанину термінів. Для їх розрізнення також вживаються загальніші терміни — музичні напрямки і течії.

В Універсальній десятковій класифікації музичне мистецтво представлено в розділі № 78, який є частиною розділу № 7 — «Мистецтво. Архітектура. Ігри. Спорт». Його структура має такий вигляд:

Французька система класифікації музичних документів («»), що використовується в сучасних бібліотеках Франції, поділяє музичні видання на такі «класи» (classes):

Окрім цих розділів існує також «клас № 0» для музикознавчої літератури, і окремі «класи» «Шансон франкофон / для локального використання» і «музика світу», що має географічну структуру.

Компанії, що займаються продажем аудіозаписів у своїх класифікаціях зазвичай використовують термін «жанр» (genre). При цьому академічна музика зазвичай описується терміном «класика» (classical) і класифікується за складом її виконавців (камерна, оркестрова, вокальна тощо). Популярна музика має розгалужену класифікацію, при цьому кількість основних напрямків є різною.

Наприклад, один з інтернет-магазинів amazon.com виділяє 24 категорії, які називає «жанрами»: «альтернативний рок», «блюз», «бродвей і вокал», «дитяча музична», «християнська музика», «класична музика», «класичний рок», «кантрі», «електронна і танцювальна», фольклор, госпел, «важкий метал», «інді», «джаз», «латинська музика», «різне», «нью-ейдж», опери, «RB», «реп і хіп-хоп», «реггі», «рок-музика», «саундтреки», «світова музика».

Онлайнова база даних All Music Guide, виділяє 11 категорій, називаючи їх «стилями» (styles), деякі з категорій при цьому частково перекривають одна одну: «поп/рок» (сюди включені також деякі танцювальні напрямки, підкатегорія «dance»), «джаз», «RB» (включно з репом і хіп-хопом), «реп» (частково дублює попередню), «кантрі», «блюз», «електронна музика» (має також підкатегорію «dance», що перекривається з аналогічної підкатегорією поп/рок), «латинська музика», «реггі», «світова музика» (international, частково перекривається з реггі, джазом).

Українська онлайн-крамниця «umka.com.ua», що спеціалізується на продажах українських аудіозаписів, виділяє такі категорії: «Народна музика», «Церковна музика», «Рок та альтернатива», «Хіп-хоп», «Поп (Легка) музика», «Естрада», «Забава», «Джаз та навколо», «Електроакустичні досліди», «Класична музика», «музика для дітей».

На сучасному етапі розрізняють три види музичної діяльності людини: композиція, виконавство і сприйняття музики. Їм відповідають три етапи існування музичного твору — його створення, відтворення і слухання. У письмових музичних культурах, зокрема європейській нового часу, композитор фіксує музичний твір за допомогою музичної нотації. Зафіксований музичний твір відтворюється виконавцем, при цьому його зміст і форма може дещо відрізнятися від первісного авторського задуму відповідно до естетичних ідеалів чи досвіду виконавця. Слухачі пропускають сприйнятий твір крізь призму своїх поглядів, смаків, життєвого і музичного досвіду, завдяки чому їх уявлення про музичний твір може різнитися як з авторським, так і з виконавським.

Під процесом композиції зазвичай розуміють процес створення і запису музики на певний носій, за допомогою якого інші можуть її інтерпретувати. У процесі створення музичного твору композитор залучає широкий спектр своїх знань і досвіду застосування різноманітних технік. Вчення про композицію зазвичай спирається на традицію Західної європейської музики, в якій виділяють три сторони композиторської роботи — гармонію, мелодію і ритм. Передбачається також володіння композитором музичною нотацією та знання можливостей інструментів, для яких він пише музику.

Композиція, однак, не завжди передбачає фіксацію в нотах, і навіть не завжди передбачає особистісний творчий процес. Музика може бути описана процесом, що визначає послідовність музичних звуків, наприклад алгоритмом для комп'ютерних програм. Якщо подібний процес включає випадкові елементи, музика називається алеаторичною, алеаторика широко використовували такі композиторами як Джон Кейдж, Мортон Фелдман, частково — Вітольд Лютославський.

Процес виконання є фізичною реалізацією музики. Музичний твір може бути зафіксований у вигляді нотного тексту і виконаний відповідно до нього. Проте, навіть якщо музика нотована детально, виконавець має безліч варіантів її прочитання. Такий вибір прочитання виконавцем називають інтерпретацією, термін інтерпретація застосовується і в тих випадках, коли автор виконує свою музику самостійно. Різні виконавські інтерпретації можуть відрізнятися досить значно. В одних випадках виконавець прагне бути максимально відповідним стилю епохи, у якій було написано даний твір, таке виконання називається «автентичним», або «історично інформованим». В інших випадках виконавець може внести більше власної творчої індивідуальності.

В деяких музичних напрямках, таких як джаз або блюз, виконавець має більшу свободу інтерпретації, що залучає імпровізацію на задану мелодичну, гармонічну або ритмічну основу. Зазвичай імпровізована музика слідує певним жанровим чи стилістичним умовам. Найбільшою свободою виконавця характеризується жанр вільної імпровізації («»), що не передбачає попереднього створення композиції взагалі.

Музиканти-виконавці можуть виступати як поодинці («соло»), так і в колективах. Невеликі колективи музикантів в академічній музиці зазвичай називають ансамблями, у популярній — гуртами. Великі колективи музикантів-інструменталістів зазвичай називають оркестрами, а великі колективи співаків — хорами. В екстремальних випадках такі колективи можуть нараховувати до тисячі музикантів

Психофізіологічною основою здатності сприйняття музики є слух, що дозволяє сприймати звуки частотою від 20 Гц до 20 кГц і гучністю до 100 дБ. Музику можуть сприймати і глухі люди, відчуваючи вібрацію власного тіла, це відчуття може бути підсилене, якщо особа тримає порожнистий, резонуючий об'єкт.

Музична психологія виділяє декілька стадій сприйняття музики від початкового ознайомлення до логічного засвоєння і емоційного переживання, а також виділяє області свідомого і несвідомого при сприйнятті музики.

До області несвідомого при сприйнятті музики відносять такі явища, як спатіалізацію, емоційний слух, рухову реакцію, вплив субсенсорного компонента тощо. При розгляді свідомого компонента, звертається увагу на залежність оцінки музичного твору як від об'єкта — музичного твору, так і від суб'єкта — слухача, його духовних потреб та естетичних уподобань і досвіду. Вплив соціального середовища на слухача дозволяє говорити про соціальну зумовленість як творчості або виконавство. Слухацьке розуміння та оцінки історично мінливе, воно відображає відмінності в об'єктивному значенні й цінності одного й того ж твору для різних епох і соціальних груп (залежно від його відповідності об'єктивним вимогам часу та потребам суспільства).

В Україні, згідно з окремими дослідженнями, станом на 2019 рік більшість опитаних надавали перевагу попсі (26 %), класиці (25 %), фольку (21 %), шансону (18 %) та рок-музиці (14 %).

Для продукування музики музиканти користуються різноманітним інструментарієм. Музичні інструменти відомі з глибокої давнини, зокрема найстарший у світі барабан датується 13-м тисячоліттям до н. е., він був знайдений на Межиріцькій стоянці на території України. Наприкінці XX століття музичний інструментарій доповнюється електронними інструментами, в тому числі реалізованими у вигляді програмного забезпечення.

Світ музичних інструментів багатоманітний і охоплює широкий ряд народних інструментів, властивих музичним культурам різних народів світу, а також ряд інструментів, що закріпилися в професійній європейській музичній практиці і, завдяки цьому, отримали поширення по всьому світу.

Основоположною для класифікації музичних інструментів вважається Класифікація Горнбостеля-Закса, за якою інструменти поділяються в залежності від джерела звуку на ідіофони, мембранофони, хордофони, аерофони, а починаючи з XX століття, також електрофони. У залежності від прийомів гри на музичних інструментах, розрізняють дерев'яні духові, мідні духові, клавішні, ударні і струнні смичкові та щипкові музичні інструменти.

У XX столітті багатоманіття музичних інструментів поповнилося електромузичними інструментами, в яких звук генерується через застосування електрики. В залежності від способу формування цих коливань розрізняють електричні інструменти, в яких акустичні коливання підсилюються і обробляються за допомогою електронної апаратури, та електронні інструменти, у яких коливання електричного струму генерується виключно електрогенераторами.

Якщо перші електроінструменти, такі як телармоніум чи терменвокс, передбачали виконання музики лише в реальному часі, то в другій половині XX століття були винайдені електронні інструменти, що дозволяють запрограмувати той чи інший звук (або їх послідовність) завчасно. Такі інструменти отримали назви синтезаторів. У 1960-ті — 70-ті роки синтезатори затвердились у популярній музиці, а створювана за їх допомогою електронна музика стала невід’ємною складовою музичної культури.

На рубежі XX–XXI століть музиканти отримали можливість використовувати персональний комп'ютер не тільки для прослуховування чи збереження музичних записів, але і для їх створення чи обробки. Для цього необхідні звукова карта, що дозволяє записувати звук на комп'ютер або виводити його на акустичні системи, а також спеціальне програмне забезпечення.

За цільовим призначенням у професійному музичному програмному забезпеченні можна виділити нотні редактори, секвенсери, звукові редактори, синтезатори і семплери, а також програми багатоканального зведення, що поєднують можливості перелічених типів програмного забезпечення. За типом інформації, що обробляються розрізняють технології обробки звуку та MIDI-технології. Технології обробки звуку працюють безпосередньо зі звуком, закодованим у цифровий сигнал, тоді як MIDI-технології працюють з послідовностями команд для MIDI-сумісного електронного інструмента, який може бути реалізованим як апаратно, так і програмно.

Починаючи з кінця XVIII століття, центрами музичної освіти стають спеціалізовані навчальні заклади, що традиційно називаються консерваторіями. Першим вищим навчальним закладом музичного профілю стала відкрита незабаром після французької революції консерваторія у Парижі (1795), а протягом XIX століття за її прикладом було відкрито ще 28 консерваторій по всьому світу, у тому числі у Львові (1854), Петербурзі (1862) і Москві (1866). Пізніше консерваторії стали іменувати музичними академіями (в тому числі в Україні), вищими школами музики (в Німеччині), або університетами (у Варшаві, Відні).

Сучасні музичні навчальні заклади мають розгалужену структуру, включаючи відділи композиції, музикознавства, інструментального виконавства, хорового та сольного співу. При консерваторіях діють студентські хори, оркестри та інші колективи. ВАК України виділила музичне мистецтво в окрему спеціальність під номером «17.00.03», за якою присуджуються наукові ступені в галузі «мистецтвознавство». У західних країнах існують такі наукові ступені, як «Магістр музики» і «Доктор музики».

Вищій музичній передує музична освіта початкового і середнього рівнів. В Україні відповідними закладами є дитячі музичні школи (ДМШ) та музичні училища. Особливе місце займають спеціалізовані середні музичні школи при консерваторіях, що характеризуються поєднанням спеціальної музичної освіти із загальною середньою освітою.

Якщо до XVIII століття центрами виконання музики були церкви, палаци, придворні театри та аристократичні салони, то починаючи з 1690 року, коли в Лондоні був споруджений перший спеціалізований концертний зал, виступи музичних колективів відбуваються в спеціально споруджених для цього приміщеннях і стають доступними для широкої аудиторії. Протягом XIX—XX століть виникали концертні організації, які влаштовували регулярні виступи колективів і солістів у приміщеннях купецьких і ремісничих гільдій, залах готелів і ресторанів, а також у приміщеннях оперних театрів. Найбільші концертні зали світу — зали оперних театрів Метрополітен-Опера та Опера Сан-Франциско, розраховані більш як на 3000 місць.

У країнах соціалістичного табору протягом XX століття була розбудована мережа державних концертних організацій, що називалися філармоніями. Станом на 2010 рік філармонії продовжують функціонувати в усіх обласних центрах України, у столицях та обласних центрах інших пострадянських країн, центрах польських воєводств, ряді інших європейських міст (зокрема Берліні). Специфічним радянським явищем стали Будинки органної та камерної музики, що розташовувались у приміщеннях закритих у роки радянського панування костелах. В Україні такі заклади буди відкриті протягом 1980-х років — у Києві, Дніпропетровську, Білій Церкві, Львові, та Харкові.

Місцем побутування масової музики є клуби. У СРСР клубні заклади знаходились у веденні держави, зокрема у веденні Міністерства культури станом на 1970 рік налічувалось понад 90 тисяч клубних закладів. Найбільші клубні заклади називалися будинками та палацами культури, при цих закладах створювались різноманітні самодіяльні колективи, у тому числі хори, оркестри, ансамблі пісні і танцю. Найбільші палаци культури є традиційним місцем проведення концертів популярної музики, найбільшим закладом такого типу в Україні є Палац «Україна», що з 1998 року має статус національного.

В Європі та США, а з кінця 1990-х років і в пострадянських країнах, розвивається мережа приватних клубних закладів, які стали центрами так званої «клубної музики» — танцювальної електронної музики, виконуваної ді-джеями.

Потреба в поширенні музичних творів і прагнення отримати на цьому матеріальну вигоду спричинила до появи розгалуженої системи організацій і компаній, яку називають музичною індустрією. Якщо до початку XX століття домінуючим у музичній індустрії було нотодрукування, то з середини XX століття домінуючою стала звукозаписна індустрія, обіг коштів якої станом на 2004 рік склав близько 32 млрд доларів США.

Музична індустрія об'єднує окремих музикантів, видавців, дистриб'юторів, підприємства роздрібної торгівлі, а також компанії теле- і радіомовлення, відносини між якими регулюються законодавством, головним чином у сфері авторського права. Музична індустрія розглядає три види власності, з якими вона оперує — власність на твори, на аудіо записи і на звукові носії. Якщо продаж звукових носіїв споживачам безпосередньо приносить прибуток роздрібним торговцям, що купують її в звукозаписних компаній через дистриб'юторів, то музиканти здебільшого отримують прибуток у вигляді роялті — відрахувань від продажів записаних ними випусків.

Музична індустрія охоплює також організації, що займаються кількісними підрахунками проданих аудіодисків чи завантажених аудіофайлів. Ці організації періодично публікують статистику у вигляді т. зв. хіт-парадів, найуспішніші випуски отримують спеціальні сертифікати, а також відзначаються різноманітними музичними преміями. Концертні виступи є предметом уваги концертних агентств або музичних менеджерів, при цьому організація концертних турів може сприяти зростанню кількості проданих альбомів, або навпаки — випуск альбому сприяє успіху гастролей артиста.

З середини XX століття об'єктом спеціального інтересу стала можливість музики зцілювати людину на фізіологічному чи психічному рівні. Свідчення про цілющі властивості музики в літературі численні, і найчастіше приписуються музиці В. А. Моцарта, проте в окремих працях йдеться і про лікування більш екзотичними музичними явищами, як, наприклад, звуком дзвонів чи навіть 4′33″ Дж. Кейджа. Стверджується, що музика здатна, наприклад, впливати на рецептори шкіри, активізувати функції нервової системи, зменшувати больовий поріг, регулювати виділення гормонів, що знижує стрес, впливати на серцевий ритм і пульс, підвищувати і знижувати кров'яний тиск, знижувати м'язову напругу і покращувати координацію рухів. Інтегративна дисципліна, що вивчає цілющий вплив музики на здоров'я людини, а також сама практика отримала назву музикотерапії.




#Article 62: Шевченко Тарас Григорович (16472 words)


Тара́с Григо́рович Шевче́нко (відомий також як Кобза́р; , с. Моринці, Київська губернія, Російська імперія (нині Звенигородський район, Черкаська область, Україна) — , Санкт-Петербург, Російська імперія) — український письменник, класик української літератури, мислитель, художник. Національний герой і символ України.

Братчик Кирило-Мефодіївського братства. Академік Імператорської академії мистецтв (1860).

Тарас Шевченко народився  року в селі Моринці, нині Звенигородського району Черкаської області, Україна.. Був третьою дитиною селян-кріпаків Григорія Івановича Шевченка і Катерини Якимівни Бойко після сестри Катерини ( — близько 1848) та брата Микити ( — близько 1870).

За родинними переказами, Тарасові діди й прадіди з батьківського боку походили від козака Андрія, який на початку XVIII століття прийшов із Запорізької Січі. Батьки його матері, Катерини Якимівни Бойко, були переселенцями з Прикарпаття.

Восени 1822 року Тарас Шевченко почав учитися грамоти у дяка Совгиря.  Тоді ж ознайомився з творами Григорія Сковороди.

 року його старша сестра Катерина вийшла заміж за Антона Красицького — селянина із Зеленої Діброви, а  року від тяжкої праці й злиднів померла мати Катерина. 

 року батько одружився вдруге з удовою Оксаною Терещенко, в якої вже було троє дітей. Вона жорстоко поводилася з нерідними дітьми, зокрема з малим Тарасом.  року народилася Тарасова сестра Марія — від другого батькового шлюбу.

Хлопець чумакував із батьком. Бував у Звенигородці, Умані, Єлисаветграді (тепер Кропивницький).  року батько помер, і невдовзі мачуха повернулася зі своїми трьома дітьми до Моринців.

Тарас пішов у найми до дяка Петра Богорського. Як попихач носив воду, опалював школу, обслуговував дяка, читав псалтир над померлими і вчився. Не стерпівши знущань Богорського й відчуваючи великий потяг до живопису, Тарас утік від дяка й почав шукати в навколишніх селах учителя-маляра. Кілька днів наймитував і «вчився» малярства в диякона Єфрема (Лисянка Звенигородського повіту, нині Черкаської області). Також мав учителів-малярів із села Стеблева, Канівського повіту та із села Тарасівки Звенигородського повіту. 1827 року він пас громадську отару в Кирилівці й там зустрічався з Оксаною Коваленко. Згодом подругу свого дитинства поет не раз згадає у своїх творах і присвятить їй поему «Мар'яна-черниця». Наймитуючи в кирилівського попа Григорія Кошиця, Тарас побував у Богуславі, у містечках Бурти й Шпола.

Майже два з половиною роки — з осені 1828-го до початку 1831-го — Шевченко пробув зі своїм паном у Вільні.  року той застав Тараса вночі за малюванням козака Платова, героя війни 1812 року, нам'яв йому вуха й наказав відшмагати на стайні. Наступного дня наказ було виконано кучером Сидоркою. Подробиці Віленського життя маловідомі. Ймовірно, Тарас відвідував лекції з малювання професора Віленського університету Йонаса Рустемаса. Шевченко міг бути очевидцем Польського повстання 1830 року. З тих часів зберігся Тарасів малюнок «Жіноча голівка», який свідчить про майже професійне володіння олівцем.

Переїхавши 1831 року з Вільна до Петербурга, поміщик узяв із собою Шевченка, а щоб згодом мати зиск на художніх творах власного «покоєвого художника», віддав його в науку на чотири роки до живописця Ширяєва, у якого й замешкав Тарас до 1838 року. 1833 року він намалював портрет Павла Енгельгардта. Шевченко брав участь у розпису Великого театру як підмайстер-рисувальник.

Ночами, у вільний від роботи час, Шевченко ходив до Літнього саду, змальовував статуї. Улітку 1836 року під час одного з нічних рисувальних сеансів у Літньому саду він познайомився зі своїм земляком — художником Іваном Сошенком, а через нього — з Євгеном Гребінкою, Василем Григоровичем і Олексієм Венеціановим, які познайомили Тараса з упливовим при дворі поетом Василем Жуковським. Сошенко вмовив Ширяєва відпустити Шевченка на місяць, щоб той відвідував зали живопису Товариства заохочення художників. Комітет цього товариства, «розглянувши рисунки стороннього учня Шевченка», ухвалив «мати його на увазі на майбутнє».

Аполлон Мокрицький (1810—1870), художник, учень Брюллова і приятель Шевченка, що взяв на себе ініціативу залучити Брюллова для справи визволення Тараса від кріпацтва, зазначив у своєму «Щоденнику», що в середу, 31 березня 1837 р., він показав Брюллову вірш Шевченка. Брюллов був ним «дуже задоволений і, побачивши в ньому думки й почуття молодого чоловіка, вирішив витягти його з податного (кріпацького) стану» З цього бачимо, що в березні 1837 р. Шевченко вже писав вірші, яких не стидався показувати знайомим і знавцям. Шевченко почав вправлятися у віршуванні під враженням своєї зустрічі з українськими творами у Гребінки (липень 1836 р.).

Навесні 1838-го Карл Брюллов і Василь Жуковський вирішили викупити молодого поета з кріпацтва. Енгельгардт погодився відпустити кріпака за великі гроші — 2500 рублів. На той час ця сума була еквівалентною 45 кілограмам чистого срібла. Щоб здобути такі гроші, Карл Брюллов намалював портрет Василя Жуковського — вихователя спадкоємця престолу, і портрет розіграли в лотереї, у якій взяла участь імператорська родина. Лотерея відбулася , а  Шевченкові видали відпускну  .

Після викупу Шевченко оселився на 4-й лінії Васильєвського острова в будинку № 100 і незабаром став студентом Петербурзької академії мистецтв й одним з улюблених учнів Брюллова. Будучи вже неабияким портретистом, Тарас опанував також мистецтво гравюри й виявив видатні здібності як графік та ілюстратор. Водночас він наполегливо поглиблював свої знання, читав твори класиків світової літератури, захоплювався історією та філософією.

Під враженням вістки про смерть автора «Енеїди» (29 жовтня 1838 р.) Шевченко написав вірш «На вічну пам'ять Котляревському». Разом із чотирма іншими його поезіями цей вірш побачив світ у альманасі Гребінки «Ластівка» (1841).  року Шевченко в Гатчині написав «Думку» (Тяжко, важко в світі жити…), яку вперше надрукували 1843 року в харківському альманасі Бецького «Молодик».

 року переїхав на квартиру до Сошенка в будинок № 307 3-го кварталу Васильєвської частини (тепер — будинок № 47 на 4-й лінії). Наприкінці 1839 року Тарас Шевченко захворів на тиф. Одужував у майстерні Федора Пономарьова — свого найближчого приятеля в Академії мистецтв.

Окремими виданнями вийшли також поеми «Гайдамаки» (1841), «Гамалія» (1844), і «Тризна» (1844, російською мовою).

Улітку 1842-го, використавши сюжет поеми «Катерина», Шевченко намалював однойменну картину, яка стала одним із найвідоміших творів українського малярства.

 року Шевченко з Петербурга виїхав до України. Завітав до поета Віктора Забіли на його хуторі Кукуріківщина під Борзною. Зупинився у Качанівці на Чернігівщині, у маєтку поміщика Григорія Тарновського). У червні побував у Києві, де познайомився з Михайлом Максимовичем і Пантелеймоном Кулішем. На Полтавщині відвідав Євгена Гребінку в його Убіжищі. -го — у день св. Петра і Павла — відвідав разом із ним пишну гостину в хрещеної матері Гребінки, вдови-генеральші Тетяни Вільхівської в її «українському Версалі» в Мойсівці, де познайомився з поетом Олександром Афанасьєвим-Чужбинським та офіцером Яковом де Бальменом (пізніше присвятив йому поему «Кавказ»). У липні 1843 року в Ковалівці Шевченко відвідує Олексія Капніста — учасника руху декабристів, сина автора «Оди на рабство» і комедії «Ябеда» Василя Капніста. Обидва поїхали до Яготина, до Миколи Рєпніна-Волконського, щоб оглянути галерею картин і на замовлення Григорія Тарновського зробити копію з портрета Миколи Рєпніна. Там Шевченко познайомився з Варварою Рєпніною. Того літа він відвідував своїх нових знайомих: Закревських у Березовій Рудці, Якова де Бальмена в Линовиці, Петра Селецького в Малютинцях, Олександра Афанасьєва-Чужбинського в Ісківцях, Ревуцьких в Іржавці, Ґалаґанів у Сокиринцях та Дігтярях.  року гостював у рідному селі Кирилівці, Звенигородського повіту, на Київщині в сестри та братів.

Протягом жовтня — грудня 1843 року жив у Яготині в Рєпніних, де на замовлення Олексія Капніста виконав дві копії з портрета Миколи Рєпніна (роботи швейцарського художника Й. Горнунга)..

У Березані, у маєтку Платона Лукашевича, 9 жовтня 1843 р. Шевченко написав вірша «Розрита могила». Це найраніший твір, який увійде до рукописної книги поезій «Три літа» (1843—1850 рр.). Безпосереднім поштовхом до написання вірша були археологічні розкопки курганів-могил, здійснювані в Україні археографічною комісією (чимало могил було поблизу Березані). Шевченко, як інші українські поети-романтики, вважав ці могили-кургани пам'ятками козацької доби. Отже, передовсім символом її героїчного минулого. В цей час найбільший спротив Шевченка до Богдана Хмельницького викликала поема Євгена Гребінки «Богдан», опублікована російською мовою 1843 р. (Окремі уривки з цієї поеми друкувались ще 1839 р.) В цій поемі Гребінка прославляє Богдана за те, що він у ніг царя московского склав свої гетманские клейноди і щастіє пряме вказав Україні из родів у роди. Оця похвальна тирада повинна була викликати в душі Шевченка таке обурення проти Богдана, яке не проходило до кінця Шевченкового життя. Після того Шевченко про Гребінку, доброго слова не промовив ніколи… і, можливо, припинив з ним приятелювання.

У лютому 1844 року виїхав з України до Петербурга через Москву, де пробув один тиждень і зустрівся з Михайлом Щепкіним та Осипом Бодянським. Під час першої подорожі до України Шевченко задумав видати серію офортів «Живописна Україна».  року комітет Товариства заохочення художників ухвалив надати Шевченкові грошову допомогу (300 рублів) для цього видання. Перші 6 офортів («У Києві», «Видубецький монастир у Києві», «Судна рада», «Старости», «Казка» («Солдат і Смерть»), «Дари в Чигирині 1649 року») вийшли у листопаді..

 року Тарас Шевченко подав заяву до Ради Академії мистецтв із проханням дати йому звання художника. Рада ухвалила рішення про надання йому звання некласного художника, яке треба було затвердити на загальних зборах Академії. Загальні збори Академії 18 листопада 1845 р. затвердили Тараса Шевченка в академічному званні неласний художник у малярстві історичному і портретному

 рада Академії мистецтв видала Шевченкові за його заявою квиток на право проїзду в Україну і назад для художніх занять, а також безперешкодного там перебування..

 року Шевченко виїхав із Петербурга через Москву до Києва. У Москві зустрівся з Михайлом Щепкіним і оглянув Кремль. На шляху до Києва Шевченко проїхав Подольськ, Тулу, Орел, Кроми, Есмань, Кукуріківщину.

Весну, літо й осінь 1845 року Шевченко провів у Мар'їнському на Полтавщині (Миргородський повіт) на запрошення маршалка шляхти Миргородського повіту Олександра Лук'яновича. Жив у окремому від панів приміщенні, малював портрети й краєвиди. Тут поет здружився з селянами, охоче з ними зустрічався. До нашого часу зберігся лише портрет О. А. Лук'яновича (у Миргородському краєзнавчому музеї).

У вересні він гостював у своїх родичів у Кирилівці, відвідав сестру Катерину в Зеленій Діброві, побував у Княжому.

Ставши співробітником Київської археографічної комісії, Шевченко багато подорожував Україною, збирав фольклорні й етнографічні матеріали та змальовував історичні й архітектурні пам'ятки .

Восени та взимку 1845 року Шевченко написав такі твори: «Єретик», «Сліпий», «Великий льох», «Наймичка», «Кавказ», «І мертвим, і живим…», «Холодний Яр», «Давидові псалми». Тяжко захворівши, наприкінці 1845-го написав вірш Як умру… Через яскраво антиімперський характер більшість нових поетичних творів не могли бути надруковані, але вони розповсюджувались у списках.

Навесні 1846 року Шевченко прибув до Києва й оселився в будинку (тепер — Літературно-меморіальний будинок-музей Тараса Шевченка) в колишньому провулку «Козине болото». В той час написано балади «Лілея» та «Русалка». У квітні Тарас пристав до Кирило-Мефодіївського братства — таємного товариства, заснованого з ініціативи Миколи Костомарова.

 року Шевченко подав заяву на ім'я попечителя Київського навчального округу про зарахування на посаду вчителя малювання в Київському університеті Святого Володимира, на яку його затвердили -го. Однак працювати вчителем не довелося. У березні того року після доносу почалися арешти кирило-мефодіївців.

 Шевченка заарештували на дніпровській переправі, відібрали папери, зокрема книгу «Три літа» й під конвоєм відправили до Петербурга. На допитах у казематі Третього відділу імператорської канцелярії (тепер вул. Пестеля, 9) поет не виказав нікого з членів товариства. Перебуваючи близько двох місяців за ґратами, Шевченко написав вірші, які згодом об'єднав у цикл «В казематі». Шевченка звинуватили в написанні віршів, з якими могли посіятись і згодом укоренитися думки про вигадане блаженство часів Гетьманщини, про щастя повернути ці часи й про можливість Україні існувати як окремій державі/ Участі поета в Кирило-Мефодіївському товаристві слідство не довело. Шевченка як наділеного міцною будовою тіла призначили рядовим в Оренбурзький окремий корпус із забороною писати й малювати.

Зауважимо, що Т. Шевченко був середнього зросту. У Формулярному списку 1-го лінійного батальйону за 1854 рік вказано: Від народження 39 років. зростом 2 аршини і 5 вершків (164,46 см). 

В Орській фортеці, усупереч нелюдській забороні (Трибунал під головуванням самого Сатани не міг би проголосити такого холодного нелюдського присуду), Шевченко потай малював і писав вірші. 1847 року він написав поеми «Княжна», «Варнак», «Іржавець», «Чернець», «Москалева криниця», завершив цикл поезій «В казематі», заново переписав поему «Осика» (згодом — «Відьма»), балади «Русалка» й «Лілея» (з «Другого Кобзаря», запланованого перед арештом).

Восени 1847 року в Орській фортеці Шевченко занедужав спершу ревматизмом, а згодом ще й на люту цингу, про що написав у листах до Андрія Лизогуба (11 грудня) та Михайла Лазаревського (20 грудня): 

З весни 1848 року Шевченко брав участь в Аральській експедиції під командуванням лейтенанта Олексія Бутакова.

Перебування на острові Косарал стало дуже продуктивним у творчості митця. Окрім виконання численних малюнків, сепій та акварелей, Шевченко написав поеми «Царі», «Титарівна», «Марина», «Сотник» і понад 70 поезій, у яких відбито емоційний стан поета.

За чотири роки (1847—1850) йому вдалося створити й зберегти чотири рукописні книжечки без назв, відзначених на титульних сторінках роками: 1847, 1848, 1849, 1850.

Після повернення з Аральської описової експедиції, в Оренбурзі, Шевченко зблизився з учасниками польського повстання 1830—1831 рр., і заприязнився з польськими письменниками Броніславом Залеським та Едвардом Желіговським, з якими пізніше листувався.

У квітні 1850 року Шевченка заарештували й після піврічного ув'язнення на гауптвахті відправили до Новопетровського укріплення (нині місто Форт-Шевченко) на півострові Мангишлак. Там він карався сім років. Умови укріплення були жахливими: місцева вода була солонувата, харчі здебільшого сухі та теж солоні — через це солдати страждали на цингу, від якої дуже страждав і Шевченко. Цинга була спільним лихом усіх степових укріплень, особливо взимку. Щороку від хвороб, породжених тяжкими побутовими умовами, виснажливої муштри, фортифікаційних робіт, нещасних випадків (переважно під час навчальних стрільб) — гинули солдати. Так, у 1852 році в укріпленні з різних причин померло одинадцять солдатів, а двох було вбито під час стрільб. Будні укріплення для Шевченка були огидними — своїм безглуздям, одноманітністю, пияцтвом та аморальною поведінкою деяких офіцерів. Зрідка, щоправда, виникала потреба послати загін на боротьбу з войовничими бандами хівинців, які грабували мирні казахські аули. За словами Шевченка — «найбідніший, найжалюгідніший прошарок у нашій православній відчизні. У нього відібране все, чим тільке життя красне: сімейство, родина, свобода, одним словом, все». Через важку долю солдати знаходили хвилинну розраду в горілці. Шевченко не відокремлював себе від солдат, жив просто, декого з них потайки навчав грамоти. Бачачи в поетові культурну людину, цінуючи його людяність і товариськість, солдати оберігали його від негативного впливу солдатського побуту. Шевченко був одним з небагатьох солдатів, які провели в укріпленні найбільш тривалий час — сім років без перерви.

Переводячи Шевченка до Новопетровського укріплення, командир корпусу В. О. Обручов дав наказ начальникові 23-ї піхотної дивізії О. О. Толмачову, який створив для поета умови, які мало чим відрізнявся від в'язничних. Наказ передбачав, окрім спостереження за поведінкою Шевченка з боку самого ротного командира, доручити найближчий нагляд за ним благонадійним унтерофіцерові і єфрейторові, які повинні були суворо стежити за всіма його діями. У випадку якщо ці чини помічали непокору та щось підозріле з боку Шевченка, то ротний командир повинен був негайно доповідати секретними листами про це Обручову. У випадку послаблення нагляду за Шевченком ці чини піддавалися суворій відповідальності перед самим Обручовим.

Не пощастило Шевченкові й з безпосередніми начальниками: ротний командир, штабскапітан М. М. Потапов, був людиною настільки «жорстокою й бездушною», що його ненавиділи солдати й не любили офіцери. Потапов дуже ретельно взявся виконувати наказ Обручова: окрім закріплення за Шевченком спостерігача «особливого дядька з солдат», його стали водити на «фортові роботи, на муштру». Також Потапов присікувався до Шевченка з дріб'язковими причіпками: то вивертав йому кишені, шукаючи олівця чи клаптя паперу, то знущався з нього за не досить голосну відповідь чи за те, що той дивився при цьому вниз. Особливо дошкуляв ротний командир рядовому Шевченкові муштрою (так званим тихим навчальним кроком, маршировкою, рушничними прийомами), тим, що було найбільш ненависним для поета та за його формулюванням: мало на меті «перетворити мислячу людину на автомат з рушницею». Щоденна виснажлива муштра доводила Шевченка мало не до відчаю. Таким же обмеженим був і помічник Потапова — підпоручик П. І. Обрядін, людина не тільки «брутальна і жорстока, але й безчесна».

Проте знайшлися серед офіцерів і доброзичливі, зокрема, лікар С. Р. Нікольський, сотники Ахмет Хаїров і Ф. Ю. Чаганов, прапорщик В. О. Михайлов, підпоручик В. П. Воронцов, підпоручик О. Є. Фролов, поручик К. Зелінський. Окрім Зелінського, дружні стосунки з Шевченком мали й інші польські політичні засланці — унтерофіцери М. Мостовський, Ф. Фіялковський і Ф. Куліх; рядові І. Плащевський і С. Пшевлоцький, який у 1857 році передав Шевченкові з Уральська книгу «Естетика» К. Лібельта. Очевидно, саме згадані офіцери — значною мірою сприяли зближенню коменданта укріплення А. П. Маєвського й солдата Шевченка. Людина розумна й гуманна, підполковник Маєвський користувався серед підлеглих пошаною і приязню, через заборону поету листуватися, комендант навіть згодився одержувати й відсилати листи Шевченка. Окрім цього комендант запросив Шевченка вчити двох своїх невеликих синів, саджав його за один стіл зі своїми гостями-офіцерами, — за що наражався на небезпеку доносу. Прихильність і підтримка коменданта багато значили для безправного солдата: це була єдина нагода у вільні від муштри години побути в атмосфері доброзичливості, і, що дуже важливо, — з'явилася можливість писати листи друзям. Друзі з «волі» час від часу надсилали Шевченкові гроші, розуміючи, що солдатові ніде взяти кошти на так необхідні книжки та різні дрібні витрати. Про період перебування Шевченка перших років в укріпленні відомо лише в найзагальніших рисах: муштра, брутальність безпосередніх начальників (Потапова, Обрядіна); світлі години в домі Маєвського; дружнє спілкування з Воронцовим та солдатами Скобелєвим та Обеременком.

Нелегкі перші роки перебування Шевченка в укріпленні стали роками певної стабілізації, коли нікому невідомий політичний засланець виявив себе різнобічно талановитою, незвичайно глибокою внутрішньо людиною, гідною пошани й приязні, з якою, ставилися до нього комендант та деякі офіцери. Це й помітив хорунжий Уральського війська М. Ф. Савичев (пізніше — етнограф, історик, літератор, художник), який зустрівся з поетом у 1852 році і став його другом.

Приблизно, з осені 1852 року, знайшовши коло форту добру глину й алебастр, Шевченко почав вправи в скульптурі, тому що на це не було заборони. Серед виконаних ним скульптурних творів були й два барельєфи на новозавітні теми: «Христос у терновому вінку» та «Іоанн Хреститель». Незважаючи на заборону писати і малювати — Шевченку все ж вдалося займатися образотворчою діяльністю. За роки перебування на Мангишлаку Шевченко виконав понад сто сімдесят малюнків сепією, аквареллю, олівцем — переважно на мангишлацьку тематику. Також він намалював і чимало портретів, що, окрім прагнення творити, ще й було єдиним джерелом заробітку. Збереглося їх небагато, менше, ніж було виконано. Однак Шевченко суворо оберігає таємницю занять малюванням. Деякі малюнки, які він передає в Оренбург Залеському для продажу, не підписані, хоча покупці «вимагають штемпеля». 1852 рік був для Шевченка надзвичайно плідним. Деяке полегшення в побуті, можливість мати тихий куток та трохи вільного часу для праці у будинку коменданта Маєвського — все це сприяло творчим роздумам, цього часу він розпочинає працю над прозовими повістями російською мовою з українською тематикою й багатим автобіографічним матеріалом («Наймичка», «Варнак», «Княгиня», «Музыкант», «Художник», «Несчастный», «Близнецы» та інші). Було кілька причин написання повістей російською мовою, це і заборона писати поетичні твори, і взагалі небезпека писати рідною мовою, навіть листи.

У 1851 році Шевченку пощастило на ціле літо покинути «ненависне» укріплення — він вирушив у складі експедиції на розвідку родовищ кам'яного вугілля в гори Каратау, отримавши свободу від ненависної муштри і обридлих стін форту. Серед її учасників опинилися й друзі Шевченка — геолог Л. Турно і Бр. Залеський, завдяки клопотанням якого поета було включено до експедиції, хоча комендант Маєвський знову дуже ризикував, даючи дозвіл на це. Каратауська експедиція стала часом натхненної творчої праці Шевченка — він виконав близько ста малюнків аквареллю й олівцем (зокрема, «Вигляд на гори Актау з долини Агаспеяр», «Гора в долині Агаспеяр», «Гори в долині Агаспеяр», «Кладовище Агаспеяр»). Під час експедиції Залеський, Турно і Шевченко жили в однім наметі, точніше — в казахській кибитці. Буденна сцена їх щоденної праці та побуту зображена Шевченком на малюнку, відомому під умовною назвою «Т. Г. Шевченко серед товаришів».

Після смерті Маєвського, у 1853 році новим комендантом став майор І. О. Усков, який до цього був ад'ютантом командира Окремого Оренбурзького корпусу В. О. Перовського (змінив Обручова у 1851 році). За словами дружини Ускова, Агати Омелянівни, коли її чоловік зайшов до Перовського попрощатися перед від'їздом до укріплення, той просив Ускова якось полегшити становище Шевченка, що й дало йому сміливість у майбутньому діяти у цьому напрямі. Перовський був ознайомлений зі справою Шевченка ще до приїзду в Оренбург. Л. М. Жемчужников стверджував, що Перовський дізнався про Шевченка від К. П. Брюллова та В. А. Жуковського і що його просили за поета брати Лизогуби й їхній родич граф Гудович. Перовський зі свого боку звернувся у лютому 1850 року до Л. В. Дубельта із запитанням, чи можна якось полегшити долю Шевченка. Дубельт доповів про це шефу жандармів О. Орлову, який відповів, що Шевченко заслуговував ще тяжчого покарання і тільки завдяки монаршій милості його віддали у солдати, тому рано просити царя про помилування. Відтоді Перовський відмовляв усім прохачам за Шевченка; але існує версія, що він міг подбати щодо невеликого неофіційного полегшення поетові, тим більше що з Усковим він був відвертим. Прибувши до укріплення, Усков не відразу наблизив до себе Шевченка, йому було потрібно розібратися в людях та якось убезпечитися від можливих доносів. Шевченку, через сувору зовнішність, Усков спочатку здавався деспотом. Після прибуття до укріплення дружини Ускова з трирічним сином Дмитром — відбулося зближення Шевченка з цією родиною, який до того ж завжди любив малих дітей. Агата Ускова, яку ще в Оренбурзі Шевченкові друзі просили помогти засланому поетові, всіляко намагалася зблизити його зі своїм чоловіком. Вона постійно запрошувала Шевченка до столу, наполегливо переконувала його, що під зовнішньою суворістю її чоловіка ховається добра й чула людина. Помалу Шевченко почав бувати у домі коменданта й став другом сім'ї. Діти Ускових дуже любили Шевченка. У 1853 році, коли в Ускових трапилося горе — помер їх маленький син Митя — Шевченко спроєктував для його могили пам'ятник і сам наглядав за його спорудженням (пам'ятник зберігся донині). Однак Усков, як раніше і Маєвський, не зважувався дозволити Шевченкові жити поза казармою, коли наступали осінні холоди, поет був змушений не тільки ночувати, але й працювати в казармі — серед «смороду й зику».

Новий комендант доклав чимало зусиль, щоб упорядкувати територію форту і його околиць, Шевченко з запалом допомагав йому садити дерева в закладеному ще Маєвським саду біля укріплення. Пізніше за наказом Ускова в саду було збудовано літній будиночок для його родини, альтанку, землянку для коменданта і поставлено «джуламійку» для Шевченка; тут він міг спокійно малювати або писати. Своє малярське приладдя поет зберігав у землянці Ускова. На початку 1854 року Усков, як свого часу і Маєвський, зробив спробу домогтися для Шевченка дозволу у Перовського намалювати запрестольний образ «заради прикрашення храму» в укріпленні — на що отримав відмову.

Восени 1854 року генерал-майор Г. А. Фрейман, який інспектував укріплення та перейнявся до Шевченка повагою і співчуттям, а наступного року й Усков та капітан Косарев — клопоталися перед Перовським щодо підвищення його в чин унтерофіцера — це б звільнило поета від казарми та муштри й дало б надію звільнення з солдатської неволі в майбутньому. Але ці клопотання були відхилені, можливо, з обережності Перовського, окрім цього, була ще одна прикрість — на надіслане І. Усковим кураторові Київського навчального округу прохання повернути атестат Шевченка на звання вільного художника канцелярія куратора відповіла зневажливою відмовою — що тяжко пригнітило Шевченка, але ненадовго. У квітні 1855 року він поновив спроби домогтися полегшення своєї долі: написав листи секретарю Академії мистецтв В. І. Григоровичу та віцепрезиденту Академії Ф. П. Толстому, прохаючи останнього поклопотатися за нього перед президентом Академії, сестрою царя, великою княгинею Марією Миколаївною. Лист Шевченка до Толстого з благанням про допомогу глибоко зворушив усю родину, особливо близько до серця прийняв долю поета приятель цієї сім'ї художник М. Й. Осипов. Лист Шевченка не залишив байдужою і дружину Толстого, Анастасію Іванівну, яка теж взяла участь у його визволенні та почала з ним листуватися.

Коли 18 лютого 1855 року помер Микола I — 19 лютого було оголошено маніфест нового царя, Олександра II, щодо звільнення політзасланців у зв'язку зі вступом на престол. Але Шевченко ще протягом мучився відсутністю звістки, чи вплинуть маніфести царя на його долю, чи ні, і тільки 14 квітня 1856 року він дізнався, що для нього нічого не змінилося: «Я близький був до відчаю, так мене приголомшила ця безнадійна звістка».

Навесні 1856 року для Шевченка прийшла сумна звістка, що його друзі Залеський та Сераковський, з якими він листувався, назавжди залишають Оренбург. У квітні 1856 року Шевченко почав шукати всіх можливих шляхів до полегшення своєї долі, намагаючись залучити до цього всіх знайомих йому впливових осіб. Він просить Залеського звернутися до О. І. Бутакова, а також до генерала К. І. Бюрно, щоб вони обстали за нього перед Перовським, про це ж прохає і В. М. Рєпніну. Друг Шевченка Залеський до цього вже кілька разів просив за нього Перовського, але безрезультатно. Завдяки Залеському та О. М. Плещеєву долею Шевченка зацікавилися, окрім Бюрно, ще й такий впливовий військовий адміністратор, як Л. П. Екельн. Також до визволення Шевченка долучився академік К. М. Бер, який тричі прибував з експедицією в укріплення, він клопотав перед Дубельтом, який люто ненавидів поета-бунтівника і робив усе, щоб затримати його звільнення. У травні 1856 року Шевченко одержав лист від М. М. Лазаревського, який повідомляв, що про поета клопочуться, окрім Ф. П. Толстого, «добрі люди», і не без успіху. Влітку того ж року президент Академії мистецтв Марія Миколаївна особисто зверталася до начальника III відділу В. А. Долгорукова щодо визволення Шевченка. Клопотання друзів поета перед Перовським досягли мети — до військового міністерства ним було надіслано список кандидатів на амністію. З приводу Шевченка він пропонував: «Рядового Тараса Шевченка звільнити від служби». 25 січня 1857 року III відділ, враховуючи клопотання віцепрезидента та президента Академії мистецтв, повідомив свою пропозицію військовому міністру, схвалюючи звільнення Шевченка, але справа ще тяглася по інстанціях кілька місяців. У підсумку на звільнення Шевченка була дана згода, якби не клопотання друзів — заслання Шевченка могло би стати довічним. 28 травня 1857 року Перовський наказав звільнити зі служби усіх амністованих з тим, щоб вони оселилися в Оренбурзі аж до кінцевого їх звільнення на батьківщину. Таким чином царське «помилування» перетворилося на нове покарання — заслання на поселення в Оренбург під суворий нагляд поліції.

Коли надійшла звістка про близьке звільнення, капітан Косарев дозволив Шевченкові у вільні від муштри й караулу години перебувати поза казармою. Поет увесь свій вільний час проводив то на городі, в саду, пишучи й малюючи, то на березі моря, або гуляв навколо укріплення. Намагаючись якось скоротити довгі тижні очікування офіційного звільнення, у червні Шевченко почав вести щоденник, записуючи туди все, що вважав вартим уваги.

Хоча Нижній Новгород став для Шевченка наче новим місцем заслання: поет жив під наглядом поліції, особисті неприємності, розчарування, наклепи ворогів гнітили його — він з інтересом поринув у культурно-громадське життя міста, задовольняв свої творчо-літературні та театральні інтереси й невгамовну жадобу до читання і творіння. Він написав поеми «Неофіти» (завершено 8 грудня 1857 року), «Юродивий» (твір не закінчено; датується орієнтовно: грудень 1857 року), триптих «Доля», «Муза», «Слава» (9 лютого 1858 року), закінчив повість «Прогулка с удовольствием и не без морали» (16 лютого 1858 року), створив двадцять портретів і зробив чимало архітектурних малюнків. Кожен його день був наповнений цікавими зустрічами. Завдяки знайомству з впливовими у місті Брилкіним та Овсянниковим Тарас Григорович познайомився з багатьма місцевими діячами, котрі становили тут культурну еліту. Серед них були й люди, які завжди глибоко захоплювали поета, — митці, літератори, а були й просто офіційні знайомства: їх доводилося заводити в пошуках замовників на портрети — єдиний на той час спосіб існування для художника Шевченка, тому що він не хотів обтяжувати своїх не дуже заможних друзів М. М. Лазаревського та Бр. Залеського. Малювання портретів не змогло дати значних доходів, Шевченко й далі перебував у досить скрутних матеріальних умовах. Нижегородська громадськість, особливо демократичні кола міста, поставилася до поета доброзичливо, «Шевченка буквально носили на руках», — відзначав біограф М. К. Чалий, описуючи його перебування у цьому місті. 24 грудня 1857 року Шевченка відвідав його давній друг актор М. С. Щепкін. Радість Шевченка була безмежна, Щепкін пробув у гостях шість днів, протягом яких уславлений артист виступав у Нижегородському театрі. Побачення з Щепкіним було, безумовно, не лише однією з найвизначніших подій у духовному житті поета, але й для всього міста. Буваючи в місцевих театральних колах, Шевченко познайомився з юною акторкою Катериною Піуновою, він вчив її художній декламації, намагався прищепити любов до творів Пушкіна, Гоголя, Салтикова-Щедріна, підбирав сцени для виступу, щоб поправити її матеріальне становище — поет хотів влаштувати акторку в Харківський драматичний театр. Шевченко закохався в Піунову, хотів одружитися з нею, але акторка не відповіла йому взаємністю. Наприкінці лютого 1858 року Шевченко, нарешті, отримав звістку від Лазаревського, що графу Толстому вдалося виклопотати для нього дозвіл повернутися до Петербурга, який йому був вручений 5 березня. 8 березня Шевченко виїхав з Нижнього Новгорода до Москви.

У Москві Шевченко оселився у Щепкіна, сім'я знаменитого актора щиро зустріла його. Окрім Щепкіна, у Москві було багато й інших культурних діячів, які високо цінували творчість українського поета та дорожили дружбою з ним, але Шевченко, незважаючи на шанобливе ставлення до них, відвідати їх на перших порах не міг. У дорозі він занедужав: ймовірно, до застуди приєдналося загострення цинги, якою тяжко хворів на засланні. Тіло вкрилося болячками й розпухло око. Того ж дня (11 березня) Шевченка оглянули лікарі Д. Ван-Путерен і Д. Мін, які прописали хворому потрібні ліки, дієту і заборонили протягом тижня виходити на вулицю. Приїзд до Петербурга, якого так прагнув поет, знову затримувався. Звістка про приїзд Шевченка швидко поширилася в колах московської інтелігенції, поета поспішали провідати друзі й знайомі, серед яких були М. О. Максимович. Визначні представники літератури, науки прагнули познайомитися з ним. Незважаючи на недугу, поет продовжив редагувати й переробляти свої вірші, написані в роки заслання. Коли через кілька днів по приїзді в Москву здоров'я Шевченка поліпшилося він відвідав княжну Варвару Репніну. Ця зустріч справила на Шевченка сумне враження, вона здавалася йому відчуженою, зникла колишня щирість і безпосередність; містичні настрої, які все більше опановували Репніною, були йому чужими й дивними. Москва приваблювала Шевченка як центр науки, культури, з яким у нього було пов'язано чимало спогадів. Одужавши після хвороби, незважаючи на відлигу й багнюку, він цілими днями пішки ходив по місту, милуючись його красою та старовинними пам'ятками. Окрім зустрічі зі своїми давніми знайомими, зокрема, професором О. Бодянським, родиною Станкевичів, А. Мокрицьким, Шевченко познайомився з такими представниками місцевої інтелігентної еліти, як Бабст, Чичерін, Кетчер, Кронеберг, Афанасьєв, Корш, Крузе й іншими. Знаменною подією для Шевченка в Москві стала зустріч і особисте знайомство з видатним російським письменником С. Аксаковим, який у листах так приязно поставився до нього. 26 березня Шевченко на поїзді вирушив до Петербурга.

Відразу ж по приїзді до Петербурга Шевченко завітав до свого друга М. Лазаревського, який жив тоді на Мойці, в будинку графа Уварова, і спочатку оселився у нього. Родина Лазаревських дуже тепло поставилася до поета, тут він знайшов щирих, доброзичливих друзів. Шевченко констатував у щоденнику: «На подив симпатичні люди ці прекрасні брати Лазаревські, і всі шість братів, як один, чудова рідкість». Шевченко повернувся до Петербурга фізично знесилений і хворий. В. Ковальов розповідав: «При цій зустрічі я був вражений різкою зміною його зовнішності: це не був колишній широкоплечий, кремезний, з цілим волоссям на голові, чоловік у сірому сюртуку, яким я його знав раніше; переді мною був зовсім схудлий, лисий чоловік, без кровинки в обличчі; руки його проглядали до того, що видно було наскрізь кістки і жили… Я мало не заплакав».

Не бажаючи обтяжувати родину Лазаревських у плані житла, Шевченко попросив графа Толстого, щоб той надав йому квартиру в Академії. Одержавши квартиру в Академії, Тарас Григорович відразу ж взявся за наполегливу працю як художник, насамперед у галузі офорта. Особливо інтенсивно Шевченко працював як гравер. У травні 1858 року в Ермітажі Шевченко познайомився з гравером Іорданом, який погодився йому допомагати в освоюванні цієї професії. З середини травня Шевченко почав працювати в Ермітажі, у липні в нього вже був готовий перший зразок роботи на цьому терені — офорт з ескізу Б. Є. Мурільйо. Влітку Шевченко залишився в Петербурзі й продовжував роботу над офортами. Використовуючи кожну нагоду, разом з С. Гулаком-Артемовським Тарас Григорович відвідував театри і концерти. Сучасники одностайно відзначали пристрасть Шевченка до музики та співу, через що він зустрічався композиторами Даргомижським, Глінкою, М. Мусоргським, Балакірєвим, А. Контським, захоплювався співом І. Грінберг. Поет відвідує вистави драматичного театру, особливо під час гастролей М. Щепкіна. Приїзд видатного артиста з Москви до Петербурга був для нього великою радістю.

На початку 1859 року разом з Марком Вовчком до Шевченка завітав І. Тургенєв, щоб особисто познайомитися з поетом. Хоча суспільно-політичні погляди Тургенєва і Шевченка значно розходилися, проте у них були доброзичливі і дружні відносини. Тургенєв добре ставився до української прогресивної культури в цілому, за словами П. Анненкова, він співчував прагненням Шевченка, які мали на меті підняти мову своєї країни, розвинути її культуру, скасувати нерівноправні відносини до російської культури. Самого Шевченка Тургенєв характеризував «пристрасною, неприборканою, не зламаною долею, чудовою особистістю». Російські консервативні літературні кола недоброзичливо ставилися до «українських симпатій» Тургенєва, зокрема до його знайомства з Шевченком.

Незабаром по приїзді до Петербурга Шевченко зустрівся і особисто познайомився з М. Г. Чернишевським, в особі якого він бачив послідовного революційного мислителя і діяча, який твердо знав, куди йти. Чернишевський вів наполегливу й послідовну боротьбу проти царату й кріпосництва — що не могло не викликати щирого захоплення і співчуття Шевченка. У свою чергу, Чернишевський високо цінив Шевченка як справжнього народного співця, який всією своєю діяльністю розхитував самодержавно-поміщицький лад.

Все тяжче переносячи самотність, у листі від листопада 1858 року, Шевченко звертався до М. В. Максимович з проханням «одружити його», боячись що він «так і пропаде бурлакою на чужині». У наступних листах до Максимович, Шевченко сподівався знайти собі «вірну дружину», відвідавши наступного літа Україну. Незважаючи на тяжкі обставини, Шевченко наполегливо працював як художник, зокрема в галузі гравюри. Він удосконалював гравірувальну техніку; багато часу приділяв офорту, застосовуючи нові методи цього мистецтва. Шевченко майже цілодобово перебував у майстерні, добиваючись значних успіхів у цих типах мистецтва.

У листопаді 1858 року в Петербурзі почалися гастролі всесвітньовідомого актора негра Айри Олдріджа. Шевченко регулярно відвідував вистави, щиро захоплюючись грою актора. Шевченко з ним познайомився і на ознаку високої пошани й дружби до актора написав його портрет.

Навесні 1858-го поет прибув до Петербурга, де його зустріли українські друзі та численні прихильники, серед них і родина Федора Толстого. В червні того ж року Шевченко оселився в Академії мистецтв, де жив до самої смерті. Щоб познайомитися з українським поетом, туди приїжджали Іван Тургенєв і Марко Вовчок.

Діставши з чималими труднощами дозвіл, Шевченко влітку 1859 року повернувся в Україну, де не був дванадцять років. Тут відвідав своїх рідних — у Кирилівці та декого з давніх знайомих. У перших числах серпня 1859-го Шевченко приїхав до Києва й оселився на межі Куренівки та Пріорки, на Вишгородській вулиці. Його мрії одружитися та придбати землю над Дніпром не здійснилися: Шевченка втретє заарештували і після кількаразових допитів (зокрема Марком Андрієвським — чиновником для особливих доручень при київському генерал-губернаторі) зобов'язали повернутися до Петербурга.

На світанку 14 серпня 1859 року поет диліжансом через Ланцюговий міст, що на Дніпрі, виїхав до Петербурга.

До останніх днів свого життя поет перебував під таємним наглядом поліції. Одначе він створив багато нових творів. Уважають, що поема «Марія» становить вершину творчості поета після заслання. Шість раніше написаних і заборонених у Росії поезій Шевченка видано за кордоном у Лейпцигу 1859-го. У друкарні Пантелеймона Куліша 1860 року вийшло друком нове видання «Кобзаря», яке, однак, охоплювало тільки незначну частину Шевченкових поезій. Того ж року надруковано й «Кобзар» у перекладі російських поетів, а в січні 1861-го випущено окремою книжкою Шевченків «Буквар» (Букварь южнорусскій) — посібник для навчання в недільних школах України, виданий коштом автора та накладом 10 000 примірників.

У Петербурзі Шевченко вирішив зайнятися гравюрою, бо цей вид мистецтва можна було тиражувати. У квітні 1859 року Шевченко, подаючи деякі зі своїх гравюр на розгляд ради Імператорської академії мистецтв, просив удостоїти його звання академіка чи задати програму на здобуття цього звання. 16 квітня рада постановила визнати його «призначеним в академіки й задати програму на звання академіка з гравірування на міді». 2 вересня 1860 року разом з іншими митцями Тараса Шевченка визнано академіком гравюри «на повагу майстерності та пізнань у мистецтвах».

Уже хворим Шевченко взяв участь у підготовці першого числа часопису «Основа», яке вийшло ще за його життя. Перед смертю записав олівцем на офорті автопортрета 1860 року свій останній вірш «Чи не покинуть нам, небого». Український літературознавець Павло Зайцев назвав цей твір незрівнянним поетичним документом боротьби безсмертної душі з тлінним тілом перед обличчям фізичної смерті.

В останні роки Шевченко хворів на ревматизм та набуті внаслідок цього ваду серця, поліартрит і цироз печінки — перебіг цих хвороб, із часом, ускладнила водянка. З осені 1860 року самопочуття Тараса Григоровича почало погіршуватися. 23 листопада, зустрівшись у Михайла Лазаревського з доктором Едуардом Барі, Шевченко особливо скаржився на біль у грудях. Доктор, вислухавши груди, радив Шевченкові поберегтися. Відтоді здоров'я його погіршувалося зо дня на день. Січень і лютий Шевченко просидів майже безвихідно в кімнаті, зрідка тільки відвідуючи деяких знайомих.

Після того, як п'ятдесят вісім днів прах Шевченка перебував у Петербурзі, його домовину, згідно із заповітом, за клопотанням Михайла Лазаревського, після отримання ним дозволу у квітні того ж року, перевезено в Україну й перепоховано на Чернечій горі біля Канева.

Далі шлях проходив через Серпухов, Тулу, Орел, Кроми, Дмитровськ, Севськ, Глухів, Кролевець, Батурин, Ніжин, Носівку, Бобровицю, Бровари до Києва. Випрігши коней із воза, студенти Університету Святого Володимира провезли труну Ланцюговим мостом і далі набережною до церкви Різдва Христового на Подолі.

У Києві з Тарасом прощалися студенти, поети, багато киян. Була навіть думка, яку підтримували й родичі поета, поховати його в Києві. Та Григорій Честахівський обстоював думку про поховання в Каневі, бо Шевченко ще за життя мріяв про «тихе пристанище і спокій коло Канева».

Туди ж перенесли дерев'яний хрест і встановили на могилі.

Першим коханням молодого Шевченка була Оксана, його ровесниця. Родичі та знайомі закоханих були впевнені, що молоді одружаться, щойно досягнуть відповідного віку. Але надії були марними — Тарас у валці свого пана Павла Енгельгардта мусив поїхати до Вільна. Розлука була несподіваною й довгою. Усе своє життя Шевченко згадував ту дівчину, яку колись кохав.

Наступною дівчиною, яку він кохав, була віленська швачка Дзюня Гусіковська.

Наступними жінками, котрі мали місце в серці поета, були Агата Ускова, дружина коменданта Новопетровського Укріплення Іраклія Ускова, та 16-річна актриса Катерина Піунова, майже на тридцять років молодша від нього. Останнім коханням поета була 19-річна петербурзька наймичка Ликера Полусмакова, якій Шевченко присвятив вірші «Ликері», «Л. Поставлю хату і кімнату…»

Тарас Шевченко у своїй творчості відобразив саме ті думки й настрої, які були важливими в житті українців його часу. Про те, що його творчість знайшла відгук у серцях людей, свідчить те, що в другій половині XIX — на початку XX століття чи не єдиною книжкою в більшості сільських хат України був «Кобзар», вірші з нього вчили напам'ять, за ним училися читати.

В історичному розвитку України Шевченко — явище незвичайне своїм місцем у літературі, мистецтві, культурі. Походженням, становищем та відомістю Шевченко — виняткове явище також у світовій літературі. З 47 років життя поет пробув 24 роки в кріпацтві, 10 — на засланні, а решту — під наглядом жандармів. Шлях Шевченка до творчих висот визначив в образній формі І. Франко:

Багатогранна творчість Шевченка була і залишається одним із головних чинників формування національно-політичної свідомості українців. З новою силою відчутний тепер її вплив на різні сторони духовного життя української нації.

Шевченко був і глибоким ліриком, і творцем епічних поем, і видатним драматургом та різнобічно обдарованим митцем. Його літературна спадщина обіймає велику збірку поетичних творів («Кобзар»), драму «Назар Стодоля» і два уривки з інших п'єс; дев'ять повістей, щоденник та автобіографію, написані російською мовою, записки історично-археологічного характеру («Археологічні нотатки»), чотири статті та понад 250 листів.

Упродовж першого періоду літературної діяльності (1837−1843) написав багато високохудожніх поетичних творів, у яких — поряд із версифікаційними й стилістичними засобами народнопісенної поетики — було й чимало нових, оригінальних рис, що ними поет значно розширив і збагатив виражальні можливості українського вірша (складна й гнучка ритміка, уживання неточних, асонансних і внутрішніх рим, використання цезури й перенесення (анжамбеман), майстерність алітерацій, звукової інструментації та поетичної інтонації, астрофічна будова вірша тощо). Новаторство прикметне й для Шевченкових епітетів, порівнянь, метафор, символів та уособлень. Керуючись власним художнім чуттям і не оглядаючись на панівні тоді літературні канони, Шевченко знаходив відповідну поетичну форму для втілення нових тем та ідей, які підказувала йому тогочасна дійсність. Одним словом, Тарас Шевченко спочатку наслідував найкращі зразки народно-поетичної творчості. Скажімо, перші його твори написані коломийковим віршем, що чітко вказує на зв'язок із українською народнопісенною творчістю, насамперед із піснями, які виконувалися у жанрі коломийки.

До ранньої творчості Шевченка належать балади «Причинна» (1837), «Тополя» (1839) й «Утоплена» (1841), що мають виразне романтичне забарвлення. Своєю фантастикою й основними мотивами вони близькі до народної поезії. Поетичним вступом до «Кобзаря» (1840) був вірш «Думи мої, думи мої», у якому, висловлюючи свої погляди на зв'язок поезії з дійсністю, Шевченко підкреслив нерозривну єдність поета зі своїм народом. Із цим віршем тематично споріднена поезія «Перебендя», у якій відобразилися думки молодого Шевченка про місце поета в суспільстві. Особливе місце серед ранніх творів посідає соціально-побутова поема «Катерина» — зворушлива розповідь про трагічну долю української дівчини, яку знеславив російський офіцер. У розвитку подій цей ліро-епічний твір відзначається високою драматичною напруженістю. Визвольна боротьба українського народу проти загарбників і поневолювачів є основним мотивом у таких ранніх творах, як «Тарасова ніч» (1838), «Іван Підкова» (1839), «Гайдамаки» (1841), «Гамалія» (1842). У поемах «Іван Підкова» і «Гамалія» Шевченко оспівав героїчні походи українського козацтва проти турків. Поеми «Тарасова ніч» і «Гайдамаки» змальовують різні моменти боротьби українського народу проти панування Речі Посполитої. Історично-героїчна поема «Гайдамаки» є вершиною революційного романтизму Шевченка.

Драма «Назар Стодоля» (1843), створена на межі першого й другого періодів творчості Шевченка, є новим явищем в українській драматургії. Зображені в ній події відбуваються у XVII столітті біля Чигирина. Розвиток дії подано в романтичному дусі, проте в п'єсі переважають риси реалістичного відтворення дійсності. Етнографічно-побутові картини увиразнюють історичний колорит. Сценічні якості драми забезпечили їй великий успіх, і вона досі входить до репертуару українських труп. На тему Шевченкової п'єси Костянтин Данькевич написав однойменну оперу (1960).

По-новому звучать мотиви визвольної боротьби у творах Шевченка періоду «Трьох літ» (1843–1845). Провівши вісім місяців в Україні, Шевченко вповні визначився зі своїм покликанням будителя України. Перехід до нового періоду літературної діяльності позначився в поезіях «Розрита могила» (1843), Чигрине, Чигрине… (1844), і поемі «Сон» (1844). Поет написав ці твори під безпосереднім враженням від тогочасної дійсності в Україні. У комедії «Сон» («У всякого своя доля») автор з сарказмом змалював жорстокість російського імперіалізму й закликав до його знищення. Поема «Сон», один із найвизначніших взірців світової сатири, має спільні типологічні риси з поемами «Дзяди» Адама Міцкевича, «Німеччина. Зимова казка» Генріха Гайне та «Божественною комедією» Данте. Сатиру помітно також в інших політичних поемах Шевченка 1845 р.: «Великий льох», «Кавказ», «І мертвим, і живим…» та вірші «Холодний Яр».

У поемі-містерії «Великий льох», що складається з трьох частин («Три душі», «Три ворони», «Три лірники») й епілогу («Стоїть в селі Суботові»), Шевченко втілив свої роздуми про історичну долю України в алегоричних образах, що зазнали в літературознавстві особливо тенденційної інтерпретації (Шевченкова наскрізь негативна оцінка Переяславської угоди різко суперечить так званим «Тезам про 300-річчя возз'єднання України з Росією»). У творі «Кавказ», що поєднує жанрові ознаки лірично-сатиричної поеми, політичної медитації та героїчної оди, Шевченко із сарказмом виступив проти гнобительської політики Російської імперії й закликав пригноблені народи до революційної боротьби. Ця поема Шевченка мала значний вплив на розвиток самосвідомості не тільки в Україні. Шевченкове послання «І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм…» — вдумливий поетичний аналіз тогочасного суспільно-політичного й національно-культурного життя в Україні, що мала служити дороговказом на шляху національного, соціального й культурного відродження українського народу. У поезії «Холодний Яр» Шевченко відкинув негативний погляд історика Аполлона Скальковського на гайдамацький рух і, назвавши Миколу І «лютим Нероном», гостро картав ту частину українського панства, що покірно плазувала перед російським імперіалізмом.

У грудні 1845 вперше в Україні з блискучим успіхом переклав народною мовою десять біблійних псалмів. Цикл поезій під назвою «Давидові псалми» — перлина Шевченкової лірики

У вірші «Три літа» (1845), що дав назву манускрипту поета, Шевченко змальовує зміни, які сталися за цей час у його світогляді. У вірші «Минають дні, минають ночі» поет пристрасно засуджує суспільну бездіяльність, пасивність і закликає до боротьби. Рукописну книгу «Три літа» завершує вірш «Як умру, то поховайте…» — один із найдосконаліших зразків політичної поезії.

Серед творів періоду «Трьох літ» на історичні теми особливе місце посідає поема «Єретик», написана восени 1845-го з поетичною присвятою Павелу Шафарикові. Поєднуючи історичний сюжет (засудження і спалення чеського реформатора Гуса в Констанці 1415 року) з дійсністю свого часу, Шевченко створив поему, що була сприйнята читачами як алюзія на адресу російського імперіалізму.

В історично-побутовій поемі «Сліпий» («Невольник») Шевченко гнівно осудив Катерину II за зруйнування Запорізької Січі.

До збірки «Три літа» включено також соціально-побутові поеми «Сова» (1844) і «Наймичка» (1845). У поемі «Сова» змальовано трагічну долю матері-вдови, у якої забрали в солдати єдиного сина. До зображення нового аспекту морально-психологічної драми матері-покритки звернувся Шевченко в поемі «Наймичка». Ця тема хвилювала поета протягом усієї творчої діяльності. До неї він звертався в ранній поемі «Катерина», а згодом — у поемах «Відьма» (1847), «Марина» (1848) та інших. Тему зведених панами дівчат Шевченко розробляв також у баладах «Лілея» та «Русалка» (обидві 1846).

Цикл «В казематі», написаний навесні 1847-го в умовах ув'язнення і допитів у Петербурзі, відзначається глибоким ідейним змістом і високою художньою майстерністю. Він відкриває один із найважчих періодів у житті й творчості Шевченка — час арешту й заслання (1847−1857). Чекаючи в тюрмі вироку, поет боліє не за себе, за свою долю, його хвилює доля «окраденої» й замученої російським пануванням України. З приголомшливою силою виявлено любов до України, зокрема в поезіях «Мені однаково», «В неволі тяжко», «Садок вишневий коло хати» та «Чи ми ще зійдемося знову», що закінчується словами:

У «Більшій книжці» (рукописі, розпочатому 21 лютого 1858 року) поет відкриває збірку творів 1847 р. поезією «Думи мої, думи мої…» — тими самими словами, що й заспів до «Кобзаря» (1840). Цим Шевченко підкреслив нерозривність свого зв'язку з Україною. Продовжують збірку поеми «Княжна» і «Відьма» («Осика»), балади «Лілея», «Русалка», а завершують — орська поезія «А. О. Козачковському» (грудень 1847) і тюремний цикл «В казематі» (травень 1847). У «Малій книжці» (27 «захалявних» зошитів 1847—1850) цикл «В казематі» (ще без назви) — переписано Шевченком після поеми «Княжна».

Шевченкова лірика часів заслання має широкий тематично-жанровий діапазон. У ній дедалі збільшується і багатство фоніки, і кількість оригінальних тропів, і емоційна багатогранність ліричних реакцій поета. Тематично можна виділити такі групи віршів цього періоду: автобіографічна, пейзажна, побутова, політична, філософська лірика.

До ліричних творів автобіографічного характеру, в яких Шевченко змалював свої власні почуття, настрої й переживання, належать вірші «Мені тринадцятий минало», «І виріс я на чужині», «Хіба самому написать», «І золотої й дорогої», «Лічу в неволі дні і ночі» та інші. Але й у пейзажній ліриці поет, описуючи краєвиди місцевостей, де відбував заслання, часто висловлює особисті настрої, думки і спогади («Сонце заходить, гори чорніють», «І небо невмите, і заспані хвилі» та інші). Автобіографічні мотиви трапляються і в таких поезіях громадсько-політичного звучання, як «Сон» («Гори мої високії») та «Якби ви знали, паничі». Багатством мотивів відзначається побутова лірика часів заслання. Тут звучать мотиви дівочих пісень і бадьорих юнацьких жартів, материнства й жіночого безталання (так званої жіночої лірики Шевченка), шукання долі й нарікання на неї, смутку, розлуки й самотності. Поет часто вдається до жанру народної пісні й пісенної образності, але побутово-соціальний аспект зображення в багатьох випадках переростає в політичні узагальнення. Поетичний стиль цих творів відзначається простотою вислову, конкретною образністю й метафоричністю. Зображуваний у них світ персоніфікований (вітер шепоче, доля блукає, думи сплять, лихо сміється). Процес опрацювання фольклорного матеріалу вдосконалюється, збагачується новими формами й методами. Фольклорні мотиви й образи набувають у Шевченка ознак нової мистецької якості. Деякі вірші Шевченка ще за його життя перейшли в народнопісенний репертуар і стали жити самостійним життям, підлягаючи законам фольклорних творів.

Поет і на засланні далі таврував у своїх творах самодержавно-кріпосницький лад та поневолення уярмлених народів Російською імперією. Свою політичну актуальність донині зберіг заклик Шевченка у вірші «Полякам» («Ще як були ми козаками», 1847) до згоди й братерства українського й польського народів як рівний із рівним. У невеликій поемі «У Бога за дверима лежала сокира» (1848) Шевченко використав казахську легенду про святе дерево, щоб відтворити в алегоричних образах тяжку долю поневоленого казахського народу. Відгуком поета на революційні події в Західній Європі була сатира «Царі», одна з найзначніших політичних поезій Шевченка часів заслання (є дві редакції твору — 1848 і 1858 років). Вдало поєднуючи елементи зниженого бурлескного стилю з пародійним використанням урочисто-патетичної лексики, автор створив поему, яка містила в собі заклик до революційного повалення імперіалізму:

Своєрідний розвиток мотивів поеми «Царі» бачимо у вірші «Саул» (1860).

На засланні Шевченко написав і декілька лірично-епічних поем, що відзначаються новими формами зображення подій і свідчать про творчий розвиток поета. Героїня поеми «Княжна» — це українська Беатріче Ченчі, трагічна жертва кровозмісного злочину батька. Образ дочки, збезчещеної рідним батьком, траплявся вже в творах Шеллі, Стендаля, Дюма-батька й Словацького, у Шевченковій поемі «Відьма», першу редакцію якої поет написав ще перед арештом під назвою «Осика». Новий образ кріпачки-месниці Шевченко дав у поемі «Марина» (1848). Героїня поеми, ставши жертвою панської сваволі, помстилася за зневагу. У невеликій поемі «Якби тобі довелося» (1849) поет звеличує мужність хлопця-кріпака, який вступився за честь дівчини й убив пана-ґвалтівника. Образ скривдженого кріпака, котрий стає народним месником, Шевченко вивів у поемі «Варнак» (1848). Деякі дослідники пов'язують цей образ з особою Устима Кармалюка. Поема написана у своєрідній формі сповіді героя, у ній відчувається деякий вплив байронізму. Морально-етичні проблеми Шевченко порушив також у поемах «Іржавець» (1847), «Чернець» (1847), «Москалева криниця» (1847 і 1857), «Титарівна» (1848), «Сотник» (1849) і «Петрусь» (1850). У цих творах історичні рефлексії поета перегукуються з його суб'єктивними настроями політичного засланця. Та найбільше турбувало і мучило Шевченка страждання уярмленого рідного народу.

Повісті, що Шевченко написав на засланні російською мовою (до нас дійшло дев'ять), не дорівнюють своєю мистецькою якістю його поетичним творам і за життя поета не друкувалися. Вони пов'язані з традиціями сатирично-викривальної прози М. Гоголя, але в них значне місце посідають позасюжетні елементи (екскурси в минуле, вставні епізоди, авторські рефлексії, спогади, коментарі). Щедре використання в їхній мові українізмів надає цим творам українського національного колориту. Мемуарно-публіцистичний характер має і щоденник («Журнал») Шевченка, в якому день у день протягом майже року зафіксовані найважливіші події в житті поета, його враження, спостереження, роздуми, наміри й спогади. Щоденник Шевченка має велике значення для вивчення біографії і творчості поета. Він також дуже цінний для характеристики революційних, суспільно-політичних, філософських та естетичних поглядів поета-мислителя і свідчить про його широку ерудицію. «Журнал» був перевиданий у 1895 році в перекладі Олександра Кониського під назвою «».

Десятирічне заслання вимучило Шевченка фізично, але не зламало його морально. Після повернення поета на волю починається останній етап його творчості (1857−1861). Розпочинає його поема «Неофіти», написана в грудні 1857-го в Нижньому Новгороді. За історичним сюжетом поеми (переслідування християн римським імператором Нероном) заховано актуальний сюжет жорстокої розправи російських імператорів із борцями за національне й соціальне визволення (аналогію Миколи І — Нерона Шевченко використав ще до заслання у вірші «Холодний Яр»). Незакінчена поема «Юродивий» (1857) — гостра політична сатира, спрямована проти російського самодержавства в особі Миколи І та його сатрапів в Україні. Оглянувши пройдений доти життєвий шлях, Шевченко написав ліричний триптих «Доля», «Муза» «Слава» (1858). Тема циклу — самоусвідомлення поетом своєї творчості.

Повернувшись до Петербурга, змужнілий і загартований поет у вірші «Подражаніє 11 псалму» афористично проголошує гасло всієї своєї творчості:

Шевченко й далі підпорядковував ідейне спрямування своєї політичної лірики меті пробудження національної і соціальної свідомості народних мас України. Використовуючи характерну для його творчості мистецьку форму «подражанія», у віршах на біблійні мотиви поет тяжіє до гранично узагальнених образів притчевого або символічного характеру, до персоніфікації ідей. У вірші «Ісаія. Глава 35» (1859) у формі біблійного пророцтва Шевченко висловив свої, навіяні розгортанням визвольного руху в Російській імперії сподівання і мрії про вільне життя народу після перемоги над сучасними йому «владиками», а в поезії «Осії глава XIV» (1859) — про неминучість майбутньої революційної розправи над гнобителями України — російськими імператорами. Поема «Марія» (1859) присвячена одній з основних тем Шевченкової творчості — темі про страдницьке життя жінки-матері. Образ Марії в поемі Шевченка має небагато спільного з богословським образом Богородиці. Біблійний сюжет служить лише зовнішнім приводом для цілком самостійних висловлювань поета. У поемі Шевченка мати виховала свого сина борцем за правду, віддала його людям для їх визволення, а сама «під тином», «у бур'яні умерла з голоду». Іван Франко вважав цю поему «вершиною у створенні Шевченком ідеалу жінки-матері». Наприкінці життя Шевченко почав перекладати «Слово о полку Ігоревім» (1860), та встиг перекласти лише два уривки — «Плач Ярославни» (дві редакції) і «З передсвіта до вечора». Свій останній поетичний твір, вірш «Чи не покинуть нам, небого», Шевченко закінчив за десять днів до смерті. Написаний із мужньою самоіронією у формі звернення до музи, цей вірш звучить як поетичний епілог Шевченкової творчості й відзначається неповторною ліричною своєрідністю.

У Новопетровському укріпленні Шевченко написав вісім повістей російською мовою: «Наймичка» (1853), «Варнак» (1853), «Княгиня» (1853), «Музикант» (1855), «Нещасний» (1855), «Капітанша» (1855), «Близнюки» (1855), «Художник» (1856) і «Прогулянка з задоволенням і не без моралі» (1858), яку Шевченко розпочав в укріпленні та завершив під час перебування у Нижньому Новгороді. Свої повісті Шевченко підписував псевдонімом «Кобзар Дармограй», через неможливість виступати під власним прізвищем та задля відмежування прози від поезії у його творчості. У повістях Шевченка висловлюється революційно-демократична і волелюбна ідеологія, так само, як і в його поезії. У трьох з них використані сюжети відомих поем — «Наймичка», «Варнак», «Княжна»; інші цілком оригінальні, в них письменник викривав самодержавство, жорстокість кріпосників, аморальність царських офіцерів. У той же час Шевченко-прозаїк з великою теплотою вивів позитивні характери трудових людей, представників світу мистецтв, продемонстрував їх шляхетні й гуманні ідеали, прагнення до освіти.

У повісті «Наймичка» використано фабулу однойменної поеми. В цьому творі Шевченко продовжив розробляти тему трагічної долі зведеної представником вищого суспільного стану жінки з народу, поширену у світовій, зокрема й російській та українській, літературі кінця XVIII — перших десятиліть XIX століть. Одна з центральних тем Шевченкової творчості (поеми «Катерина», «Слепая», «Відьма», «Марина», повість «Капитанша») — тема покритки в «Наймичці» розкривається в новому аспекті: зображенні морально-психологічної драми матері позашлюбної дитини, змушеної заради її щастя приховувати своє материнство.

Сюжет повісті «Варнак» близький до сюжету однойменної поеми, створеної на засланні 1848 року. Дія повісті відбувається в Оренбурзькому краї та на Волині. Шевченко як очевидець розповідає про ці місцевості й побут людей. На початку твору подано характеристику Оренбурзького краю, відзначено деякі риси побуту уральських козаків, розповідається про Ілецьку (Соляну) Защиту — місто на Оренбуржчині, в якому поет побував, очевидно, восени 1850 року, згадано деякі інші реалії місцевого колориту. У повісті відбилися також враження Шевченка від поїздки по Волині та Поділлю за завданням Тимчасової комісії для розбору давніх актів у Києві (Київської археографічної комісії) восени 1846 року.

У творі «Княгиня» використано окремі сюжетні мотиви й епізоди написаної 1847 року на засланні поеми «Княжна» (мотив нерівного шлюбу, епізоди розгульного життя князя, голоду й пожежі на селі тощо). Порівняно з поемою повість — новий варіант історії руйнування і виродження поміщицької родини, теми, що розроблялася у багатьох Шевченкових творах («Петрусь», «Музыкант», «Несчастный» й інших). Центр розповіді в «Княгине» зміщується з дочки-княжни на матір, життя якої закінчується божевіллям. Сцена божевілля княгині близька до кінцевих епізодів поем «Слепая» і «Марина». Як і в інших повістях, жорстоким й аморальним поміщикам, що занапастила долю єдиної доньки, Шевченко протиставляє «добрих людей» з народу — заможного селянина і няньку, які взяли на себе догляд покинутої доньки княгині.

Центральна тема повісті «Музикант» — трагедія кріпака-інтелігента, одна з головних тем прозової творчості Шевченка, започаткована ним у повісті «Варнак», пізніше розвинена в «Художнику». Повість оповідає про кріпосного музиканта Тараса, який покохав дівчину-дворянку та боляче переживає своє принизливе становище у суспільстві і про те як його викупає з кріпацтва дрібний поміщик-хуторянин. Другою сюжетною лінією повісті — є трагічна доля артистки Тарасевич.

Повість «Нещасний» має морально-дидактичну спрямованість, вона постала як художній результат осмислення занотованих згодом, результатів спостережень Шевченка в побутових сцен в Орській фортеці. У повісті відтворюються обставини, в яких деформується особистість дворянських дітей, так званих «нещасних», зображених в образі головного героя твору — Іполита Хлюпіна, дворянина, записаного в рядові з волі рідної матері. Шевченко покладає провину за появу таких моральних виродків, цілковито на їхніх батьків, які, на його думку, такі ж самі за рівнем морального розвитку, або, деградації. Повість «Нещасний», на думку більшості дослідників прози Шевченка, належить до найбільш вдалих з художнього погляду його творів повістевого жанру. Чи не першим досить високу оцінку цій повісті дав Микола Костомаров, висловивши переконання, що вона посіла б «почесне місце серед найкращих творів наших белетристів, якщо б вона була надрукована»

Твір «Капітанша» побудований як повість у повісті. Основна його частина — розповідь оповідача про поїздку з Москви в Україну. Змалювання цієї подорожі має автобіографічну основу і відбиває окремі факти поїздки Шевченка з Петербурга в Україну весною 1845 року. Вставне оповідання «Капітанши», представлене автором як «розповідь очевидця», яке по суті і є ядром твору, якому підпорядковані попередня і наступна його частини, де описується цілий ряд історичних реалій. Тематично повість «Капітанша» є традиційною для Шевченка — це започаткована поемою «Катерина» розповідь про долю покритки. Але, на відміну від творів подібної проблематики у його творчості, головну увагу в «Капітанші» зосереджено виключно на образах позитивних героїв (Якима Тумана, Віктора Олександровича), де Шевченко реалізував у них свої пошуки художнього осмислення духовних основ народного національного характеру. У повісті порушується тема непомітного героїзму представників нижчих шарів суспільства, у підкресленні моральної гідності «простих людей», в «ідеї моральної переваги людей „простого звання“ над благородними». Ця ідейна тенденція дуже помітна в контрастуючих образах морально розбещеного, егоїстичного гультяя-капітана, про якого Шевченко не без іронії говорить як про представника «найблагороднішого і найаристократичнішого походження», і солдата-українця Якима Тумана, працьовитого, наполегливого, альтруїстичного у своїх турботах про ближнього. В контексті цілої повісті це протиставлення моральних, а в основі своїй також і національних типів — протиставлення російського і українського світів.

У повісті «Близнюки» Шевченко порушує тему нового героя — інтелігента-різночинця, започатковану у повістях «Варнак» та «Музикант», продовжує розробляти тему згубного впливу військового середовища на формування людської особистості, знову торкається однієї з головних тем своєї творчості — теми покритки. Головна проблема твору — проблема виховання, яка була актуальною в українській та російській літературі 30—40-х років XIX століття.

У повісті «Художник» Шевченко продовжує розробляти тему долі кріпака-інтелігента, започатковану ним у повістях «Варнак» та «Музикант». Проблема трагізму становища обдарованої людини з народу в різних варіантах широко розроблялася прогресивною тогочасною літературою. Твір є важливим джерелом відомостей про біографію Шевченка в період перебування у Петербурзі й навчання в Академії мистецтв. Повість цікава як документ епохи, у ній описані глибокі, яскраві характеристики видатних діячів культури того часу — благодійників автора: К. П. Брюллова, О. Г. Венеціанова, В. А. Жуковського, М. Ю. Вієльгорського; а також його сучасників та друзів — В. І. Штернберга, Г. К. Михайлова, П. Ф. Соколова, А. М. Мокрицького, К. І. Йоахіма й інших.

У повісті «Прогулянка з задоволенням і не без моралі» певною мірою використано жанр «подорожнього нарису», що розвинувся у світовій літературі протягом XVIII — першої половини XIX століть. У подорожніх нотатках художника Дармограя, в особі якого легко розпізнається сам автор, Шевченко розповідає життєві історії героїв і водночас у численних публіцистичних та ліричних відступах розкриває свої суспільні погляди, педагогічні ідеї, знайомить читача зі своїми літературними та мистецькими уподобаннями. У сюжеті повісті важливу роль відіграє мемуарний елемент — спогади про другу подорож по Україні, роки навчання в Академії мистецтв й інше.

Після смерті Шевченка рукописи повістей і деяких драматичних творів перейшли на зберігання до М. М. Лазаревського, який надрукував у журналі «Основа» (1862 р. № 3. С. 142—143). Потім рукописи опинилися у М. І. Костомарова і пролежали у нього без руху майже двадцять років. Протягом 1880-х років драматичні і прозові твори Шевченка друкувалися окремо в різних виданнях, а незабаром з'явилися окремим виданням: «Поеми, повісті та оповідання Т. Г. Шевченка, писані російською мовою» (видання редакції «Київської старовини». Київ. 1888 рік). Деякі з них, вперше побачили світ на сторінках журналу «Киевская старина». Наукова публікація повістей за автографами почалася в середині XX століття.

До наших днів збереглося 237 приватних листів, 15 офіційних та 4 колективних листи, підписані Шевченком. Це листи майже 22-річного періоду: від 15 листопада 1839 року (дата найранішого відомого листа, адресованого братові Микиті Шевченку) до 24 лютого 1861 року (дата буквально передсмертного листа Івану Мокрицькому). Зі слів самого Шевченка, відомо що він любив листуватися, а в період заслання це було однією з найбільших потреб, засобом не тільки самовираження, а й зв'язку із зовнішнім світом. За словами літературознавця Ієремії Айзенштока, незвичайна комунікабельність поета та закладений у ньому величезний інтерес до людей і здатність швидко сходитись з ними, робили його листування особливо цікавим і цінним не тільки для історика літератури, але й для звичайного читача. Залишилися свідчення про надзвичайну пунктуальність Шевченка у веденні листування. Слова героя повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали»: «Я маю благородну звичку відповідати зразу ж на отриманий лист» — повною мірою стосуються й самого автора. Отримавши послання, як це згадувала дружина коменданта Новопетровського укріплення, Агата Ускова, Шевченко буквально увесь мінявся, очі спалахували вогнем. Поет листувався з родичами, друзями, товаришами по засланню; українськими, російськими та польськими письменниками і вченими, художниками та акторами.

Починаючи з 12 червня 1857 року, після отримання звістки про можливе звільнення з заслання Шевченко почав вести у Новопетровському укріпленні щоденник, де описував події що відбувалися навколо нього, своє солдатське життя та свої спогади і думки. Щоденник був відкритий для друзів Шевченка і писався російською мовою, щоб деякі з них могли його зрозуміти. 13 липня 1858 року в Петербурзі щоденник, який складався зі 102 аркушів, був завершений, коли Шевченко подарував його М. Лазаревському з нагоди його дня народження. Надалі цей твір сприяв розумінню науковцями літературної й мистецької спадщини Шевченка, його світогляду, філософських і політичних переконань. Існує гіпотеза, що щоденник допоміг Шевченку пережити перехід від стану неволі до вільного життя.

 
Збереглося 835 творів, що дійшли до нашого часу в оригіналах і частково в гравюрах на металі й дереві російських та граверів з інших країн, а також у копіях, що їх виконали художники ще за життя Шевченка. Уявлення про мистецьку спадщину Шевченка доповнюють відомості про понад 270 втрачених і досі не знайдених робіт. Натомість у літературі про його мистецьку спадщину безпідставно приписувано йому чимало творів живопису й графіки інших авторів (досі зареєстровано 263 такі твори). Живописні й графічні твори за часом виконання датують 1830—1861 роками й територіально пов'язані з Росією, Україною й Казахстаном. За жанрами — це портрети, композиції на міфологічні, історичні та побутові теми, архітектурні пейзажі й краєвиди. Виконано їх у техніці олійного письма на полотні, а також аквареллю, сепією, тушшю, свинцевим олівцем та в техніці офорта на окремих аркушах білого, кольорового та тонованого паперу різних розмірів, а також у п'ятьох альбомах. Значну частину мистецької спадщини Шевченка становлять завершені роботи, але не менш цінними для розуміння творчого шляху й розкриття творчого методу художника є і його численні ескізи, етюди, начерки та навчальні студії. З усіх творів лише незначна частина має авторські підписи, написи і ще менша — авторські дати.

Основна частина творів Шевченка доакадемічного періоду (1830—1838 роки) — це малюнки на сюжети з античної історії, наприклад: «Смерть Лукреції», «Александр Македонський виявляє довір'я своєму лікареві Філіппу», «Смерть Віргінії», «Смерть Сократа», трактовані в плані наслідування творів тогочасного академічного живопису. Всі сюжети присвячено показу високих моральних якостей людини. В цьому ж плані Шевченко створив і два малюнки з історії Київської Русі та історії України — «Смерть Олега, князя древлянського» та «Смерть Богдана Хмельницького».
Дослідники-мистецтвознавці датують періодом 1837—1838 років також малярські твори, про які є згадка у Шевченковій повісті «Художник», а саме: «Анатомічна статуя Фішера»; «Мідас, повішений Аполлоном»; «Едіп, Антігона та Полінік»; «Єзекіїль на полі, всіяному кістками».

У повісті «Художник» Шевченко розповідає, що в доакадемічні роки він намалював такі твори: «Аполлон Бельведерський», «Фракліт», «Геракліт», «Архітектурні барельєфи», «Маска Фортунати» (олівець). До цього часу дослідники зараховують також інші малюнки, про які є згадка в його повісті «Художник»: «Геркулес Фарнезький», «Аполліно», «Маска Лаокоона», «Зліпок з скульптурного твору Мікеланджело», «Голова Люція Вера», «Голова Генія», «Анатомічна фігура», «Германік», «Фавн, що танцює».

В останні роки цього періоду Шевченко намалював серію акварельних портретів з натури, найкращим з яких є портрет Є. П. Гребінки (1837). Порівняння цих портретів з портретом П. В. Енгельгардта (1833) свідчить про значний успіх у портретному живопису, якого Шевченко досяг ще до Академії, працюючи в майстерні В. Г. Ширяєва та в малювальних класах Петербурзького товариства заохочування художників. В ці ж роки Шевченко почав малювати з гіпсових скульптур, вивчаючи на античних зразках анатомію людського тіла.

Художні твори Шевченка академічного періоду, що тривав між 1838—1845 роками, є дуже різноманітними за характером, жанрами та технікою виконання, на це вплинули такі події: зустріч з К. П. Брюлловим, робота під його керівництвом, знайомство з широким колом передових діячів літератури і мистецтва та спільна праця з талановитою мистецькою молоддю.

В Академії Шевченко опанував техніку малювання італійським олівцем і крейдою на сірому і коричневому папері, техніку офорта та олійного і акварельного живопису. В межах цієї групи присутні копії з олійних та акварельних творів Брюллова («Голова матері», «Перерване побачення», «Сон бабусі і внучки»), учбові студії з натури, ілюстрації до різних видань, на теми літературних творів, портрети, жанрові композиції та пейзажі. На всіх цих різноманітних творах відчутний вплив школи Брюллова — вчителя Шевченка. Це особливо помітно на зображеннях людського тіла («Натурщик» та «Натурщик у позі св. Себастіяна», 1840—1842 років), на портретах («Автопортрет», 1840—1841 років; «Портрет невідомої біля фортепіано», 1842 року; портрети подружжя Закревських, 1843 року), в жанрових композиціях («Марія», 1840 року; «Циганка-ворожка», 1841 року). Цей вплив відчутний у деякій міри і на такому творі Шевченка, як «Катерина» (1842). Ті ж прийоми освітлення та трактування форми присутня і в пейзажах Шевченка цих років.

Ще в роки перебування в Академії, у творчості Шевченка все більше відбиваються соціальні мотиви. Це позначилося не тільки на доборі сюжетів, а й на розкритті їх змісту. Шевченко дедалі більше уваги приділяв зображенню історії та побуту українського народу, показував та оспівував його високу гідність. В картині «Катерина» він відверто виступив із засудженням суспільного ладу.

Питома вага різноманітних жанрів у творчості Шевченка академічного періоду не однакова. У першій половині цього періоду переважає навчальний малюнок, портрет, малюнок на літературну тему та ілюстрація, в другій — портрет, жанрові композиції і пейзаж.

Про постійне зростання майстерності Шевченка як портретиста свідчать такі його твори, як виняткової майстерності «Автопортрет» (1840—1841), портрети шталмейстера імператорського двору М. О. Луніна, петербурзького урядовця А. І. Лагоди, Маєвської, ряду українських поміщиків — Закревських, Катериничів, Горленко, першорядний за художньою цінністю портрет Є. В. Кейкуатової (1847). Особливу групу складають автопортрет пером 1843 pоку, олівцевий автопортрет 1845 pоку, виконаний у селі Потоки, та автопортрет зі свічкою того ж року, відомий за офортом Шевченка 1860 року. Такого типу глибоко психологічні портрети, лаконічні в засобах виразу та скупі в техніці, знаходять свій дальший розвиток у пізніші роки.

З початку 1840-х років Шевченко став відомий як ілюстратор. Його ілюстрації до літературного збірника «Сто русских литераторов», до оповідання Г. Ф. Квітки-Основ'яненка «Знахар» та повісті М. В. Гоголя «Тарас Бульба», 32 ілюстрації до «Истории Суворова» М. О. Полевого, до «Короля Ліра» В. Шекспіра і 12 портретів до книги Полевого «Русские полководцы» створили Шевченкові славу. Полевой назвав Шевченка «відомим художником», а В. Г. Бєлінський дав цим творам високу оцінку у 1845 році. Ілюстрації Шевченка цього періоду відзначаються простотою, виразністю. В них знайшла своє відображення любов художника до народу. Ілюструючи «Историю Суворова», Шевченко ввів у книгу малюнки на сюжети, яких немає в тексті Полевого, наприклад, «Суворов куштує солдатську їжу». В цьому відношенні ілюстрації Шевченка стоять в одному ряду з його жанровими малюнками «Хлопчик з собакою в лісі» (1840), «Катерина» (1842), «Сліпа з дочкою» (1842).

Особливо чітко виявилася ця лінія в творах, виконаних Шевченком під час першої подорожі по Україні (травень 1843—січень 1844 років). В цей час Шевченко намалював картини «Селянська родина» та «На пасіці» і виконав сепію «Сліпий» («Невольник»). Однак центральне місце в цій групі творів належить численним замальовкам в альбомі 1839—1843 років українських селян та створеним на їх підставі офортам до «Живописної України». Видаючи «Живописну Україну», Шевченко ставив перед собою патріотичне завдання — засобами мистецтва виховувати любов до батьківщини, повагу до закріпачених селян, збудити інтерес народу до свого минулого.

Під час першої подорожі по Україні Шевченко приділяв велику увагу зображенню природи. Це не тільки два завершені малюнки для «Живописної України» («У Києві» та «Видубецький монастир у Києві»), але й такі соціально загострені пейзажі, як «Вдовина хата в Україні» та «Хата батьків Шевченка», що перегукуються з віршем «Якби ви знали, паничі», написаним у засланні у 1850 році.

Мистецьку спадщину Шевченка післяакадемічного періоду 1845—1847 років становлять його портрети, жанрові замальовки, пейзажі, виконані художником в Україні.

Тоді Шевченко приділяв мистецтву портрета більше уваги, ніж під час навчання в Академії художеств. Після закінчення Академії, працюючи, як і раніше, над олійним живописом, Шевченко став приділяти більше уваги і техніці акварельного живопису.

Акварельні портрети Шевченко малював і в роки перебування в Академії, однак тоді художник працював повною палітрою кольорів: це добре видно на прикладі портретів М. О. Луніна, А. І. Лагоди і «Жінка в ліжку». В акварельних портретах, виконаних на Україні в післяакадемічні роки, помітне ширше використання одного домінуючого кольору в усіх його нюансах, а разом з тим і більша насиченість. Такими є портрети «Невідома в блакитному вбранні», «Невідома в бузковій сукні» (1845—1846) та портрети членів родини Катериничів (1846).

Жанрові твори післяакадемічних років займають у творчості Шевченка невелике місце. Відомі лише ескізні замальовки селян під час розкопок могили Переп'ят на Київщині у 1846 році.

У творчості Шевченка 1845—1847 років переважає пейзаж, провідне місце у якому займає саме архітектурний пейзаж, що пов'язано з роботою Шевченка на посаді художника в Київській археографічній комісії, за завданням якої він виїздив на Полтавщину та на Волинь для малювання пам'яток старовини та мистецтва.
Перші пейзажі цього періоду виконані переважно олівцем. Вони близькі до пейзажів 1843 року, хоча в них більш легкий і узагальнений малюнок («На Орелі», «Краєвид з кам'яними бабами» й інші). У пейзажах Шевченка цього періоду з'явилася нова техніка виконання. Деякі з них намальовані в один колір — сепією (окремі краєвиди Седнева та Києва) або аквареллю, але в дуже обмеженій гамі (наприклад, «Будинок І. П. Котляревського в Полтаві» та «Васильківський форт у Києві»). Особливою з технічного боку є велика кількість пейзажів 1845 pоку, виконаних на Полтавщині. Це — «Воздвиженський монастир у Полтаві», дві акварелі «В Решетилівці» та малюнки в альбомі 1845 року. Всі вони виконані в два кольори — індиго або берлінська лазур для неба і сепія або близький до неї колір для землі. Цей прийом, характерний для графіки тих років, обмежував художника в кольорі, але вимагав віртуозного володіння формою та тонкого відчуття простору й світла. До багатокольорового пейзажу Шевченко переходить лише у 1846 році — «Костьол у Києві» та чотири малюнки Почаївської лаври. Однак те, що було лише розпочато в цих багатобарвних акварельних пейзажах, знаходить у Шевченка свій дальший розвиток і майстерне завершення вже в роки заслання.

У важких умовах заслання 1847—1857 років Тарас Шевченко, незважаючи на імператорську заборону писати та малювати, виконав величезну кількість мистецьких творів, які ввійшли у скарбницю образотворчого мистецтва українського народу.

Визначних успіхів досяг Шевченко в цей час у галузі портретного мистецтва. Про це свідчать такі твори, як «Автопортрет» 1847 року (олівець), «Автопортрет» 1849 року (сепія), «Портрет невідомого з гітарою» 1848—1849 років та кілька портретів різних осіб, виконаних в Оренбурзі в 1849—1850 роках. Близькі до портретів, створених в Україні, вони відзначаються більш глибокою психологічною характеристикою і тонким моделюванням форм засобами світлотіні.

Більшість творів періоду заслання 1847—1850 років складають акварелі та малюнки, які Шевченко виконав як художник Аральської експедиції під час переходу з Орської фортеці до укріплення Раїм, в Раїмі, під час першого плавання по Аральському морю, зимівлі на Кос-Аралі, другого плавання по Аральському морю та в період перебування в Оренбурзі. 

Прикомандирований до Аральської експедиції як художник, Шевченко зобов'язаний був виконувати завдання О. І. Бутакова. Однак художник вийшов далеко за межі поставлених вимог. Під час експедиції, широко розкрився його талант як майстра реалістичного пейзажу. Пам'ятаючи настанову свого вчителя К. П. Брюллова «не копіюй, а вдивляйся», Шевченко розвинув у собі здатність глибокого пізнання природи.

Це виявилось у таких його акварельних пейзажах, як «Пожежа в степу», «Форт Кара-Бутак», «Дустанова могила», «На березі Аральського моря», «Шхуни біля форту Кос-Арал» й інші. На відміну від пейзажів, виконаних в Україні до заслання, твори часу Аральської експедиції глибше передають просторові далі; деякі з них більш стримані в колориті та значно багатші тональністю. Як художник-реаліст, Шевченко не міг утриматись від того, щоб не вводити у свої пейзажі образи людей та окремі риси їх побуту.

З особливою душевним теплом і сердечністю ставився Шевченко до казахів, зокрема до казахських дітей, що відбилося у його творах, виконаних під час зимівлі на Кос-Аралі, прикладом цього стали сповнені життєвої правди і краси малюнки «Казахський хлопчик розпалює грубку», «Казахський хлопчик дрімає біля грубки», «Казахи біля вогню».

Творчість Тараса Шевченка у Новопетровському укріпленні в 1851—1857 роках, розкрила його як художника-реаліста. В другий період заслання, незважаючи на заборону, завдяки допомозі друзів Шевченко мав більшу можливість віддатись своїм творчим прагненням. У цей період виявились виразна соціальна спрямованість та висока професіональна майстерність художника. У творах дістали дальший розвиток прогресивні традиції реалістичного мистецтва Російської імперії.

Твори цього періоду мистецтвознавці поділяють на дві групи. У 1851 році під час експедиції в гори Кара-Тау Шевченко виконав серію малюнків олівцем, з яких окремі були закінчені в Новопетровському укріпленні. Близькі за своїм характером до аналогічних творів Аральської експедиції, їм властива широта мистецького розмаху і високий рівень майстерності. Такі краєвиди, як «Ханга-Баба», «Вид на Кара-Тау з долини Апазир», «Туркменські аби в Кара-Тау», «Далісмен-Мула-Аульє», мають значну документальну цінність. Вони є доказом уваги й пошани Шевченка до пам'яток казахської і туркменської народної архітектури і мистецтва. Ці твори становлять новий етап в освоєнні художником характерного колориту місцевості в різну пору дня і ночі, досконалого відтворення кольорових нюансів та глибоко емоційного відчуття природи. Пейзажами Шевченко стоїть у ряду кращих майстрів реалістичного пейзажу в українському і російському мистецтві. Зокрема, такі твори, як «Новопетровське укріплення з моря», «Новопетровське укріплення з Хівінського шляху», «Сад біля Новопетровського укріплення», а також пейзажі серії «Мангишлацький сад», становлять визначну мистецьку цінність. У пейзажах цього періоду видно глибоке відчуття Шевченком природи Казахстану, втілене, зокрема, в малюнках з натури.

До творів, виконаних Шевченком у Кара-тауській експедиції, належать «Автопортрет», «Т. Г. Шевченко серед товаришів», а також «Циган», «Тріо» і «Пісня молодого казаха». З них особливо виділяється сепія «Т. Г. Шевченко серед товаришів», де крім власного портрета Шевченко вкомпонував портрети своїх польських друзів — політичних засланців Броніслава Залеського і Людвіга Турно. Цей жанровий твір цінний достовірністю, оригінальністю композиції, досконалою передачею світлотіні.

У Новопетровському укріпленні Шевченко багато працював у галузі портрета і побутового жанру. З любов'ю і глибоким співчуттям виконав він сепії, присвячені казахським дітям: «Т. Г. Шевченко і байгуші», «Т. Г. Шевченко і казахський хлопчик, що грається з кішкою», «Байгуші під вікном» («Державний кулак»). Зобразивши себе з бідними казахськими дітьми, Шевченко не тільки глибоко співчував дитячій долі, а й протестував проти соціальної несправедливості, зокрема в сепії «Байгуші під вікном». Ці сепії є справді новаторськими творами. Щодо соціальної гостроти вони не мають рівних собі ні в тогочасному українському, ні в російському образотворчому мистецтві.

Високою майстерністю виконання відзначаються три портрети А. О. Ускової та портрет М. Є. і К. А. Бажанових. Ще вищий рівень художньої виразності Шевченка знаменує сепія «Казашка Катя». В цьому творі, сповненому чистої душевної краси юної казашки, гармонійно поєднались характерні риси таланту Шевченка як майстра портрета і побутового жанру.

У Новопетровському укріпленні Шевченко виконав також твори на теми античної історії, міфології та побуту: «Телемак на острові Каліпсо»; «Робінзон Крузо»; «3. Благословіння дітей»; «Самаритянка»; «Казашка над ступою»; «Мілон Кротонський»; «Нарцис і німфа Ехо»; «Св. Себастіян»; «Умираючий гладіатор»; «Діоген». У цих творах помітний казахський типаж і природа Середньої Азії. Манерою розкриття образу, технікою виконання і мірою завершеності ці твори близькі до серії малюнків «Притча про блудного сина».

Вершиною творчості Шевченка років заслання дослідниками вважається серія творів «Притча про блудного сина», у якій постали образи глибокої життєвої правди і широкого узагальнення — неправди самодержавного ладу, мерзенности солдатчини, яка калічила людей морально й фізично. «Кара колодкою», «У в'язниці», «Кара шпіцрутенами» — за силою викриття потворності суспільства й самодержавства їм ще довго не було рівних їм у мистецтві Російської імперії. Народністю й реалізмом відзначається творчість Шевченка на засланні.

Позбавлений можливості протягом всього заслання працювати в олійному живописі, Шевченко всю увагу віддав графіці і за десять років досяг у ній надзвичайних успіхів. Надалі в нових умовах художник передбачав дальше розвивати і поглиблювати мистецтво графіки. Перед виїздом з Новопетровського укріплення 26 червня 1857 року Шевченко записав у своєму щоденнику, що він вирішив «посвятить себя безраздельно гравюре акватинта… Быть хорошим гравером, значит быть распространителем прекрасного и поучительного в обществе. Значит быть распространителем света истины… Прекраснейшее, благороднейшее призвание гравера. Сколько изящнейших произведений, доступных только богачам, коптилось бы в мрачных галереях без твоего чудотворного резца?».

Твори Шевченка останнього періоду починаються циклом пейзажів, виконаних під час подорожі по Волзі від Астрахані до Нижнього Новгорода, а саме — «В Астрахані», «Камишин», «Поблизу Саратова», «Саратов», «Царів Курган», «Казань», «Проти Казані». Вони намальовані олівцем на вузьких смужках тонованого або білого паперу. Створено їх переважно з борта пароплава і всі вони за композицією мають панорамний характер і відзначаються певною ескізністю. За формальними ознаками вони є прямим продовженням тих пейзажних начерків, які Шевченко виконав під час Каратауської експедиції 1851 року та в час перебування в Новопетровському укріпленні.

У Нижньому Новгороді Шевченко створив ряд пейзажів. Він змальовував серію архітектурних пам'ятників міста — Благовіщенський собор, Архангельський собор, Печерський монастир, церкву Іллі, церкву Миколи та Благовіщенський монастир. З нижегородських архітектурних пейзажів збереглося лише два завершені малюнки, решта — начерки олівцем. Незважаючи на це, вони чітко передають форму споруд, прозорих у тінях і сповнених сонячного світла.

Під час плавання по Волзі та під час перебування у Нижньому Новгороді Шевченко виконав чимало портретів різних осіб та два автопортрети. Збереглись портрети К. Н. Козаченко, Т. З. Єпіфанова, П. М. Комаровського, Є. О. Панченка, Н. А. Овсянникова, портрет подружжя Якобі, К. А. Шрейдерса, А. К. Кадницького, М. А. Фреліха. Відомо, що художник виконав ще дванадцять портретів мешканців Нижнього Новгорода. Ці портрети досі не знайдені. Що ж до портретів, які збереглися в оригіналах, то всі вони виконані італійським олівцем та білилами на тонованому папері в більшості в один-два сеанси.

Серед нижньогородських портретів найвиразнішим є автопортрет Шевченка, створений восени 1857 року та подарований художником видатному російському актору М. С. Щепкіну. Поряд з цим автопортретом слід поставити портрет Щепкіна, створений Шевченком у Москві 1858 року, портрет видатного артиста-трагіка Айри Олдріджа (1858), російського вченого-зоолога і мандрівника М. О. Сєверцова (1859) та портрет дружини колишнього ректора Київського університету М. О. Максимовича — М. В. Максимович (1859).

Проживаючи у Петербурзі та мандруючи востаннє по Україні, Шевченко продовжував працювати не тільки в портреті та над жанровими композиціями, але й над пейзажами. В Петербурзі Шевченко виконав два офорти — один з картини М. І. Лебедєва «Вечір в Альбано» («Ліс») (1860), другий з власного малюнка «Мангишлацький сад» (1859). В цих творах досконало розроблені проблеми світлотіні. Ще більшого ефекту Шевченко досяг у невеличких пейзажах, виконаних того ж 1859 року в Україні («В Лихвині», «Коло Канева» та «В Черкасах»).

Жанрові композиції в роки життя в Петербурзі займали менш помітне місце в творчості Шевченка, ніж у час його перебування в Новопетровському укріпленні. Ще в Нижньому Новгороді він готував ескізи для історичного твору «Богдан Хмельницький перед кримським ханом». Задум залишився незавершеним. У Петербурзі Шевченко працював над жанровими композиціями на власні сюжети. Це «Дві дівчини», «Старець на кладовищі» та «Сама собі в своїй господі». Всі три композиції згодом художник відтворив в офорті — акватинті. В той самий час він створив ескіз для монументального розпису «Русалки». До цієї ж групи творів якоюсь мірою можна віднести його сепії «Хлопчик-натурщик» та «Натурщиця» (1860). До жанрових композицій Шевченко звертається і як офортист, інтерпретуючи в цій техніці картини «Свята родина» (Мурільйо), «Притча про робітників на винограднику» (Рембрандта), «Приятелі» (І. І. Соколова) та «Вірсавія» (К. П. Брюллова). Праця над цими естампами в ім'я популяризації творів видатних митців була для Шевченка разом з тим і школою майстерності.

У 1859 році подав на розгляд Ради Академії естампи «Притча про робітників на винограднику» та «Приятелі». 16 квітня 1859 року Рада визнала Шевченка «назначенным в академики» і схвалила визначити йому програму на звання академіка по гравіруванню на міді. Зразу ж після рішення Ради Академії Шевченко, ще до виїзду в Україну, протягом одного місяця виконав два офорти «Старець на кладовищі» та «Вечір в Альбано» («Ліс»), а після повернення до Петербурга, з вересня 1859 року і до вересня 1860 року, він виконав ще такі офорти: «Мангишлацький сад», «Сама собі в своїй господі», автопортрет у темному костюмі, автопортрет у шапці та кожусі, «Вірсавія» К. П. Брюллова та «Дуб» А. І. Мещерського. 2 вересня 1860 року Рада Академії визнала Шевченка академіком по гравіруванню, а 4 вересня того ж року конференц-секретар Академії Ф. Ф. Львов урочисто проголосив ім'я Шевченка поміж новообраних академіків.

У 1860 році виконав офорти: автопортрет з свічкою, автопортрет у світлому костюмі та автопортрет у шапці та кожусі. За характером роботи вони становлять єдине ціле з портретами видатних російських художників, над якими Шевченко працював з кінця 1860 року. Це — портрети ректора Академії художеств Ф. М. Бруні, віце-президента Академії художеств Ф. М. Толстого, портрет видатного російського скульптора
М. К. Клодта та портрет російського архітектора, історика мистецтва, засновника і викладача «бесплатных воскресных классов рисования для народа» І. І. Горностаєва.

Попри те, що Шевченко протягом життя був «душею компанії», любив сміятися, допомагати іншим і вмів розвеселити незнайомих людей, його звикли зображати із суворим виразом обличчя. Також хоча він помер доволі молодим (у 47 років), його часто зображають як дідуся, із зморшками.

Про плекання за радянської влади образу саме такого суворого й похмурого Шевченка розповідав скульптор Леонід Молодожанин, автор кількох пам'ятників Шевченкові закордоном. У 1930-х роках він був студентом Ленінградської академії мистецтв у класі скульптури професора Матвія Манізера. Разом з іншими студентами він допомагав Манізеру моделювати пам'ятник Шевченка для Києва. Коли проєкт пам'ятника був готовим, на роботу приїхали поглянути Лазар Каганович і Микита Хрущов. Побачивши під фігурою Шевченка персонажів із «Гайдамаків» (подібно до харківського пам'ятника Шевченку), Каганович накинувся на Манізера з критикою: мовляв, такий Шевченко надихатиме селян повстати проти радянської влади. Він наказав прибрати всіх персонажів, змінити фігуру Шевченка з випнутими грудьми на фігуру з похиленою уперед головою, наказав прибрати Шевченкові руки за спину та повісити на них якусь важку одежину. Манізер переробив пам'ятник за «порадами» Кагановича й у такому вигляді його було відлито з бронзи і встановлено 1939 року.

Є думка, що перший пам'ятник молодому Шевченку в Україні було відкрито у Звенигородці 1981 року.

Погляди Тараса Шевченка щодо релігії є одним із найконтроверсійніших питань у шевченкознавстві.

Уся творчість Тараса Шевченка, його листи й записи в «Щоденнику» всіяні зверненнями до Бога, пронизані християнським світосприйняттям та зацікавленням до тем церкви й віри. Водночас Шевченкова творчість не дає однозначної відповіді, як він ставився до Бога, до церкви й до релігії загалом. Тож оцінки релігійності митця варіюють від образу упокореного християнина до суперечності його зовнішньої набожності «епікурейському» способу життя й аж до оцінок постаті Шевченка як «богохульника» Російською православною церквою та як «атеїста» комуністичною ідеологією Радянського Союзу.

Однак позиція українського духовенства кардинально суперечить позиції РПЦ та радянської ідеології. Так, перекладач Біблії українською мовою митрополит Іларіон (Огієнко) присвятив Шевченку працю «Релігійність Тараса Шевченка», в якій дійшов висновку, що «більшість Шевченкової науки можна повторювати в церкві на проповідях, так ніби цитати з якого церковного твору» і що українському духовенству варто його частіше цитувати. Перший митрополит УАПЦ Василь (Липківський) часто цитував поета і присвятив йому дві проповіді.

Нині більшість дослідників уважають Шевченка щирим християнином, котрий, однак, часто виступав з антиклерикальними поглядами (особливо щодо російського православ'я) та «претензіями» до Бога за свій народ, які хибно трактувалися як атеїзм. Схожі претензії знаходимо й у текстах біблійних пророків.

Варто також зазначити, що Шевченко став одним із перших перекладачів сучасною українською мовою біблійних текстів. У грудні 1845 року він написав свої переспіви десяти псалмів. Його збірка «Давидові псалми» була видана ще за життя поета в складі «Кобзаря» 1860 року (та окремою книжкою того ж року).

Характерною ознакою політико-правових поглядів Шевченка є глибоке несприйняття, засудження самодержавства. Для Шевченка не існувало «добрих» царів. У поемі «Сон» Шевченко із сарказмом розвінчує образ імператора як помазаника божого на землі, у творі «Юродивий» називає його «фельдфебелем на троні», верховодою зграї насильників і кровожерних поміщиків-нелюдів. В історії експлуататорських держав Шевченко бачив сатрапів, тиранів-царів, цезарів, імператорів, які правили, спираючись на церкву, що освячувала свавілля й насильство над людиною. У творі «Царі» поет розкриває й рішуче засуджує злочинну сваволю самовладців-деспотів. Феодально-самодержавна Росія змальовується у творах Шевченка поділеною на два соціальні полюси: визискуване селянство й визискувачі-поміщики з імператорами на чолі. Івана Грозного він називав «мучителем», різко викривав гнобительську політику Петра І та засуджував антинародний характер правління Катерини II.

Ненависть і політичне неприйняття у Шевченка було не лише до російського імперіалізму, а й до українських експлуататорів. Гетьмани для поета — таке ж зло, як і імператорські чиновники. Він із презирством писав про тих українських діячів, які багато говорять про «неньку Україну», про її «долю-волю», а насправді заодно з російськими поміщиками та імперіалізмом «деруть шкуру» з селян, «праведную кров із ребер, як водицю, точать».

Світле майбутнє України поет пов'язував не з буржуазно-правовим ладом, а з самоуправлінням народу, з громадською, колегіальною формою реалізації влади як гарантією від свавілля правителів. В основу самоуправління народу він поклав суспільну власність і насамперед власність на землю. Шевченко дав глибоку й нищівну критику російського законодавства, організації суду та судочинства, першим в історії революційної думки в Україні показав злочинну суть тодішніх законодавчих актів, висловив рішучий протест проти імператорських законів та юридичного їх трактування як способу пригнічення трудової людини. Він писав, що ці закони «катами писані», що «правди в суді немає». Його ідеалом була трудова демократична республіка.

Політичним ідеалом Шевченка була сила «праведного закону», як він неодноразово наголошував. Шевченко вказував, що закон, прийнятий експлуататорською владою, не можна сприймати як «справедливий», тому що він не відповідає людським цінностям. Для Т. Г. Шевченка соціально справедливим є рівномірний розподіл землі між членами суспільства, ліквідація станового поділу громадян, уведення юридичної рівності, обов'язкова праця всіх членів суспільства, усунення експлуатації.

У творах Шевченка поряд з антикріпосницькими, антиімперськими ідеями присутня думка про самостійність України. У вірші «Чи ми ще зійдемося знову?», написаному в засланні, він закликав своїх співвітчизників: «Свою Україну любіть, Любіть її… Во время люте, В останню тяжкую минуту За неї Господа моліть.» У творчості Шевченка, в його політичних поглядах поєднувались ідеї революційності, демократизму і самостійності України.

У квітні 1846 року Шевченко приєднався до Кирило-Мефодіївського товариства. Відомий історик Дмитро Багалій вказував «що поет, вступивши до таємного товариства, став чи не найактивнішим його діячем, поширюючи своїми творами революційні ідеї серед народу». Шевченко справляв на товариство величезний вплив своїми революційно-демократичними переконаннями, безсумнівними доказами цього стали таки революційні твори, як «Кавказ», «Сон», «Великих льох», «І мертвим, і живим, і ненародженим…». Саме ці твори Шевченка пізніше стали одним із найвагомішим доказом проти учасників товариства, коли їх заарештували. Український вчений Михайло Драгоманов говорив, що «Шевченко стояв попереду вивчених приятелів, київських слов'янофілів, і гарячою громадською думкою, й таким же українством».

У 1858 році, перебуваючи в Москві, Шевченко познайомився з одним із «стовпів» слов'янофільства — О. Хомяковим, який, за виразом І. Аксакова, в своїх творах висловив «ціле слов'янське віросповідання». Шевченко, не поділяв реакційних поглядів слов'янофілів, але його зацікавило в їх працях те, що вони, незважаючи на свою реакційність, були «своєрідною опозицією», яка йшла проти «петербурзького періоду російської історії». Тараса Григоровича певною мірою «підкупали ті переслідування, яких зазнавали на собі слов'янофіли за свої виступи». Опозиційні декларації Хомякова, висловлені у вірші «Кающаяся Россия», імпонували Шевченку, і він 4 вересня 1857 року записав вірш до свого щоденника.

Шевченкове послання «І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм…» може служити дороговказом на шляху культурного відродження українського народу. Ліричний герой послання звинувачує у байдужості до розвитку освіти і національної свідомості. Закликає співвітчизників зупинитись, замислитись і дбати про свою освіту та культуру.

В українській новій літературі Шевченко був першим, хто закликав українців не цуратися самих себе, не виступати у ролі провінціалів чи «малоросів», доводив, що самоствердження України має історичні та соціальні виміри. Створивши українську літературну мову, українську літературу як чинник національної самосвідомості, могутню зброю у розвитку культури українського народу, освічуючи його у дусі вільнодумства, гуманізму та патріотизму, Шевченко спростував «великодержавне» твердження про те, що українська мова загалом не існує, так і погляди русифікованого «освіченого» панівного класу і його прибічників на українську мову як на мужицьке «наречіє». Збагативши рідну мову, розглядав її як культурне надбання, найбільшу духовну цінність народу, виступав проти її засмічування, за подолання примітивізму та лихослів'я, закликаючи навчатися чужого і не цуратися свого.

Етико-філософські погляди ґрунтувалися на ментальності національних ідей українського народу. Філософські ідеї поета є складними, вони полягають у поважному ставленні до такої тріади, як любові, віри та надії. Це пов'язано з непростим життям Шевченка: смерть матері та жебракування, ненависть та побої мачухи, смерть батька та кріпацтво. Також серед філософської проблематики у творчості Шевченка порушується тема смерті та життя, котрі відіграють не меншу роль.

На любові до своєї батьківщини — України, ґрунтувалася філософія Шевченка щодо пробудження гідності людей, волі та протесту. Про любов поет говорив, що життя стає сумним коли тобі немає кого любити. Надія же допомогла вижити Шевченку в атмосфері ненависті, неволі та підозр, нею ж просякнута вся його творчість. Надія у долі Шевченка розпочинає свій шлях з часів його кріпацтва. Шевченко вважав, що саме кріпацтво одна з основних причин економічних та соціальних проблем. Діяч у свої творіннях вказує на те, що незламність українського, людського духу виявляється у тому, що співців свободи народжували у найстрашніші часи та їхній дух залишався незламним. В творчості поета велика роль приділяється свободі саме, як невіддільної передумови людського добробуту, щастя та поступу. Особливо в Кобзарі якомога детальніше розкривається ця філософська ідея Шевченка, ідея цієї книги полягає в безмежному прагненні до омріяної свободи. Його творчість розкриває віру в незламність та незнищенність українського духу, віру в те, що рабство буде подолано та людство здобуде нарешті очікувану свободу.

Тарас Шевченко також мав етичні ідеї, що мали визначний вплив на українську етичну думку. Він входив до Кирило-Мефодіївського товариства, моральним покликанням якого була просвіта та відродження національної свободи народу. Філософський характер шевченківської творчості полягає в народності, у ній кожна подія у житі розглядається очима самого народу і оцінюється такими мірками, як народна мораль, чистота та незайманість трудової людини. Саме завдяки цій народності проявляється й власне оригінальне бачення Шевченка світу.

Основними філософськими думками Шевченка були: близькість природи з людиною; зв'язок Бога з людиною та ідеї Бога (Шевченко вважав, що існує Бог церков для панування над людьми та Бог людський — душа людського світу); народ він вважав єдиним суб'єктом всіх подій життя людей (говорив, що народ не має бути ізольований один від одного, а має мати контакт); людські почуття повинні перебувати в гармонії з людським розумом; та шанування жінок.

Ідеї, погляди та творчість поета здійснили величезний, визначний вплив подальшого розвитку культури українського народу. А його філософія посідає вагоме місце у історії філософської думки на Україні.

Творча спадщина Шевченка містить багато його естетичних поглядів на найрізноманітніші теми, наприклад, у передмові до нового видання «Кобзаря», яке готувалося в 1847 році, Шевченко трактував те, яким повинен бути народний письменник такими словами: «Щоб знать людей, то треба пожить з ними. А щоб їх списувать, то треба самому стать чоловіком, а не марнотрателем чорнила і паперу. Отойді і пишіть, і друкуйте, і труд ваш буде трудом чесним». Окрім цього, народним Шевченко вважав такого письменника, в якого «національне постає як загальнолюдське». Звідси його медитації і декларації про «єдність слов'янських земель як частини Всесвіту». У творах поета існують натяки на те якою повинна бути художня творчість. У творах поета присутні натяки на те, якою повинна бути художня творчість. Найбільш окресленим розуміння сенсу художньої творчості постає у творах Шевченка періоду Кирило-Мефодіївського братства (наприклад: «І мертвим, і живим…», «Кавказ», «Заповіт», «Великий льох» й інші). У цих творах він окреслив, що художня творчість, несумісна з будь-якою фальшю, котрою «багато хто хоче замінити правдиве слово», особливо яскраво це видно у вірші «І мертвим, і живим …», де була «порада» не просто «землякам», а насамперед тим землякам, «які беруть до рук перо і не завжди думають, про що і як писати, яку славу і як прославляти».

Невичерпним джерелом для розуміння естетичних смаків і переконань Шевченка — є його «Щоденник», де він окрім своїх поривань до істини, продемонстрував тяжіння до краси, гармонії. «Яким живлющим і дивним є вплив краси на душу людини», — занотував він 18 листопада 1857 pоку високо цінуючи красу і в природі, і в мистецтві. Але сухе, схоластичне теоретизування з приводу краси і прекрасного було для Шевченка неприйнятним. Прочитавши книжку Карола Лібельта «Естетика, або наука про прекрасне», він записав: «Для людини, обдарованої… божественним розумом — чуттям, подібна теорія є порожньою балаканиною і навіть більше того — шарлатанством. Якби ці мертвотні вчені-естетики, ці хірурги прекрасного замість теорії писали історію образотворчих мистецтв, то від цього було б значно більше користі. Базарі переживе цілі легіони Лібельтів».

Існують естетичні погляди Шевченка щодо майстерності художника, наприклад у «Щоденнику» 1857 pоку він трактував «велику художню силу творінь» Карла Брюллова словами: «Великий Брюллов жодної лінії не дозволяв собі провести без моделі, а йому, як сповненому творчими силами, це могло б бути дозволеним. Але він, як полум'яний поет і сердечний мудрець, огортав свої натхненні і світлі фантазії у форми цнотливої вічної істини. І через те його ідеали, сповнені красою життя, здаються нам такими милими, такими близькими і рідними».

Шевченка захоплювала не «краса заради краси». Красу він сприймав у філософському, глибоко сердечному розумінні. Високо цінуючи, наприклад, талант Миколи Гоголя, Шевченко обов'язково наголошував, що це «справжній знавець серця людського і наймудріший філософ. Навіть найбільший поет повинен побожно схилятися перед ним, як людинолюбом». Відчувши, що традиція Гоголя творчо відгукнулася в прозі Михайла Салтикова-Щедріна, Шевченко ще раз засвідчив свою істинну повагу до цього генія і звернувся до письменників із закликом поставити своє слово на захист людини і всього людяного в житті — таким чином Тарас Григорович наголошував, що краса мистецька повинна бути ще й дійовою, войовничою і цілеспрямованою. Щодо критики, Шевченко вважав що вона повинна відповідати на питання, для чого і для кого твориться література.

За життя Тараса Шевченка лише незначна частина його поезій побачила світ. То були його ранні твори.

Того ж року окремим книжками вийшли поеми «Гамалія» й «Тризна» (перед тим була опублікована у квітневому номері журналу «Маяк» під назвою «Бесталанный»). «Тризна» — один з небагатьох поетичних творів Т. Г. Шевченка, написаний російською мовою. Поему Шевченко присвятив княжні Варварі Репніній.

Під час арешту Шевченка 1847 р. до рук жандармів III відділення потрапила рукописна книга «Три літа» (поеми «Сон», «Кавказ», «До мертвих і живих…», «Єретик» й десятки інших поезій. Ці твори змогли побачити світ лише після революції 1905 року. Окремі поезії з «Трьох літ» поширювалися у рукописних списках. За цими списками кілька поезій було 1859 р. було надруковано у Лейпцігу — «Новые стихотворения Пушкина и Шавченки»: Кавказ, Холодний яр, Думка (Як умру…), Розрита могила, Думка (За думою дума роєм вилітає…), Посланіє (І мертвим і живим…).

За перші чотири роки заслання Шевченко написав чотири поетичні книги: «Поезія 1847 р.», «1848», «1849», «1850». Оправлені разом, ці унікальні Захалявні книжечки, мережані потай від казармових наглядачів, складають Оренбурзький манускрипт невольничої поезії, який називають Малою книжкою.

У Нижньому Новгороді, Москві та Санкт-Петербурзі Шевченко почав готувати твори періоду заслання до друку, переписуючи поезії з Оренбурзької книжки до нового підготовчого рукопису. Згодом (від 1858 р.) поет доповнював рукопис творами, написаними після заслання. Так виникла рукописна книга поезій  Більша книжка. За життя Шевченкові не вдалося надрукувати жодного твору з тих рукописних книжок.

Після заслання вдалося видати з величезними труднощами лише твори, друковані до заслання. Також окремо вийшли поема «Наймичка» (видана П. Кулішем 1857 року без імені автора) й «Давидові псалми» (Першодрук у «Кобзарі» 1860 р.).

Тоді ж вийшов «Кобзарь Тараса Шевченка в переводе русских поэтов» — перший переклад українського «Кобзаря» російською мовою Миколи Гербеля.

Останнє прижиттєве видання Шевченка — «Букварь южнорусский» (Петербург, 1861), призначений для навчання дітей та дорослих грамоті українською мовою у недільних школах. «Букварь» вийшов у світ великим на ті часи тиражем 10000 примірників, коштом автора. Це був перший із серії навчальних посібників з різних галузей знання, які збирався видати Шевченко, про що написав у листі до Михайла Чалого від 4 січня 1861 р. 

Проте, згодом він був заборонений до використання. Так відомо, що в Черкаському повіті (Київська губернія) помічник начальника канівської поліції писав київському губернатору про вилучення приставом 12 букварів Тараса Шевченка, привезених до села Зеленок тимчасово зобов'язаним Осипом Устимова, більшу частину яких той роздав управителю Дорожинському, економам Матковському й Болевському, благочинному Грушецькому (священнику с. Зеленок, місцевому диякону) та питним ревізорам Бистржаневському й Пілецькому. Відібрано їх було з метою недопущення розповсюдження їх по сільських парафіяльних школах і в канівській недільній школі. Хоча в донесенні при цьому згадувалося, що буквар Шевченка ..

Творчість Шевченка стала духовною основою формування сучасної української нації, для українців всіх наступних поколінь «Великий Кобзар» став джерелом національної свідомості та символом України.

Шевченко вважається основоположником нової української літератури і родоначальником її революційно-демократичного напряму. Саме творчість Шевченка дала ті начала, які стали провідними для передових українських письменників другої половини ХІХ — початку ХХ століть. Шевченко першим в українській
літературі виступив як істинно народний поет, твори якого більш змістовно відбили почуття й думки трудящих мас та їхні віковічні прагнення до свободи, на відміну від своїх літературних попередників, які в своїх творах критикували лише окремі явища тогочасного життя, як: знущання поміщиків з селян, хабарництво чиновників. У своїх творах Шевченко створив новий позитивний образ — борця та судді проти самодержавно-поміщицького ладу й борця за щастя народу. Творчість Шевченка внесла в українську літературу незнане до цього багатство тем і жанрів та прилучила її до кращих досягнень світової літератури. Шляхом Шевченка пішли найвидатніші передові українські письменники наступних часів — Марко Вовчок, Панас Мирний, Іван Франко, Павло Грабовський, Леся Українка й інші. Окрім цього, Шевченко відіграв важливу історичну роль у розвитку української літературної мови, він установив ту її структуру, яка стала основою сучасної мови — розвинув і утвердив певний склад словника і граматичний лад (у тому числі синтаксис), які стали нормою і зразком для письменників, преси, театру тощо. Поезія Шевченка дала норми української літературної мови, створені на основі народного фольклору й живої розмовної мови, яка ґрунтувалася на полтавсько-київському діалекті.

Твори Шевченка перекладені багатьма мовами народів світу, його творчість мала великий вплив на розвиток культури західного та південного слов'янства. Поезія Шевченка отримала високу оцінку від російських письменників І. Тургенєва, М. Некрасова, Л. Толстого, М. Добролюбова, польського поета В. Сирокомля, болгарського поета Л. Каравелова, сербського поета В. Николіча, французьких вчених Е. Дюрана і Л. Леже, шведського вченого Л. Єнсена, чеського вченого З. Неєдли й багато інших.

Твори поета знайшли свого читача не лише в більшості країн Європи, але й далеко за її межами — в США, Канаді, Індії, Китаї, Японії й багатьох інших країнах світу. Джон Ф. Кеннеді у свій час сказав: «Я радий, що можу додати свій голос до тих, що вшановують великого українського поета».

Наукове вивчення життя, творчості та багатогранної діяльності Тараса Шевченка, а також його місця в історії Східної Європи та у світовому літературному процесі — предмет окремої науки шевченкознавства. Вивчення спадщини Шевченка — проблема невичерпна та багатобічна, і тому шевченкознавство як міждисциплінарна галузь наукового знання відзначається різними напрямами досліджень (біографічний, бібліографічний, літературознавчий, текстологічний, мовознавчий, лексикографічний, мистецтвознавчий, естетичний, психологічний, педагогічний, релігійно-етичний, філософський, суспільно-політичний тощо).

Дуже різним політичним силам вдається знаходити серед висловів Шевченка такі, які свідчать про нібито близькість переконань Шевченка до ідеології саме цих сил. Зокрема, образ Шевченка брався на озброєння як офіційною радянською пропагандою, так і націоналістичними колами. Натомість існує думка, що насправді політичні переконання Шевченка були нечіткими, оскільки він був насамперед поетом, а не політиком.

До 200-річчя від дня народження поета в березні 2014 року телеканал «Інтер» та інформаційний портал «Подробиці» створили інтерактивну карту об'єктів, присвячених Тарасу Григоровичу Шевченку.

На інтерактивній карті проєкту «Світ Шевченка» відзначено 1060 пам'ятників Кобзарю, міста, села, вулиці, музеї, навчальні заклади, театри, названі на його честь. Ці об'єкти розташовані в 32 країнах на різних континентах. Інтерактивна карта дає змогу користувачам мережі побачити пам'ятні місця за допомогою сервісу огляду місцевості.

Ім'ям Тараса Шевченка названо низку географічних об'єктів (населених пунктів, вулиць), навчальних закладів та інших організацій України. Зокрема, в Києві чотири вулиці Шевченка та бульвар Тараса Шевченка, який разом із проспектом Перемоги становить одну з найголовніших артерій міста.

Ім'я Тараса Шевченка також мають вищі навчальні заклади — Київський, Луганський та Чернігівський національні університети, Кременецький обласний гуманітарно-педагогічний інститут та головний університет Придністровської Республіки (Молдова); театри — Національна опера, Волинський, Дніпровський, Криворізький, Тернопільський, Харківський, Черкаський та Чернігівський драматичні театри, а також численні кінотеатри; гора Шевченка пік, Форт-Шевченко; з 1964-го по 1991 рік місто Актау мало назву Шевченко.

На честь був названий Крейсер «Тарас Шевченко».

У галузі літератури щорічно присвоюють Шевченківську премію — одну з найпрестижніших відзнак України.

Переможцям Міжнародного мовно-літературного конкурсу учнівської та студентської молоді присуджують стипендію імені Тараса Шевченка.

На його честь названо астероїд 2427 Кобзар, кратер Шевченко на Меркурії та рідкісний мінерал тарасовіт.

В Україні та за її межами є багато пам'ятників Шевченку. Перший пам'ятник Шевченку було встановлено в с. Тюдів Івано-Франківської області в 1862 році.. Одним із найкращих пам'ятників вважають монумент у Харкові, великі пам'ятники Кобзареві встановлені також у Києві, Дніпрі, Донецьку, Львові та інших містах. За кордоном пам'ятники Шевченку встановлено в Росії (Москва, Санкт-Петербург), США (Вашингтон), Канаді (Вінніпеґ, Торонто), Польщі (Білий Бір, Варшава), Чехії (Прага), Білорусі (Берестя, Гомель, Мінськ, Могильов, Слуцьк), Грузії (Тбілісі), Угорщині, Парагваї, Узбекистані, Франції (Париж, Монтаржі) Австралії (Канберра), Хорватії (Загреб).

Найбільшим меморіальним комплексом, присвяченим Кобзареві, є Шевченківський національний заповідник на місці поховання поета на Тарасовій горі в Каневі. У Києві діє Національний музей Тараса Шевченка, його філіал — це Літературно-меморіальний будинок-музей. У Торонто є музей, присвячений тільки шевченківській тематиці.

Нумізматика

Пам'яті Шевченка була присвячена серія українських, радянських та казахстанських монет. У 1989 році в Радянському Союзі було випущено монету 1 карбованець «175-річчя з дня народження Т. Г. Шевченка» з портретом поета. У 1997 році вийшла пам'ятна золота монета номіналом 200 гривень. У 2011 році до 150-річчя смерті поета випущено монету в 5 гривень «Останній шлях Кобзаря». У 2014 році до 200-річчя поета Національний банк України випустив пам'ятні монети з нейзильберу та срібла. Також Національний банк Казахстану до цього ювілею випустив дві монети в 50 та 500 тенге.

Боністика

Портрет Тараса Шевченка зображується на банкноті номіналом 100 гривень всіх випусків. Шевченка зображено і на банкноті 50 придністровських рублів.

Філателія

Ніковілія

Художні фільми

Художні фільми за мотивами творів Шевченка

Кіносеріали

Документальні фільми

У жовтні 2014 року в Харкові на стіні 17-поверхового будинку намалювали найбільший у світі портрет Тараса Шевченка площею понад 500 м².

До 200-річчя поета в Донецьку вийшло видання «Донецька Шевченкіана у датах і подіях: 1851−2014».

У 2014-му році почерк Кобзаря було оцифровано як шрифт Kobzar KS.




#Article 63: Чернівці (6929 words)


Чернівці́ — адміністративний, політичний і релігійний центр Чернівецької області, важливий культурний та науково-освітній осередок України. Місто розміщене на південному заході України за 40 км від румунського кордону. Чисельність населення міста становить 266,5 тис. осіб (2019). Територія Чернівців становить 153 км². Місто — центр Чернівецької агломерації, населення якої складає 723,1 тис. осіб.

Чернівці — історична столиця Буковинського краю, місто відоме своїми архітектурними ансамблями, одну з яких — пам'ятку архітектури «Резиденція митрополитів Буковини і Далмації» — включено до списку Світової спадщини ЮНЕСКО.

Місто кілька разів посідало чільні місця у різноманітних рейтингах туристичної привабливості, комфортності проживання тощо. У наш час за містом закріпився неофіційний статус — «Пісенна столиця України».

Назва міста походить від городища, яке в «Списку городів руських дальніх і ближніх» згадується як Черн на Пруті (Чернь на Прутѣ). До 1377 року Буковина (стара назва - Шипинська земля) належала Угорському королівству. Угорським намісником Шипинської землі (Буковини) був сілезький князь Владислав Опольський. Господар незалежної, православної, україномовної Молдавії (1375–91), Петро I Мушат, восени 1377 Шипинську землю (із фортецями Хмелів, Хотин і Чечюнь (чи Цецин; нині м. Чернівці)) остаточно приєднав до Молдавського князівства. 

Геродот згадує ріку , на якій стоїть місто під назвою Порта Піретос 

Вперше Чернівці () згадуються як молдавське місто у статутній грамоті молдавського господаря і воєводи Олександра Доброго від 8 жовтня 1407 року, наданій львівським і подільським купцям з правом на вільну торгівлю.

Перша письмова згадка про Чернівці в історичних документах датується 8 червня 1408 року.

До 1918 року місто офіційно називалось  [черновіц].

До 1944 р. у російській мові місто офіційно називалося Черновіци (), що на думку дослідників означало «новий Черн».

Чернівці розташовані на південному заході України, у східному Передкарпатті, на межі між Карпатами й Східноєвропейською рівниною, за 40 км від кордону з Румунією.

Населений пункт розміщується у східноєвропейському часовому поясі в районі 26 меридіану, місцевий час відрізняється від поясного на 18 хвилин.

Місто розташоване в самому центрі Чернівецької області між Новоселицьким, Герцаївським, Глибоцьким, Сторожинецьким, Кіцманським та Заставнівським районами.

Чернівці знаходяться на перетині транспортних артерій: ,  та .

Місто розташоване у помірному кліматичному поясі.
Клімат є помірно континентальним з м'якою зимою і теплим літом. Середньорічна температура повітря становить +8,6 °C, найнижча вона у січні (-2,9 °C), найвища — в липні (+19,8 °C). Зима, як правило, настає 28 листопада, а закінчується 9 березня; літо починається 20 травня, а закінчується 10 вересня. У середньому за рік у Чернівцях випадає 621 мм атмосферних опадів, найменше — у жовтні та січні-лютому, найбільше — у червні-липні. В літній період можливі сильні зливи. Щороку у зимовий період утворюється сніговий покрив, проте його висота незначна. Середня швидкість вітру — від 3,3 м/с в липні до 4,0 м/с у січні. Середньорічна вологість повітря — 77 %.

Загальна площа Чернівців в адміністративних межах 2020-го р. становить близько 153 км². Відповідно до функціонального призначення землі міста розподілені наступним чином: землі житлової та громадської забудови (64 %), землі сільськогосподарського призначення (17 %), землі промисловості (9 %), землі рекреаційного та природоохоронного призначення (5 %), землі загального користування (3 %), землі комерційного призначення (2 %).

Головною водною артерією Чернівців є річка Прут у її верхній течії, яка розділяє місто навпіл. Крім того, населеним пунктом протікає шість малих річок-струмків, у межах міста знаходяться дев'ять озер.

Рельєф характеризується значними перепадами — від 150 м над рівнем моря у долинах Пруту до 537 м на західних околицях (гора Цецино), що обумовлено розташуванням на пагорбах Чернівецької височини.

Чернівці вважаються «зеленим містом», значну територію якого займають парки, сквери, сади, алеї та квітники. Дев'ять об'єктів визнані пам'ятками садово-паркового мистецтва. У місті функціонує ботанічний сад ЧНУ імені Юрія Федьковича з унікальною оранжереєю (подібна в Україні є тільки у Дніпровському ботанічному саду). Серед реліктових рослин, що ростуть у ботсаду, особливе місце займає гігантський секвоядендрон (крім Чернівців, можна побачити ще в Нікітському ботанічному саду).

Чернівці розташовані фактично у центрі Чернівецького регіонального парку, на їх західній околиці починається заказник «Цецино», на північній — урочище Берда.

Наприкінці ХХ ст. основними забруднювачами довкілля Чернівців були промислові підприємства, зокрема ВПК. У 1990-х рр. значна їх частина припинила існування, або значно скоротила виробничі потужності, у зв'язку з чим зменшились і промислові викиди. Незважаючи на це, викиди в атмосферу 58 підприємств (38,4 % від загальної кількості по області) залишаються основним забруднювачем навколишнього середовища. У повітря щорічно викидається приблизно 1,2 т забруднюючих речовин (34,9 % від сукупного обсягу викидів по області). У структурі викинутих шкідливих речовин переважають неметанові леткі органічні сполуки, діоксид вуглецю та речовини у вигляді твердих суспендованих твердих частинок. Крім того, в атмосферу міста періодично потрапляє діоксид вуглецю, який має парникову дію. Щільність викидів від стаціонарних джерел становила 7,9 т на 1 км² території Чернівців. У розрахунку на кожного мешканця обласного центру приходиться в середньому по 4,8 кг шкідливих викидів на рік.

З кінця 1990-х рр. суттєвим фактором негативного впливу на екологію є транспорт, потоки якого збільшилась у десятки разів. Певною мірою ситуацію вдалося покращити із будівництвом першої (2004) та другої (2010) черг об'їзної дороги, якою було з'єднано напрямки «Київ-Чернівці» та «Чернівці-Сучава». Проблема з транзитним транспортом у місті буде остаточно вирішено після будівництва третьої гілки об'їзної дороги, якою буде з'єднано напрямки «Сучава-Чернівці» та «Чернівці-Львів».

Поселення на території Чернівців були вже за неоліту, на їх передмістях виявлено поселення трипільської культури, доби бронзи й заліза. В околицях Чернівців виявлено слов'янські пам'ятки початку нашої ери (II—V ст.), поселення склавінів в урочищі Кодин (V—VII ст.), що були носіями празької культури; за ранньої історичної доби тут були поселення білих хорватів і тиверців (IX—XI ст.).

Оборонний город на місці Чернівців заснував у другій половині XII ст. галицький князь Ярослав Осмомисл на лівому березі Прута (збереглися руїни фортеці, яка існувала до середини XIII ст., коли її зруйнували татари); нове місто було побудоване на високому правому березі Прута.

У XV столітті Чернівці входили до складу Молдавського князівства і були його північною окраїною. Через місто проходив торговельний шлях зі Львова на Сучаву. Воно згадується як «Черновьци» у статутній грамоті молдавського воєводи Олександра I від 8 жовтня 1407 року, наданій львівським і подільським купцям, які мусили сплачувати тут мито.

В Молдавському князівстві, яке складалось з трьох країн (Верхньої («Цара де сус» (див. Кантемир 1973: 21-24)) на півночі (Сучава), Нижньої по центру (Старий Орхей) і Бессарабії ((Кельменецький, Новоселицький (частково), Сокирянський та Хотинський райони Чернівецької області) від Новоселиці до м.Рені і звідти до гирла Дунаю (південна частина Одеської області)), як писав у грамотах молдавський господар Роман I Мушат -  від гір до моря склалась і утвердилась українська державність (М.Дністрянський).  У 1412 році Угорщина уклала з Польщею сепаратний договір про розподіл Молдавії. За цим договором Угорщина претендувала на південні землі в гирлі Дунаю (Нижня країна) разом з Кілією (Параска), а Польща виявляла інтерес на доступ у Молдавію (Верхня країна, включаючи Буковину, і Бессарабія). Покуття з 1388 року знаходилось в заставі під управлінням Молдавії. По смерті польського короля Владіслава Ягайло велись перманентні війни за цей спадок.

В Чернівцях відбулись перемовини між представниками Королівства Польського на чолі з Миколаєм Фірлеєм за дорученням короля Олександра Ягеллончика, Молдовського князівства за посередництва представників Угорщини щодо повернення Покуття Польщі на початку 16 століття.

Місто було спалене військами під командуванням коронного гетьмана Миколая Каменецького під час походу-відповіді після нападу молдовського воєводи Богдана Сліпого на Королівство Польське.

У XV—XVI ст. Чернівці були торговим центром з ярмарками, які відбувалися на лівому березі Прута, але з середини XVI ст. почали занепадати через постійні війни, а 1538 опинилися під турецькою зверхністю. Місто зазнало спустошень за воєн Молдови з Польщею (1497, 1509, 1688 рр.), турками (1476 і 1714 рр.) і татарами (1626, 1646, 1650, 1672 рр.). Козаки (під проводом Богдана Хмельницького) побували у Чернівцях 1650 і 1653 роках та після поразки під Полтавою взимку 1709—1710 років. Переслідуючи їх, московське військо зайняло тоді вперше Чернівці. Місто зазнало спустошень від росіян, коли вони знову побували тут за російсько-турецької війни 1735—1739 р.р., внаслідок чого воно перетворилося на невелике поселення. 1762 р. у ньому було ледве 200 дерев'яних будинків з близько 1200 мешканців.

Унаслідок чергової російсько-турецької війни 1768—1774 рр. Чернівці були взяті російським військом та перейшли під владу союзної Австрії (1774—1918 рр). Від самого початку австрійського панування Чернівці стали центром Буковини — насамперед військової адміністрації (1774—1786 рр.), згодом цивільного управління: 1786—1849 рр. Буковинської округи, що входила до складу Галичини, 1849 р. автономного краю Буковини. В 1864 році Чернівці здобули повну міську самоуправу. Перехід з турецько-балканської до західноєвропейської сфери впливу вплинув на зростання населення. Уже у 1779 р. у Чернівцях було 3200 мешканців, і це число зростало завдяки допливу німців (службовців, учителів, торгівців), а також українців і поляків з Галичини, євреїв і румунів та українців з Буковини.

Революційні події 1848 р. призвели до автономії краю і міста та до загострення політичного суперництва між представниками української та румунської громад на Буковині. У середині XIX ст. дійшло також до пожвавлення економічного розвитку Чернівців (побудовано броварню, паровий млин, ґуральню, фабрику меблів, 1850 р. створено торговельну палату, 1877 р. — торгову біржу).

До розвитку Чернівців спричинилася побудова залізниці Чернівці — Львів (1866 р., продовження залізниці Відень — Краків — Перемишль — Львів; 1868 року в місті зруйнувався міст через р. Прут системи Шлікфорна), 1895 р. побудовано електрівню, 1897 р. введено в дію електричний трамвай, 1895—1912 рр. — водогін і каналізацію. Споруджено нові визначні будівлі: кафедральний собор (1844—1864 рр.), резиденцію буковинських православних митрополитів (1862—1882 рр.), вірменську церкву (1869—1875 рр.), єзуїтський костел (1893—1894 рр.), єврейську синагогу (1873—1879 рр.), міський театр (1904—1905 рр.), залізничний двірець (1905—1908 рр.). Чернівці набули європейського вигляду (їх часто називали «малим Віднем»), хоч цей вигляд мала тільки центральна частина міста. 1895 р. у Чернівцях працювало понад 2500 робітників, а з 1910 — в місті було 2140 ремісників і 1400 торгівців.

До 1781 р. у Чернівцях була тільки одна народна школа (румунська). Австрійська адміністрація відкрила німецьку школу, а на 1869 р. було вже 6 шкіл з 26 учителями. Першу класичну гімназію засновано 1808 р., реальну — 1869 р., учительську семінарію чоловічу — 1860 р., жіночу — 1872 р. У другій половині XIX ст. засновано фахові школи: сільськогосподарську, ткацьку, ремісничу, 1827 р. вищу теологічну. У 1875 р. засновано Чернівецький університет з 3 факультетами. У Чернівецькому університеті навчалися також студенти з Галичини; працювали українські вчені: С. Смаль-Стоцький, О. Калужняцький, Є. Козак, М. Кордуба, З. Кузеля та інші. У середніх школах навчання відбувалося німецькою мовою, з 1851 р. як предмет навчання введено українську мову в гімназії, згодом і в учительській семінарії. З 1896 р. при другій німецькій гімназії засновано український відділ. Під кінець австрійського панування в Чернівцях було 4 народні школи з українською мовою навчання. З Чернівцями тісно пов'язана діяльність письменників Ю. Федьковича, С. Воробкевича, О. Кобилянської. Організоване українське громадське життя Чернівців починається з заснуванням 1869 р. товариства «Руська Бесіда», політичного товариства «Руська Рада» (1870 р.), студентського товариства «Союз» (1875 р.). У цих товариствах спершу переважали москвофільські тенденції, але з 1884 р. перемогли «народовці» (Є. Пігуляк, О. Попович, С. Смаль-Стоцький та інші), відтоді почався швидкий розвиток українського національного руху. З 1884 р. українське громадсько-культурне життя було зосереджене в Українському Народному Домі. Діяли товариства: Українська Школа (з 1887 р.), економічні установи «Руська Каса» (1896 р.) і «Селянська Каса» (1903 р.); «Міланська Читальня» (1880 р.), Жіноча громада (1906 р.), спортовий Союз Січей (1904 р.), бурса ім. Ю. Федьковича (з 1896 р.), музичне товариство Буковинський Боян (1895 р.), Міщанський хор (1901 р.), Буковинський народний театр (1897 р.).

До 1914 р. Чернівці були важливим українським видавничим центром. Тут з'являвся місячник «Буковинська Зоря» (1870—1871 рр.), газета «Буковина» (1885—1918 рр.), «Нова Буковина» (1917—1918 рр.); місячник РУП «Гасло» (1902—1903 рр.), політичні газети «Народний Голос», «Народна Справа», «Громадянин», «Борба» (1907—1914 рр.) та інші; працювали видавництва: «Православний календар» (1874—1918 рр.), «Бібліотека для молодежі, селян і міщанства» (1885—1996 і 1906—1914 рр.), «Крейцарова бібліотека» (1909—1914 рр.); видавалися підручники для народних і середніх шкіл, словники, красне письменство. У Чернівцях була резиденція православного єпископату, а з 1873 р. — резиденція митрополита.

Чернівці були також важливим осередком діяльності румунів, євреїв, німців і поляків. З німецьких культурних діячів письменник К. Францос популяризував творчість Шевченка, а історик і етнограф Р. Кайндль досліджував історію й етнографію Буковини.

Протягом Першої світової війни Чернівці тричі окупували російські війська (2.09.1914—20.10.1914; 27.11.1914—17.02.1915; 18.06.1916—03.08.1917 рр.). Російська влада переслідувала буковинців, які не сприймали російську окупацію, полегшення настало після Лютневої революції 1917 р., коли на початку травня 1917 р. Тимчасовий уряд Росії призначив обласним комісаром Галичини і Буковини Дмитра Дорошенка. Нова демократична російська влада в його особі відразу відмежувалася від політики царату. У Буковині відновилося національно-громадське життя. Проте зміна влади не вплинула позитивно на життєвий рівень буковинського населення. Після провалу наступу Керенського влітку 1917 р. російський окупаційний режим в більшій частині Буковини був знесений. У Чернівці повернулася австрійська влада. Однак це не поліпшило становища збіднілого населення. Скрізь панувала катастрофічна нестача продуктів. 6 серпня відбувся історичний візит цісаря Карла І до Чернівців.

Український крайовий комітет Буковини було створено 25 жовтня 1918 р. У Чернівцях перебував загартований у боях 2,5 тисячний полк Легіону Украї́нських січових стрільців (УСС), який створена Українська Національна Рада (Львів), хотіла перекинути до Львова, що не вдалось через заборону австрійського командування.

Організаторами інтервенції румунських військ на Буковину були акредитовані в Яссах американо-англо-французькі дипломатичні місії (Румунія брала участь у І-й світовій війні на стороні Антанти). Наказ про напад на Українську Буковину був відданий румунським урядом 5 листопада. 11 листопада 1918 р. румунське військо окупувало Чернівці, а 28.11.1918 р. румунський Генеральний конгрес Буковини проголосив приєднання Північної Буковини і Чернівців до Румунії.

За румунської влади Чернівці залишилися адміністративним осередком Буковини. Незважаючи на румунське переслідування, вони і далі залишалися центром українського життя на Буковині. Крім названих товариств засновано нові — «Буковинський Кобзар», «Український Мужеський Хор», «Український Театр». Також з'явилися спортивні «Довбуш» і «Мазепа» — і ще декілька інших. Існувало в Чернівцях і відділення Української Національної Партії. Видавнича діяльність зменшилася. Виходили тижневики «Боротьба», «Рідний Край», «Рада» і «Самостійність», а також щоденник «Час», журнали «Промінь» і «Самостійна думка». Відчувався брак україномовних книжкових видань.

При кінці румунського панування Чернівці стали потужним економічним центром. 1936 року тут працювало 155 великих та 61 мала фірма.

З 1938 по 1940 рік місто входило до Сучавського цинуту.

У червні 1940 місто та вся Північна Буковина були анексовані у Румунії Радянським Союзом і увійшли до складу УРСР. У Чернівцях відбулися величезні зміни в національному складі населення: німців переселено 1940 до Німеччини, частина румунів переселилася до Румунії. Коли Німеччина напала на СРСР, 6 липня 1941 румунські та німецькі війська зайняли місто. Чернівці стали адміністративним центром губернаторства Буковина. Німці за допомогою румунської поліції вбили чи депортували до Трансністрії більшість єврейського населення. Було зруйновано синагогу, мости через Прут та ін. Цілковито розгромлено українське і єврейське громадсько-культурне життя, багатьох діячів заарештовано. Проте завдяки діяльності мера Чернівців Траяна Поповича від депортацій та знищення було врятовано близько 20 тисяч чернівецьких євреїв.

Після захоплення Чернівців радянським військом (29.03.1944), місто стало обласним центром. До складу області крім районів Буковини (Заставнівський, Кіцманський, Вижницький, Сторожинецький, Глибоцький райони, частина Новоселицького і Герцаївського районів) увійшли і території, які раніше входили до складу Бессарабії (частина Новоселицького району, Хотинський, Кельменецький і Сокирянський райони). Також увійшла Герца з прилеглою територією, яка раніше завжди була румунською. З міста вибули поляки, натомість прибували українці, росіяни та євреї. З 1957 року почалася розбудова Чернівців уздовж головної магістралі: вулиць Хотинська — Вокзальна (Гагаріна) — Леніна (Головна) — Червоноармійська (Героїв Майдану) — Сторожинецька. 1965 року до Чернівців приєднано містечко Садгору (Садаґуру) на лівому березі Прута.

Чернівці і Чернівецька область стали одним із основних епіцентрів епідемії коронавірусу в Україні — перший випадок захворювання в Україні було виявлено ввечері 2 березня у жителя Чернівців, що повернувся з Італії. 12 березня було виявлено ще один випадок захворювання, після чого кількість інфікованих почала стрімко зростати.

Вважається, що основним вектором інфекції в Чернівецькій області були заробітчани, які з початком введення карантину у країнах Євросоюзу почали масово повертатися до України.

Герб Чернівців — обрамлений бронзовим орнаментальним картушем, червоний геральдичний щит, на якому зображено відкриту муровану браму з фігуральним тризубом в середині. Під брамою дві перехрещені лаврові гілки, перев'язані стрічками. Вінцем символу слугує мурована корона.

Прапор Чернівців складається з древка, навершшя та прямокутного полотнища, лицеву сторону якого утворює, обрамлене червоним зубоподібним орнаментом, біле тло із зображеним у центрі гербом міста, над яким вишито напис українською мовою: «Чернівці». Під гербом — «1408» (дата першої писемної згадки про місто). З обох боків гербу і всі чотири кути поля заповнені рослинним орнаментом, з додаванням у кутках двох букових гілок з горішками та листочками. Зворотний бік утворює жовте тло з гербом України у центрі, з аналогічними лицевій стороні обрамленням та орнаментами.

Почесний ланцюг міського голови — символ влади мера Чернівців, який вручається від імені територіальної громади. Заснований 1908 та відновлений 2008, символ являє собою медальйон, на аверсі якого викарбувано напис — «Чернівецька громада — вільно обраному голові», на реверсі — «Основою вільної держави є вільна громада». Медальйон прикріплений до ланцюга, що складається з стилізованих гербів: України, Чернівецької області та міста Чернівці. Символ виконано з металу золотавого кольору.

Медаль «На славу Чернівців» — почесна відзнака Чернівецької міської ради, запроваджена до «600-ліття Чернівців» (2008) для нагородження осіб, які активно сприяли розквіту міста й пропаганді його в Україні та світі. Нагорода виконана зі срібла із позолотою, має форму кола діаметром 28 мм. Планка медалі білого кольору з червоними смужками, що відповідає кольорам прапора Чернівців. Внизу планки — букова віть. На аверсі зображено герб Чернівців та напис — «На славу Чернівців». На реверсі — офіційний логотип Чернівців, розроблений та затверджений до ювілею. Нагородження медаллю відбувається, за рішенням міськвиконкому, щорічно — під час святкування дня міста.

Офіційний девіз сучасних Чернівців — «Спільними Зусиллями!» є україномовним варіантом стародавнього «Viribus Unitis!» — особистого гасла Франца Йосифа, право на використання якого ним особисто було дароване Чернівцям. Вказане свідчить про особливе ставлення цісаря до міста над Прутом. Поряд зі столицею Буковини подібної честі удостоївся тільки перший лінійний корабель ВМС Австро-Угорщини.

Сучасні Чернівці не тільки зберігають та відновлюють символи і традиції минулого, а й започатковують нові. Починаючи з 12 листопада 2004 року, щодня о 12 годині на самий верх Чернівецької ратуші піднімається сурмач у колоритному буковинському одязі, який на всі чотири сторони світу відтворює мелодію безсмертної композиції «Марічка» (муз. С.Сабадаша, сл. М.Ткача — 1953). Цю мелодію вже стали називати неофіційним гімном Чернівців.

До ювілею міста (2008) було розроблено та затверджено офіційний логотип «Чернівці 600», який виявився настільки вдалим, що продовжує використовуватись і надалі. Складовими ідеї емблеми слугували старовинність міста, його виняткова архітектурна спадщина та працьовитість мешканців. Символ виконано у вигляді ковальського витвору мистецтва, який свідчить про ґрунтовність, заможність та успішність. Кольорова гамма логотипу, представлена темно-синім та жовтим кольорами, володіє вищим ступенем комфортного контрасту та збігається з кольорами Державного прапора України.

На початку 2010-х було розроблено та затверджено новий логотип міста, яким водночас було закріплено й офіційний слоган: «Чернівці — унікальність в розмаїтті». Для його створення обрані старі й нові символи Чернівців. Ліворуч на передньому плані зображений сурмач, який виграє на трубі мелодію «Марічки». Посередині на другому плані — міська ратуша. Колишню Резиденцію митрополитів Буковини і Далмації — архітектурну перлину міста зображено праворуч на задньому плані. Кольорова гама логотипу, представлена помаранчевим, блакитним та червоним кольорами, назва виконана фіолетовим. Таке сполучення є характерним у туризмі, який використовує поняття щастя, благополуччя, радості відпочинку, візуалізуючи позитивні символи та образи в строкатій, теплій та яскравій кольоровій гаммі. Використовується новий символ паралельно з старим — «Чернівці 600».

Останнім часом значного поширення набув слоган: «Чернівці — найкраще місто на землі».

Географічно місто ділиться руслом Пруту на «Правий берег» (велике місто) та «Лівий берег» (Садгора).

З 1965 по 2015 роки територія міста була поділена на 3 адміністративні райони:

Районний поділ міста ліквідовано з 01.01.2016 року Рішенням 62 сесії Чернівецької міської ради VІ скликання за № 1542 «Про адміністративно-територіальний устрій міста Чернівців» від 26 березня 2015 року. Це Рішення прийнято відповідно вимог підготовки до адміністративно-територіальної реформи, зменшення видатків на утримання управлінського апарату державних виконавчих органів, посилення основ самоврядування, спрощення доступу громадян до адміністративних послуг, приведення управління територією до європейських стандартів. 1 грудня 2016 року райони міста виключені з облікових даних.

Неофіційно також Чернівці поділяють на «Старе місто», «Нове місто»: «Південний житловий масив» та «Житловий масив Руська-Гравітон», «Садгору».

Поряд з цим у вжитку активно використовуються старі топоніми сільських населених пунктів, що свого часу були включені у межі Чернівці. Правий берег: Гарячий Урбан, Калічанка, Клокучка, Монастириська, Роша. Лівий берег: Ленківці, Нова і Стара Жучки. Окремі з них відображені сьогодні у назвах вулиць, мікрорайонів тощо. Рішенням сесії Чернівецької міської ради від 6 березня 2014 року вулицю Червоноармійську було перейменовано на вулицю Героїв Майдану.

Представницьким органом місцевого самоврядування є Чернівецька міська рада, яка формується з 60 депутатів (30 обираються за партійними списками, 30 — за мажоритарними округами).

За посадою до складу міськради входить Чернівецький міський голова (мер), якого обирають містяни на прямих виборах.

Мер Чернівців є головною посадовою особою міської територіальної громади та ключовою фігурою в управлінні містом — головує на засіданнях міської ради, очолює її виконавчий комітет.

В результаті кризи, спровокованої одним з олігархічних угрупувань, 31 березня 2011 року був усунутий з посади обраний чернівчанами багаторічний міський голова Микола Федорук. З того часу, Чернівці більше двох років перебували без легітимного керівництва.

На позачергових виборах міського голови Чернівців 23 травня 2014 року мером Чернівців було обрано колишнього депутата міськради від партії «Фронт змін» Каспрука Олексія Павловича. За нього свої голоси віддали більше 60 тисяч мешканців міста.

До системи управління містом входять департаменти, управління, відділи та інші підрозділи міської ради.

Правоохоронні функції в межах Чернівців здійснюються Чернівецьким відділом поліції, Садгірським та Шевченківським відділеннями поліції. Загальноміського органу внутрішніх справ не має.
Так само відсутній єдиний міський судовий орган. Водночас, правосуддя здійснюється трьома місцевими судами, юрисдикція яких розповсюджуються на відповідні колишні адміністративні райони міста.

Нагляд за дотриманням законодавства (та інші функції) в межах міста здійснює Чернівецька місцева прокуратура.

Перші міжнародні контакти містом були налагоджені 20 липня 1989 року, коли тогочасний Голова Чернівецької міської ради Павло Каспрук від імені Чернівців підписав договір про побратимство з мером міста Солт-Лейк-Сіті () — Лоуелом Тернером. На честь цієї події у Чернівцях було встановлено пам'ятник «Колиска миру». 
Згодом побратимські стосунки були встановлені з містами:

Крім того, встановлено партнерські стосунки з містами: Тімішоара та Ясси ().

З м. Подольськ та м. Брянськ () побратимські стосунки було розірвано 27 лютого 2016 року через російську агресію та анексію АР Крим.

Більше десяти років у Чернівцях функціонує Генеральне консульство Румунії, юрисдикція якого, крім Чернівецької, охоплює Вінницьку, Закарпатську, Івано-Франківську та Львівську області. Крім того, діє представництво Сучавської ТПП в Чернівцях.

У місті також працює Пункт прийому візових анкет до Польщі у Чернівцях, який відноситься до Вінницького консульського округу Генерального Консульства Республіки Польща у Вінниці.

Передбачається, що у майбутньому в Чернівцях будуть відкриті почесні консульства Литви та Австрії.

У липні 1762 р. чернець-єзуїт Й. Боскович, який супроводжував англійського посланця Портера, у своєму щоденнику відзначав, що населення міста складалося з православних та євреїв, які мешкали у 200 хатинах. Починаючи з 1775 р. населення Чернівців неухильно зростало завдяки припливові з Буковини, а ще більше з Галичини (українців та поляків) та німців з Австрії і Німеччини.

У радянські часи населення Чернівців стрімко збільшилося за рахунок міграції селян до міста. Значне зростання населення міста відбулося у 70-80 роках минулого століття, що зумовлювалось будівництвом та розміщенням великих промислових об'єктів на території міста. Це спричинило приток робочої сили зі східних областей та навколишніх населених пунктів. Починаючи з дев'яностих років минулого століття спостерігалася певна стабілізація цього зростання зі збереженням тенденції до збільшення. У 2000—2001 рр. відбувся помітний спад чисельності населення міста. Не виключно, що це пов'язано з упорядкуванням даних про чисельність населення під час Всеукраїнського перепису 2001 року. Протягом останніх 11 років населення міста збільшилося. Це відбулося тільки під впливом міграційних процесів. Так у 2005 р. кількість прибулих була більша за кількість вибулих на 1581 особу.

Динаміка природного приросту населення Чернівців за останні 15 років дуже схожа до динаміки інших міст України. В цілому, за цей час природний приріст населення зменшився майже вчетверо. Особливо різке падіння природного приросту спостерігалося протягом 1989—2001 років. З 2001 року негативний показник природного приросту населення дещо зменшується, проте кількість померлих продовжує перевищувати кількість народжуваних. У 2005 р. природний приріст становив 357 осіб.

Чернівці — молоде місто: більша частина населення Чернівців має вік до 44 років (в 2005 році — 63,85 %). Проте, відстежуючи тенденції, можна спостерігати ознаку наростаючого «старіння» населення. З 1989 року по 2005 рік частка населення віком 0-14 років скоротилася з 21,70 % до 13,85 %.

За національним складом Чернівці — поліетнічне місто. Від 1775 національний склад населення Чернівців набув мішаного характеру. Крім українців і румунів, у Чернівцях селилися євреї, німці й поляки. До 1918 у місті панувала німецька мова, якою, крім німців, розмовляли також євреї (разом вони становили половину населення міста) і навіть частково українці, румуни і поляки. За австрійської доби в Чернівцях був такий національний склад: українців — 19 %, румунів — 15 %, німців — 17 %, євреїв — 33 %, поляків — 15 %; за румунських часів з напливом румунів та фальшуванням перепису 1930 маємо відповідно: українців — 11 %, румунів — 26 %, німців — 23 %, євреїв — 29 %, поляків — 7 %.

У 1940 році з Чернівців було репатрійоване майже усе етнічне німецьке населення, що завдало місцевому поліетнічному колориту непоправної шкоди. Перепис 1941 року показує великі зміни, що відбулися на початку Другої світової війни: переселення німців, частково українців, поляків і румунів до Німеччини і Румунії, приплив євреїв з довколишніх місцевостей. За радянського часу зникли німці і поляки, зменшилась чисельність румунів (17 %), євреїв, натомість збільшилась чисельність українців (62 %) і росіян (11 %).

Сьогодні у Чернівцях мешкають представники 65 національностей. Серед них найбільше українців — близько 80 %, росіян — до 12 %, румунів — до 5 %, молдован — до 2 %, поляків, євреїв, білорусів — до 1 %.

Етномовний склад населення колишніх районів міста (рідні мови за переписом 2001 р.)

Загальна чисельність суб'єктів господарювання в місті становить 25,4 тисяч. Станом на 1 січня 2006 р. в Державному реєстрі було зареєстровано 6739 юридичних осіб — суб'єктів підприємницької діяльності та майже 19 тис. приватних підприємців — фізичних осіб, які представлені насамперед малими підприємствами. Обсяг реалізованої продукції та наданих послуг малими підприємствами становить 578 млн грн, або 22 % від загальних обсягів по Чернівцях. Питома вага в структурі податкових надходжень міста становить майже 35 %. Найпривабливішими для малих підприємств є торгівля та сфера послуг, ресторанний і туристичний бізнес.

У Чернівцях успішно розвивається гуртова та роздрібна торгівля, промисловість та будівництво. За обсягами реалізації продукції гуртова та роздрібна торгівля у 2005 році займала понад 64 %, промисловість — 23 %, будівництво — 6 %, операції з нерухомістю — 2,3 %, транспорт і зв'язок — понад 2 %.

У промисловому секторі міста склалося 10 галузей, які налічують 70 великих підприємств із загальною чисельністю працівників понад 20 тис. осіб або 13 % працездатного населення міста. Річний обсяг промислового виробництва на цих підприємствах становить близько 775 млн грн. Частка загальноміських податкових надходжень до бюджетів всіх рівнів по промисловості становить 21 %. Визначальними галузями в промисловості міста є харчова, легка, машинобудування і деревообробна. Підприємства харчової промисловості виробляють цукор, хлібобулочні вироби, спирт, олію, м'ясо-молочну, плодоовочеву та іншу продукцію. В легкій промисловості переважає виробництво швейних, трикотажних, панчішно-шкарпеткових виробів, гумового та шкіряного взуття, текстилю. Машинобудування представлене виробництвом нафто- і газопереробного обладнання та сільськогосподарської техніки. В деревообробній галузі домінують виробництво пиломатеріалів, меблів, столярних та інших виробів з дерева.

У 2005 році в місті функціонувало 1922 підприємства торгівлі, 609 закладів ресторанного господарства, 892 об'єкти сфери послуг. У місті працює 22 ринки і мікроринки, в їх будівництво, реконструкцію, поліпшення умов торгівлі та створення зручностей для покупців щорічно вкладається коштів до 10 млн грн.

Чернівецький міський торговельний комплекс, комунальне підприємство «Калинівський ринок» є сучасним багатопрофільним підприємством з потужною інфраструктурою. Середньоденна кількість відвідувачів ринку становить 50 тисяч осіб, яких обслуговує 9100 підприємців. Обсяги послуг за 2005 рік склали майже 23 млн грн, в міський бюджет сплачено податків понад 18 млн грн, або майже 10 % від загальних надходжень.

У Чернівцях працюють залізничний вокзал, автовокзал і міжнародний аеропорт «Чернівці» (починаючи від 2000-х рр. відбулось його відродження, здійснюються постійні рейси, як внутрішні, так і міжнародні).

Місто з'єдналося залізницею з Європою (через Львів з Перемишлем, Віднем) ще у 1866 р. У 1908 році споруджується нова ошатна будівля залізничного вокзалу, щоби показати гостям міста, що вони приїхали не в якусь провінцію, а до «маленького Відня над Прутом». Сьогодні звідси відправляються потяги за кордон, у межах України — до Києва, Львова, Ужгорода, Одеси, Харкова, також за приміськими маршрутами.

Міжміське автобусне сполучення здійснюється від Центрального автобусного вокзалу. Звідси від'їжджають автобуси за дальніми маршрутами по всій Україні. Заміські поїздки у межах Чернівецької області здійснюються як з центрального автовокзалу, так із приміських автостанцій № 2 та № 3.

Аеропорт Чернівців має статус міжнародного. Він забезпечує регулярне повітряне сполучення з Києвом і Бергамо.

Чернівці мають давні традиції громадського транспорту. Так, 70 років, від 1897 до 1967 року, в місті існував трамвай. Сьогодні перевезення пасажирів у м. Чернівці здійснюють кілька видів громадського транспорту: тролейбуси, маршрутні автобуси, маршрутне таксі й таксі. Маршрутна сітка складається з 43 автобусних та 9 тролейбусних маршрутів. Крім того, послуги по перевезенню пасажирів надають близько 20 служб радіо-таксі.

Провідним громадським транспортом у місті є тролейбус (дивитися основну статтю: Чернівецький тролейбус). Цей вид транспорту з'явився у Чернівцях 1 лютого 1939, однак у період Другої світової війни тролейбусний рух було тимчасово припинено. При відступі румунських військ було вивезено майже весь рухомий тролейбусний парк, 7 із 8 тролейбусів , і 1944 року його довелось створювати наново. Існуюче тролейбусне депо працює від 1966 року.

Організаторську та контролюючу функції щодо забезпечення державної політики в галузі дошкільної і шкільної освіти здійснює Управління освіти Чернівецької міської ради.

Станом на січень 2020 року в місті функціонувало 53 навчальні шкільні заклади, а саме:

У цих загальноосвітніх навчальних закладах здобували освіту 27 649 школярів (у 973 класах), а у 52 дитячих дошкільних навчальних закладах — виховувалася 10 541 дитина.

Вищу освіту в Чернівцях можна здобути в 7 освітніх закладах, з-поміж яких 3 є державними, 2 — приватні, 1 — відокремлена структура іншого вищого навчального закладу, і ще один є невідокремленою структурою (факультетом) вишу, розташованого в іншому місті:

В місті функціонує 39 лікувальних закладів в тому числі: 16 міської комунальної власності, 19 — обласної, 4 — відомчі, які надають первинну медико—санітарну, кваліфіковану та спеціалізовану допомогу. Всі лікувальні установи міської комунальної власності акредитовані Державною акредитаційною комісією.

Надання медичної допомоги в закладах охорони здоров'я територіальної громади м. Чернівців ведеться за такими напрямками:

Медичні послуги територіальній громаді міста надають 4,47 тисячі осіб, із них — 1102 лікарів, 1902 — середніх медпрацівників, 1473 осіб — молодшого та обслуговчого персоналу.

В медичній галузі міста працює — 9 Заслужених лікарів, 20 кандидатів медичних наук, 588 лікарів вищої та першої категорії.

Робота управління охорони здоров'я міста націлена на реалізацію заходів оптимізації та регіонального реформування медичної галузі, продовження роботи щодо подальшого зміцнення матеріально-технічної бази лікувально-профілактичних установ, покращення медичного забезпечення жінок та дітей, удосконалення спеціалізованої медичної допомоги населенню, забезпечення належної організаційної роботи галузі по раціональному використанню наявних ресурсів, залучення інших джерел фінансування, впровадження сучасних технологій.

У місті діють 2 театри, обласна філармонія, зал органної музики, численні музеї, кінотеатри, 41 бібліотека, центральний палац культури і 17 закладів культури клубного типу; комфорт і спокій життя в місті створюють парки, сквери та зелені насадження.

Кафедральний собор Святого Духа (Святодухівський собор) — кафедральний собор Української православної церкви (Московського патріархату) в Чернівцях.
Перший камінь у його фундамент був закладений у липні 1844 року. Будівництво велося під наглядом крайового інженера А. Маріна та віденського архітектора А. Рьолля, а у 1860 році за проєктом Йосефа Главки було перебудовано фасад храму. Через 20 років після початку робіт у липні 1864 р. владика Євген Гакман освятив Кафедральний собор. Проте внутрішні оздоблювальні роботи продовжувались аж до кінця століття. Так, ще у 1892—1896 рр. група художників із Відня розписувала стіни. Собор вражає своєю величною красою. Він побудований у стилі італійського Ренесансу, причому за основу був узятий один з проєктів Петербурзького Ісаківського Собору, подарований єпископу Є. Гакману під час його паломництва до Троїце-Сергієвої Лаври.

Українська греко-католицька церква має в Чернівцях велику кількість вірян, які з кожним Божим роком збільшуються. На даний час в місті споруджено декілька храмів. Головний храм, що представляє УГКЦ на Буковині — Співкатедральний собор Успіння Пресвятої Богородиці, якому в 2021 році виповнюється 200 років. Він також носить звання найстарішого храму, що було споруджено на теренах Буковини протягом останніх декількох століть. 12 вересня 2017 року папа Франциск потвердив рішення Синоду єпископів УГКЦ про утворення окремої Чернівецької єпархії і призначення її єпископом Йосафата Мощича, дотеперішнього єпископа-помічника Івано-Франківського.

Вірменська церква Чернівців — діюча вірменська католицька церква східного обряду Святих апостолів Петра та Павла в місті Чернівці. Збудована і освячена 1875 року, функціонує з перервою на час перебування радянської влади на Буковині. Занесена до списку будівель міста, що охороняються законом України.

Базиліка‭ ‬Воздвиження Всечесного Хреста (Чернівці) — римо-католицька церква, що має статус малої базиліки, перша мурована споруда міста. Однією із перших мурованих споруд Чернівців була римо-католицька церква. Її історія розпочинається з часу входження Буковини до складу Австрії у 1774 році. На час приєднання Буковини до Австрії у краї не було римо-католицьких храмів. Перша свята меса відбулася у дерев'яному будинку генерала Габріеля фон Сплені — першого австрійського управителя Буковини, в якій взяла участь тільки невелика кількість римо-католиків. В 1778 році в Чернівцях було закінчено будівництво першого костелу. Архітектурній споруді костелу‭ ‬Воздвиження Всечесного Хреста притаманні класицистичні риси. (Інші джерела оцінюють стиль як єзуїтський). Також в різних мікрорайонах міста розташовані численні каплиці, церкви.

Архітектурною спадщиною ЮНЕСКО в м. Чернівцях є резиденція митрополитів Буковини та Далмації.

У місті діють 3 театри:

Музичне життя міста представлено обласною філармонією, в якій розпочинали свій творчий шлях народні артисти України Софія Ротару, Назарій Яремчук, Василь Зінкевич, Павло Дворський, Лілія Сандулеса, Іво Бобул, Анатолій Євдокименко, чимало заслужених артистів країни.

У наш час Чернівецька обласна філармонія зі своїм творчим складом стоїть у перших лавах провідних філармоній України, в якій зокрема функціонують такі творчі колективи:

Чернівці славляться своїми музеями:

У вересні 2009 року в Чернівцях відкрився центр розваг «Панорама-Чернівці» — тут працюють льодовий майданчик, боулінг, 2 більярдні зали, скеледром, зал лазерних боїв, кілька дитячих кімнат відпочинку, а також арт-кафе, 2 кінотеатри, один із них — формату 5D (об'ємне зображення, що виходить за межі екрана та супроводжується спецефектами). До послуг відвідувачів 17 закладів громадського харчування зі стравами кухонь від народної буковинської до італійської, винне подвір'я. Цей комплекс отримав свою назву через те, що з третього-четвертого поверхів у ньому відкривається чудова панорама міста, звідки видно всі архітектурні перлини столиці Буковини, в тому числі й університет — колишню резиденцію буковинських митрополитів.

Станом на кінець 2010 року в місті діють 7 кінотеатрів:

У Чернівцях щороку проводяться кілька фестивалів та ярмарків. Серед них:

Ботанічний сад Чернівецького національного університету (загальнодержавного значення), Чернівецький дендропарк (загальнодержавного значення), Центральний парк культури і відпочинку ім. Тараса Шевченка, парк Жовтневий, парк ім. Ф. Шиллера, парк ім. Ю. Федьковича, парк-сквер (вул. Кордуби), парк-сквер (вул. Стеценка), парк-сквер (Соборна площа), Садгірський (вул. Підкови), Садгірський (вул. Д.Квітковського).

Гарячий Урбан і (частина) Цецино (загальнодержавного значення).

Ботанічні: Берека звичайна, Гінкго дволопатеве, Група рідкісних дерев (вул. Буковинська), Група рідкісних дерев (вул. Головна), Група рідкісних дерев (вул. Курильська), Група різновидностей рідкісних дерев, Діброва, Дуб крупноплідний, Кедр європейський (вул. Аксенина), Кедр європейський (вул. Стрийська), Лавр благородний, Магнолія Кобус, Магнолія Суланжа (вул. Аксенина), Магнолія Суланжа (вул. Українська), Магнолія Суланжа (вул. 28 Червня), Псевдотсуга тисолиста, Сквер з різновидностями рідкісних дерев (вул. Л. Українки), Сквер з різновидностями рідкісних дерев (на розі Університетської та Коцюбинського), Туя західна, Черемха звичайна, Ялина колюча.

Гідрологічні: Садгірська мінеральна.

Впродовж віків Чернівці сформувались як місто з унікальною різностильовою архітектурою, багатою культурною спадщиною і толерантною атмосферою. Його планування при значних перепадах у рельєфі створює розмаїття краєвидів, обрій яких ускладнюють куполи храмів різних конфесій та годинникова вежа міської ратуші. Вгору від річки Прут тягнуться старовинні вулички, звивисті, зламані крутими поворотами. На пологій частині схилу вони утворюють густу вуличну мережу, прорізану широкими магістралями, що ведуть до Центральної площі Чернівців. Екскурсія історичним середмістям австрійської доби дасть змогу ознайомитися з архітектурним ансамблем XIX — початку XX століть, який відомий своїми стильними сецесійними будовами, створеними представниками віденської школи модерну Отто Вагнера. Архітектурною перлиною Чернівців по праву вважається ансамбль колишньої Резиденції митрополитів Буковини і Далмації, включений до списку об'єктів всесвітньої культурної спадщини UNESCO.

З Чернівців можна здійснити цікаві заміські екскурсії. Неподалік від міста розташовані 2 із семи чудес України: Хотинська (70 км) та Кам'янець-Подільська фортеці (100 км), а також перлина Українських Карпат — м. Яремче (130 км). На західній околиці Чернівців залишилися руїни Цецинської фортеці.

У Чернівцях є близько 20 готелів загальною місткістю понад 1300 місць, які пропонують номери від «економ-класу» до «люкс-апартаментів». Майже всіма готелями надаються послуги харчування у власних ресторанах, паркування автомобіля тощо. У місті працюють понад 300 ресторанів, барів, кафе та піцерій на будь-який смак і гаманець: від закладів швидкого харчування до ресторанів традиційної української та вишуканої французької кухні. У Чернівцях є понад 700 магазинів, близько десяти торговельних центрів, а також один із найбільших ринків західної України — «Калинівський», де можна знайти будь-який крам. Музично-драматичний театр, численні мистецькі заклади та палаци культури, філармонія, кінотеатри, нічні клуби і розважальні комплекси роблять дозвілля чернівчан і гостей міста цікавим і насиченим. Популярним місцем відпочинку дорослих і дітей є центральний парк культури і відпочинку. Тут працюють різноманітні атракціони, кафе, бари, танцювальний майданчик просто неба, літній театр, відкритий тенісний корт тощо.

Чернівці — одне з небагатьох міст України, яке по праву вважається перлиною архітектури. На державному обліку в історичній частині столиці Буковини знаходяться 602 пам'ятки архітектури, 17 з яких загальнонаціонального значення. Серед них:

Історична забудова старого міста — це цілісний, майже недоторканий ансамбль XIX — початку XX століть.

У розвитку архітектури Чернівців XIX століття чітко виділяються два періоди, межею яких є 1840-ві роки. Перший період характеризується, як і в усій європейській архітектурі, стійким пануванням класицизму. Починаючи з 1840-х років, в образі деяких споруд міста простежуються риси, пов'язані з відходом від принципів класицизму і зверненням до архітектурних прийомів італійського Ренесансу. Цей перехід прослідковується у художньо-естетичному образі міської ратуші Чернівців: фасад споруди вирішений у традиціях класицизму, тоді як у вежі проглядаються ренесансні мотиви.

Із середини XIX століття в архітектурі міста починається другий період, який характеризується пануванням еклектики, зокрема запізнілого класицизму, неоренесансу та необароко. Найяскравішою пам'яткою цього періоду є архітектурний ансамбль Резиденції православних митрополитів Буковини і Далмації, збудований у дусі еклектики з переважанням візантійського та романського стилів. Творцем цього символу міста був видатний чеський архітектор Йозеф Главка.

На зламі XIX-ХХ ст. у європейській архітектурі запанував стиль модерн, який в Австро-Угорщині, до складу якої входила й Буковина, був відомий під назвою віденська сецесія. Історичне середмістя Чернівців просто неможливо уявити без стильних сецесійних будівель, створених за проєктами учнів і послідовників видатного австрійського зодчого Отто Ваґнера. Серед них: дирекція ощадних кас, залізничний вокзал, готелі «Брістоль» і «Золотий лев» та багато інших споруд. Починаючи з 20-х років XX ст. Чернівці забудовуються архітектурою в стилі ар-деко і конструктивізм.

Центр Чернівців уособлює Центральна площа, у минулому майдан Ринок або Рінґпляц, що є серцем міста ось уже майже два століття. Ідея створення площі зародилась у самого австрійського цісаря Йосифа ІІ. У 1787 р. під час відвідин Чернівців він запропонував створити на тодішній південній околиці міста просторий майдан, де можна було б проводити ярмарки і де працював би ринок. Вже принаймні в перші десятиліття XIX ст. майдан набув статусу головного, про що зазначив у своєму щоденнику під час подорожі містом у серпні 1817 р. цісар Франц І.

Архітектурний ансамбль майдану Ринок, що почав формуватися на рубежі XVIII—XIX ст., став уособлювати нове обличчя міста. Однак справді європейського вигляду площа набула лише після спорудження тут у 40-х роках XIX ст. ратуші, яка назавжди закріпила за майданом статус центру Чернівців й головного осередку міського життя. Вона побудована в стилі пізнього класицизму з високою баштою та внутрішнім двориком. Сьогодні з балкона башти кожної днини, рівно о 12-ій, на всі чотири сторони міста лунає мелодія «Марічки», яку виграє на трубі сурмач у буковинському народному вбранні.

Впродовж 1900—1901 рр. поруч з ратушею постала імпозантна триповерхова споруда дирекції Буковинської ощадної каси, у якій сьогодні міститься художній музей. Вона була зведена за проєктом талановитого учня Отто Вагнера віденського архітектора Губерта Гесснера. Ця будівля може вважатися класичним зразком віденської сецесії, однією з найвишуканіших пам'яток модерну, що збереглися у Центрально-Східній Європі.

На початку австрійського періоду там, де тепер Театральна площа, була околиця міста, за якою починався густий ліс. У середині XIX ст. на майдані торгували зерном, а пізніше — рибою, тож він став називатися Рибним — Фішпляцом. Активна забудова площі розпочалася на початку XX ст.

Перевтілення цієї містечково-базарної площі в імпозантний і стильний європейський майдан відбулося завдяки спорудженню тут протягом 1904—1905 рр. нового міського театру. Споруда музично-драматичного театру є однією з найвідоміших пам'яток архітектури, яка прикрашає місто. Чернівецький театр — творіння знаменитої віденської фірми Фельнера і Гельмера. Він постав за якихось два роки і за архітектурою та інтер'єром не поступався перед найкращими театрами Європи. Про це втілення мистецьких амбіцій чернівчан гарно висловився австрійський публіцист Г. Гайнцен: «Чернівецький театр — це мрія з оксамиту і золота, спроєктована віденськими архітекторами Гельмером і Фельнером. І все ж їх запросили на роботу в Чернівці лише після того, як були споруджені за їхніми проєктами театри у Відні й Одесі. Чернівецький театр — то пам'ятник обізнаним із культурою чернівчанам, які понад усе боялись набути репутації провінції і палко прагнули ні в чому не поступатися шановному метрополю Відню».

Серед визначних пам'яток Чернівців особливе місце посідає архітектурний ансамбль Резиденції православних митрополитів Буковини і Далмації, побудований на місці старого єпископського палацу в 1864—1882 рр., включений до списку об'єктів всесвітньої культурної спадщини UNESCO у червні 2011 року. Нині тут розташувались центральні корпуси Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича. Митрополича резиденція з'явилася завдяки зусиллям єпископа Євгена Гакмана. У 1863 р. він домігся від австрійського цісаря дозволу на спорудження нової просторої резиденції, гідної столиці Буковини. Наступного року владика Гакман уже заклав наріжний камінь у фундамент майбутньої резиденції.

Проєкт архітектурного ансамблю виконав відомий чеський учений, архітектор, академік Йозеф Главка. Він спроєктував нетрадиційний комплекс споруд у дусі еклектики з переважанням елементів візантійського та романського стилів. Цей проєкт неодноразово займав призові місця на відомих конкурсах архітекторів і був, зокрема, відзначений на Всесвітній виставці у Парижі. Композиція ансамблю досить складна, але відзначається чіткістю планування. Вона складається з трьох монументальних споруд-корпусів: головного, духовної семінарії разом із церквою Трьох Святителів, пресвітерія.

Вулиця Ольги Кобилянської — єдина у Чернівцях пішохідна вулиця. Дата народження тодішньої Молодіївської, а пізніше Панської вулиці відома точно: в 1786 році на розі Центральної площі та теперішньої Кобилянської був закладений перший мурований будинок, а перед тим на його місці довелося викорчувати чимало пеньків. На початку XX ст. старожитні хатки були витіснені дво- і триповерховими стильними кам'яницями, а саму вулицю забрукували. Ще живі ті чернівчани, котрі пам'ятають, як тодішню Панську двірники мили по кілька разів на день водою з милом, а поліціант примушував кожного «нечупару» з брудним взуттям гарно витерти ноги, перш ніж ступити на бруківку.

У Чернівцях велике число монументів і скульптур, деякі з них збереглись ще з періоду до Другої Світової війни.

  

Головний корпус
Файл:Резиденція Буковинських митрополитів, Пресвітерій.Jpg|Резиденція Буковинських митрополитів,Пресвітерій 




#Article 64: Леся Українка (3259 words)


Ле́ся Украї́нка (справжнє ім'я Лари́са Петрі́вна Ко́сач, у шлюбі Ко́сач-Кві́тка; , Звягель, нині Новоград-Волинський — , Сурамі, Грузія) — українська письменниця, перекладачка, фольклористка, культурна діячка, піонерка українського феміністичного руху. Співзасновниця літературного гуртка «Плеяда». В сучасній українській традиції входить до переліку найвідоміших жінок давньої та сучасної України.

Писала в жанрах поезії, лірики, епосу, драми, прози, публіцистики, розвинула жанр драматичної поеми в українській літературі. Працювала в галузі фольклористики (наспівала 220 народних мелодій) і активно долучалася до українського національного та жіночого рухів.

Серед мистецької спадщини — збірки поезій «На крилах пісень» (1893), «Думи і мрії» (1899), «Відгуки» (1902), поеми «Давня казка» (1893), «Одно слово» (1903), драми-поеми «Кассандра» (1901—1907), «В катакомбах» (1905), «Лісова пісня» (1911), «Камінний господар» (1912), «Бояриня» (1913).

Мати, Ольга Петрівна Драгоманова-Косач — дворянка за походженням, поетеса й дитяча письменниця під псевдонімом Олена Пчілка, була активісткою українського жіночого руху, видавала альманах «Перший вінок». Олена Пчілка займалася всебічною освітою, підтримкою творчості та лікуванням Лариси Косач (приватні педагоги, публікації, подорожі), і виховувала доньку сильною людиною без надмірного виявлення почуттів. Слід цієї «paidei» можна знайти в кожному творі «поодинокого мужчини». 

Батько, Петро Антонович Косач — дворянин, високоосвічений поміщик, який дуже любив літературу і живопис, дійсний статський радник, повітовий маршалок.

Дядько — Михайло Драгоманов, учений, громадський діяч, перед вимушеною еміграцією до Франції й Болгарії співпрацював з Франком. Формував характер племінниці згідно зі своїми соціалістичними переконаннями, ідеалами служіння батьківщині, які вона переросла, допомагав як літературний критик і фольклорист.

Мала старшого брата Михайла та молодших — Ольгу, Оксану, Миколу та Ізидору Косачів.

Дитячі роки пройшли на Волині: у Новограді-Волинському (1871 — весна 1879), Луцьку (весна 1879 — травень 1882), у селі Колодяжне (з травня 1882), що під Ковелем. У будинку Косачів часто збиралися письменники, художники і музиканти, влаштовувалися вечори і домашні концерти. Лариса Косач мала винятково сприятливі обставини для шліфування вродженого мистецького хисту.

На десятий день після народження 23 лютого (7 березня) 1871 року Ларису охрестили в Новоград-Волинській Соборній Преображенській церкві, хрещеними стали полковник Степан Васильковський та рідна бабуся дворянка Єлизавета Драгоманова.

Лариса Косач навчилася читати у 4 роки.  Леся (одне з сімейних імен Лариси, що стало літературним псевдонімом. Серед інших: Зея, Зеїчка, Зеїсок, Boule vagabonde (фр. Колобок)) та Михайло, яких упродовж життя єднала тривала дружба і в сім'ї називали спільним ім'ям — Мишелосіє, разом навчалися у приватних учителів.

У січні 1876 року Олена Пчілка з Михайлом і Ларисою приїхали до Києва попрощатися з М. Драгомановим перед його еміграцією і деякий час жили в нього.

Влітку того ж року мати з Лесею та Михайлом відпочивають в селі Жабориці. Тут вона вперше чує розповіді матері про Мавку.

У шість років вчиться вишивати.

Коли в 1878 батьки Лариси поїхали на Всесвітню виставку до Парижа, доглядати дітей приїздить Олена Косач, сестра Ларисиного батька. Дружба з «тіткою Єлею» залишила помітний слід в житті та творчості поетеси.

Навесні 1879 Петро Косач перевозить до Луцька всю родину. У березні «тітку Єлю» Олену Косач заарештовано за участь у замаху на шефа жандармів Дрентельна; пізніше її вислано в Олонецьку губернію, а 1881 р. заслано до Сибіру на 5 років (м. Ялуторовськ Тюменської обл., а потім у м. Тюмень). Леся, вражена звісткою, між 1879 і 1880 роками пише свою першу поезію — «Надія».

Влітку 1880 тітка Лариси Олександра Косач-Шимановська з двома синами переїздить до Луцька, мешкає в родині Косачів. Причиною переїзду став арешт і заслання до Сибіру її чоловіка Бориса Шимановського. «Тітка Саша» — перша Лесина вчителька музики, якій мисткиня була вдячна все життя.

На початку травня 1882 року Косачі переїздять в село Колодяжне, що стає їхнім постійним місцем проживання.

А тим часом Лариса з Михайлом живуть у Києві, вчаться у приватних вчителів, зокрема вивчають грецьку і латину.

Влітку 1883 року у Лариси діагностували туберкульоз кісток, у жовтні професор Олександр Рінек прооперував їй ліву руку, видалив кістки, уражені патологічним процесом. У грудні Лариса повертається з Києва до Колодяжного, стан здоров'я поліпшується, з допомогою матері вивчає французьку і німецьку мови, що дає змогу пізнавати скарби письменства інших народів і культур.

З 13 літ (1884) Лариса Косач активно пише вірші. Перші спроби стараннями матері публікувались на сторінках галицьких українськомовних часописів «Зоря», «Дзвінок», ЛНВ («Конвалія», «Сафо», «Літо краснеє минуло» й ін.). Цього року з'явився псевдонім «Леся Українка».

Маючи також художній хист, деякий час брала уроки у Київській рисувальній школі Олександра Мурашка, звідки залишилась одна картина олійними фарбами. Пізніше Ларисі довелося здобувати освіту самостійно, з материною допомогою.

Про рівень її освіти може свідчити факт, що у 19-літньому віці написала для своїх сестер підручник «Стародавня історія східних народів» (надрукований в Катеринославі, 1918).

Знала багато європейських мов, крім слов'янських (української, російської, польської, болгарської), також англійську, німецьку, французьку, італійську, давньогрецьку та латину, бралася за вивчення грузинської, шведської, іспанської. Тому багато перекладає, зокрема Гоголя, Тургенєва, Міцкевича, Марію Конопніцьку, Гайне, Гюґо, Свіфта, Шекспіра, Байрона, Жорж Санд, Аду Негрі, Гергарта Гауптмана, Метерлінка, Гомера.

Серед близького оточення Лесі Українки були визначні вчені та громадсько-політичні діячі, що вплинули на її формування: М. Драгоманов, В. Антонович, М. Старицький, М. Лисенко, М. Ковалевський.

Побувавши 1891 в Галичині, а пізніше й на Буковині, Косач знайомиться з культурним бомондом Західної України: Іваном Франком, Михайлом Павликом, Ольгою Кобилянською, Василем Стефаником, Осипом Маковеєм, Наталією Кобринською. Основний зарис соціально-політичного світогляду Лариса Косач сформувала після річного (1894—1895) перебування у М. Драгоманова в Софії і його трагічної смертї. У 1896—1898 рр. Леся Українка стає однією зі співзасновників першої на Наддніпрянщині української соціалістичної організації.

Історію особистих стосунків Лариси Косач часто розпочинають із Сергія Мержинського, з яким познайомилася у Ялті 1897 року під час лікування сухот. Називаючи ці стосунки «дружбою», а не «коханням», оскільки її почуття до Мержинського не було взаємним, Косач їде до Мінська попри заборону матері, щоб доглядати хворого, коли стан здоров'я «друга моїх ідей» став критичним. Тут 18 (31) січня 1901 року за одну ніч біля ліжка помираючого Мержинського з-під пера Лесі Українки вийшла поема «Одержима».

У листопаді 1898 року Косач знайомиться з 18-літнім першокурсником Климентом Квіткою в літературно-артистичному гуртку Київського університету, де читала своє оповідання «Над морем», пропонує йому записати від себе пісні, які захоплено збирає фольклорист. Згодом знайомство переростає в стосунки. Влітку 1901 року Кльоня (так назвали його Косачі) складає Ларисі компанію в подорожі Буковиною.

Особливими стали стосунки Лесі Українки та Ольги Кобилянської. Особисто письменниці познайомилися в 1899 і знайшли одна в одній духовну спорідненість, розуміння, підтримку і любов. Використовуючи в листуванні особливу ніжність («хтось», «хтосічок», «хтось біленький», «хтось чорненький») та активно обмінюючись ідеями і поглядами на становище жінки в Україні та Європі, мисткині засвідчили цим «процес радикального переосмислення свого „я“ на знак протесту проти патріархальної культури», що збагатило український літературний модерн феміністською перспективою.

З юних літ постійно подорожуючи до Європи та великих міст царської Росії задля лікування, формувала особистий та письменницьки світогляд. Косач відвідала майже всі найкращі європейські театри, слухала найславетніших музик, була в курсі світових музично-театральних новин. Ці вимушені потребою подорожі до Німеччини, Австро-Угорщини, Італії, Єгипту, кількаразові перебування на Полтавщині, Одещині, у Криму, на Кавказі збагачували та наснажували її душу та тіло.

З 20 лютого по 1 березня 1900 року мешкала в Тарту за адресою Каштанова вул., 65 (). 2001 року Україна встановила на цьому будинкові гранітний пам’ятний знак з портретом поетеси та написами естонською і українською.

Лариса Косач постійно листується, серед адресатів, окрім родини Косачів-Драгоманових, найвизначніші діячі доби: Михайло Павлик, Осип Маковей, Іван Франко, Михайло Кривинюк, Ольга Кобилянська, Михайло Коцюбинський, Михайло Старицький, Агатангел Кримський, Михайло Грушевський, Сергій Єфремов, Гнат Хоткевич, Іван Труш, Борис Грінченко.

На початку березня 1907 року Леся Українка переїжджає з Колодяжного до Києва. А в кінці березня разом із Климентом Квіткою здійснила поїздку до Криму, зокрема, побувала у Севастополі, Алупці та Ялті.

Попри те, що Олена Пчілка була категорично проти стосунків дочки «з якимось жебраком», як презирливо називала Климента Квітку, 7 серпня 1907 р. вони офіційно оформили шлюб у церкві Вознесіння Господнього на Деміївці й оселилися на вулиці Великій Підвальній, 32, кв. 11 у Києві. 21 серпня разом вирушили до Криму, де Квітка одержав посаду в суді. Подружжя живе спочатку в Ялті (1907), потім у різних містах Грузії (1908—1913), часто переїздить через нові службові призначення чоловіка.
У цей час Лариса Косач багато працює на літературній ниві. 5 травня 1907 написала драматичну поему «Айша та Мохаммед», 18 травня остаточно завершила поему «Кассандра», роботу над якою розпочала ще 1903. 12 травня надіслала до альманаху «З неволі» (Вологда) драматичну поему «На руїнах», видання для допомоги політичним засланцям. У вересні пише поезію «За горою блискавиці», продовжує роботу над творами «У пущі», «Руфін і Прісцілла».

Останні роки життя Лариси Косач пройшли в подорожах на лікування до Єгипту й на Кавказ. З чоловіком працювала над зібранням фольклору: зокрема, на кошти подружжя організовується етнографічна експедиція Філарета Колесси, в ході якої зроблені одні з перших аудіозаписів кобзарів. В цей же час інтенсивно опрацьовує власні драми.

На початку липня 1913 року здоров'я Косач різко погіршується, хвороба пов'язана з нирками. 4 липня на звістку про важкий стан Лариси до Грузії терміново приїжджають мати та Ізидора. Матері письменниця диктувала проєкти так і ненаписаної драми «На берегах Александрії». Символічне значення її творчості можна прочитати в молитві дітей до Геліоса над манускриптами.

Виснажена хворобою, Лариса Косач-Квітка померла 19 липня (1 серпня) 1913 року в Сурамі у віці 42 років. Похована на Байковому кладовищі в Києві (надгробний пам'ятник — бронза, граніт; скульпторка Галина Петрашевич; встановлений 1939 року). Похорон, згідно з бажанням небіжчиці, відбувся без участі духовенства. Могила Лесі Українки є національною пам'яткою.

Псевдонім «Леся Українка» був фамільним: Лесею Ларису звали Косачі, «Українцем» називався в еміграції Михайло Драгоманов.

Віршувати Лариса Косач почала в 9 років: поезію «Надія» написала під впливом звістки про долю тітки Олени Антонівни Косач (в шлюбі Тесленко-Приходько), засланої за участь у революційному русі. 1884 року у львівському журналі «Зоря» вперше надруковано вірші «Конвалія» та «Сафо» і зафіксовано ім'я — Леся Українка; у наступних перевиданнях до вірша «Сафо» Леся додала посвяту братóвій: «Любій Шурі Судовщиковій на спомин». 1885 року у Львові вийшла збірка її перекладів з Миколи Гоголя (виготовлена спільно з Михайлом).

Літературна діяльність Лесі Українки пожвавилася з середини 80-х pp., коли Косачі переїхали до Києва і в оточенні родин Лисенків і Старицьких вона стала співзасновницею літературного гуртка «Плеяда». На прохання «Плеяди» 1889 р. склала свій відомий Список світової літератури для перекладу. 1892 у Львові вийшла «Книга пісень» Генріха Гейне в перекладах Лесі Українки (спільно з М. Славінським). Перша збірка її оригінальних поезій «На крилах пісень» з'явилася у Львові (1893), друге видання в Києві (1904), там само вийшла й друга збірка «Думи і мрії» (1899), третя «Відгуки» (1902) — в Чернівцях.

Після того Леся Українка працювала ціле десятиліття і створила понад сотню поезій, з яких половина за її життя не була надрукована.

В канон української літератури Леся Українка ввійшла передусім як поетеса хоробрості й боротьби. Тематично багату її лірику трохи умовно (з уваги на взаємозв'язок мотивів) ділять на особисту, пейзажну та громадянську. Головні теми її ранніх ліричних поезій: краса природи, любов до рідного краю, особисті переживання, призначення поета й роль поетичного слова, соціальні та громадські мотиви. У перших творах помітні впливи Шевченка, Куліша, Старицького і Гейне, видно виразні впливи Олени Пчілки і Михайла Драгоманова (псевдонім — Українець) на вибір мотивів.

А вже поезію «Contra spem spero!» (1890) характеризує античне розуміння доблесті (arete), блискуче володіння міфологічними ілюзіями, автокреація жінки-воїтельки. Саме цей аспект творчості на довгі роки визначав тонус наукового «лесезнавства». Такі основні мотиви поезій «До товаришів», «Товаришці на спомин», «Грішниця», «Slavus — Sclavus», «Fiat nox», «Епілог» і багато інших. Мотив волі набирає в ній досить розмаїтих барв: від нескорення традиційному розумінню імперії по індивідуальний вибір modus vivendi, що означає відкриття істини та служіння їй. Зрада на будь-якій площині ототожнюється з трагедією, з вчинком Медеї. Лірика жаги та прихованого тріумфу, пов'язаного з неможливістю зреалізувати свою любов, експонує схему лицарської любові. Лірична героїня — лицарка, що співає своїй дамі серця. Еротизм таких віршів як «Хотіла б я тебе як плющ обняти», «Твої листи завжди пахнуть зів'ялими трояндами» — це містичні дифірамби на честь божественної коханки.

Елемент епосу, властивий багатьом ліричним поезіям Українки, знайшов пізніше втілення в баладах, легендах, поемах, писаних на сюжети світової культури, проєктованих на актуальні проблеми вільної людини у світі зневолених («Самсон», «Роберт Брюс, король шотландський», «Віла-посестра», «Одно слово» й ін.) й роль поета в цій боротьбі («Давня казка», «Саул», «Орфеєве чудо»).

У другій половині 90-х Косач звертається до драматургії. Перша її драма «Блакитна троянда» (1896) з життя української інтелігенції розширює тематику української драми, що доти зображала переважно селянство. Драма засвідчила входження Лесі Українки у модерний світ — насамперед світ символу — й досить вільне в ньому «самопочування». Для висвітлення теми людської норми й ненормальності письменниця ґрунтовно готувалася та студіювала питання, консультувалася з лікарем-психіатром Олександром Драгомановим. Філософський дискурс драми, нав'язуючи до творчості Гауптмана, представляє не тільки божевілля як форму свободи, але й певну тугу за тілом.

Далі Лариса Косач, широко використовуючи теми й образи світової літератури, розвинула новий жанр — драматичну поему. Серед створених нею драматичних поем:

Окреме місце в літературній спадщині Лесі Українки має мистецька проза. Перші оповідання з сільського життя («Така її доля», «Святий вечір!», «Весняні співи») змістом і мовою пов'язані з народними піснями. У жанрі казки написані «Три перлини», «Чотири казки зеленого шуму», «Лелія», «Біда навчить», «Метелик». Гострим драматизмом відзначаються повісті «Жаль» і «Приязнь». Залишилася не закінченою передсмертна повість Українки «Екбаль Ганем», призначена змалювати психологію арабської жінки.

Виняткове значення творчості Лесі Українки в історії української літератури полягає в тому, що вона збагатила українську поезію новими темами й мотивами; досконало володіючи катренами й октавами, сонетами й оригінальними строфічними будовами, використовуючи гексаметр, верлібр, п'ятистоповий ямб, вона збагатила строфіку, ритміку й метрику української поезії. На зламі ХІХ — ХХ ст., використовуючи мандрівні сюжети світової літератури, Леся Українка стала в авангарді творчих сил, що виводили українську літературу на широку арену світової літератури.

Особистий та творчий шлях Лариси Косач аналізують переважно дослідниці: роботи Л. Кулінської, Наталі Кузякіної, Віри Агеєвої, Тамари Гундорової, Ніли Зборовської, Тетяни Мейзерської, Наталі Малютіної, Любові Ісаєнко засвідчують феміністичний дискурс лесезнавства. Грунтовні монографії випустили Олександра Вісич, Леся Демська-Будзуляк, Лариса Мірошниченко, Оксана Забужко.

За Ларисою Мірошниченко, «у пошуках точності зображуваного Леся Українка в тексті (а через нього і в автоілюстраціях) найближче стояла до художника історичного жанру, що прагне максимально правдиво зображувати людей, події, сюжети, яких не бачив і навіть не міг бачити».

Моральний конфлікт самореалізації індивідуальної свободи вирішується несприйняттям Українкою християнства як власної релігії: «Леся Українка не применшила етичні ідеали християнської релігії (добра, милосердя, любові, надії, віри, правди), однак неприйнятним для неї залишалися форми трактування певних християнських положень». У драматургії Лесі Українки відбувається постійна еволюція індивідуальних свобод людини до свободи етичної, коли прагненням серця не суперечать прагненням духу. Причому в її філософській концепції етична свобода вивищується над свободою фізичною та естетичною. Тому у драматичних поемах розкриваються істинні природа й характер людини з індивідуальною шкалою цінностей, в якій головне – не задоволення власних потреб чи пристрастей, а вищий моральний закон, не нав’язаний, а обраний добровільно. Герой(-їня) Українки перебуває між двома моральними полюсами – «моральної самотності» та «моральної казарми», у її драмах діють герої межових ситуацій, створених письменницею для якнайглибшого висвітлення проблем індивідуальної етики. Леся Демська-Будзудяк поділяє героїв драм Лесі Українки на два типи: жіночий (Кассандра) – пристрасний, вольовий, сексуально активний, та чоловічий (Фауст) – розгублений, невпевнений, схильний до сумніву та морального і духовного безсилля. Пояснюється це тим, що дійсність, у яку потрапляли героїні, часто виявлялася доволі незатишною, а то й ворожою. 

Олександра Вісич виявила, що рухомі конструкції (незавершені твори) у Косач домінували над завершеністю. Драму «Осіння казка» дослідниця характеризує так: «Прочитання цього твору часом нагадує полювання за міражами та наштовхує на розуміння невичерпного потенціалу мозаїки дій та образів драми, змістові лакуни якої доречно трактувати як гру, майстерне жонглювання формою». Специфіка побудови драмапоеми «На полі крові», на думку Вісич, дозволяє стверджувати, що цей твір є зразком відкритої драми, оскільки вона «фактично позбавлена жорстких композиційних меж «початок-кінець». Леся Українка належала до авторів, які «проявляють непередбачуваність розвитку первинної моделі твору, нерідко вона відступала від чисто раціоналістичної заданості».

Гендерна дослідниця Віра Агеєва в дослідженнях «Поетеса зламу століть: Творчість Лесі Українки в постмодерній інтерпретації» (1991, 2001) інтерпретує творчість Л. Українки за допомогою постмодерністської теорії тексту, зокрема, концепції феміністичної критики. Постать української письменниці розглянуто у контексті інтелектуальних і духовних пошуків її складної доби, зламу віків, в часи зародження численних тенденцій художнього розвитку, що є визначальними для мистецтва всього XX ст. Проаналізовано проблему комунікативного розриву в Кассандрі, охарактеризовано неоромантичне двосвіття Лісової пісні. У роботі «Поетичний візіонеризм Лесі Українки» (2007) проаналізовано комплекс Кассандри: містичний, віщунський досвід, долучення до трансцендентних вимірів, нелінійний час.

Літературознавиця Лариса Мірошниченко («Леся Українка. Життя і тексти», 2011) досліджує автографи, рукописи, тлумачить іншомовні вирази, за радянщини перекладені поверхово і невірно. Прослідковує вплив картин Ермітажу у Петербурзі та фотознімка Поля Верлена на майбутніх персонажів Лесі Українки.

Леся Демська-Будзуляк у монографії «Драма свободи в модернізмі. Пророчі голоси драматургії Лесі Українки» (2009) розглядає місце Лесі Українки у модерністському дискурсі, досліджує моральну філософію Лариси Косач та етичні конфлікти її героїнь і героїв. 

Робота Олександри Вісич «Естетика нон-фініто у творчості Лесі Українки» (2014): нон-фініто («незавершеність», «відкритість») створена індивідуальна парадигма написання твору у Лесі Українки (задум, накопичування матеріалу, «забування», інтенсивне писання, «вилежування», «викінчування», редагування). Через аналіз рукописів у світлі генетичної критики відтворена хронологія семи незакінчених драм мисткині.

Найповнішою з сучасних є фундаментальна історико-культурна праця Оксани Забужко «Notre Dame d'Ukraine. Українка в конфлікті міфологій» (2007), де досліджуються та розвінчуються усталені міфи про Українку. Забужко деконструює міф про Велику Хвору, гностично-лицарський міф поетеси та прослідковує непоправну втрату шляхетськолицарської культури, яку так ревно намагалася зберегти Лариса Косач. Дослідниця вказує, що літературознавство звикло «десексуалізувати видатну жінку («одинокого мужчину») шляхом інфантилізації», і наголошує на її фемінізмі, який «різниться від провінційного галицького «емансипаторства» її сучасниць шляхетською «генеалогією».

Твори Лесі Українки видавалися багаторазово. Науково об'єктивнішими є видання «Книгоспілки» (у 7 тт. 1923 — 25 і в 12 тт. 1927 — 30) з фаховими передмовами М. Зерова, Б. Якубського, М. Драй-Хмари, П. Руліна, Є. Ненадкевича, О. Білецького й інших. Усі пізніші видання мають умисні цензурні пропуски: у 5 тт. (1951 — 56), у 10 тт. (1963 — 65) і в 12 тт. (1975 — 79).

Цінне багатим біографічним і епістолярним матеріалом видання Ольги Косач-Кривинюк «Леся Українка. Хронологія життя і творчості» (Нью-Йорк, 1970).

Серед найвідоміших екранізацій творів Лариси Косач:

Поетичні тексти Лесі Українки використовують у творчості українські гурти та сольні виконав(и)ці:

Американська компанія Colabee розпочала 2016 року розробку пригодницької відеогри за мотивами твору «Лісова пісня» («The Forest Song»). Цей проєкт новоствореної команди розробників, що базуються в Сієтлі та Києві, однак, був скасований.

Життя та творчість Лесі Українки вивчає Науково-дослідний інститут Лесі Українки.

Мисткині присвячено художні, документальні стрічки та телепередачі:

Публічні лекції:

З 1951 року могила поетеси і громадської діячки Лесі Українки має статус пам'ятки історії національного значення. Деякий час за всіма чотирма могилами родичів доглядала племінниця поетеси Євгенія Мільська.

Видатній мисткині та діячці встановлено більше 90 пам'ятників і пам'ятних дошок в Україні та світі. Лише в Луцьку їх 4: 1966, 1977, 1986 та 2004.

За кордоном:

Пам'ятні дошки:

Іменем Лесі Українки названі бульвар, площа, театр, центральна публічна бібліотека для дорослих в Києві, центральна міська бібліотека у Херсоні.

Ім'я Лесі Українки носять вулиця, парк, університет і музей археології у Луцьку, а також велика кількість площ, вулиць, театрів, вишів, установ та підприємств в Україні, зокрема Центральна міська бібліотека імені Лесі Українки міста Львова.

У Мельбурні (Австралія) є Українська Школа ім. Лесі Українки в Нобл Парку.

На честь письменниці названо астероїд 2616 Леся (2616 Lesya), відкритий 28 серпня 1970 року в головному поясі астероїдів, що розташований між орбітами Марса та Юпітера і складається приблизно з 580 000 астероїдів.

У Луцьку біля В'їзної вежі замку Любарта є дерево, яке іменують Лесиним ясеном. Воно одне з найстаріших дерев міста. Вважається, що саме під ним мала Леся написала свого першого вірша.

З 2007 року на аверсі купюри НБУ в 200 гривень цитується вірш 1890 року: За правду, браття, єднаймось щиро, Єдиний маєм правий шлях.... 

Постановою Центрального Комітету КП України і Ради Міністрів УРСР від 17 липня 1970 р. № 372 «Про відзначення 100-річчя з дня народження Лесі Українки» була заснована літературна премія імені Лесі Українки за найкращий твір для дітей. Премія присуджувалася щорічно починаючи з 1972 року «за глибокоідейні та високохудожні твори для дітей, які сприяють комуністичному вихованню підростаючого покоління і здобули широке громадське визнання».

Життєпис

Листування

Твори

Поетичні

Прозові




#Article 65: Наука (1900 words)


Нау́ка — сфера діяльності людини, спрямована на отримання (вироблення і систематизацію у вигляді теорій, гіпотез, законів природи або суспільства тощо) нових знань про навколишній світ. Основою науки є збирання, оновлення, систематизація, критичний аналіз фактів, синтез нових знань або узагальнень, що описують досліджувані природні або суспільні явища та (або) дозволяють будувати причинно-наслідкові зв'язки між явищами і прогнозувати їх перебіг.

Наука як соціально значуща сфера людської діяльності, функцією якої є вироблення й використання теоретично систематизованих об'єктивних знань про дійсність, є складовою частиною духовної культури суспільства. Поняття «наука» охоплює як здобування нового знання, так і результат цієї діяльності — суму набутих у наш час наукових знань. Термін «наука» вживають також для позначення окремих галузей наукового знання. Наука характеризується доцільно орієнтованою (суспільними завданнями й потребами, певними стратегіями наукового пошуку) творчою діяльністю з постановки, вибору й розв'язання проблем духовного й практичного освоєння світу.

У сучасному україномовному академічному середовищі іноді ототожнюють український термін «наука» із англійським поняттям «science», яке означає «створення та організацію знання у формі пояснень та передбачень стосовно всесвіту, які можна перевірити», тобто, є означенням лише природничих наук. Однак в українській мові й усталеній термінології «наука» є більш широким поняттям, яке охоплює також всі гуманітарні науки, котрі послуговуються власними методами для перевірки отриманого знання, що суттєво відрізняються від наукових методів природничих і точних наук. 

В Україні у 2010 році навіть теологія була включена до переліку академічних дисциплін та спеціальностей, із яких можна здобувати ступені кандидата і доктора наук (у складі філософських, історичних, мистецтвознавчих або юридичних наук, залежно від напрямку теології). Вчена рада з присудження ступеня доктора теологічних наук діє у Національному педагогічному університеті імені Михайла Драгоманова, а теологія викладається у низці державних вищих навчальних закладів (НПУ, Острозька академія, Чернівецький університет, Харківський університет), де вона зазвичай називається «наукою». Утім система знань теології обмежена релігійною догматикою, а тому принципово відрізняється від наукового методу, й у західній філософії протиставляється науці.

Наука досліджує різні рівні системної організації й форми руху матерії з погляду пізнання істотних властивостей явищ, встановлення їхніх законів, різних причинних залежностей і взаємодій з метою керування природними й соціальними процесами, передбачення характеру і напрямку їхнього перебігу, створення нових технологій і розвитку виробництва. Як система знань наука охоплює не тільки фактичні дані про предмети навколишнього світу, людської думки й дії, не лише закони і принципи дослідження об'єктів, а й певні форми й способи усвідомлення їх, а в кінцевому підсумку — філософське тлумачення. Цим самим наука виступає як форма суспільної свідомості.

Основне завдання науки — виявлення об'єктивних законів дійсності, а її головна тема — істинне знання. Критеріями науковості, які відрізняють науку від інших форм пізнання є:

Наука — найважливіший чинник технічного і соціально-культурного прогресу й перетворення дійсності, всебічного розвитку людських здібностей і можливостей. Передова наука сприяла виробленню прогресивного світогляду, обґрунтуванню матеріалістичного погляду на світ. Наука є способом встановлення і усвідомлення об'єктивної істини. Цим вона радикально протистоїть релігії, містицизму, спекулятивним домислам. Боротьба з цим яскраво виявляється у виникненні, з одного боку, позитивістської концепції сцієнтизму, яка абсолютизує «точне» знання, протиставляючи його гуманістичним цінностям культури, а з другого боку, — антисцієнтизму, що скочується на позиції ірраціонального заперечення ролі наукового пізнання.

Наука — соціокультурна діяльність, своєрідне суспільне явище. Як соціальний інститут наука - це сукупність учених з їхніми знаннями, кваліфікацією і досвідом, наукових закладів, експерименталього, лабораторного устаткування, науково-дослідних програм творчої діяльності, системи інформації, підготовки й атестації кадрів, форм функціювання і використання всіх нагромаджених знань. Наступність досвіду і знань, єдність традицій і новаторства — суттєва особливість розвитку науки. Однією з форм її втілення є наукові школи, функціонування яких передбачає боротьбу думок, творчі дискусії та критику.

Основною структурною одиницею наукового знання є теорія, що систематизує експериментальний матеріал, організовує науково-дослідний пошук у нових галузях, дає опис, пояснення і передбачення фактів, орієнтує практичну діяльність.

Наука розвивається за допомогою загальної методології і спеціальних методів:

Науковому знанню властиві методологічна усвідомленість і системність, об'єктивність розгляду і його детермінованість, доказовість істинності всіх положень, спирання на факти, результати вірогідних, емпіричних досліджень. Критерієм істини в науці виступає суспільна практика в усіх її формах і компонентах (експеримент, виробнича і соціальна діяльність, внутрішній досвід пізнання тощо).

Наука — це поступовий процес розширення області відомого людству, відсування границь невідомого. В основі науки лежить наукове дослідження, метою якого є отримання наукового знання. Наукове знання відрізняється тим, що воно здобуте за процедурою, що отримала назву наукового методу. Ця процедура поділяється на спостереження, експеримент зі строгими вимірюваннями, аналіз результатів, розробку гіпотез, теорій і формулювання законів із обов'язковою вимогою повторюваності результату і ретельної перевірки. Люди, які виконують наукові дослідження називаються дослідниками, науковцями, вченими.

Результати наукових досліджень публікуються в науковій літературі, й, зазвичай, така публікація вимагає рецензування, тобто перевірки правильності процедури й висновків іншими науковцями, фахівцями з даної області досліджень. Будь-які висновки досліджень і теорії можуть бути відкинуті, якщо з'являються нові факти, що їх заперечують.

Наукові дослідження прийнято поділяти на:

Фундаментальні дослідження, як правило, випереджають прикладні і створюють для них теоретичний заділ. Зміцнення взаємозв'язків між фундаментальними і прикладними дослідженнями, скорочення строків впровадження наукових досягнень у практику та виробництво — одне з основних завдань сучасної організації науки.

 Див. також:  із вказанням галузей наук.

Наука в ідеалі складає одне єдине ціле, оскільки її найвища мета вивчити світ у всій його повноті, однак вона також є практичною діяльністю людства, а тому розбивається на галузі (окремі науки) за предметом та методами досліджень. Будь-яка наукова пізнавальна діяльність передбачає взаємодію суб'єкта (учений, науковий колектив) і об'єкта науки (предметна область, що вивчається), в процесі якої використовується певна система методів, прийомів дослідження і мови даної науки (знаки, символи, формули тощо).

Окремих галузей науки дуже багато, чимало з них діляться на інші галузі, наприклад, фізика включає в себе механіку, оптику, електромагнетизм, ядерну фізику тощо. Механіку, у свою чергу можна розділити на статику й динаміку, механіку суцільних середовищ, небесну механіку і так далі.

Загалом галузі науки зазвичай класифікуються за двома головними напрямками:

За межами цієї класифікації залишилися точні або формальні науки — математика, логіка, інформатика, що вивчають взаємозв'язки елементів уявних сконструйованих систем.

За співвідношенням із практикою виділяють:

Відмінністю точних наук є апріорність вихідних положень. Математика і логіка не аналізують емпіричні факти, а використовують аксіоматичний метод. Виходячи із системи аксіом, яка вибирається довільно з єдиною вимогою несуперечливості, математика застосовує метод дедукції для отримання великої різноманітності співвідношень.

Математика, проте, займає центральне місце в науці, особливо в природознавстві, оскільки надає основи кількісного аналізу фактів. Як стверджував Галілео Галілей: 

До точних наук можна також віднести кібернетику та інформатику, які вичленилися з математики в окремі важливі галузі науки.

Природничі науки за своїм характером емпіричні, вони вивчають факти, отримані з досвіду. На відміну від точних наук, вони опираються на метод індукції, тобто намагаються сконструювати загальне з окремих фактів. Факти можуть бути отримані з пасивних спостережень, але частіше застосовується експеримент, тобто цілеспрямоване створення умов виникнення спостережуваного явища.

Метод індукції менш надійний, ніж метод дедукції, оскільки не ґарантує того, що нові факти не поставлять під сумнів уже набуте знання. Цим пояснюється строгість, якої вимагає науковий метод досліджень. Наукові теорії, зустрівшись із незрозумілим, поступово модифікуються, щоб надати йому пояснення і включити в загальну систему знань.

Суспільні науки досліджують людство, суспільство і мислення. До суспільних наук належать соціологія, економіка, історія та інші. Дослідження в цих царинах часто пов'язане із статистикою та вивченням історичних документів. Суспільні науки склалися пізніше, ніж природничі, їхньою особливістю є складність організації експерименту і неповторюваність об'єкта досліджень.

Дещо окремо від перерахованих стоять такі науки як психологія, антропологія, які можна класифікувати як гуманітарні. До гуманітарних наук належать також області досліджень, що пов'язані з людською діяльністю, такі як мистецтвознавство.

У суміжних галузях наукові дисципліни виражають великі і перспективні проблеми наукового пошуку, що нині зумовлює широке розгортання міждисциплінарних і комплексних досліджень. Яскравим прикладом цього є проблема охорони природи, що перебуває на стику технічних наук, наук про землю, біології, математики, медицини, економіки та інших. Для розв'язання подібних наукових і науково-технічних проблем у сучасній науці широко застосовується програмно-цільовий метод організації досліджень.

Історично наука вичленувалася з філософії. Відтоді між наукою і філософією триває війна і співпраця. Методами філософії є рефлексія та герменевтика. Науковці теж рефлексують над власною методологією, але роблять це в рамках наукового методу. Фундаментальні питання пізнання, наприклад, питання про критерій істини, залишаються в царині філософії.

Одним із розділів філософії є філософія науки. Позитивізм виник як бунт філософів-природознавців, таких як Огюст Конт проти метафізики. Його лозунгом стало визнання істинним тільки позитивного, тобто наукового, знання. Філософія науки запропонувала загальні принципи, за якими можна проводити перевірку наукових теорії — принцип верифікації та принцип фальсифікації. Ці принципи значною мірою сформулювали мислення сучасних науковців.

Між ортодоксальною наукою та накопиченим людством досвідом, завжди існувала деяка відстань (розрив), що виконувала своєрідну роль двигуна наукового прогресу. Такий розрив може спонукати зміну парадигми.

Наука виникла з практичних потреб людей, пов'язаних з розвитком землеробства, будівельної техніки, мореплавства, ремесел. В античну епоху вже:

За середньовіччя з появою феодалізму розвиваються (особливо в країнах арабського сходу, єврейської громади Кордови й Середньої Азії) позитивні наукові ідеї в галузі математики, астрономії, фізики, медицини, історії та інших наукових дисциплін (Ібн Сіна, Ібн Рушд, Аль-Біруні та ін.). У Західній Європі, долаючи опір богослов'я, йде процес нагромадження фактичного матеріалу в біології, робляться спроби розвитку елементів математики і дослідного природознавства (Роджер Бекон, Альберт Великий та ін.). На високому рівні були наукові знання в Київській Русі.

Виникнення капіталізму, розвиток промисловості й торгівлі, мореплавства і військової техніки стимулювали бурхливе зростання науки вже в епоху Відродження. Наука пориває з теологією, сприяючи утвердженню матеріалістичних ідей (Джордано Бруно, Леонардо да Вінчі, Френсіс Бекон). Великого поширення набуває експериментальне вивчення природи, обґрунтування якого мало революційне значення для науки. Справжній переворот відбувається в астрономії (Микола Коперник, Галілео Галілей).

У XVII—XVIII століттях створюються класична механіка, диференціальне й інтегральне числення, аналітична геометрія, хімічна атомістика, система класифікації рослин і тварин, стверджується принцип збереження матерії і руху (Ісаак Ньютон, Г. В. Леибніц, Рене Декарт, Джон Дальтон, Карл Лінней, М. В. Ломоносов та ін.). В цей же час відбувається подальше оформлення науки як соціального інституту, створюються перші європейські академії, наукові товариства, починається видання наукової періодичної літератури.

У зв'язку з промисловим переворотом кінця XVIII століття почався новий етап у розвитку науки. В XIX столітті виникли нові фізичні дисципліни (термодинаміка, електродинаміка класична), створюються еволюційне вчення і клітинна теорія в біології, формулюється закон збереження і перетворення енергії, розвиваються нові концепції в астрономії і математиці (Дж. К. Максвелл, М. Фарадей, Ж. Б. Ламарк, Ч. Дарвін, Т. Шванн, М. Шлейден та ін.).

У кінці XVIII—XIX століть плеяда видатних учених працювала в Росії (О. М. Бутлеров, П. М. Лебедєв, М. І. Лобачевський, Д. І. Менделєєв, О. С. Попов, К. А. Тімірязєв, О. Г. Столєтов, К. Е. Ціолковський та інші).

З першої половини XVIII століття починається піднесення науки й в Україні (Ф. Прокопович, Г. С. Сковорода), працює Київська академія. В XIX столітті визнаними науковими центрами стали Харківський і Київський університети та Новоросійський університет в Одесі, де успішно працювали видатні російські вчені І. М. Сєченов, І. І. Мечников, М. І. Пирогов, О. О. Ковалевський, В. В. Докучаєв та інші, а також відомі українські вчені М. О. Максимович, В. О. Бец, О. С. Роговин, О. О. Потебня та інші.

Подальшого розвитку в XIX столітті набули й суспільні науки. Соціалісти-утопісти закликали до заміни капіталістичного суспільства соціалістичним. Класики політичної економії заклали основи трудової теорії вартості. Праці в галузі діалектики й матеріалізму були видатним досягненням філософської думки.

На рубежі XIX—XX століть великі зміни в науковій картині світу і ряд нових відкриттів у фізиці (електрон, рентгенівське випромінювання, радіоактивність тощо) призводять до кризи класичного природознавства і насамперед його механістичної методології. У XX значних успіхів досягли математика і фізика, виникли такі галузі техічних наук, як радіотехніка, електроніка. З'явилась кібернетика, яка збільшує свій вплив на подальший розвиток науки і техніки. Успіхи фізики і хімії сприяють глибшому вивченню біологічних процесів у клітинах, що стимулює розвиток сільськогосподарських і медичних наук. Відбувається тісне зближення науки з виробництвом, зростають і зміцнюються її зв'язки з суспільним життям. Сучасна наука становить важливу складову частину науково-технічної революції.




#Article 66: Бриж Теодозія Марківна (172 words)


Теодо́зія Ма́рківна Бриж (18 лютого 1929, Бережниця — 4 липня 1999, Львів) — українська скульпторка. Заслужена художниця України (1997).

Народилася в селі Бережниця, Сарненського повіту. Закінчила Сарненську гімназію. 1954 року закінчила Львівський інститут прикладного та декоративного мистецтва. Серед викладачів Іван Севера і Леопольд Левицький. Жила й працювала у Львові.

Теодозія Бриж створила понад двісті скульптур. Двадцять сім реалізовано в натурі. Це — пам'ятники, надгробки, меморіальні дошки, декоративно-паркові скульптури. Чимало мистецьких проектів Теодозія Бриж здійснила разом з чоловіком Євгеном Безніском — монументалістом і графіком зі Львова. Пара оформила меморіальний цвинтар Січових стрільців на горі Маківці, меморіальну каплицю жертвам НКВС у Золочівському замку, пам'ятник Данилові Галицькому та Васильку Романовичу, споруджений у Володимирі-Волинському.

Окремої уваги заслуговує серія образів драми-феєрії Лесі Українки «Лісова пісня». Скульптурам Теодозії Бриж притаманні пластика, витонченість та легкість. Теодозія Бриж однією з перших в Україні стала на шлях сучасного світового мистецтва у 1960-х роках.

Похована на Личаківському цвинтарі, поле № 33. Нині в колишній майстерні, що на вулиці Мартовича, 5 у Львові, знаходиться меморіальний музей скульпторки. В Рівному існує вулиця Теодозії Бриж.




#Article 67: Мовознавство (3223 words)


Мовозна́вство, також лінгві́стика  (від. лат.  lingua — язик) — наука, що вивчає мову в усій складності її прояву; наука про мову взагалі й окремі мови світу як індивідуальних її представників. Це гуманітарна наука, яка є розділом культурології (нарівні з мистецтвознавством і літературознавством) і філології (нарівні з літературознавством), а також галуззю семіотики. Як самостійна дисципліна сформувалася в середині XIX століття.

Мовознавство вивчає не лише мови, які існують (існували чи можливі в майбутньому), але й людську мову взагалі. Мова не доступна лінгвістові для прямого спостереження; безпосередньо спостережні лише факти мовлення, або мовні явища, тобто мовленнєві акти носіїв живої мови разом з їхніми результатами (текстами) або мовний матеріал (обмежений масив письмових текстів мертвою мовою, якою вже ніхто не користується як основним засобом спілкування).

Як гуманітарна наука, мовознавство не завжди відокремлює суб'єкт пізнання (психіку лінгвіста) від об'єкта пізнання (мови, що вивчається), особливо якщо лінгвіст вивчає свою рідну мову. Лінгвістами часто стають люди, які поєднують тонку мовну інтуїцію (чуття мови) із загостреною мовною рефлексією (здатністю замислюватися над своїм мовним чуттям). Опора на рефлексію для здобуття мовних даних називається інтроспекцією.

Мовознавство включає: спостереження; реєстрування й описування фактів мовлення; висування гіпотез, які пояснюють ці факти; формулювання гіпотез у вигляді теорій і моделей, які описують мову; їх експериментальну перевірку і спростування; прогнозування мовної поведінки. Пояснення фактів буває внутрішнім (самими мовними фактами) або зовнішнім (фактами фізіологічними, психологічними, логічними чи соціальними).

Загальне мовознавство — (широко розуміючи) галузь мовознавства, що вивчає загальні ознаки й функції людської мови не лише в теоретичному (вузькому розумінні), але також у прикладному й історичному аспектах.

Натомість конкретне мовознавство вивчає окремі мови (н-д, україністика), їх групи (н-д, романістика) чи ареали (н-д, балканістика).

Розділи і галузі мовознавства:

Перші мовознавчі концепції виникли приблизно у 5 столітті до нашої ери у стародавніх країнах: Індії, Греції, Римі, Китаї. Своє мовознавче вчення також розвинули араби.

У загальному, мова розглядалася у трьох аспектах:

У Давній Індії мовознавство використовувалося го́ловно для аналізу і опису древніх гімнів («Веди»), що були написані санскритом, який у той час переважна більшість людей не розуміла. Індійські мовознавці вперше здійснили спробу класифікувати звуки за фізіологічним принципом, відкрили морфологічний закон словоформи як структури, розробили теоретичні проблеми лексико-морфологічного принципу класифікації слів на частини мови, виділивши імена і дієслова, а також багато іншого. Найвідомішим представником індійської філологічної школи вважають Паніні, який жив у 4 столітті до н. е.

Давньогрецьке мовознавство у першому періоді (V—III століття до н. е.) можна характеризувати за принципами розгляду мовних явищ як загальнофілософське, а в другому (III століття до н. е. — IV століття н. е.) як послідовно мовознавче. Існувало дві мовознавчі школи «Фюсей» (за природою) і «Тессей» (за умовою), між якими велися різні дискусії з питань мови. У другому періоді (III століття до н. е. — IV століття н. е.) найбільшого розвитку досягнула Олександрійська школа. Найвидатнішим її представником був Аристарх Самофракійський. Загалом, у давньогрецькій лінгвістиці були розвинуті такі розділи: фонетика, морфологія, синтаксис і стилістика. Більшість мовознавців стверджують, що підвалини сучасної лінгвістики були закладені саме у Давній Греції.

Давньогрецьке мовознавче вчення продовжували розвивати римські вчені. Вони доповнили класичні розділи грецького мовознавства — фонетики, морфології, синтаксису — даними з латинської мови. Граматичні терміни античної Греції дійшли до нас трансформованими на латинський зразок через праці Доната «Граматика» (4 століття) і Прісціана «Граматичне вчення» (6 століття).

Арабська філологічна школа багато запозичила від давньоіндійської, проте менше приділяла уваги граматиці та фонетиці, але більше лексикології. Великий внесок у мовознавчу науку зробила лексикографічна праця Махмуда аль Кашгарі «Диван турецьких мов» (11 століття) — багатомовний словник близькосхідних мов.

У Стародавньому Китаї причина виникнення і розвитку мовознавства була приблизно такою ж, як і в Індії — потреба тлумачення древніх текстів. Мова китайськими лінгвістами розглядалася як продукт природи. На поч. 13 століття китайські мовознавці прагнули дослідити конкретні теоретичні питання у галузях: текстологія, ієрогліфіка, фонетика і діалектологія. Також у цей час велася активна лексикографічна робота. Було укладено словники рим, діалектичних синонімів, енциклопедичні словники, етимологічні тощо.

У середньовіччі розвивалися дві основні лінгвістичні школи: латинська та арабсько-єврейська.

Оскільки латинська мова стала мовою освіти, релігії і науки в Європі, на основі давньої лексикографічної традиції з 13 століття почали укладатися різні граматики та словники. У період середньовіччя та Відродження, як і в давньогрецькій науці, мова була проблемою обговорення у філософських та філологічних працях.

З 16 століття європейська цивілізація починає відкривати для себе нові народи та мови, що зумовлює потребу укладання нових словників та граматик. У багатьох країнах проводиться велика лексикографічна робота (Іспанія, Франція, Королівство Англія, Московія).

У 1660 році було укладено граматику Пор-Рояля, що мала великий вплив на подальший розвиток мовознавчої науки і стала вельми популярною у Європі. Вона базувалася на декартівській філософії, згідно з якою основними принципами побудови граматики повинні бути:

У першій чверті 19 століття розвинулося особливо порівняльно-історичне мовознавство. Завдячуючи елементам зіставлення мовних фактів та історизму попередніх століть, які мали місце в описових граматиках, окремих дослідженнях і лексикографічних працях філологів як стародавнього світу, так і пізніших часів.

В ці часи було створено ряд праць: в Німеччині Франца Боппа (1791—1867) «Про систему дієвідмінювання санскритської мови у порівнянні з такою грецької, латинської, перської і германської мов» (1816) і Якоба Грімма (1785—1863) «Німецька граматика» (1819); в Данії — праця Расмуса Крістіана Раска (1787—1832) «Дослідження в галузі давньопівнічної мови або походження ісландської мови» (1818) і в Росії — праця Олександра Востокова (1781—1864) «Розвідка про слов'янську мову» (1820).

Гумбольдт є засновником загального мовознавства та його теоретичних основ. Своїх послідовників його вчення знайшло у так званому неогумбольдтіанстві.

Свої мовознавчі ідеї учений формулював у працях: «Про виникнення граматичних форм і їх вплив на розвиток ідей» (1822), «Про двоїну» (1827), «Про буквене письмо і його зв'язок з будовою мови» (1824), «Про порівняльне вивчення мов стосовно різних епох їх розвитку» (1843), «Про зв'язок письма з мовою» (1836), «Про мову каві на острові Ява» (1836—1839).

Для теоретичної лінгвістики особливе значення має тритомна праця «Про порівняльне вивчення мов стосовно різних епох їх розвитку», зокрема перший том її, який має окрему назву «Про відмінність будови людської мови і про вплив цієї відмінності на розумовий розвиток людського роду».

На думку В. Гумбольдта, прямим об'єктом теоретичного мовознавства є мова як цілісна структура, її походження, перспективи розвитку, відношення до виникнення людини, до її еволюції.
В. Гумбольдт послідовно розрізняв у мові мову і мовлення, але не вбачав різниці між звуком і буквою. Під мовою він розумів сукупність усього, що говориться. Також, вчений твердить, що реальною підставою для визначення початку розрізнення мов є дух народу і мова є безперервною діяльністю духу.

Творчий доробок лінгвіста складається з кількох статей і однієї монографії «Курс загальної лінгвістики», опублікованої через три роки після смерті автора (1916 року). «Курс загальної лінгвістики» опублікували учні Соссюра, які відредагували і упорядкували свої записи з лекцій мовознавця.

На основі вчення Соссюра розвинулося багато лінгвістичних шкіл, зокрема женевська.

Порівняльно-історичне мовознавство, з кожним десятиліттям зміцнюючи свої позиції, розгалужувалось, залежно від принципів і способів пояснення об'єктів, на окремі напрямки та школи. Існували натуралістичний, молодограматичний, логічний і психологічний напрями.

Засновником біологічного методу є німецький лінгвіст А. Шлейхер (1821—1868).

Він розцінював мову як природний організм. «Мови — це утворені зі звукової матерії природні організми, до того ж найвищі з усіх; вони виявляють свої властивості природного організму не тільки в тому, що всі вони класифікуються на роди, види, підвиди і т.ін., але і в тому, що їх зростання відбувається за певними законами» (39, 95, ч. I). Мови виникли природним шляхом, незалежно від людської волі. Воля людини безсила змінити що-небудь в мові, як не може вона змінити і будови людського організму, тому закони мови об'єктивні і зовнішні відносно людини, як і закони природи.

Шлейхер підкреслює, що закони, встановлені Дарвіном для видів тварин і рослин, в головних своїх рисах застосовуються і до організмів мов. Саме ці загальні закономірності ріднять мови з іншими породженнями природи, роблять мови природними організмами. Тобто це не біологічне трактування мови, а як нерозривний зв'язок мови і мислення. Мова як вираження мислення за допомогою артикульованих звуків, мова — це звукове вираження думки, мова вираження думок через слова — це єдина і виключна ознака людини. Створення мови рівноцінно розвитку мозку і органів мовлення. Шлейхер намагався розвинути матеріалістичну теорію мови, засновану на об'єктивних методах вивчення фактів, але нерозуміння суспільної сутності мови й історико-матеріалістичних закономірностей її розвитку(на противагу Гегелю)було серйозною перепоною.
 

Він зосереджує увагу на дослідженні характеру мовних форм, а головне форми, що пов'язана з поняттям слова, де досягається синтез значення і відношення(граматична функція). Вчення про мовні типи Шлейхер називав морфологією, запозичивши цей термін з природознавства, де він позначав науку про будову й формоутворення рослин. Морфологія мов повинна, за Шлейхером, вивчати морфологічні типи мов, їх походження і взаємовідносини.
 

Він рухався від концепції, що мова—природний організм, до розмежування мовознавства і філології. Мовознавство, що вивчає мову як природне формування, складає частину природної історії людини. Мовознавець у Шлейхера виступає в ролі природодослідника, який ставиться до мов так само, як ботанік до рослин: естетична і практична оцінки рослини для ботаніка байдужі, він повинен вивчати лише закони будови і розвитку рослинних організмів.
 
Філологія ж має справу з історією, яка починається там, де виявляється вільна воля людини. Об'єкт філології — створені людьми літературні тексти, письмові пам'ятки. Вона знаходить матеріал лише там, де є література, тому не може, наприклад, існувати філологія у неписьменних американських індійців. І, навпаки, для мовознавства мови і діалекти неписьменних народів викликають величезний інтерес. Філологічний аналіз і коментар текстів, на думку Шлейхера, схильний до суб'єктивізму дослідника. Разом з тим є сфери, де філологія і мовознавство сходяться, наприклад, синтаксис. У ньому панують об'єктивні закони, а з іншого боку, певну роль відіграють і суб'єктивні обставини, такі, як воля людей.
 

Еволюція мови складається з двох періодів: доісторичного та історичного (цю тезу вчений запозичив у Гегеля). Становлення мовних структур, досягнення ними формальної завершеності відбувається в доісторичний період; в історичний період вони використовуються в готовому вигляді; в історичний період, мовні структури можуть лише розпадатися, модифікуватися, руйнуватися. Морфологічний тип (клас) мови визначається будовою слова, яке може виражати значення («корінь») і ставлення («суфікс»). У доісторичному періоді мова розвивається від простої до складної, збагачується новими формами (тут Шлейхер іде за Гумбольдтом, який стверджував, що всі вищі форми мови виникли з простіших: аглютинативні з ізолюючих, а флективні з аглютинативних).

В історичному періоді відбувається регрес, розпад мови (звуки «зношуються», зникає багатство форм, простежується тенденція до спрощення). Це період старіння і поступового вмирання мови. Цим твердженням Шлейхер заперечує Гумбольдта, який вважав, що мова постійно вдосконалюється. Він, як і романтики, стверджував, що морфологічно складні давні класичні мови (санскрит, давньогрецька, латинська) були найдосконалішими. Ця концепція ґрунтувалася на матеріалі індоєвропейських мов, які змінювалися від синтетизму до аналітизму.

Августу Шлейхеру мовознавство також завдячує випрацюванням натуралізму як філософії мови. З його іменем пов'язано не тільки оформлення індоєвропеїстики в особливу науку, але і застосування природно-наукового методу в дослідженнях мови. Шлейхер разом з мовознавством вивчав філософію і ботаніку, що наклало відомий відбиток і на його погляди. З його ім'ям пов'язаний другий період розвитку порівняльно-історичного мовознавства. У своєму «компендіумі» Шлейхер уточнює і вдосконалює дослідницькі прийоми, завдяки чому розширюється наукова проблематика компаративістики.

Шлейхер вибудовує теорію родовідного дерева, в якій головну роль відіграє поняття прамови або мови предків. З прамови виходять мови, що утворюють мови, які становлять мовний ряд, або мовне дерево, що поділяється на мовні родини, або мовні гілки. Теорія А. Шлейхера здійснила величезний вплив на розвиток порівняльно-історичного мовознавства і її відгомін учувається у низці сучасних досліджень. Одним із найвагоміших результатів компаративістики є створення генеалогічної класифікації мов світу. Сучасне порівняльно-історичне мовознавство і його останні досягнення значною мірою характеризуються відкриттям нових мовних матеріалів, розширенням предмету і методів дослідження. Ідея Шлейхера про відновлення прамови не реальна, але саме реконструкція стала основним ядром порівняльної граматики. 

Спочатку прамова стала членуватися на діалектні зони, котрі своєю чергою почали виділятися в самостійні мови. Розчленовування прамови Шлейхер утілив в родовідному дереві.
 

Основними працями Шлейхера є «Мови Європи в систематичному огляді» (1850), «Морфологія церковнослов'янської мови» (1852), «Про морфологію мови» (1859), «Підручник литовської мови» з хрестоматією і словником (1856—1857), «Порівняльно-історичні дослідження» (1848), «Німецька мова» (1860), «Компендіум порівняльної граматики індоєвропейських мов» (1861). Вперше вимога врахувати звукових закономірностей при мовному порівнянні — створений метод порівняльно-історичного дослідження. Спробував реконструювати індоєвропейську прамову як систему форм.

Вперше встановив різницю між генетичним родством мов та типологічною схожістю. Створив теорію «родового дерева» враховуючи географічне розташування та теорію мовних контактів. Чітко сформулював поняття праіндоєвропейської мови(санскрит). Вивчення живого народного мовлення, польова лінгвістична робота. «природно-науковий» принцип підходу до фактів мови і теорія двох періодів мовного розвитку.

Завданням лінгвістики, за теорією Шлейхера, є вивчення будови мови, вплив різних типів морфологічних структур, вивчення їх у синхронному та діахронному планах. Завдання філології — використання мови, філологія відносяться до історії, функціонування мови в суспільстві.

Як і Гумбольдт, Шлейхер вважав, що вивчення мовної форми і типологічна і генеалогічна систематика мов становлять основний зміст лінгвістики («глоттікі»), яка вивчає походження та подальший розвиток цих форм мови.

Вчення про мовні типи Шлейхер називав морфологією, запозичивши цей термін з природознавства, де він позначав науку про будову й формоутворенні рослин.

Морфологія мов, по Шлейхеру, повинна вивчати морфологічні типи мов, їх походження і взаємні відносини. Морфологічний тип (клас) мови визначається будовою слова, яке може виражати значення («корінь») і ставлення («суфікс»). Допускаються три типи комбінацій значення і відносини: ізолюючі мови мають тільки значення (коріння); аглюнативні мови виражають значення і ставлення (коріння і приставки); флективні мови утворюють в слові одиницю, яка має і значення ставлення. Полісинтетичні мови, виділені Гумбольдтом, Шлейхер розглядав як варіант аглютинативної форми мови.

Морфологічні типи мови, на думку Шлейхера, є прояв трьох ступенів (стадій) розвитку: односкладовий клас представляє найдавнішу форму, початок розвитку; аглютинативна — це середній ступінь розвитку; флектируючі мови як останній ступінь містять в собі в стислому вигляді елементи двох попередніх щаблів розвитку.

Фундатором психологічного напряму був Г. Штайнталь. Згодом ідеї цього напряму розвинули український вчений О. О. Потебня і німецький учений В. Вундт.

Теоретичні засади мовознавчих поглядів Г. Штайнталя формувалися під значним впливом філософії мови В. Гумбольдта і, головним чином, психологічної концепції Йоганна-Фрідріха Гербарта. Лінгвістична діяльність Г. Штайнталя була спрямована проти логічної граматики (найвиразнішим представником якої був К. Беккер) і натуралізму в мовознавчих поглядах А. Шлейхера. Свої психолого-лінгвістичні ідеї Г. Штайнталь виклав у таких працях: «Твори В. Гумбольдта з філософії мови» (1848), «Вступ до психології і мовознавства» (вид. 2, 1881), «Граматика, логіка і психологія, їх принципи і взаємовідношення» (1855), «Класифікація мов як розвиток мовної ідеї» (1850) та ін.

Олександру Потебні (1835—1891), прихильнику психологічного методу, належить першість у поєднанні порівняльного методу з історичним. До нього порівняльно-історичний метод мовознавства обмежувався дослідженням переважно фонетики і морфології. О. О. Потебня вперше в історії лінгвістичних учень, об'єднавши ці методи в один, застосував його у вивченні синтаксису мови. Він є засновником Харківської лінгвістичної школи.

В. Вундт розглядав мову, її явища під кутом зору психічної діяльності не окремої особи, а всього народу. Народно-психологічне пояснення лексико-семантичних змін, словотвору, форм слів, сполучення слів у висловленнях і виведення з цих пояснень психологічних законів зумовлено прагненням В. Вундта, як і Г. Штайнталя, створити нову галузь науки — етнічну психологію.

Засновником Московської школи був Пилип Федорович Фортунатов (1848—1914).

За переконанням представників Московської школи, загальне мовознавство обирає об'єктом свого дослідження не окрему мову чи групу мов, а взагалі мову людини, історію мови. А історичне вивчення людської мови передбачає порівняльне дослідження окремих мов. Московська школа вперше в мовознавчій літературі чітко сформулювала думку про мову як сукупність знаків, що існують для мислення, для вираження думки в мовленні, а також почуттів.

Вчення Московської школи найбільше вплинуло на сучасне українське мовознавство.

Казанська школа бере свій початок з кінця 19 століття. Казанські мовознавці згрупувалися спочатку з метою ознайомлення з теоріями, ідеями, які виникали в час, коли мовознавці
різних європейських шкіл спростовували універсальність законів звукових змін, відкритих молодограматиками німецької школи.

Організатором Казанської лінгвістичної школи був російський і польський учений-славіст І. О. Бодуен де Куртене (1845—1929). До найвидатніших представників цієї школи належать два мовознавці — М. В. Крушевський (1851—1887) і В. О. Богородицький (1857—1941).

Молодограматизм як напрям порівняльно-історичного мовознавства виник у середині 70-х років XIX століття.

Принципи і теоретичні засади цього напрямку визначено у працях К. Бругмана («Вступ» до «Морфологічних досліджень у галузі індоєвропейських мов», написаний у співавторстві з Г. Остгофом 1878 р.), Г. Пауля («Принципи історії мови», 1880) та Б. Дельбрюка («Вступ до вивчення мови. З історії методології порівняльного мовознавства»; 6-те видання вийшло в 1919 році).

Молодограматики почали з того, що висловили своє ставлення до порівняльного методу як такого, що не має стабільності, а видозмінюється. Вони підкреслювали, що на кінець 60-х років він зазнав суттєвих змін. Помітну роль при цьому відіграла праця німецького філолога В. Шерера «До історії німецької мови» (1868). Вони висловили свою незгоду з тим, що попередні покоління дослідників порівняльного мовознавства приділили всю свою увагу дослідженню мови тільки індоєвропейської сім'ї, але зовсім не займалися вивченням її носіїв, не замислювалися над життям мови, над чинниками, що зумовлюють розвиток людської мови і видозміни її матеріалу, взагалі мовної діяльності.

У становленні й розвитку порівняльно-історичного мовознавства розрізняють три етапи: 

На перших двох етапах досліджувалися глобальні філософські проблеми, спостерігалося прагнення до   узагальнень. Для третього етапу, в основі  якого — філософія позитивізму, характерна відмова від розгляду не підкріплених фактичним матеріалом «вічних проблем» науки. Завданням ученого стало спостереження, реєстрація і первинне узагальнення  фактів. Був визнаним тільки індуктивний метод. Усе  інше вважали метафізикою. Саме тому такі питання  мовознавства, як мова і «дух народу», походження мови, стадіальність у розвитку мов (єдність глотогонічного  процесу), мовні універсали, типологічна класифікація мов, вважали ненауковими. Залишився порівняльно- історичний метод, але його метою вже не була  реконструкція прамови. 

Ця течія виникла десь в 70-80 рр. 19 ст. як реакція на незадовільний стан компаративістики. Термін «мололодограматизм» вперше вжив Фрідріх Царнке до представників Лейпцизького гуртка. Цей термін вживають в широкому і вузькому значенні. У вузькому розуміння, молодограматиками називають представників лейпцизької школи (Г. Остгоф, Г.Пауль, К.Бругман). В широкому розумінні — всі ті, хто підтримував вчення Лейпцизької школи, а це: К.Вернер, П.Фортунато, В.Уітні, М.Бреаль. Програмні роботи: Г. Остгоф та К.Бругман «Морфологічні дослідження в галузі індоєвропейських мов». В основі методології молодограматизму лежало 2 принципи — психологізму та історизму. Молодограматики розглядали мову як індивід.явища, тобто мовні факти тлумачили в дусі індик. психологізму. Мовотворчий процес і зміни, які відбувалися у мові — це наслідок того, що існує в індивіді. Спілкування за допомогою мови можливе лише тому, що психічне життя людей однакове. Мову творить індивід, а це означає, що існує стільки мов, скільки є індивідів. У мові, крім випадкового і непоширеного існує також багато звичайного і поширеного. Боротьба цих двох стихій забезпечує розвиток мов, зумовлює мовні зміни. Принцип історизму знаходить обґрунтування в книзі Г. Пауля «Принципи історії мови» («енциклопедія молодограматизму»). Цей принцип вимагав у тлумаченні мовних фактів звертатися до їх минулого. Молодограматики досягли значних успіхів: покращили метод.принципи науки про мову; оформили фонетику як сам.науку; було закладено основи експериментальної фонетики; був усвідомлений механізм звукових змін фонетичних процесів; вимагали вивчати живі мови; прагнення вивчення живих мов зумовило виникнення лінгв.географії та діалектології; створили велику кількість іст.граматик, де основними були істор.фонетика і іст.морфологія; надійною стає методика порівн.досліджень. Недоліки молодограматиків: їх діяльність обмежувалася розділами фонетики і морфології і обмежено вивчали лексикологію, семасіологію, синтаксис і явища словотвору; не розглядали мову як систему; не мали досягнень у сфері загальної теорії мови; специфічно витлумачували співвідношення індивідуального та колективного; хоч і закликали вивчати живі мови, але вивчали їх побіжно.

Структурна лінгвістика виникла і розвинулася у І половині ХХ століття.

На сучасному етапі розвитку науки про мову чітко виділяється чотири різновидності лінгвістичного структуралізму:

Ці школи, хоч і мають суттєві відмінності, характеризуються і спільними рисами, а саме:

Основи етнолінгвістики були закладені Вільгельмом Гумбольдтом. Теоретично обґрунтовуючи порівняльно-історичний метод, він підкреслював: компаративістика матиме успіх тільки тоді, коли досліджуватиме мову не саму по собі, а одночасно з вивченням народного духу. Під значним впливом цих думок В. Гумбольдта, як і його ідеї про мову, що, маючи твірну силу, оточує звуковим ланцюгом певну етнічну групу, формуючи її світогляд, який може бути змінений тільки тоді, коли замінити цей звуковий ланцюг іншим, тобто, коли змінити мову, виникло два, цілком автономних, напрями етнолінгвістики — європейський і американський.

Дослідники історії лінгвістичних учень кваліфікують перший з цих напрямів як неогумбольдтіанство в науці про мову.

У лінгвістиці застосовуються як загальнонаукові методи: аналіз, синтез, гіпотеза, так і власне мовознавчі: синхронія, діахронія; описовий, порівняльно-історичний, зіставний та структурний методи.

На стику лінгвістики з суміжними областями знання виникло ряд суміжних дисциплін.

До таких дисциплін відносяться такі:




#Article 68: Словотвір (1667 words)


Словотвір (також деривація, морфологія слова) — розділ мовознавчої науки, що вивчає структуру слів і способи їх творення. (лексичні одиниці за структурою і способом творення їх).

Словотвір вивчає словотворення (деривацію), тобто утворення від наявних у мові нових слів з новим лексичним значенням:

Як окремий спосіб словотвору виділяють також субстантивацію (полонений-бранець) та адвербіалізацію (восени) і прономіналізацію як морфологічно-синтаксичні засоби словотвору з переходом слова до інших частини мови.

Нескладене слово може включати такі морфеми (пере-пис-ува-ти; за-город-ній): кореневу (-пис-, -город-), звичайно як носія загального лексичного значення, префіксальну (пере-, при-) й суфіксальну (-ува-, -н-), що конкретизують значення слова і разом з кореневою морфемою складають основу слова, — і флексійну, закінченнєву морфему -ий (подекуди й постфікс, напр., -ся і специфічного суфікса інфінітива -ти,), як носія граматичного значення слова, що визначає відношення слова до ін. у реченні чи словосполученні. Кількаскладне слово має дві або більше кореневих морфем (водо-гін, високо-думний, благо-словити, див. Словоскладення, Словозрости). Коренева морфема може виступати в кількох варіантах (бр-а-ти, бер-у, з-бир-ати, з-бор-и, з-бір), що є наслідком давніх словотвірних і фонетичних процесів (див. Чергування звуків). Суфікси широко вживаються при словотворенні іменників та прикметників, менше дієслів. За функцією вони поділяються на: 1) словотвірні, що утворюють нові слова (кар-а-ти, карайоний: кар-а), і 2) формотвірні, що утворюють граматичні форми і належать до засобів словозміни (для вищого ступеня прикметників і прислівників: гарн-іший, -іше, для дієприкметників і дієприслівників: твор-ен-ий, твор-ячи). За активністю вживання наростки поділяються на продуктивні, що вживаються далі для творення нових слів (-ач: вимик-ач, -ник: боліль-ник), та непродуктивні, що даються виділити лише мовознавчою аналізою (-р: да-р, -к: зна-к, -т: моло-т). Дуже поширені наростки утворювати емоційні форми слів (мат-ус-я, -усеньк-а, гарн-есеньк-ий, здоров-езн-ий, пс-иськ-о, паруб-ійк-а, див. Пестливі форми), вживані в іменах та прізвищах (Тимко, -цьо, -ченко, -чук, -чак, -цюра, -ченя). З лексичних запозичень вичленовуються інколи нові наростки (-ущий: загреб-ущий, за церк. стражд-ущий; -унок: дар-унок, пор. рах-унок; -із-ація: яров-изація, пор. колон-ізація; також інтеграцією частини ін. наростка; благальн-ий, спершу звич. в якійсь вужчій стилістичній функції. Число приростків порівняно невелике; більшість їх виступає ще як прийменники; вони широко вживаються при С. дієслів для творення нових слів (пис-а-ти: ви-пис-а-ти, нерідко в сполученні з наростками) та при суперлятиві для творення нових граматичних форм (най-); при творенні видів дієслова: (роб-и-ти: з-роб-и-ти); для розмовної мови характеристичне скупчування кількох приростків (по-поспати); запозичених приростків мало (ц.-слов. пре-багатий, грец. архі-дурень). Абревіатурний тип С., вживаний спершу в підпільній літературі (есер 'соціал-революціонер', РУП), дуже поширився під час першої світової війни і зокрема в підсов. добу був спопуляризований пресою й адміністрацією (сельбуд 'сільський будинок', НКВС — енкавеес). Інфікси застосовуються при С. вигуків та в арґо. Редуплікація як форма словозростів, уживана при вигуках (зокрема приманках: тась-тась! у дитячій мові: ту-ту 'трубка') й частках (ледве-ледве) виникла з повторень (довго-довго).

Словотвір досліджували: Роман Смаль-Стоцький, Василь Сімович, Ярослав-Богдан Рудницький, Олексій Ізюмов, Василь Ільїн, Іван Ковалик («Вчення про Словотвір», 1958, 1961), Лідія Юрчук («Питання суфіксального словотворення дієслів в сучасній українській мові», 1959), Теодозій Возний, Марія Плющ, Ю. Редько («Сучасні укр. прізвища», 1966, «Довідник укр. прізвищ», 1969), О. Шевчук, Л. Коць, Н. Клименко та в діахронному перекрої А. Майборода, В. Токар, Н. Зарицький, М. Чемерисов, Лукія Гумецька («Нарис словотворчої системи української актової мови 14—15 століть», 1958), Віталій Русанівський («Структура українського дієслова», 1971) та ін.

Усі слова нашої мови можна поділити на слова з непохідними основами (від яких утворюються інші слова) та слова з похідними основами. Під основою прийнято розуміти частину слова без закінчення (колір…). Непохідні основи мають у своєму складі лише корінь, похідні — ще й хоча б один словотворчий афікс (префікс, суфікс, постфікс). До слів з непохідними основами належать, наприклад, ліс, сад, море, поле, літо, синій, чорний, п'ю; до слів з похідними основами — перелісок, садівник, заморський, польовий, літній, посиніти, зчорнітися, допити.

Префікси, корені суфікси, закінчення, (флексії) та постфікси називаються значущими частинами слова, або морфемами. Префікс (від лат. Prae — попереду та fixus — прикріплений) — значуща частина слова, яка стоїть перед коренем і служить для творення нових слів чи нових форм (колір…). Наприклад: казати — сказати, наказати, переказати, підказати доказати, вказати; сумнівний — безсумнівний; миліший — наймиліший. Корінь — це спільна частина споріднених слів (колір …). Наприклад, для споріднених слів сад, садок, садівник, садовий коренем є спільна частина сад-; для ходити, заходити, перехід, вхід, вихід — частина ход- (хід- у закритому складі) . Суфікс (від лат suffixus — прикріплений) — значуща частина слова, яка стоїть після кореня і служить для творення нових слів чи нових форм (колір …). Наприклад: малий — маленький, малесенький, малюсінький; трава — травинка, травиця, травиченька; погойдати — погойдувати. Закінчення — це змінна морфема, яка стоїть після суфікса чи після кореня (у непохідних основах) і служить для зв'язку слів між собою (колір ---); нульове закінчення позначається 0: наприклад: кохання, швидкий, мужність0, малює. Постфікс (від лат: postfixus — прикріплений після) — значуща частина, що стоїть після закінчення і служить для творення нових слів чи нових форм (графічне позначення таке ж, як і суфікса). Наприклад: бити — битися, скажи — скажи-но. Процес творення нових слів у мові має назву словотворення. Нові слова утворюються на базі вже існуючих. Слово, яке служить базою для утворення іншого, називається твірним. Наприклад, для іменника правдивість твірним словом є прикметник правдивий, а для правдивий — іменник правда; для прикметника ялинковий твірним словом є іменник ялинка, а для ялинка — іменник ялина. Твірною основою (колір …) є та частина твірного слова, яка входить до складу нового (похідного) слова (при цьому флексія до уваги не береться). Наприклад: правдивість — правдивий — правда, ялинковий — ялинка — ялина, преніжний — ніжний. Твірною основою може бути і ціле твірне слово. Так, у наведених прикладах твірні слова і твірні основи збігаються: передивитися — дивитися, накреслити — креслити, підрозділ — розділ, хористка — хорист — хор, надзвичайно — звичайно. Ряд спільнокореневих слів, розташованих відповідно до послідовності їх творення, називається словотворчим гніздом. Наприклад: плід — плідний — плідник — плідниковий; газета — газетяр — газетярство; чорний — чорніти — почорніти — почорніння.

Нові слова здебільшого утворюються за допомогою словотворчих афіксів. Словотворчий афікс (кольори …) — це префікс, суфікс чи постфікс, який приєднується до твірної основи для творення нового слова. Класифікацію способів словотворення схематично можна зобразити так:Префіксальний спосіб — спосіб творення слів за допомогою словотворчих префіксів: заходити — ходити, перенавантаження — навантаження, прехороший — хороший, безвідповідально — відповідально.Суфіксальний спосіб — спосіб творення слів за допомогою словотворчих суфіксів: холодненький — холодний, дубок — дуб, вітерець — вітер, читання — читати, молодість — молодий.Префіксально-суфіксальний спосіб — спосіб творення слів шляхом одночасного приєднання до твірної основи словотворчих префіксів і суфіксів: надбрівний — брова, безмежний — межа, затишок — тиша.

Постфіксальний спосіб — спосіб творення слів шляхом приєднання до твірної основи словотворчих постфіксів: битися — бити, миритися — мирити.

Префіксально-постфіксальний: розійтися — іти, приблудитися — блудити.

Суфіксально-постфіксальний: лінуватися — лінь, здороватися — здоров(ий).

Суфіксально-префіксально-постфіксальний: прибіднятися — бідний, змилостивитися — милостивий.

Безафіксний спосіб (відкидання значущих частин) — це спосіб творення слів шляхом укорочення (усічення) твірного слова: відхід — відходити, закид — закидати, зелень — зелений.Основоскладання — спосіб творення слів шляхом поєднання твірних основ кожного зі слів, що входять до базової сполуки — підрядної чи сурядної. Наприклад: хмарочос — хмари чесати, життєпис — життя писати, хвилеріз — хвилі різати, лісостеп — ліс і степ, синьо-жовтий — синій і жовтий, кисло-солодкий — кислий і солодкий. Словотворчим афіксом у таких випадках виступає інтерфікс — морфема, яка сполучає твірні основи. Цей спосіб творення — морфема, яка сполучає твірні основи. Цей спосіб творення може супроводжуватися суфіксацією: правосторонній — права сторона, однобічний — один бік, сільськогосподарський — сільське господарство. Потрібно пам'ятати, що прикметники, утворені на базі сурядної сполуки слів, пишуться через дефіс (блакитно-синій, студентсько-викладацький, науково-технічний, мовно-літературний), а прикметники, утворені на базі підрядної сполуки — разом (народногосподарський, лівобережний, важкоатлетичний, західноукраїнський). Складання може відбуватися і без інтерфікса (всюдихід — всюди ходити). Окремо виділяють складання слів: батько-мати — батько і мати, хліб-сіль — хліб і сіль, мед-пиво — мед і пиво, срібло-золото — срібло і золото, туди-сюди — туди і сюди. Слова, утворені способом складання, називаються складними.Одним із різновидів складних слів є складноскорочені слова (абревіатури). Вони можуть утворюватися:а) складанням частин кожного із твірних слів, що входять до базового словосполучення: завмаг — завідувач магазином,б) складанням частини твірного слова і цілого твірного слова: держадміністрація — державна адміністрація, медсестра — медична сестра,в) складанням назв початкових букв твірних слів: УТН — Українські телевізійні новини, ЛПУ — Ліберальна партія України,г) складанням початкових звуків твірних слів: загс — запис актів громадянського стану, ДЕК — державна екзаменаційна комісія;ґ) складанням початкових частин і звуків, букв, цифр тощо: облвно — обласний відділ народної освіти, СУ-15 (Сухий — прізвище конструктора).Морфолого-синтаксичний спосіб — це спосіб творення слів, при якому нове слово утворюється внаслідок переходу з однієї частини мови в іншу. Наприклад: операційна — (перехід прикметника в іменник), завідувач (перехід дієприкметника в іменник), коло хати (перехід іменника в прийменник).

У сучасній українській мові існують такі процеси переходу слів з однієї частини мови в іншу: субстантивація, ад'єктивізація, прономіналізація, адвербіалізація, нумералізація та інтер'єктивація.

Субстантивація — це  перехід слів з інших частин мови в іменники, здебільшого з прикметників і дієприкметників.  Порівняйте: зійшов молодий місяць; до хати увійшов молодий.  У першому реченні молодий є прикметником і відповідає на питання (який?), виконує синтаксичну роль означення.  У другому реченні молодий є іменником, відповідає на питання (хто?), виконує синтаксичну роль підмета.

Ад'єктивізація — це  перехід дієприкметників у прикметники. Наприклад, сидяча робота. У такому словосполученні слово сидяча є прикметником.

Прономіналізація — це перехід інших частин мови в займенники. Повність переходять у займенники деякі повнозначні частини мови, а саме:

Адвербіалізація — це перехід змінюваних частин мови в прислівники. Наприклад, перехід іменників у прислівники. Милуюся я цією козацькою стрілою.  Він вилетів із хати стрілою.(тобто дуже швидко) Іменник стрілою (чим?)  у прислівник стрілою (як?).  Іменник ранком (чим?) у прислівник ранком (коли?), при цьому іменники втрачають здатність відмінюватися і стають незмінними словами.

Нумералізація — це перехід змінних частин мови в числівники. Нумералізується іменник раз. Порівняйте: два рази, кілька разів (тут у значенні іменника) — спізнився тільки раз (тут у значенні числівника)

Інтер'єктивація — це перехід у вигуки змінних частин мови. Матінко! Який світ прекрасний.(Перехід іменника у вигук)  Прощавайте! (Перехід дієслова у вигук)

Словотвірний аналіз — це встановлення способу словотворення аналізованого слова, тобто визначення твірної основи та словотворчих афіксів: атомний — атом + н, розпорошений — розпорошити + ен, пізно — пізній + о. Повний словотвірний аналіз передбачає виділення і первісної основи ряду слів: лісівництво, лісівник, лісовий, ліс.




#Article 69: Фонетика (545 words)


Фоне́тика ( — звуковий) — це розділ мовознавства, в якому вивчають звуковий склад мови. Об'єктом вивчення фонетики є звуки, їх властивості і функції, закономірності поєднання, фонетичні процеси, одиниці, засоби, ознаки, а також інтонація.

Звуки мови можна вивчати в різних наукових зрізах. Тому фонетику розмежовують на окремі фонетичні розділи.

Щодо часу виділяють:

Стосовно мов виокремлюють:

Що стосується системи вияву мови, кажуть про:

Відповідно до методів вивчення говорять про теоретичну фонетику, в якій використовують теоретичні методи дослідження, і експериментальну фонетику, де застосовують емпіричні методи дослідження (безпосереднє спостереження й інструментальні методи дослідження: палатографування, рентгенографування, осцилографування, спектрографування, інтонографування тощо).

Стосовно практичного застосування фонетичних знань визначають нормативну фонетику, знання якої застосовують у межах лінгвістичних дисциплін, і прикладну фонетику, знання якої знаходять застосування в межах інших наук (наприклад, логопедії, сурдопедагогіці, криміналістиці, психології, соціології тощо) чи набувають широкого практичного застосування в суспільстві.

На відміну від інших дисциплін, котрі вивчають мови, фонетика досліджує не тільки мовну функцію, але й матеріальну сторону об'єкта: роботу мовленнєвого апарату, також акустичну характеристику звукових явищ і їхнє сприйняття носіями мови. Особливості вивчення фонетичних проблем у різних напрямках мовознавства розділили фонетику на фонетику у вузькому розумінні, або субстанційну фонетику, та фонологію (функціональну фонетику).

Артикуляційна фонетика займається проблемами генерації (творення) звуків. Через те предметом артикуляційної фонетики є мовленнєвий апарат людини. Артикуляційна фонетика досліджує енергетичний відділ, що складається з дихального апарату людини (легені, бронхи, трахеї), і покликаний забезпечити необхідний струмінь повітря;генераторний відділ, що позначає гортанний апарат (гортань і голосові зв'язки), і покликаний генерувати фонаційне (голосове) звучання як провідне джерело звуку; резонаторний відділ, тобто надгортанний апарат (ротова, носова і глоткова порожнини), що забезпечує артикулювання необхідного звуку.

Джерела виникнення звуку:

Прийоми артикуляційної фонетики:

Акустична фонетика розглядає фізичний аспект звука. Тому об'єктом акустичної фонетики є фізичне середовище, в якому відбувається мовлення. Для звучання в цілому потрібне пружне середовище, в якому воно (звучання) передається коливаннями. Отже, звукове коливання стає предметом акустичної фонетики.
З точки зору акустики, звук мовлення — це явище фізичне, що існує як коливання пружного середовища, яким є повітря. Звукове коливання характеризується величинами, серед яких найважливішими є:

Функцією часу є такі величини, як швидкість і прискорення. Інші величини: період, фаза, відхилення.
Акустична модель звукотворення
Найперша акустична модель звукотворення належала Кратценштейну (1779). Класична ж теорія акустичної фонетики спирається на праці Г.Фанта (1964). За теорією Фанта, людина породжує звук певної частоти — основний тон. Проте, рухаючись у мовленнєвому тракті, хвиля резонується і набирає додаткових тонів (гармонік). Водночас хвиля фільтрується: одні тони стають сильніші, інші, навпаки, слабшають — залежно від артикуляційних рухів. Відтак кожен звук набуває свого частотного складу — спектра.
Прийоми в акустичній фонетиці:

Перцептивна фонетика досліджує сприйняття, засвоєння і вплив окремих звуків і мовлення загалом.

Людина сприймає звукові коливання в певних частотних межах — від 16 до 20000 Гц. Найкраще сприймається звук у частотному діапазоні від 2000 до 3000 Гц. Низькочастотні звукові хвилі, тобто такі, що мають частоту, меншу за 16 Гц, називаються інфразвуком. Хвилі, що мають частоту, більшу за 20000 Гц, називаються ультразвуком. Найменша зміна сили звука, що сприймає людина, дорівнює зміні інтенсивності в 1 дБ.
 
Слухова система людини охоплює:

Людина, сприймаючи частоту основного тону, говорить про висоту голосу (низький голос/високий голос, або бас, баритон, тенор, альт, контральто, сопрано), сприймаючи інтенсивність звука, говорить про силу(гучний, або сильний/ тихий, або слабкий голос), сприймаючи час звучання мовленнєвого сигналу, говорить про тривалість і швидкість мовлення (довго/недовго, швидко/повільно). Сприймаючи гармоніки, говорить про тембр голосу.

Методи перцептивної фонетики:




#Article 70: Орфоепія (159 words)


Орфое́пія, або ортое́пія ( — «правильний»,  — «мова», «мовлення»), — це розділ мовознавчої науки, що вивчає сукупність правил про літературну вимову. Предметом орфоепії є звукові особливості мовлення, однак усне мовлення розглядається в цьому випадку не взагалі, а тільки з погляду його відповідності сучасним літературним нормам.

Під орфоепією часто розуміють взагалі вимову літературної мови і говорять про «добру» та «погану» орфоепію. У науці про мову орфоепія означає розділ, присвячений вимовним нормам. Нормувати дозволено тільки літературні твори, що необхідно для радіомовлення, театру і естради, школи і ораторського мистецтва. Спираючись на знання фонетики даної мови, в тому числі на знання складу фонем і знаків розподілу їх за позиціями, що виходять в слабких позиціях варіаціями і варіантами, орфоепія дає індивідуальні норми для різних ситуацій і вибирає з існуючих варіантів вимови той, що більш за все підходить до прийнятих традицій, тенденцій розвитку мови та послідовності в системі.

Кодексом орфоепічних норм є орфоепічний словник, у якому зафіксовані норми літературної вимови за допомогою спеціальних транскрипційних знаків.




#Article 71: Лексикологія (121 words)


Лексикологія (від грецьк. lexikos — словесний, словниковий і logos — учення) — розділ мовознавства, що вивчає лексику (словниковий склад мови), лексеми як визначальні структурно-семантичні одиниці мови, їх функціональні можливості, висвітлює процес формування словникового складу в соціально-історичному, національному контексті.

Лексикологія тісно пов’язана з лексикографією, семантикою, семасіологією, етимологією, діалектологією, стилістикою, фразеологією, стосується літературної практики, яка також є об’єктом її вивчення.

Розрізняють загальну, конкретну, історичну, зіставну й прикладну лексикологію:

Термін «лексикологія» обґрунтований у французькій енциклопедії Д. Дідро та Л. Д'Аламбера, що була написана між 1751 та 1772 роками.

Лексикологія формувалася одночасно з етимологією, риторикою, поетикою, виокремилась як наука у XVII — на початку XVIII ст. Піднесення лексикології відбувалося на етапі домінування порівняльно-історичної школи в мовознавстві.

До лексикології в широкому значенні слова належать такі науки:




#Article 72: Омоніми (362 words)


Омо́німи (від  — «однаковий» +  — «ім'я») — це слова, які однаково звучать та пишуться, але мають різне значення.

Омоніми з'являються внаслідок:

Розрізняють омоніми:

Зовнішньо омонімія подібна до полісемії (багатозначності). Проте за своїм змістом і походженням це різні явища.

Кожне переносне значення багатозначного слова обов'язково так чи інакше пов'язане з його первинним значенням:

вогнище

Омоніми семантичної спільності не мають: бал («оцінка»), бал (вечір із танцями); стан (корпус людини), стан (становище), стан (стоянка), стан (механізм, прокатний стан).

Лексичні омоніми поділяють на повні (абсолютні) і неповні (часткові).

Повні омоніми збігаються в усіх граматичних формах:

Неповні омоніми збігаються лише в частині граматичних форм:

Неповними омонімами є також збіги окремих форм різних частин мови: а) іменників і відіменникових прислівників: кружка (довкола) і кружка (родовий відмінок іменника кружок);

б) іменників і звуконаслідувальних вигуків: рип (рипіння — рип дверей) і рип (різкий звук від тертя — двері рип); стук (удар — почувся стук) і стук (різкий звук удару — щось у вікно стук);

в) інші випадкові збіги: мати (рідна людина) і мати (володіти чимось); коли (у який час) і коли (наказовий спосіб дієслова колоти); їм (перша особа однини теперішнього часу дієслова їсти) і їм (давальний відмінок займенника вони).

У мові омоніми найчастіше з'являються внаслідок запозичень. Є два випадки звукових збігів таких слів: а) звуковий збіг запозиченого слова з українським: мул (дрібні частинки у водоймах) і мул (назва тварини, запозичена з латинської мови); клуб (маса кулеподібної форми) і клуб (назва організації, запозичена з англійської); як (прислівник) і як (назва тварини, запозичена з тибетської);

б) звуковий збіг різних запозичених слів: гриф (міфічна істота, з грецької), гриф (частина струнного музичного інструмента, з французької) і гриф (штемпель на документі, з німецької); метр (міра довжини, з грецької), метр (віршовий розмір, з грецької) і метр (учитель, з французької); кран (трубка із закривкою, з голландської) і кран (механізм для піднімання вантажів, з німецької)

Синтаксичні омоніми — це омонімічні синтагми речення, відмінність значень яких зумовлена неоднозначністю їхньої синтаксичної структури. Наприклад, речення «Тінь яблуні не заважає» може бути інтерпретоване як «Тінь від яблуні не заважає», або як «Тінь не заважає яблуні».

Слова з різних мов, які мають однаковий вигляд або однакове звучання, але означають різні речі називаються міжмовними омонімами, або фальшивими друзями перекладача, наприклад:  «година» і  ().




#Article 73: Синонім (802 words)


Сино́німи ( — «однойменний») — слова однієї частини мови, різні за звучанням і написанням, які мають дуже близьке або тотожне лексичне значення.

Синоніми використовують для підвищення виразності мови, що дозволяє уникати одноманітності.

Наприклад: проживати — мешкати, бажати — хотіти, башта — вежа.

Слова, протилежні за значенням, називають антонімами, слова різного значення, але з однаковою вимовою — омонімами.

Синоніміку вивчають семантика й лексикологія.

Синоніми (слова й фразеологізми) є різними за звуковою формою, однак близькими чи тотожними за значенням:

Це варіанти форм слів на позначення того самого поняття: гуляє — гуля, співає — співа, літає — літа, питає — пита, стрибає — стриба, лунає — луна. 
Перші компоненти цих синонімічних пар — нейтральні з погляду літературної нормативності, другі — літературні, але з обмеженим діапазоном уживання (поезія, розмовна мова). Або ще: ходить, носить, робить, бачить, любить і ходе, носе, робе, баче, любе, де в першому ряду стоять літературні варіанти, а в другому — діалектні. 
Форми прикметників на зразок: синьому — синім, білому — білім, великому — великім.

Різні синтаксичні конструкції, вживані для вираження тієї самої думки. Напр.: Замість того, щоб критикувати інших, візьми та й зроби сам. — Замість критикувати інших, візьми та й зроби сам. Порівняно з нейтральним першим реченням друге має розмовне забарвлення. Одним із виявів синтаксичної синонімії є паралельне вживання сполучникових та безсполучникових речень: Я їду працювати в Одесу, бо дуже люблю це місто. -Я їду працювати в Одесу — дуже люблю це місто.

Наявність префіксально-суфіксальних утворень, наділених різними семантико — стилістичними відтінками: писав, написав, понаписував, пописав; темніти — темнішати, біліти — білішати; їсти, їстки, їстоньки; спати, спатки, спатуні, спатунечки.

Варіанти фразеологічних одиниць на позначення того самого поняття. Так, на поняття «бути байдужим до чогось»: тримати нейтралітет, моя хата скраю, про мене — хай вовк траву їсть, наше діло півняче: проспівали, а там хоч не розвидняйся. Про розумово неповноцінну людину кажуть: не сповна розуму, губляться ключі від розуму, вискакують клепки, не варить баняк (вжив. на Галичині), у голові літають джмелі, замість мозку росте капуста, нема лою під чуприною.На ґрунті української мови можна говорити й про синоніми фонетичного плану, які є одним із важливих засобів створення милозвучності нашої мови.

Фонетичні синоніми, точніше, дублети — різні форми того самого слова, що з'являються внаслідок чергування голосних і приголосних, наявності чи відсутності протетичних (приставних) приголосних або голосних: імення — ймення, іти — йти, учитель — вчитель, уже — вже, узяти — взяти, імла — мла, іржа — ржа.

Спільність значення синонімів пояснюється тим, що вони називають одне поняття. Сутність синонімів визначається наявністю в них різних відтінків значення. В залежності від того, якими ознаками синоніми відрізняються один від одного, вони поділяються на ідеографічні й стилістичні.

Відрізняються відтінками значення: дивувати, вражати, приголомшувати, потрясати. Ці синоніми забезпечують можливість передавати відтінки того самого поняття, оскільки на його позначення існує кілька слів: дивувати — «викликати подив незвичайністю», вражати — «викликати подив або захоплення надмірним виявом чогось», приголомшувати — «справляти надзвичайно сильне враження», потрясати — «глибоко зворушувати, хвилювати до глибини душі». Візьмімо ще один синонімічний ряд: відомий, видатний, знаменитий (славнозвісний), де відомий (напр.: учений) підкреслює те, що він не рядовий, а досить популярний; видатний має порівняльний характер; знаменитий (славнозвісний) те саме, що перші два разом узяті, але набагато вищою мірою. Палати й горіти означають «давати жар», але перше слово називає дію більш інтенсивно.

Характеризуються закріпленістю за певним стилем і більш або менш виразним емоційним забарвленням. З-поміж синонімів: ознака і симптом — перше слово нейтральне, друге має забарвлення книжності, науковості (це не просто ознака, а сукупність ознак, характерний вияв якогось явища). У синонімічному ряді: осягати, розуміти, метикувати — перше слово книжне, друге — нейтральне, третє — розмовне.

Слова, що вступають у синонімічні зв'язки лише в певному контексті, називаються контекстуальними синонімами. Вони часто вживані в художній літературі, рідше — у публіцистиці, де використовуються для створення яскравих образів, передають світобачення автора, його індивідуальну манеру. З-поміж синонімічної лексики виділяються слова цілком тотожні щодо свого лексичного значення й емоційно-експресивного забарвлення. В основному це нейтральна лексика: пейзаж, краєвид, ландшафт; кавалерія, кіннота; процент, відсоток; борошно, мука; майдан, площа; аплодисменти, оплески. Це абсолютні синоніми (лексичні дублети). Вони з'являються в мові в таких випадках:

При описах біологічного різноманіття часто виникає ситуація, коли різні дослідники описують один і той самий вид (підвид, рід тощо) під різними назвами. Для регулювання таких питань розроблено спеціальні кодекси номенклатури, зокрема Міжнародний кодекс зоологічної номенклатури. При визначенні придатності тієї чи іншої назви використовується низка критеріїв, серед яких головними (але не єдиними) є два: 1) часовий пріоритет, згідно з яким перевага надається назві, яка запропонована першою, 2) придатність (валідність) назви відповідно до вимог (однозначність опису, дотримання низки спеціальних критеріїв придатності).

Об'єктом аналізу є тільки наукові назви таксонів, подані латиною, і кодекси не регламентують правила вживання / застосування вернакурярних назв. У частини біологічних таксонів існують надзвичайно великі синонімічні ряди. Зокрема, синонімія хатньої миші включає щонайменше 120 назв, у тому числі 43 назви, які стосуються тільки одного типового (номінативного) її підвиду Mus (Mus) musculus musculus.

Розрізняють об'єктивні і суб'єктивні синоніми.




#Article 74: Антонім (912 words)


Анто́німи ( — «проти»,  — «ім'я») — слова, протилежні за значенням. Наприклад: іменники (хоробрість — боягузтво), прикметники (коханий — остогидлий), дієслова (дружити — ворогувати), прислівники (мирно — войовничо). У поетичній та ораторській мові антоніми вживаються як засіб антитези, наприклад: «Той мурує, той руйнує…» (Т. Шевченко).

Антоніми в семантичному полі розташовуються на протилежних полюсах. Коли взяти низку слів на позначення стосунків між людьми (семантичне поле): любов, симпатія, дружба, приязнь, пошана, прихильність, доброзичливість, байдужість, неповага, недолюблювання, неприязнь, зневага, ворожість, ненависть, то на протилежних кінцях стоятимуть антоніми любов — ненависть.

Антоніми в мові існують тому, що в самій дійсності та в людських оцінках існують предмети, явища, дії, ознаки з протилежними якісними, кількісними, просторовими й часовими властивостями: день і ніч, тепло і холод, добро і зло, початок і кінець чогось, легкі й важкі предмети, близькі й далекі відстані, давній і майбутній час тощо. Мова лише називає ці якості.

Антоніми виражаються тією самою частиною мови й позначають однорідні явища, тобто явища одного плану. У мовленні обидва антоніми поєднуються з тими самими словами: і початок, і кінець — дня, тижня, століття, роботи, твору, дороги, подорожі, поневірянь, нитки тощо; і сонячний, і хмарний — день, ранок, вечір, літо, осінь, весна, погода.

Антонімами бувають переважно слова з абстрактним якісним значенням: веселий — сумний, гарячий — холодний, високий — низький, білий — чорний, повний — порожній; добро — зло, радість — горе, світло — темрява; дружити — ворогувати, радіти — сумувати, хвилюватися — заспокоюватися; добре — погано, легко — важко, корисно — шкідливо. Менше антонімів є серед слів із просторовим та часовим значенням: високий — низький, широкий — вузький, ранній — пізній; схід — захід, висота — глибина, ранок — вечір; глибоко — мілко, вдень — уночі. Серед дієслів антонімічними найчастіше бувають ті, що або походять від якісних прикметників, або вказують на спрямовану дію: дорожчати — дешевшати, ширшати — вужчати, віддалятися — наближатися, підніматися — спускатися, давати — брати, вдихати — видихати. Антонімічними бувають також прийменники: від — до, над — під, перед — за, у — з.

Багатозначні слова вступають в антонімічні відношення окремими своїми значеннями: тихий — гучний (голос); тиха — вітряна (погода); тихе — розбурхане (море); тихе — неспокійне (життя) тощо.

Трапляються випадки, коли те саме слово передає два протилежні, антонімічні, значення — таке явище відоме як енантіосемія. Так, слово сходити означає і «підніматися», і «спускатися»; сходження — і «підняття на гору», і «спуск із гори»; позичати — і «давати в борг», і «брати в борг»; колись — і «у минулому», і «у майбутньому». Наприклад, «— На які ж ви гори сходили ? — зацікавлено допитувався Воронцов» (О. Гончар). «З гори сходять кілька хлопців» (І. Нечуй-Левицький). «Сидів колись дідок під явором густим» (Л. Глібов). «Скажуть колись люди: коли сей народ пережив і такі часи і не загинув, то він сильний» (Леся Українка).

Слова, не пов'язані з якісною чи кількісною оцінкою явищ, із різними протистояннями, не мають антонімів: стіл, вікно, літак, думка, слово, мрія, математика, мистецтво, політика, хліборобський, заячий, писати, дивитися. Тому не можна вважати антонімічними й поняття, пов'язані з розрізненням чоловічої та жіночої статі: батько — мати, брат — сестра, чоловік — жінка, цап — коза, баран — вівця. Вони хоч і мисляться попарно, проте не протиставляються, не взаємовиключаються, а лише зіставляються за певною ознакою, як, наприклад, слова стіл і стілець, солодкий і кислий, іти і їхати, що також не є антонімами.

За характером відношень у семантичному полі антоніми бувають двох видів:

За структурою антоніми бувають:

Слова з не- лише тоді антонімічні, коли ця частка творить нове слово з новим значенням: правда — неправда (брехня), друг — недруг (ворог), воля — неволя (рабство). Антоніми з не- виражають меншу міру протиставлення, ніж різнокореневі антоніми: багатий — небагатий (убогий), легко — нелегко (важко), правда — неправда (брехня). Але такі похідні слова з не-, як гарячий — негарячий, швидко — нешвидко, не є антонімічними. Вони передають не протилежні значення, а значення з різним ступенем вияву якостей.

В антонімічні відношення можуть вступати також фразеологізми: далеко — під носом, працювати — бити байдики, смеркає — на світ благословляється, темно — хоч голки збирай.

Антоніми бувають загальновживані (постійні) і контекстуальні. Загальновживані антоніми мають протилежне значення й поза контекстом (сум — радість); контекстуальні ж набувають протилежного значення тільки в контексті внаслідок переносного вживання слова. Наприклад, у вислові «Не бійтесь заглядати у словник: це пишний яр, а не сумне провалля» (М. Рильський) завдяки контексту сприймаються як антоніми пари слів пишний — сумний, яр — провалля.

Використання антонімів робить мову виразнішою, багатшою, контрастнішою, дає змогу загострити увагу на певних явищах, виділити їх. Ось як, наприклад, поет різнобічно виявляє своє ставлення до України, бачення свого місця в її житті:

Антоніми використовуються в прислів'ях, приказках, дотепах: «На чорній землі білий хліб родить», «Порожня бочка гучить, а повна — мовчить», «Чужого доброго не гудь, а свого поганого не хвали». На контекстуальних антонімах побудовані деякі іронічні вислови: «Розжалобився, як вовк над поросям — від'їв ніжки та й плаче», «Добрий баранчик, та по-вовчому виє», «Такий добрий, що в ложці води втопив би», «Така гарна, що як вигляне у вікно, потім собаки на те вікно три дні гавкають». Антоніми входять до складу багатьох фразеологізмів: ні живий ні мертвий; ні холодно ні жарко; ні туди ні сюди; ні в сих ні в тих; і сміх і гріх; рано чи пізно; наліво і направо; пройти крізь вогонь і воду; змінити гнів на милість; ні богові свічка, ні чортові кочерга.

На антонімії будується такий стилістичний засіб, як оксиморон, коли свідомо поєднують протилежні за змістом поняття, які разом дають нове уявлення: без надії сподіватися, солодкий біль, небезпечна безпека, дзвінка тиша, живий труп, бідний багач, щасливе горе. Наприклад:




#Article 75: Іменник (1006 words)


Іме́нник — самостійна частина мови, що має значення предметності, вираженої у формах роду, числа і відмінка, відповідає на питання хто? або що?. В українській мові, яка належить до флективних синтетичних мов, іменник є змінною частиною мови, загалом, в інших мовах іменник може не змінюватися.

Іменники, що відповідають на запитання хто?, об'єднуються у семантичну групу назв істот.

Решта іменників відповідає на запитання що? і складає групу назв неістот.

Граматичне поняття істоти/неістоти не збігається з поняттям живого/неживого в природі.

Назви істот і неістот розмежовуються за допомогою запитань:

Загальний іменник — це назва, що є спільною для ряду однотипних істот, предметів, явищ, понять. Наприклад: хлопець, газета, критика, простір, час, добро, пароплав, обід.

Власний іменник — це індивідуальна назва одного з ряду однотипних предметів чи одного існуючого.

Це прізвища, імена, по батькові людей, клички тварин, географічні та астрономічні назви, назви державних посад, установ, свят, книг, журналів тощо. Іменники, які є власними назвами характеризуються тим, що пишуться з великої літери, мають або тільки однину (Дунай, Львів), або тільки множину (Карпати, Черкаси).

Власні і загальні назви різняться граматично і орфографічно. Власні назви мають одну форму числа і пишуться з великої літери: Суми, Орел, Земля, Урал.
Іменники, що відповідають на питання хто?, об'єднуються в семантичну групу назв істот. Сюди належать: назви людей (хлопець, дядько, бабуся, дочка, дитя, мандрівник, інженер, професор, балерина, Микола, Олеся); назви тварин, птахів (ведмідь, лось, козуля, корова, вівця, Рябко, Мурчик, журавель, чапля, півень, індик, качка, синиця, снігур); назви міфологічних істот (лісовик, змій, відьма, русалка); назви померлих (мрець, покійник, небіжчик); назви карт, шахових фігур (валет, пішак) та ін.

Решта іменників відповідає на питання що? і становить групу назв неістот: земля, острів, будинок, думка, мрія, питання. До цієї групи належать також іменники, що позначають сукупності людей, тварин тощо: юрба, натовп, загін, армія; зграя, табун, рій.

Поділ іменників на ці дві групи має формальне вираження. В іменників — назв істот форми знахідного відмінка однини і множини чоловічого роду збігаються з формами родового відмінка, а неістот — із формами називного відмінка: бачу (кого?) брата, братів; шукаю (кого?) помічника, помічників; знаю (кого?) сусіда, сусідів; але бачу (що?) автомобіль, автомобілі; шукаю (що?) рукопис, рукописи; знаю (що?) вірш, вірші. Для іменників жіночого і середнього роду така диференціація характерна тільки у формі знахідного відмінка множини: бачу (кого?) сестер, каченят, але бачу (що?) картини, вікна.

Серед іменників виділяють назви загальні і власні. Узагальнене найменування ряду однорідних, однотипних предметів, істот, явищ є назвою загальною (корабель, підлога, письменник, сусідка, сніг, ожеледиця). Власні назви — це найменування одиничних предметів, істот чи явищ, виділених із однотипного ряду, або найменування чогось (чи когось), що (чи хто) є єдиним, неповторним. Наприклад: Олена, Іван, Суми, Україна, Стожари, Європа, «Всесвіт» (журнал) тощо. Власні назви завжди пишуться з великої літери.

Іменники поділяються й на інші семантико-граматичні групи, що залежить від особливостей їх лексичного значення. В основі такого поділу, як правило, лежить протиставлення за якоюсь ознакою (назви конкретні — абстрактні, одиничні — збірні, предметні — речовинні та ін.).

Іменники — назви предметів, явищ навколишньої дійсності, що пізнаються органами чуття людини, називаються конкретними: сніг, книга, гребінь, квітка, Сиваш.

Абстрактні іменники не мають конкретного лексичного значення, а називають поняття, явища, властивості, які не можна сприйняти органами чуття: читання, простота, сум, виховання. Характерною ознакою абстрактних іменників є суфікси -ість, -ств(о), -зтв(о), -цтв(о), -анн(я), -изм, -ізм, -їзм: прикрість, убозтво, навчання, класицизм, героїзм. Абстрактні іменники вживаються переважно у формі однини.

Збірні іменники є назвами сукупності однакових чи подібних предметів, що сприймаються як єдине ціле: братство, козацтво, гарбузиння, гайвороння, зілля, бадилля. Збірні іменники не мають форми множини.

Іменники зі значенням речовинності називають однорідну речовину: тісто, молоко, залізо, кисень, папір, камінь, цемент. Речовинні іменники можуть мати форму тільки однини (азот, горох, бузина, срібло) чи множини (дріжджі, гроші).

Слова, що позначають назви, співвідносні з конкретними речами, властивостями, діями, називаються конкретними. Це назви, які позначають реалії, що можна пізнати органами чуття.

Слова, які позначають назви процесів, ознак, властивостей, що не належать до якихось конкретних предметів і мисляться поза зв'язком з ними, називаються абстрактними (від  — відтягнення, відвернення). Це іменники, які називають поняття, що не мають реального втілення (хоч виникнення та існування їх неможливе без такої реальності), тобто вказують на стан (сон, тиша), почуття (кохання, ненависть), процес (хід, біг), якість (чорнота, ясність), риси характеру (доброта, злоба, вихованість), різні вияви інтелектуального рівня людини (знання, розум), відносини між особами, народами (дружба, мир), поняття етикету (вітання), є науковими та виробничими термінами.

З-поміж абстрактних іменників виділяються :

Іменники, які позначають сукупність однакових або подібних предметів, що сприймаються як ціле, називаються збірними. Найчастіше таку сукупність створюють назви істот, рослин, та ін.: молодь, дітвора, деканат, березняк, листя, коріння. Вони не мають форми множини, через те, що виражають об'єднання багатьох предметів, які не підлягають лічбі. Проте в них є рід і словозміна. Їх легко розрізняти за суфіксами :

Деякі збірні іменники утворилися без суфіксів: хмиз, юнь, молодь.

До збірних не належать:

Приклади: група, загін, рій, ліс, народ, полк, екіпаж та ін.

Речовинні іменники називають речовину.

Речовина, як відомо, рахунку не підлягає, її можна лише виміряти і вже потім порахувати одиниці вимірювання. Тому, речовинні іменники вживаються лише в однині.

Більшість іменників української мови змінюється за числом, належать до одного з трьох родів і змінюються за відмінками. За відмінюванням іменники української мови поділяються на 4 відміни.

Більшість українських іменників мають як однину, так і множину: дівчина — дівчата, книга — книги, село — села.

Окрему групу іменників складають такі, що мають лише однину (singularia tantum): Україна, щастя, гордість.

Іменники, які мають тільки множину утворюють групу pluralia tantum: Карпати, штани, ножиці.

В діалектах української мови та в архаїчній мові збереглася двоїна: руці, нозі.

В українській мові всі іменники, що мають однину, належать до одного з чотирьох родів: чоловічого, жіночого, середнього або спільного.Рід іменника не змінюється на відміну від роду інших частин мови: прикметників, займенників, числівників.

В українській мові іменник має сім відмінків. Відмінювання іменників служить для встановлення функції іменника в реченні й здійснюється за допомогою зміни закінчень та прийменників. Відмінювання характерне також для інших флективних мов, хоча кількість відмінків у різних мовах може бути різною.

В українській мові всі іменники належать до однієї з чотирьох відмін — груп іменників із спільними правилами утворення відмінків.

У реченні іменник може виконувати функції підмета, додатка, іменної частини присудка, неузгодженого означення та обставини.




#Article 76: Прикметник (633 words)


Прикме́тник — самостійна частина мови, що виражає ознаку предмета, граматично виявлену в категоріях роду, числа і відмінка та відповідає на питання який? яка? яке? які? чий? чия? чиє? чиї?

Прикметники можуть субстантивуватися, тобто вживатися у значенні іменників, у цьому разі їх називають субстантивованими.

Дуже близькою частиною мови є дієприкметник, який грає аналогічну роль у реченнях.

Праіндоєвропейські прикметники були дуже близькі до іменників і мали схоже відмінювання. У праслов'янській мові вже існували два типи прикметників: неповні (невизначені, іменні) і повні (визначені, займенникові), причому другі являли собою сполучення невизначених з формами вказівного займенника *jь («той», «він»). Визначені прикметники вживалися для позначення конкретного, вже згаданого предмета з цією ознакою, а вказівний займенник, таким чином, грав роль визначеного артикля. Аналогічним чином утворюються визначені прикметники і в балтійських мовах; припускають, що ця система сформувалася ще в балтослов'янській період.

Така ж система існувала у давньоруській мові: невизначені прикметники відмінювалися як іменники, визначені утворювалися доданням відмінкових і родових форм займенника *jь ( — «він», «той»,  — «вона», «та»,  — «воно», «те»). Від форм невизначених прикметників походять сучасні короткі і деякі повні стягнені прикметники, від визначених — повні нестягнені.

Відмінювання невизначених прикметників було аналогічно відмінюванню іменників: чоловічого роду за типом відмінювання на *-ŏ (твердий і м'який підтипи), середнього роду — теж за типом на *-ŏ (твердий і м'який підтипи), жіночого — за типом на *-ā- (твердий і м'який підтипи). Збереглися також релікти того, що деякі прикметники колись відмінювалися як іменники типів на *-ĭ і *-ŭ. Останні (на *-ŭ) перейшли у тип відмінювання на *-ŏ, отримавши формант *-kъ. Закінчення невизначених прикметників аналогічні закінченням іменників:

Визначені прикметники відмінювалися по-різному: 1) за відмінками змінювалися і іменна, і займенникова частини (); 2) змінювалися і іменна, і займенникова частини, але остання приєднувалася до першої в стягненій формі (); 3) іменна частина у вигляді основи прикметника залишалася незмінною, до неї приєднувалася змінювана форма займенника (). Пізніша парадигма визначених прикметників сполучує другий і третій варіанти.

У таблиці наведені давньоруські форми визначених прикметників і похідні від них сучасні українські на прикладах добрий (твердий варіант) і синій (м'який варіант). Роздільне написання іменного прикметника із займенником-закінченням дане для наочності: у давньоруських пам'ятках звичайним було написання разом.

Однина

Множина
У множині форми чоловічого, жіночого і середнього родів збігалися у всіх відмінках, окрім називного та знахідного.

Двоїна
У двоїні визначених прикметників, як і в іменників, існували лише три відмінкові форми: називно-знахідного, родово-місцевого і давально-орудного відмінків. За родами прикметники розрізнювалися лише в називно-знахідному відмінку, причому форми жіночого збігалися з формами середнього.

У сучасній українській форми двоїни не вживаються, але припускається вплив двоїни жіночого та середнього роду на утворення сучасного закінчення множини -і (
Більшість прикметників української мови функціонує у повній (змінній) формі, і лише незначна кількість прикметників чоловічого роду поряд із загальновживаною повною має коротку (незмінну) форму: ясен, дрібен, зелен, повен, славен, красен, винен, потрібен, певен, годен, ладен, рад та ін. За походженням короткі форми являють собою колишні іменні (невизначені) прикметники. У сучасній українській прикметники в короткій формі мають нульове закінчення (повен 
Повна форма
Повні форми прикметників існують у двох різновидах: стягненій і нестягненій формах.

Префіксальним способом прикметники утворюються від: а) прикметників: сильний — пресильний; високий — невисокий;
б) іменників (із прийменником без): без меж — безмежний; без крил — безкрилий.

Суфіксальним способом прикметники утворюються від: а) іменників: сон — сонний; книга — книжний, книжковий;
б) прикметників: білий — біленький, білесенький, білісінький, білуватий; тісний — тіснуватий;
в) дієслів: гнути — гнучкий; брати — беручкий; пекти — пекучий;
г) прислівників: тут — тутешній; вчора — вчорашній.

Префіксально-суфіксальним способом прикметники утворюються від іменників: без талану — безталанний; при школі — пришкільний.

Основоскладанням утворюються прикметники від: а) двох прикметників: кислий і солодкий — кисло-солодкий; світлий і синій — світло-синій;
б) сполучення іменника і прикметника або числівника: довгі ноги — довгоногий; сільське господарство — сільськогосподарський.

Складносуфіксальним способом (складанням основ з додаванням суфікса) утворюються прикметники від словосполучень: п'ятнадцять років — п'ятнадцятирічний, десять поверхів — десятиповерховий, лівий бік — лівобічний.




#Article 77: Числівник (1269 words)


Числі́вник — самостійна частина мови, що позначає кількість предметів або їхній порядок при лічбі та відповідає на питання скільки?, котрий?
ń̥

Числівники за значенням поділяються на кількісні та порядкові. Кількісні бувають збірні, дробові, неозначено-кількісні і власне кількісні.

Українські числівники змінюються за відмінками, деякі — за родами та числами.

За значенням і граматичними ознаками числівники поділяються на кількісні та порядкові. Кількісні числівники означають одне число або кількість і відповідають на питання «скільки?» (три, одинадцять, тридцять чотири, семеро, три восьмих). Питомою ознакою кількісних числівників є те, що більшість з них (за винятком слів один, тисяча, мільйон і вище) не мають числа і родових форм. Порядкові числівники означають порядок предметів при лічбі та відповідають на питання «котрий?», «котра?», «котре?», «котрі?» (третій, одинадцята, тридцять четверте, двадцяті). З граматичного погляду, порядкові числівники ближчі до прикметників і мають спільну з ними словозміну.

Українські числівники за способом утворення поділяються на прості, складні й складені. Простий числівник має один корінь. Складний числівник має два корені. Складений числівник складається з кількох слів.

Числівник у праслов'янській і давньоруській (давньоукраїнській) мовах був семантичною (назви чисел), а не граматичною категорією. Граматично слова  були прикметниками, що відмінялися за родами й відмінками (а  також за числами) і сполучалися з іменником у однині (), двоїні (, також ) або множині (, ).

Слово  змінювалося і за родами, і за числами. Парадигма відмінювання його було аналогічною парадигмі займенника . Форми двоїни і множини вживалися рідко.

Слово узгоджувалося з наступним іменником ().

Прикметник  змінювався за родами (), як і  (), перші були формами чоловічого, другі — жіночого та середнього роду (цим дещо відрізнялися від сучасних українських форм).

Прикметники  також мали родові форми (), причому перші форми були формами чоловічого, другі — жіночого та середнього родів.

Прикметник  відмінювався як форма двоїни займенника: називний у нього збігався зі знахідним, родовий — з місцевим, а давальний — з орудним. Прикметник  відмінювався як форма множини іменника з основою на *-ĭ (аналогічно ),  — як форма множини іменника з основою на приголосний (аналогічно ).

Після  вживалися форми називного відмінка двоїни (). Після  — вже форми множини (), що узгоджувалися з ними в роді. Відмінювалися у цих сполученнях обидва складових. Сучасні слов'янські мови зберегли родові форми числівників «один» і «два» (один, одна, одне, одні, два, дві), але в сучасній українській форма середнього роду числівників два і оба збігається не з формою жіночого, а з формою чоловічого. Числівники «три» і «чотири» втратили рід у всіх слов'янських мовах, причому для першого словенська мова зберегла лише форму чоловічого (trije), інші — форму жіночого та середнього (, , , ), для другого форма чоловічого залишилася тільки в російській мові (четыре), у решті слов'янських мов узвичаїлися форми жіночого та середнього (, , , , , ).

Слова для позначення чисел від 5 до 10 були вже іменниками. З огляду на особливості відмінювання 5-9 були жіночого роду, які відмінювалися як звичайні іменники з основою на *-ĭ (аналогічно ) і були близькі за значенням до сучасних «п'ятірка», «шістка», «сімка», «вісімка», «дев'ятка». Після них вживався родовий відмінок множини (). Відмінювалася у цих сполученнях лише перша частина (). Числа від 11 до 99 позначалися комбінацією простих числівників: одинъ на десѧте («11»), дъвадесѧти («20»), пѧть десѧтъ («50»).

Сучасні форми шість, сім пояснюються переходом -е- у закритому складі в «новий ять», а далі в -і-. Форма вісім утворилася від  виникненням протетичного в- і вставного -ь- (що потім перейшов в -е-, «новий ять» і -і-), зникненням редукованого -ь. Окрім того, з'явилися паралельні форми родового, давального і місцевого відмінків на -ьох, -ьом, а форма орудного змінилася під впливом аналогічної відмінкової форми числівників три, чотири.

Слово  було іменником, близьким до значення «десяток/десятка» і в своїй парадигмі поєднувало ознаки іменника чоловічого роду з основою на *-ŏ () та іменника жіночого роду з основою на *-ĭ ().

У східних слов'ян замість четыредесѧть поширилося не пов'язане морфологічно з іншими числівниками слово  («40»), а замість  — . Вони відмінювалися як іменники з основою на *-ŏ.

Слово съто було іменником середнього роду і також відмінювалося аналогічно іменникам на *-o.

У сучасній мові відмінювання слів сорок, дев'яносто і сто значно спростилося: вони мають лише дві відмінкових форми (сорок/сорока, дев'яносто/дев'яноста, сто/ста).

Числа до 1000 позначалися комбінацією сотень, десятків і одиниць: дъвѣстѣ («200», слово съто тут стоїть у двоїні), трисъта («300», слово съто стоїть уже в множині), пѧть сътъ («500»).

Слово тысѧча було іменником жіночого роду і відмінювалося як іменники з основою на *-a. Воно досі зберегло своє іменникове відмінювання і належить до жіночого роду.

Унаслідок занепаду двоїни, з XV—XVI ст. форми множини стали вживатися також при числівнику два (але зі старим наголосом двоїни — два бр́ати), а під впливом конструкцій з два — чотири узгодження поширилося також на вищі назви чисел, але тільки тоді, коли числівник стояв у формі непрямого відмінка (сучасне п'ять слуг, але п'яти слугам). Це викликало також морфологічне вирівнювання і поруч форм давального-місцевого-родового типу п'яти (за зразком трьом-двом тощо) постали форми типу п'ятьом, п'ятьох (з 16 ст.). Отже, зі зникненням категорії двоїни з родовим відмінком стали вживатися іменники після числівників «два», а потім і «три», «чотири» (два слова, три жінки, чотири штуки). У чоловічому роді замість закінчення -а вживається закінчення множини -и (-і), але наголос зберігається як у родового відмінка або колишньої двоїни (два чолові́ки, три бра́ти, чотири си́ни при формах множини чоловіки́, брати́, сини́).

В орудному відмінку за аналогією з формою двоїни (двома) нова форма типу п'ятьма (замість старої пятью) стала єдиною можливою. Унаслідок цих змін, властивих тільки назвам чисел, витворилася для таких слів окрема система відмінювання і синтаксичних зв'язків, що дає можливість говорити про числівник як окрему частину мови. Але ці процеси не закінчені, і такі слова, як «тисяча» або «мільйон» і далі зберігають властивості іменника.

Порядкові числівники не відрізнялися від прикметників. Вони утворювалися від кількісних (). Винятком є  («перший») і  («другий»). Від цих коротких форм утворювалися повні, аналогічно повним формам прикметників: доданням вказівних займенників  (). Відмінювалися  як повні прикметники твердого типу (аналогічно ), а  — як повні прикметники м'якого типу (аналогічно ). При відмінюванні складених порядкових числівників відмінювалася тільки перша частина: .

Слово  пізніше утворило форму вищого ступеня  («більш перший»), від якого й походить сучасне . Давня основа збереглася у словах первісний, первинний, первенець, первісток тощо. Щодо , воно надалі витіснилося колишнім займенником другий, а давній корінь *vъtor- зберігся у словах півтора, півтори (від , буквально — «половина другого», «половина другої»), вівторок (від , буквально — «другий день тижня»), вторувати, вторити («співати або казати другим»), повторювати, повторяти («робити другий раз»), вторинний.

Відмінювання багатьох дробових числівників було аналогічне відмінюванню іменників. Числівник  відмінювався як іменник з основою на *-ŭ, числівники  і  — як іменники з основою на *-ĭ, числівники  і  — як іменники з основою на *-ā.

Збірні числівники рідко трапляються в давньоруських пам'ятках, тому відновити систему їх відмінювання утруднено. Найбільш уживаними були , а такі як  відмічені в незначному числі випадків.

Нечисленні приклади свідчать про те, що вони почасти відмінювалися як іменники, почасти як займенники. Вони мали форму числа, що узгоджувалися з іменником:  («подвійне нарікання») ; . Пам'ятники писемності відбивають таку особливість збірних назв, як вживання їх у ролі іменників, насамперед це стосується слів : .

Слово  одні мовознавці тлумачать як займенник, другі — як кількісний числівник, треті — як збірний. Така розбіжність у визначеннях пов'язана з семантикою і вживанням цього слова. Зв'язок цього слова зі збірним числівниками полягає в тому, що виникнення його нових форм йшло під впливом збірного числівника .

У сучасній мові вони втратили окреме відмінювання, форми непрямих відмінків у них збігаються з формами кількісних числівників (двоє — двох тощо).

Англійський числівник — морфологічно незмінна частина мови. У залежності від текстового регістру, дискурсу кількісні числівники можуть позначати точну, неточну, невизначену кількість, а у складі фразеологізмів — десемантизуватися та спустошуватися. Порядкові числівники англійської мови — носії квантитативно-квалітативної семантики, що в умовах контексту набувають додаткових оцінних значень. Спільну з числівниками функцію кількісних атрибутів виконують лічильні слова, вимірювачі.




#Article 78: Дієприкметник (2182 words)


Дієприкме́тник (, від participō — «беру участь») — форма дієслова, що виражає ознаку предмета за дією або станом і відповідає на питання який? яка? яке? які? Дієприкметники можуть виражати ознаку предмета за дією, яку виконує предмет (активні дієприкметники) або яка на нього спрямована (пасивні дієприкметники). Наприклад: за́мкнений, напи́саний, наро́джений, пожо́вклий, посиві́лий.

Дієприкметник поєднує в собі деякі граматичні ознаки як дієслова, так і прикметника, що відбито й в назві: дієприкметник буквально означає прикметник, що діє, перебуває в дії. Із дієслівних рис йому властиві такі: категорія часу (теперішній —  даленіючий, тремтячий; минулий — замерзлий, посивілий), категорія виду й стану (доконаний — прочитаний; недоконаний — народжуваний).
Вид дієприкметника залежить від того дієслова, від якого його утворено. Порівняйте: запланувати — запланований (доконаний вид), планувати — планований (недоконаний вид). Як прикметник, дієприкметник виражає ознаку предмета та змінюється за родами, числами та відмінками. Наприклад, дієприкметник написаний в однині матиме таку ж саму парадигму, що й прикметник твердої групи зелений.

Утім, на відміну від прикметника, який називає сталу, постійну ознаку предмета (зелений сад — сад зелений завжди чи певний відтинок часу), дієприкметник називає ознаку за дією, тобто динамічну (зеленіючий сад — він зеленіє в момент мовлення, зараз)

У реченні дієприкметник, як і прикметник, найчастіше виступає в ролі означення (другорядного члена речення). Наприклад, Долітають завмираючі  музики (І. Нечуй-Левицький). Дієприкметник може субстантивуватися, виконуючи синтаксичну роль підмета та додатка. Наприклад: Завідувач зайшов до кафедри (підмет).

Дієприкметники бувають активні та пасивні.
Активні дієприкметники виражають ознаку за дією, яку виконує означуваний (пояснюваний) іменник: атакуючий загін (тобто загін, що атакує), дозрілий плід (плід, що дозрів).

Пасивні дієприкметники висловлюють ознаку за дією, яка спрямована на означуваний іменник: розв'язана задача (задача, яку розв'язали), пошитий костюм (костюм, який пошили).

Як активні, так і пасивні дієприкметники творяться від дієслів.

Активні дієприкметники тепер творяться лише від неперехідних дієслів. Активні дієприкметники мають форму теперішнього й минулого часу. Активні дієприкметники теперішнього часу недоконаного виду творяться від дієслівної основи теперішнього часу недоконаного виду (основа утворюється відкиданням закінчень -ать (-ять) і -уть (-ють) у дієслів у третій особі множини теперішнього часу) за допомогою суфіксів -уч- (-юч-) для дієслів, які належать до І дієвідміни, і суфіксів -ач- (-яч-) для дієслів ІІ дієвідміни. Наприклад: керувати → керу|ють → керу- + -юч- і закінчення -ий = керуючий; лежати → леж|ать → леж- + -ач- і закінчення -ий = лежачий.

Активні дієприкметники минулого часу доконаного виду творяться від основи інфінітива (така основа утворюється відкиданням суфікса -ти) дієслів доконаного виду за допомогою суфікса -л-. При цьому суфікс основи -ну- в процесі словотворення випадає. Наприклад, посивіти → посиві|ти → посиві- + -л- і закінчення -ий = посивілий.

Пасивні дієприкметники тепер творяться лише від перехідних дієслів. Пасивні дієприкметники доконаного та недоконаного виду творяться від інфінітивної основи за допомогою суфіксів -н-, -ен-, -єн- і -т-. Наприклад: бити → би|ти → би- → + -т- і закінчення -ий = битий. Інші приклади: записаний, прочитаний, принесений, заклеєний, митий, шитий.

На відміну від прикметників, дієприкметники не мають короткої форми. Порівняйте короткі форми прикметників: дрібен, повен, зелен, ясен та ін.

Дієприкметники відмінюються так само, як прикметники твердої групи: за родами (в однині), числами і відмінками. Для прикладу порівняємо відмінювання прикметника вічний і пасивного дієприкметника керований.

Однина

В українських дієприкметниках, утворених за допомогою суфіксів -н-, -ен- (-єн-) завжди пишемо одну літеру н. У російській же мові часто пишуть дві н. Порівняйте рос. написанный, прочитанный, сделанный і укр. написаний, прочитаний, зроблений.

У прикметниках дієприкметникового походження в наголошених суфіксах -анн- (-янн-), -енн- (-єнн-) пишуть дві букви н: невблага́нний, нездола́нний, недоторка́нний, неоціне́нний. Від таких прикметників слід відрізняти дієприкметники з наголосом на корені (неоці́нений), у яких пишуть одну н. Крім того, вони відрізняються значенням: прикметник неоціненний означає «якому не можна скласти ціни; дуже цінний», а дієприкметник неоцінений — «той, якого ще не оцінили».

Дієприкметниковим зворотом називають дієприкметник разом із залежними від нього словами. Дієприкметниковий зворот у реченні завжди виконує роль поширеного означення. Наприклад, Море мовчало зовсім, приспане тихою ласкою ночі (Дніпрова Чайка). У наведеному реченні дієприкметниковим зворотом є приспане тихою ласкою ночі, де дієприкметником виступає слово приспане. Дієприкметниковий зворот може стояти як перед означуваним словом (препозиція), так і після нього (постопозиція). Від цього залежить вживання при ньому розділових знаків, а саме коми. Якщо дієприкметниковий зворот стоїть після означуваного слова (іменника), то цей зворот на письмі виділяють комою (або комами), а в усному мовленні — паузою та інтонацією: Безмежний степ, укритий снігом, спав (М. Старицький). Дієприкметниковий зворот, що стоїть перед означуваним словом, комами зазвичай не виділяють: Край моря сонце золотить укриті лісом гори (Н. Забіла).

Дієприкметниковий зворот у реченні може стояти не безпосередньо після пояснюваного слова, а бути відділеним від нього іншими членами речення. У такому разі його відокремлюють комами: Ходить хмараОзначуваний іменник у ролі підмета над березами, блискавками підперезанаВіддалений дієприкметниковий зворот (В. Кочевський).

Питання вживання активних дієприкметників у сучасній українській літературній мові досі залишається складним і дискусійним. Одні вчені вважають ці форми такими, що не властиві українській мові, а тому заперечують їхню нормативність. Інші вважають, що в певних випадках активні дієприкметники потрібні. У граматиках зазначено, що активні дієприкметники вживають зрідка, на відміну від російської мови, у якій активно використовують дієприкметники теперішнього часу старослов'янського походження на -щ(ий) (наприклад, знающий, пишущий, читающий).

Один з перших дослідників української мови, О. П. Павловський, писав у 1818 році:  Галицький мовознавець І. Г. Верхратський у статті з серії «В справѣ народного языка» обстоював доречність вживання дієприкметників у літературній мові:
 А. Ю. Кримський у статті «Про нашу літературну мову» (написану як реакція на низку статей «У справі народного языка»), писав:
 На думку Б. Д. Антоненка-Давидовича, дієприкметник часто можна замінити дієслівним зворотом чи прикметником.

Російські активні дієприкметники залежно від контексту потрібно перекладати українською або іменниками (Заведующий зашел в кабинет → Завідувач зайшов до кабінету), або прикметниками (действующие законы → чинні закони), або означальними реченнями (Дети, сидящие за партами → Діти, які сидять за партами). Крім того, в українській мові активні дієприкметники не утворюються від дієслів із постфіксом -ся (грітися, сміятися), як у російській мові. Порівняйте в російській мові смеющийся від смеяться. Російські активні дієприкметники на -ся українською належить передавати описово (смеющийся человек → людина, яка (що) сміється) чи прикметником (розсміяна людина).

На відміну від російської мови, у сучасній літературній українській немає активних дієприкметників минулого часу із суфіксами -ш-, -вш- (). Такі форми в українській мові передають описово, дієслівними зворотами той, що писав, той, що читав. У розмовному мовленні іноді вживають форму бувший, яка, однак, суперечить літературній нормі. Замість неї потрібно вживати колишній. Рідкісні в українській мові й дієприкметники на -мий, які досить поширені в російській мові. (наприклад, ).

Деякі активні і пасивні дієприкметники, утративши такі дієслівні ознаки, як категорія часу і виду, можуть переходити в прикметники (ад'єктивація) або іменники (субстантивація). Низка активних дієприкметників ще в народнорозмовній мові стали означати не динамічну, тимчасову ознаку, а постійну, тобто перейшли в прикметники. Наприклад, стояча вода, пекучий біль. Так, словосполучення стояча вода не означає *вода, що стоїть. Насправді це непроточна вода.

Утім, нерідко буває, що ті самі слова в одних випадках можуть бути дієприкметниками, а в інших — прикметниками дієприкметникового походження. Розрізнити їх досить легко. Дієприкметники можуть мати пояснювальні слова та керувати непрямими відмінками іменників (непрямі відмінки всі, крім називного й кличного). Прикметники — ні. Скажімо, смажена на маслі риба — дієприкметник та смажена риба — прикметник дієприкметникового походження.

Прикметники від дієприкметників іноді розрізняють за наголосом: у прикметників наголос, як правило, припадає на суфікс, а у дієприкметників здебільшого на корінь. Наприклад, пече́на картопля (прикметник, бо наголос припадає на суфікс -ен-) і пе́чена картопля (дієприкметник, тому що наголос припадає на корінь печ-), варе́не м'ясо і ва́рене м'ясо та ін.

Дієприкметники зрідка можуть переходити в іменники, тобто субстантивуватися. У таких випадках вони називають не ознаки предметів за дією, а самі предмети, у реченні виступаючи або в ролі підмета, або в ролі додатка.

Морфологічний розбір дієприкметника, як правило, виконують у такій послідовності:

Мовчить і гнеться, мов жива, В степу пожовклая трава (Т. Шевченко)

У праслов'янській та давньоруській мові були активні і пасивні дієприкметники теперішнього і минулого часу. Аналогічно прикметникам, вони мали повні і короткі форми. Окрім того, існувала ще особлива група активних коротких дієприкметників минулого часу із закінченнями  (так звані l-дієприкметники), вони використовувалися у перфектних конструкціях.

У таблицях наведені приклади відмінювання коротких (іменних, нечленних) форм. Повні (займенникові, членні) форми утворювалися доданням до коротких дієприкметників відмінкових форм вказівних займенників  — аналогічно повним формам прикметників.

Ці дієприкметники змінювалися за відмінками, родами і числами. Відмінювання коротких форм відбувалося за зразком іменників з основою на *-ŏ м'якого варіанту (чоловічий та середній рід) та іменників з основою на *-ā м'якого варіанту (жіночий рід). Характерною їхньою особливістю був суфікс-нарощення  у непрямих відмінках, якого не було в формі називного чоловічого роду — це є наслідком фонетичних законів, чинних у праслов'янській мові.

Давньоруські суфікси дієприкметника  походять від праслов'янських сполучень *-ǫtj-, *-ętj-, що являли собою поєднання тематичного голосного дієслова (*-o-, *-i-) з суфіксом активного дієприкметника теперішнього часу *-nt-, аналогічним дієприкметниковим суфіксам в інших індоєвропейських мовах (пор.  — «того, що несе»,  — «той, що несе»,  — «того, що несе»;  — «той, що народжує»;   *nesǫtji  , *nosintji  *nosętji  . Аналогічне явище відбувалося і в латинській мові, там зазнавали спрощення давні сполучення -nts-: *ferents  ferens («той, що несе»), у той час як у формах непрямих відмінків і в множині випадіння -t- не спостерігається (ferentis, ferentem, ferentēs).

Повні активні дієприкметники теперішнього часу утворювалися аналогічно повним прикметникам: доданням до коротких дієприкметників відмінкових форм вказівних займенників  (наприклад, ). Відмінювалися повні дієприкметники за займенниковим типом (). Сучасні рідковживані форми повних активних дієприкметників теперішнього часу, а також похідні від них прикметники, походять від основи форм непрямих відмінків чоловічого роду і форм жіночого та середнього роду — з суфіксом-нарощенням -уч-/-юч-, -ач-/-яч- (болючий, несучий, рішучий).

Поряд з прикметниками (колишніми дієприкметниками) із суфіксами -ач-, -уч-, в українській мові існує декілька прикметників дієприкметникового походження із суфіксами -ащ-, -ущ- (видющий, значущий, кричущий, цілющий). Ці форми не є питомо українськими, а запозичені зі церковнослов'янської мови, у якій південнослов'янські суфікси  закономірно відповідають східнослов'янським -ач-, -уч-, -юч-. В українській подібних граматичних церковнослов'янізмів небагато, але в інший східнослов'янській мові, російській, південнослов'янські дієприкметникові суфікси стали звичайними суфіксами активних дієприкметників теперішнього часу (висящий, лежащий, стоящий, ходящий), у той час як питомо російські форми із суфіксами -ач-, -уч-, -юч- зараз вживаються лише як прикметники (висячий, лежачий, стоячий, ходячий).

Активні дієприкметники минулого часу утворювалися від основи інфінітива за допомогою суфікса . Як і в дієприкметників теперішнього часу, у формі називного чоловічого роду цей суфікс зникав відповідно до закону відкритого складу.

Повні активні дієприкметники минулого часу утворювались аналогічно до дієприкметників теперішнього часу: доданням до коротких дієприкметників відмінкових форм вказівних займенників . Наприклад, . Відмінювалися такі дієприкметники теж за займенниковим типом:  тощо.

Надалі функція коротких активних дієприкметників теперішнього й минулого часу істотно змінилася: вони втратили рід і здатність відмінюватися, «застигнувши» у формі називного відмінка жіночого роду множини, і утворили нову частину мови — дієприслівник. Сучасні українські дієприслівники теперішнього часу несучи, носячи, минулого часу нісши, носивши являють собою незмінні відмінкові форми давніх дієприкметників , що вже не узгоджуються із іменником, а тільки виражають обставину способу дії. Морфологія дієприслівників минулого часу (колишніх дієприкметників) при цьому дещо змінилася: вони стали сприйматися як форми чоловічого роду однини минулого часу дієслів з прислівниковим суфіксом -ши, тому за аналогією виникли нові форми (прийшовши — замість ).

Повні активні дієприкметники й теперішнього, і минулого часу широко вживалися в староукраїнській мові. Зараз вживання повних активних дієприкметників теперішнього часу істотно обмежене (пануючий, танцуючий), вони частіше є в реченні прикметниками. Замість дієприкметників зазвичай вживають дієслівні звороти (той, що панує, той, що танцує).

Форми активних дієприкметників минулого часу на  в сучасній мові замінили вторинні, утворені від повних форм дієприкметників на  (вцілілий, змарнілий, потемнілий, позосталий), але частіше за все замість них вживають дієслівні звороти (той, що зробив, той, що знайшов). Варіанти з суфіксами -ш-/-овш-/-ивш- вважаються тепер застарілими, але трапляються в творах XIX ст.: «Померші українські городи. Дрегочин! Померший город! Давнє єзуїтське гніздо! Варто подивитись! — говорили мені не раз. …» (Іван Нечуй-Левицький. «Дрегочин та Остріг»); «— А бач?.. не я казав? — пристає до старшини підпивший староста». (Панас Мирний, Іван Білик. «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»).

Дієприкметники на  первісно мали тільки короткі форми і не змінювалися за відмінками. У сполученні з особовими формами дієслова  вони утворювали форми перфекта — одного з давньоруських минулих часів дієслова.

У сучасній мові короткі форми цих дієприкметників перетворилися на форми минулого часу дієслів. Цей процес був пов'язаний з втратою давньоруським перфектом дієслова-зв'язки, а також занепадом інших минулих часів (аориста, імперфекта). Форми двоїни колишніх дієприкметників на  були втрачені, як і родові форми множини.

Окрім того, дієприкметники на  також могли утворювати повні форми приєднанням вказівних займенників  (наприклад,
). Пізніше з них розвинулися нові форми активних дієприкметників минулого часу, витіснивши давні форми на .

Повні форми утворювалися доданням до коротких дієприкметників відмінкових форм вказівних займенників .

У сучасній мові пасивні дієприкметники теперішнього часу на  майже вийшли з ужитку (за рідкісними винятками, наприклад, любимий). Частина з них перетворилися на прикметники (вагомий, видимий, відомий, значимий, любимий, припустимий). Замість давніх пасивних дієприкметників теперішнього часу на  зараз отримали поширення вторинні, утворені від пасивних дієприкметників минулого часу: неоціне́нний — від неоці́нений (при паралельній формі неоціни́мий). Деякі пасивні дієприкметники минулого часу можуть вживатися в значенні пасивних теперішнього (будований, продаваний).

Повні пасивні дієприкметники минулого часу утворювалися доданням до коротких дієприкметників відмінкових форм вказівних займенників  (наприклад, ).

У сучасній українській мові короткі форми не вживаються. Реліктами їх є присудкові слова на -но, -то (хліб посіяно, жито зібрано, посуд вимито), що являють собою колишні форми знахідного відмінка однини середнього роду коротких форм цих дієприкметників.

Від повних форм походять сучасні пасивні дієприкметники минулого часу (принесений, зібраний, вимитий).




#Article 79: Дієприслівник (510 words)


Дієприслі́вник — невідмінювана форма дієслова, яка, пояснюючи присудок, називає додаткову дію. Дієприслівник відповідає на питання що роблячи? що зробивши? Наприклад: мірку́ючи, пи́шучи, чита́ючи, міркува́вши, писа́вши, чита́вши.

Дієприслівник поєднує в собі деякі граматичні ознаки як дієслова, так і прислівника, що відбито й в назві: дієприслівник буквально означає прислівник, що діє, перебуває в дії. Із дієслівних рис йому властиві такі: категорія виду (доконаний — зупинившись, схилившись; недоконаний — говорячи, знаючи), категорія часу (теперішній — знаходячи, виступаючи; минулий — притаївшись, пройшовши). Дієприслівник, як і дієслово, може мати залежні слова. Як і прислівник, дієприслівник не відмінюється (серед дієслівних форм, не відмінюється, зокрема, інфінітив), а також у реченні виконує роль обставини.

Дієприслівник є порівняно «молодою» частиною мови. За походженням дієприслівники теперішнього і минулого часу являють собою колишні короткі форми активних дієприкметників (), що втратили рід і здатність відмінюватися, «застигнувши» у формі називного відмінка жіночого роду множини. Вони більше не узгоджуються з іменником, а тільки виражають обставину способу дії.

Дієприслівник у реченні називає додаткову (другорядну) дію, яка слугує для пояснення головної. Наприклад, «Співають ідучи дівчата» (Тарас Шевченко). У цьому реченні основну дію виражає присудок, виражений особовою формою дієслова співають, а другорядну називає дієприслівник ідучи. Дівчата не просто співають, а співають як (ідучи). Таким чином, у реченні дієприслівник виконує роль обставини способу дії.

Головна дія, виражена присудком, і додаткова, виражена дієприслівником, мають стосуватися лише одного підмета, а не різних. Наприклад: «Ідучи по вулиці, дівчина співала пісню». У цьому реченні основну дію (співала) і додаткову (ідучи) виконує дівчина (граматично — підмет). Тому таке речення є правильним. Натомість у реченні «Ідучи по вулиці, з дівчини злетів капелюх» дієприслівник ужито неправильно, тому що додаткова і основна дії належать різним суб'єктам (виконавцям): додаткова дія стосується дівчини (додатка), а основна капелюха (підмета). Якщо розуміти це речення буквально, то, виходить нонсенс: капелюх ішов і впав. Таким чином, у реченні дієприслівник недоречний. Речення слід відредагувати так: «Коли дівчина йшла по вулиці, з неї злетів капелюх».

Як усі форми дієслова, дієприслівник має категорію виду: доконаний і недоконаний.

Дієприслівник разом із залежними словами утворює дієприслівниковий зворот, який у реченні виступає в ролі поширеної обставини. На письмі дієприслівниковий зворот найчастіше відокремлюють комами: 1) якщо дієприслівниковий зворот стоїть на початку речення, то кому ставлять після нього: Не дочекавшись обіду, (!) хлопчик з дівчатками зібрались додому (Борис Харчук); 2) якщо дієприслівниковий зворот стоїть в середині речення, то його відокремлюють з обох боків: Мешканці, (!) виставивши голови з віконечок, (!) ведуть розмови (Володимир Винниченко); 3) якщо дієприслівниковий зворот стоїть в кінці речення, то кому ставлять перед ним: Уважно слухали селяни, (!) занімівши в різних позах (Андрій Головко).

Не відокремлюють комами дієприслівниковий зворот, якщо в реченні він є фразеологізмом і стоїть безпосередньо після присудка: Він біг не чуючи ніг; Олена працювала не покладаючи рук.

Крім того, зазвичай відокремлюють не лише дієприслівниковий зворот, а й одиничний дієприслівник. Наприклад, Повечерявши, полягали спати (Панас Мирний).

Утім, якщо одиничний дієприслівник безпосередньо стоїть після присудка та відповідає на запитання як?, то його не відокремлюють. Наприклад, СпіваютьПрисудок ідучиОдиничний дієприслівник дівчата (Тарас Шевченко); Вона сиділаПрисудок замислившисьОдиничний дієприслівник (Юрій Яновський).

Морфологічний розбір дієприслівника, як правило, виконують у такій послідовності:

Не піймавши на крадіжці, не кажи, що злодій (Народна мудрість).




#Article 80: Міфологія (4955 words)


Міфоло́гія, або мітоло́гія, ( від  — переказ та  — слово; виклад стародавніх сказань, переказів) — сукупність пов'язаних міфів певних людських спільнот. Архаїчні міфи здебільшого елементарні за змістом, позбавлені зв'язної фабули та не утворюють чітких міфологій. З розвитком суспільств міфи перетворюються на розгорнуті розповіді, пов'язуються один з одним, утворюючи цикли. Сукупність міфів складає основу міфологічного світогляду, який притаманний як для первісного суспільства, так і для, певною мірою, сучасного.

Прийнято розрізняти вищу міфологію, яка є результатом цілеспрямованої міфотворчости служителів культу чи представників влади, включає міфи про богів, створення світу, соціальний устрій, і нижчу, поширену серед народних мас, яка пояснює світ і місце людини в ньому на побутовому рівні.

Міфології в різних аспектах вивчаються релігієзнавством, етнографією, культурологією, філософією, літературознавством, лінгвістикою. У такому разі під міфологією також розуміється наукове вивчення міфів.

Міфологія первісних суспільств у сучасній науці розглядається як система пояснень (за допомогою конкретних міфів) світобудови, місця людини в ній, подібно до того, як для сучасного суспільства притаманне наукове пояснення. Так, за словами Клода Леві-Строса «…в міфологічному мисленні працює та ж логіка, що й у мисленні науковому, і людина завжди мислила однаково добре».

Будучи логічною, але символізованою, міфологія для суб'єкта міфологічного мислення постає реальністю. У первісних суспільствах притаманна їм міфологія виконувала ряд соціальних функцій, була базою, на якій вибудовувалася вся система соціальних відносин, задаючи цінності, правила, поняття про добре і зле, гідне і негідне.

У процесі ускладнення соціального, економічного й політичного життя суспільства, міфологія втрачала становище домінуючої системи пояснення світу. Врешті це призвело до появи розвинених релігійних систем, а потім раціоналістичних форм пояснення світу — філософії та науки. Втім, це не означає витіснення міфології, вона лишається присутньою в культурі як система пояснень світу й організації життя суспільства. Так, міфологія структурує релігійні образи у свідомости людини та слугує необхідною складовою релігійної системи. Також окремі міфи й міфології стають основою для фольклорних традицій, художньої творчости.

У техногенній цивілізації існує як видозмінена міфологія архаїчного типу, так і власна. До проявів архаїчної міфології в сучасній культурі зараховують віру в паранормальні явища, НЛО, псевдонаукові вчення, наприклад, про планету Нібіру. В умовах урбанізації розвивається міська міфологія, представлена міськими легендами. При зіткненні з новою областю непізнаного наука породжує свої «гносеологічні» міфи (відкриття марсіанських «каналів», питання про поширеність життя у Всесвіті), які використовує художня творчість, зокрема фантастика.

Системи вірувань, що обґрунтовують і виправдовують панівний або бажаний устрій держави, спрямовують суспільство на досягнення заданих політичних цілей, називаються політичною міфологією. Також виділяються рекламна, корпоративна міфологія.

У контексті художньої творчости сучасна міфологія позбавилася сакральности, проте навколо окремих творів можуть утворюватися своєрідні культи (наприклад, джедаїзм). Системи вигаданих міфів, до прикладу, міфи Ктулху, також називаються міфологіями або вигаданими чи авторськими міфологіями.

Міфологічна свідомість є формою суспільної свідомости, яка сприймає міф як істину і на його основі вибудовує світогляд та різні сфери життя людей. Через міф людина отримує пояснення походження речей, явищ, обґрунтування певних поглядів, так чи інакше «проживає» міф як реальність під час його сприймання.

Міфологічна свідомість характеризується протистоянням науковій раціональности, безпосередністю, невідрефлектованістю світосприймання, що, з одного боку, робить міф вразливим для раціональної критики, з іншої же — виводить його із простору такої (звідси стійкість міфологічних уявлень і труднощі боротьби з ними; для раціонального переконування людина уже повинна допустити, що міфологічне пояснення того, що відбувається, не є єдино можливим і може виявитися недостовірним). Міфологеми стійкі в часі й у різних культурних і соціальних умовах дають різні маніфестації. Міфу протистоїть як наукова раціональність, так і раціональність богословська, властива теїстичним релігіям. Тому не можна ототожнювати міф і релігію, хоча, наприклад, деякі форми релігійности (так звана «народна релігійність») зі сфери теологічно відрефлектованої релігії переходять в область міфології й вторинного міфологічного осмислення догматів, ритуалів, інших релігійних практик.

Звідси виникає актуальність міфологічної свідомости для будь-якої культурної епохи, змінюється лише ступінь її соціальної престижности й сфера поширення. Постійною областю реалізації міфологічної свідомости є повсякденність, де побутування старих і генерування нових міфів є постійним й інтенсивним. Ця міфологія виражається в сучасному фольклорі (міський фольклор, пов'язаний з міською міфологією, псевдорелігійний фольклор, що відображає міфологічну інтерпретацію релігії, професійний фольклор, пов'язаний із професійною міфологією й т. д.). Професійна міфологія є важливою частиною професійної культури поряд із професійною етикою. Побутова міфологія існує по досить старих міфомагічних принципах, наприклад, змішання каузальної й просторово-тимчасової суміжности (звідси походить маса марновірних практик-прикмет, «щасливих», «нещасливих» і ін.). Страхи, включаючи масові, також обумовлені не раціональним аналізом їхніх можливих причин, а міфологічним осмисленням того, що відбувається, й актуалізацією міфологем (наприклад, міфологеми катастрофи).

У соціальних спільнотах, де поширений певний міф, він вважається правдивою історією про події, що мали місце у минулому. Більшість спільнот має два види традиційних історій: «справжні історії» — міфи та «вигадані історії» — байки чи казки. Історія міфу зазвичай відбувається у прадавні часи, коли світ не був таким, яким він є зараз (так званий «міфологічний час»), і пояснює яким саме чином він став таким як тепер, та як виникли ті чи інші предмети, звичаї, соціальні норми, соціальні інститути чи табу. Головними героями міфів зазвичай є боги, надприродні істоти, герої і люди. Як священні історії, міфи задають суспільні норми, тому часто схвалювалися правителями, або священиками, чи людьми, які мали справу з релігією та сакральними практиками.

Для первісного міфу характерні такі риси:

Міфологічні уявлення існували на певних стадіях розвитку практично у всіх народів світу. Це підтверджується як вивченням історії, так і вивченням архаїки сучасних народів, у кожного з яких існує той або інший вид міфології.

Перші спроби систематичного вивчення міфів здійснювалися античними філософами: Платоном, Апполодором, Каллімахом, Евгемером. Так Евгемер вважав, що міфи є оповідями про давніх царів, перебільшено зображених як боги і герої. У XVI столітті англійський філософ Френсіс Бекон в трактаті «Про мудрість древніх» здійснив спробу розшифрувати грецькі міфи як алегорії, у яких відображена світобудова. У першій третині XVIII століття італійський філософ Джамбатіста Віко в трактаті «Підстави нової науки» тлумачив міфи як прояв головуючого естетичного начала над розумовим в процесі осягнення таємниць буття.

Французькі просвітителі Вольтер, Дені Дідро, пояснювали міфологію як результат невігластва первісних людей у спробах пояснення влаштування світу. Гердер розумів міфологію як народну мудрість, представлену в поетичній формі.

Фрідріх Шеллінг досліджував міфи як феномен, що займає проміжне місце між мистецтвом і природою. За теорією братів Грімм, міфи й казки є відображеннями народного духу, однією з найдавніших форм творчости.

У другій половині XIX століття сформувалися два основних напрямки у вивченні й тлумаченні міфів та міфологій:

За версіями прихильників теорії палеоконтактів, яка оформилася в другій половині XX століття, міфи — це історії про події, що реально відбувались і зберігають відомості про діяльність на Землі іншопланетян. Сучасним прикладом міфів в такому вияві є «культ карго».

Окремі міфи міфологій об'єднуються в групи або класи, залежно від основного сенсу або мотиву. Єдиної загальноприйнятої класифікації міфів не існує, оскільки їх поділ умовний. Класифікації створюються для зручності вивчення міфу, для відтворення цілісної картини світу, яку задавала конкретна міфологія. Найбільш поширеною є класифікація Єлезара Мелетинского, який виділяє такі різновиди міфів:

Міфології світу

Цивілізація Шумер, що з'явився в Межиріччі ще в V тис. до н. е. є найдревнішою з відомих нам. Відомості про Шумер дійшли до нас завдяки винаходу ними клинопису. Шумери були стороннім народом, не родинним сусіднім народам Межиріччя, але поступово вони поширили свою культуру на сусідні держави. Із шумерською міфологічною системою пов'язується західносемітська або ханаанська, яка в свою чергу вплинула на аравійську.

Шумерський епос, який дійшов до нас, називається «Епос про Гільгамеша» — збори шумерських міфів, пізніше перекладених на аккадську мову. Таблички з епосом були знайдені в бібліотеці царя Ашшурбанапала. В епосі розповідається про легендарного царя Урука Гільгамеша, його друга дикуна Енкіду і про пошуки секрету безсмертя. Одна із глав епосу, історія Утнапіштіма, який врятував людство від всесвітнього потопу, повторюється в біблійній історії про Ноїв ковчег. Відомий також шумеро-аккадський космогонічний епос «Енума Еліш», також знайдений у бібліотеці Ашшурбанапала, що містить космогонічні міфи Межиріччя, а також Енума Ану Енліль, серія клинописних табличок, складена на рубежі II—I тис. до н. е., що містить близько 7000 астрологічних ознак, зібраних за тисячолітній період спостережень.

Як говорить ця міфологія, на початку був лише прісний океан Абсу і його дружина, солоний океан Тіамат, які змішуючись, породили богів. Абсу вирішив позбутися галасливих дітей, та один з них, Еа (Енкі) вбив батька і разом з богинею Дамкіною породив Мардука. Той знищив військо Тіамат на чолі з Кінгу, а її саму, в подобі чудовиська, убив і зробив з частин її тіла небо і землю, а з крови Кінгу — людей, щоб вони служили богам. Еа з Енлілем впорядкував землю, навчив людей будувати міста і сіяти зерно. Енліль за зґвалтування Нінліль був скинутий до нижнього світу, після чого став насилати звідти хвороби, посухи та інші лиха.

Давньогрецька міфологія є найбільшою й добре вивченою завдяки багатьом творам, що дійшли до нас в оригіналі із часів Древньої Греції, але ці твори не є оригінальними міфами. Історія Грецької міфології сходить до Елладського періоду, тим часам, коли на території Греції ще жили пелазги, пізніше витиснуті ахейцями й дорійцями, які прийшли з материка. В 12 столітті до н. е. греки втратили свою древню писемність, а алфавітний лист з'явився лише в 8 столітті до н. е. Тому навіть такий древній автор як Гесіод лише записував міфологію, що мала багатовікові коріння. Основні боги існували вже в Елладській цивілізації, але подробиць про міфологію цього періоду не збереглося.

У грецькій міфології, порівняно зі східними, мало культових та космогонічних міфів, існує антропоцентризм. Боги віддалені від природних явищ, з якими асоціюються, і проявляють людські слабкости, підкорюються долі. Значне місце займають герої, котрі зазвичай є дітьми богів і людей, і проявляють не лише силу та безстрашшя, а і розум.

Давньогрецька міфологія описувала виникнення світу через появу бога Урана (неба) і богині Геї (землі) з хаосу. Вони породжували богів титанів, гігантів кіклопів і гекатонхейрів, але Уран зненавидів дітей і ховав їх в глибинах землі. Гея підмовила свого сина Кроноса оскопити Урана й покласти край його плодючости. Кронос таким чином позбавив батька влади, але за пророцтвом Геї він сам буде скинений своїм сином. Щоб уникнути такої долі, Кронос пожирав своїх дітей, але Гея сховала від нього Зевса. Той визволив своїх братів і сестер з черева батька і разом з ними виступив проти Кроноса та титанів у битві титаномахії. Зевс ув'язнив батька в Тартарі під землею. Титан Прометей створив людей, навчив їх ремеслам, за що був прикований до скелі. Його брат Епіметей взяв в дружини Пандору, яка відкрила скриньку, куди боги сховали всі лиха світу. Так закінчилася Золота доба і відтоді світ гіршає, повсюди панують чвари, люди мало живуть, слухаючись сили, а не закону. Зевсу судилося бути скинутим своїм сином, та Прометей відкрив це Зевсу і той уникнув долі та в нагороду звільнив титана при допомозі героя Геракла.

Римська міфологія має безліч паралелей з міфологією давньогрецькою, часом це були прямі запозичення, ще з тих часів, коли римляни захопили грецькі міста на італійському узбережжі. Римським правителям було властиве прихильне ставлення до чужих міфологій і релігій, і боги підкорених народів включалися до римського пантеону разом зі своєю міфологією.

До цієї міфології зараховуються міфи території Єгипту, що існували від додинастичного періоду і до прийняття християнства. Основними джерелами вивчення міфологічних уявлень єгиптян є різноманітні гімни богам та записи поховальних обрядів на стінах гробниць. Для єгипетської міфології характерна відсутність цілісности, паралельно могли існувати кілька міфів про те саме явище/особу. Примітно, що вона має численні космогонічні міфи, проте мало, присвячених створенню людини.

Як говорить ця міфологія, на початку з вод Нун з'явився бог Атум у вигляді пагорба, котрий задумав створити світ. У так званій мемфіській версії творення приписується богу Птаху, а в фіванській версії — Амону. Пагорб породив чоловіче начало Шу і жіноче начало Тефнут. Ця пара привела на світ Геба (бога землі) і Нут (богиню неба), а ці двоє народили в свою чергу богів Ісіду, Нефтиду, Осіріса і Сета. Шу підняв Нут над землею і так утворилося небо. Боги створили різних істот, серед яких і людей, та лотос, з якого вийшов бог-сонце Ра і освітив світ. Проте йому доводиться щодня спускатися в підземний Ніл, де він бореться зі змієм Апепом (Апофісом), який протистоїть богам. Сет, бог пустель і зла, одного разу вбив Осіріса, але Ісіда зачала від тіла Осіріса бога Гора, що покарав вбивцю і Осіріс воскрес. Відтоді щороку природа «помирає» і «воскресає», а люди змогли так само воскресати після смерти, якщо дотримуватимуться ритуалів і праведно житимуть. Гор став першим богом-посередником між людьми та іншими богами — фараоном.

Міфологія Індії поділяється на сучасну міфологію індуїзму та давню ведійську, яка склалася наприкінці II тис. до н. е. Також виділяються буддійська і джайністська міфо-релігійні системи, які існують досі. Оскільки територію Індії населяли численні народи, їхні міфології перепліталися, як наслідок міфологія Стародавньої Індії є складною для вивчення.

Витоки ведійської міфології вбачаються дослідниками в праіндоєвропейській міфології, а чітко вона склалася в II тисячолітті до.н. е. Одним з основних джерел міфології Стародавньої Індії є епос «Махабхарата», до якої входить «Рамаяна».

За «Махабхаратою», світ виник з яйця, яке плавало у воді. З яйця вийшов Брахма, котрий розділив яйце, створивши небо і землю з його половин, після чого створив все у світі, в тому числі й богів і людей. Особливістю давньоіндійської міфології є циклічність світу: Брахма створює і руйнує світ впродовж космічних циклів кальп. Світ деградує та відроджується, але врешті-решт гине, потім виникає нове яйце і з нього — новий світ і так безкінечно.

В індуїзмі Брахма творить світ, але не є першою істотою, а його діяльність залежить від Шиви і Вішну. Вішну зберігає світ, а Шива його руйнує. Крім інших богів Брахма створює асурів, які є вічними противниками богів. Центром світу є гора Меру, навколо якої обертаються небесні світила, від неї бере початок ріка Небесний Ганг, яка переходить в Ганг земний. На вершині Меру проживають боги, а під нею — злі сили. За іншою версією центром світу є дерево Ашваттха, яке корінням закріплене у небі, а в кроні розміщені численні площини буття.

Китайська міфологія складається з кількох міфологічних систем, які змішалися до кінця I тисячоліття н. е. З таких систем основними виділяються давньокитайська, міфологія даосизму, буддійська і заснована на місцевих культах. Примітною рисою китайської міфології є історизація персонажів міфів, зокрема під впливом конфуціанства. Як наслідок численні міфічні герої згодом стали сприйматися як реальні історичні особи: імператори, чиновники тощо. Основними письмовими джерелами міфології Китаю є трактати «Шу цзін» та «Шань хай цзін».

Китайська міфологія складна для вивчення через заплутаність, спричинену взаємовпливами численних народів Китаю. Так одна з космогонічних схем зводиться до того, що на початку всесвіт нагадував яйце, наповнене хаосом, в якому утворився велетень Пань-гу. Він розколов яйце, його половинки утворили небо та землю, а з тіла Пань-гу виникли світ і все в ньому, включаючи людей. Також створення людей приписується божеставам Нюй-ва і Фу-сі. Нюй-ва — змієлюдина, створила людей з глини і впорядкувала світ, який роздирали катаклізми. Фу-сі навчив людей ремеслам, полюванню і використанню вогню. За іншою схемою, світ виник з тіла істоти Хунь Дунь, яку боги Шу і Ху вирішили наділити очима, ротом і т. д., та продірявили Хунь Дуня, чим вбили його. Роль верховного божества і владики світу відводилася Шан-ді, який впродовж історії асоціювався також з Небом, Дао або імператором Хуан-ді.

У давньокитайській міфології важливе місце відводиться міфу про потоп, який зображується як водний хаос (а не покарання, як в багатьох інших міфологіях). Приборкання потопу позначає новий етап розвитку світу. Герої Гунь викрадає у Небесного владики чарівну землю, щоб заповнити води, але Небесний владика за це страчує його. Син Гуня Юй займається риттям каналів, облаштовує землеробство, позбавляє землю від злих істот. Відомі численні культурні герої: Фу-сі винайшов рибальські сіті, Сунь-жень — вогонь, Шень-нун — землеробство і торгівлю. Особливе місце у китайській міфології займають образи ідеальних правителів старовини, особливо Яо і його наступника Шуня, часи правління яких були Золотою добою.

Початково розрізнені образи міфології окремих давньокитайських племен і племінних груп поступово складалися в єдину систему, чому сприяв розвиток натурфілософських уявлень. З розвитком даосизму міфологія збагатилася численними образами богів, безсмертних, святих, духів, героїв місцевих культів. У міру проникнення буддизму персонажі цієї релігії стали пов'язуватися з китайськими героями. У середньовіччя відбувалася міфологізація реальних історичних діячів, перетворення їх на богів-покровителів.

Міфологія Японії включає міфи синтоїзму, буддизму, а також народні повір'я. Чимало міфів було записані в хроніці «Коджікі» і «Ніхон сьокі». Зазвичай ці міфи поділяються на три групи: про створення світу (розділення Неба і Землі, появу перших богів, Японських островів), міфи про богів Рівнини Високого Неба, і міфи про сходження на землю прародителя імператорської династії.

У японській міфології немає єдиного творця, з хаосу самі собою виникли боги-камі Аме-но Мінаканусі, Такамімусубі й Камімусубі. За ними виникли менш абстрактні боги, пов'язані природними об'єктами, утворилася неоформлена земля. Завершення космогонічного процесу позначилося появою Ідзанаґі й Ідзанамі, котрі зробили землю твердою. Одружившись, вони створили Японські острови, камі та людей, що їх населяють. Їхня дочка Аматерасу, яка сяяла світлом, отримала у володіння Рівнину Високого Неба та стала богинею сонця і землеробства. Аматерасу дала людям злаки, навчила їх вирощувати та займатися ремеслами. Коли Ідзанамі померла і опинилася в Країні Мороку, Ідзанаґі нажахався від її вигляду і втік. Розгнівана Ідзанамі пообіцяла за це відбирати в людей життя, але Ідзанаґі зробив так, щоб життя завжди перемагало смерть через народження нових людей.

Важливою складовою японської міфології є віра в надприродних істот бакемоно і йокаїв. З проникненням в Японію буддизму сформувалися міфи, які поєднували уявлення синто та буддизму, наприклад, про Сімох богів щастя.

Під германо-скандинавською міфологією розуміється збірна назва міфологій різноманітних германських племен, які проживали на території Європи від приблизно 5 століття до н. е. до прийняття християнства в 10—11 століттях. Ця міфологія відома перш за все за текстами «Старшої Едди» (віршованої) і «Молодшої Едди» (прозової). Оскільки ці джерела оповідають про міфологію скандинавських народів, іноді замість терміну «германо-скандинавська» міфологія вживається просто «скандинавська».

Всесвіт в цій міфології являє собою світове дерево Іґґдрасіль, на середньому рівні якого знаходиться людський світ Мідгард, на вищому рівні — житло богів Асгард і місце відпочинку славних померлих воїнів Вальгалла, а на нижньому — царство мертвих Хель. Асгард з іншими світами поєднує райдужний міст Біфрьост, подорожувати ним можуть тільки боги.

Від змішання холоду світу Ніфльхейм з вогнем Муспелльсхейму виник велетень Імір, що породив перших людей, велетнів йотунів і богів — асів. Аси вбили Іміра, а з частин його тіла утворилися небо, земля і моря. Після цього аси впорядкували всесвіт, розділили його на окремі світи, та приборкали чудовиськ, які загрожували порядку. Одін став верховним богом, але Локі почав сіяти хаос своїми витівками. Відтоді як Локі хитрістю влаштував вбивство сина Одіна, світ став прямувати до свого кінця, в ньому поширилися війни та неправда. Колись настане остання битва богів з силами зла — Раґнарьок, і світ загине. Але кілька богів виживуть і світ виникне з хаосу заново, вже без зла і страждань.

Слов'янською міфологією називається міфологія слов'ян до кінця I тисячоліття н. е. Достовірних відомостей про слов'янську міфологію майже не збереглося, тому що в ті часи в слов'ян ще не було своєї писемности, яка з'явилася лише в 9 столітті разом із християнством, коли місцеві вірування вже почали витіснятися новою релігією. Проте, зі збережених історичних джерел, фольклору, народних традицій та археологічних знахідок можна приблизно судити про слов'янську міфологію. На думку дослідників, у слов'ян не було храмів і розвиненого інституту жрецтва, а були капища й ідоли просто неба. Частина міфічних істот слов'янської міфології (домовики, водяні, лісовики, русалки, змії) відомі до наших днів завдяки казкам і переказам.

Світ за слов'янською міфологією поділений на світ богів і божественних істот Прав, середній світ людей Яв, і світ мертвих Нав. Ці три світи пов'язані через Світове дерево. Пантеон і ролі богів невідомі точно, проте за пантеоном князя Володимира, утвердженому в 980 році, головними божествами виступали: Перун, Хорс, Дажбог, Стрибог, Сімаргл і Мокош. Вважається, що верховним богом був Перун, але богом-творцем був інший бог, ім'я якого достеменно невідоме. За дослідженнями раніших часів, Перуну протистояв Велес в образі змія. Окрім богів, відомі й інші міфологічні персонажі, пов'язані з сімейно-родовим культом (Род) або з сезонними обрядами (Ярило, Купала, Кострома).

Введення християнства поклало кінець офіційному існуванню слов'янської міфології, зруйнувавши її вищі рівні, персонажі яких стали розглядатися як негативні, якщо тільки не були ототожнені з християнськими святими, як Перун — зі святим Іллею, Велес — зі святим Власієм. Нижча міфологія продовжила існувати, зокрема як демонологія, віра в домовиків, лісовиків, чортів.

Ця міфологічна система охоплює міфи різних християнських конфесій. Використання терміна неоднозначне. В самому християнстві нерідко система притаманних йому пояснень світу протиставляється міфам. З іншого боку нерідко вважається, що в формі міфів пояснюються складні релігійні поняття. 

Християнська міфологія формувалася в тісному зв'язку з юдейською та язичницькою міфологіями, що відбито у віруваннях багатьох народів, які впродовж історії прийняли християнство. В них багато елементів раніших міфологій було пристосовано для узгодження з християнством. В центрі християнської міфологічної системи перебуває віра в Ісуса Христа, який прийняв мученицьку смерть як спокутну жертву, що відкрила людям шлях до майбутнього життя, позбавленого страждань.

За основними джерелами, християнська міфологія поділяється на старозаповітну і новозаповітну. Старий Заповіт містить пояснення виникнення та оформлення світу і людини, стародавню історію людства (міфи про Всесвітній потоп, Вавилонську вежу тощо), міфологізовані відображення історичних подій, міфи соціального змісту. Новозаповітна міфологія розгортається навколо особи Ісуса Христа та містить есхатологічні міфи про кінець світу та пов'язані події. Окрім того виділяються похідні міфи католицизму, православ'я, мормонства і т.д.

Походження світу пояснюється цілеспрямованою діяльністю єдиного Бога, котрий, згідно свого задуму, створив також ангелів і людей. Один із ангелів, Люцифер (Диявол, Сатана), загордився та повстав проти Бога разом з частиною ангелів і був переможений. Він спокусив перших людей, Адама і Єву, обіцянкою зробити їх подібними до Бога і ті піддалися спокусі, за що були вигнані з початкового місця перебування, Раю. Як наслідок свого гріхопадіння люди втратили первинний безпосередній зв'язок із Богом і можливість отримати вічне життя. Проте Бог послав у світ свого сина, Ісуса Христа, який померши мученицькою смертю і воскресши, дав людям можливість так само воскреснути для вічного життя з Богом. У певний час (відомий лише Богу) історія світу завершиться, Диявол буде остаточно переможений, а всі люди які коли-небудь жили, пройдуть Страшний суд, в ході якого отримають вічне життя.

Від християнських міфів походять численні легенди європейського середньовіччя (про Вічного жида, святий Грааль тощо), «народні» християнські міфи, поєднані з язичницькими. Християнська міфологія лежить в основі найвизначніших пам'яток європейського мистецтва від середньовіччя й до Нового часу.

Міфологія народів Америки включає міфології Південної та Мезоамерики. Щодо народів Північної, окремо виділяється міфологія північноамериканських індіанців.

Найдавнішим свідченням існування міфології Мезоамерики вважаються знахідки статуеток «богині з косами» у ольмеків. З появою ранньокласових міст-держав, відбувається спеціалізація функцій божеств, зростає їх число. Навколо того чи іншого божества групуються нові міфологічні цикли, як, наприклад, про засновників міст, правлячої династії. У міфології виникають розвинені календарні та есхатологічні міфи.

Казки мають багато подібних рис із міфами та часто розглядаються як профановані міфи. Вони містять, як і міфи, архетипових персонажів (наставник, герой, антагоніст, дарувальник, помічник) та сюжеті ходи (дане завдання, проходження випробувань, надприродне заступництво, боротьба з антагоністом, отримання винагороди). У такому разі виникнення казки пояснюється відривом міфу від життя суспільства з якоїсь причини, його десакралізцією та втратою зв'язку з ритуалом.

Деякі дослідники схильні називати казки однаково важливими для суспільства, як і міфи. Підставою для таких думок слугують, наприклад, подібності між випробуваннями героя казки і обрядами ініціації. Так за словами Мірча Еліаде, казка уявно продовжує ініціацію. Вона сприймається як розвага і вигадка в деміфологізованій свідомости, однак в міфологічній виділяє ті аспекти міфу, які стосуються ініціації. Володимир Пропп звертав увагу на те, що міф відрізняється від казки не за формою, а за функцією. До того ж оцінка історії як казки або міфу часто залежить від культурної належности слухача. Образи та ситуації казок можуть бути вигаданими і не мати спільного з образами та ситуаціями міфології даної культури.

Попри схожість, казка містить суттєві відмінности від міфу. Міф передбачає віру в його істинність, істинність казки не принципова або й відкрито підкреслюється, що вона є вигадкою. Якщо міф існує в міфологічному часі, казка є позаісторчиною. У казці на передній план виступає соціальний аспект дій героя, а не пояснення стосунку героя до створення і зміни світу. Міф описує події, які сталися з конкретними персонажами (Геракл, Зевс) та є унікальними, герой же казки умовний (царевич, Змій; також герой може мати ім'я, як Котигорошко, але в іншій казці з тим же сюжетом фігурувати під іншим ім'ям). Крім того у міфі поведінка героя обумовлена обставинами і його характером, у казці поведінка персонажа зумовлена соціальною моделлю. Кілька міфів можуть бути продовженнями один одного, казка завжди самодостатня і не потребує продовження.

Політична міфологія, як складова сучасної політики, трансформує теоретичні конструкти (наприклад, політичні ідеали, ідеологію в цілому) в світогляд суб'єктів політики і в такий спосіб вмонтовується в її інституційну парадигму (через політичну соціалізацію, політичну комунікацію та легітимацію політики). Політичний міф визначається як цілісне, спрощене, переважно ірраціональне відображення в індивідуальній і масовій свідомости політичної реальности та основних суспільних цінностей; як своєрідний символічний засіб їх інтерпретації, моделювання світу i соціального життя; як інструмент реалізації конкретних політичних завдань: боротьби за владу, її легітимації, утвердження нової політичної ідеології тощо.

Втрачаючи раціональний елемент, особливо в часи соціальних криз, ідеологія підпадає під уплив ірраціональних компонентів і зрештою перетворюється на політичну міфологію. Політичний міф близький до традиційного міфу за методами впливу на суспільну свідомість, оскільки апелює переважно до несвідомого, діє на рівні емоцій, не вимагаючи раціонального критичного ставлення, розраховує на нерефлексивне сприймання і беззастережну віру.

З розвитком цивілізації і культури виникає впорядкована міфологічна картина, де людина постає героєм, а не безсилою перед природою і надприродними силами істотою. На міфології базувалися найдавніші літературні твори, як епоси та античні трагедії. Класичні форми епосу («Одіссея», «Енеїда», «Беовульф», «Пісня про Роланда»), на відміну від архаїчної епіки («Епос по Гільгамеша», «Махабгарата»), спираються на історичні перекази, оповідають не про створення та впорядкування світу, а про заснування і захист конкретних держав.

Цицерон, Квінтіліан і Діонісій Галікарнаський стверджували, що міфологія не відповідає дійсности, але чудово слугує для художнього задоволення і впливу на громадськість. Численні мислителі античности сходилися на думці, що з допомогою міфів у промовах та театрі легше переконувати людей, ніж звичайними повчаннями. Попри те, що міфічних подій ніколи не було, або вони були зовсім інакшими, тобто міфи є неправдою, ця неправда, викладена в мистецтві, може слугувати для блага. Уява і вигадка складають основу поезії і ріднять її з міфом. У ліриків під міфом малася на увазі оповідь взагалі, а вже після цього розумне переконання, повчання. Трагіки Есхіл і Софокл говорили про міф як поетичне слово, логос. Еврипід називав міфом будь-яку вигадку, в тому числі умисний обман, казку, в які вірять діти чи легковірні дорослі. Завдяки творам, що дійшли до нас, ми й знаємо про багатьох героїв давньогрецької міфології. Ці образи полюбилися європейцям своєю об'ємністю, і багато письменників протягом століть знову й знову до них поверталися. Серед популярних досі героїв Едіп, Медея, Федра, Електра, Антігона, Одісей, Прометей і багато хто інші.

У середньовіччя в Європі десакралізація античних і варварських міфів супроводжувалася зверненням до християнської міфології, виник особливий вид літератури з елементами архаїчних міфів, житія святих. Середньовічний роман і поеми значною мірою спиралися на давні уявлення, дохристиянські чи доісламські («Повість про Грааль», «Тристан та Ізольда», «Сірат Антар», «Вамік і Азра»). В X—XII століттях в Японії виникає особливий роман, заснований на казці («Такеторі моногатарі», «Отікубо моногатарі»). У середньовічному романі існує низка архетипових міфологем, такі як: здобуття чарівного предмета в іншому світі, викрадення і повернення жінки, боротьба проти хаосу, цар-жрець, ініціація царя.

За ренесансного гуманізму з передновели середньовіччя, заснованої на казках, анекдотах, виникає новела. У творчости багатьох письменників Відродження художньо використовувалася народна карнавальна культура, переосмислені античні міфи, наприклад, у Франсуа Рабле, Вільяма Шекспіра. У Сервантеса, Аріосто, середньовічний лицарський роман стає об'єктом іронічної інтерпретації. В XVI—XVII століттях виникають «вічні образи»: Гамлет, Дон Кіхот, Дон Жуан. Вони стають зразками для подальших творів, подібно як раніше ними були герої античних трагедій.

Романтична новела стала використовувати фантастичні елементи міфу й казки, мотиви фаталізму. Використання казкової традиції призводить до створення гібридного жанру — романтичної казки-новели. Тік, Брентано, Ейхендорф, Гофман — схрещують новелу і чарівну казку, змінюючи при цьому традиційні мотиви. Так у Гофмана дія розгортається в двох планах — реальному і фантастичному. Фантастичне то протистоїть реальному, то слугує його метафорою. В XIX столітті спостерігається посилення ролі християнської міфології, витіснення її образами, темами, античних. Разом з тим активізувалися ідеї богоборництва, демонізму. Герой-богоборець, палий янгол, стають поширеними персонажами, породжуючи дійсну новітню міфологію. Виникає так званий неоміфологізм, зокрема у Вагнера, що проявляється в прагненні за допомогою архетипових музично-міфологічних лейтмотивів висловити «вічну» проблематику.

У літературі XX століття «міфологізм» виступав як художній засіб, він виявляв вічні й незмінні принципи, приховані у повсякденності. Основні представники міфологічного роману XX Джеймс Джойс і Томас Манн. Так в «Уліссі» Джойса герої зіставляються з міфологічними персонажами гомерівського епосу, буденні предмети постають талісманами і чудовиськами сучасної цивілізації. Міфологічною визначається творчість Кафки за постановку проблеми умов і сенсу людського існування, непоясненних сил, які визначають людське життя.

Двадцяте століття продемонструвало широку ідеологічну, політичну та наукову міфологізацію.У прозі та драматургії у XIX—XX століть сформувалася фантастика в сучасному розумінні, поділившись на фентезі, наукову фантастику та жахи. Такі твори, особливо їх серії, вибудовували вигадані світи, які мали вигадані міфології як наслідування архаїчних міфологій, або ж цілком раціональних пояснень їх влаштування і походження («Володар Перснів», «Сильмариліон», «Пригоди Конана-варвара», «Фундація», міфи Ктулху) тощо. Причини їх популярности вбачаються у великому значенні фантастики як засобу пропаганди, почасти ескапізму від світу, що надто швидко розвивається, та високій виразности фантастики.

Існує тісний зв'язок між міфологічними об'єктами, персонажами, і творами, які їх зображають. Зразковим у цьому плані вважається античне мистецтво з його керамікою, скульптурою і гліптикою, але численні культури створювали власні твори образотворчого мистецтва, що стосувалися міфології. Найдавніші твори, що стосуються міфологічного світогляду й ритуалу, відомі з часів палеоліту і володіли чітким символізмом.

Фактично давнє мистецтво було невіддільним від культу і його твори мислилися як тотожні тому, що вони зображали. Так, на території Межиріччя ідолів божеств годували і обмивали, здійснювали з ними весільні церемонії, ніби ці ідоли були живими істотами.

У пізнішому образотворчому мистецтві виділяється особливий міфологічний жанр, у якому міфологічні образи відділяються від релігійного культу. Часом його зародження вважається античність, а формується він в епоху Відродження. Так, на античній побутовій кераміці V—IV століття зображалися сцени з міфів, нерідко боги й герої малювалися у святковому образі, де вони бенкетують. Зі становленням полісної системи богів та духів символізували колони храмів, а потім виготовлялися і їхні статуї. Страховиська, вирізьблені з каменю, як медуза Горгона, слугували для відлякування злих сил. Але з часом виникають і зображення людей, в тому числі в образах міфічних героїв.

Зображенню міфічних сюжетів і божеств присвячували твори митці епохи Відродження: Леонардо да Вінчі (бюст богині Флори), Сандро Боттічеллі («Народження Венери», «Весна»), Тиціан («Венера перед дзеркалом») та ін.

У символістів міф у мистецтві, в тому числі образотворчому, відроджується як «сум» за релігією. Декотрі мислителі припускали, що мистецтво здатне створити нові форми релігії, більш виразні, ніж християнство чи будь-які інші.

У рамках політичної, ідеологічної міфології, яка сильно розвинулася в XX столітті, набуло розвитку масове, агітаційне мистецтво, монументальні скульптури.




#Article 81: Ревуцький Лев Миколайович (926 words)


Левко Реву́цький  — український композитор, педагог, музичний і громадський діяч. Доктор мистецтвознавства (1941), академік АН УРСР (1957), заслужений діяч мистецтв УРСР (1941), народний артист СРСР (1944), Герой Соціалістичної Праці (1969), лауреат Державної премії СРСР (1941), Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка (1966). Депутат Верховної Ради УРСР 2—5-го скликань.

Народився  року в с. Іржавець в родині почесного громадянина.

Батько — Микола Гаврилович мав непоганого баса та інколи співав дещо з репертуару для цього голосу та грав на скрипці під акомпанемент дружини; мати — Олександра Дмитрівна (дівоче прізвище Канєвська) (1844, Київ — 1906) — до заміжжя шкільна вчителька в селі Іржавець, фольклористка. Вільно володіла французькою та німецькою мовами, набула музичну освіту в пансіоні для панночок села Римарівців Гадяцького повіту в німецького вчителя Блюмеля. Грала на фортепіано (виконувала твори Шопена, сонати Бетховена), збирала місцевий пісенний фольклор. У 1880 році взяла шлюб із Миколою Гавриловичем Ревуцьким. Листувалася з Л. Толстим щодо організації навчання у сільській школі. Ці матеріали в 1930 р. передано Дмитром Миколайовичем Ревуцьким до музею «Ясная Поляна». Коли Лев Толстой був у Бахмачі в маєтку художника Миколи Ґе, відбулося їхнє особисте знайомство.

Дід, материн батько, Дмитро Кіндратович Канєвський, військовий, вийшов у відставку в чині штабс-ротмістра Харківського уланського полку, оселився в Іржавці.

За спогадами самого композитора, у чотири роки він вивчив ноти, у нього проявився абсолютний слух, за що його жартома прозвали Камертоном, з п'яти років навчається гри на фортепіано. З 1898 року Ревуцький з своїм старшим братом Дмитром навчається у Прилуцькій гімназії. В ці роки він знайомиться із шедеврами світової та української літератури, зокрема під час концертів Ревуцький виступав із читанням уривків із «Євгенія Онєгіна» Пушкіна.

У 1913—1916 роках вчився композиції у Київській консерваторії в класі композиції Р. Ґлієра та класі фортепіано у С. Короткевича і Г. Ходоровського. 1916 року Ревуцький паралельно закінчує консерваторію та Київський університет (факультет права).

Лев Миколайович, хоч здобув освіту в духовній семінарії, священиком не працював: був сільським учителем. За дорученням земства проводив постійні спостереження на метеорологічному пункті, систематично готував різні діаграми й статистичні дані.

У 1916—1918 роках перебував в армії, у 1919—1924 роках викладав у школі і керував сільськими хорами в Іржавці і Прилуках. В цей період була написана кантата «Хустина». З 1924 року у Києві, викладач Музично-драматичного інституту імені М. Лисенка, з 1933 року — завідувач кафедри композиції і теорії музики Київської консерваторії, з 1935 року — професор.

Гостро критикований за фортепіанний концерт (1934), Ревуцький обмежив свою композиторську творчість, зосередившись майже винятково на професорській діяльності, редагуванні раніше написаних творів та громадській діяльності у Спілці радянських композиторів України. Він — член оргбюро СРКУ (1932—1939), оргкомітету СК СРСР (1939—1948), голова правління Спілки радянських композиторів України (1944—1948).

Під час Другої світової війни  був керівником кафедри композиції, теорії та історії музики Ташкентської державної консерваторії Узбецької РСР. По закінченню війни — повернувся до Києва і продовжував викладати до 1960 року (серед учнів: Ігор Хуторянський.

Обирався депутатом Верховної Ради України ряду скликань. На 1950-ті роки припадає величезна робота з редагування та підготовки до друку творів М. Лисенка, яку було успішно виконано. У лютому 1969 року у зв'язку з 80-річчям від дня народження та за визначні творчі заслуги Лев Миколайович Ревуцький був удостоєний звання Героя Соціалістичної Праці. 

Помер 30 березня 1977 року, похований на Байковому кладовищі в Києві.

Ревуцький-автор творів великих музичних форм: соната для фортепіано, дві симфонії (друга на теми українських народних пісень 1926, у новій редакції 1940, один з найкращих творів Pевуцького), два концерти для фортепіано. Ці твори написані з тонким знанням виконавчого апарату, одні з перших в українській музичній літературі. Також у творах менших форм (фортепіанні прелюдії, твори для скрипки й віолончелі з фортепіано) Ревуцький дуже оригінальний свіжістю музичної мови й технічними прийомами. Серед вокальних творів відзначається кантата «Хустина», як і прекрасні обробки народних пісень для голосу з фортепіано, в яких особливо цікаві фортепіанні партії, трактовані наскрізь самостійно (окремі збірники «Галицькі пісні», «Сонечко», «Козацькі та історичні пісні»).

Лев Миколайович Ревуцький творчо розвинув методи Лисенка й Леонтовича, які полягали у нерозривному злитті музичного фольклору з досягненнями гармонічного мислення кінця XIX століття. Він збагатив українську музику індивідуальними стилістичними знахідками. Композиторський стиль Л. Ревуцького формувався на основі глибокого й всебічного пізнання національного народного мелосу та перетворення традицій сучасної професійної музики. Творам митця притаманна життєствердна настроєність, ліризм, стриманість, широта і багатство емоцій. Розмірена, виразна мелодика поєднується з напруженою складною гармонікою. Л. Ревуцький розкривав дійсність і в лірико-драматичному, і в лірико-епічному ключах. Його творчість увійшла до золотого фонду української класики (Друга симфонія і фортепіанний концерт — перші значні твори цих жанрів в українській музиці). Значний внесок Л. Ревуцький зробив і в розвиток жанру обробки народних пісень. У його творчій спадщині близько 120 оригінальних обробок.

Разом з Б. Лятошинським Ревуцький вважається найвпливовішим діячем української музичної культури своєї епохи. Випускниками його класу були М. Дремлюга, В. Гомоляка, О. Андреєва, Г. Жуковський, Г. Майборода і П. Майборода, В. Кирейко, А. Филипенко, С. Жданов, А. Коломієць, О. Зноско-Боровський, Л. Левитова, Г. Мірецький, В. Рождественський, Л. Грабовський та ін.

Ревуцький багато зробив для популяризації творчості М. Лисенка. Був редактором 20-томного зібрання творів М. Лисенка, здійснив фундаментальну редакцію опери «Тарас Бульба». Також Л. Ревуцьким здійснена редакція Фортепіанного концерту В. Косенка.

Ім'я Ревуцького носять музичні колективи і заклади, зокрема Муніципальна академічна чоловіча хорова капела імені Л. Ревуцького, музичне училище в Чернігові, загальноосвітня школа в с. Іржавці, дитяча музична школа № 5 у м. Києві, пароплав на р. Дніпро. На честь Л. М. Ревуцького названо одну з вулиць Києва, що знаходиться у Дарницькому районі. Щорічно наприкінці лютого проходить вручення Премії ім. Л. М. Ревуцького Міністерства культури України. В с. Іржавець функціонує Музей-садиба Л. Ревуцького та Д. Ревуцького.

Вокально-симфонічні твори

для голосу з оркестром

для симфонічного оркестру

для фортепіано з оркестром

камерні ансамблі

для фортепіано
Соната, 7 прелюдій, етюди, пісня, гумореска, канон, вальс, 2 етюди, дит. п'єси, транскрипції;

для голосу з фортепіано

для хору з фортепіано

обробки народних пісень (понад 120), зокрема:

Інше




#Article 82: Фразеологія (411 words)


Фразеологія (від грецького phrasis — вираження, logos — вчення) — розділ мовознавства, в якому вивчаються лексично неподільні поєднання слів. Фразеологією називають також сукупність властивих мові усталених зворотів і висловів.

Об'єктом дослідження фразеології як розділу мовознавства є стійкі вислови, їх семантика, структура, походження, роль у мові, взаємозв'язок з іншими мовними одиницями, зокрема словом і реченням.

Фразеологія — сукупність зворотів і висловів (словосполучень, речень), фразеологізмів, властивих тій чи іншій мові.

Одиниця фразеологічної системи називається фразеологізмом (лексико-граматична єдність двох і більше граматично оформлених компонентів).

Особливості фразеологізму:

Фразеологічні зрощення — стійкі, неподільні словосполучення, зміст яких не виводиться із значень слів, що входять до фразеологізму: дати драла, врізати дуба.

Фразеологічні єдності — семантично неподільні і цілісні, але в них семантика частково мотивована значенням слів, що становлять фразеологізм. Єдності не мають такого міцного поєднання, як зрощення: зітерти (розтерти, стерти) на порох (зітерти в порох, на прах).

Фразеологічні сполучення — такі стійкі мовні звороти, в яких один із компонентів має самостійне значення, що конкретизується у постійному зв'язку з іншими словами: нічого в рот не брати (нічого не їсти), брати рушник (свататися).

Класифікація фразеологічних одиниць

В основі вітчизняної концепції класифікації ФО лежить семантична класифікація, яку запропонував російський мовознавець В. В. Виноградов. Він виділив три типи ФО: фразеологічні зрощення, фразеологічні єдності і фразеологічні сполучення.

Фразеологічні зрощення — семантично неподільні ФО, у яких цілісне значення невмотивоване, тобто не випливає із значень компонентів (бити байдики, точити ляси, собаку з'їсти).

Фразеологічні єдності — тематично неподільні одиниці, але цілісне значення їх певною мірою мотивоване значенням компонентів (тримати камінь за пазухою, не нюхати пороху, прикусити язика).

Фразеологічні сполучення — це такі стійкі мовні звороти, які не є «безумовними семантичними одиницями», оскільки характеризуються складовими частинами. Одне слово у фразеологічному сполученні є стрижневим і не може бути замінене іншим, а ті слова, що його характеризують, допускають взаємну заміну чи підстановку (бере досада (зло, страх, жаль); порушити питання (справу, проблему); не сходити з язика (уст).

Зберігши три основні типи фразеологічних одиниць, М.Шанський виділив четвертий тип — фразеологічні вирази, що об'єднують такі стійкі у своєму складі і часто вживані фразеологічні звороти, які є не тільки семантично подільними, але й складаються цілком із слів із вільним значенням: Не все те золото, що блищить; Вовків боятися — в ліс не ходити.

Часто на позначення фразеологізмів можна почути термін ідіома (дехто з мовознавців співвідносить ідіоми із зрощеннями і єдностями). Власне «Словник лінгвістичних термінів» (Д. І. Ганич, І. С. Олійник) трактує цей термін так — стійкий неподільний зворот мови, що виражає єдине поняття, зміст якого не визначається змістом його складових елементів: байдики бити.




#Article 83: Лексикографія (615 words)


Лексикографія (від  та  — словник і  — пишу), словникарство — розділ мовознавства, пов'язаний зі створенням словників та опрацюванням їх теоретичних задач. Відповідно до цього виділяють практичну й теоретичну лексикографію. Тісно пов'язана з лексикологією. Лексикографія виникла з практичних потреб пояснення незрозумілих слів, яке початково здійснювалося у вигляді глос (див. Глосографія), тобто тлумачення написів на берегах і в тексті рукописів книг.

Лексикографія займається словникарським кодифікуванням лексики якоїсь мови в цілому, зокрема її літературного різновиду (також лексики окремих авторів, див. словник мови письменника), чи в частинах близько (діалектні словники), чи ділянкових (термінологічні словники), в діахронному перекрої (історичні словники з простеженням розвитку форм і значень включених слів), з розглядом походження слів (етимологічні словники з розкриттям найдавнішої форми й значення та спорідненості з їх лексемами в інших мовах), з поданням сучасної правописно-наголосової норми слів (правописні й орфоепічні словники), їх уживання у стійких словосполученнях і фразеологізмах (фразеологічні словники) і стилістичного цінування (стилістичні словники); значення слів можуть подаватися тією самою мовою (тлумачні й енциклопедичні словники) або якимись іншими мовами (перекладні, дво- й кількамовні з поданням еквівалентів з інших мов).

Енциклопедичні словники фіксують і пояснюють не слова, а пов'язані з тими чи іншими словами (як назвами відповідних явищ) відомості з різноманітних ділянок знання, мистецтв, виробництв, політичного життя тощо. Тому в енциклопедичних словниках зовсім не мають місця слова таких граматичних категорій, як займенники, вигуки, сполучники, частки; прислівники, дієслова та прикметники подаються у цих словниках лише тоді, коли вони термінологізувались, тобто вживаються для точного вираження спеціальних понять і означення спеціальних предметів.

Є енциклопедичні словники загальні, або універсальні (тритомний «Український радянський енциклопедичний словник», 1986–1987 рр.) і галузеві, або спеціальні («Українська літературна енциклопедія», Т.1, 1988 р.).

Філологічні словники мають кілька основних типів і багато різновидів, але об'єктом описування в них завжди є саме слово. Залежно від типу й характеру філологічного словника, конкретне слово в ньому може розглядатися в одному чи в кількох аспектах, скажімо, з погляду походження чи функціонування протягом певного історичного періоду, правописання, вимови і т. д.

Філологічні словники можуть бути одномовні, двомовні і багатомовні.

Серед одномовних словників найважливішим типом є словник тлумачний. В ньому засобами рідної мови розкривається (витлумачується) значення слова, характеризуються його граматичні й стилістичні властивості, подаються типові словосполучення (речення) і фразеологічні звороти, де вживається слово у відповідному значенні («Словник української мови», Т 1-11, 1970–1980); Словник української мови в 20 томах).

Словник етимологічний — лексикографічна праця, в якій з'ясовується походження слова: розкривається первісне значення, реконструюється найдавніша форма слова, вказується, чи слово запозичене, чи власне українське («Етимологічний словник української мови» у 7 томах).

Словник асоціативний — словник, у якому представлені результати асоціативного експерименту. Статті в А. С. розташовують за алфавітом. Назвою статті в асоціативних словниках служать слова-стимули, після яких наводять викликані ними реакції в алфавітному порядку; реакції з однаковою частотністю упорядковують за алфавітом у межах відповідної групи (Бутенко Н. П. Словник асоціативних норм української мови. — Львів, 1979; Бутенко Н. П. Словник асоціативних означень іменників в українській мові. — Львів, 1989; Мартінек С. В. Український асоціативний словник: У 2 т. — Львів, 2007).

Словник іншомовних слів — словник, у якому розкривається значення іншомовних слів, що ввійшли до лексичного складу рідної мови, і вказується, з якої мови вони засвоєні («Словник іншомовних слів», Довіра, 2000).

Словник історичний — один з різновидів тлумачного словника, в якому подаються слова певної історичної епохи за даними писемних пам'яток, з'ясовується їх значення, наводяться ілюстрації («Словник староукраїнської мови XIV–XV ст.», Т 1-2, 1977–1978).

Словник орфографічний — словник, який подає перелік слів у їх нормативному написанні.

Словник орфоепічний — служить довідником правильної нормативної вимови і нормативного наголосу.

Словник перекладний — словник, у якому реєстрове слово в різних його значеннях перекладається відповідниками іншої мови.

Словник синонімів — у ньому подані ряди синонімів, що групуються навколо стрижневих слів, розташованих в алфавітному порядку.

Словник термінологічний — словник, у якому подана система термінів певної галузі науки, виробництва, мистецтва.

 




#Article 84: Ще не вмерла Україна (920 words)


Як свідчать сучасники, восени 1862 року на одній з вечірок у Павла Чубинського сербські студенти, що навчалися в Київському університеті, співали патріотичну пісню, у якій згадувався цар Душан і в приспіві були слова «срце бије и крв лије за своју слободу» (або «срб се бије и крв лије за своју слободу…»). Чубинському пісня дуже сподобалася, і він раптом подався в іншу кімнату, а через півгодини вийшов звідти з готовим текстом пісні «Ще не вмерла Україна», яку тут же проспівали на сербський мотив. Деякі дослідники вважають, що на написання також вплинули мотиви мазурки , яка згодом стала польським гімном. «Мазурка Домбровського» на той час був популярним серед народів, що боролися за незалежність (уже за кілька місяців після написання вірша Чубинського почалося січневе повстання). Зокрема, на мотив цієї польської пісні словацький поет Само Томашек написав пісню «Гей, Слов'яни», що була гімном Югославії у 1944—2003 роках. Інша відома версія цієї пісні — болгарська «Шуми Марица», яка стала гімном Болгарії у 1886–1944 роках.

Все це сталося у Києві на вулиці Великій Васильківській, 122, у домі купця Лазарєва, де автор квартирував (тепер на тім місці будинок номер 106).

Поширення цього вірша серед українофільських гуртків, щойно об'єднаних у Громаду, сталося дуже швидко. 20 жовтня того ж року шеф жандармів князь Долгоруков дав розпорядження вислати Чубинського «за шкідливий вплив на розум простолюду» («за вредное влияние на умы простолюдинов») на проживання в Архангельську губернію під нагляд поліції.

Перша публікація вірша Павла Чубинського — у львівському журналі «Мета», 1863, № 4. Отримавши поширення на Західній Україні, вірш не пройшов повз увагу релігійних діячів того часу. Один із них, отець Михайло (Вербицький), знаний композитор свого часу, захоплений віршем Павла Чубинського написав музику до нього.

Вперше надрукований у 1863, з нотами — у 1865. Перше публічне виконання відбулось 10 березня 1865 у Перемишлі як завершальний номер концерту, присвяченого Тарасові Шевченку. На платівку вперше записаний у кельнському відділенні «Грамофону» в жовтні 1910 року у виконанні Модеста Менцинського.

Вперше почав використовуватись як державний гімн у 1917 році. У Царській Росії пісня «Ще не вмерла Україна» вперше була опублікована 1908 р. в антології Украінська Муза.

У 1917–1920 рр. «Ще не вмерла Україна» як єдиний державний гімн законодавче не був затверджений, використовувалися й інші гімни.

Ще не вмерла Україна,
І слава, і воля!
Ще нам, браття-молодці,
Усміхнеться доля!
Згинуть наші вороги,
Як роса на сонці;
Запануєм, браття й ми
У своїй сторонці.

Приспів:

Наливайко, Залізняк
І Тарас Трясило
Кличуть нас із-за могил
На святеє діло.
Ізгадаймо славну смерть
Лицарства-козацтва,
Щоб не втратить марне нам
Своєго юнацтва.

Приспів.

Ой, Богдане, Богдане,
Славний наш гетьмане!
Нащо віддав Україну
Москалям поганим?!
Щоб вернути її честь,
Ляжем головами,
Назовемся України
Вірними синами!

Приспів.

Наші браття слав'яне
Вже за зброю взялись;
Не діжде ніхто, щоб ми
Позаду зістались.
Поєднаймось разом всі,
Братчики-слав'яне:
Нехай гинуть вороги,
Най воля настане!

Приспів.

Ще не вмерла Украйна,
І слава, і воля!
Ще нам, браття-молодці,
Усміхнеться доля!
Згинуть наші вороги,
Як роса на сонці;
Запануєм, браття й ми
У своїй сторонці.

Приспів:

Наливайко, Залізняк
І Тарас Трясило
Кличуть нас із-за могил
На святеє діло.
Ізгадаймо славну смерть
Лицарства-козацтва,
Щоб не втратить марне нам
Своєго юнацтва.

Приспів.

Ой, Богдане, Богдане,
Славний наш гетьмане!
Нащо віддав Украйну
Москалям поганим?!
Щоб вернути її честь,
Ляжем головами,
Назовемся Украйни
Вірними синами!

Приспів.

Наші браття слав'яне
Вже за зброю взялись;
Не діжде ніхто, щоб ми
Позаду зістались.
Поєднаймось разом всі,
Братчики-слав'яне:
Нехай гинуть вороги,
Най воля настане!

Приспів.

Гей, не вмерла Україна, і слава і воля.
Ще нам, браття молодії усміхнеться доля.
Згинуть наші вороженьки, як роса на сонці.
Запануєм i ми, браття, у своїй сторонці.

Згорь(?) серця, браття мої, нехай вік лунає.
Нехай згине той навіки, хто волі не знає
І не хоче Україні слави здобувати,
Свободи і щастя, волі пригнобленій дати.

Ще не вмерла Україна, ні слава, ні воля,
Ще нам, браття молодії, усміхнеться доля.
Згинуть наші вороженьки, як роса на сонці,
Запануєм і ми браття в нашій сторононьці.

Приспів:

Та як станем разом, браття, від Сяну до Дону,
В своїм краю панувати не дамо нікому.
Чорне море ще всміхнеться, Дніпро ще зрадіє,
Ще над Галич, Буковину доленька наспіє.

Приспів.

Сильна воля, праця щира ще свого докаже,
В Україні ще ся волі пісонька розляже.
За Карпати відоб'ється, згомонить степами,
України слава стане поміж народами.

Приспів.

З наших предків кожу дерли, на паль їх вбивали,
А таки нас не пожерли вороги зухвалі.
Плила кровця, червонила степи і могили —
Наші груди запалила огнем волі й сили.

Приспів.

Що козацтву не удалось — те нам довершити,
Ворогів десь тільки взялось — треба їх провчити!
Рідний краю, Україно, благослови діти,
Йдем за Тебе, за Єдину боротись, терпіти.

Приспів.

Ще не вмерла Україна, ні слава, ні воля.
Ще нам, браття молодії, усміхнеться доля.
Згинуть наші вороженьки, як роса на сонці,
Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці.

Приспів:

Станем, браття, в бій кривавий від Сяну до Дону,
В ріднім краю панувати не дамо нікому;
Чорне море ще всміхнеться, дід Дніпро зрадіє,
Ще у нашій Україні доленька наспіє.

Приспів.

Приспів.

Ще й не вмерла Україна,
Ні слава, ні воля,
Ще нам, браття молоденькі,
усміхнеться доля (2).

Згинуть наші вороженьки,
Як роса на сонці,
Запануємо ми, браття,
У своїй сторонці.

Панували, добували
Ми своєї долі,
Де той вітер, осталися,
Бо лягли у полі.

Душу й тіло ми положим
За свою свободу.
Ще й докажем, що ми, браття,
Козацького роду.

У 2014 році на ці ж самі слова написав твір для мішаного хору Валентин Сильвестров. Вперше прозвучав у виконанні хору «Київ» у Михайлівському золотоверхому соборі на концерті в рамках XXV фестивалю «Прем'єри сезону» 31 травня 2015.
 
В. Сильвестров. Автор залишив такі спогади щодо створення гімну:




#Article 85: MySQL (675 words)


MySQL — вільна система керування реляційними базами даних.

MySQL був розроблений компанією «ТсХ» для підвищення швидкодії обробки великих баз даних. Ця система керування базами даних (СКБД) з відкритим кодом була створена як альтернатива комерційним системам. MySQL з самого початку була дуже схожою на mSQL, проте з часом вона все розширювалася і зараз MySQL — одна з найпоширеніших систем керування базами даних. Вона використовується, в першу чергу, для створення динамічних веб-сторінок, оскільки має чудову підтримку з боку різноманітних мов програмування.

MySQL має подвійне ліцензування. MySQL може розповсюджуватися відповідно до умов ліцензії GPL. Але за умовами GPL, якщо якась програма використовує бібліотеки MySQL, то вона теж повинна розповсюджуватися за ліцензією GPL. Проте це може розходитися з планами розробників, які не бажають відкривати сирцеві тексти своїх програм. Для таких випадків передбачена комерційна ліцензія компанії Oracle, яка також забезпечує якісну сервісну підтримку. В разі використання та розповсюдження програмного забезпечення з іншими вільними ліцензіями, такими як BSD, Apache, MIT та інші, MySQL дозволяє використання бібліотек MySQL за ліцензією GPL.

MySQL виникла як спроба застосувати mSQL до власних розробок компанії: таблиць, для яких використовувалися ISAM — підпрограми низького рівня для індексного доступу до даних. У результаті був вироблений новий SQL-інтерфейс, але API-інтерфейс залишився в спадок від mSQL. Звідки походить назва «MySQL» — достеменно не відомо. Розробники дають два варіанти: або тому, що практично всі напрацювання компанії починалися з префікса My, або на честь дівчинки на ім'я My, дочки Майкла Монті Віденіуса, одного з розробників системи.

Логотип MySQL у вигляді дельфіна носить ім'я «Sakila». Він був обраний з великого списку запропонованих користувачами «імен дельфіна». Ім'я «Sakila» було відправлено Open Source-розробником Ambrose Twebaze.

В січні-лютому 2008 Sun Microsystems придбала розробника системи керування базами даних MySQL за $1 млрд. Після поглинання у 2009 році Sun Microsystems компанією Oracle Corporation MySQL стала власністю Oracle.

За час розвитку під орудою Oracle дедалі більше відокремлює MySQL від спільноти і робить процес розробки все менш прозорим. Наприклад, повернута практика поставки власницьких розширених функцій в Enterprise-версії MySQL, спостерігається приховування інформації про вразливості, зі складу виключений тестовий набір, закритий доступ до більшої частини системи відстеження помилок та припинено публікація згрупованого логу змін, що дозволяє судити про прив'язку патчів до конкретних змін.

Не зважаючи на те, що версія 4.0 є застарілою, вона все ще має значне розповсюдження. Основні можливості цієї версії:

Рекомендованою версією MySQL на 2005 рік є MySQL 4.1, яка вийшла 27 жовтня 2004 року. Вона містить такі нововведення:

Версія MySQL 5.0 вийшла 24 жовтня 2005 року, у цій версії була значно розширена функціональність, що ставить MySQL в один ряд із комерційними СКБД. Якщо ранішу СКБД MySQL звинувачували у недостатній підтримці стандарту SQL, то із появою п'ятої версії цієї популярної бази даних з'явилась практично повна підтримка стандарту SQL. MySQL 5.0 містить такі нововведення:

Версія MySQL 5.1 продовжує шлях до стандарту . MySQL 5.1 містить такі нововведення:

Maria (починаючи з версії 5.2.x — Aria) — новий тип таблиць MySQL для зберігання даних. Maria являє собою розширену версію сховища MyISAM, з додаванням засобів збереження цілісності даних після краху.
 
Основні переваги Maria.

Гілка MySQL 5.5 містить ряд значних поліпшень, пов'язаних з підвищенням масштабованості та швидкодії, серед яких:

MySQL — компактний багатопотоковий сервер баз даних. Характеризується високою швидкістю, стійкістю і простотою використання.

MySQL вважається гарним рішенням для малих і середніх застосувань. Сирцеві коди сервера компілюються на багатьох платформах. Найповніше можливості сервера виявляються в UNIX-системах, де є підтримка багатопоточності, що підвищує продуктивність системи в цілому.

Можливості сервера MySQL:

MySQL версії 5.1 має 20 відомих серйозних помилок в додаток до 35 дефектів версії 5.0. Критичні помилки іноді не виправляються протягом тривалих періодів часу. Одним із прикладів є критична помилка, що відома з 2003 року.

MySQL показує низьку ефективність при використанні її як сховища даних, це частково пов'язано з нездатністю використовувати декілька процесорів для обробки одного запиту. До того ж, MySQL часто критикують за те, що ця СКБД має розходження зі стандартом SQL щодо трактування NULL значень і значення за замовчуванням.

Продаж MySQL Sun Microsystems у 2008 і наступне поглинання Sun з боку Oracle було несхвально сприйнято спільнотою вільного програмного забезпечення. Незалежними групами, в тому числі навколо колишніх розробників MySQL, були створені відгалуження (форки) проекту, серед яких




#Article 86: PostgreSQL (544 words)


PostgreSQL (вимовляється «Пост-грес-К'ю-ель», або «постгрес») — об'єктно-реляційна система керування базами даних (СКБД). Є альтернативою як комерційним СКБД (Oracle Database, Microsoft SQL Server, IBM DB2 та інші), так і СКБД з відкритим кодом (MySQL, Firebird, SQLite).

Порівняно з іншими проектами з відкритим кодом, такими як Apache, FreeBSD або MySQL, PostgreSQL не контролюється якоюсь однією компанією, її розробка можлива завдяки співпраці багатьох людей та компаній, які хочуть використовувати цю СКБД та впроваджувати у неї найновіші досягнення.

Сервер PostgreSQL написаний на мові C. Зазвичай розповсюджується у вигляді набору текстових файлів із сирцевим кодом. Для інсталяції необхідно відкомпілювати файли на своєму комп'ютері і скопіювати в деякий каталог. Весь процес детально описаний в документації.

PostgreSQL — широко розповсюджена система керування базами даних з відкритим сирцевим кодом. Прототип був розроблений в Каліфорнійському університеті Берклі в 1987 році під назвою POSTGRES, після чого активно розвивався і доповнювався. В червні 1990 року з'явилась друга версія із переробленою системою правил маніпулювання та роботи з таблицями, у 1991 році — третя версія, із доданою підтримкою одночасної роботи кількох менеджерів збереження, покращеним механізмом запитів і доповненою системою внутрішніх правил. В цей час POSTGRES використовувався для реалізації великих систем, таких як: система аналізу фінансових даних, пакет моніторингу функціональності потоків, база даних відстеження астероїдів, система медичної інформації, кілька географічних систем. POSTGRES також використовувався як навчальний інструмент в кількох університетах. 1992 року POSTGRES став головною СКБД наукового комп'ютерного проекту Sequoia 2000. 1993 року кількість користувачів подвоїлась. Стало зрозуміло, що для підтримки й подальшого розвитку необхідні великі витрати часу на дослідження баз даних, тому офіційно проект Берклі було зупинено на версії 4.2. 1994 року Andrew Yu і Jolly Chen додали інтерпретатор мови SQL, вдосконалили сирцевий код і виклали в Інтернеті свою реалізацію під назвою Postgres95. 1996 року програмний продукт було перейменовано на PostgreSQL із початковою версією 6.0. Подальшою підтримкою й розробкою займається група спеціалістів у галузі баз даних, які добровільно приєднались до цього проекту.

Функції дозволяють виконувати деякий код безпосередньо сервером бази даних. Ці функції можуть бути написані на SQL, який має деякі примітивні програмні оператори, такі як галуження та цикли. Але гнучкішою буде функція написана на одній із мов програмування, з якими PostgreSQL може працювати. До таких мов належать:

Функції можуть виконуватись із привілеями користувача, який її викликав, або із привілеями користувача, який її написав.

У PostgreSQL є підтримка індексів наступних типів: B-дерево, хеш, R-дерево, GiST, GIN. При необхідності можна створити нові типи індексів.

PostgreSQL підтримує одночасну модифікацію БД декількома користувачами за допомогою механізму Multiversion Concurrency Control (MVCC). Завдяки цьому виконуються вимоги ACID, і практично відпадає потреба в блокуванні зчитування.

PostgreSQL підтримує великий набір вбудованих типів даних:

Крім того, користувач може самостійно створювати нові необхідні йому типи та програмувати для них механізми індексування за допомогою GiST.

PostgreSQL може бути розширено користувачем для власних потреб практично в будь-якому аспекті. Є можливість додавати власні:

Таблиці можуть успадковувати характеристики та набори полів від інших таблиць (батьківських). При цьому дані, які додаються до породженої таблиці, автоматично будуть брати участь (якщо це не вказано окремо) в запитах до батьківської таблиці.
Цей функціонал в поточний час не є повністю завершеним. Однак він достатній для практичного використання.

Тригери визначаються як функції, що ініціюються DML-операціями. Наприклад, операція INSERT може запускати тригер, що перевіряє доданий запис на відповідність певним умовам. Тригери можна писати різними мовами програмування.
Вони пов'язані з визначеною таблицею. Множинні тригери виконуються в алфавітному порядку.




#Article 87: Microsoft SQL Server (1404 words)


Microsoft SQL Server — система управління базами даних, яка розробляється корпорацією Microsoft. Як сервер даних виконує головну функцію по збереженню та наданню даних у відповідь на запити інших застосунків, які можуть виконуватися як на тому ж самому сервері, так і у мережі.

Мова, що використовується для запитів — Transact-SQL, створена спільно Microsoft та Sybase. Transact-SQL є реалізацією стандарту ANSI / ISO щодо структурованої мови запитів SQL із розширеннями. Використовується як для невеликих і середніх за розміром баз даних, так і для великих баз даних масштабу підприємства. Багато років вдало конкурує з іншими системами керування базами даних.

Базовий код MS SQL Server (до версії 7.0) ґрунтувався на коді Sybase SQL Server. Це дозволило Microsoft вийти на ринок баз даних для підприємств, де конкурували Oracle, IBM, і, пізніше, сама Sybase. Microsoft, Sybase і Ashton-Tate спочатку об'єдналися для створення і випуску на ринок першої версії програми, що отримала назву SQL Server 1.0 для OS/2 (близько 1989 року), яка фактично була еквівалентом Sybase SQL Server 3.0 для Unix, VMS та ін. Microsoft SQL Server 4.2 був випущений у 1992 році та входив до складу операційної системи Microsoft OS/2 версії 1.3. Офіційний реліз Microsoft SQL Server версії 4.21 для ОС Windows NT відбувся одночасно з релізом самої Windows NT (версії 3.1). Microsoft SQL Server 6.0 був першою версією SQL Server, створеною виключно для архітектури NT і без участі в процесі розробки Sybase.

До того часу, як вийшла на ринок ОС Windows NT, Sybase і Microsoft розійшлися та створювали вже власні моделі цього програмного продукту. Microsoft намагалася отримати виняткові права на всі версії SQL Server для Windows. Пізніше Sybase змінила назву свого продукту на Adaptive Server Enterprise щоб уникнути плутанини з Microsoft SQL Server. До 1994 року Microsoft отримала від Sybase три повідомлення про авторські права як натяк на походження Microsoft SQL Server.

Після розділення компанії зробили декілька самостійних релізів програм. SQL Server 7.0 був першим сервером баз даних зі справжнім графічним інтерфейсом адміністрування. Для усунення претензій з боку Sybase у порушенні авторських прав, весь успадкований код в сьомій версії був переписаний. Це забезпечило також й успіх SQL Server 2000, який був першою редакцією, орієнтованою на архітектуру IA-64.

Протягом подальших шести років корпорація Microsoft працювала над вдосконаленням вже існуючої версії SQL Server 2000 доки не збудувала зручнішу систему Microsoft SQL Server 2005. Були вдосконалені продуктивність, кліентські інструменти інтегрованого середовища розробки, а також у декількох додаткових системах, що встановлюються разом із SQL Server 2005. Змінено: інструментарій процесів керування сховищами даних (SQL Server Integration Services або SSIS), сервер звітів, сервер OLAP та інтелекутального аналізу даних (Analysis Services), а також декілька технологій повідомлень, особливо Service Broker та Notification Services.

SQL Server 2005, випущений в листопаді 2005, є наступником SQL Server 2000. На додаток до системи керування реляційними базами даними включає також систему керування даними XML. Для цього було визначено тип даних xml, який може використовуватись або як тип даних у стовпцях таблиць бази дани, або як літерал у запитах. XML-стовпці можуть бути асоційовані з схемами XSD (збережені дані XML перевіряються схемами). Перед збереженням у базі даних XML перетворюється на двійковий тип даних. Були розроблені спеціальні індексуючі методи для даних XML. Дані XML запитуються з використнням XQuery (до SQL Server 2005 доданий деякі розширення до мови T-SQL, що дозволяють вкладення запитів XQuery до T-SQL). Крім того, були визначені нові розширення XQuery, названі XML DML, які дозволяють робити з даними XML модифікації на основі запитів. SQL Server 2005 також дозволяє серверу бази даних бути оприлюдненим через веб-сервіси з використанням пакетів TDS, що приховані у запитах SOAP. Коли дані доступні веб-сервіси, результати повертаються як XML.
Стосовно реляційних даних, до T-SQL були додані властивості керування помилками та підтримка рекурсивних запитів. SQL Server 2005 також включає нові алгоритми індексування та покращену систему відновлення після помилок. Сторінки даних стали містити контрольну суму для кращого відновлення після помилок, також була додана підтримка оптимістичного паралелізму. Контроль дозволів і доступу був зроблений детальнішим, а процесор запитів став керувати паралельним виконанням запитів у ефективніший спосіб. Природно, підтримується поділ на таблиці та індекси, тому масштабування бази даних на кластери відбувається легше. До SQL Server 2005 було введене CLR SQL, що дозволило йому об'єднатися з .NET Framework.

Наступна версія SQL Server—SQL Server 2008, кодова назва «Katmai» була представлена 6 серпня 2008 року. Мета випуску SQL Server 2008—зробити керування даними самоналаштовуваним, самоорганізованим та самопідтримуваним. SQL Server 2008 також включає підтримку структурованих і напівструктурованих даних, у тому числі цифрові медіа-формати для зображень, звуків, відео й інших мультимедійних даних. Ключовим нововведенням SQL Server 2008 є розвинені засоби управління ресурсами (resource governor), що дозволяють ефективно управляти і розподіляти робоче навантаження за допомогою відстежування рівня завантаження процесора і обсягу пам'яті, що займають працюючі застосунки. Microsoft виділяє засоби управління на основі політик, розширені можливості з складання звітів і проведенню аналізу, а також розвинені засоби управління інтелектуальними ресурсами підприємства. У продукті з'явилася повноцінна підтримка неструктурованих даних і покращена система шифрування інформації. Крім того, варто виділити розширені функції роботи з геолокалізованими даними.

Серед нових можливостей і удосконалень Microsoft SQL Server 2008 також слід зазначити появу нових типів даних, а саме—просторових даних, кращу сумісність з застосунками сторонніх розробників, наприклад Oracle, тіснішу інтеграцію з Office, оптимізовані засоби шифрування даних, засоби управління на основі політик, а також покращені інструменти звітності і аналізу.

Продукт SQL Server 2008 пропонується в семи модифікаціях, орієнтованих на різні категорії користувачів, зокрема, на робочі групи, крупних корпоративних замовників, розробників і інших. Ціни на SQL Server 2008 в порівнянні з попередніми версіями системи управління базами даних залишаться тим самим. Крім того, Microsoft пропонує користувачам безкоштовні версії продукту (з обмеженими можливостями)—SQL Server 2008 Express і SQL Server Compact.

SQL Server 2012 включає низку вдосконалень для роботи з критичними бізнес-застосунками і бізнес-аналітикою як в традиційних дата-центрах, так і в приватних, публічних і гібридних хмарних середовищах. Серед нових можливостей SQL Server 2012 виділяються SQL Server AlwaysOn (рішення підтримки високого рівня доступності даних та аварійного відновлення), xVelocity (технологія збільшення продуктивності сховищ даних та програм бізнес-аналітики), нові рішення в області візуалізації PowerPivot і PowerView для створення звітів і аналітичних програм з Excel і SharePoint, покращені інструменти для інтеграції даних і управління ними, включаючи SQL Server Data Quality Services і Master Data Services, нова семантична модель бізнес-аналітики та інструмент для адміністраторів баз даних і розробників застосунків SQL Server Data Tools.

Також Microsoft зробила значні інвестиції в області Big Data, а саме в інтеграцію SQL Server і популярних інструментів для бізнес-аналітики з неструктурованою інформацією.

Microsoft робить SQL Server доступним у різноманітних варіантах, які різняться наборами властивостей в залежності від цілей кінцевого користувача. Це такі редакції як:

Microsoft SQL Server як мову запитів використовує версію SQL, що отримала назву Transact-SQL (скорочено T-SQL), яка є реалізацією SQL-92 (стандарт ISO для SQL) з багатьма розширеннями. T-SQL дозволяє використовувати додатковий синтаксис процедур, що зберігаються і забезпечує підтримку транзакцій (взаємодія бази даних з керуючим застосунком). Microsoft SQL Server та Sybase ASE для взаємодії з мережею використовують протокол рівня застосунка під назвою Tabular Data Stream (TDS, протокол передачі табличних даних).

Microsoft SQL Server також підтримує Open Database Connectivity (ODBC)—інтерфейс взаємодії застосунків з СУБД. Версія SQL Server 2005 надає можливість підключення користувачів через веб-сервер-сервіси, що використовують протокол SOAP. Це дозволяє клієнтським програмам, не призначеним для Windows, кроссплатформенно з'єднуватися з SQL Server. Microsoft також випустила сертифікований драйвер JDBC, що дозволяє застосункам під керування Java (таким як BEA і IBM Websphere) з'єднуватися з Microsoft SQL Server 2000 і 2005.

SQL Server підтримує дзеркалювання та кластеризацію баз даних. Кластер серверу SQL—це сукупність однаково конфігурованих серверів; така схема допомагає розподілити робоче навантаження між декількома серверами. Усі сервери мають одне віртуальне ім'я, а дані розподіляються за IP-адресами машин кластеру протягом робочого циклу. Також у разі відмови або збою на одному з серверів кластеру доступне автоматичне перенесення навантаження на інший сервер.

SQL Server підтримує надлишкове дублювання даних за трьома сценаріями:

SQL Server 2005 має вбудовану підтримку .NET Framework. Завдяки цьому, процедури бази даних, що зберігаються, можуть бути написані на будь-якій мові платформи .NET з використанням повного набору бібліотек, доступних для .NET Framework. На відміну від інших процесів, .NET Framework виділяє додаткову пам'ять і будує засоби керування SQL Server, не використовуючи вбудовані засоби Windows. Це підвищує продуктивність порівняно із загальними алгоритмами Windows, оскільки алгоритми розподілу ресурсів спеціально налагоджені для використання у структурах SQL Server.

Microsoft та інші компанії пропонують велику кількість програмних засобів розробки, які дозволяють розробляти застосунки для бізнесу з використанням баз даних Microsoft SQL Server. Microsoft SQL Server 2005 включає також Common Language Runtime (CLR) Microsoft .NET, що дозволяє застосункам, розробленим на мовах платформи .ΝΕΤ (наприклад, VB.NET або C#), реалізовувати процедури, що зберігаються та різні функції. Попередні версії засобів розробки Microsoft використовували лише API для надання функціонального доступу до Microsoft SQL Server.




#Article 88: Informix (974 words)


Informix (вимовляється інформікс) — ім'я відомої родини систем керування базами даних (СКБД), та американської фірми, колишнього виробника цього програмного забезпечення (також Informix Software). Пізніше, у 2001 підприємство перейшло у власність IBM і з того часу продукт належить та далі розвивається IBM.

СКБД Informix виділяється високою надійністю і швидкодією, вбудованими засобами відновлення після відмов, наявністю засобів реплікації даних і можливістю створення розподілених систем. Підтримуються майже всі відомі серверні платформи: IBM AIX, GNU/Linux (RISC and i86), HP UX, SGI Irix, Solaris, Windows NT (NT, 2000), Mac OS.

Поточною версією Informix є IBM Informix Dynamic Server (IDS) 14.10, яку випущено у 2019.

Сама СКБД була спроектована та розроблена Роджером Сіплом (Roger Sippl) наприкінці 1970-х. У 1980 було засновано підприємство для подальшої розробки та впровадження продукту на ринку. У 1986 фірма перетворюється на акціонерне товариство і протягом 1990-х Informix є другою популярною СКБД, після Oracle. Проте цей успіх не укріпився і у 2000 фінансове становище компанії значно ослабло внаслідок помилок її керівництва.

Роджер Сіпл та Лора Кінг працювали в Cromemco, де вони розробили невелику реляційну СКБД що базувалася на ISAM, яка була частиною програмного комплексу для формування звітів.

Потім Сіпл та Кінг покинув Cromemco й заснували власну компанію Relational Database Systems (RDS) у 1980р. Їх першим продуктом став Marathon — 16-бітна версія їх ранішої реалізації ISAM. Marathon розроблявся для операційної системи Onyx — версії Unix для перших мікропроцесорів ZiLOG.

В RDS вони сконцентрувались на ринку реляційних СКБД і випустили власний продукт під маркою Informix (INFORMation on unIX) у 1981р. У складі Informix постачалася власна мова Informer. Також до складу пакету входив формувальник звітів ACE, що дозволяв отримувати дані з бази даних і представляти їх в зручній для читання формі. Інструмент PERFORM, дозволяв користувачам інтерактивно звертатися до даних в БД і редагувати їх. Фінальним випуском стала версія 3.30, що було випущено на початку 1986р.

У 1985р RDS представила новий  рушій  запитів у складі INFORMIX-SQL (ISQL) версії 1.10 (версія 1.00 ніколи не випускалася). Продукт включав нові версії ACE та PERFORM, які відтепер підтримували SQL. Найбільш значною відмінністю ISQL від попередньої версії Informix стало виділення коду доступу до БД в процес рушія(sqlexec) — до цього він був частиною клієнта. Це поклало початок переходу до клієнт-серверної моделі. Еволюціоністський ISAM, що був по суті ядром Informix, в новій реінкарнації отримав назву C-ISAM.

З початку 1980-х Informix залишався незначним гравцем на ринку СКБД, але з ростом популярності UNIX і SQL в середині 1980-х, частка Informix значно зросла. К 1986 р. вони стали достатньо великими для IPO. Назва компанії змінюється на Informix Software. До її продуктів належали INFORMIX-SQL версії 2.00 та INFORMIX-4GL 1.00. Вони постачались як у складі рушія СКБД, так і як самостійні інструменти (ISQL та I4GL відповідно).

Серія наступних версій, що презентувала новий рушій запитів, стала відома як INFORMIX-Turbo. Turbo використовував новий RSAM, що був значно потужнішим в мережевому середовищі ніж C-ISAM. З версії 4.00 у 1989 р., Turbo був перейменований в INFORMIX-OnLine (назва вказувала на можливість створення резервних копій БД при активному сервері та користувачах, що змінюють дані в момент створення резервної копії). Також оригінальний продукт заснований на C-ISAM було відокремлено від інструментів (ISQL та I4GL) і названо INFORMIX-SE (Standart Engine). Випущена наприкінці 1990 р. версія 5.00 мала повноцінну підтримку розподілених транзакцій з двофазним підтвердженням та збережених процедур. В версії 5.01 також з'явилась можливість використовувати тригери.

На початку 2005 року IBM випустила версію 10 Informix Dynamic Server (IDS). 
IDS 11 (v11.10, під кодовою назвою «Cheetah») була доступна з 6 липня, 2007. 
IBM також випустила IDS 11.5 (під кодовою назвою «Cheetah2») в травні 2008 року. 

Це підвищило рівень надійності та доступності IDS  та збільшило його функціональність.

У лінійку програмних продуктів під загальною назвою «Informix» входять такі СКБД:

IBM Informix® Dynamic Server Enterprise Edition (IDS) — низькі експлуатаційні витрати, що забезпечують високу продуктивність трансакцій в середовищі OLTP, сервер баз даних для підприємств і робочих груп. Включає можливості для розробки додатків для забезпечення високої продуктивності і доступності даних. Має можливості поліпшення продуктивності трансакцій: гнучке виділення пам'яті, конфігурацію розміру сторінок даних, безпека даних, зовнішні директиви оптимізатору. Забезпечує різні види реплікації між серверами на рівні таблиць (Enterprise Replication technology), також реплікацію з високою доступністю всіх даних сервера (HADR), яка дозволяє використовувати read_only сервер для звітів одночасно із застосуванням транзакцій з основного сервера. Підтримує стандартні і визначені користувачем типи даних, включаючи мультимедійні, графічні і текстові дані. Має можливості шифрування даних на рівні полів в таблицях, що відповідає таким стандартам, як Sarbanes-Oxley, Базель II і HIPAA.

IBM Informix Dynamic Server Enterprise Edition with J/Foundation IBM Informix — має всі можливості попередньої архітектури плюс можливість створювати призначені для користувача програми (UDR) на мові Java, Informix, що виконуються безпосередньо на сервері.

IBM Informix® Extended Parallel Server (XPS)- сервер управління базами даних рівня high-end, забезпечує створення дуже великих баз і сховищ даних для критичних бізнес-застосунків. Дозволяє проводити інтеграцію традиційних і веб-додатків. Має можливості швидкого завантаження дуже великих обсягів даних, і забезпечує підвищену продуктивність в середовищі DSS. Забезпечує масштабування для роботи з великими обсягами інформації. Ідеальне рішення для об'єднання даних через середовище Інтернет, створення комбінованих сховищ і вітрин даних, з можливістю конкурентного завантаження і виконання запитів.

IBM Informix® Dynamic Server (IDS) Express — створений для середнього і малого бізнесу, спрощені процедури створення і розгортання додатків на основі даного сервера роблять його ідеальним для невеликих рішень, коли потрібний мінімальний рівень адміністрування. Має можливості відмовостійкості і підвищеної продуктивності. Забезпечує функції автоматизованого резервування та відновлення. Підтримує широкий набір засобів розробки додатків, таких як Eclipse, IBM Rational Application Developer и Microsoft Visual Studio .NET.

IBM Informix® OnLine Extended Edition — легкий у використанні, сервер управління базами даних для низьких і середніх навантажень. Забезпечує роботу в середовищі OLTP, різні типи даних включаючи мультимедійні, підтримує широкий спектр засобів розробки додатків.

IBM Informix Standard Engine (SE) — вбудовуваний сервер баз даних, створений для розробки невеликих додатків, з мінімальним адмініструванням.

IBM Informix Red Brick™ Warehouse — реляційна СКБД для Business Intelligence додатків, об'єднує e-business-оточення з легкими для розгортання, використання і адміністрування також низькою вартістю володіння, вітринами і сховищами даних Red Brick.




#Article 89: Київ (7066 words)


Ки́їв () — столиця та найбільше місто України, одне з найбільших і найстаріших міст Європи. Розташований у середній течії Дніпра, у північній Наддніпрянщині. Політичний, соціально-економічний, транспортний та освітньо-науковий центр країни. Окрема адміністративно-територіальна одиниця в складі України й адміністративний центр Київської області. Районний центр Києво-Святошинського району. Адміністративно до складу Київської області не входить. Місце розташування центральних органів влади України, іноземних місій, штаб-квартир більшості підприємств і громадських об'єднань, що працюють в Україні.

За «Повістю временних літ», Київ заснував полянський князь Кий зі своїми братами Щеком і Хоривом та сестрою Либіддю. Згідно з археологічними даними та писемними джерелами, початок безперервного розвитку Києва датується 2-ю половиною V ст. — 1-ю половиною VI ст.; осередком розширення Києва була гора Замкова. Був столицею полян, Русі, Київського князівства, Великого князівства Руського, Української Народної Республіки, Української Держави та Української Радянської Соціалістичної Республіки. Також був адміністративним центром однойменного литовсько-польського воєводства, козацького полку, російської губернії, радянської округи, німецької генеральної округи та радянської області.

Один із найстаріших історичних центрів Східної Європи та християнства — Софійський собор та Києво-Печерська лавра внесені до списку Світової спадщини ЮНЕСКО.

Згідно з легендами, назва Києва походить від імені Кия — найстаршого з трьох братів, яких вважають засновниками міста. Одна з цих легенд дійшла до нас у літописі ХІІ ст. «Повість временних літ».

У сагах Київ називався Koenugarðr. Назва Kænugarður (Кьонугард) залишилася за Києвом в ісландській мові.

Київ також мав тюркську назву — Манкермен («велике місто»).

Український етнограф М. В. Закревський стверджував, що згаданий Клавдієм Птолемеєм «Азагоріум» розташовувався на місці сучасного Києва. Ю. А. Кулаковський ототожнював з Києвом Птолемеїв «Метрополь», М. Ю. Брайчевський  — «Сар».

У давньоруських пам'ятках назва міста записувалася як , де ы передавала праслов'янський звук *y, а ѥ — йотований звук [e] («є»). Подібне написання тривалий час залишалося у літописах. Надалі, після припинення дії закону другої палаталізації та злиття звука [ɨ] з [і] в новий голосний передньо-середнього ряду [ɪ] з'являються написання , , а після утворення «нового ятя» — і «Кыѣвъ», «Киѣвъ», «Кіѣвъ». З упорядкуванням українського правопису XIX ст., коли за [ɪ] закріплюється літера и, а за [ji] з йотованого «нового ятя» — ї, написання набуває сучасної форми.

З'явилися перші повідомлення про коригування правопису міста Київ: у своїх текстах пишуть Kyiv замість Kiev видання BBC і The Guardian; лондонський аеропорт Лутон, аеропорти Будапешта і Таллінна, Бельгії змінили назву Kiev на Kyiv. Водночас МАУ відмовились змінити Kiev на Kyiv, пояснивши, що Kiev є офіційною транслітерацією Міжнародної асоціації повітряного транспорту IATA.

Місто розташоване на півночі України, на межі Полісся і лісостепу по обидва береги Дніпра в його середній течії. Площа міста 836 км². Довжина вздовж берега — понад 20 км.

Київ здавна розташовувався на перетині важливих шляхів. Ще за Київської Русі таким шляхом був легендарний «Шлях із варягів у греки». Нині місто перетинають міжнародні автомобільні та залізничні шляхи. Рельєф Києва сформувався на межі Придніпровської височини, а також Поліської та Придніпровської низовин. Більша частина міста лежить на високому (до 196 м над рівнем моря) правому березі Дніпра — Київському плато, порізаному густою сіткою ярів на окремі височини: Печерські пагорби, гори Щекавицю, Хоревицю, Батиєву та інші. Менша частина лежить на низинному лівому березі Дніпра. Житлові квартали міста оточує суцільне кільце лісових масивів.

На малих річках споруджено понад 100 ставків. Є понад три десятки природних озер, серед яких можна назвати Тельбін, Райдужне, Синє, Вербне, Йорданське, Зелене озеро.

Ліси, парки та сади становлять більш ніж половину площі Києва з майже 80 000 гектарів. На одного киянина (станом на 2004 рік) припадало 22,1 м² зелених насаджень (за міжнародними нормами, цей показник має бути не меншим за 20 м²). Питаннями екології Києва опікується Державне Управління охорони навколишнього природного середовища у м. Києві, яке з 2006 року очолює Прогнімак Олександр Володимирович.

У лісопарках міста гніздиться чимало видів диких птахів, зокрема хижаків та таких, що гніздяться в дуплах, мешкають різновиди кажанів. Більшість цих видів занесено до Червоної книги України. Наприклад, урочище «Лиса гора» — фактично острів посеред міської забудови Києва. Тут протягом багатьох років розташовувався військовий об'єкт, завдяки чому (за даними співробітників Інституту зоології) до останнього часу збереглися види, занесені до Червоної книги — аполлон, махаон, Синявець Мелеагр, жук-олень, бджола-тесляр, мала вечірниця. У межах міста трапляються поселення бобрів.

Важливу роль у збереженні біорізноманіття міста відіграє Дніпро з його затоками, притоками, островами. Тут гніздяться десятки видів птахів. У період весняної міграції навпроти житлового масиву Оболонь 1994 року спостерігали скупчення гоголів до декількох сотень особин. На Бортницькій зрошувальній системі кілька років тому зимувало до двох десятків орланів-білохвостів (в Україні їх зимує близько 300 особин).

Кілька сотень найстаріших та видатних дерев Києва є ботанічними пам'ятками природи.

Клімат помірно континентальний, із м'якою зимою і теплим літом. Середньомісячні температури січня −3,5 , липня +20,5 °C. Абсолютний мінімум — −32,2 °C (7, 9 лютого 1929), абсолютний максимум — +39,9 °C (серпень 1898) (за іншими даними: +39,4 °C, 30 липня 1936). Середньорічна кількість опадів — 649 мм, максимум опадів припадає на липень (88 мм), мінімум — на жовтень (35 мм). Взимку в Києві утворюється сніговий покрив, середня висота покриву в лютому 20 см, максимальна — 440 см.

Середньорічна загальна хмарність — 6,4 бала, максимум припадає на грудень (8,2), мінімум — на серпень (4,8). Середня вологість повітря — від 64 % (травень) до 85 % (листопад).

За легендою «Повісті временних літ», Київ заснував легендарний полянський князь Кий разом із братами Щеком і Хоривом і сестрою Либідь. Літопис не має дати заснування міста. Археологічні та писемні джерела свідчать, що Київ розвинувся на основі язичницького поселення кінця V — початку VI століття. Його центром була Старокиївська гора на правому березі Дніпра. У VI—VII століттях були заселені сусідні з нею підвищення. Розташовування Києва на Дніпровському шляху, у зоні етнічного порубіжжя, на межі лісу і лісостепу, сприяли висуненню міста на роль політичного центру Середнього Подніпров'я.

На межі VIII—IX століть Київ став головним містом Руської землі — міжплемінного об'єднання південних східнослов'янських племен, а з 882 року, після завоювання його варягами, — «матір'ю міст руських» — столицею Руської держави. Тоді ж сформувався середньовічний поділ міста на князівський Дитинець на Старокиївський горі та торговельно-ремісничий Посад на Подолі. В першому мешкала знать і духовенство, а в другому — простолюд. Місто було одним із центрів міжнародної торгівлі з Візантією, Скандинавією, Західною Європою, мусульманським світом. З першої половині X століття на Подолі діяла перша християнська церква.

За правління великого князя Володимира (980—1015) територія київського Дитинця була розширена і укріплена та сягнула 10 га. В історіографії її називають «городом Володимира». Дитинець оточував вал із трьома воротами, парадними з яких були Софійські. Після хрещення Русі в 988 році Київ став центром митрополії Константинопольського патріархату. Головним міським храмом була Десятинна церква, зведена неподалік княжого палацу і ринку «Бабин торжок». Син Володимира, Ярослав (1019—1054), ще більше розширив Дитинець, збудувавши і оточивши оборонними валами з ровами так званий город Ярослава. Він звів нові фортечні укріплення, довжиною понад 3,5 км, які оточували площу 72 га. Київ було перетворено на найбільшу фортецю Русі. Новою головною брамою стали Золоті ворота, а головним храмом — Софійський собор, кафедра київських митрополитів. Ярославові нащадки Ізяслав (1054—1068, 1069—1073) і Святополк (1093—1113) збудували нове укріплення — так званий город Святополка. Його центром став Києво-Михайлівський Золотоверхий собор, що дав назву однойменному монастирю. Таким чином, тодішній Київ мав три фортифікаційні укріплення (городи) площею 80 га.

Найбільшим районом Києва був придніпровський Поділ. У XII—XIII століттях він займав площу близько 200 га, що була оточена оборонним валом. У центрі Подолу розміщувався головний міський ринок — «Торговище», довкола якого стояли церква Пирогоща, Борисоглібська й Михайлівська церкви. На захід від міста пролягав Копирів кінець, де за князювання Святослава Ярославича (1073—1076) було закладено монастир святого Симеона. За містом розташовувалися монастирі — Кирилівський, Кловський, Печерський (з 1598 — Києво-Печерська лавра) та Видубицький Свято-Михайлівський. Довкола міста тягнулися приміські села Предславине і Берестове, князівські й боярські двори, урочища Дорогожичі та Угорське.

На середину XII століття в Києві проживало близько 50 тисяч мешканців, діяло близько 400 церков, 8 базарів. Площа міста становила до 400 га.

З другої половини XII століття роль Києва як політичного центру Русі занепала. Цьому сприяло розорення міста в 1169, здійснене князем Андрієм «Боголюбським», володарем північно-східного Владимиро-Суздальського князівства. Попри це, до середини XIII століття Київ залишався культурно-духовним центром Русі. У 1240 місто захопили війська Монгольської імперії під командуванням Батия. Княжий град був зруйнований дощенту. Центр міського життя перемістився в район Подолу.

У 1321 році, після поразки у битві на річці Ірпінь Великому князю Литовському Гедиміну, князь Станіслав утік до Рязані, а його місце посів Міндовг Гольшанський — перший київський князь із роду Гольшанських.

У 1363 році місто захопив і приєднав до своєї держави Ольгерд — правитель Великого князівства Литовського. Після ліквідації литовцями Київського князівства 1470 року місто стало центром Київського воєводства у складі Литви. 1497 року великий князь литовський і руський Олександр Ягеллончик надав Києву Магдебурзьке право. Наприкінці XV століття в місті існував замок, резиденція київських воєвод, та ратуша, місце засідань київського магістрату. 1569 року, на прохання київської шляхти та за рішенням Люблінської унії між Великим князівством Литовським і Королівством Польським, що утворювала федеративну державу Річ Посполиту, Київ разом із воєводством перейшов до складу Польської корони.

Протягом XIV–XVIII століть Київ залишався невеликим містечком, розташованим на кордонах християнського та мусульманського світів. Місто неодноразово ставало жертвою набігів кочівників, найбільші з яких здійснено 1416 і 1482 року. Прикордонний характер міста і Київщини сприяли зародженню на їхніх теренах козацтва. З 1625 року Київ був центром козацького Київського полку, який 1649 року в результаті Хмельниччини увійшов до складу держави Війська Запорозького. Попри малі розміри Києва, він був найбільшим православним центром Речі Посполитої та козацької держави. У місті розташовувалися резиденція православних київських митрополитів та православний Київський колегіум, який в 1659 отримав статус академії.

Наступний період історії Києва розпочався окупацією його московськими військами після Переяславського союзу 1654, укладеного між Військом Запорозьким і Московією. Київ був потрібен московському урядові як «опорний пункт колонізаторської політики на півдні». Київ став резиденцією московських воєвод. У 1667 внаслідок підписання Андрусівського миру, який розділив козацьку державу між Річчю Посполитою і Московським царством, місто увійшло до складу останнього. Формально Київ залишався під владою Війська Запорозького, але фактично містом керувала московська адміністрація. За «вічним миром» 1686 року Київ остаточно відійшов до Московської держави.

Розірвання зв'язків із західними областями України призвело у XVIII ст. до застою в економіці й торгівлі. Від 1782 року Київ став головним містом намісництва, територія якого охоплювала значну частину Гетьманщини. Після 2-го поділу Польщі (1793) і приєднання до Московії західноукраїнських воєводств, 1797 року була утворена Київська губернія. Із Дубна до Києва був переведений щорічний (у січні) Контрактовий ярмарок. Ці події поновили зв'язки Києва із західними областями й сприяли притоку поляків, головно шляхти, що посіла значне місце в житті Києва до польського повстання 1830—1831 років. У цей час московським урядом вживалися заходи для перетворення Києва, шляхом русифікації й витіснення із нього польського та єврейського населення, «на чисто російське місто».

Через прикордонний характер Києва в ньому постійно перебувала московська залога. На початку XVIII століття завершено будівництво Печерської фортеці. Київ втратив статус центру Київського полку у зв'язку з перенесенням полкової канцелярії до Козельця. У 1708 місто стало адміністративним центром Київської губернії Російської імперії. З осені 1770 до літа 1771 року Київ страждав від епідемії чуми. Загинуло 2819 людей, переважно на Подолі. Після скасування автономії Війська Запорозького в 1782 Київ остаточно перейшов під владу росіян. Пам'ятками козацької доби в місті лишилися лише мазепинські церкви.

За часів правління Російської імперії в XVIII — початку XX століття Київ був великим провінційним містом, п'ятим за величиною серед імперських міст після Санкт-Петербургу, Москви, Варшави й Одеси.

У 20-х роках XIX ст. у Києві налічувалось близько 40 000 населення, із яких 18 000 було військових.

Після повстання декабристів, 1827 року у Києві засновується генерал-губернаторство, що об'єднувало Київську, Подільську й Волинську губернії, задачею котрого було проведення русифікаторської політики царизму й боротьба проти революційного руху.

Культурне, освітнє життя українців міста ускладнилося після Валуєвського циркуляра 1863 року, Емського указу 1876-го.

На відміну від попередніх століть кияни вперше дістали можливість розвивати своє місто в мирних умовах. Російська місцева влада приділяла увагу не лише розбудові історичного Подолу й Старокиївської гори, а й розвитку інфраструктури околиць — Бесарабки, Хрещатика, Печерська тощо. Головною вулицею міста була Володимирська, а центром ділового життя — контрактові ярмарки на Контрактовій площі.

У ХІХ столітті в Києві з'являються перший університет й оперний театр, проведено телефон і телеграф, розпочато рух Київського трамвая. Попри ліберальну соціально-економічну політику, імперський уряд проводив жорстку русифікацію місцевого польського, українського і єврейського населення.

У добу Української революції та визвольних змагань Київ був центром боротьби за українську державність. 3 березня 1917, після падіння царського режиму, у місті створено Українську Центральну Раду. 20 листопада 1917 вона III Універсалом проголосила Українську народну республіку, а Київ — її столицею. 8 лютого 1918 містом заволоділи більшовики, проте після укладання Берестейського миру його визволили війська Центральних держав. Протягом 29 квітня — 14 грудня 1918 Київ був столицею Української Держави, якою керував гетьман Павло Скоропадський. Після повалення гетьманату до 14 лютого 1919 в Києві базувалася Директорія УНР. У лютому 1919 місто повторно зайняли більшовики, у серпні — окупували війська Антона Денікіна, а в грудні — знову більшовики. 7 травня 1920 Київ відвойований союзними силами підрозділів армії УНР та польської армії під час радянсько-польської війни. Однак унаслідок більшовицького контрнаступу остаточно повернувся під радянську владу.

У 1930-ті роки в Києві запроваджено автобусний і тролейбусний рух, збудовано міст імені Євгенії Бош, уведено в дію першу АТС, організовано центральне опалення.

У 1934-му до міста перенесена з Харкова столиця УСРР.

Починаючи з 1930-х у Києві почалися Сталінські репресії. Масові страти здійснювалися на території Биківні. Комуністи, що сповідували войовничий атеїзм, зруйнували більшу частину київських унікальних храмів: Михайлівський Золотоверхий монастир, Трьохсвятительську церкву, церкву Богородиці Пирогощої, Богоявленський та Військовий Микільський собори, Воскресенську та Петропавлівську церкви на Подолі, Благовіщенську церкву-дзвіницю Кирилівського монастиря, храми в стилі класицизму Миколи Доброго, Різдва, св. Ольги тощо. На місці зруйнованих пам'яток комуністи масово споруджували пам'ятники своїм ідеологам та героям. Центральною вулицею радянського Києва став Хрещатик.

У ході боїв Київ сильно постраждав, зокрема через підривні роботи комуністичних партизанів. Відновлювальні роботи тривали до початку 1950-х. У 1948 завершено будівництво газопроводу Дашава — Київ, а в 1949 споруджено Дарницький залізничний міст та Міст Патона. У 1950 створену першу в СРСР ЕОМ — МЕСМ, а в 1951 розпочав передачі перший в Україні телевізійний центр.

У 1960 запущено першу ділянку метрополітену, зведено нові житлові масиви на лівому березі Дніпра. Відкрито Театр драми і комедії та Молодіжний театр, Музей народної архітектури та побуту УРСР, Музей історії Києва та Музей історії України у Другій світовій війні (до 2015 року мав назву «Музей історії Великої Вітчизняної війни»). Разом із тим із середини 1960-х поновилася ідеологічна диктатура, а Київ стає центром дисидентського руху. Припинення репресій та повернення політв'язнів в Україну почалося лише за часів перебудови після 1986.

У 1991 Київ став столицею незалежної України. Проте в місті важко впроваджувалися позитивні зрушення: давалася взнаки загальнодержавна соціально-економічна криза, що призвела до безробіття та скорочення виробництва. У цей час добудовано лінію метрополітену на Лук'янівку та Харківський масив, відкрито Співоче поле.

У новому столітті Київ неодноразово ставав центром акцій протесту. Наприкінці 2000 — початку 2001 року Київ став центром політичної акції «Україна без Кучми». Вона була найбільшим силовим виступом проти влади за часів незалежності. З листопада 2004 до січня 2005-го в місті відбувалися масові протести проти фальсифікації президентських виборів, які отримали назву Помаранчева революція. З листопада 2013-го по лютий 2014-го Київ став центром Революції гідності, у ході якої у зіткненнях зі спецпідрозділами «Беркуту» в центрі міста загинули більше сотні протестувальників і кількасот зазнали тяжких поранень.

Пізно ввечері 16 березня в Києві виявлено 2 випадки захворювання на коронавірус. Один київський випадок бере початок з Радомишля. Також 16 березня було тимчасово заборонено церковні служби та обряди.

Символікою міста Києва є герб Києва, прапор Києва та гімн Києва. Також місто має логотип у двох версіях: українською та англійською мовою.

Сучасним гербом Києва є зображення святого покровителя міста архангела Михаїла на синьому щиті. Цей герб був офіційно затверджений Київською міською радою 18 квітня 1995. Він є подібним до герба Київського воєводства. Прапор Києва є ідентичним до герба — архангел Михаїл на синьому полотнищі.

Найстарішим відомим гербом Києва є герб датований 1480 роком. На ньому зображені лук зі стрілою, який натягують дві висунуті з хмари руки. В XVII сторіччі почав використовуватись герб із зображенням арбалета замість лука, який тримає лише одна рука. Зараз цей герб використовується як сучасний герб Подільського району. Герб із зображенням архангела Михаїла до 1782 року використовувався як герб Київського Воєводства (на червоному фоні) та Київського полку (на синьому фоні), а з 1782 року до моменту захоплення Києва більшовиками як герб міста Києва. Від початку 1920-х до 1969 року місто не мало власного герба, поки не був затверджений радянський герб Києва, на якому були зображені лук та гілка каштану разом із зіркою міста-героя та серпом із молотом. Радянський герб Києва слугував офіційним до затвердження сучасного герба в 1995 році.

Гімном Києва є пісня «Як тебе не любити, Києве мій!», яку в 1962 році створили композитор Ігор Шамо та поет Дмитро Луценко і яку того ж року вперше виконав співак Юрій Гуляєв. Пісня була затверджена Київською міською радою як офіційний гімн 13 листопада 2014, а до того вона довгий час була неофіційним народним гімном. Під час святкування Дня Києва 30 травня 2015 року на Софійській площі близько 3 тисяч учасників разом із міським головою Віталієм Кличком взяли участь у встановленні всеукраїнського рекорду із наймасовішого виконання цієї пісні. Також Києву присвячена «» заслуженого артиста України Юрка Юрченка.

Логотип Києва був створений у 2011 році дизайнером Андрієм Федоровим у рамках підготовки до Євро-2012 і був затверджений 21 грудня 2012 року. Логотип являє собою поєднання чотирьох фігур, які символізують певну рису міста: крапля, яка символізує річку Дніпро; каштан, який символізує Київ як місто-парк; купол, який символізує велику кількість церков та храмів; серце, яке символізує любов киян до свого міста.

Після здобуття Україною незалежності в місті була впроваджена система двовладдя — одночасне існування інститутів голови Київської міської державної адміністрації (КМДА) та Київського міського голови (мера Києва), що було закріплено в законі «Про столицю України — місто-герой Київ». Голова КМДА призначається президентом України як і в інших 26 адміністративних одиницях України першого рівня, і є керівником виконавчої влади міста. Голова міськради як і в будь-якому місті України обирається мешканцями Києва терміном на 5 років на загальних виборах й очолює місцевий орган самоврядування — Київську міську раду. В 1999—2010 роках обидві посади обіймала одна особа.

Головний орган київського міського самоврядування — Київська міська рада — складається з 120 депутатів, які обираються мешканцями міста терміном на 5 років. Новий склад було обрано 25 травня 2014 року.

Київська міська державна адміністрація виконує функції виконавчого органу Київської міської ради, але паралельно здійснює функції місцевого органу виконавчої влади. З питань, віднесених до відання місцевого самоврядування, цей орган підзвітний міській раді, а з питань здійснення повноважень у сфері виконавчої влади — Кабінету Міністрів України.

До 31 жовтня 2010 року в Києві діяли районні ради, однак напередодні чергових місцевих виборів міська рада своїм рішенням їх ліквідувала.

У Києві як місті, наділеному Конституцією України столичними функціями, розміщуються всі центральні органи влади: законодавчі, виконавчі та судові.

Територія міста поділена на 10 адміністративних районів:

Дані про площу подано згідно з )

Київ є найбільшим містом України і сьомим за чисельністю населення у Європі. Станом на 1 жовтня 2018 року наявне населення у Києві становило  особи, постійне дещо менше — . За останні десять років населення міста стабільно зростає в середньому на 20 тис. осіб за рік. 2010 року, за офіційними даними, населення Києва сповільнило своє зростання і за рік виросло на 14,1 тис. осіб. Так, на січень 2010 року населення міста становило 2785,1 тис. осіб, а на січень 2011 року — 2799,2 тис. осіб. Інститут демографії та соціальних досліджень НАНУ оцінює сукупне населення Києва, разом із незареєстрованими громадянами, у 3 144 тис. осіб. Разом із навколишніми передмістями Київ утворює Київську агломерацію із сукупним населенням за різними оцінками від 3,4 до 5 млн мешканців. Рівень злочинності за 2012 рік на 10 тис. населення становив 120,8 злочинів, із них 32,6 тяжких та особливо тяжких.

Жителі Києва називають себе кия́нами ще з князівських часів, що відображено в Повісті временних літ («Святополкъ же сѣде в Киевѣ по отци своемь, и созва Кыяны») та Руській Правді («Микыфоръ Кыянинъ»).

Історична динаміка мовного складу (рідної мови) населення Києва за переписами:

Розподіл населення Києва за рідною мовою за результатами перепису 2001 року:

Домашня мова населення Києва у 2005 році за опитуванням Центру Разумкова:

За релігійною приналежністю 64 % мешканців Києва назвали себе вірянами (2006). Основну масу вірян становлять православні християни. Порівняно невелика частина вірян або зараховує себе до якихось інших конфесій (3 %), або взагалі вагається ідентифікувати себе з якоюсь певною конфесією (12 %) (за інформацією Research  Branding Group).

У Києві більшість населення становлять українці — 83 %. Також проживають представники близько 130 національностей: росіяни — 337 300 (13,1 %), євреї — 17 900 (0,7 %), білоруси — 16 500 (0,6 %), поляки — 6900 (0,3 %), вірмени — 4900 (0,2 %), азербайджанці — 2600 (0,1 %), татари — 2500 (0,1 %), грузини — 2400 (0,1 %), молдовани — 1900 (0,1 %) тощо. Локалізації меншин у мікрорайонах не відбувається.

У X—XIII століттях основу економіки Києва становили сільське господарство, ремесло, торгівля. У місті працювали ремісники понад 60 спеціальностей: гончарі, ковалі по чорних і кольорових металах, ливарники, виробники скла, обробники кості, дерева й каменю. Київські ювеліри володіли техніками емалі, черні, зерні, поливи. На XI століття в місті діяло вісім ринків, найбільшими з яких були «Бабин торжок» у княжому місті та «Торговище» на Подолі. З Києва імпортували сировину (хутро, мед, віск, шкіри, хліб) і ремісничі вироби (зброя, прикраси). В місті постійно проживали руські, візантійські, єврейські й європейські купці. Через Київ проходили три міжнародні торгові шляхи — Грецький, що сполучав Скандинавію із Візантією; Київський, що сполучав Русь із Польщею, Чехією та Баварією; Залозний, що вів на Кавказ, до азійських країн.

Зростання ВРП 2006 року — 5,3 %. На 2004 рік сукупний обсяг прямих іноземних інвестицій становив 2,7 мільярда доларів США, експорт — 4,13 мільярда доларів США.

На Київ припадає 5,6 % населення України, 20 % ВВП, 30 % прямих іноземних інвестицій. ВВП на душу населення на 75 % вищий за середній по країні ($6800).

Сектори сфери послуг, що дають основний внесок до економіки Києва, — транспорт та комунікації, дрібна та оптова торгівля, нерухомість, юридичні та фінансові послуги. Ключовими зростаючими секторами економіки є роздрібна торгівля, інформаційні технології, фінанси.

Київ — один із найбільших індустріальних центрів України. 2010 року обсяг реалізованої промислової продукції місцевих підприємств становив 39 855,8 млн ₴ (близько 4 % від загальноукраїнського обсягу). У структурі реалізованої продукції за січень-жовтень 2016 року найбільша питома вага припадає на виробництво харчових продуктів, напоїв та тютюнових виробів (47,9 %) та на виробництво й розподілення електроенергії, газу та опалення (19,3 %). Місто є великим центром машинобудування, зокрема важкого-, енергомашинобудування, верстато-, судно-, приладобудування; чорної і кольорової металургії, хімічної, легкої, поліграфічної промисловостей.

У Києві розміщено заводи різних галузей промисловості. Харчова: Оболонь, Росинка, Славутич, Рошен (Кондитерська фабрика ім. Карла Маркса), Олком. Машинобудівна: ДВРЗ, Перший київський машинобудівний завод, Київський бронетанковий завод, Кузня на Рибальському, АНТК імені Антонова, Арсенал. Хімічна: фармацевтична фірма Дарниця, «Київхімволокно», Борщагівський хіміко-фармацевтичний завод.

Станом на березень 2007 року середня номінальна заробітна плата — 1420 ₴ на місяць. Для грудня 2010 року цей показник — 4174 ₴. Зокрема, за основними видами діяльності: у будівництві — 1673 ₴, у транспорті та зв'язку — 2256 ₴, у торгівлі — 1784,88 ₴, у промисловості — 1693 ₴, в охороні здоров'я та наданні соціальної допомоги — 859 ₴, в освіті — 1237 ₴, у державному управлінні — 3012 ₴, у діяльності у сфері культури та спорту, відпочинку та розваг — 1730 ₴

на 1 січня 2016 середня номінальна заробітна плата в місті 7126 ₴.

Станом на 22 грудня 2010 року в Києві зареєстровано 2212 туристичних підприємств, 1051 — турагенти і 1161 — туроператорів. У місті діє понад 150 закладів розміщення різної форми власності та підпорядкування більш ніж на 9,6 тис. номерів, з яких 90 — готелів, потужністю понад 8 тис. номерів, решта — інші засоби тимчасового розміщення (проживання) на 1,6 тис. номерів. За категорією комфортності в місті є такі готелі:

Протягом 2004—2010 років у м. Києві відкрилося 36 готелів різної категорійності, темп приросту становив 35,14 %.

На початку 2020 року Київ було названо найбільш вигідним містом Європи для бюджетного відпочинку. Українська столиця зайняла перший рядок у рейтингу туристичних міст Європи для бюджетної подорожі — вікенд на двох у Києві обійдеться менше 250 євро. 

В Києві досі працюють державні заклади охорони здоров'я, у той самий час тут найбільша в Україні кількість приватних клінік.

У столиці України створено Фонд захисних споруд цивільного захисту міста Києва, який складається з розгалуженої системи споруд-укриттів для надійного захисту населення під час різноманітних надзвичайних ситуацій, а також у період воєнного стану.

Київ є найбільшим транспортним вузлом України. До транспортних магістралей міста Києва належать автотранспортні магістралі, залізничне сполучення та водні шляхи сполучення. Важливу роль у транспортному сполученні відіграють мости через річку Дніпро, а у внутрішньоміських пасажирських перевезеннях — метро. Розвинена також автобусна, тролейбусна і трамвайні мережі, працює фунікулер. У міжнародному сполучені найважливішу роль відіграють міжнародні аеропорти «Бориспіль» та «Жуляни».

Київ — потужний авіавузол. Тут діють: два пасажирські аеропорти, один вантажний, один військовий, шість злітно-посадкових смуг (ЗПС) та п'ять пасажирських терміналів:

У 2016 році пасажиропотік склав 1270 тис. осіб.

Також у місті Васильків розташований воєнний аеропорт. А у державному підприємстві «Київський авіаційний завод „Авіант“» розташована злітно-посадкова смуга.

Київ — потужний залізничний вузол. У Києві розташоване головне управління Південно-Західної залізниці, діє мережа вокзалів і станцій. Головна станція — Київ-Пасажирський. На станції існує три вокзали: Центральний, Південний і Приміський. Вокзали на станції Київ-Пасажирський обслуговують усі потяги внутрішнього й міжнародного сполучення, маршрути яких проходять через Київ. Для розвантаження центрального вокзалу почали будівництво на станції Дарниця міжміського та приміського (відкрито 2008 року) вокзалів, до яких у перспективі може бути проведена лінія метрополітену.

Важливу роль у транспортній інфраструктурі міста відіграють залізничні станції і зупинні пункти, на яких здійснюється пересадка на метрополітен. До таких станцій належать:

Саме вони в майбутньому можуть скласти мережу транспортно-пересадочних вузлів.

Залізничні маршрути розходяться від Києва в п'яти магістральних напрямках: фастівському (південний захід), коростенському (північний захід), ніжинському (північний схід), гребінківському (південний схід) та миронівському (південь, одноколійна). Також Києвом проходить так зване північне півкільце (від станції Київ-Волинський і станції Святошин через станцію Почайна та Київ-Дніпровський до станції Дарниця). Усі магістральні залізниці електрифіковано. Крім магістральних, існує відомча неелектрифікована гілка від станції Почайна до Вишгорода та місцеві залізничні колії промислового призначення.

Київський річковий порт засновано в липні 1897 року по завершенні будівництва Київської гавані. Причали порту тягнуться від Гавані до станції метро «Дніпро». За радянських часів Дніпром регулярно виконувались як вантажні перевезення, так і пасажирські рейси приміського та дальнього сполучення. Наразі рейси Дніпром вважаються нерентабельними — виконуються переважно прогулянкові й туристичні. Фарватер Дніпра використається також для транспортування великих вантажів.

У Києві ідея підземної залізниці вперше виникла 1884 року. Проте депутати міської Управи відхилили цей проєкт. Так само сталося і в Москві, де провалилися проєкти 1902 і 1912 років. 1916 року Російсько-Американська Торгова Палата пропонує новий проєкт будівництва метрополітену, який також відхилено міською владою Києва. Однак ідея спорудження метро в Києві не полишає голови фахівців та можновладців. Уряд гетьмана Української Держави Павла Скоропадського мав намір будувати урядовий центр і лінію метро в районі Звіринця. Цим проєктам не судилося збутися через те, що влада незабаром перейшла до Директорії Симона Петлюри й тема створення київського метро відійшла на задній план.

Після закінчення німецько-радянської війни Київ почали відбудовувати. 5 серпня 1944 Постановою Ради народних комісарів СРСР відповідним установам наказано розпочати розвідувальні роботи, скласти технічний проєкт та генеральний кошторис із тим, щоб уже в IV кварталі того ж року внести на затвердження уряду проєктне завдання на спорудження Київського метрополітену. Одинадцять років пішло на те, щоб дати життя Київському метрополітену: 6 листопада 1960 року було відкрито першу ділянку Святошино-Броварської лінії завдовжки 5,2 км з п'ятьма станціями — «Вокзальна», «Університет», «Хрещатик», «Арсенальна» та «Дніпро». З 1960 року побудовано три лінії загальною довжиною 69,65 км, що налічують 52 станції, які нині щодня обслуговують більш ніж 1,4 млн пасажирів. Сім станцій метрополітену визнані пам'ятками історії та культури.

Київський метрополітен активно розвивався: у 2010—2013 роках відкрилися шість нових станцій на півдні Оболонсько-Теремківської лінії — «Деміївська», «Голосіївська», «Васильківська», «Виставковий центр», «Іподром» та «Теремки». Однак згодом будівництво і проєктування нових станцій і ліній призупинено: підготовка до спорудження четвертої (Подільсько-Вигурівської) лінії, проєктні роботи щодо п'ятої (Лівобережної) лінії метрополітену призупинені.

Київ був першим містом України, а також всієї тогочасної Російської імперії, у якому відкрито рух електричного трамвая. Перший трамвай запущено в червні 1892 року на лінії довжиною 1,5 км Олександрівським (тепер — Володимирським) узвозом. 30 грудня 1978 року в Києві стала до ладу перша в СРСР лінія швидкісного трамвая від площі Перемоги до житлового масиву Південна Борщагівка, побудована за ініціативою Володимира Веклича і Василя Дяконова.

Проблема зв'язку між Верхнім містом та низинним Подолом існувала стільки, скільки існує Київ. Спершу стародавні кияни користувалися крутими стежками, потім — Андріївським узвозом. Ідею збудувати між верхньою і нижньою частинами міста механічний підйом у вигляді невеличкої похилої залізниці з канатною тягою подав інженер А. А. Абрагамсон; проєкт розробили інженери М. К. П'ятницький та М. І. Баришников. Фунікулер, або «Михайлівський електричний канатний підйом», був споруджений коштом товариства Київської міської залізниці. Спорудження фунікулера тривало протягом 1902—1905 років. Фунікулер відкрито 7 травня 1905 року. Колії підйому простяглися на 200 метрів.

Щороку цей незвичайний вид транспорту перевозить 2,8 млн пасажирів, серед яких чимало туристів.

Оскільки найбільш схожим на фунікулер видом транспорту є трамвай, проїзні квитки на трамвай діють також і на фунікулер, а вартість однієї поїздки становить 3 гривні. До листопада 2008 року існували єдині квитки, котрі діяли як у автобусах, тролейбусах, трамваях, так і в фунікулері. Нині запроваджено спеціальні жетони для проходу на станції фунікулеру.

Роботи з організації тролейбусного руху в Києві розпочато 1934 року з поверненням Києву статусу столиці. Першою тролейбусною трасою стала Червоноармійська (нині — Велика Васильківська) вулиця. У повоєнний час тролейбусне господарство Києва постійно розвивається.

Із 1991 року на тролейбусних маршрутах Києва курсують тролейбуси вітчизняного виробництва, зокрема Київського заводу електротранспорту (виготовлялися в 1991—1994 роках), київського авіазаводу, ВО «Південмаш» (м. Дніпро) та Львівського автомобільного заводу.

Станом на 2000 рік у Києві діяло 35 тролейбусних маршрутів. Довжина мережі сягнула 324,9 км, парк становить 640 машин, з яких 24 % — замортизовано. У травні 2006 року кількість тролейбусних маршрутів у Києві досягла 44. Працює 4 тролейбусних депо.

Уперше запровадити регулярний автобусний рух у Києві спробували ще 1913 року, а першу автобусну лінію відкрито 1925 року за маршрутом: площа 3-го Інтернаціоналу (нині — Європейська площа) — вулиця П'ятакова (тепер вулиця Саксаганського). У грудні того самого року відкрито другу лінію (Деміївську). Використовували автобуси марок «Мерседес-Даймлер» і «Фіат». Починаючи з 1929 року автобусний парк міста поповнюється машинами радянського виробництва; з 1932 — 19-місними автобусами ЗІС-18, з 1938 року — 24-місними автобусами ЗІС-16. 1934 року створено автобусно-таксомоторну базу, що розміщувалася на Боєнському провулку (тепер вулиці І. Кудрі). В ній налічувалося близько 30 одиниць рухомого складу. 1937 року в автобусному парку столиці України було 60 автобусів, 1939 року — близько 80. Швидкими темпами розвивалося автобусне господарство міста в післявоєнні роки. Кількість перевезень пасажирів 1967 року у порівнянні з 1947 зросла у 88 разів. 1978 року місто обслуговували 862 автобуси, що курсували за 87 маршрутами; загальна довжина автобусних ліній дорівнювала 647 км, кількість перевезень становила близько 1 млн пасажирів на добу. Нині у Києві діє близько 90 автобусних маршрутів, які охоплюють усі частини міста, кількість автобусів перевищує 700 одиниць. Працює 8 автобусних парків.

Перший капітальний міст через Дніпро споруджено 1853 року — так званий Ланцюговий міст. 1870 року під керівництвом військового інженера А. Є. Струве побудовано металевий залізничний міст у Дарниці, другий залізничний міст — Петрівський — споруджено 1917 року, однак невдовзі він був зруйнований (відновлений 1929 року). У районі нинішнього моста Патона існував Наводницький міст понтонної конструкції, що дав назву вулицям Старонаводницькій і Новонаводницькій. У 1914 році на його місці збудували стаціонарний дерев'яний міст, зруйнований у 1920 році. Він був відновлений 1921 року й проіснував до 1935-го, коли був замінений іншим дерев'яним мостом. Під час Другої світової війни всі мости через річку Дніпро було зруйновано. Після звільнення Києва (6 листопада 1943 року) споруджено тимчасові дерев'яні мости.

Сьогодні береги Дніпра в межах міста з'єднують 8 мостів, із них 4 автомобільні — Північний, міст Метро, міст Патона та Південний, два залізничних — Дарницький та Петрівський, один залізнично-автомобільний — Кірпи, а також пішохідний міст. Триває спорудження Подільського.

У X—XIII століттях Київ забудовувався кварталами зрубних і каркасно-стовпових споруд, переважно двоповерхових. Планування міста в X—XIII ст. було садибно-вуличним. Деякі вулиці замощувалися дерев'яними мостовими. У князівській частині Києва стояли кам'яні будинки. Найбільшими спорудами були цегляні хрестово-купольні храми, виконані в руському стилі з елементами візантійського — Десятинна церква (989—996), Софійський собор (1037), Іриниська і Георгіївська церкви (1037), Києво-Михайлівський Золотоверхий собор (1113). Вони мали багато бань, пірамідальну композицію, хрещаті стовпи.

Найдавніші будови Києва належать до XI—XII століть. Збереглися також будинки XVII—XVIII століть, проте переважають в архітектурному обличчі міста будови другої половини XIX — початку XX століття, виконані у стилі модерну та конструктивізму. Загалом у місті збереглося близько 3000 споруд XI — початку XX століття, зокрема понад 70 храмів тих часів. До найвизначніших архітектурних пам'яток Києва зараховують такі:

Серед пам'яток новітньої епохи — Хрещатик, Київський метрополітен, Кабінет Міністрів, Секретаріат Президента, Висотний житловий будинок за адресою вул. Хрещатик, 25 та Національний спортивний комплекс «Олімпійський».

Київ має велику кількість садів та парків для відпочинку, серед яких Національний ботанічний сад, Ботанічний сад ім. Фоміна, Парк Шевченка, Хрещатий парк, Маріїнський парк, Міський сад, Володимирська гірка, Парк «Аскольдова Могила», Парк Вічної Слави, Пейзажна алея, Сквер Чорновола, Гідропарк, Голосіївський парк, Голосіївський ліс, Парк партизанської слави, Парк «Перемога», Пушкінський парк, Зоопарк.

Наймасовіше кияни та гості міста відвідують Національний ботанічний сад у пору цвітіння Саду бузків, Андріївський узвіз під час святкування Дня Києва, а також міську виставку квітів, яка щорічно проводиться у Печерському ландшафтному парку довкола Співочого поля у дні святкування Дня Незалежності України в останній тиждень серпня.

У парку Кіото 3 вересня 2011 року висаджено найдовшу в Європі алею сакур.

У Києві велика кількість різноманітних меморіалів, пам'ятників, монументів, скульптурних груп, пам'ятних знаків, погрудь (бюстів) і фігур. У Києві як місті мультикультурному в різний час «вшановували у камені» діячів багатьох країн і народів.

Як і в інших містах України, переважна більшість пам'ятників і монументів у Києві зосереджена в центральній (історичній) частині, хоча деякі з них, з огляду на величину міста, сформування власних осередків адміністративних одиниць міста (районів), територіальне розміщення об'єктів культури, місць історичних подій, проживання та/або роботи видатних діячів, включення до складу міста прилеглих населених пунктів тощо, розташовані по всій території міста і на околицях.

Місто славиться своїми історичними й сучасними хмарочосами. Перші висотні будинки з'явилися в Києві ще на початку ХХ століття: Київський Париж (1901), Хмарочос Гінзбурга (1912), Будівля Кабінету Міністрів України (1938).

У роки «післявоєнної відбудови» міста в Києві збудували такі відомі хмарочоси, як: висотний житловий будинок за адресою Хрещатик, 25 і Готель «Україна» (до 2001 року — готель «Москва»).

У 1970—1980-ті роках у місті з'явилися «готелі-хмарочоси»: «Київ», «Русь», «Турист», «Спорт» та інші.

Нині в Києві розташовано п'ять найвищих хмарочосів України: БФК «Gulliver», БЦ «Парус», ЖК «Корона», ЖК «Корона» № 2 і будівля Апеляційного суду міста Києва.

У 2012 році завершено будівництво 48-поверхового житлового комплексу на Кловському узвозі, який має висоту 168 метрів. На проспекті Перемоги, поруч із центральним загсом, триває спорудження хмарочосу Sky Towers. По завершенню він буде найвищим хмарочосом України (висотою 210 метрів) і матиме 47 поверхів.

У проєкті залишається спорудження бізнес-центру «Київ-сіті» на Рибальському острові, де височітимуть хмарочоси висотою у 200—300 метрів.

Станом на 2020 рік у Києві зведено 1199 будівель заввишки понад 35 метрів — це найбільша кількість хмарочосів серед європейських міст, про це стало відомо з рейтингу SkyscraperPage.

Станом на березень 2014 року в Києві близько 15 тисяч кіосків. Станом на 1 січня 2014-го в Києві діяли 423 кіоски з пресою.

Нині в Києві 114 площ і майданів. З них 56 мають назви, а 58 — досі безіменні. Для порівняння: у Москві лише 27 площ, у Варшаві — 62.

Питаннями діяльності культурно-освітніх, мистецьких закладів міського підпорядкування займається Головне управління культури Київської міської державної адміністрації, у веденні якого нараховується 18 театрів міського та 4 театри районного підпорядкування, 6 концертних організацій.

Головними осередками сучасного музичного життя міста Києва є: Національна опера України, Національна філармонія України, Будинок органної та камерної музики, Київський державний театр оперети. Концерти академічної музики проводять також у Великому та малому залах Національної музичної академії ім. П. І. Чайковського, концертному залі Будинку звукозапису, Будинку вчених, Будинку вчителя, Будинку Актора, концертних естрадах Центрального і Хрещатого парків.

У Києві діють такі хорові колективи, як Національна заслужена академічна капела України «Думка», Національний заслужений академічний народний хор України ім. Верьовки, чоловіча хорова капела України ім. Л. М. Ревуцького, Народна академічна хорова капела НАН України «Золоті Ворота», камерні хори «Київ», «Хрещатик», «Credo», хорова капела хлопчиків та юнаків «Дзвіночок» тощо.

Концерти розважальної музики відбуваються в Палаці «Україна», Палаці Спорту, Жовтневому Палаці, Українському домі, ДК КПІ, Центральному домі художника, концертному зал FreeDom та інших залах. У теплу пору року концерти та фестивалі української етно- та рок-музики проводять також на Співочому полі.

Періодично в Києві проводяться музичні фестивалі, зокрема: академічної музики — Київ Музик Фест, Форум музики молодих, Музичні прем'єри сезону, фестиваль фортепіанної музики «Володимир Крайнєв запрошує», фестиваль хорової музики Золотоверхий Київ; а також фестивалі естрадної музики — Червона Рута, Країна мрій та інші. Визначною музичною подією 2005 року стало проведення в Києві пісенного конкурсу «Євробачення».

Невіддільною частиною музичного життя столиці є періодичні музичні конкурси: піаністів — пам'яті В. Горовиця, диригентів — ім. С. Турчака, хорових колективів — ім. М. Леонтовича, вокалістів — ім. Соломії Крушельницької, бандуристів — ім. Гната Хоткевича, а також багатопрофільний конкурс імені М. Лисенка.

У Києві працювали такі видатні музиканти, як Микола Лисенко, Олександр Кошиць, Микола Леонтович, Яків Степовий, Кирило Стеценко, Рейнгольд Глієр, Болеслав Яворський, Левко Ревуцький, Борис Лятошинський, Микола Вілінський, Григорій Верьовка, Борис Гмиря, Степан Турчак, Іван Карабиць, Володимир Симоненко. Серед сучасних композиторів — Валентин Сильвестров та Євген Станкович. 

Київ — центр музейної справи України, тут розташовані сотні музеїв та культурних установ. Серед найцікавіших — Національний художній музей України, Музей однієї вулиці, Державний музей авіації України, Всеукраїнське музейне містечко, Державний політехнічний музей при НТУУ КПІ, Мистецький арсенал, Національний музей «Чорнобиль», Аптека-музей у Києві, Музей космонавтики, та інші. Очікувалося, що в 2014 р. кількість відвідувачів музеїв становитиме 710 680 осіб.

Центрами образотворчого мистецтва в Києві є Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури та Національна спілка художників України. Багаті художні колекції представлені в київських музеях — Національному художньому музеї, Національній картинній галереї та Музеї імені Богдана та Варвари Ханенко. Твори сучасних українських художників експонуються в галереї спілки художників, міській галереї мистецтв «Лавра», низці галерей на Андріївському узвозі тощо.

Київ початку XX століття пов'язаний з іменами таких художників, як Олександра Екстер, Михайло Бойчук, Олександр Богомазов, Абрам Маневич, Георгій Нарбут, Вадим Меллер, Олександр Хвостенко-Хвостов, Георгій Лукомський, у 1920-х роках у Києві працювали Михайло Жук, Климент Редько, Юхим Михайлів, Григорій Світлицький, Карпо Трохименко. У 1930-х працювали видатні графіки, зокрема Сергій Конончук, який особливу увагу приділяв темі рідного міста. Ці рисунки ніби створюють серію, де головними «героями» стають куточки двориків, тихих вулиць («Київ. Глибочиця», 1931 р.; «Київ. Вулиця Артема», 1934 р.). Художник зумів відчути й передати тонкий, мінливий стан природи, сповнити її людським теплом рідних вулиць.

У 1960-ті роки на арену виходять художники, що опановують різні напрями європейського живопису — експресіонізму (Михайло Грицюк, Ігор Григорьєв), фонізму (Григорій Гавриленко), сюрреалізму (Іван Марчук). Декоративні неофольклорні якості внесли у малярство і графіку учасники гуртка, об'єднаного навколо колекції народного мистецтва Івана Гончара (Віктор Зарецький, Георгій Якутович).

Новітній етап художньої творчості в Києві розпочинається із виходом на поверхню андеґраунду 1987 року, коли Спілка художників улаштувала виставку молодих. Уперше від 1920-х років українські художники знов заявили про себе на міжнародному рівні. Зокрема, це абстракціоністи Тіберій Сильваші, Анатолій Криволап, Петро Лебединець, Микола Кривенко, творець палімпсестів Олександр Дубовик, концептуаліст Володимир Бовкун, неодадаїст-картограф Юрій Соломко та інші.

У Києві жили та працювали багато українських та російських письменників.

На вулиці Б. Хмельницького, 68 розташований будинок Роліт, у якому в різні роки жили близько 130 літераторів. Цей будинок є абсолютним рекордсменом в Україні за кількістю меморіальних дошок на фасаді.

Події численних літературних творів, зокрема романів, відбуваються в Києві. Літературному Києву 1920-х років присвячені інтелектуальні романи «Місто» Валер'яна Підмогильного та «Дівчина з ведмедиком» В. Домонтовича.

Серед українських авторів Київ часто фігурує у творах сучасних авторів Євгенії Кононенко, Андрія Куркова та Олексія Нікітіна. Київ описується у творах російських письменників Миколи Лєскова, Михайла Булгакова та Віктора Некрасова. Багато літературних творів присвячені подіям Євромайдану 2013—2014 років.

У Києві працював болгарський літературознавець Величков Алекси. У місті народилися й жили російські автори Михайло Булгаков і Віктор Некрасов.

Одними з перших бібліотек Києва були бібліотека Софійського собору, заснована Ярославом Мудрим 1037 року, та монастирське книгосховище Києво-Печерської лаври. У XVII столітті заснована бібліотека Київської академії. До Жовтневого перевороту в Києві діяло 6 бібліотек платного користування, найбільшою з них була міська (50 тис. одиниць зберігання). Після відновлення радянської влади виконком київської ради ухвалив «зробити доступнішими для народу академічні бібліотеки». Створюється низка нових бібліотек: 1919 — Центральна робітнича бібліотека, Всенародна бібліотека України та ін. 1979 року бібліотечна мережа міста налічувала 1332 бібліотеки різних систем і відомств (66 млн одиниць зберігання), які обслуговували 1598 тисяч читачів.

Щорічно публічні бібліотеки Києва обслуговують 560 тисяч користувачів. У своєму арсеналі бібліотеки міста мають книжкові фонди, власні інформаційні електронні бази даних та забезпечують використання світових інформаційних ресурсів через мережу Інтернет. Бібліотечне обслуговування киян здійснюють:

Найпопулярнішим командним видом спорту в Києві є футбол. Футбольний клуб «Динамо» загалом 28 разів ставав чемпіоном СРСР та України, здобував міжнародні трофеї, є справжнім символом міста. В українській Прем'єр-лізі місто також представляли клуби «Оболонь» та «Арсенал», а у Першій лізі нині виступають клуби «Оболонь-Бровар» та «Арсенал-Київ». Найкращим українським чоловічим баскетбольним клубом часів СРСР був київський «Будівельник», який нині разом із БК «Київ» виступає в об'єднаній Українській Суперлізі. У вітчизняному жіночому баскетболі провідні позиції посідає київська команда ТІМ-СКУФ. У білоруській Екстралізі виступає хокейний клуб «Сокіл». У радянські часи жіночий гандбольний клуб «Спартак» неодноразово вигравав чемпіонат країни та європейські клубні трофеї.

Головними аренами спортивних змагань є НСК «Олімпійський», Палац спорту, стадіони «Динамо» ім. В. Лобановського та «Оболонь-Арена». У 2012 році на НСК «Олімпійський» проводилися матчі групового етапу, чвертьфінал та фінал Євро 2012.

У Києві працює Національний університет фізичного виховання і спорту України.

Відомі страви-символи Києва:

У X—XIII століттях Київ був найбільшим освітнім центром Русі. Від часів Володимира Святославича тут діяли школи грамоти. Церкви і монастирі мали власні бібліотеки. Книгозбірня київської Софії, так звана бібліотека Ярослава Мудрого, нараховувала близько 950 томів. Інша велика бібліотека, якою користувалися руські літописці, існувала в Печерському монастирі. Дослідження графіті на стінах міських храмів і посуді доводять, що частина киян була писемною.

Після монгольської навали рівень освіти в Києві занепав. З кінця XIV століття у списках паризької Сорбонни та інших західноєвропейських університетів з'являються імена студентів із Києва. Так, під 1436 роком зазначений перший доктор «рутенської нації з Києва» — Іван Тинкевич.

Починаючи з кінця XVII століття Києво-Могилянська академія підготувала багато видатних учених.

Серед вищих навчальних закладів:

У Києві розміщені численні установи Національної академії наук України (НАНУ), Український нафтогазовий інститут.

У статті 7 «Статуту територіальної громади міста Києва» записано:Київ може мати міста-побратими. Вибір міста-побратима здійснюється за рішенням Київської міської ради на основі двосторонніх угод.11 лютого 2016 року Київрада, враховуючи політичну ситуацію між державами, розірвала побратимські відносини з Москвою, Волгоградом, Санкт-Петербургом, Улан-Уде, Республікою Комі та Махачкалою. Відповідне рішення підтримали 97 депутатів. Виконавчому органу Київради доручили вжити організаційно-правових заходів щодо припинення дії двосторонніх договорів, угод, меморандумів, протоколів та інших документів, що були підписані з відповідними містами та регіонами РФ.

Станом на 2018 рік Київ має 54 міста-побратими:




#Article 90: Бертран Расселл (1045 words)


Бертра́н А́ртур Ві́льям Ра́сселл (; 18 травня 1872, Треллек, Уельс — 2 лютого 1970, , Уельс) — британський філософ, логік, математик, громадський діяч. Основоположник англійського неореалізму та неопозитивізму, засновник сучасної філософії логічного аналізу. З метою обґрунтування математики заснував логіко-філософську програму логіцизму, найповніше втілену у фундаментальній тритомній праці Principia Mathematica («Основи математики», написана у співавторстві з А.Вайтгедом). Один із ініціаторів Пагвоського руху. Лавреат Нобелівської премії з літератури за 1950 з формулюванням «як визнання різноманітних й важливих творів, в яких він відстоював гуманні ідеали й свободу думки».

Дитинство Рассела було дуже самотнім, і він часто серйозно задумувався про самогубство. У своїй автобіографії він пише про те що його найбільшими зацікавленнями були релігія і математика, і що єдине бажання яке втримало його від самогубства було вивчити більше математики.
Він навчався вдома кількома репетиторами. У віці одинадцяти років, його брат Френк познайомив його з роботами Евкліда, які перевернули його життя.

Навчався і в подальшому викладав у Кембриджському університеті, неодноразово був запрошуваний для викладання в університетах інших країн, передусім США.

Під час навчання в університеті перебував під впливом «абсолютного ідеалізму» (британської версії неогегельянства), але пізніше разом із своїм колегою Дж. Е. Муром став противником ідеалістичної метафізики, поклавши початок традиції аналітичної філософії.

Філософська еволюція Расселла — перехід від платонізму і логоцентризму до юмівського конвенціоналізму та арістотелівського есенціалізму. На початку ХХ сторіччя разом із Дж. Муром Расселл виступив із критикою неогегельянства з реалістичних позицій. В подальшому неодноразово змінював свої філософські погляди, залишаючись, однак, послідовним прибічником аналітичного методу.

За Расселлом філософія не зводиться до аналізу буденної мови, як вважають послідовники філософії мовного аналізу, і її роль не обмежується функцією загального методу розв'язання практичних проблем, на чому наполягають прибічники прагматизму. Расселл обстоював філософське поняття кореспондентної істини як відповідності фактам, які як такі значною мірою не піддаються людському контролю. На його думку, об'єктивне поняття істини впроваджує необхідний елемент стриманості людини щодо універсуму і тим служить противагою прагматистському «отруєнню владою».

Расселл вважав, що сутність філософського пізнання полягає не в проясненні філософської термінології, а в систематичному дослідженні навколишнього світу. Логічний аналіз може сприяти філософському пізнанню тільки тоді, коли він спирається на науково обґрунтовану онтологію, з якою мусять бути узгоджені мовні засоби аналізу. Звідси виникає проблема побудови «логічно досконалої мови». Згідно з теорією дескрипцій Рассела, для побудови логічно досконалої мови треба переформулювати твердження природної мови таким чином, щоб усунути посилання на сумнівні сутності, уникаючи як суперечливих описів на зразок «круглий квадрат», так і фіктивних дескрипцій («Гамлет», «крилатий кінь» і т. ін.). Тоді вимога істинності висловлювання буде еквівалентною вимозі відповідності висловлювання до дійсності. Таке бачення взаємовідносин між логікою та онтологією базується на припущенні про дискретну «атомарну» структуру світу (доктрина логічного атомізму).

Расселова онтологія раннього періоду містить, однак, крім індивідів, деякі абстрактні сутності — властивості, відношення та висловлювання (propositions). У 1914 Расселл відкидає онтологічний статус абстрактних сутностей і стверджує, що лише індивіди можуть бути носіями власних імен і суб'єктами логічно досконалих суджень. Згідно з концепцією цього періоду, атомарні онтологічні факти утворюються з властивостей та відношень індивідів, а висловлювання та пропозиційні функції лише виконують функцію мовних виразів. При цьому в ролі індивідів виступають події, а звичайні фізичні об'єкти — які ми звикли вважати носіями власних імен — розглядаються як комплекси «співприсутніх» (compresent) подій. У 1940 Расселл ще раз змінює свою онтологію. Після цього перегляду єдиними базовими елементами світу стають прості якості, що мають характер індивідів і водночас універсалій, доступних для прямого сприйняття («знання через безпосереднє знайомство»). Як фізичні об'єкти, так і події аналізуються в термінах цих простих якостей.

Доктрина «знання через безпосереднє знайомство» (knowledge by acquaintance) займає центральне місце в епістемології Рассела. Згідно з цією доктриною, є два види знань: знання речей і знання істин. Знання речей, в свою чергу, поділяється на два різновиди: безпосереднє і таке, що базується на знанні істин. Безпосереднє знання, чи знання через безпосереднє знайомство, полягає у прямому відношенні між індивідуальним розумом та чимось відмінним від нього. Доктрина безпосереднього знання пов'язана у Расселла з емпіристичною теорією «чуттєвих даних» (sense-data), але, безсумнівно, має й самостійне значення як версія арістотелівської епістемології прямого знання.

Суспільно-політичні погляди Расселла мають ліберальний, антифашистський і антикомуністичний характер. Його першою книгою була «Німецька соціал-демократія» (1896; російський переклад 1906). У питанні про відносини між людиною і державними інституціями Расселл виходив із принципу поєднання максимуму свободи з мінімумом сили. Виступав за створення на демократичних засадах всесвітнього уряду, повноваження якого становило б вирішення міждержавних конфліктів.

Спочатку Расселл із симпатією поставився до «соціального експерименту» в Росії, але, відвідавши країну в 1920 році й зустрівшись із Леніним, він розчарувався в побаченому на місці. Ленін справив на нього враження зелота, повністю поглинутого революційними перетвореннями. Расселл негативно ставився до Сталіна й сталінізму, а марксизм називав догматичною системою.

У 1955 році Б. Расселл підготував текст антивоєнного «Маніфесту Ейнштейна-Рассела», проголошення якого поклало початок Пагвоському рухові вчених () — об'єднанню науковців, які виступають за мир, роззброєння та міжнародну безпеку, запобігання світової термоядерної війни та наукову співпрацю. З цього часу Расселл повністю присвячує себе політиці та її дослідженню.

У листопаді 1957 року Расселл звернувся з відкритим листом до лідерів двох країн — СРСР (М. Хрущов) та США (Д. Ейзенхауер) із закликом щодо запобігання подальшого поширення ядерної зброї. Основним його прагненням було переконати обох політиків у тому, що їхні спільні інтереси й інтереси їх держав набагато важливіші розбіжностей. Першим на заклик цей публічно відгукнувся М. Хрущов (21.12.1957), невдовзі (8.02.1958) — держсекретар США Дж. Даллес. Згодом Расселл висував ідею створення Комітету з примирення — міжнародного органу, який займався б вирішенням питань, пов'язаних з конфліктними ситуаціями і територіальними суперечностями. Ця ідея була розвинена у його працях «Здоровий глузд і ядерна війна» (1959), «Мудрість Заходу» (1960) «Чи є в людини майбутнє?» (1961).
 
Пропонуючи конкретну антиядерну програму, Расселл наголошував, що і Заходу, і Сходу необхідно зробити все для попередження будь-яких воєн, докорінно переглянути існуючі підходи до зовнішньої політики. Расселл заснував благодійну організацію «Фонду миру Бертрана Рассела». Не залишалися поза увагою науковця й ключові зовнішньополітичні події ХХ ст. — розміщення на Британських островах американських ракетних сил (1958), події в Угорщині (1956), спорудження Берлінської стіни (1961), Карибська криза (1962), війна у В'єтнамі, події у Чехословаччині (1968) тощо.

Як зазначає український дослідник Ю. Шайгородський, життя англійського науковця та громадського діяча Б. Расселла — це майже вікова історія Європи. Народившись у період розквіту Британської імперії, він став свідком двох страшних світових війн XX ст., революцій, розпаду колоніальної системи і дожив до ядерної епохи. Останні роки життя Р. провів у Вельсі разом з дружиною й онуками. Майже до самої смерті 98-річний вчений залишався енергійним і діяльним.




#Article 91: Граматика (1029 words)


Грама́тика (, від γράμμα — «літера», «написання») — термін, який вживається в двох пов'язаних значеннях: як будова мови і як розділ мовознавства, що вивчає граматичну будову мови.

Граматика, як будова мови, це характерна для конкретної мови сукупність правил за якими слова об'єднуються в змістовні фрази і речення, набираючи при цьому залежних від функції в реченні форм, а також правил утворення слів. У граматиці мови виділяють морфологічні одиниці, категорії та форми, синтаксичні одиниці та категорій, а також словотвірні одиниці і способи словотворення. Граматика конкретної мови на відміну від її лексики відносно стабільна, однак і вона змінюється з часом під впливом різноманітних чинників за загальними законами розвитку мови.

Граматика, як наука про граматичну будову мови, вивчає спільні закономірності граматик різних конкретних мов та відмінності між ними. Вона складається з двох розділів: морфології та синтаксису. Деякі вчені відносять до граматики також розділ словотвору, зокрема питання про способи морфологічного словотворення — афіксацію і основоскладання, — що тісно пов'язуються з ученням про частини мови.

Центральним у граматиці є вчення про граматичні значення, граматичні форми і граматичні категорії.

Слово граматика походить від грецького γραμματικὴ τέχνη (grammatikē technē), що означає «мистецтво букв»; γράμμα (gramma), «літера», що в свою чергу походить від γράφειν (graphein), «малювати, писати». Цей самий грецький корінь також є у словах «графіка», «графема» і «фотографія».

Як будова мови, граматика — це складна за своєю організацією сукупність підсистем: морфології, синтаксису і словотвору.

Морфологія мови —  розділ граматики, до якого належать всі явища пов'язані зі словом, його формами (парадигмами), його абстрактними граматичними значеннями. Морфологія класифікує слова за морфологічними категоріями й лексико-граматичними розрядами.

Мінімальною одиницею мови, яка має значення, є морфема. Два основних типи морфем — корені та афікси. На основі морфем утворюються слова й словоформи. Окрема сфера граматики слова, морфеміка охоплює словозмінні та словотвірні морфеми разом із явищами їх утворення та функціонування. Традиційно ці явища розглядають як у морфології, так і в словотворі, де вони входять до підрозділів словозмінної морфеміки та словотвірної морфеміки, відповідно.

Між морфологією та фонологією лежить царина морфонології, розділу, який вивчає такі особливості будови слова як звукові перетворення, що виникають при взаємодії різних морфем у межах слова і проявляються у чергуванні звуків.

Синтаксис мови визначає те, як окремі слова об'єднуються в словосполучення і речення, зв'язки між окремими членами речень, види речень, їхню будову та правила утворення.

Словотворення — розділ морфології, присвячений мовним засобам творення похідних слів. В кожній мові це відбувається відповідно до певних зразків та моделей, за допомогою афіксів та іншими способами. В сучасному мовознавстві існує тенденція виносити словотвір за межі граматики в окрему підсистему мови.

Деякі мовознавці розуміють граматику розширено, відносячи до неї також фонетику мови на рівні, нижчому від морфем, та текстові утворення, більші від речення.

Центральними абстрактними поняттями граматики є граматичні одиниці, граматичне значення, граматична категорія та граматична форма.

Граматичні одиниці поділяються на морфологічні одиниці та синтаксичні одиниці, відповідно до двох розділів граматики: морфології та синтаксису. До граматичних одиниць належать морфема, слово, словосполучення і речення. Слово має два відмінні аспекти: як частина мови і як член речення.

Граматичне значення — це узагальнене абстрактне поняття, яке відображає те, яку роль зазвичай, регулярно, відіграє та чи інша граматична одиниця в мові. Граматичне значення існує поряд із лексичним значенням, але має абстрактну на відміну від конкретної сутність. Наприклад, іменник може мати значення предметності або загальності, граматичне значення дієслова відрізняється в залежності від часу, виду тощо. Граматичне значення виражає лексичне значення через граматичну форму.

Граматична категорія — це клас граматичних однорідних значень, об'єднаний найзагальнішим абстрактним значенням, у межах якого протиставляються також значення, що далі не членуються. Так, граматична категорія відмінка в українській мові ґрунтується на загальному відношенні предмета до дії, стану і подібного, з одного боку, і на протиставленні часткових відношень — суб'єктного, об'єктного, адресатного, інструментального, просторового, з другого боку, а граматична категорія числа — на загальному кількісному відношенні предметів та явищ і на протиставленні значень однини й множини.

Граматична форма — це засіб вираження граматичного значення.. В українській мові таким засобом звичайно є службові морфеми у морфології та синтаксичні зв'язки й відношення слів і речень у синтаксисі. Наприклад, граматичними формами слова яблуко є яблука, яблуком, яблуками тощо. Вони утворюються за допомогою морфем — закінчень, і передають різні граматичні значння одного й того ж слова у лексичному розумінні. Граматичною формою в синтаксисі може бути, наприклад, порядок слів у реченні.

Слово — центральна одиниця граматики, яка пронизує всі її підсистеми, крім того, функціонує у позаграматичних сферах мови. Всі інші одиниці мови (фонеми, морфеми, словосполучення, речення) структуруються через слово і пов'язані з ним системними відношеннями. У слові об'єднані три сутності: звукова організація, лексичне і граматичне значення. Сукупність граматичних значень слова становлять: значення частини мови як вершинне в граматичній ієрархії, що стосується належності слова до певного лексично-граматичного класу (іменник, прикметник, дієслово, прислівник та ін.); його загальні й конкретні граматичні значення (наприклад, в іменника — значення відмінка, числа і роду; у дієслова — часу, способу, виду, стану, особи, числа, а в ряді дієслівних форм також значення роду); його словотворне значення, яке поширюється лише на похідні слова. Є й вужчі граматичні значення, що охоплюють певні групи слів (наприклад, іменники на означення істот або неістот), а також проміжні між лексичними й граматичними значеннями лексико-граматичні значення конкретної або абстрактрої предметності, речовинності в українських іменниках тощо. Слово вказує також на граматичні особливості, які виявляються у його семантично-синтаксичних сполучувальних можливостях (див. Валентність) і здатності конденсувати в собі граматичні характеристики свого лексико-граматичного оточення. Роль слова в граматичній будові мови лінгвісти трактують по-різному. Здебільшого в мовознавстві слово розглядається як одна з визначальних граматичних одиниць. У сучасному українському мовознавстві граматичний опис мови ґрунтується на всебічному висвітленні ролі слова в системі граматичних відношень і взаємодії лексичних та граматичних чинників.

Одиницею повідомлення у мові виступає речення. Речення складається зі слів разом із інтонацією.
Реченню властиві: предикативність як найабстрактніша граматична категорія, до складу якої входять категорія об'єктивної модальності з грамемами реальності та ірреальності, й категорія синтаксичного часу. Модальність виражає відношення речення до реальності, тобто, чи є воно фактом, чимось уявним, бажаним або небажаним тощо. За допомогою системи синтаксичних часів граматика надає змогу розповідати про події теперішнього, майбутнього і минулого. Реченням також властиві категорії семантичної структури — предикат, суб'єкта, об'єкта, адресата і подібні. Тема і рема є двома частинами актуального членування речення. Тема — це те, про що повідомляє речення, рема — що саме воно повідомляє.

Речення можуть бути простими або складними. Сукупність простих і складних речень утворює текст.




#Article 92: Синтаксис (280 words)


Си́нтаксис ( — «побудова, порядок, складання», від σύν — «з, разом» і ταξις — «впорядкування») — розділ граматики, що вивчає граматичну будову словосполучень та речень у мові.

Синтаксис розмежовують на:

Структурно-статичний — розглядає синтаксичну будову словосполучень і речень, їх типи і ознаки, структурні схеми, не пов'язані з контекстом і ситуацією мовлення.

Семантичний — вивчає семантичну природу предикативності речень, їхні синонімічні перетворення, пропозиційну відповідність, позиційні схеми, їхнє варіювання в мовленні й парадигматику, типи функцій синтаксем (мінімальний носій елементарного змісту, конструктивний компонент речення) як складників речення, імпліцитність і компресію предикативних одиниць.

Генеративний — дослідником був Ноам Чомскі, цей напрям оперує універсальними глибинними й поверхневими синтаксичними структурами, встановлює універсальні правила синтаксичних трансформацій й обмеження на них, виявляє вроджені принципи й параметри, що коригуються процесом мовної соціалізації.

Комунікативний — спрямований на динамічний бік мовленнєвих одиниць — висловлень, на особливості їхнього актуального членування (Актуальне членування речення) в конкретних комунікативних ситуаціях, на встановлення мовленнєвих варіантів речень, комунікативної парадигматики, особливостей модальності і перформативності, ролі порядку слів й інтонації у формуванні змісту висловлень тощо.

Стилістика тексту — дослідження правил адаптації та зв'язності речень у контексті і ситуації мовлення, референційної природи висловлень у конкретних текстових масивах, ролі синтаксичних одиниць у формуванні концепту тексту, його тематичних ліній, образності, експресивності тощо.

Когнітивний — аналіз проекції синтаксичних конструкцій на структури знань людини.

Комп'ютерний — моделювання синтаксичних структур, яке ґрунтується на доробку семантичного й генеративного синтаксису.

Логічний — розгляд синтаксису як учення про способи вираження думки й розроблявся філософськими граматиками під кутом зору раціоналізму й універсалізму (речення дорівнювало судженню, умовиводу, члени речення розглядалися як виразники логічних складників).

Психологічний — дослідники: Г. Пауль, Г. Штейнталь, О. Потебня, В. Вундт; за своєю сутністю близький до логічного, однак зміст речень мав комунікативно-психологічну інтерпретацію.

Синтаксис української мови




#Article 93: Пунктуація (1024 words)


Пунктуа́ція (: від punctum — «крапка») —
система правил уживання на письмі розділових знаків і розділ мовознавчої науки про використання розділових знаків.

Пунктуація, нормована правописом система правил про вживання розділових знаків для розчленування тексту відповідно до його значеннєвологічних, синтаксичних та інтонаційних особливостей. У давніх рукописах уживалися на грецький лад: кома, крапка, чотири й три крапки, хрестик, рідше крапка-кома . Нинішня система розділових знаків (крапка, кома, знаки оклику й запитання, двокрапка, крапка з комою, розділка, риска, дужки, лапки, абзац, виділення письмівкою, а спершу й скісна риска) склалися у нас з поширенням друку в 16 — 17ст. під зах. впливом. Різні засади вживання розділових знаків для членування тексту синтаксичного (комою виділяти звертання, відокремлені звороти, вставні слова, підрядні речення, одне головне від іншого), логічного (лапками виділяти цитати й іронічно вжиті слова, дужками вставний коментар до тексту, а абзацами логічно завершені частини тексту) та інтонаційного (паузи позначувати коротші — комою, а довші — крапкою, рискою, при недокінченій думці — трьома крапками; питальну інтонацію позначувати знаком запиту, а емфатичну — після вигуків і звертань — знаком оклику) перехрещуються і ті самі знаки уживаються в різних функціях. Окремі знаки уживаються ще й у ідеографічно-цінувальній функції (крапка — на вираз скорочення слова; знак запиту в дужках після цитати як вираз сумніву чи здивування; знак оклику в дужках там таки як вираз здивування, обурення, іронії чи підкреслення, що цитоване не є опискою). До синтаксично-логічного членування тексту належить і писання слів окремо, разом чи з розділкою. Найдавніші рукописи писали текст без поділу на слова (початковий і кінцевий склад слова могли інколи позначуватися значком акуту чи ґравісу, а у випадках назвучного голосного ще й значками придиху), а в 15 — 17ст. друковані ще прийменники разом з ім'ям.

В українській мові вживаються одиничні (крапка, двокрапка, три крапки, кома, крапка з комою, тире, знак питання, знак оклику, знак виноски) та парні (дві коми, два тире, лапки, дужки) розділові знаки (пунктограми). Призначення розділових знаків — полегшити читачеві сприйняття змісту написаного:

Українська пунктуація побудована на структурному, смисловому та інтонаційному принципах.

В усній мові на початок і кінець речення вказує відповідна інтонація. На письмі на початок речення вказує велика літера, на кінець — крапка, знак питання, знак оклику або три крапки.

У кінці розповідного і спонукального речень звичайно ставиться крапка. Якщо ж розповідне чи спонукальне речення вимовляється з особливою, піднесеною інтонацією, то в кінці такого речення ставиться знак оклику. У кінці питального речення ставиться знак питання. Якщо ж питальне речення вимовляється з особливим почуттям, то ставиться ще й знак оклику. Три крапки в кінці речення ставляться тоді, коли хочуть показати, що думка ще не закінчена або що треба зробити велику паузу.

Крапка вживається:

Будуть козаки подорожні проїжджати, твій голос зачувати, до могили будуть завертати. Бандуро моя (М. Пригара);

Василь. І довго це ти будеш чухатися?
Конюх. Вибачте, пане. Винен.

Кома вживається:

Крапка з комою, тире, двокрапка, дужки, три крапки і лапки, на відміну від коми, завжди пов'язані з інтонацією.

Крапка з комою ставиться там, де й одинична кома (тобто між однорідними членами речення і між частинами складного речення), якщо розділювані нею частини порівняно далекі за змістом або мають у собі розділові знаки. На місті крапки з комою завжди чується подовжена пауза.

Крапка з комою вживається:

Шелестить пожовкле листя по діброві; гуляють хмари; сонце спить; ніде не чутно людської мови (Т. Шевченко);

Я люблю їхати на поле тоді, як ниви зеленіють та хвилюються зеленими хвилями; коли обважнілі колоски черкаються об голову, об вуха… (І. Нечуй-Левицький);

Звуки бувають: 1) голосні; 2) приголосні та ін.

Двокрапка вживається:

Перед двокрапкою, як правило, тон підвищується, після неї робиться вичікувальна пауза, і далі слова промовляються звичайним тоном.

Три крапки вживаються:

коли той, хто каже, хоче приховати свою думку, не розкриваючи її повністю (Вони зустрілися… Він і вона…);

Тире ставиться там, де й одинична та парні коми, а також там, де коми ставити не можна. Одиночне тире вказує на протиставлення (можна підставити а, але), наслідок, наступне пояснення або раптову зміну подій. Після одиничного тире робиться вичікувальна пауза і далі тон, як правило, підвищується:
Адже ми всі — люди!

Парні тире виділяють з обох боків частини речення. Частина, виділена парним тире, вимовляється підвищеним тоном:
І враз — заглушаючи всю метушню і ґвалт — по квартирі розляглися широкі і повнозвучні акорди рояля (Ю. Смолич).

Тире вживається:

Вчителька довго дивилася на Дмитра, спитала: — І де все це ти вичитав? — Як це вичитав? — обурився Дмитро — Це я все сам придумав! — гордо відповів він.
Вчителька помовчала, потім вимовила: — І що ж це в тебе за голова така?

Дужки вживаються:

Частина, охоплена з двох боків дужками, вимовляється пониженим тоном.

Лапки вживаються:

Лапки не вживаються, якщо цитата є епіграфом.

Знак оклику вживається:

Знак питання вживається:

Микола. Слухайте, і чого ви оце все питаннями на питання відповідаєте? 
Михайло. А ви як думаєте?

Знак виноски вживається у документах для оформлення різноманітних уточнюючих відомостей та посилань. Виноска складається з двох пов'язаних частин: знака виноски та текста виноски.

Один документ може містити у собі як звичайні, так і кінцеві виноски:

Тоді він нам і каже: — Що ж мені з вами робити?

При передачі прямої мови непрямою слова автора перетворюються на головного члена речення. Сама ж непряма мова стає підрядним реченням, причому особа займенників і дієслів в ній змінюється відповідно до тієї особи, від імені якої тепер передається чужа мова. Тому при непрямій мові вживання розділових знаків таке саме, як і звичайно на письмі: Він мав на увазі її слова про те, що вона добре співає.

Після непрямого запитання знак запитання не ставиться.

Вчитель раптом запитав: — Де Мар'яна?

Вчитель раптом запитав, де Мар'яна.

У цитаті не можна нічого змінювати.

Якщо цитата наводиться не повністю, то пропуски в ній позначаються трьома крапками: Шевченкове «…треба миром, Громадою обух сталить…» завжди звучить як гасло…

Цитати можуть вживатися як:

Михайло Коцюбинський… в новелі «Intermezzo» писав: «Сонце! Я вдячний тобі. Ти сієш у мою душу золотий заспів — хто знає, що вийде з того насіння. Може, вогні?» (Н. Калениченко);

Інколи літературу кінця римської республіки і початку імперії (І ст. до н. е. — ІІ ст. н. е.) об'єднують під назвою «римська класична література» або «римська класична література»;

Ну що б, здавалося, слова… Слова та голос — більш нічого. А серце б'ється — ожива, Як їх почує!… (Т. Шевченко);

Найвища краса — краса вірності (О. Гончар).;




#Article 94: Firebird (694 words)


Firebird (також FirebirdSQL) — компактна, крос-платформова, вільна реляційна система керування базами даних, що реалізує більшість функцій стандарту . Вона може запускатись на більшості UNIX-подібних систем (в тому числі Linux та FreeBSD) та Windows.

РСКБД Firebird бере свій початок від іншої СКБД — InterBase американської фірми Borland.  року ця фірма оголосила про випуск джерельних кодів СКБД Interbase 6.0 у відкритий доступ. На їх основі почало розвиватись два проекти — власне Firebird та Yaffil (з ), що розроблявся російськими програмістами, та продовжилась розробка InterBase. Проект Yaffil у 2003 році приєднався до Firebird.

PSQL (Procedural SQL) — підмножина SQL в Firebird, за допомогою якої пишуться збережені процедури та тригери. Надає можливість програмісту обробки даних у процедурному стилі — наприклад, за допомогою циклів. 

Приклад

CREATE OR ALTER PROCEDURE SOME_PROC(
    IN_ID INTEGER)
RETURNS (
    OUT_ID INTEGER)

   while (IN_ID 

DSQL (Dynamic SQL) — підмножина SQL, за допомогою якої здійснюються запити до даних. Підтримуються неіменовані параметри.
Приклад

select some_field1 from some_table where some_field2=? and some_field3 containing 'Wikipedia'

ESQL (Embedded SQL) — підмножина SQL, що використовується для написання швидкодіючих програм, де запити до даних є ключовими словами мови програмування. Після написання текст програми оброблюється спеціальним препроцесором (gpre), що входить до дистрибутиву. Застосовувався в програмах на мові С, проте в наш час практично вийшов з ужитку. 

Не слід плутати Embedded SQL з Embedded версією серверу. 

Приклад 

EXEC SQL
BEGIN DECLARE SECTION;
char department[26], dept_no[16];
int dept_num;
EXEC SQL
END DECLARE SECTION;
. . .
printf(Enter name of department: );
gets(department);
printf(\nEnter department number: );
dept_num = atoi(gets(dept_no));
EXEC SQL
INSERT INTO COUNTRIES (DEPT_NO, DEPARTMENT)
VALUES (:dept_num, :department);

Окрім доступу через SQL, Firebird має можливість здійснювати операції з даними за допомогою GDML. Наразі цей спосіб є застарілим.

Доступ до баз даних Firebird може здійснюватися через розподілену бібліотеку доступу (dll або so, залежно від платформи) — такий спосіб є стандартним; сама бібліотека є в комплекті дистрибутиву. Також є можливість доступу через java і .net провайдери. 

Бібліотека доступу реалізує набір функцій для маніпуляції з даними, які можуть бути експортовані і використані в будь-якій мові програмування. 

Окрім того, є достатньо багато обгорток під різні мови програмування для цієї бібліотеки, що звільняють програміста від рутинної низькорівневої роботи.
Так, для Delphi популярними є бібліотеки IBX, FibPlus, UIB. Для С++ — IBPP. Підтримка вбудована і в популярні скриптові мови, такі як PHP і Python.

Розмір бази даних — необмежено (залежить від можливостей файлової системи)

Розмір таблиці бази даних — 32 ТБ

Максимальна ширина вибірки (сумарно всі поля; не враховуючи блоби; враховується фактичний розмір рядкових даних) — 64 Кб. 

Індексів на таблицю — 850

Довжина об'єкта метаданих (назва таблиці, процедури тощо) — 27 символів.

Firebird існує у версіях для Unix (Linux, FreeBSD, Solaris, MacOS, HP-UX) та Windows і вимоги до апаратного забезпечення залежатимуть також від типу ОС, котра обслуговує сервер. Окрім того вимоги знаходяться в прямій залежності від очікуваного завантаження сервера баз даних, обсягу оброблюваних даних та кількості одночасно працюючих користувачів і говорити про конкретні цифри непросто. Проте загалом ці вимоги доволі низькі: при незначних навантаженнях та обсягах баз даних можна очікувати пристойної роботи на сервері з центральним процесором частотою 100—200 МГц та обсягом оперативної пам'яті 96-128 МБ.

Серверна частина Firebird існує в чотирьох різних взаємозамінних конфігураціях, кожна з яких має свої переваги і, відповідно, недоліки:

Firebird випускається на умовах Публічної ліцензії Interbase (англ. IPL — InterBase Public License) та Початкової розробницької публічної ліцензії (англ. IDPL — Initial Developer's Public License), умови котрих збігаються з умовами Публічної ліцензії Mozilla версії 1.1. Це означає що Firebird повністю безкоштовний для використання та поширення. Відкриття джерельних кодів продукту, що використовує Firebird, не вимагається незалежно від ліцензії, під котрою цей продукт поширюється. Але у випадку, якщо ви модифікували джерельний код сервера, ви зобов'язані опублікувати його.

У квітні 2003 року Фонд Mozilla () вирішив перейменувати свій оглядач тенет з «Фенікс» (Phoenix) на «Вогнептах» (Firebird). Це рішення викликало спротив Проекту Firebird через плутанину, що могла виникнути між користувачами, які були б введені в оману існуванням двох різних програм з однаковими назвами. Диспут продовжувався до того часу, поки розробники Mozilla не перейменували свій проект на «Mozilla Firebird». У своєму зверненні вони також вказали, що «Mozilla Firebird» — це лише кодова назва проекту. 9 лютого 2004 року Mozilla перейменувала свій оглядач на «Firefox», що й завершило конфлікт.

Див. також 




#Article 95: Професія (730 words)


Професія – рід трудової діяльності людини, яка володіє комплексом спеціальних знань, практичних навичок, одержаних шляхом спеціальної освіти, навчання чи досвіду, які дають можливість здійснювати роботу в певній сфері виробництва.

Профе́сія (фах) — відокремлений («окреслений») у рамках суспільного поділу праці комплекс дій та відповідних знань, що вимагає відповідної освіти.

При професійному виборі майбутній фахівець керується вже наявними в нього переконаннями, установками і особистісними цінностями. Головним фактором вибору професії і становлення особистості професіонала, на думку Л.В. Баєвої, є його особистісні цінності, які можна віднести до абсолютних. 

Професія в житті кожної людини є однією з основних категорій, оскільки багато в чому визначає його подальшу долю і самореалізацію. Психологія Мартіна Ахтніха і його тест профорієнтування базується на понятті схильності індивіда до якоїсь професії в даний момент часу. Однак Ахтніх акцентує увагу на тому, що доля людини, в професійному плані, повинна складатися не з однієї професії, необхідно освоїти чотири.

За  професії класифікуються за розділами:

Професії, що пов'язані з: визначенням та формуванням державної політики, законодавчим регулюванням; вищим державним управлінням; правосуддям та прокурорським наглядом; керівництвом об'єднаннями підприємств, підприємствами, установами, організаціями та їхніми підрозділами незалежно від форм власності та видів економічної діяльності. 

Професії, що передбачають високий рівень знань у галузі фізичних, математичних, технічних, біологічних, агрономічних, медичних чи гуманітарних наук. Їх професійні завдання - збільшення існуючого фонду (обсягу) знань, застосування певних концепцій, теорій та методів для розв'язання певних проблем чи систематизоване викладення відповідних дисциплін у повному обсязі. Ці професії, що вимагають від працівника (з урахуванням кола та складності певних професійних завдань та обов'язків) кваліфікації за: 1) дипломом про повну вищу освіту, (рівень спеціаліста, магістра); 2) дипломом про присудження наукового ступеня: 3) атестатом про затвердження вченого звання.

Професії, що вимагають знань в одній чи більше галузях природознавчих, технічних і гуманітарних наук. Їх професійні завдання - виконання спеціальних робіт, пов'язаних із застосуванням положень та використанням методів відповідних наук. Цим професіям відповідає кваліфікація за дипломом чи іншим відповідним документом: молодшого спеціаліста; бакалавра; спеціаліста, що проходить післядипломну підготовку (стажування, інтернатуру, клінічну ординатуру тощо); спеціаліста (на роботах з керування складними технічними комплексами чи їх обслуговування).

Професії, що передбачають знання, необхідні для підготовки, збереження, відновлення інформації та проведення обчислень. Їх професійні завдання пов'язані з виконанням секретарських обов'язків, роботою на друкарських машинках чи інших конторських машинах, записами та опрацюванням цифрових даних, обслуговуванням клієнтів (поштове обслуговування, операції грошового обігу, надання довідок, реєстрація чи передавання інформації тощо). Ці професії з рівнем кваліфікації молодший спеціаліст, а також професії, що вимагають повної загальної середньої та професійно-технічної освіти чи повної загальної середньої освіти та професійної підготовки на виробництві.

Ці професії, які передбачають знання, необхідні для надання послуг, пов'язаних з поїздками, побутом, харчуванням, ,обслуговуванням, охороною, підтриманням правопорядку, торгівлею тощо. Професії вимагають повної загальної середньої та професійно-технічної освіти чи повної загальної середньої освіти та професійної підготовки на виробництві (деякі професії можуть вимагати наявності освітньо-кваліфікаційного рівня молодшого спеціаліста).

Професії передбачають знання, необхідні для сільськогосподарського виробництва, лісового господарства, риборозведення та рибного промислу, професійні завдання яких полягають у вирощуванні урожаю, розведенні тварин, полюванні, добуванні риби, її розведенні, збереженні та експлуатації лісів з орієнтацією, головним чином, на ринок і реалізацію продукції організаціям збуту, торговельним підприємствам чи окремим покупцям. Професії вимагають повної загальної середньої та професійно-технічної освіти чи повної загальної середньої освіти та професійної підготовки на виробництві.

Професії передбачають знання, необхідні для вибирання способів використання матеріалів та інструментів, визначення стадій робочого процесу, характеристик та призначення кінцевої продукції. Це – професії, пов'язані з видобутком корисних копалин, будівництвом і виробленням різної продукції. Професії вимагають повної загальної середньої та професійно-технічної освіти чи повної загальної середньої освіти та професійної підготовки на виробництві (деякі професії можуть вимагати наявності освітньо-кваліфікаційного рівня молодшого спеціаліста).

Професії передбачають знання, необхідні для експлуатації та нагляду за роботою устаткування, машин, у тому числі високоавтоматизованих, а також для їх складання. Їх професійні завдання охоплюють розроблення корисних копалин, нагляд за їх видобутком, ведення робочого процесу та виробництво продукції на устаткуванні чи машинах, керування транспортними засобами, пересувними установками, складання виробів із деталей та вузлів. Професії вимагають повної загальної середньої та професійно-технічної освіти чи повної загальної середньої освіти та професійної підготовки на виробництві (деякі професії можуть вимагати наявності освітньо-кваліфікаційного рівня молодшого спеціаліста).

Найпростіші професії (роботи) потребують знань для виконання простих завдань із використанням ручних інструментів, у деяких випадках із значними фізичними зусиллями. Їх професійні завдання пов'язані з продажем товарів на вулиці, збереженням та охороною майна, прибиранням, чищенням, пранням, прасуванням та виконанням низькокваліфікованих робіт у видобувній, сільськогосподарській, риболовній, будівельній та промисловій галузях тощо. Для виконання професійних завдань досить базової загальної середньої освіти або початкової загальної освіти та мінімальної професійної підготовки на виробництві чи інструктажу.




#Article 96: Астрономія (3382 words)


Астроно́мія ( — зірка і  — закон) — одна з найдавніших наук, що містить спостереження і пояснення подій, які відбуваються за межами Землі та її атмосфери.

Вона вивчає походження, розвиток, властивості об'єктів, що спостерігаються на небі (і перебувають поза межами Землі), а також процеси, пов'язані з ними. Цю науку ще називають космологією або зорезнавством.

Астрономи досліджують зірки, планети і їхні супутники, комети і метеоритні тіла, туманності, зоряні системи і речовину, що заповнює простір між зірками і планетами, в якому б стані вона не перебувала.

Дані про будову і розвиток небесних тіл, про їх положення і рух в просторі дозволяють отримати уявлення про будову Всесвіту в цілому.

В астрономії вирішуються три основні задачі, які потребують послідовного підходу:

Перша задача вирішується шляхом тривалих спостережень, розпочатих ще в глибокій древності, а також на основі законів механіки, відомих уже давно і фактично виведених із астрономічних спостережень. Тому в цій області астрономії ми маємо найбільше багатої інформації, особливо для небесних тіл, порівнянь близьких до Землі.

Про фізичну будову небесних тіл ми знаємо набагато менше. Рішення деяких питань другої задачі вперше стало можливим не більше століття тому, а до основних проблем вдалось підійти лише в останні роки.

Третя задача складніша двох попередніх, оскільки матеріалу для її рішення поки ще далеко не достатньо, і наші знання в цій області астрономії обмежуються лише загальними міркуваннями і рядом більш-менш правдоподібних гіпотез.

Астрономія — одна з найстаріших наук, яка виникла з практичних потреб людства. За розташуванням зір і сузір'їв первісні землероби визначали настання пір року. Кочові племена орієнтувалися за Сонцем і зорями. Необхідність у літочисленні привела до створення календаря. Є докази, що ще доісторичні люди знали про основні явища, пов'язані зі сходом і заходом Сонця, Місяця і деяких зір. Періодична повторюваність затемнень Сонця і Місяця була відома вже дуже давно. Серед найдавніших письмових джерел зустрічаються описи астрономічних явищ, а також примітивні розрахункові схеми для передбачення часу сходу і заходу найяскравіших небесних тіл і методи відліку часу і ведення календаря.
Астрономія успішно розвивалась у Стародавньому Вавилоні, Єгипті, Китаї та Індії. У китайському літописі описується затемнення Сонця, яке відбулося у 3-му тисячолітті до н. е. Теорії, які на основі розвинутих арифметики й геометрії пояснювали та передбачали рух Сонця, Місяця і яскравих планет, були створені в країнах Середземномор'я в останні століття дохристиянської ери і разом із простими, але ефективними приладами, служили практичним цілям аж до епохи Відродження.
Найперше великого розвитку сягла астрономія у Стародавній Греції. Так, Піфагор вперше дійшов висновку, що Земля має кулясту форму, а Арістарх Самоський висловив припущення, що Земля обертається навколо Сонця. Гіппарх у 2 ст. до н. е. склав один з перших зоряних каталогів, а філософи-атомісти обстоювали множинність планет у Всесвіті. У творі Птолемея «Альмагест», написаному в II ст. н. е., викладено т. з. геоцентричну систему світу, яка була загальноприйнятою протягом майже півтори тисячі років.
У середньовіччя астрономія досягла значного розвитку у країнах Сходу. В 15 ст. Улугбек спорудив поблизу Самарканда обсерваторію з точними на той час інструментами. Тут було складено перший після Гіппарха каталог зір. З 16 ст. починається розвиток астрономії в Європі. Нові вимоги висувались у зв'язку з розвитком торгівлі та мореплавства і зародженням промисловості, сприяли звільненню науки від впливу релігії і привели до ряду великих відкриттів.

Народження модерної астрономії пов'язують із відмовою від геоцентричної системи світу Птолемея (II століття) і заміною її геліоцентричною системою Миколая Коперніка (середина XVI століття), з початком досліджень небесних тіл за допомогою телескопа (Галілео Галілей, початок XVII століття) і відкриттям закону всесвітнього тяжіння (Ісаак Ньютон, кінець XVII століття). XVIII–XIX століття були для астрономії періодом нагромадження відомостей і знань про Сонячну систему, нашу Галактику і фізичну природу зірок, Сонця, планет і інших космічних тіл. Поява великих телескопів і здійснення систематичних спостережень призвели до відкриття, що Сонце входить до складу величезної дископодібної системи, що складається з багатьох мільярдів зірок — галактики. На початку XX століття астрономи виявили, що ця система є однією з мільйонів подібних їй галактик. Відкриття інших галактик стало поштовхом для розвитку позагалактичної астрономії. Дослідження спектрів галактик дало змогу Едвіну Хабблу 1929 року виявити явище «розбігання галактик», яке згодом здобуло пояснення на основі загального розширення Всесвіту.

У XX столітті астрономія поділилася на дві основні галузі:  і теоретичну. Спостережна астрономія зосереджена на спостереженнях небесних тіл, які потім аналізують за допомогою основних законів фізики. Теоретична астрономія зорієнтована на розробку моделей (аналітичних чи комп'ютерних) для опису астрономічних об'єктів і явищ. Ці дві гілки доповнюють одна одну: теоретична астрономія шукає пояснення результатам спостережень, а спостережну астрономію застосовують для підтвердження теоретичних висновків і гіпотез.

Науково-технічна революція XX століття мала надзвичайно великий вплив на розвиток астрономії в цілому та особливо астрофізики. Створення оптичних і радіотелескопів з високою роздільною здатністю, застосування ракет і штучних супутників Землі для позаатмосферних астрономічних спостережень призвели до відкриття нових видів космічних тіл: радіогалактик, квазарів, пульсарів, джерел рентгенівського випромінювання тощо. Були розроблені основи теорії еволюції зір і космогонії Сонячної системи. Найбільшим досягненням астрофізики XX століття стала релятивістська космологія — теорія еволюції Всесвіту в цілому.

Предметом досліджень в астрономії є багато різних об'єктів і створюваних ними систем аж до всього Всесвіту в цілому. Виключно різноманітні і методи досліджень, включаючи як теоретичний підхід, так і всілякі експериментальні способи реєстрації і вимірювання космічного випромінювання, яке є основним джерелом інформації в астрономії. Різноманіття об'єктів і методів призводить до численності розділів і окремих напрямків в астрономії. Однак це не порушує її єдиності як науки: у всіх розділів єдина ціль досліджень.

Відповідно до предметів і методів досліджень астрономію поділяють на:

Основою для астрономічних досліджень є спостереження як самих космічних тіл або об'єктів (зірки, планети, Місяць), так і пов'язаних з ними явищ (схід, захід світил, затемнення Сонця і Місяця, фази Місяця або планет). В більшості випадків астрономічні спостереження потребують ретельних вимірювань кутів, моментів часу, світлових потоків та інших даних. Наступна обробка результатів спостережень нерідко потребує кропітких розрахунків і, в кінцевому рахунку, дозволяє отримати ті чи інші дані про природу досліджуваних тіл і створених ними систем.

До середини XX століття спостереження були практично єдиним джерелом знань про космос (за винятком можливості дослідження хімічного складу метеоритів, що впали на Землю та енергії первинних космічних променів).

Однак перший штучний супутник Землі, запущений в 1957 р., відкрив нову еру космічних досліджень, що дозволило застосувати активніші методи астрономічних досліджень з міжпланетних станцій,  і навіть з поверхні Місяця та інших планет.

В астрономії інформація в основному отримується від виявлення та аналізу видимого світла та інших спектрів електромагнітного випромінювання в космосі. Астрономічні спостереження можуть бути розділені відповідно до ділянок електромагнітного спектра, в яких проводяться вимірювання. Деякі частини спектра можна спостерігати з Землі (тобто, з її поверхні), а інші спостереження ведуться тільки на великих висотах або в космосі (в космічних апаратах на орбіті Землі). Докладні відомості про ці групи досліджень наведено нижче.

Історично оптична астрономія (яку ще називають астрономією видимого світла) є найдавнішою формою дослідження космосу — астрономії. Оптичні зображення спочатку малювали від руки. Наприкінці XIX століття й більшої частини ХХ століття, дослідження здійснювалися на основі зображень, які здобували за допомогою фотографій, зроблених на фотографічному устаткуванні. Сучасні зображення отримують з використанням цифрових детекторів, зокрема детектори на основі приладів із зарядовим зв'язком (ПЗЗ). Хоча видиме світло охоплює діапазон приблизно від 4000 Ǻ до 7000 Ǻ (400–700 нанометрів), обладнання, що застосовується у цьому діапазоні, можна застосувати і для дослідження близьких до нього ультрафіолетового та інфрачервоного діапазонів, які не сприймаються людським оком.

Інфрачервона астрономія стосується досліджень, виявлення та аналізу інфрачервоного випромінювання в космосі. Хоча довжина хвилі його близька до довжини хвилі видимого світла, інфрачервоне випромінювання сильно поглинається атмосферою, крім того, атмосфера Землі має значне інфрачервоне випромінювання. Тому обсерваторії для вивчення інфрачервоного випромінення мають бути розташовані на високих та сухих місцях, у стратосфері (Стратосферна обсерваторія для астрономічних спостережень у інфрачервоному діапазоні «SOFIA») або в космосі (Інфрачервоний космічний телескоп «Гершель»). Інфрачервоний спектр є корисним для вивчення об'єктів, які є занадто холодними, щоб випромінювати видиме світло таких об'єктів, як планети і навколозоряні диски. Інфрачервоні промені можуть проходити через газопилові хмари, які поглинають видиме світло, що дає змогу спостерігати молоді зорі в молекулярних хмарах і ядрах галактик. Деякі молекули потужно випромінюють в інфрачервоному діапазоні, і це може бути використано для вивчення хімічних процесів у космосі (наприклад, для виявлення води в кометах).

Ультрафіолетова астрономія, здебільшого, застосовується для детального спостереження в ультрафіолетових довжинах хвиль приблизно від 100 до 3200 Ǻ (від 10 до 320 нанометрів). Світло на цих довжинах хвиль поглинається атмосферою Землі, тому дослідження цього діапазону виконують з верхніх шарів атмосфери або з космосу. Ультрафіолетова астрономія найкраще підходить для вивчення гарячих зір (ОФ зірки), оскільки основна частина їх випромінювання припадає саме на цей діапазон. Сюди належать дослідження блакитних зір в інших галактиках та планетарних туманностей, залишків наднових, активних галактичних ядер. Однак ультрафіолетове випромінювання легко поглинається міжзоряним пилом, тому під час вимірювання слід робити поправку на наявність останнього в космічному середовищі.

Радіоастрономія досліджує випромінювання з довжиною хвилі, більшою за один міліметр (приблизно). Радіоастрономія відрізняється від більшості інших видів астрономічних спостережень тим, що досліджувані радіохвилі можна розглядати саме як хвилі, а не як окремі фотони. Отже, можна виміряти як амплітуду, так і фазу радіохвилі, що не так легко зробити для коротших хвиль.

Хоча деякі радіохвилі випромінюються астрономічними об'єктами у вигляді теплового випромінювання, більшість радіовипромінювання, що спостерігається з Землі, є за походженням синхротронним випромінюванням, що виникає, коли електрони рухаються у магнітному полі. Крім того, деякі спектральні лінії утворюються міжзоряним газом, зокрема радіолінія нейтрального водню довжиною 21 см.

У радіодіапазоні спостерігається велике розмаїття космічних об'єктів, зокрема наднові зорі, міжзоряний газ, пульсари та активні ядра галактик.

Рентгенівська астрономія вивчає астрономічні об'єкти в рентгенівському діапазоні. Зазвичай об'єкти випромінюють рентгенівське випромінювання завдяки:

Оскільке рентгенівське випромінювання поглинається атмосферою Землі, рентгенівські спостереження здебільшого виконують з орбітальних станцій, ракети або космічних кораблів. До відомих рентгенівських джерел у космосі належать: рентгенівські подвійні зорі, пульсари, залишки наднових, еліптичні галактики, скупчення галактик, а також активні ядра галактик.

Гамма-астрономія вивчає астрономічні об'єкти за електромагнітним випромінюванням найкоротшою довжиною хвиль (з енергією понад 100 кЕв). Гамма-промені можуть спостерігатися безпосередньо з таких супутників, як гамма-обсерваторія «Комптон» або спеціалізовані атмосферні телескопи Черенкова. Атмосферні телескопи виявляють гамма-промені не безпосередньо, а за черенковським випромінюванням високоенергетичних часток, які утворюються під час взаємодії гамма-променів з атмосферою Землі внаслідок комптонівського розсіювання.

Більшість джерел гамма-випромінювання є фактично джерелами гамма-сплесків, які випромінюють тільки гамма-промені протягом короткого проміжку часу від декількох мілісекунд до тисячі секунд, перш ніж розвіятися в просторі космосу. Тільки 10% від джерел гамма-випромінювання не є перехідними джерелами. До цих стійкий гамма-випромінювачів включають пульсари, нейтронні зірки і кандидати на чорні дірки в активних галактичних ядрах.

До Землі, виходячи з дуже великих відстаней, потрапляє не тільки електромагнітне випромінювання, а й інші типи елементарних частинок.

У нейтринній астрономії використовують спеціальні підземні об'єкти такі, як SAGE, GALLEX і Каміока II/III для виявлення нейтрино. Ці нейтрино приходять головним чином від Сонця чи зірок, але також від супернових. Космічні промені, що складаються з частинок дуже високої енергії, які можуть розпадатися або поглинатися, входячи в атмосферу Землі, в результаті чого виникають каскади вторинних частинок. Крім того, деякі майбутні детектори нейтрино будуть також безпосередньо чутливі до нейтрино, народжених, коли космічні промені потрапляють до атмосфери Землі.

Новим напрямком в різновиді методів астрономії може стати гравітаційно-хвильова астрономія, яка прагне використовувати детектори гравітаційних хвиль для збору даних спостережень про компактні об'єкти. Кілька обсерваторій уже побудовано, наприклад, лазерний інтерферометр гравітаційної обсерваторії LIGO, але гравітаційні хвилі дуже важко виявити, і вони досі залишаються невловимими.

Планетарна астрономія використовує також безпосереднє вивчення за допомогою космічних кораблів і дослідницьких місій типу «за зразками й назад» (Sample Return). До них належать польоти місій з використанням датчиків; спускних апаратів, які можуть проводити експерименти на поверхні об'єктів, а також дають змогу здійснювати віддалене зондування матеріалів чи об'єктів і місії доставки на Землю зразків для прямих лабораторних досліджень.

Один з найстаріших підрозділів астрономії, який вимірює положення небесних об'єктів. Ця галузь астрономії називається астрометрією. Історично точні знання про розташування Сонця, Місяця, планет і зірок відіграють надзвичайно важливу роль у навігації.

Ретельні вимірювання розташування планет призвели до глибокого розуміння гравітаційних збурень, що дало змогу з високою точністю визначати їхнє розташування у минулому та передбачати на майбутнє. Ця галузь відома як небесна механіка. Зараз відстеження навколоземних об'єктів дає змогу прогнозування зближення з ними, а також можливі зіткнення різних об'єктів із Землею.

Вимірювання зоряних паралаксів найближчих зір є фундаментом для визначення відстаней у далекому космосі, що застосовується для виміру масштабів Всесвіту. Ці вимірювання забезпечили основу для визначення властивостей віддаленіших зір, бо їхні властивості можуть бути зіставлені з ближчими. Вимірювання променевих швидкостей і власних рухів небесних тіл дає змогу показати кінематику цих систем у нашій галактиці. Астрометричні результати також можуть використовуватися для вимірювання розподілу темної матерії в галактиці.

У 1990-х роках астрометричні методи вимірювання зоряних коливань було застосовано для виявлення великих позасонячних планет (планет на орбітах прилеглих зір).

Дослідження за допомогою космічної техніки посідають особливе місце серед методів вивчення небесних тіл і космічного середовища. Початок було покладено запуском у СРСР у 1957 році першого у світі штучного супутника Землі. Космічні апарати дали змогу здійснювати дослідження в усіх діапазонах довжин хвиль електромагнітного випромінювання. Тому сучасну астрономію часто називають всехвильовою. Позаатмосферні спостереження дають змогу приймати в космосі випромінювання, які поглинає або дуже змінює земна атмосфера: далекі ультрафіолетові, рентгенівські й інфрачервоні промені, радіовипромінювання деяких довжин хвиль, що не доходять до Землі, а також корпускулярні випромінювання Сонця та інших тіл. Дослідження цих, раніше недоступних видів випромінювання зір і туманностей, міжпланетного та міжзоряного середовища дуже збагатили наші знання про фізичні процеси у Всесвіті. Зокрема, було відкрито невідомі раніше джерела рентгенівського випромінювання — рентгенівські пульсари. Багато інформації про природу найвіддаленіших від нас тіл та їхніх систем також здобуто завдяки дослідженням, виконаним за допомогою встановлених спектрографів на різних космічних апаратах.

Першу в Україні астрономічну обсерваторію засновано у 1821 адміралом А. С. Грейсом. Обсерваторію було збудовано у Миколаєві. Вона мала призначення обслуговувати Чорноморський флот. Другою в Україні була обсерваторія Київського Університету, будівництво якої було завершено 1845 року. Потім було відкрито обсерваторії в Одесі (1871) та Харкові (1888), у 1900 створено обсерваторію Львівського Університету. У Сімеїзі (Крим) 1908 року було організовано астрофізичний відділ Пулковської обсерваторії, який в радянські часи входив до складу Кримської астрофізичної обсерваторії АН СРСР. 1926 року у Полтаві створено гравіметричну обсерваторію, основним завданням якої є вивчення рухів земних полюсів і припливів у земній корі. 1945 року в Голосієві, під Києвом, створено астрономічну обсерваторію АН УРСР.

Значні астрометричні роботи виконали в Україні І. Є. Кортацці, Б. П. Остащенко-Кудрявцев, Л. І. Семенов (Миколаїв), В. І. Фабріціус, М. П Диченко (Київ), М. В. Ціммерман, Б. В. Новопашенний (Одеса), Г. В. Левицький, Л. О. Струве, М. М. Євдокимов (Харків), О. Я Орлов, Є. П. Федоров (Полтава). М. Ф. Хандриков був визначним організатором Київської школи теоретичної астрономії. Важливі дослідження виконав у Києві А. О. Яковкін. В галузі астрофізики значних успіхів досягли С. К. Всехсвятський (Київ), О. К. Кононович і В. П. Цесевич (Одеса), В. Г. Фесенков, М. П. Барабашов (Харків), Г. М. Неуймін, Г. А. Шайн, Е. Р. Мустель (Крим), Е. В. Рибка, В. Б. Степанов, М. С. Ейгенсон (Львів) та багато інших.

Першу аматорську астролабараторію відкрили Юлія та Олексій Мозолевські у 2019-у році під Бердянськом і влаштували там астротабір та хостел.

З'являються в астрономії України і нові обличчя. Так, студентка Києво-Могилянської академії Дар'я Заремба стала учасницею  - Міжнародного молодіжного астрономічного табору, звідки починали свій шлях багато відомих науковців.

Астрономи-теоретики використовують широкий спектр інструментів, які включають аналітичні моделі (наприклад, політропи наближені до поведінки зірки) і обрахунки чисельних моделювань. Кожен з методів має свої переваги. Аналітична модель процесу, як правило, краще дає зрозуміти суть того, чому це (щось) відбувається. Чисельні моделі можуть свідчити про наявність явищ і ефектів, яких, ймовірно, інакше не було б видно.

Теоретики в галузі астрономії прагнуть створювати теоретичні моделі і з'ясувати в дослідженнях наслідки цих моделювань. Це дає змогу спостерігачам шукати дані, які можуть спростувати модель або допомагає у виборі між кількома альтернативними або суперечливими моделями. Теоретики також експериментують у створенні або видозміні моделі з урахуванням нових даних. У разі невідповідності загальна тенденція полягає у спробі зробити мінімальними зміни в моделі й відкорегувати результат. У деяких випадках велика кількість суперечливих даних з часом може призвести до повної відмови від моделі.

Теми, які вивчають теоретичні астрономи: зоряна динаміка і еволюція галактик; великомасштабна структура Всесвіту; походження космічних променів; загальна теорія відносності та фізична космологія, зокрема космології зірок і астрофізика. Астрофізичні відносності служать як інструмент для оцінювання властивостей великомасштабних структур, для яких гравітація відіграє значну роль у фізичних явищах і основою для досліджень чорних дір, астрофізики та вивчення гравітаційних хвиль. Деякі широко прийняті і вивчені теорії і моделі в астрономії, тепер включені в Lambda-CDM моделі, Великий Вибух, розширення Всесвіту, темної матерії і фундаментальні теорії фізики.

Людвіг фон Мізес про неможливість експерименту в астрономії: «Твердження про те, що наука про природу зобов'язана всіма своїми досягненнями експериментальному методу, іноді піддається різкій критиці з посиланнями на астрономію. В даний час астрономія являє собою виключно застосування фізичних законів, експериментально відкритих на землі, до небесних тіл. У далекому минулому астрономія грунтувалася на припущенні, що небесні тіла не змінять свого курсу. Коперник і Кеплер просто спробували припустити, по якій траєкторії Земля обертається навколо Сонця. Оскільки коло вважалося найдосконалішою кривою, Коперник й обрав його для своєї теорії. Пізніше Кеплер також на основі припущень замінив коло на еліпс. І тільки після відкриттів Ньютона астрономія стала природничою наукою в строгому сенсі слова.»

Астрономія є однією з наук, в якій внесок аматорів може бути значним.
Загалом всі астрономи-аматори спостерігають різні небесні об'єкти і явища в більшому обсязі, ніж науковці, хоча їхній технічний ресурс набагато менший за можливості державних інституцій, іноді обладнання вони будують собі самостійно (як це було ще 2 століття тому). Зрештою більшість науковців вийшли саме з цього середовища. Головні об'єкти спостережень астрономів-аматорів: Місяць, планети, зірки, комети, метеорні потоки і різноманітні об'єкти глибокого неба, а саме: зоряні скупчення, галактики і туманності. Одна з гілок аматорської астрономії, аматорська астрофотографія, передбачає фотофіксацію ділянок нічного неба. Багато аматорів хотіли б спеціалізуватися у спостереженні окремих предметів, типів об'єктів, або типів подій, які цікавлять їх.

Більшість аматорів працюють у видимому спектрі, але невелика частина експериментує з довжиною хвиль за межами видимого спектра. Для таких експериментів треба ставити інфрачервоні фільтри на звичайні телескопи, а також користуватися радіотелескопами. Піонером аматорської радіоастрономії є Карл Янський, який спостерігав небо в радіодіапазоні 1930 року. Дехто з астрономів-аматорів використовує як домашні телескопи, так і радіотелескопи, які спочатку були побудовані для астрономічних закладів, але тепер доступні для аматорів через застатрілість (як для великих дослідних інституцій).

Астрономи-аматори і надалі продовжують робити свій внесок в астрономію. Справді, вона є однією з небагатьох наукових дисциплін, де внесок аматорів може бути значним. Доволі часто вони проводять точкові вимірювання, які використовуються для уточнення орбіт малих планет, почасти вони також виявляють комети, виконують регулярні спостереження змінних зір. А досягнення в галузі цифрових технологій дало змогу аматорам досягти вражаючого прогресу в галузі астрофотографії.

Астрономія як наукова дисципліна, зробила величезний крок вперед у розумінні природи Всесвіту і його зміст, але залишається низка важливих невирішених питань.

Для пошуку відповідей на ці питання може знадобитися будівництво нових наземних і космічних інструментів, і, можливо, нові розробки в теоретичній та експериментальній фізиці.

Астрономія і її методи мають велике значення в житті сучасного суспільства. Без її участі неможливо вирішувати фундаментальні питання, пов'язані з протіканням найважливіших природних процесів.

Найширше розповсюджуються астрономічні методи навігації в мореплавстві і авіації, а останнім часом — і в космонавтиці. Обчислювання ефемерид (таблиць положень) найважливіших об'єктів і складення календарів, необхідним в народному господарстві, також засновані на астрономічних даних.

Складення географічних і топографічних карт, вираховування настання морських припливів і відпливів, визначення сили тяжіння в різних точках земної поверхні з ціллю виявлення покладів корисних копалин, — все це в своїй основі опирається на астрономічні методи.

Дослідження процесів, що проходять на різних небесних тілах, дозволяє астрономам вивчати речовину в таких її станах, які ще не досягнуті в земних лабораторіях. Астрономія, і частково астрофізика, тісно пов'язані з фізикою, хімією, математикою. Вони сприяють розвитку цих наук, котрі, є основою всієї сучасної техніки. Достатньо сказати, що питання про роль внутріатомної енергії вперше був поставлений астрофізиками, а велике досягнення сучасної техніки — створення небесних тіл (супутників, космічних станцій і апаратів) — взагалі було б немислимо без астрономічних знань.

Одні лише спостереження небесних явищ не дозволяють виявити їх істинні причини. Тому відсутність наукових знань нерідко призводить до невірних їх тлумачень і забобонам. Наприклад, у древності Сонце, Місяць і планети рахувались божествами, і їм поклонялись. Багато забобонів у людей було пов'язано з сонячними і місячними затемненнями, з появою комет, з явищем метеорів і болідів, падінням метеоритів тощо. Наприклад, у деяких народів комети рахувались віщунами різних бід, що осягають людство на Землі (пожежі, епідемії, війни): явище метеору нерідко пов'язували зі смертю окремої людини і т. д.

Астрономія, вивчаючи небесні явища, вивчаючи природу, будову і розвиток небесних тіл, доказує, що Всесвіт підкоряється єдиним законам природи і згідно з ними розвивається в часі і просторі. Тому висновки астрономії мають глибоке філософське значення.

У теперішній час проблеми астрономії в основному торкаються загальних поглядів на будову матерії і Всесвіту, на виникнення, розвиток і подальшу долю як окремих частин, так і всього Всесвіту в цілому.




#Article 97: Дієслово (1730 words)


Дієсло́во () — самостійна частина мови, що вказує на дію або стан предмета і відповідає на питання «що робити?», «що зробити?».

Порівняно зі своїми предками, праслов'янською і давньоукраїнською мовами, сучасна українська мова має простішу дієслівну систему. Особливо серйозних змін зазнала система дієслівних часів, а також дієприкметника.

Дієслівні форми могли утворюватися від одної з двох основ: основи теперішнього часу або основи інфінітива. Залежно від тематичного суфікса (так званої «теми») форм теперішнього часу можна віділити 5 класів дієслів:

Теперішній часПарадигма теперішнього часу мало відрізнялася від сучасної. Характерною ознакою була наявність особових форм двоїни.

Відмінності сучасного відмінювання дієслів від давньоруського полягають у втраті закінчення 3-ї особи однини  у дієслів І-ї відміни (несе, сохне, знає, але воно збереглося у зворотних формах — несеться, знається), переході прикінцевого редукованого [ъ] в [о] у першій особі множини (несемо, сохнемо, знаємо, хвалимо, єсьмо), а також переході носових [ǫ] та [ę] (графічно Ѫ і Ѧ) у голосні [u] і [ja] (графічно «у» та «я»), пом'якшення [s] у словах єсьм, єсьмо, перехід [і] (на письмі ) у [ɪ] (на письмі «и»).

У діалектах спостерігають такі риси, як збереження «-ть» у дієсловах І-ї відміни на Слобожанщині (несеть, сохнеть, знаєть), ствердіння прикінцевого «т» у закінченнях 1-ї особи однини і 3-ї множини (хвалит, ходит, бігают), втрата прикінцевого «-ть» у дієслів ІІ-ї відміни (ходе, хвале), втрата закінчення «-є» на південному сході (біга, співа, зна), стягнення голосних в Карпатах (бігат, знат).

У давньоруській і праслов'янській було чотири минулих часи: аорист, імперфект, перфект і плюсквамперфект.

З давньоруської системи минулих часів у сучасній українській залишилися лише перфект і плюсквамперфект: перший втратив дієслово-зв'язку і став виражати минулий час взагалі, другий зараз відомий як «давноминулий час».

Майбутній час міг утворюватися трьома способами. Перший — з використанням особових форм дієслів  й інфінітива смислового дієслова (). Другий спосіб полягав у використанні форм дієслова  з інфінітивом (), причому допоміжне дієслово могло стояти і після смислового (). Від нього походить сучасна складна форма майбутнього часу, особові закінчення якої пов'язані з архаїчними формами дієслова мати (я писати иму  я писатиму, ти писати имеш  ти писатимеш, він писати име  він писатиме тощо), але роздільне вживання допоміжного і смислового дієслів трапляється досі в деяких західноукраїнських діалектах (меш ходити, ме ся вмивати). Третій — передмайбутній час — за допомогою допоміжного дієслова  і l-дієприкметника (), ця форма збереглася в південно-західних діалектах (буду рубав дрова), а в сучасній літературній мові дієприкметник змінив інфінітив (буду писати, буду рубати).

Інфінітив у праслов'янській і давньоруській мові утворювався від основи інфінітива за допомогою суфікса *-ti (на письмі — ) і був за походженням давальним відмінком праіндоєвропейських віддієслівних іменників на *-tis. Під впливом граматичної аналогії відбулися такі зміни: 1) закінчення інфінітива з рефлексами першої палаталізації праслов'янського закінчення *-gt-, *-kt- () змінилися непалаталізованими закінченнями (ректи, лягти, бігти, могти, пекти) — за аналогією до закінчень більшості дієслів; 2) давня форма інфінітива  змінилася на бути, похідну від основи майбутнього часу — для уникнення омофонії з дієсловом бити, що після злиття фонем [ɨ] та [і] збігся з  у вимові ([bɪtɪ]).

Окрім інфінітива, у праслов'янській і давньоруській мовах існувала така граматична категорія, як супін. За значенням він був близький до інфінітива, але вживався з дієсловами руху і позначав мету. За походженням супін є знахідним відмінком віддієслівних іменників і утворювався від основи інфінітива за допомогою суфікса *-tъ (на письмі ).

Дієприкметник
Дієприкметники в праслов'янській і давньоруській формі могли бути активними і пасивними, теперішнього й минулого часу, нечленними (короткими) і членними (повними). У давньоруській і староукраїнській мовах активні повні дієприкметники часто використовували замість дієслів (), у сучасній мові їх вживання обмежене (танцюючий, пануючий). Спеціальний невідмінюваний короткий активний дієприкметник минулого часу з суфіксом -l (його називають l-дієприкметником) у сполученні з особовими формами дієслова  утворював перфект, після занепаду особових форм цього дієслова у теперішньому часі його форми перетворилися на сучасний минулий час (був, ходив, писав, була, ходила, писала). Короткі активні дієприкметники теперішнього часу поступово втратили узгодження з іменниками, перестали відмінюватися і перетворилися на дієприслівники.

Умовний спосіб
Умовний спосіб (кондиціоналіс) утворювався за допомогою особових форм аориста допоміжного дієслова  і дієприкметника смислового дієслова. У сучасній мові в усіх особах і числах умовного способу вживана лише частка би — колишня форма аориста дієслова  3-ї особи однини. Втрата особових форм частки би пов'язане з процесом зникнення аориста в східнослов'янських мовах, а також з переходом колишнього дієприкметника () зі складової перфекта у самостійну форму минулого часу.

В українській мові дієслово має 5 типових форм. Ці форми можна розпізнати за характерними закінченнями:

Дієслівні форми — це однокореневі слова з різними граматичними ознаками (категоріями).
Взявши інфінітив за вихідну форму, можна за певними правилами утворити всі інші типи форм.
Дієслівні форми мають відмінні та спільні ознаки.

Відмінні ознаки визначаються:

Дієслівні форми описуються в таблиці

Спільними ознаками для всіх типів дієслівних форм є такі:

Наприклад, дієприслівники на -учи (ючи), -ачи (ячи) творяться від основ недоконаного виду; а дієприслівники на -вши (ши) — від основ доконаного виду.

Це приклади форм зі значенням перехідності.

Дієслівні форми іти, спав, побіжить, засміється, сумуючи є неперехідними, оскільки від них не можна поставити питань до іменника/займенника кого — що?, кого — чого?, отже, вони не мають при собі в реченні прямих додатків.

Значення перехідності/неперехідності виражає спрямованість/неспрямованість дії на якийсь об'єкт. Перехідність/неперехідність у формах інфінітива є важливою умовою правила творення дієприкметників.

Дієвідмінювання — зміна (відмінювання) дієслів за способами, часами і числами. За характером особових закінчень теперішнього часу (або майбутнього дієслів доконаного виду) дієслова поділяються на дві дієвідміни: І-шу та ІІ-гу. При дієвідмінюванні дієслів можливе чергування приголосних, пов'язане з рефлексами йотації.

До І-ї дієвідміни належать дієслова, які у 3-й особі множини мають закінчення -уть, -ють. Цей тип відмінювання походить від давньоруських типів дієслів з тематичним суфіксом *-e-/*-o- (I-го, II-го і III-го класів залежно від суфікса форм теперішнього часу), а також він включає одне колишнє атематичне дієслово мати (). Вона включає такі групи:

Дiєслова дати, їсти, бути, вiсти (з похідними розповiсти, доповiсти тощо) утворюють окрему групу і називаються атематичними або неправильними. Вони не належать до дiєвiдмiн, а відмінюються особливим чином.

Особова форма дієслова «бути» рідко використовується в теперішньому часі. Окрім «є», відомі й архаїчні форми цього дієслова: я єсьм, ти єси, він єсть, ми єсьмо, ви єсте, вони суть. У сучасній мові в усіх особах вживається скорочена форма «є».

У деяких західноукраїнських діалектах архаїчні особові форми дієслова «бути» в теперішньому часі беруть участь в утворенні форм минулого часу (див. перфект).

Парадигма атематичних дієслів є реліктовою і відбиває глибоку давнину: схожі закінчення мали всі дієслова у ранній праслов'янській і праіндоєвропейській мовах.

В українській мові є чотири часи дієслова: теперішній, минулий, давноминулий і майбутній.

Теперішній час означає дію, яка відбувається постійно або в момент мовлення. Дієслова у теперішньому часі завжди недоконаного виду і змінюються за особами й числами.

Минулий час означає дію, яка відбувалася або відбулася до моменту мовлення про неї. Дієслова минулого часу можуть бути і недоконаного і доконаного виду. Минулий час змінюється за родами і числами.

Давньоминулий час (плюсквамперфект) означає дію, що відбувалася або відбулася до іншої дії в минулому. Утворюється через поєднання форми минулого часу смислового дієслова з формою минулого часу допоміжного дієслова «бути», узгоджених у роді і числі (був подумав, збирався був, була хотіла, були намагалися). Дієслова давньоминулого часу можуть бути доконаного і недоконаного виду. Давноминулий час змінюється за родами та числами.

Майбутній час означає дію, яка відбувається після мовлення про неї. Майбутній час має три форми: просту доконаного виду (посаджу, зберу), просту недоконаного виду (садитиму, збиратиму) та складену недоконаного виду (буду садити, буду збирати).

Дієслова майбутнього часу змінюються за особами і числами.

В українській мові розрізняють три способи дієслів: дійсний, умовний і наказовий.

Дійсний спосіб означає реальну дію, тобто таку, яка відбулася чи відбувалася, відбувається чи відбудеться: «Пожовтіла картопля». «Жовте листя так легко летить повз вікно». Дієслова дійсного способу можуть вживатися із заперечною часткою «не» (Не гріє сонце на чужині). Дієслова дійсного способу змінюються за часами, а в теперішньому і майбутньому часі — за особами.

Умовний спосіб означає дію бажану або можливу за певних умов: «Хотіла б я піснею стати у свою хвилину ясну». Дієслова умовного способу утворюються від дієслів минулого часу за допомогою частки «б/би». Дієслова умовного способу не мають часу і особи, а змінюються за родами і числами.

Наказовий спосіб дієслова через наказ, прохання, побажання, заклик, пораду виражає спонукання до дії. Дія реально ще не існує і не існувала, але той, хто говорить, сподівається що вона повинна відбутися: «Грай же, море», «Мовчіть, гори», «Гуляй, буйний, полем!», «Плачте, діти козацькії, — Така ваша доля!»

Дієслова наказового способу не мають форм часу, але вони змінюються за особами в однині і множині. В однині вони мають форму 2-ї особи, а в множині — 1-ї і 2-ї.

Спеціальної форми 3-ї особи наказовий спосіб не має. Якщо треба передати наказ у 3-й особі, то вживаються частки «хай», «нехай» і форма 3-ї особи дійсного способу: «Хай не зітруться підкови, хай не підіб'ються ваші коні».

Вид — одна з найважливіших ознак дієслова. Дієслова можуть означати дію завершену і незавершену. Залежно від цього вони поділяються на дієслова недоконаного і доконаного виду. Дієслова недоконаного виду означають незавершену дію і відповідають на питання що робити? що робив? що роблю? що буду робити? Дієслова доконаного виду означають дію завершену і відповідають на питання що зробити? що зробив? що зроблю?

Дієслову даного виду переважно відповідає дієслово іншого виду. Лексичне значення таких дієслів не має змінюватися: іти — прийти, шити — пошити. Такі дієслова утворюють видові пари.

Доконаний вид дієслова утворюється від недоконаного виду за допомогою:

Лише доконаний вид мають дієслова: розговоритися, наговоритися, розгомонітися, розгніватися, роздратуватися, надуматися, натерпітися, надивитися, насміятися, напрацюватися.

Лише недоконаний вид мають дієслова: гордувати, грабувати, бродити, літати, володіти, зимувати, лихоманити, тріумфувати, намагатися, прагнути, марити, потребувати, зорити, імпонувати.

Окремі дієслова поєднують у собі значення як доконаного, так і недоконаного виду. До них належать дієслова з суфіксом -ува; переважно іншомовного походження: гарантувати, організувати, телеграфувати, наслідувати, воєнізувати, а також веліти, женити.

Безособовими називаються дієслова, що означають дію (або стан), яка реалізується сама по собі, незалежно від діяча (особи чи предмета): вечоріє, смеркає, підмерзає, розвидняється, щастить. Вони вживаються без суб'єкта (підмета) і іноді мають при собі додаток у формі знахідного або давального відмінка (мені щастить, його нудить, вам хочеться).

Безособові дієслова означають:

Зворотні дієслова — загальна назва дієслів, утворених від незворотних шляхом додання зворотної частки «ся/сь» (робитися, коїтися, котитися). За походженням ця частка являє собою колишню форму знахідного відмінка зворотного займенника . У деяких діалектах ця частка може вимовлятися як «-си» або «-сі»: ця фонетична форма може сходити до  — форми давального відмінка.

У сучасній українській літературній мові зворотна частка розташовується за дієсловом, і пишеться разом з ним. Історично положення її в реченні було вільним: вона могла стояти і перед дієсловом, ця особливість досі зберігається у деяких західних діалектах.

Існують дієслова, що можуть мати тільки зворотну форму: сміятися, боятися, розбігтися.




#Article 98: Ельфріде Єлінек (219 words)


Ельфрі́де Єлі́нек  (;  20 жовтня 1946, Мюрццушляґ) — австрійська письменниця та феміністка, нагороджена Нобелівською премією в галузі літератури в 2004 році за її музичний потік голосів і протиголосів у романах і п’єсах, які з надзвичайною мовною ревністю розкривають абсурдність кліше суспільства та їх підкорюючу силу.

Ельфріде Єлінек народилася у місті Мюрццушляґ (Штирії). Батькові чесько-єврейського походження вдалося уникнути переслідувань під час Другої світової, оскільки він працював на стратегічно важливих хімічних підприємствах. Кілька десятків інших рідних стали жертвами Голокосту. Мати, яка жила в родині письменниці навіть коли та подорослішала, походила з колись процвітаючої віденської родини. 

Сама Єлінек вважає, що дитиною постраждала від занадто обмежувальної освіти у віденській католицькій школі при монастирі. Мати планувала кар'єру доньки як музичного вундеркінда, тому з раннього віку Ельфріде навчалася у класах фортепіано, органа, скрипки, гітари та альта. Єлінек продовжила музичну освіту у Віденській консерваторії, яку закінчила як органістка. Також вивчала історію мистецтва та драми у Віденському університеті, але змушена була покинути навчання через нервовий зрив.

Єлінек почала писати вірші у ранньому віці. Літературний дебют письменниці відбувся у 1967 році зі збірки Тіні Лізи ()

На початку 1970-х бере шлюб з Готтфідом Хюнсбергом.

Українською мовою перкладено романи Коханки, Піаністка, За дверима, Хіть, збірку Смерть і діва.

Роман Піаністка екранізовано в 2001 р. австрійським режисером Міхаелем Ханеке. Головні ролі виконали Ізабель Юппер (Еріка Когут) та Анні Жірардо (мати).




#Article 99: Археологія (1414 words)


Археоло́гія ( — стародавній,  — слово) — наука, що вивчає історію людства за матеріальними залишками діяльності людей. Досліджує як окремі стародавні предмети (артефакти) так і комплекси, що відкриваються завдяки археологічним розкопкам. На основі археологічних досліджень відтворюється історія епох, які мало або зовсім, не висвітлені писемними джерелами.

Археологію можна вважати суспільною наукою, так і як галуззю гуманітарних наук. У Північній Америці археологія є частиною культурної антропології. В Україні, як і в інших країнах колишньої російської імперії, археологія розглядається як частина історичної науки. 

У своїй роботі археологія спирається на міждисциплінарні дослідження і користується методами та досягненнями різних наук. Серед них фізична антропологія, соціальна антропологія, історія, історія мистецтв, етнологіїя, географія, палеогеографія, геологія, палеонтологія, палеозоологія, палеоботаніка, палеоекологія, хімія, фізика, лінгвістика та інші.

Термін «археологія» з'явився в Греції (4 ст. до н. е.) в розумінні науки про стародавність.

У середньовічній Європі археологія майже не розвивалася. В епоху Відродження (15-16 століття) розвиток археології пожвавився в зв'язку з вивченням пам'яток античного мистецтва. Новий поштовх археологічним дослідженням у Західній Європі дали успішні розкопки Помпеї у 18 столітті. У середині 19 століття почали вивчати пам'ятки палеоліту.

У 20-х роках 20 століття великі археологічні дослідження здійснені в Азії — в Дворіччі (розкопки Ура) та Індії (розкопки в долині Інду), які дали можливість висвітлити характер шумерської та індської цивілізацій (4-е тис. до н. е.).

В Україні ще в епоху Київської Русі приділялась увага археологічним пам'яткам. Літописці (Никон Печерський) у своїх працях посилалися на давні городища й кургани. Одними з перших археологічних розкопок в Україні можна вважати розкопки Десятинної церкви в Києві (зруйнована татаро-монголами 1240), що були здійснені Петром Могилою в 30-х роках 17 ст. з метою будівництва на її місці нової церкви під тією ж назвою. Колекції Оружейної палати і їх опис 17 ст. свідчать про зародження в Російській імперії вже в той час інтересу до древностей, в першу чергу до зброї та предметів декоративного мистецтва. На початку 18 ст. Петро І, створюючи музеї в Росії, звернув увагу на потребу збирання і археологічних матеріалів. У 1739 В. М. Татищев видав одну з перших у світі інструкцій для археологічних розкопок. Великого значення надавав вивченню археологічних пам'яток М. В. Ломоносов, використовуючи їх у своїх історичних працях. Т. Г. Шевченко називав археологію «матір'ю історії»

Початок спеціальних археологічних досліджень припадає на другу половину 18 і початок 19 ст., коли до складу Російської імперії були включені райони Північного Причорномор'я, зокрема південь України, багаті на античні та скіфські пам'ятки.

У 1763 поблизу сучасного Кропивницького був розкопаний великий скіфський курган, а в кінці 18 ст. розпочалися дослідження залишків стародавніх грецьких міст і курганів у Криму. В 1830 був розкопаний великий «царський» скіфський курган Куль-Оба біля Керчі.

З розгортанням археологічних досліджень була зв'язана організація в Україні ряду музеїв — Миколаївського (1806), Феодосійського (1811), Одеського (1825), Керченського (1826) та Одеського товариства історії і старожитностей (1839). Згодом такі товариства виникли в Петербурзі (Російське археологічне товариство, 1846), в Москві (Московське археологічне товариство, 1864) і в Прибалтиці.

На початку 19 ст. почалося вивчення слов'янських пам'яток та древньоруських міст. Найвизначнішими з них були Десятинна церква і Золоті Ворота в Києві, розкопані в 1824 і 1832—33 рр., та підмосковні слов'янські кургани, перші розкопки яких були проведені 1838. Широкі археологічні дослідження в серед 19 ст. привели до утворення в 1859 першої державної археологічної установи — Археологічної комісії, на яку було покладено керівництво археологічними дослідженнями в Росії. В 1873 був створений Московський історичний музей, який, поряд з Ермітажем, став найбільшим центром зберігання археологічних колекцій. У 1899 був організований Київський історичний музей.

У 1871 була відкрита Гінцівська палеолітична стоянка на Полтавщині (перша з виявлених в межах тодішньої Російської імперії), а потім і такі відомі палеолітичні стоянки, як Карачарівська на ріці Ока (1877), Костенки І на Дону (1879), Вовчий Грот у Криму (1880), Кирилівська в Києві (1893—1903), Мізинська на Десні (1908—1916) та ін. В галузі вивчення неоліту заслуговують на увагу дослідження на Ладозі і 878—82, на Дніпрі, в околицях Києва (1867—1888) та відкриття і дослідження комплексу наскельних зображень на Кам'яній Могилі поблизу Мелітополя (1880), частина яких належить до неолітичного часу. Значними були дослідження пам'яток ранньоземлеробської трипільської культури в Україні, відкритої в кін. 19 ст. На початку 20 ст. були здійснені широкі розкопки курганів епохи міді-бронзи на Лівобережжі України, на основі яких В. О. Городцов створив першу періодизацію цієї епохи (ямна, катакомбна і зрубна культури). Визначною пам'яткою нього часу був також розкопаний 1897 відомий Майкопський курган. Як і раніше, продовжувалися дослідження великих і багатих скіфських курганів на півдні України і на північному Кавказі, найзначнішими з яких були Чортомлицький курган (1863) і Солоха (1912) на Нижньому Дніпрі та Велика Близниця (1864) на Тамані. Найвизначнішими пам'ятками лісостепових племен скіфського часу, дослідженими в дореволюційний час, були великі групи курганів у районі Сміли на Черкащині, Оксютинські поблизу Ромен, «Часті кургани» на Дону, поблизу Воронежа, а також городища — Нільське на Полтавщині, Пастирське і Мотронинське на Черкащині. Великих масштабів набрало дослідження пам'яток античних міст північного Причорномор'я — Ольвії, Пантікапея, Херсонеса, Тіри та ін. В кін. 19 та на початку 20 ст. були здійснені розкопки Зарубинецького та Черняхівського могильників культури «полів поховань» на Київщині, слов'янських курганів поблизу Новгорода, слов'янського городища в Ромнах на ріці Сула, Гніздовського могильника поблизу Смоленська, Чорної Могили в Чернігові і курганів сіверян на Лівобережжі України. В кін. 19 ст. О. А. Спицин здійснив першу спробу висвітлення проблеми розселення древньоруських племен на основі археологічних (курганних) матеріалів. Древньоруські пам'ятки досліджувалися в Києві (Киселівка — 1894—98, Десятинна церква — 1907—14), селі Білогородка поблизу Києва (1909—1910), на Княжій Горі поблизу Канева (1891—1893) та в інших місцях. В кінці 19 та на початку 20 ст. значні археологічні дослідження провадились також в Середній Азії (елліністичні міста, стародавній Самарканд) та Закавказзі (розкопки середньовічної столиці Вірменії Ані).

Значне місце в розвитку дореволюційної археології займали дослідження в Україні. Про це свідчить, зокрема, той важливий факт, що результатам їх вивчення була присвячена робота шести (з 15) Всеросійських археологічних з'їздів. Археологія в дореволюційній Росії, в тому числі й в Україні, була дворянсько-буржуазною наукою і переслідувала цілком виразні класові цілі. Вона зовсім не займалася питаннями історії безпосередніх виробників, приділяючи основну увагу добуванню найбільш коштовних та ефектних старожитностей, що зосереджувались в імператорських музеях та в приватних колекціях. Значною перешкодою розвиткові археології в дореволюційний час була приватна власність на землю та археологічні пам'ятки, що знаходилися в ній. Для їх дослідження потрібні були не лише кошти, але й дозвіл власника землі.

В радянському союзі археологічні дослідження почали серйозно проводитись лише після Другої Світової війни, особливо в районах великих будов.  Характерним для радянської археології є комплексне вивчення пам'яток археологами, палеонтологами, геологами. На основі дослідження археологічних знахідок одержано нові дані про автохтонність східних слов'ян, про високий рівень матеріальної культури і економічні зв'язки Київської Русі з сусідніми країнами. Першою радянською науковою археологічною установою в СРСР була створена декретом 1919 на базі колишньої Археологічної комісії Державна академія історії матеріальної культури, реорганізована 1937 в Інститут історії матеріальної культури АН СРСР. В академіях наук союзних республік існували інститути археології або сектори археології. Більше 500 музеїв у всіх областях і республіках мали археологічні відділи. Наукові співробітники музеїв вели археологічні дослідження, використовуювали археологічний матеріал для культурно-освітньої роботи.

Після утворення АН УРСР в її системі була створена Комісія для складання археологічної карти України. Згодом вона була реорганізована в Археологічну комісію (1921), на базі якої в 1923 був створений Всеукраїнський археологічний комітет (ВУАК). Він очолював і координував усю археологічну діяльність в Україні. У 1921 в системі АН УРСР був створений Кабінет антропології і етнології, який зосередив свою діяльність на вивченні пам'яток давньої історії. У 1934 в системі АН УСРР був заснований Інститут історії матеріальної культури, реорганізований 1938 в Інститут археології, який став центральною науково-дослідною установою з керівництва археологічними дослідженнями в УРСР. Інститут археології видавав ряд наукових, серій («Археологія», «Археологічні пам'ятки УРСР», «Краткие сообщения Института археологии») та окремі монографії, в яких висвітлювались результати археологічних досліджень в Україні. 

Археологічні дослідження в Україні провадили і провадять також багато інших наукових установ (Одеська комісія краєзнавства, Одеське археологічне товариство, Інститут суспільних наук АН УРСР), археологічні музеї (Київський, Харківський, Львівський, Дніпропетровський, Чернігівський, Одеський, Уманський, Житомирський, Ізюмський та багато ін.), виші (Харківський, Одеський університети та ін.) та наукові товариства. У співробітництві з українськими археологами в дослідженнях в Україні беруть участь археологи з інших країн (спеціалісти з Ермітажу тощо).

Нині археологія має міцний методологічний фундамент для глибокого вивчення історії суспільства на основі пам'яток матеріальної культури.

Від 1991 року Україна припинила фінансування експедиційної діяльності своїх археологів. Відтоді Інститут археології НАНУ отримує тільки зарплати. Попри це, кількість експедицій збільшилася. Їх джерелом головним чином є три фактори:

Археологія вивчає історію суспільства за матеріальними останками життя і діяльності людей — матеріальним пам'ятникам. Послідовність робіт полягає в попередньому аналізі місцевості, розкопках, класифікації, датуванню й інтерпретації знахідок.

З 1958 використовується метод радіовуглецевого датування для визначення віку археологічних шарів і знахідок.

Методики і методи досліджень, етапи:




#Article 100: Київський національний університет імені Тараса Шевченка (2403 words)


Київський національний університет імені Тараса Шевченка — державний заклад вищої освіти України, розташований у місті Києві. За рейтингами ВНЗ посідає 1 місце і є найбільшим університетом за кількістю студентів і спеціальностей. З 2009 до 2014 року мав статус автономного дослідницького університету.

Ідея заснування університету в Києві виникла в панівних колах Російської імперії ще на початку XIX ст., відразу після відкриття таких закладів у Казані (заснований у 1804 р.) та Харкові (заснований у 1805 р.). Однак втілювати в життя плани створення університету влада розпочала лише 1833 р., після закриття двох найбільших навчальних осередків Віленського навчального округу: Кременецького ліцею на Волині та Імператорського Віленського університету, які стали основою новозаснованого університету.

З Крем'янця до Києва перевезли бібліотеку (34 378 томів), хімлабораторію (540 апаратів), гербарій (1500 видів флори), мінералогічний (15 538 експонатів), фізичний (251 інструмент і прилад), зоологічний (20 487 експ.), нумізматичний (понад 17 000 монет, майже половина античні), образотворчого мистецтва (450 предметів) кабінети. До Києва також перевезли найкращу частину ботсаду (8000 рослин і 50 дерев у горщиках, 15 000 живих рослин, 10 000 видів насіння, 300 різновидів засушених фруктів). Першим директором став колишній очільник ботанічного саду при Кременецькому ліцеї Вілібальд Бессер. Пізніше з Вільна в 1840 році перевели Віленську медико-хірургічну академію (до 1832 року — медичний факультет Імператорського Віленського університету) разом з матеріально-технічною базою, бібліотекою та більшою частиною викладачів. Також новостворений університет отримав (за винятком майна, переданого Імператорській римсько-католицькій духовній академії, створеній на основі колишнього теологічного факультету Віленського університету) решту власності ліквідованого університету, зокрема значну частину його видатної бібліотеки (за винятком дублетів, переданих Імператорському Харківському університету).

Це був другий заклад вищої освіти на території підросійської України після Харківського Імператорського університету. Початковою метою, що ставилася перед Київським університетом, був намір позбавити культурної підтримки, а відтак русифікувати полонофільську київську інтелігенцію, яка була вороже налаштована до влади та співчувала Польському повстанню 1830–1831 років. Апеляція до імені князя Володимира символізувала саме цей напрямок діяльності.

До Жовтневого перевороту в університеті викладали відомі вчені: математики Борис Делоне, Д. О. Граве, М. А. і А. А. Дяченки, Б. Я. Букреєв (з 1889 до 1962), фізики М. М. Шіллер, Й. Й. Косоногов, М. П. Авенаріус, астрономи В. Фабриціус, Р.  Фоґель, М. Ф. Хендриков, зоологи О. О. Ковалевський, О. М. Сєверцов, О. О. Коротнєв, історики і філософи М. О. Максимович (перший ректор), М. І. Костомаров, М. В. Довнар-Запольський, В. С. Іконніков, М. П. Драгоманов, І. В. Лучицький, Ю. А. Кулаковський, літератор М. П. Дашкевич, філолог В. М. Перетц, юристи О. Ф. Кістяківський, М. К. Ренненкампф, С. Й. Богородський, Г. І. Ейсман, економісти М. Х. Бунге, І. В. Вернадський (батько першого президента АН УРСР — НАНУ, академіка В. І. Вернадського), хіміки С. М. Реформатський, О. П. Ельтеков, М. А. Бунге, механік Г. К. Суслов, геолог М. І. Андрусов, вчені-медики В. О. Бец, Н. А. Хржонщевський, М. В. Скліфосовський, Г. М. Мінх, В. В. Підвисоцький, Ю. К. Шимановський, В. К. Високович, В. О. Караваєв, Ф. С. Цицурін, В. П. Образцов, М. М. Волкович, патолог В. К. Ліндеман, гігієніст О. В. Корчак-Чепурківський, архітектор В. І. Беретті та інші. Частина з них були випускниками університету.

Ще від середини 19 ст. університет став одним із осередків науки і передової громадської думки в Україні. Тут вчилися члени Кирило-Мефодіївського товариства — В. М. Білозерський, Г. А. Андрузький; Т. Г. Шевченко працював в 1845-47 рр. в Археографічній комісії при університеті. До 1917 р. університет підготував близько 20 тисяч спеціалістів. Активні учасники Київсько-Харківського товариства були ініціаторами заснування недільних шкіл.

Університет названо у 1939 році на честь українського поета Тараса Шевченка. Після закінчення Петербурзької академії мистецтв він працював тут як співробітник археографічної комісії (у 1845—1846 роках). Розгром у 1847 році Кирило-Мефодіївського товариства й арешт Шевченка перервали його роботу, але не знищили зв'язки поета з університетом. Після звільнення Шевченко написав «Букварь Южнорусский» для недільних шкіл, займався його розповсюдженням, листувався з першим ректором університету Михайлом Максимовичем.

У середині 1880-х рр. в університеті налічувалось близько 20 музеїв та навчальних кабінетів.
Основу найстаріших його музеїв — Ботанічного, Зоологічного, Геологічного складали надходження від Кременецького ліцею і Віленського університету. Так само після передачі у 1834 р. колекцій з Віленського університету, Уманського, Луцького та Почаївського училищ виник нумізматичний кабінет. Вже в день урочистого відкриття до Київського університету надходять археологічні колекції з розкопок стародавнього Києва разом з планами і картами, а до мінералогічного кабінету — колекція мінералів та інших експонатів. Зібрання старожитностей університету згодом перетворилося на перший у Києві археологічний музей, що на поч. ХХ ст. мав більш як 11 тисяч одиниць зберігання.
І хоча від них вціліло дуже мало, натомість збереглися традиції створення і використання музейних колекцій, що інтегровані в навчальний та науковий процеси як база для якісної освіти.
Нині це осередки наукової діяльності викладачів, студентів і аспірантів, справжні лабораторії, що мають вузькоспеціальний характер, тісно пов'язані з галузевою науковою роботою, а їхні фонди є як результатом наукової діяльності, так і використовуються у дослідних цілях.

Нині музеїв різних профілів в університеті десять, кожен з яких має свою цікаву історію заснування, поповнення й розвитку, тісно пов'язану з діяльністю наукових шкіл та видатних діячів науки. До музеїв історичного профілю належать: Музей історії університету, Археологічний музей, Етнографічний музей; до природничого — Ботанічний сад імені академіка О. В. Фоміна, Ботанічний музей, Геологічний музей, Зоологічний, Музей природи Канівського природного заповідника, а серед галузевих — Музей історії астрономічної обсерваторії і . Але більшість з них можна назвати комплексними, що поєднують у собі ознаки різних профілів. Майже всі музеї мають меморіальні розділи, або куточки про видатних діячів університетської науки.

У 1915—1916 роках університет було евакуйовано до Саратова, у 1919—1920 до університету були приєднані Вищі жіночі курси, Київський юридичний інститут та інші навчальні заклади.

Під час правління гетьмана Скоропадського Університет Св. Володимира отримав статус російського університету. В той же час паралельно працював заснований в 1917 році Київський український державний університет більшість викладачів якого були одночасно були й професорами в Університеті Св. Володимира. З приходом більшовиків університети були об'єднані.

Протягом 1920—1932 роках на базі університету функціонували інститути народної освіти імені Драгоманова (до 1930), соціального виховання, професійної освіти, фізико-хіміко-математичний. У 1933 році університет відновлено у складі 7 факультетів. З грудня 1934 до середини 1935 року університет носив ім'я О. Ю. Шмідта

У 1939 році закладові присвоєно ім'я Т. Г. Шевченка.

Під час німецької окупації університет було відкрито в листопаді 1941 року, його ректором був призначений К. Т. Штеппа, але вже 1942 року закрито.

Водночас значна частина персоналу відступила з радянськими військами і була евакуйована до м. Кзил-Орди Казахської РСР, де у 1942—1943 роках відбулося злиття Київського університету з Харківським в Об'єднаний український університет.

Після визволення Києва в листопаді 1943 року, незважаючи на заподіяні німецькою окупаційною владою руйнування (висаджено в повітря головний корпус, знищено кабінети, бібліотеки), у січні 1944 року університет відновив свою діяльність. У 1949 році функціонувало 12 факультетів. 1960 року в університеті відкрито факультет студентів закордонних держав.

Указ Президента України від 21 квітня 1994 р. встановив, що Київський університет імені Тараса Шевченка є національним університетом зі статусом самоврядного (автономного) державного закладу вищої освіти, який здійснює свою діяльність відповідно до власного Статуту.

Після заснування університет містився у приватних приміщеннях на Печерську; йому було присвоєно ім'я святого Володимира. Зараз головний корпус університету (1837—1842, архітектор В. І. Беретті) міститься на вулиці Володимирській, 60, окремі гуманітарні факультети — на бульварі Шевченка, 14 (колишня Перша гімназія, споруджена за проєктом О. В. Беретті), ряд інститутів та факультетів — на проспекті Академіка Глушкова, 6 (1954-1970-і, В. Є. Ладний, В. Є. Коломієць, інж. В. Я. Дрізо) та вулиці Васильківській, 90, на вулиці Юрія Іллєнка, 36/1; бібліотека (1939, В. О. Осьмак і П. Ф. Альошин) на вулиці Володимирській, 58, ректорат університету (40-ві рр. ХІХ ст.) на вулиці Володимирській, 64.

На фасаді головного корпусу встановлено пам'ятний знак викладачам і студентам університету, меморіальну дошку Т. Г. Шевченку та меморіальну дошку Штабу винищувального батальйону. На фасаді гуманітарного корпусу встановлено меморіальну дошку М. І. Пирогову.

Будинок Головного (Червоного) корпусу університету (вул. Володимирська, 60); збудований у 1837—1842 рр. у формах класицизму за проєктом архітектора Вікентія Івановича Беретті (1781—1842). Будівля представляє собою величезний замкнений корпус з внутрішнім двором, довжина фасаду сягає 145,68 м.

Стіни корпусу пофарбовано у червоний колір, чавунні бази та капітелі колон — у чорний. Це відповідає кольорам стрічок ордену Святого Володимира (заснований у 1782), чиє ім'я носив університет, тому девіз ордену «Користь, честь і слава» (лат: «Utilitas, Honor et Gloria») був і його девізом. Зведений на вершині пагорба, будинок університету суттєво вплинув на формування архітектурного обличчя Києва в XIX столітті.

Будинок Гуманітарного (Жовтого) корпусу університету (бульв. Т. Шевченка, 14); збудований в 1850—1852 рр. у формах класицизму за проєктом архітектора Олександра Вікентійовича Беретті (1816—1895), сина В. І. Беретті, автора проєкту Головного корпусу університету. Будинок належав Першій гімназії. В гімназії викладали визначні історики М. Берлинський та М. Костомаров. Серед її вихованців — художники Микола Ґе та В. Левандовський, історик М. Закревський, економіст М. Бунге, поет М. Гербель, скульптор П. Забіла, письменники М. Булгаков та К. Паустовський, майбутні академіки Є. Тарле та О. Богомолець, А. Луначарський. У 1919 р. в будинку гімназії жив перший президент Академії Наук України академік В. Вернадський. З 1959 р. будівля є навчальним корпусом університету.

Будинок Бібліотеки університету ім. М. Максимовича (вул. Володимирська, 58) збудований у 1939—1940 рр. у стилі неокласицизму за проєктом архітекторів В. О. Осьмака та П. Ф. Альошина як гуманітарний корпус університету. Бібліотечні фонди складають 3,52 млн видань. Це найбільша за розмірами своїх фондів наукова університетська бібліотека в Україні.

Будинок бібліотеки разом з будинком філії № 1 Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського (вул. Володимирська, 62), збудованим за проєктом тих же архітекторів у 1929—1930 рр., та Головним (Червоним) корпусом університету складають цілісний архітектурний ансамбль.

Забудова комплексу нових корпусів університету ведеться з 60-х років XX століття на південно-західній околиці Києва (навпроти Національного центру виставок і ярмарків). Автори проєкту — архітектори В. Є. Ладний, М. П. Будиловський, В. Є. Коломіець, інженер В. Я. Дризо.

Проект комплексу споруд інститутів міжнародних відносин і журналістики (вул. Мельникова, 36) розробили архітектори «Київпроекту» О. Носенко, І. Шпара, Ю. Духовичний, О. Кліщук та Я. Віг. Їх проєкт у 1995 р. був удостоєний Державної премії України в галузі архітектури.

Зоологічний музей Київського університету розміщений у «червоному» корпусі, у його лівому крилі, на ІІІ поверсі. Музей має дві великі експозиційні зали та велику фондову колекцію, що розміщена в окремих приміщеннях і включає різні групи безхребетних та хребетних тварин. У штаті музею — досвідчені зоологи, які є кураторами відповідних частин колекції. Музей започатковано наприкінці ХІХ ст. як кабінет зоології, який згодом переріс у велике зоологічне зібрання, одне з найбільших в Україні.

 імені Академіка Олександра Фоміна (1869—1935) закладений у 1839 році за планом архітектора В. І. Беретті ботаніком Р. Е. Траутфеттером. Загальна площа становить 22,5 гектара, в колекції саду понад 10 тисяч видів, форм та сортів рослин.

Кліматрон у Ботанічному саду імені академіка О. В. Фоміна; висота його після реконструкції 1977 р. становить близько 33 метрів і є найбільшою у світі. Перший оранжерейний комплекс збудовано у 1846—1849 рр. для колекції тропічних та субтропічних рослин, яка налічує зараз понад 2 тисяч одиниць і є однією з найбільших у Європі.

 (вул. Обсерваторна, 3) заснована в 1845 році. Спершу планувалося розмістити університетську обсерваторію в приміщенні головного корпусу університету (про що свідчать наявні архітектурні проєкти будівлі), однак пізніше вирішили побудувати для неї окрему будівлю. Це завдання знову довірили Вікентію Беретті, за чиїм проєктом вона і була побудована в 1841—1845 роках і офіційно відкрита 7 лютого 1845 року.

Київський національний університет імені Тараса Шевченка — багатогалузевий навчально-науковий комплекс, до складу якого входять 14 факультетів, 8 інститутів, 1 відділення, 2 коледжі та 21 підрозділ.

Університет є співзасновником трьох інститутів та двох коледжів. В цих структурах вчаться понад 30 тис. студентів.

В університеті здійснюється підготовка та перепідготовка фахівців з 31 напрямку й 81 природничих та соціально-гуманітарних спеціальностей і 157 спеціалізацій за ступеневою системою — бакалаври (4 роки) та спеціалісти (1 рік) або магістри (1,5-2 роки).

Щорічний конкурс до університету становить понад 3 чол. на місце, а на окремих факультетах — 6-11 чол. Це свідчить про високий рейтинг Київського університету.

В університеті працюють понад 2000 науково-педагогічних та понад 1000 наукових працівників на 160 кафедрах. Вчені ступені і звання мають понад 72 % викладачів, зокрема 18,25 % (371) викладачів — доктори наук, професори; 12 академіків та 19 членів-кореспондентів державних академій. Щороку науковці та викладачі університету публікують монографії, підручники, навчальні посібники та наукові статті, у тому числі за кордоном і у фахових виданнях.

На початок 2012 університет співпрацював зі 175 партнерами у 55 країнах світу.

З університетських стін вийшла ціла плеяда визначних вчених, митців, державних і громадських діячів:

Профспілку «Пряма Дія» засновано з ініціативи студентів університету 2008 року. Легалізована 15 квітня 2009 року. Наразі профспілка має осередки й в інших університетах Києва, а також у кількох обласних центрах України.

Така назва зумовлена тим, що в середині 90-х років у Києві вже існувала студентська профспілка під назвою «Пряма дія». За час свого існування профспілка провела ряд акцій, спрямованих на захист прав студентів. Профспілка проіснувала до 1998 року.

Головними напрямами діяльності профспілки є:

У щорічному міжнародному рейтингу 600 найкращих вишів світу британської міжнародної компанії  під назвою «QS World University Rankings» 2014—2015 Київський університет опинився у групі вишів «421—430». Це кращий результат порівняно з 2013 та 2012 роками. КНУ випередив інші 5 вишів України, що цього року також опинились у рейтингу.

Київський національний університет імені Тараса Шевченка в 2009 році посів перше місце серед 234 вітчизняних вишів у загальнонаціональному рейтингу найкращих українських навчальних закладів Компас-2009, проведеного спільно журналом Корреспондент та компанією «Систем Кепітал Менеджмент» (СКМ) за підтримки Світового банку, при складанні якого враховувалася думка працедавців, випускників вишів та експертів,.

За версією Webometrics Ranking of World Universities у 2010 р. КНУ єдиний з українських вишів увійшов до 100 найкращих університетів Центральної та Східної Європи (67 місце, критерій рейтингу — кількість згадок про університет в Інтернеті), за тим же критерієм він посів 1-е місце в рейтингу найпрестижніших вишів України, і посів 1346-е місце серед 6000 найкращих університетів світу.

За показниками моніторингу наукових установ та закладів вищої освіти відповідно до рівня міжнародного цитування наукометричної бази даних SCOPUS станом на 15.01.2009, Київський національний університет імені Тараса Шевченка посів перше місце в рейтингу 75 вітчизняних вишів за критерієм статистики цитованості публікацій університетських науковців. Кількість цитувань у Scopus: 1.Київський національний університет імені Тараса Шевченка 7294/14695.

Згідно з проведеним у 2008 році загальнонаціональним рейтингом «Компас», що ґрунтувався на думці працедавців, про відповідність знань і навичок випускників вітчизняних вишів запитам ринку праці, перше місце рейтингу серед 228 українських вишів посів Київський національний університет імені Тараса Шевченка (Київ).

Згідно з рейтингом університетів, проведеним тижневиком Дзеркало тижня 2007 року, Київський університет так само посів перше місце серед 200 українських закладів вищої освіти усіх форм власності.

У 2005 році в рейтингу Корресподент.net Лучшие вузы Украины глазами работодателей Київський університет посів перше місце.

У Радянському Союзі Київський державний університет (КДУ) входив у першу трійку найкращих університетів країни (разом з Московським державним університетом та Санкт-Петербурзьким державним університетом).




#Article 101: 1984 (116 words)


див. також 

Дивись також 

У Павла Архиповича Загребельного, у «Вітчизні» (чч. 1–2, 1984 р.) вийшов роман «Південний комфорт». Під перо літератора потрапили судочинці, прокурори, командири правоохоронного корпусу. Твір був класифікований як «антирадянський» — сама генеральна прокуратура в Москві винесла вердикт. Журнал невдовзі звідусіль вилучили. Видавати окремою книжкою, зрозуміла річ, заборонили. Павла Архиповича з голови Спілки письменників України звичайно «пішли»… 

В Ленінградській тюремній лікарні, хворий на уремію, помер політичний дисидент, в’язень комуністичних концтаборів, правозахисник, письменник Валерій Марченко. 

В таборах помер довголітній тюремний поет Юрій Литвин. 

Вийшла мінімальним накладом і урізаним обсягом, цензурово вихолощена, поетична збірка майбутнього шевченківського лауреата Ігоря Римарука, — «Висока вода». 

Володимир Яворівський дістав за свої «Вічні кортеліси» Державну премію УРСР ім. Т. Г. Шевченка.




#Article 102: 1782 (322 words)


Промислова революція ПросвітництвоГлухівський період в історії Гетьманщини Російська імперія

Османську імперіїю  очолює султан Абдул-Гамід I (до 1789). Під владою османів перебувають  Близький Схід та Єгипет, Середземноморське узбережжя Північної Африки, частина Закавказзя, значні території в Європі: Греція, Болгарія і Сербія. Васалами османів є Волощина та Молдова. 

Священна Римська імперія охоплює крім німецьких земель Угорщину з Хорватією, Трансильванію, Богемію, Північ Італії, Австрійські Нідерланди. Її імператор —  Йосиф II (до 1790).   Королем Пруссії є Фрідріх II (до 1786).

У Франції королює Людовик XVI (до 1792). Франція має колонії в Північній Америці та Індії. В Іспанії править Карл III (до 1788). Королівству Іспанія належать  південь Італії, Нова Іспанія, Нова Гранада та Віце-королівство Перу, Внутрішні провінції та Віцекоролівство Ріо-де-ла-Плата  в Америці, Філіппіни. У Португалії королюють Марія I (до 1816) та Педру III (до 1786) . Португалія має володіння в Бразилії, в Африці, в Індії,  в Індійському океані й Індонезії. 

На троні  Великої Британії сидить Георг III (до 1820). Британія має колонії в Північній Америці, на Карибах та в Індії. У Північноамериканських колоніях Британії продовжується війна за незалежність. Тринадцять колоній утворили Сполучені Штати Америки.  

Північ Нідерландів займає Республіка Об'єднаних провінцій. Вона має колонії в Північній Америці, Індонезії, на Формозі та на Цейлоні. Король Данії та Норвегії — Кристіан VII (до 1808), на шведському троні  сидить Густав III (до 1792). На Апеннінському півострові незалежні Венеціанська республіка та Папська область. Король  Речі Посполитої —  Станіслав Август Понятовський  (до 1795). У  Російській імперії  править  Катерина II  (до 1796). 

Україну розділено між трьома державами. Королівство Галичини та Володимирії належить Австрії. По Дніпру проходить кордон між Річчю Посполитою та Російською імперією. Лівобережна частина розділена на Київське намісництво, Чернігівське намісництво, Новгород-Сіверське намісництво,  Новоросійську губернію  та Харківське намісництво.   Задунайська Січ існує під протекторатом Османської імперії. Незалежне Кримське ханство, якому підвласна Ногайська орда.

В Ірані  править династія Зандів. 
Значними державами Індостану є Імперія Великих Моголів,  Імперія Маратха. Зростає могутність Британської Ост-Індійської компанії.  У Китаї править Династія Цін. В Японії триває період Едо.

див. також 

див. також 




#Article 103: 1781 (322 words)


Промислова революція ПросвітництвоГлухівський період в історії Гетьманщини Російська імперія

Османську імперіїю  очолює султан Абдул-Гамід I (до 1789). Під владою османів перебувають  Близький Схід та Єгипет, Середземноморське узбережжя Північної Африки, частина Закавказзя, значні території в Європі: Греція, Болгарія і Сербія. Васалами османів є Волощина та Молдова. 

Священна Римська імперія охоплює крім німецьких земель Угорщину з Хорватією, Трансильванію, Богемію, Північ Італії, Австрійські Нідерланди. Її імператор —  Йосиф II (до 1790).   Королем Пруссії є Фрідріх II (до 1786).

У Франції королює Людовик XVI (до 1792). Франція має колонії в Північній Америці та Індії. В Іспанії править Карл III (до 1788). Королівству Іспанія належать  південь Італії, Нова Іспанія, Нова Гранада та Віце-королівство Перу, Внутрішні провінції та Віцекоролівство Ріо-де-ла-Плата  в Америці, Філіппіни. У Португалії королюють Марія I (до 1816) та Педру III (до 1786) . Португалія має володіння в Бразилії, в Африці, в Індії,  в Індійському океані й Індонезії. 

На троні  Великої Британії сидить Георг III (до 1820). Британія має колонії в Північній Америці, на Карибах та в Індії. У Північноамериканських колоніях Британії продовжується війна за незалежність. Тринадцять колоній утворили Сполучені Штати Америки.  

Північ Нідерландів займає Республіка Об'єднаних провінцій. Вона має колонії в Північній Америці, Індонезії, на Формозі та на Цейлоні. Король Данії та Норвегії — Кристіан VII (до 1808), на шведському троні  сидить Густав III (до 1792). На Апеннінському півострові незалежні Венеціанська республіка та Папська область. Король  Речі Посполитої —  Станіслав Август Понятовський  (до 1795). У  Російській імперії  править  Катерина II  (до 1796). 

Україну розділено між трьома державами. Королівство Галичини та Володимирії належить Австрії. По Дніпру проходить кордон між Річчю Посполитою та Російською імперією. Лівобережна частина розділена на Київське намісництво, Чернігівське намісництво, Новгород-Сіверське намісництво,  Новоросійську губернію  та Харківське намісництво.   Задунайська Січ існує під протекторатом Османської імперії. Незалежне Кримське ханство, якому підвласна Ногайська орда.

В Ірані  править династія Зандів. 
Значними державами Індостану є Імперія Великих Моголів,  Імперія Маратха. Зростає могутність Британської Ост-Індійської компанії.  У Китаї править Династія Цін. В Японії триває період Едо.

Див. також 

Див. також 




#Article 104: 1780 (357 words)


Промислова революція ПросвітництвоГлухівський період в історії Гетьманщини Російська імперія

Османську імперіїю  очолює султан Абдул-Гамід I (до 1789). Під владою османів перебувають  Близький Схід та Єгипет, Середземноморське узбережжя Північної Африки, частина Закавказзя, значні території в Європі: Греція, Болгарія і Сербія. Васалами османів є Волощина та Молдова. 

Священна Римська імперія охоплює крім німецьких земель Угорщину з Хорватією, Трансильванію, Богемію, Північ Італії, Австрійські Нідерланди. Її імператор —  Йосиф II (до 1790).   Королем Пруссії є Фрідріх II (до 1786).

У Франції королює Людовик XVI (до 1792). Франція має колонії в Північній Америці та Індії. В Іспанії править Карл III (до 1788). Королівству Іспанія належать  південь Італії, Нова Іспанія, Нова Гранада та Віце-королівство Перу, Внутрішні провінції та Віцекоролівство Ріо-де-ла-Плата  в Америці, Філіппіни. У Португалії королюють Марія I (до 1816) та Педру III (до 1786) . Португалія має володіння в Бразилії, в Африці, в Індії,  в Індійському океані й Індонезії. 

На троні  Великої Британії сидить Георг III (до 1820). Британія має колонії в Північній Америці, на Карибах та в Індії. У Північноамериканських колоніях Британії продовжується війна за незалежність. Тринадцять колоній утворили Сполучені Штати Америки.  

Північ Нідерландів займає Республіка Об'єднаних провінцій. Вона має колонії в Північній Америці, Індонезії, на Формозі та на Цейлоні. Король Данії та Норвегії — Кристіан VII (до 1808), на шведському троні  сидить Густав III (до 1792). На Апеннінському півострові незалежні Венеціанська республіка та Папська область. Король  Речі Посполитої —  Станіслав Август Понятовський  (до 1795). У  Російській імперії  править  Катерина II  (до 1796). 

Україну розділено між трьома державами. Королівство Галичини та Володимирії належить Австрії. По Дніпру проходить кордон між Річчю Посполитою та Російською імперією. Лівобережна частина розділена на Малоросійську, Новоросійську  та Слобідсько-Українську губернії.   Задунайська Січ існує під протекторатом Османської імперії. Незалежне Кримське ханство, якому підвласна Ногайська орда.

В Ірані  править династія Зандів. 
Значними державами Індостану є Імперія Великих Моголів,  Імперія Маратха. Зростає могутність Британської Ост-Індійської компанії.  У Китаї править Династія Цін. В Японії триває період Едо.

Непояснене явище «Чорний День» відбулося на території Північної Америки 19 травня 1780 року о 13.25  за місцевим часом, коли Сонце незрозуміло від чого потьмяніло в той час, коли на території Англії Місяць (за 150 градусів від Сонця) мав вигляд «як кров»

див. також 

див. також 




#Article 105: 1779 (321 words)


Промислова революція ПросвітництвоГлухівський період в історії Гетьманщини Російська імперія

Османську імперіїю  очолює султан Абдул-Гамід I (до 1789). Під владою османів перебувають  Близький Схід та Єгипет, Середземноморське узбережжя Північної Африки, частина Закавказзя, значні території в Європі: Греція, Болгарія і Сербія. Васалами османів є Волощина та Молдова. 

Священна Римська імперія охоплює крім німецьких земель Угорщину з Хорватією, Трансильванію, Богемію, Північ Італії, Австрійські Нідерланди. Її імператор —  Йосиф II (до 1790). Марія-Терезія має титул королеви Угорщини.   Королем Пруссії є Фрідріх II (до 1786).

У Франції королює Людовик XVI (до 1792). Франція має колонії в Північній Америці та Індії. В Іспанії править Карл III (до 1788). Королівству Іспанія належать  південь Італії, Нова Іспанія, Нова Гранада та Віце-королівство Перу, Внутрішні провінції та Віцекоролівство Ріо-де-ла-Плата  в Америці, Філіппіни. У Португалії королюють Марія I (до 1816) та Педру III (до 1786) . Португалія має володіння в Бразилії, в Африці, в Індії,  в Індійському океані й Індонезії. 

На троні  Великої Британії сидить Георг III (до 1820). Британія має колонії в Північній Америці, на Карибах та в Індії. У Північноамериканських колоніях Британії продовжується війна за незалежність. Тринадцять колоній утворили Сполучені Штати Америки.  

Північ Нідерландів займає Республіка Об'єднаних провінцій. Вона має колонії в Північній Америці, Індонезії, на Формозі та на Цейлоні. Король Данії та Норвегії — Кристіан VII (до 1808), на шведському троні  сидить Густав III (до 1792). На Апеннінському півострові незалежні Венеціанська республіка та Папська область. Король  Речі Посполитої —  Станіслав Август Понятовський  (до 1795). У  Російській імперії  править  Катерина II  (до 1796). 

Україну розділено між трьома державами. Королівство Галичини та Володимирії належить Австрії. По Дніпру проходить кордон між Річчю Посполитою та Російською імперією. Лівобережна частина розділена на Малоросійську, Новоросійську  та Слобідсько-Українську губернії.   Задунайська Січ існує під протекторатом Османської імперії. Незалежне Кримське ханство, якому підвласна Ногайська орда.

В Ірані  править династія Зандів. 
Значними державами Індостану є Імперія Великих Моголів,  Імперія Маратха. Зростає могутність Британської Ост-Індійської компанії.  У Китаї править Династія Цін. В Японії триває період Едо.

див. також 

див. також 




#Article 106: Блог (1613 words)


Блог (, від web log — «мережевий журнал чи щоденник подій») — це вебсайт, головний зміст якого — регулярно додавані записи, зображення чи мультимедіа. Для блогів характерні короткі записи тимчасової значущості.

За версією газети Вашингтон профайл (), першим блогом вважають сторінку Тіма Бернерса-Лі, де він, починаючи з 1992 року, публікував новини.

Влітку 1996-го року, автор одного з перших онлайн-щоденників  написав у своєму щоденнику що в обмін на місце для ночівлі навчить створювати веб-сторінки, і вирушив в подорож Сполученими Штатами. Вперше термін «веб-лог» у 1997 використав блогер , а в 1999-му Пітер Мергольц () розбив цей термін на «we blog» («ми бложимо»).

У липні 1999 року, Ев Вільямс, засновник компанії «» який створив набір скриптів для полегшення процесу дописів у своєму блозі, випустив цей скрипт як продукт компанії під назвою Blogger. Це була перша безкоштовна блогова служба. Згодом Blogger був викуплений компанією Google.

Відмінністю блогів від щоденникових записів є те, що перші зазвичай передбачають сторонніх читачів, які можуть вступити в публічну дискусію з автором (наприклад, у коментарях до запису).

Вміст блога можна уявляти собі як стрічку, на якій в хронологічному порядку згідно з датами їхньої публікації блогером йдуть дописи, так звані пости, один за одним. Оскільки з часом у блозі накопичується багато постів, зазвичай ця стрічка займає кілька веб-сторінок, так що найновіший пост займає верхню частину першої сторінки, і чим давніше, тим нижче від нього містяться попередні пости, скажімо, всі пости за останній тиждень; друга сторінка тоді присвячена постам за тиждень до того, третя сторінка ще давнішим, і так далі. Як правило, сторінки блога також містять посилання на архів блогу, тобто на попередні пости згруповані по місяцях і роках. Отже навігація блога в хронологічному порядку є дуже легкою.

Окрім того у багатьох системах блогування можливо призначати категорії постам. Ці категорії відбивають тематику постів, як наприклад, «програмування», «поетика», «сімейні справи» й тому подібне. Тоді відвідувачі блога, які цікавляться думками блогера щодо програмування, можуть за посиланням на цю категорію перейти до всіх існуючих постів автора, присвячених цьому предмету.

Типово окремий пост у блозі має заголовок, дату публікації, власне, зміст, який складається з гіпертексту (думки автора, цитати тощо), посилань на інші сайти та блоги в Інтернеті, інколи зображень чи навіть відео. Також пост містить коментарі до нього, залишені відвідувачами та просту веб-форму, за допомогою якої вони долучають ці коментарі.

Надзвичайна популярність блогів зумовлена двома головними обставинами: по-перше, публікувати інформацію в Інтернеті за допомогою блогів досить легко — фактично, створення нового посту зводиться до набирання його тексту у відповідному полі та відправки його на сервер шляхом натисканням кнопки «Публікувати» () або подібної. Після цього пост зберігається на сервері, який автоматично формує веб-сторінки, різні посилання, додає стиль форматування тощо (такі серверні програми називаються системами управління змістом — англ. Content Management Systems або CMS). Тому користуватися блогом не важче, ніж простим текстовим редактором. Друга причина — це моментальна доступність в Інтернеті опублікованої інформації; існують декілька безкоштовних блогових платформ (наприклад Wordpress або Livejournal), де будь-хто може зареєструватися та вести свій блог. Блоги періодично скануються Інтернет-пошуковиками, такими як Google, Yahoo!, та ін.

Саме з цих характеристик — мобільності та доступності блогів — випливає їх визначна роль у творенні інформаційного суспільства, реалізації свободи слова, боротьбі за права людини у світі, та й просто у комунікації та обговоренні будь-яких ідей поміж людьми. Визнанням великої соціальної ролі блогосфери у боротьбі за права та свободи людей стала нещодавня публікація так званого «Довідника блогерів та кібер-дисидентів» () асоціацією «Репортери без кордонів» (), який є вільним для використання та поширення і служить прекрасним вступом як до основ ведення блогу і різних його аспектів, так і до застосування блогів як зброї для боротьби з тоталітарними урядами та цензурою. Одним з багатьох прикладів соціальної ролі блогів можна вказати відомий , який був присвячений урагану «Катріна» і вівся хлопцем, який залишився у Новому Орлеані і кожні кілька годин сповіщав про розгортання трагічних подій, що у той час сприяло підбуренню суспільної думки проти занадто повільної реакції Білого Дому.

Більшість блогів приватного характеру становлять інтерес лише для невеликої групи людей, які можуть бути знайомі з автором або цікавляться його думками та коментарями щодо подій у світі, фахової діяльності, родинного життя, мистецтва тощо. Тільки деякі з них стають відомими блогерами, нові пости яких можуть отримувати десятки або сотні коментарів.

За даними Яндекса, станом на кінець 2009 року українська блогосфера налічувала більше півмільйона блогів, з яких активними (тобто такими, що оновлювались хоча б раз на три місяці) є 15 %.

Найпопулярніша платформа серед українських блогерів — це LiveJournal. Станом на 20 травня 2010 р. кількість блогів у livejournal, у профілі яких заявлена Україна як місце проживання власника блога, становила близько 256 тис..

Окрім того, наявна певна кількість блогів на інших платформах, — англомовних та російських (Blogger.com, LiveInternet.ru, Diary.ru, Mail.ru, Twitter); спільнота stand-alone-блогерів; та кілька спільнот на українських блогерських платформах (Bigmir.net, Blox.ua, Meta.ua, Hiblogger.net, ВКурсі.ком).

Серед українських інтернет-видань поширена практика створення блогів для своїх авторів та відомих людей — свої блоги відкрили сайти Корреспондент, Українська правда, Новинар та ін.. Окрема блогова платформа для своїх прихильників була створена перед виборами 2007 року політичною силою «Народна самооборона» Юрія Луценка. Власні блоги також мають Юлія Тимошенко та Сергій Тігіпко.

У травні 2007 року був започаткований проєкт Blogoreader — перший в українському інтернеті проєкт, котрий висвітлює українську блогосферу — її головні події та новини.

У лютому 2008 року світ побачив проєкт, який так і називається — Українська блогосфера. Метою цього проєкту став розвиток української блогосфери, а в першу чергу — її автономної частини: самостійних українських блогів, створених на власних хостингах з допомогою CMS на зразок Wordpress чи подібних.

У квітні 2010 р. стартував блоговий проєкт ВКурсі.ком — перша українська мережа авторизованих блогів напівзакритого типу. Реєстрація нових користувачів ВКурсі.ком можлива виключно через електронне запрошення дійсних дописувачів, у мережі дозволено реєструватись тільки під справжніми ім'ям та прізвищем, заборонено передрук чи публікацію неавторських матеріалів. ВКурсі.ком є відкритим до читання для незареєстрованих користувачів, тоді як можливість коментування обмежена колом зареєстрованих авторів. Серед блогерів ВКурсі.ком — переважно журналісти, літератори, громадські активісти, студенти та політики з кількох українських областей. У жовтня 2010 р. блогосфера ВКурсі.ком розпочала ексклюзивні чат-конференції з відомими людьми України, першою із яких стала конференція з політологом, заступником Голови партії «Сильна Україна» Костем Бондаренком.

У грудні 2010 народився проєкт TexnoNews — перший блог про мобільні пристрої українською мовою.

Багато українських письменників ведуть блоги.

У жовтні 2015 року відеоблогери з України на сайті YouTube об'єдналися в компанію україномовних блогерів, яку назвали «YouthTube(ЮС)». Мета YouthTube — консолідувати зусилля для створення якісного розважального контенту українською мовою, який в майбутньому зможе конкурувати з російськомовним YouTube та українськими блогерами, які розмовляють російською.

Блогкемп 2007 — це подія для блогерів із країн Східної Європи та Центральної Азії, яка пройшла у Києві 13-14 жовтня 2007 року. Окрім блогів, на конференції обговорили соціальні та нові медіа взагалі, громадянську журналістику та веб 2.0.

Блог-сервіс (блог-служба, блог-платформа, блогохостинг) — це відкритий сервіс, що надає користувачу зручний інструмент, який дозволяє вести блог без потреби самостійно займатися обслуговуванням програмного забезпечення на сервері. Для початківця — це відносно легкий спосіб швидко завести собі блог. Попри видимі переваги мають такі служби і ряд недоліків (про них читайте нижче).

Блог-сервіс — LiveJournal («живий журнал», ЖЖ). LiveJournal — блог-платформа для розміщення on-line'ових щоденників, або ж інших блогів («щоденників», «журналів»). Пропонує звичайний для блогів набір функцій: можливість писати власні публікації, їх коментування читачами, тощо. Є додаткові функції, більшість із яких доступні безкоштовно. Вам буде наданий у користування безкоштовний обліковий запис типу ваше_ім'я.livejournal.com. Підтримується ведення колективних блогів. ЖЖ також дозволяє брати участь, створювати і писати до спільноти (). Адреса кожної спільноти виглядає так: community.livejournal.com/назва_спільноти. Присутня можливість додавати інших користувачів ЖЖ в свій список читання.

Дрімвідз (англ. Dreamwidth) — служба ведення онлайн-блогів, побудована на кодовій основі «Живого журналу». Вона є одним з форків версій LiveJournal.com, опрацьованих колишніми співробітниками «Живого журналу» Деніз Паолуччі та Марком Смітом. Ідея народилася з бажання створити нову спільноту, засновану на відкритому доступі, прозорості, свободі і повазі. Проєкт був проголошений 11 червня 2008. Відкриту бета-версію було запущено 30 квітня 2009. Після 2016 року, коли сервери російськомовного сегменту Живого Журналу фізично перемістилися на РФ, помітна частина блогерів скопіювала або перемістила свої журнали до платформи Dreamwidth.

Вже вище згадувався Blogger — сервіс для ведення блогів, яким зараз володіє компанія Google. За допомогою даного сервісу будь-який користувач може легко завести собі власний блог. Користувач отримує блог з адресою, яка закінчується на .blogspot.com. Є можливість вибирати різний вигляд блогу шляхом вибору відповідного шаблону та можливість модифікувати вигляд блогу за допомогою спеціальних візуальних гаджетів. Також забезпечена можливість прямого втручання в HTML код, таким чином забезпечується можливість вбудовування власних html стилів, скриптів і т. ін. Є можливість заробляти на рекламі ставши партнером Google AdSense. Дозволяє вести колективний блог.

Blog.net.ua(2007) — перший український автоматичний сервіс безкоштовних блогів. Давав можливість створити безкоштовний блог на 100 Мб типу ваше_ім'я.blog.net.ua.

Blox — інтернет-сервіс, що безкоштовно надає вам можливість вести інтернет-щоденники (блоги).

Енігма — популярна українська блог-платформа, яка дозволяє будь-якому користувачу завести власний блог та ділитись своїми думками серед україномовних читачів. На сайті Енігма також можна підписуватись на цікаві теми, улюблених авторів, писати статті та спілкуватись про все, що відбувається у світі

Зазвичай незалежні блоги (окремий домен + хостинг) заводять ті, кому не вистачає можливостей блог-служб. Ці особи в свою чергу є більш технічно освіченими. В УАнеті (український сегмент мережі Internet) незалежні блоги ведуть в основному IT-спеціалісти.

В мережі Internet є достатньо безкоштовних якісних систем керування вмістом (CMS), що є набором спеціальних програм (скриптів), які слугують для управління інформацією на сайті.

До популярних систем такого ґатунку можна віднести: WordPress, Drupal, Joomla, TextPattern, Jekyll.

Якщо раніше для додавання статті на блог потрібно було вручну вставити її в код сторінки, то за допомогою CMS буде достатньо зайти під своїм логіном на власний блог в панель адміністрування і заповнити відповідну форму. А все інше зробить скрипт (опублікує статтю, поставить посилання, тощо).

Насправді, існує багато безкоштовних рушіїв написаних саме для блогосфери, проте, україномовних майже не має.

Перекладений інтерфейс українською мовою у: WordPress , Joomla, TextPattern




#Article 107: Соціологія (1562 words)


Соціоло́гія (від  — «суспільство» та  — «вчення», «знання», «наука») — наука про умови та процеси у суспільстві, а також їхні дослідження. Соціологія постала з епохи Просвітництва як системно-критична наука соціального і зайняла проміжне місце між природничими та гуманітарними науками.

Термін «соціологія» запропонував 1839 року французький учений Оґюст Конт, ще до того як у другій половині XIX ст. соціологія стала самостійною університетською дисципліною. Але ще до Оґюста Конта це поняття вживала перша у світі соціологиня — Гарієт Мартіно, а ще раніше, у 1780-х рр. — абат Сієс.

Складаючись із гуманітарних наук, соціологія витворює ядро соціальних наук. Об'єктом соціології є соціальна реальність у всій багатоманітності, але оскільки вона досить мінлива, то предмет соціології надзвичайно складно визначити, він не може бути постійним, статичним. Таким чином, соціологія вивчає всі сторони соціального співжиття людей в спільнотах і союзах, в той час, як інші соціальні дисципліни, такі як політологія чи економіка, встановлюють своїми предметами певні специфічні аспектні області соціального (політика — легітимне здійснення влади, економіка — дефіцит). Соціологія звертається до розуміння і систематизації соціальної дії — теорії дій, оскільки згідно з ними поведінка регулюється цінностями і нормами. Її дослідницьким предметом є як суспільство в цілісності, так і його окремі частини: соціальні системи, інститути, організації, групи. При цьому, вона має справу з суспільною інтеграцією і дезінтеграцією, із соціальними конфліктами та соціальними змінами.

Також соціальні структури, праця, сім'я, соціальні мережі, засоби комунікації (мас-медіа), міграція, буденність, технологія, життєсвіт — теми, якими займається соціологія. Для багатьох з них встановлювались спеціальні, галузеві соціології, інші — як от питання щодо взаємодії дії та структур — стали загальною темою соціології. Соціологічна постанова питання часто перетинається з соціальною психологією, з іншими соціальними науками, з філософією, рештою гуманітарних дисциплін, а також почастинно і суміжними природничими науками, наприклад, з нейробіологією.

Єдиного фахового визначення соціології не існує. Часто визнається дефініція Макса Вебера, який покладав акцент на соціальну дію.

Як самостійна наука соціологія почала визнаватись лише з кінця XIX ст. В той час вона відмежовувалась як окрема дисципліна від філософії, економіки, науки про державу та народознавства. Історія її виникнення тісно пов'язана з розвитком громадянського суспільства і поступом індустріалізації в Європі XIX ст.
 
Провісників соціології бачать в історичній науці, політекономії, а також в журналістиці та поліцеїстиці. Мислителів початку і середини XIX ст., таких як Анрі Сен-Сімон, Герберт Спенсер, Карл Маркс, сьогодні розглядають як засновників або фундаторів соціології. Свій внесок зробили і математики, зокрема, Адольф Кетле. Тим, хто дав соціології ім'я, був Оґюст Конт зі своєю виданою 1851-54 рр. чотиритомною працею «Система позитивної політики». З тих пір вона намагається формулювати претензії на власний предмет пізнання — частково в подальший розвиток, частково в протилежність давнішим авторам, які також займались соціальними взаємодіями (як приклад, Ксенофон в 4 столітті до н. е., Полібій двома століттями пізніше, Ібн Хальдун у 14 ст., Джамбаттіста Віко на початку і Адольф Кнігге в кінці 18 ст.).

Для Конта цим предметом була «соціальна фізика», яку він відповідно до законів розділив на соціальну статику і соціальну динаміку. Для Еміля Дюркгайма ним був «соціальний факт», який існує ззовні, незалежно від індивідуальної свідомості і має примусовий характер. Для Макса Вебера це була «соціальна дія» (див. вище).

В соціології як у науці про соціальне теорія і досвід посилаються один на одне. Соціологія прагне емпірично змістовно і слідуючи правилам логіки зрозуміти спостережуване і розвинути його пояснення за допомогою загальних положень (аксіом). Подвійність дослідницьких засад в ній відповідає цьому — з одного боку герменевтичні інтерпретування, а з іншого каузальні методи, при чому перші приймають перспективу учасника, останні — спостерігача.

Соціологічні теорії ніколи не слідували однаковій парадигмі, це означає, що вони посилаються в своїй науковій основі не лише на один визначений спосіб мислення. Цим пояснюється ступінь їхньої теоретичної складності — предмет надто комплексний.

Крім того, уже методологічно, але також нерідко і з моральних мотивів, експерименти (часто вирішальні) переважно забороняються. Можливі замість цього опитування містять в собі концептуальні та інтерпретативні проблеми. Приміром, інтерв'юери вносять суб'єктивні аспекти, починають обманювати, в окремих випадках навіть підробляють свідчення. Отож, соціологія залишається залежною від спостережень.

Треба розрізняти дві головні епістемологічні засади. Причому цілковито вільних від світоглядних мотивів, незалежних дослідницьких результатів не досягається, але вони можуть добиватись цього:

Поняття «суспільство» в соціології посилається на зв'язки і співвідношення між окремими людьми. Отже, об'єднує не одні лиш просторові, кількісні показники індивідів, але і їхню соціальність. Таким чином, завдяки неперервним зразкам поведінки наміченими є структури, які одержують своє походження з міжлюдських вчинків і реалізують свій вплив в цій сфері. В соціології не існує єдності щодо специфічних прикмет для суспільства. Найзагальніше визначення суспільства визначається як «відповідна щонайосяжніша система людського співжиття».

Процеси, які роблять з індивідів членів суспільства, називають усуспільненням.

Такі інститути як держава, сім'я, право чи виховання сьогодні вважаються підкатегоріями (субсистемами) суспільства.
Різниця між «державою» і «суспільством» на початках соціології була однією з її показових прикмет.

Поняття «соціальне» чи «соціальність» мають на увазі дослідницький предмет соціології і відповідають у своєму значенні поняттю «суспільство».

 
Поняття соціальної дії в соціології означає (за Максом Вебером) вчинок (поведінку, непротивлення чи бездіяльність), який для діючих осіб (акторів) суб'єктивно об'єднаний із «сенсом». Також тлумачення поняття соціальна дія визначається ще тим, що вона спрямована на інших, змістовно орієнтована на їхню поведінку.

Соціальним фактом (fait social) є (за Емілем Дюркгаймом) «кожен більш чи менш визначений тип дії, який володіє здатністю чинити зовнішній тиск (примус) на індивідів, а також виникає відокремлено в сфері даного суспільства, при цьому володіючи власним життям, яке не залежить від індивідуальних виявів».

Класифікація соціології, що часто зустрічається, виділяє

Цими науково підтягнутими альтернативами незадоволені представники погляду на проміжну площину схарактеризованого як мезосоціологія (акцентування «сюди і туди») та засновку, який недавно був схарактеризований як макро-мікро-соціологія і вимагає подолати аналітичну однобокість виключного макро- та мікророзгляду (акцентування «або-або»).

Це поняття менше визначене і описане, наприклад, соціологія інститутів, ритуалів чи організацій.

Тут основою використовується утворення Норберта Еліаса, фігуративна соціологія (також процесуальна соціологія), яка виходить за межі аналізу акторів і є потоково-структурною («фігуративною»), однак відхиляє макросоціологічну реїфікацію «тотального суспільства».

Крім того, тематичні області соціології можуть розрізнятись за тим, чи є вони віднесеними до загальної соціології, тобто претендують на універсальну силу, або чи йдеться в них про теми спеціальної соціології. Соціологічні методи теоретично відносяться до загальної соціології, проте у практиці вищої школи ними часто займаються окремо.

Функції:

Роль соціології:

У системі суспільних, гуманітарних наук соціологія посідає важливе місце. Це зумовлено тим, що: вона є наукою про суспільство, його процеси та явища; охоплює загальну соціологічну теорію (теорію суспільства), яка виступає як теорія та методологія всіх інших суспільних і гуманітарних наук; усі науки, які вивчають різноманітні сторони життєдіяльності суспільства і людини, завжди передбачають і соціальний аспект, тобто закони та закономірності, які досліджуються в певній сфері суспільного життя, реалізуються через діяльність людей; техніка й методика вивчення людини та її діяльності, методи соціального вимірювання та ін., які розробляються соціологією, використовуються всіма іншими суспільними та гуманітарними науками.
На межі соціології з іншими науками склалася ціла система досліджень — «соціальні дослідження» (соціально-економічні, соціально-політичні, соціально-демографічні та ін.).

Те, що соціологія посідає загальне, а не окреме місце серед суспільних і гуманітарних наук, не означає, що вона є філософською наукою, її значення для інших наук полягає в тому, що вона дає науково обґрунтовану теорію про суспільство та його структури, забезпечує розуміння законів і закономірностей взаємодії його різноманітних структур.

У системі суспільних наук соціологія найбільше пов'язана з історією.

Об'єктом і предметом досліджень історії та соціології є суспільство та його закономірності в їх конкретних виявах. Обидві науки відтворюють соціальну дійсність в єдності необхідного й випадкового.

Відмінність між ними полягає в тому, що історія вивчає не сьогоднішній день, а минуле суспільства, відображає процес в хронологічній послідовності, причому часто іншими засобами, ніж соціологія. Джерела, використовувані історією та соціологією, збігаються лише частково.

Багато спільного між соціологією та філософією. Але, на відміну від філософії, соціологія має справу не лише з абстрактними законами та категоріями, а й з конкретними фактами дійсності, її висновки та узагальнення мають частковий характер.

Соціологія працює і на межі з економічною наукою, предметом якої є вивчення закономірностей і форм функціонування й розвитку відносин, що складаються в процесі виробництва, обміну й розподілу матеріальних благ. Оскільки спосіб виробництва лежить в основі всіх соціальних відносин і процесів, є умовою всієї життєдіяльності людини, зрозуміло, що багато економічних досліджень безпосередньо змикаються з соціологічними студіями. І, навпаки, соціологічні дослідження (соціологія праці, міста і села, економічна соціологія тощо) значною мірою базуються на результатах пошуку економічної науки.

Вивчаючи міжкласові та внутрішньокласові відносини, соціальні дії мас та особистостей, соціологія спирається на дані правових наук, в полі зору яких — юридичні норми, що законодавче закріплюють певні відносини між класами та регулюють соціальну поведінку людей.

Із психології як науки соціологія запозичує теорію мотивів поведінки, особистих та масових реакцій, методи дослідження соціальних орієнтацій особистості, які є необхідними компонентами при дослідженні поведінки особистості в колективі та суспільстві.

Різноманітні галузі педагогіки, як і соціальної психології, мають велике значення при вивченні соціологічних проблем освіти.
Вивчаючи взаємовідносини людей у колективі, сім'ї, їх ставлення до праці, власності тощо, соціологія використовує понятійний апарат, основні ідеї етики.

У певні взаємовідносини вступає вона і з технічними науками у процесі дослідження системи «людина—техніка» в межах окремих виробничих процесів, виробництв, галузей, зокрема при вивченні соціальних аспектів роботизації, автоматизації виробництва.
Широко застосовує соціологія математичні методи, вироблені кібернетикою, теорією інформації, теорією ділових ігор тощо. Створюються і спеціальні математичні методи та теорії (шкільний, факторний, причинний і латентний аналізи), пристосовані до специфіки соціологічного дослідження.

Таким чином, соціологія функціонує у тісній взаємодії з комплексом соціально-гуманітарних наук, яка в кожному конкретному випадку має свої специфічні аспекти.

Соціологія породжує також нові напрямки, наприклад біосоціологію.

В Україні підготовка фахівців-соціологів розпочалася в 1986 році в стінах КНУ імені Тараса Шевченка. Станом на 2015 рік фахівців за спеціальністю «Соціологія» випускають понад тридцять ВНЗ країни, але лише в трьох із них існують окремі соціологічні факультети:




#Article 108: Еміль Дюркгайм (779 words)


Еміль Дюркгайм (; ; 15 квітня 1858, Епіналь, Франція — 15 листопада 1917, Париж, Франція) — французький соціолог і етнолог.

Вважається одним з засновників соціології як науки, що оперує власними емпіричними методами, які служать не тільки ілюстрацією до різноманітних гіпотез, а головним чином для їх доказу. В академічному курсі історії класичної соціології ім'я Еміля Дюркгайма стоїть поряд з такими засновниками наукової соціології як Макс Вебер, Фердинанд Тенніс та Георг Зіммель.

Еміль Дюркгайм народився на північному сході Франції, у небагатій родині равина. В дитинстві майбутнього автора соціологічної теорії готували до релігійного поприща його предків, навчаючи давньоєврейській мові, Торі й Талмуду. Проте він досить рано відмовився продовжити родинну традицію. Біографи Дюркгайма підкреслюють, що значний вплив на це рішення зробила його шкільна вчителька-католичка. Деякий час він відчував схильність до католицизму, але католиком Дюркгайм не став, також не став він і атеїстом. З юних років і до кінця життя він залишався агностиком. Постійно підкреслюючи важливу соціальну й моральну роль релігії, він зробив предметом своєї віри науку взагалі й соціальну науку зокрема.

У 1879 році Дюркгайм з третьої спроби поступив до Вищої Нормальної школи () в Парижі, де одночасно з ним навчались відомий філософ Анрі Бергсон та видатний діяч соціалістичного руху Жан Жорес, з яким Дюркгайм підтримував дружні стосунки. Серед професорів Нормальної школи найбільший вплив на формування поглядів майбутнього соціолога зробили видатні вчені: історик Фюстель де Куланж і філософ Еміль Бутру. Серед студентів Дюркгайм користувався великою повагою й виділявся серйозністю, ранньою зрілістю думки та любов'ю до теоретичних дискусій, через що товариші прозвали його «метафізиком».

Закінчивши в 1882 році Нормальну школу, Дюркгайм декілька років викладав філософію в провінційних ліцеях. У 1885—1886 рр. він побував в науковому відрядженні в Німеччині, де познайомився із станом дослідів і викладання філософії й соціальних наук. Особливо велике враження на нього справило знайомство з видатним психологом і філософом Вільгельмом Вундтом, засновником першої у світі лабораторії експериментальної психології.

У 1887 р. Дюркгайм був призначений викладачем «соціальної науки і педагогіки» на філологічному факультеті Бордоського університету. Там само в 1896 р. він очолив кафедру «соціальної науки» — фактично, першу кафедру соціології у Франції.

З 1898 до 1913 р. Дюркгайм керував видавництвом журналу «Соціологічний щорічник» (було видано 12 томів журналу). Працівники журналу, прихильники дюркгаймівських ідей, створили наукову школу, що отримала назву французької соціологічної школи. Діяльність цього наукового колективу посідала чільне місце у французькій соціології до кінця 1930-х років.

З 1902 року Дюркгайм викладав у Сорбонні, де очолював кафедру «науки про виховання», що згодом була перейменована в кафедру «науки виховання й соціології». Викладацька діяльність була дуже інтенсивною, й багато з його наукових робіт народилися з лекційних курсів. Дюркгайм був блискучим оратором, і його лекції користувались великим успіхом.

Професійна діяльність займала головне місце в житті Дюркгайма, але, не зважаючи на це, він брав активну участь в різних суспільних організаціях і рухах. Він був людиною демократичних та ліберальних переконань, прибічником соціальних реформ, що базувалися на наукових рекомендаціях. Разом з тим Дюркгайм був супротивником революційного соціалізму, вважаючи, що глибокі соціальні зміни відбуваються в результаті довгої соціальної та моральної еволюції. З цих позицій він намагався примирити ворогуючі класові сили, розглядаючи соціологію як наукову альтернативу лівому та правому радикалізму.

Практична мета його професійної та суспільної діяльності полягала в тому, щоб вивести французьке суспільство із тяжкої кризи, у якій воно перебувало в останній чверті XIX ст. після падіння прогнилого режиму Другої Імперії, поразки у війні з Пруссією та кривавого придушення Паризької Комуни. У зв'язку з цим він активно виступав проти прибічників відродження монархії та прихильників «сильної влади», проти реакційних клерикалів та націоналістів, відстоюючи необхідність національної згоди на республіканських, світських та раціоналістичних принципах, на основі яких у Франції сформувалась Третя республіка.

Перша Світова війна завдала тяжкого удару по Французькій соціологічній школі, поставивши під питання загальний оптимістичний настрій соціології Дюркгайма. Деякі відомі працівники школи загинули на фронтах війни. Загинув і син засновника школи — Андре, блискучий молодий лінгвіст і соціолог, у якому батько бачив послідовника своєї справи. Смерть сина прискорила смерть батька. Еміль Дюркгайм помер 15 листопада 1917 року у Фонтенбло під Парижем у віці 59 років, не встигнувши завершити багато із розпочатого.

Дюркгайм ввів у науковий обіг теоретичне поняття «колективних уявлень» для позначення ідей, не запозичених з індивідуального практичного досвіду, а виниклих із масового мислення та закріплених в моралі, релігії та праві. Згідно Дюркгейма, діяльність колективу якісно відрізняється від діяльності індивіда. Він відстоював думку про первісність соціального, з якого в історичному розвитку виділяється індивідуальне. Він вважав, що поняття священного тотожне соціальному і ритуали, міфи, релігія, мораль, право виникають як відображення структури й цінностей суспільства. «Колективні уявлення», за Дюркгаймом, можуть як сприяти залученню людини до соціальних інститутів («нормальні колективні уявлення»), так і віддаляти її від них («патологічні колективні уявлення»). Такий погляд на залежність мислення людини від пануючих у суспільстві уявлень розвинув Леві-Брюль своєю теорією «дологічного мислення».

На честь цього чоловіка названо астероїд 10330 Дюркгайм.




#Article 109: Програмування (185 words)


Програмування — процес проектування, написання, тестування, зневадження і підтримки комп'ютерних програм. Програмування поєднує в собі елементи інженерії (існує навіть відповідна спеціальна галузь інженерії — програмна інженерія, ), фундаментальних наук (перш за все математики) і мистецтва.

У вужчому значенні програмування розглядається як кодування — реалізація у вигляді програми одного чи кількох взаємопов'язаних алгоритмів (у сучасних умовах це здійснюється з застосуванням мов програмування). У ширшому сенсі процес програмування охоплює і створення, тобто розробку, алгоритмів, і аналіз потреб майбутніх користувачів програмного забезпечення.

У широкому значенні програмування використовується у значенні створення програми дій або алгоритмів та навчання людей або пристроїв діяти за алгоритмами.

Яким би не був підхід до створення програмного забезпечення, кінцева програма має задовольняти деяким вимогам. Найчастіше зустрічаються:

Успішне програмування передбачає виконання необхідних дій на таких рівнях:

Суперкомпіляція - метод аналізу й перетворення програм на основі наступних дій:

Спеціалізація програм. Нехай  - програма,  - обмеження на умови експлутації . Тоді на вхід спеціалізатора подається , а задача спеціалізатора - породити залишкову програму  яка повинна задовільняти наступним умовам

Це система позначень яку використовує програміст для опису програми.

Пов'язана з вивченням програмування в загальному контексті інформатики як наукової дисципліни.




#Article 110: Java (1750 words)


Java (вимовляється Джава) — об'єктно-орієнтована мова програмування, випущена 1995 року компанією «Sun Microsystems» як основний компонент платформи Java. З 2009 року мовою займається компанія «Oracle», яка того року придбала «Sun Microsystems». В офіційній реалізації Java-програми компілюються у байт-код, який при виконанні інтерпретується віртуальною машиною для конкретної платформи.

Мова значно запозичила синтаксис із C і C++. Зокрема, взято за основу об'єктну модель , проте її модифіковано. Усунуто можливість появи деяких конфліктних ситуацій, що могли виникнути через помилки програміста та полегшено сам процес розробки об'єктно-орієнтованих програм. Ряд дій, які в С/C++ повинні здійснювати програмісти, доручено віртуальній машині. Передусім Java розроблялась як платформо-незалежна мова, тому вона має менше низькорівневих можливостей для роботи з апаратним забезпеченням, що в порівнянні, наприклад, з C++ зменшує швидкість роботи програм. За необхідності таких дій Java дозволяє викликати підпрограми, написані іншими мовами програмування.

Java вплинула на розвиток , що розроблялась компанією «Microsoft». Роботу над J++ було зупинено через судовий позов «Sun Microsystems», оскільки ця мова програмування була модифікацією Java. Пізніше в новій платформі «Microsoft» .NET випустили J#, щоб полегшити міграцію програмістів J++ або Java на нову платформу. З часом нова мова програмування С# стала основною мовою платформи, перейнявши багато чого з Java. J# востаннє включався в версію Microsoft Visual Studio 2005. Мова сценаріїв JavaScript має схожу із Java назву і синтаксис, але не пов'язана із Java.

Спочатку мова називалася Oak («дуб») і розроблялася Джеймсом Гослінгом для програмування побутових електронних пристроїв. Згодом вона була перейменована в Java і стала використовуватися для написання клієнтських застосунків і серверного програмного забезпечення. Названа на честь марки кави Java, яка, в свою чергу, отримала найменування однойменного острова (Ява), тому на офіційній емблемі мови зображена чашка з паркою кавою. Існує й інша версія походження назви мови, пов'язана з алюзією на каво-машину як приклад побутового устаткування, для програмування якого спочатку мова створювалася.

Мова програмування Java зародилася в 1991 р. в лабораторіях компанії Sun Microsystems. Розробку проєкту започаткував Джеймс Ґослінґ, сам проєкт мав назву «Green» (Зелений). Створення першої робочої версії, яка мала назву «Oak» (дуб), зайняло 18 місяців. Оскільки виявилось, що ім'я Oak уже використовувалось іншою фірмою, то в результаті тривалих суперечок навколо назви нової мови з-поміж ряду запропонованих було вибрано назву Java, у 1995 р. мову було офіційно перейменовано.

Головним мотивом створення Java була потреба в мові програмування, яка б не залежала від платформи (тобто від архітектури) і яку можна було б використовувати для створення програмного забезпечення, що вбудовується в різноманітні побутові електронні прилади, такі як мобільні засоби зв'язку, пристрої дистанційного керування тощо.

Досить скоро майже всі найпопулярніші тогочасні веб-оглядачі отримали можливість запускати «безпечні» для системи Java-аплети всередині веб-сторінок. У грудні 1998 р. Sun Microsystems випустила Java 2 (спершу під назвою J2SE 1.2), де було реалізовано декілька конфігурацій для різних типів платформ. Наприклад, J2EE призначалася для створення корпоративних застосунків, а значно урізана J2ME для приладів з обмеженими ресурсами, таких як мобільні телефони. У 2006 році в маркетингових цілях версії J2 було перейменовано у Java EE, Java ME та Java SE відповідно.

Період становлення Java збігся у часі з розквітом міжнародної інформаційної служби World Wide Web. Ця обставина відіграла вирішальну роль у майбутньому Java, оскільки Web теж вимагала платформо-незалежних програм. Як наслідок, були зміщені акценти в розробці Sun з побутової електроніки на програмування для Інтернет.

У створенні мови програмування Java було п'ять початкових цілей:

Під «незалежністю від архітектури» мається на увазі те, що програма, написана на мові Java, працюватиме на будь-якій підтримуваній апаратній чи системній платформі без змін у початковому коді та перекомпіляції.

Цього можна досягти, компілюючи початковий Java код у байт-код, який є спрощеними машинними командами. Потім програму можна виконати на будь-якій платформі, що має встановлену віртуальну машину Java, яка інтерпретує байткод у код, пристосований до специфіки конкретної операційної системи і процесора. Зараз віртуальні машини Java існують для більшості процесорів і операційних систем.

Стандартні бібліотеки забезпечують загальний спосіб доступу до таких платформозалежних особливостей, як обробка графіки, багатопотоковість та роботу з мережами. У деяких версіях задля збільшення продуктивності JVM байт-код можна компілювати у машинний код до або під час виконання програми.

Основна перевага використання байт-коду — це портативність. Тим не менш, додаткові витрати на інтерпретацію означають, що інтерпретовані програми будуть майже завжди працювати повільніше, ніж скомпільовані у машинний код, і саме тому Java одержала репутацію «повільної» мови. Проте, цей розрив суттєво скоротився після введення декількох методів оптимізації у сучасних реалізаціях JVM.

Одним із таких методів є just-in-time компіляція (JIT), що перетворює байт-код Java у машинний під час першого запуску програми, а потім кешує його. У результаті така програма запускається і виконується швидше, ніж простий інтерпретований код, але ціною додаткових витрат на компіляцію під час виконання. Складніші віртуальні машини також використовують динамічну рекомпіляцію, яка полягає в тому, що віртуальна машина аналізує поведінку запущеної програми й вибірково рекомпілює та оптимізує певні її частини. З використанням динамічної рекомпіляції можна досягти більшого рівня оптимізації, ніж за статичної компіляції, оскільки динамічний компілятор може робити оптимізації на базі знань про довкілля періоду виконання та про завантажені класи. До того ж він може виявляти так звані гарячі точки () — частини програми, найчастіше внутрішні цикли, які займають найбільше часу при виконанні. JIT-компіляція та динамічна рекомпіляція збільшує швидкість Java-програм, не втрачаючи при цьому портативності.

Існує ще одна технологія оптимізації байткоду, широко відома як статична компіляція, або компіляція  (AOT). Цей метод передбачає, як і традиційні компілятори, безпосередню компіляцію у машинний код. Це забезпечує хороші показники в порівнянні з інтерпретацією, але за рахунок втрати переносності: скомпільовану таким способом програму можна запустити тільки на одній, цільовій платформі.

Швидкість офіційної віртуальної машини Java значно покращилася з моменту випуску ранніх версій, до того ж, деякі випробування показали, що продуктивність JIT-компіляторів у порівнянні зі звичайними компіляторами у машинний код майже однакова. Проте ефективність компіляторів не завжди свідчить про швидкість виконання скомпільованого коду, тільки ретельне тестування може виявити справжню ефективність у даній системі.

На противагу C++, Java є більш об'єктно-орієнтованою. Всі дані і дії групуються в класи об'єктів. Виключенням з повної об'єктності (як скажімо в Smalltalk) є примітивні типи (int, float тощо). Це було свідомим рішенням проєктувальників мови задля збільшення швидкості. Через це Java не вважається повністю об'єктно-орієнтовною мовою.

У Java всі об'єкти є похідними від головного об'єкта (він називається просто Object), з якого вони успадковують базову поведінку і властивості.

Хоча у C++ вперше стало доступне множинне успадкування, але у Java можливе тільки одинарне успадкування, завдяки чому виключається можливість конфліктів між членами класу (методи і змінні), які успадковуються від базових класів.

У намірах проєктувальників Java мала замінити C++ — об'єктного наступника мови C.).

Java використовує автоматичний збирач сміття (GC - Garbage Collector) для керування пам'яттю під час життєвого циклу об'єкта. Програміст вирішує, коли створювати об'єкти, а віртуальна машина відповідальна за звільнення пам'яті після того, як об'єкт стає непотрібним. Коли до певного об'єкта вже не залишається посилань, збирач сміття може автоматично прибирати його із пам'яті. Проте, витік пам'яті все ж може статися, якщо код, написаний програмістом, має посилання на вже непотрібні об'єкти, наприклад на об'єкти, що зберігаються у діючих контейнерах.

Збирання сміття дозволене у будь-який час. В ідеалі воно відбувається під час бездіяльності програми. Збірка сміття автоматично форсується при нестачі вільної пам'яті в купі для розміщення нового об'єкта, що може призводити до кількасекундного зависання. Тому існують реалізації віртуальної машини Java з прибиральником сміття, спеціально створеним для програмування систем реального часу.

Java не має підтримки вказівників у стилі C/C++. Це зроблено задля безпеки й надійності, аби дозволити збирачу сміття переміщувати вказівникові об'єкти.

Програма, яка виводить «Hello, World!»:

public class HelloWorld {
    public static void main(String[] args) {
        System.out.println(Hello, World!);
    }

Програма, яка читає один рядок тексту з клавіатури та виводить його на екран:

public class ReadData {
    public static void main(String args[]) throws Exception {
        String line = ;
        char c;
        while ((c = (char)System.in.read()) != -1  c != '\n') line += c;
        System.out.println(line);
    }

Програми на Java утворені з визначень класів та інтерфейсів. Класи містять змінні та константи, які утримують дані, методи, які виконують дії, та конструктори, які створюють екземпляри класів — об'єкти. Дані можуть мати простий тип (наприклад байт, ціле число, символ) або бути посиланням на об'єкт. Мова Java є статично типізованою.

Java-програми записуються в Юнікоді, також надається лексичне перетворення, яке дозволяє записувати символи Юнікоду керівними кодами Unicode за допомогою лише множини символів ASCII.

Мова Java представляє текст послідовностями 16-бітних кодових одиниць, використовуючи кодування UTF-16. За винятком коментарів, ідентифікаторів та вмісту символьних та рядкових літералів, всі вхідні елементи програми на Java складаються із символів ASCII або відповідних їм керівних кодів Unicode.

Java є суворо типізованою мовою, кожна змінна та вираз має тип, відомий на етапі компіляції.

Типи даних Java належать до двох категорій: прості (primitive) та вказівникові (reference). До простих типів належить булевий(логічний) тип, числові типи та символьний тип.

Числові типи складаються із цілих типів byte, short, int, long та дійсних типів float, double. Символьний тип представлений типом char. Вказівникові типи складаються із класів, інтерфейсів, масивів. Значенням вказівникового типу є вказівник на об'єкт — екземпляр класу чи масиву. Рядки є об'єктами класу String.

Оскільки Java програми виконуються віртуальною машиною Java, то  це призводить до дещо нижчої швидкодії, порівняно з самого початку скомпільованими у машинний код програмами (наприклад, написаними на С++). Проте за останнє десятиліття розробники віртуальної машини значно пришвидшили цей процес, тож в даний час програми на Java не надто поступаються аналогам на С++. Іншою проблемою Java є те, що для низькорівневого програмування (для роботи з апаратним забезпеченням) все ж необхідно використовувати модулі написані на інших більш пристосованих для цього мовах програмування (той же С++). Для стандартних задач, як то робота із портами комп'ютера, для Java уже існують готові сторонні native-бібліотеки. Програми, які використовують платформно залежні модулі уже не є настільки портабельними і потребують, щоб дані модулі були реалізовані для різних систем. Ще однією з ґрунтовних проблем Java є безпека Java аплетів — спеціальних програм на Java, що можуть вбудовуватися у веб-сторінки. Щоправда останні так і не набули значної популярності в інтернеті, поступившись іншим аналогічним технологіям, як то флеш технологія.

При створенні Android (операційної системи з відкритим кодом) Google взяла за основу Java. Незважаючи на те, що операційна система, збудована на ядрі Linux, була написана переважно на C, Android SDK використовує Java для розробки застосунків для платформи Android.

Для реалізації графічного інтерфейсу (GUI) в Java існують три основні пакети класів:

Перевагами першого є простота використання, інтерфейс, подібний до інтерфейсу операційної системи, та дещо краща швидкодія, оскільки базується на засобах ОС, щоправда має обмежений набір графічних елементів. Другий пакет Swing реалізує власний Java-інтерфейс. Цей пакет створювався на основі AWT і має набагато більше можливостей та більшу кількість графічних елементів.. Swing-компоненти ще називають полегшеними (), оскільки вони написані повністю на Java і тому платформонезалежні.

Існують також сторонні пакети, найпопулярнішим є Standard Widget Toolkit (SWT, вимовляється «ес-дабл-ю-ті») — Стандартний інструментарій віджетів. Розроблений підрозділом Rational фірми IBM і компанією Object Technology International (OTI), зараз розвивається фондом Eclipse.




#Article 111: XX століття (282 words)


XX століття — століття, яке розпочалося 1 січня 1901 року і закінчилося 31 грудня 2000 року; двадцяте століття нашої ери і десяте століття II тисячоліття. Населення світу на початку століття становило 1,6 мільярдів, а до кінця століття збільшилося до 6 мільярдів.

XX століття ознаменувалося швидкою індустріалізацією промисловості, падінням великих імперій і утворенням значної кількості нових незалежних держав. Відбувся величезний стрибок у розвитку науки та інформаційного простору. Було винайдено Інтернет і багато технічних пристроїв, зокрема, комп'ютер. Людство вперше вийшло у відкритий космос. З'явився і набув великого впливу рух за права людини.

Також у XX сторіччі відбулося дві світові війни, які призвели до грандіозних людських втрат. Політичні потрясіння спричинені наслідками Першої світової війни призвели до виникнення та розвитку нових ідеологій: комунізму, фашизму і нацизму; потім вони були осуджені світовою спільнотою. Швидкими темпами зросло поширення атеїзму і агностицизму, через що збільшилася політична активність церкви. Розвиток медицини дозволив врятувати мільйони людей від туберкульозу, віспи, цинги, гепатиту та багатьох інших хвороб. З іншого боку, з'явилися нові захворювання, найзначнішим з яких є СНІД. Середня тривалість життя людини суттєво збільшилася.

Значні зміни принесло XX століття і Україні. На початку століття її сучасні території були поділені між Австро-Угорською і Російською імперіями; внаслідок революції в Росії українці здобули власну державність і навіть не одну, утворивши УНР, Далекосхідну Україну, Кубаньска НР але жодна з них не зберегла її. Таким чином, українські землі увійшли до СРСР, а землі УНР об'єднали в УРСР. Обидві світові війни відбилися на Україні: нерідко бойові дії відбувалися на українських землях, а українці брали участь у війнах з різних сторін, що ворогували між собою. На початку 90-тих років внаслідок перебудови в Радянському Союзі Україна спромоглася утворити незалежну державу, Акт проголошення незалежності України був прийнятий 24 серпня 1991 року.

.




#Article 112: XXI століття (251 words)


XXI століття — століття, яке розпочалося 1 січня 2001 року і закінчиться 31 грудня 2100 року; поточне століття від Різдва Христового. Це двадцять перше століття нашої ери і перше століття III тисячоліття. Населення світу на початку століття становило 6.1 мільярдів людей, станом на кінець 2012 року воно збільшилося до 7 мільярдів і збільшується приблизно на 78 мільйонів щороку.

XXI століття ознаменувалося швидким розвитком мобільних технологій та інтернету. Суспільство почало толерантніше ставитися до гомосексуалізму і одностатевих шлюбів. Поступово вирішується проблема расизму, про що свідчить обрання Барака Обами першим чорношкірим президентом США. Одним із найглобальніших викликів перед суспільством залишається СНІД, боротьба з яким, утім, дає успішні результати.  Увага людства дедалі більше звертається на екологічні проблеми.

Станом на 2013 рік близько 80 % людей використовують мобільні телефони, а близько 35 % — Інтернет.

Деякі країни різним шляхом отримали незалежність у XXI столітті. Вони визнані більшістю країн світу.

Південна Осетія та Абхазія є самопроголошеними державами, зараз вони визнані лише кількома державами або державними утвореннями.

У 2033 році мільярди християн планети урочисто відзначатимуть 2000 років Голгофи-Розп'яття, Воскресіння та Вознесіння Ісуса Христа.

У всіх державах Європи та більшості країн світу сучасне літочислення нашої ери, включно з XXI століттям та 3-тім тисячоліттям ведеться від Різдва Христового і позначається латинською  Anno Domini, або скорочено: A.D./AD.  Повністю фраза звучить:  (в рік Господа нашого Ісуса Христа). За таким літочисленням нульового року немає, тому 1 рік AD (нової ери) йде відразу ж після 1 року до Різдва Христового (до нової ери). 
В українській мові вживається відповідник рік Божий, року Божого (р. Б.).




#Article 113: Анатомія (1316 words)


Анато́мія (з  — верх і  — різати) — це наука про форму, будову організму та окремих його органів чи систем. Загальний термін анатомія охоплює анатомію людини, або антропотомія ( та ), анатомію тварин, або зоотомію, та анатомію рослин, або фітотомію.

За старих часів анатомічні дослідження мали своїм предметом майже виключно людину, і тільки в разі крайності, коли не можна було вивчати людські трупи, вдавалися до розсічення ссавців. Тому під анатомією розуміли переважно анатомію людини. Пізніше наука почала займатися також будовою тварин. Таким чином як окрема галузь виникла анатомія тварин, або зоотомія. Нарешті взялися за дослідження внутрішньої будови рослин, що склало нову галузь науки, рослинну анатомію, або фітотомію.

Оскільки між людиною і хребетними, а також між усіма тваринами взагалі існує багато спільного, то наука неминуче повинна була прийти до вивчення подібностей та відмінностей цієї будови, і таким чином народилася порівняльна анатомія. Вона у зв'язку з палеонтологією та еволюційною теорією добувала найголовніші опори вченню про походження видів.

Винахід збільшувальних лінз допоміг з'ясувати те, що здається однорідним неозброєному оку, але насправді має дуже тонку і складну будову. Внаслідок цього від анатомії спочатку відокремилася особлива наука під назвою мікроскопічна анатомія. Згодом вона перетворилась на самостійне вчення про тканини і займається дослідженням найтонших подробиць організації — гістологія. Більшість хвороб супроводжується грубими або тонкими змінами в положенні або будові різних органів і їхніх тканин — дослідження цих змін становить предмет патологічної анатомії.

Анатомія людини — розділ анатомії, що вивчає органи та системи органів людського тіла. Анатомія людини вивчає зовнішні форми і пропорції тіла людини і його частин, окремі органи, їх мікроскопічну та макроскопічну будову.

Анатомія людини має клінічні підрозділи:

Перші згадки про будову людського тіла зустрічаються в Стародавньому Єгипті. У 27 столітті до н. е. єгипетський лікар Імхотеп описав деякі органи та їхні функції, зокрема головний мозок, діяльність серця, поширення крові і кровоносні судини. У давньокитайській книзі «Нейцзін» (11-7 ст до н. е.) згадуються серце, печінка, легені та інші органи тіла людини. В індійській книзі «Аюрведа» («Знання життя», 9-3 століття до н. е.) міститься великий обсяг анатомічних даних про м'язи, нерви, типи статури і темперамент, головний і спинний мозок.

Великий вплив на розвиток анатомії людини справили науковці Стародавньої Греції. Першим грецьким анатомом вважають лікаря і філософа Алкмеона Кротонського, що володів прекрасною технікою препарування. Видатними представниками грецької медицини й анатомії були Гіппократ, Аристотель, Герофіл. Гіппократ (460—377 роки до н. е.) вчив, що основу будови організму складають чотири рідини: кров (Sanguis), слиз (phlegma), жовч (chole) і чорна жовч (melaina chole). Від переваги однієї з цих рідин залежать і тип темпераменту людину: сангвінік, флегматик, холерик і меланхолік. Названі види темпераменту визначали, за Гіппократом, і різні типи конституції людини, які можуть змінюватися відповідно до змісту тих співвідношень рідин тіла. Виходячи з такого представлення про організм, Гіппократ дивився і на хвороби, як на результат неправильного змішання рідин, внаслідок чого ввів у практику лікування різні засоби, здатні «ганяти рідини». Так виникла «гуморальна» теорія будови організму. Гіппократ велике значення надавав вивченню анатомії, вважаючи її першоосновою медицини. За Платоном (427—347 роки до н. е.), організм людини керувався трьома видами «пневми», що містяться в трьох найголовніших органах тіла — мозок, серце і печінка. Учень Платона Аристотель (384—323 оки до н. е.) зробив першу спробу порівняння тіла тварин і вивчення зародка, він таким чином став зачинателем порівняльної анатомії й ембріології.

Не менший внесок зробили у вивчення анатомії людини давньоримські вчені. Їх заслугою варто вважати створення латинської анатомічної термінології. Найяскравішими представниками римської медицини були Авл Корнелій Цельс і Клавдій Гален. Гален вважав, що людське тіло складається із щільних і рідких частин і досліджував організм шляхом спостереження за хворими і розкриття трупів. Він одним з перших застосував вівісекцію і явився основоположником експериментальної медицини. Його основні праці з анатомії: «Анатомічні дослідження», «Про призначення частин людського тіла». Цельс у своїх працях з медицини зібрав найдостовірніші (на той час) знання з гігієни, дієти, терапії, хірургії і патології. Заклав основу медичної термінології. Ввів у хірургію лігатуру для перев'язки кровоносних судин. У V ст. продовжив справу попередників Феодор Прісциан.

Найвідоміший перський лікар Авіценна (980—1037 роки) написав «Канон лікарської науки» (близько 1000 року), що містить значні анатомо-фізіологічні дані, запозичені у Гіппократа, Аристотеля і Галена, до яких Авіценна додав власні уявлення про те, що організм людини керується не трьома органами, як стверджував Платон, а чотирма: серце, головний мозок, печінка і яєчко.

У добу Середньовіччя в анатомії людини не здійснено істотних відкриттів. У цей період заборонені розтини, виготовлення скелетів.

Анатоми доби Відродження першими після античних лікарів зробили спроби вивчення будови людини і процесів, що відбуваються в ній, і започаткували наукову медицину й анатомію. Вони домоглися дозволу на проведення розтинів. Були створені анатомічні театри для проведення публічних розтинів. Основоположники наукової анатомії — Леонардо да Вінчі, Андреас Везалій і Вільям Гарвей.

Леонардо да Вінчі (1452—1519) зацікавився анатомією як художник, однак надалі захопився нею як наукою, одним з перших став розтинати трупи людей для дослідження будови людського тіла. Леонардо да Вінчі першим правильно зобразив різні органи людського тіла, вніс великий внесок у розвиток анатомії людини і тварин, а також явився основоположником пластичної анатомії.

Андреас Везалій (1514—1564) використовував об'єктивний метод спостереження при описі будови людського тіла. Розтинаючи трупи, Везалій вперше систематично вивчив будову тіла людини. При цьому він викрив і усунув численні помилки Клавдія Галена (понад 200). Так почався аналітичний період в анатомії, впродовж якого зроблено безліч відкриттів описового характеру. Везалій приділяв основну увагу відкриттю й опису нових анатомічних фактів, які виклав у великій і багато ілюстрованій праці «Про будову людського тіла» (1543). Опублікування книги Везалія викликало, з одного боку, переворот в анатомічних уявленнях того часу, а з іншого — опір анатомів, що прагнули зберегти авторитет Галена.

Англійський лікар, анатом і фізіолог Вільям Гарвей (1578—1657), як і його попередник Везалій, вивчав організм, користуючись спостереженнями і досвідом . При вивченні анатомії, Гарвей не обмежувався простим описом структури, а підходив з історичної (порівняльна анатомія і ембріологія) і функціональної (фізіологія) точок зору. Він висловив здогад про те, що тварина у своєму онтогенезі повторює філогенез, і таким чином передбачив біогенетичний закон, доведений Олександром Ковалевським і сформульований пізніше Ернстом Генріхом Геккелем і Фріцом Мюллером в 19 столітті. Гарвей стверджував, що усяка тварина походить з яйця. Це положення дає право вважати Гарвея основоположником ембріології. Гарвей довів циклічність кровообігу і тим самим відкинув вчення Галена про «пневму» і припливи й відпливи крові. Результати своїх досліджень Гарвей виклав у знаменитому трактаті «Анатомічне дослідження про рух серця і крові у тварин» (1628), де стверджував, що кров рухається по замкнутому колу судин, проходячи з артерій у вени через дрібні трубочки.

Впродовж 17-18 століть з'явилися не тільки нові відкриття в області анатомії, а й почали виділятися нові дисципліни: гістологія, ембріологія, порівняльна і топографічна анатомія, антропологія.

Після відкриття Гарвея ще залишалося неясним, як кров переходить з артерій у вени, але Гарвей пророчив існування між ними невидимих оком анастомозів, що і було підтверджено пізніше Марчело Мальпігі (1628—1694), коли був винайдений мікроскоп. Мальпігі зробив багато відкриттів в області мікроскопічної будови шкіри, селезінки, нирок і ряду інших органів. Мальпігі відкрив передбачені Гарвеем капіляри, але він вважав, що кров з артеріальних капілярів попадає спочатку в «проміжні простори» і лише потім у капіляри венозні. Тільки Олександр Шумлянський (1748—1795), що вивчив будову нирок, довів відсутність «проміжних просторів» і наявність прямого зв'язку між артеріальними і венозними капілярами. Згодом Каспар Фрідріх Вольф (1734—1794) довів, що в процесі ембріогенезу органи виникають і розвиваються заново. Тому на противагу теорії преформізму, згідно з якою всі органи існують у зменшеному вигляді в статевій клітині, він висунув теорію епігенеза.

Французький натураліст Жан-Батіст Ламарк (1744—1829) у своєму творі «Філософія зоології» (1809) одним з перших висловив ідею еволюції організму під впливом довкілля. Продовжувач ембріологічних досліджень Вольфа Карл фон Бер (1792—1876) відкрив яйцеклітину ссавців і людей, встановив головні закони індивідуального розвитку організмів (онтогенезу), які лежать в основі сучасної ембріології, і створив вчення про зародкові листки. Британський біолог Чарльз Дарвін (1809—1882) у своєму творі «Походження видів» (1859) довів єдність тваринного світу.

Ембріологічні дослідження Олександра Ковалевського, а також Бера, Мюллера, Дарвіна і Геккеля знайшли своє вираження у біогенетичному законі. Останній був поглиблений і виправлений Олексієм Сєверцовим, що довів вплив факторів зовнішнього середовища на будову тіла тварин і, застосувавши еволюційне вчення до анатомії, став творцем еволюційної морфології.




#Article 114: Локальна мережа (258 words)


Лока́льна комп'ю́терна мере́жа () є об'єднанням певного числа комп'ютерів на відносно невеликій території. В порівнянні з глобальною мережею (WAN), локальна мережа зазвичай має більшу швидкість обміну даними, менше географічне покриття та відсутність потреби використовувати запозичену телекомунікаційну лінію зв'язку.

Локальна комп'ютерна мережа — комп'ютерна мережа для обмеженого кола користувачів, що об'єднує комп'ютери в одному приміщенні або в рамках одного підприємства.

Із розвитком нових досягнень в технологіях мереж на початку 80-х років мережі почали поширюватись. Кожна компанія створювала власні стандарти та обладнання, технічні засоби мереж та програмне забезпечення. Ця конкуренція привела до несумісності створених технологій, та виникненню проблем узгодження обладнання. Необхідно було робити повне оновлення обладнання.

Спочатку були створені стандарти LAN. Ці стандарти були відкритим набором директив для створення мережевих технічних засобів та програмного забезпечення. Апаратне забезпечення різних компаній було узгоджено, що давало можливість будувати надійні і стабільні LAN [3].

До складу локальної мережі входять:

За допомогою локальної мережі один комп'ютер отримує доступ до ресурсів іншого, таких, як дані та периферійні пристрої (принтери, модеми, факси тощо). Використання комп'ютерних мереж дає можливість розподілу ресурсів великої вартості, покращення доступу до інформації, виконувати швидке та якісне прийняття рішень. Прикладом застосування цієї технології може бути E-mail.

Сучасні локальні мережі будуються на основі топології зірка з використанням концентраторів (хабів), комутаторів (світчів) та кабелю UTP чи STP 5ї категорії (вита пара). Ця технологія, що носить назву Fast Ethernet дає змогу проводити обмін інформацією на швидкостях 100Мбіт/с, 1Гбіт/с, 10Гбіт/с та навіть 100Гбіт/с.

Перевагами об'єднання комп'ютерів у локальну мережу є:

У локальних мережах застосовують такі мережеві пристрої:

Локальні мережі вирішують такі задачі:

Існують такі поширені реалізації локальних мереж:




#Article 115: Юрій Клен (656 words)


Юрій Клен, Освальд-Еккард Бурґгардт, також Бургардт (; 4 жовтня 1891, с. Сербинівці, тепер Жмеринського р-ну Вінницької області — 30 жовтня 1947, Авґсбурґ, Бізонія) — український поет, перекладач, літературний критик. Батько українського перекладача та редактора Вольфрама Бурґгардта.

Народився 4 жовтня 1891 року в селі Сербинівці (тепер Вінниччина) в родині німецького купця-колоніста Фрідріха Бурґгардта та Каттіни Сідонії Тіль. Дід поета, Авґуст Бурґгардт походив з пруського міста Зольдіну, оселився в ХІХ сторіччі на Волині і заклав там фабрику сукна. Мав п'ятьох синів, з яких найстарший Фрідріх Адам, купець за фахом (деякий час він займався продажем сільськогосподарських машин), одружений з Сідонією Амалією з дому Тіль (Thiel) був батьком Юрія Клена, що народився в сім'ї як третя і остання дитина. Поет мав двоє хресних імен: Освальд і Екарт.

Родина постійно переїжджала від містечка до містечка на Волині й Поділлі. Підлітком протягом кількох років мешкав у містечку Славута Заславського повіту, де розташовувалася резиденція князя Романа Санґушка, що пізніше стала для поета символом «старої романтики». Завершив середню освіту в Київській першій гімназії з золотою медаллю, звідки у 1911 році вступив на романо-германський відділ філологічного факультету київського Університету святого Володимира.

В університеті одержав ґрунтовну освіту: студіював англійську, німецьку та слов'янську філологію, історію літератури. Вже тоді захопився творчістю Рільке, мав про нього наукову доповідь, перекладав російською його вірші. 1915 року з передмовою професора В. Перетца з'явилася друком наукова праця Бургардта «Новые горизонты в области исследования поэтического стиля».

Уже в 20-ті роки розкрилися ті особливості його манери письма, що зближували Юрія Клена з неокласиками: досконале володіння мистецькою формою, своєрідний панестетизм.

У Київському інституті народної освіти створив кафедру прикладного мистецтва (1930—1931), брав активну участь у роботі ВУАН.

З 1931 року живе та працює в Німеччині, тісно співпрацює з поетами, що об'єднувались довкола «Вісника» Д. Донцова. У 1934 році за допомогою професорів Маєра і Чижевського влаштувався викладачем російської і української мови у Мюнстерському університеті. Там само написав і захистив німецькомовну докторську дисертацію «Головні мотиви творчості Леоніда Андрєєва» (1936).

У роки Другої світової війни служив за перекладача при штабі 17-ї армії. З 1943 р. працює викладачем в Українському вільному університеті в Празі, по закінченні війни — коротко професором слов'янської філології Інсбрукського університету.

Здобув третю премію Українського католицького союзу (трійця переможців — Галина Журба, Юрій Косач та Юрій Клен).

З травня 1947 року і до смерті працював головним редактором літературного журналу «Літаври» (виходив у Зальцбурзі, Австрія). За життя поета світ побачило п'ять чисел журналу.

Помер Юрій Клен 30 жовтня 1947 року в німецькому Авґсбурзі. Ось як про це згадує Ігор Качуровський:

Юрій Клен — автор збірки «Каравели» (1943), епопеї «Попіл імперій» (1943—1947), есею «Спогади про неоклясиків» (1946), багатьох літературознавчих праць, перекладів з англійської, німецької, французької та інших мов.

Вершинними здобутками Юрія Клена-поета є поеми «Прокляті роки» (1937) та «Попіл імперій» (1943 — 1947). Трагічне знищення української культури в добу сталінізму, нелюдська жорстокість другої світової війни — центральні теми цих творів.

Окремими книжками перекладів вийшли «Залізні сонети» Фрідріха Рюккерта, новели Ґеорґа Гайма. Крім «Гамлета» і «Бурі» Шекспіра («Гамлета» видано в Україні у 1930-х роках, проте без імені перекладача), переклав Юрій Клен також вокальні твори Л. Бетговена, Ф. Шуберта, Р. Шумана, лібрето до опери Ріхарда Штравса «Саломея» (за однойменною драмою Оскара Вайлда), уривки з поеми «Пісня про Нібелунгів» та численні поезії англійських (Байрон, Шеллі), німецьких (Рільке і Ґеорґе) і французьких поетів. Імена французьких перекладач називає сам у «Спогадах про неоклясиків»: Я дав поодинокі речі з Рембо, Верлена, Мореаса, Самена, Валері, Ґотьє, Леконт де Ліля (мова про «Антологію французької поезії», яку здали 1930 року до друку київські неоклясики і яку не пропустила цензура).

За редакцією Освальда Бурґгардта вийшло тридцятитомове видання творів Джека Лондона (незакінчене, вийшло 26 з 30 томів), восьмитомове Бернарда Шоу, а також твори Діккенса (якого перекладав і сам Бурґгардт), Гамсуна, Ґете.

Юрію Клену належать переклади сонетів Миколи Зерова німецькою мовою, що увійшли до збірки В. Державина «Gelb und Blau: Moderne ukrainische Dichtung in Auswahl» (Авґсбурґ, 1948). Із шведської він переклав повість Свена Гедіна «Завойовники Америки» (Харків: Книгоспілка, 1926).

Поезія:

Новели:

Нариси:

Мемуаристика:

Іменем Юрія Клена названі вулиці у Вінниці та Києві.




#Article 116: Руданський Степан Васильович (1230 words)


Степа́н Васи́льович Руда́нський (, с. Хомутинці, нині Калинівського району Вінницької області — , Ялта) — український поет, перекладач античної літератури. Автор класичних сатир на міжнаціональну та антиімперську тематику. Професійний лікар.

Народився 25 грудня 1833 року (за старим стилем) у селі Хомутинці Вінницького повіту Подільської губернії в родині сільського священика.

Після початкової науки в дяка вчився у Шаргородській бурсі (1842–1849) та Подільській духовній семінарії у Кам'янці-Подільському (1849–1855).

Ще в роки навчання у семінарії почав назрівати конфлікт з батьком. Коли 1856 року Руданський приїздить до Петербурга, то цілком самочинно, проти волі батька, вступає не до духовної академії, а до медико-хірургічної, відомої вже на той час як осередок передової науки і культури. Тут у 1850-1860-х роках працювали Сергій Боткін, Іван Сєченов та інші молоді передові вчені.

В медико-хірургічній академії підтримувався традиційний інтерес до літератури й мистецтва. Ще раніше професор хірургії академії Каменецький разом з Парпурою підготував перше видання «Енеїди» Івана Котляревського. Аматорський гурток студентів цього навчального закладу вперше поставив драму Тараса Шевченка «Назар Стодоля» (1844). Тут здобували освіту колишні петрашевці, що, безперечно, активізувало громадянську настроєність студентів.

У Петербурзі Руданський зблизився з гуртком українських письменників, що готував журнал «Основа».

Петербурзький період найплідніший у житті Руданського-поета. У цей час (1859) він почав друкуватися. Помітно загострюються громадянські мотиви його творчості («До дуба», «Гей, бики!»), визріває й кристалізується майстерність гумористичного й сатиричного вірша, наслідком чого було виникнення нового поетичного жанру в українській поезії — віршованої гуморески-співомовки, тематично різноманітної й стилістично своєрідної. Одночасно Руданський продовжував писати балади, ліричні вірші, віршовані казки й поеми, перекладав з російської та інших мов.

Після закінчення академії Руданський, оскільки мав захворювання легенів, одержав призначення працювати повітовим лікарем на південному узбережжі Криму, куди він і приїхав 1861 року. У 1861–1873 рр. Руданський працював міським лікарем в Ялті, карантинним лікарем в порту, а також лікарем у маєтках князя Воронцова. Він доклав багато зусиль для піднесення благоустрою міста, невтомно трудився як лікар і почесний мировий суддя Сімферопольсько-Ялтинської мирової округи, водночас цікавився археологією, етнографією, відновив розпочаті ще на Поділлі фольклорні заняття, продовжував поетичну творчість — головним чином, у галузі перекладу.

Знайомство з поетом і композитором Петром Ніщинським, художником Іваном Айвазовським, поетом та істориком Миколою Костомаровим, поетом Амвросієм Метлинським наклало відбиток на творчі заняття Руданського, підтримувало інтерес до живопису, старовини, народної творчості. Найбільше ж уваги в ялтинський період Руданський приділяв перекладам з античної та російської літератур (Гомер, Вергілій, Лермонтов).

Помер Руданський у Ялті 21 квітня 1873 (за старим стилем). Передчасну смерть спричинила не лише недуга (сухоти ще зі студентських років), але й надмірні вимоги начальства у зв'язку зі спалахом епідемії холери в Ялті.

Його поховали в Ялті на Масандрівському кладовищі. 1892 року на могилі споруджено перший пам'ятник, який згодом замінили на новий.

Сергій Єфремов описав перший пам'ятник на могилі Степана Руданського:

На місці зруйнованого під час війни Масандрівського цвинтаря було створено Полікурівський меморіал. Сучасний надгробок С.Руданського розташований біля головного входу на меморіал, осторонь від інших збережених поховань.

Вірші Руданський почав писати ще в семінарії у жанрі романтичної балади («Розбійник», «Вечорниці», «Упир», «Розмай» та ін.), в них помітний вплив фольклору й Т.Шевченка. Руданський згодом перейшов до громадянської поезії, засудження кріпацтва («Над колискою». «Не кидай мене»), заклик до праці на ниві рідної культури («Гей, бики!», «До дуба»), звертання до славного минулого свого народу (історичні поеми «Віщий Олег», «Мазепа», «Іван Скоропада», «Павло Полуботок», «Велямін», «Апостол» та ін.).

Руданський, готуючи свої твори до видання, укладав їх у рукописні збірки. Цензура, а також урядові заборони утруднювали й гальмували їх друкування.

Усі свої твори, включаючи й віршовані переклади, Руданський називав «співомовками». «Співомовки» це збірки гумористичних віршів, жартів, приказок і сміховинок про панів, попів, циган, москалів, поляків, жидів, німців, чортів і т. д., зачерпнутих здебільше з уст народу («Пан та Іван в дорозі», «Піп з кропилом», «Баба в церкві», «Циган з хроном», «Вареники», «Хоробрий лях», «Мошко-асесор», «Зайшов німець раз на баль», «Чорт» та ін.).

Термін «Співомовки» закріпив за гуморесками Іван Франко. Гуморески Руданського являли собою нову різновидність гумористично-сатиричних віршованих творів, якої раніше в українській поезії не було і поява якої потребувала закріплення відповідним терміном.

Основні автографи творів Руданського складають три томи, переписані й оформлені самим поетом. Перший, під назвою «Співомовки козака Вінка Руданського, книжка перша, з 1851 року до 1857» (Вінок — переклад імені поета з грецької: стефанос — вінок), вміщує пісні та балади в хронологічній послідовності їх написання. Другий — «Співомовки козака Вінка Руданського, книжка друга, 1857–1858 і 1859» — складається з 235 поезій, гуморесок, названих «приказками», й вірша «Студент». Третій — «Співомовки козака Вінка Руданського, 1859–1860» — це пісні, приказки, легенди, історичні поеми. Крім цієї першої авторської редакції творів Руданського, відомі автографи збірок, укладених за жанрово-тематичним принципом у різні часи й призначених до видання. До таких належать рукопис «Нива» (1858–1859) і рукопис, який 1861 року мав уже цензурний дозвіл, але так і не з'явився друком.

За життя поета була опублікована лише невелика кількість його творів у петербурзькому тижневику «Русский мир» (1859), у двох номерах «Основи» (1862), в «Опыте южнорусского словаря» Шейковського (1861), у львівському журналі «Правда». Більшість творів поета побачила світ у 80-х — на початку 90-х років уже після його смерті у львівських виданнях «Правда», «Зоря», в «Киевской старине».

Перше видання «Співомовок» окремою книгою, яке вмістило двадцять вісім віршів, здійснила в Києві Олена Пчілка 1880 р. під псевдонімом «Н-й Г-ь Волинський» (Невеличкий гурток волинський). Найповніше дореволюційне видання творів Руданського у семи томах (перше видання — 1895–1903, друге — 1910) вийшло завдяки зусиллям М. Комарова, Василя Лукича (В.Левицького), А.Кримського та І.Франка. Найповнішим, найбільш прокоментованим і укладеним з урахуванням авторської роботи над підготовкою рукописів до видання є тритомник «Степан Руданський. Твори в трьох томах» (К., 1972–1973).

Крім веселих «співомовок», Руданський писав ліричні поезії («Повій, вітре, на Вкраїну», «Чорний колір», «Ой, чому ти не літаєш» та ін.), що відбивали не тільки особисте горе поета, але й страждання всього народу. Деякі з них стали народними піснями («Повій вітре, на Вкраїну»). Деякі вірші мають автобіографічний характер («Студент», 1858).

До літературної спадщини Руданського, основна й найцінніша частина якої була надрукована лише по його смерті, належать і переклади («Слово о полку Ігоревім», уривки з «Краледворського рукопису», Гомерова «Іліада», Верґілієва «Енеїда», частина «Демона» Лермонтова, «Сни» Гейне, поодинокі вірші Т.Ленартовича й Б.Радичевича), збірники народних пісень з власних записів («Народные малороссийские песни, собранные в Подольской губернии С. В. Р.», Кам'янець-Подільський, 1852; «Копа пісень», Ялта, 1862). За життя поета вони не були опубліковані, а після його смерті тривалий час перебували в приватних руках. Виявлені й вивчені фольклористами у часи СРСР, вони видані 1972 у Києві.

У Хомутинцях Калинівського району Вінницької області працює Літературний музей Степана Руданського, заснований у 1959 році і в 1967 році відкритий у спеціально збудованому приміщенні на місці хати батьків поета, де він народився.

Починаючи від 1981 року на батьківщині С. Руданського, зокрема в музеї проводяться дні сатири і гумору імені Степана Руданського, що традиційно відзначаються в січні після дня народження гумориста.

У 2015 р. на колишньому будинку Подільської духовної семінарії у Кам’янці-Подільському урочисто відкрито меморіальну дошку поету і лікарю Степану Руданському.

Марку захищено мікротекстом «О. Калмиков». В ультрафіолетових променях світяться дубльоване факсиміле підпису та зображення книг. Художник марки та штемпеля Олександр Калмиков.

В Ялті діє Ялтинський НВК № 15 «гімназія-школа-садок» імені Степана Руданського, в якій є Кімната-музей Степана Руданського. Це єдина україномовна школа Ялти (ред. до окупації Росією).

У Києві, Львові, Чернівцях, Вінниці й Ужгороді є вулиці Руданського.

В 1870 в Ялті поет-романтик Амвросій Метлинський покінчив життя самогубством. Розтин тіла покійного робив Степан Руданський спільно зі ще одним лікарем. Також серед пацієнтів Степана Руданського був, в останні дні свого життя, видатний актор Михайло Щепкін.

Шо, не віриш?

Мені якось один не повірив,—

Так я йому через те

Пику перемірив.




#Article 117: Микола Хвильовий (1663 words)


Мико́ла Хвильови́й (справжнє ім'я Фітільов Микола Григорович) (, Тростянець, нині Сумська область — , Харків) — український прозаїк, поет, публіцист, один з основоположників пореволюційної української прози.

Народився в селищі Тростянець на Харківщині (нині райцентр Сумської області, Україна, тоді Охтирський повіт, Харківська губернія, Російська імперія) у родині вчителів.

Батько, Григорій Олексійович Фітільов, був із дворян, у повсякденний час, як писав сам Хвильовий  і п'яницею. Розмовляв російською, і саме завдяки йому хлопець «рано перечитав російських класиків, добре познайомився із зарубіжними — Дікенсом, Гюго, Флобером, Гофманом».

Навчався у початковій школі в селі Колонтаєві, де вчителювала його мати, Єлизавета Іванівна (до заміжжя — Тарасенко), потім продовжив навчання в Охтирській чоловічій гімназії, яку був змушений залишити через участь у «так званому українському революційному гуртку», а згодом в Богодухівській гімназії, звідки був виключений за зв'язки з соціалістами під час революційних заворушень.

Підлітком мандрував у пошуках заробітку Донбасом і півднем України. Пізніше працював слюсарем у ремісничій школі, у канцелярії волосної управи села Рублівки, брав участь у роботі місцевої «Просвіти». Від 1916 року — учасник Першої світової війни. Вишкіл в окопах війни, громадянська війна сформували в ньому переконаного більшовика. На чолі повстанського загону, який він організував наприкінці 1918 року на Харківщині, воював проти гетьманців, німців, дроздовців, армії УНР.

У квітні 1919 вступив до КП(б)У. Цього ж року одружився з учителькою Катериною Гащенко, вона йому народила дочку Іраїду, але цей шлюб швидко розпався.

На початку 1921 року їде «завойовувати» столицю — Харків. Працював слюсарем на заводі. Одружився з Юлією Уманцевою, яка мала дочку від першого шлюбу — Любов, її Хвильовий приймав як рідну і ніжно називав Любистком. Того ж року почав друкуватися в газетах і журналах, в альманахах «Штабель», «На сполох». Активно заявив про себе, як один із організаторів літературно-художнього життя, член-засновник багатьох тогочасних літературних організацій: спочатку «Гарт» (1923); саме в нього зародилась ідея створення напівофіційної студії «Урбіно», що збиралась у нього ж на квартирі і була прообразом ВАПЛІТЕ (1924); потім були ВАПЛІТЕ (1926) (віцепрезидент), ВУСПП (1927), «Пролітфронт» (1930).

У 1920-ті роки повністю підтримував і впроваджував у життя політику «українізації», виступав проти русифікаційного і «просвітянського» векторів розвитку української радянської культури. У 1925 році в газеті «Культура і побут», редактором якої був Василь Еллан-Блакитний, Хвильовий опублікував статтю «Про „сатану в бочці“, або про графоманів, спекулянтів та інших просвітян», якою фактично зініціював літературну дискусію 1925—1928 років. До кінця 1925 року опублікував книгу памфлетів під назвою «Камо грядеши?», а в 1926 — «Думки проти течії»; того ж року в газеті «Культура і побут», додатку до газети «Вісті ВУЦВК», надрукував наступну серію памфлетів «Апологети писаризму». Своєрідним продовженням цих памфлетів стала знаменита стаття «Україна чи Малоросія?», яка однак, за життя автора так і не з'явилася друком. У цих творах автор висловив вимогу перед новою українською літературою припинити наслідувати Москву й орієнтуватися на «психологічну Європу». Вважав, що на зміну провідній ролі Європи в культурному процесі має прийти «євразійський Ренесанс», у якому провідну роль відводив новій українській культурі.

З позицією Хвильового солідаризувались українські націонал-комуністи, літературна група «неокласиків» на чолі з М. Зеровим та широкі кола національно свідомої української інтелігенції. Влітку 1926 року, у розпал літературної дискусії, з'явилася друком перша частина роману «Вальдшнепи», де його персонажі, так само невтомно полемізуючи, дошукуються відповідей на найгостріші питання доби, порушують болючі проблеми національного буття, національно-культурного відродження України, осмислюючи непрості уроки революції. Проте саме ці роздуми були піддані нищівній критиці. Незважаючи на це, Хвильовий пристрасно заперечував так званий масовізм, профанацію мистецтва, зведення його до ролі ідеологічного обслуговування партійної й державної політики, наголошував на необхідності позбутися залежності від «російського диригента», адже для більшості тогочасних літераторів було властиве намагання копіювати готові форми і художні засоби російської літератури. Хвильовий вважав таке безглузде копіюванням раболіпством, яке ніколи не дасть справді високохудожнього твору.

Микола Хвильовий намагався розтлумачити зміст висунутих ним закликів і гасел («Геть від Москви!», «До психологічної Європи», «Азіатський ренесанс»), пояснював опонентам, що зовсім не закликає до розриву політичного і економічного союзу з Радянською Росією. Однак дискусія набрала політичного звучання, тож культурологічні проблеми вже не бралися опонентами до уваги. Був підданий критиці радянською владою. У листі «Тов. Кагановичу та іншим членам ПБ ЦК ВКП(б)У» від 26 квітня 1926 року Й. Сталін вказав на виступи Хвильового як прояви поширення антиросійських настроїв в Україні. Лист став сигналом для гострої критики з боку московського та республіканського керівництва (виступи та статті Л. Кагановича, А. Хвилі, В. Чубаря, Г. Петровського). Разом з О. Шумським і М. Волобуєвим був трактований як провідний ідеолог однієї з трьох течій «націонал-ухильництва» всередині комуністичної партії («хвильовізму», «шумськізму» і «волобуєвщини»). Намагаючись врятувати ВАПЛІТЕ від розпуску, Хвильовий в 1926—1928 роках змушений був публічно засудити свої погляди та відмовитися від них. У 1927 році працівники ГПУ УСРР заводять справу-формуляр С-183, починається стеження за діяльністю Хвильового.

У грудні 1927 — березні 1928 року Хвильовий перебував у Берліні та Відні на лікуванні й активно знайомився з досягненнями європейської культури, працював у плані популяризації української літератури за межами України. Під час перебування в Берліні та Відні Хвильовий веде активне листування з Аркадієм Любченком, з якого видно, що німецька культура справила на письменника надзвичайне враження. У листі Любченку від 16 грудня 1927 року він пише, що «подивитись є що. Це свідчить хоч би той же Берлін, що в ньому я живу уже кілька днів». У наступній кореспонденції Хвильовий рекомендує Любченку, як і всім «ваплітянам», відвідати Європу, при цьому наголошує, що «в Німеччину обов'язково треба завітати, а далі вже Італія, Франція…» В одному з листів зі столиці Австрії від 2 березня 1928 року Хвильовий цікавиться у свого адресата: «Як справа з перекладами на німецьку мову? За всяку ціну ми мусимо вивести нашу літературу на широку європейську арену. Словом, треба мужатись — наше „впереді“».

У січні 1928 року, перед поверненням до України, у листі до газети «Комуніст» він вимушено засудив своє гасло «Геть від Москви!». Після повернення продовжував втілювати попередню ідеологічну орієнтацію ВАПЛІТЕ у створених ним журналах «Літературний ярмарок» (1928—1930) та «Пролітфронт» (1930—1931). Після закриття обох журналів пробував писати, дотримуючись «партійної лінії», однак був майже цілком ізольований від літературного життя радянським режимом.

Навесні 1933 року письменник разом з Аркадієм Любченком побував на Полтавщині, де на власні очі бачив трагедію Голодомору. З цієї подорожі повернувся фізично й морально розбитим. В атмосфері шаленого цькування, можливо, передчуваючи наближення тотального терору, після арешту свого приятеля письменника Михайла Ялового на знак протесту проти початку масових репресій проти української творчої інтелігенції 13 травня 1933 року в Харкові, у будинку письменників «Слово», покінчив життя самогубством. Смерть Хвильового стала символом краху ідеології українського націонал-комунізму й кінця українського національного відродження 1920–1930-х років. Твори та ім'я Хвильового залишалися забороненими аж до останніх років існування тоталітарного режиму в Україні.

Перший вірш Миколи Хвильового «Я тепер покохав город» був надрукований у Харкові в 1919 році. У 1921 році побачили світ поема «В електричний вік» та поетична збірка «Молодість», наступного року — «Досвітні симфонії». Позначені впливами романтизму та імпресіонізму, вони дістали досить високу оцінку тогочасних літературознавців (Сергій Єфремов, Олександр Дорошкевич). Проте якнайповніше свій талант Хвильовий розкрив в жанрі новели чи оповідання (переважно короткого, з виразним лірико-романтичним чи імпресіоністичним забарвленням).

Збірка його прозових творів «Сині етюди» (1923) стала якісно новим етапом у розвитку тогочасної української літератури, відкрила для неї нові естетичні обрії. Зокрема академік Олександр Білецький у відомій статті «Про прозу взагалі та про нашу прозу 1925 року», опублікованій 1926 у числі 4 журналу «Червоний шлях», назвав Хвильового «основоположником справжньої нової української прози». Новели прозаїка приваблювали не лише тематичною злободенністю, а й стильовою, мистецькою самобутністю, засвідчували утвердження нової манери письма. Виражальність у його ранніх творах відчутно переважала над зображальністю, це була проза музична, ритмізована, навіть незрідка алітералізована, з потужним ліричним струменем. Роль сюжету тут дуже незначна, композиція досить хаотична. Послаблення структурних зв'язків на композиційному рівні натомість врівноважується ритмічною організацією тексту, введенням наскрізних лейтмотивів, виразних символічних деталей. Письменник був неперевершеним майстром у передачі безпосередніх вражень, миттєвих настроїв через предметну чи пейзажну деталь, через ланцюг асоціацій.

Загалом у творчій еволюції письменника можна досить чітко виділити два етапи. Перший — це романтична, лірико-імпресіоністична, в основному безсюжетна проза. Другий, початок якого можна датувати приблизно 1926—1927 роками, це період поступового переходу до врівноваженішої конкретно-реалістичної манери письма, опанування майстерністю сюжетобудови у великих прозових формах, а водночас і посилення іронічних, сатиричних інтонацій. Еволюція письменника була непростою, романтичний пафос поступово заступали викривально-сатиричні мотиви, на зміну гімнам революції приходив тверезий аналіз реальної дійсності.

Упродовж усього творчого шляху письменника однією з найважливіших для нього була проблема розбіжності мрії і дійсності. Основним композиційним принципом таких новел, як «Синій листопад», «Арабески», «Дорога й ластівка» та ін. є бінарне протиставлення сцен реальних і вимріяних, романтичних злетів та реальних приземлень. Романтично забарвлені герої Хвильового найчастіше вступають у гострий конфлікт із своїм часом, його одновимірною буденністю. Редактор Карк — головний герой однойменної новели — лише в своїх мріях повертається до часу національної революції, коли світ існував ще в своїй цілісності, не розірваним між мрією та реальністю. Але його персонажі — це не лише жертви історії, часом вони самі, своїми діями спричиняють її трагедійність. Конфлікт гуманізму та фанатизму осмислюється тут у всій своїй повноті. Для чекіста — головного героя новели «Я (Романтика)» — такий конфлікт постає в особливій гостроті: в ім'я абстрактної ідеї, в ім'я доктрини він має власноруч розстріляти свою матір, але знищення іншої особистості — це водночас і знищення свого людського єства, в такій ситуації неминучого вибору перед героєм постає дилема: самознищення чи відродження людського, гуманістичного начала, відродження, найперше, в собі самому.

Центральною для Хвильового — полеміста та публіциста — була проблема історичного буття України, української культури. Заперечуючи москвофільські тенденції частини тогочасних літераторів, Хвильовий проголошував орієнтацію на Європу, на стилі та напрями європейського мистецтва. Цикли памфлетів Хвильового «Камо грядеши?», «Думки проти течії», «Апологети писаризму», полемічний трактат «Україна чи Малоросія?» сконденсували в собі все багатоманіття думок та ідейно-естетичних шукань періоду літературної дискусії в Україні (1925—1928). Ці публіцистичні твори, а також його роман «Вальдшнепи» (1927), викликали гостру реакцію вульгарно-соціологічної критики та партійних ортодоксів.

Залишаючи осторонь поезію, від якої письменник незабаром перейшов до прози, творчість М. Хвильового можна розділити на три періоди, а саме:

Мав брата Олександра і трьох сестер.

Молодість (1921)

Досвітні симфонії (1922)

Окремі вірші

Поеми

У Харкові встановлено меморіальну дошка на місці будинку, де з 1923 р. по 1930 р. жив Микола Хвильовий.

У місті Тростянець Сумської області у 2003 році було встановлено меморіальну дошку на будинку, де з 1893 по 1904 рік він проживав.




#Article 118: Росія (5662 words)


Росі́я ( ), або Росі́йська Федера́ція () З площею 17 098 246 км² Росія є найбільшою за територією країною у світі, що охоплює більше однієї восьмої площі суходолу Землі, розтягнувшись на одинадцять часових поясів і межуючи з 16 суверенними країнами. Територія Росії простягається від Балтійського моря на заході до Тихого океану на сході, а також від Північного Льодовитого океану на півночі до Чорного моря та Кавказу на півдні. Із 146,7 мільйонами жителів, які проживають у 85 федеральних суб'єктах, Росія — найнаселеніша країна Європи та дев'ята за чисельністю країна в світі. Столиця та найбільше місто — Москва; інші великі міські райони включають Санкт-Петербург, Новосибірськ, Єкатеринбург, Нижній Новгород, Казань, Челябінськ та Самару.

У російській історіографії початки державності відносять до періоду держави Рюрика середньовічної держави із центром у Новгороді. Під час періоду розпаду Русі, її північно-східні провінції підпали під владу Золотої Орди, а пізніше стали основою майбутньої Московської держави. Протягом століть ця держава була значно розширена шляхом завоювань і освоєння нових земель, що дозволило утворити Російську імперію, третю за величиною в історії, яка в різні часи простягалася від Польщі в Європі до Аляски в Північній Америці. Імперія зникла з мап в 1917 році внаслідок російської революції та подальшої громадянської війни. Після перемоги більшовиків на її території виникла радянська республіка — РРФСР, що в 1922 році стала однією із засновниць першої соціалістичної держави — СРСР.

Сучасна державність бере відлік з  року, з розпаду СРСР. Росія — одна з п'яти визнаних ядерних держав, що має найбільший запас зброї масового ураження. Росія є постійним членом Ради Безпеки ООН, членом G20, Ради Європи, Азійсько-Тихоокеанського економічного співробітництва, Шанхайської організації співпраці, Євразійського економічного співтовариства, Організація з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ), Світової організації торгівлі (СОТ), і є провідним членом Співдружності Незалежних Держав.

Економіка Росії посідає 11 місце за величиною номінального ВВП, 6-те — за паритетом купівельної спроможності, 5-те — за рівнем військового бюджету. За розвитком економіки належить до країн, що розвиваються. Обширні мінеральні й енергетичні ресурси зробили її одним із найбільших виробників нафти і природного газу в світі.

Згідно з Конституцією в складі РФ перебувають 85 суб'єктів (включно з анексованими українськими територіями

У 988 р. Київська Русь прийняла православ'я від Візантії, розпочався синтез візантійської та слов'янської культур, які визначили російську культуру в наступному тисячолітті. Пізніше Русь розпалася на ряд дрібних держав, більшість із яких були захоплені під час монгольської навали і стали васалами Золотої Орди. Князівство Московське теж стало васалом Орди до 1480 року, початку розпаду Золотої Орди на ханства, але під час панування монголів поступово отримувало владу над навколишніми російськими князівствами після Тверського повстання під приводом збирання данини без навантажень монголів (організованого Іваном Калитою), таким чином поширивши свій вплив. У XVIII столітті країна була значно розширена за рахунок завоювань, анексій, в особливості за рахунок українських козаків під час підкорення Сибіру, щоб, врешті-решт, перетворитися на Російську імперію, яка була в історії третьою за територією імперією, що простягалася від Польщі в Європі до Аляски в Північній Америці. Також проводили великі переселення корінних народів задля запобігання повстань і в подальшому від'єднань (у тому числі і виселення на Кубань українців).

Після революції 1917 року та створення СРСР Росія стала його найбільшою провідною складовою. Увійшли в історію як кати багатьох народів, адже за дорученнями Москви проводилися масові депортації корінних народів або винищення їх голодом. Деякі з найбільш значущих технологічних досягнень 20-го століття, серед іншого перший політ людини в космос і запуск першого штучного супутника Землі, здійснені за радянських часів у СРСР, у світі пов'язуються з Росією. Після розпаду Радянського Союзу у 1991 році РРФСР, найбільша із республік СРСР, визнана як держава-правонаступник СРСР і отримала офіційну назву «Російська Федерація».

Б. М. Єльцин, обраний на З'їзді народних депутатів СРСР у 1989 р. та президентом республіки в 1990-му, оголосив про економічний і політичний суверенітет республіки. У 1991 р. партійні організації виведені з підприємств. Після провалу антигорбачовського путчу в серпні 1991-го Єльцин став основною фігурою в СРСР, розпустив КПРС і КП РРСФР, СРСР перестав існувати. У грудні 1991 р. створена Співдружність Незалежних Держав (СНД).

Незалежність Російської Федерації визнана США й іншими західними країнами в січні 1992-го, Росія посіла місце колишнього СРСР у Раді безпеки Європи; нова конституція прийнята на референдумі 1992 р.

Політичне будівництво супроводжувалося радикальними економічними реформами по лінії «шокової терапії» у відповідності з рекомендаціями США та Міжнародного валютного фонду. 1 січня 1992 р. скасовано державне регулювання цін. Результатом цього стала ліквідація дефіциту споживчих товарів, гіперінфляція і масове зубожіння населення. Економічні реформи 1990-х призвели до різкого спаду економіки країни — 50-відсоткове зниження вихідного ВВП і промислового у період 1990—1995 рр.

Приватизації значною мірою змістила контроль над підприємствами від державних установ до людей зі зв'язками у середині уряду. Нові багатії перевели мільярди коштів і активів за межі країни, що спричинило величезний відтік капіталу, депресія економіки призвела до краху соціальних послуг. Народжуваність впала, в той час як смертність зросла, мільйони занурилися в убогість: з 1,5 % наприкінці радянської епохи рівень бідності до середини 1993 р. зріс до 39—49 %. У 1990-ті росіяни побачили крайню корупцію та беззаконня, зростання злочинних угруповань і кількості насильницьких злочинів. Росія взяла на себе відповідальність за врегулювання зовнішнього боргу СРСР, хоча її населення складало тільки половину населення СРСР на момент розпаду.

У 1993 р. З'їзд народних депутатів намагався обмежити владу Єльцина. Розпустивши 21 вересня 1993 р. Верховну Раду та придушивши правий переворот 4 жовтня 1993-го, президент зумів зосередити усі важелі державної влади у власних руках. У грудні відбулися вибори до новоствореної Державної Думи — нижньої палати парламенту за новою конституцією, що вступила в дію в грудні.

Відносно внутрішній спокій 1980-х змінився буремними 1990-ми — збройними конфліктами на Північному Кавказі, місцевими етнічними сутичками та конфліктами. З того часу, як чеченці проголосили незалежність на початку 1990-х, переривчаста партизанська війна велася між повстанськими угрупованнями і російськими військовими. Здійснювалися терористичні напади на цивільних осіб: заручники у московському театрі й облога школи в Беслані стали причиною сотень смертей і привернули увагу всього світу. Є підозри, що ці акти були здійснені російськими спецслужбами для створення приводу для продовження війни а також дискредитації визвольного руху в Чечні.

Наприкінці 1994 р. Росія почала військову операцію в Чеченській республіці, в якій до влади прийшло угрупування, яке добивалося відділення від Росії. Бойові дії в Чечні і деяких населених пунктах сусідніх регіонів російського Північного Кавказу між військами Росії (ЗС і МВС) і збройними формуваннями невизнаної Чеченської Республікою Ічкерія з метою взяття під контроль території Чечні переросли в повноцінну війну, що тривала до серпня 1996 р., і була завершена підписанням Хасавюртівської угоди. Офіційно конфлікт визначався як «заходи з підтримання конституційного порядку», військові дії називалися «першою чеченською війною», рідше «російсько-чеченською» або «російсько-кавказькою війною». Конфлікт і попередні йому події характеризувалися великою кількістю жертв серед населення, військових і правоохоронних органів, відзначалися факти етнічних чисток нечеченського населення в Чечні. Попри певні військові успіхи ВС і МВС Росії, підсумками цього конфлікту і спроби відновлення конституційного порядку стали виведення російських підрозділів, масові руйнування і жертви, де-факто незалежність Чечні до Другої чеченської війни, хвиля терору, що прокотилася по Росії.

В 1996 р. відбулися вибори Президента, на посаду якого переобрано Єльцина Б. М., він зміг перемогти представника від комуністичної партії Г. А. Зюганова. Через хворобу влада в країні до 1998 р. фактично належала олігархам на чолі з Б. А. Березовським.

В 1998 р. Росія пережила зміну трьох прем'єр-міністрів та дефолт, що негативно вплинув на економічний стан. У першій половині 1990-х велика кількість підприємств приватизована шляхом ваучерної приватизації та через заставні аукціони. Тим не менше, цього не було достатньо, щоб покрити величезний державний борг. 17 серпня 1998-го Уряд Росії оголосив про зупинку платежів по ряду зобов'язань, в тому числі ДКО і ОФЗ. Становище населення погіршилося, однак падіння курсу рубля підвищило конкурентоспроможність російських виробників. Роком пізніше в Росії почалося економічне зростання, яке тривало кілька років.

У 2000-ні рр. в Росії проведений ряд соціально-економічних реформ: податкова, земельна, пенсійна, банківська, монетизація пільг, реформи трудових відносин, електроенергетики і залізничного транспорту. У вересні 2005 р. в Росії запущені «Національні проєкти» для вирішення найважливіших соціальних завдань: охорона здоров'я, освіта, житлова політика і сільське господарство. У 2006 р. на ці програми виділено 161 млрд рублів, в 2007-му — 206 млрд. У 2000—2008 рр. у Росії спостерігається зростання російської економіки, інвестицій, доходів населення, чому сприяли проведені реформи, політична стабільність, підвищення цін на товари російського експорту (особливо мінерально сировинної бази).

Сприятлива кон'юнктура ринку початку 2000-х на ринку вуглеводнів (зокрема, зростання світових цін на нафту) сприяли швидкому розвитку російської економіки. Прихід до влади Путіна та його команди ознаменувався відходом від ліберального шляху розвитку: з'являються факти наступу на журналістику і свободу слова, роль парламенту у політичному житті зменшується, скасовуються прямі вибори голів суб'єктів федерації, тепер кандидатів пропонує Президент РФ, їх затверджує місцевий законодавчий орган. Паралельно у країні придушується автономія олігархів — незгодні полишають Росію (Гусинський, Березовський) або отримують тривалі строки ув'язнення (Ходорковський).

З 2000 р. в РФ проводився політичний курс зміцнення центральної (федеральної) й ослаблення регіональної влади (зміцнення вертикалі виконавчої влади), націоналізації деяких підприємств, що сприяло зміцненню політичного впливу федеральних властей. Однак до 2012 р. прийнято рішення в найближчі п'ять років провести масштабну приватизацію державної власності (або підприємств, в яких держава володіє контрольним пакетом акцій), включаючи РЖД, Роснефть, ВТБ, Сбербанк, Аэрофлот, РусГидро, можлива приватизація Газпрому.

У 2004 р. Путіна В. В. переобрано президентом на другий термін. 2008 р. президентом обрали Медведєва Дмитра Анатолійовича. 8 серпня 2008-го Росія вступила в збройний конфлікт із Грузією.

На виборах президента Росії 4 березня 2012 р. Володимир Путін переміг у першому турі. За заявами кандидата в президенти Росії Геннадія Зюганова, лідерів партії «Яблуко», партії «Інша Росія», асоціації «Голос» та інших громадських організацій, на результат виборів вплинули масові порушення при їх проведенні і під час передвиборчої кампанії, тому вибори нелегітимні.. 7 травня вступив на посаду президента Росії.

У 2013 р. прийнятий і підписаний закон № 65-ФЗ про посилення відповідальності за правопорушення при масових заходах. Частина його положень скасована Конституційним судом у 2013 р. У липні 2012 р. підписані закон № 121-ФЗ про некомерційні організації — «іноземних агентів», закон № 139-ФЗ про регулювання інформації в Інтернеті. У грудні 2012-го прийнято закон «Про освіту в Російській Федерації». У травні 2013 р. підписано закон про заборону іноземних рахунків для міністрів, членів Ради Федерації і Держдуми, суддів, військовослужбовців і прокурорів. У липні 2012 р. Росія спільно з КНР заблокувала в Раді Безпеки ООН проєкт резолюції щодо Сирії, який погрожував санкціями. У серпні 2012-го завершився процес вступу Росії до СОТ, у грудні — у відповідь на американський «Закон Магнітського» прийнятий «Закон Діми Яковлєва».

Державний устрій Російської Федерації — змішана президентсько-парламентська федеративна республіка. Державною мовою слугує російська, але кожна республіка може ввести у своїх межах власну національну мову як другу офіційну.
На думку американського політолога Александра Мотиля путінський режим — різновид фашизму: «Це не просто авторитарний, це фашистський режим, з культом сильного лідера, і в цьому він дуже схожий на режим Муссоліні в Італії. По-перше, це надмірна централізація влади, при якій рішення приймає одна людина. Весь апарат держуправління стає заручником волі однієї людини. Таке ми бачили в Німеччині Гітлера, в Італії Муссоліні, зараз спостерігаємо в Росії Путіна.»

Російська Федерація оголосила себе і була визнаною правонаступницею СРСР у багатьох міжнародних організаціях. Головний архітектор та ідеолог СНД та низки інших політичних, економічних та військових організацій на теренах колишнього СРСР.

Для членства в Організації Об'єднаних націй, після зруйнування СРСР, Російська Федерація скористалася фактом першочергового членства СРСР в ООН від 24 жовтня 1945 року та підтримкою новостворених на колишній території СРСР держав. 24 грудня 1991 року тодішній Президент Російської Федерації Борис Єльцин звернувся з листом до Генерального секретаря ООН, у якому вказав, що Російська Федерація, за підтримки 11 країн — членів Співдружності Незалежних Держав, продовжить членство СРСР у Раді Безпеки та в усіх інших органах ООН.

На думку верховного головнокомандувача об'єднаними збройними силами НАТО в Європі, генерала Філіпа Брідлав Росія використовує механізм створення зони «замороженого конфлікту» для того, щоб не допустити ту чи іншу країну на сході Європи до зближення із Заходом. Він зокрема зазначив, що внаслідок окупації Криму Росією, альянс уже не сприймає її як партнера:

Анексія Криму та Севастополя Росією — військова агресія Росії, спрямована на насильницьке протиправне відторгнення Кримської автономії та Севастополя від України та їх приєднання до Російської Федерації на правах суб'єкта Російської Федерації, що було здійснено протягом березня 2014 року. Насильницька анексія Криму не визнається українською державою, не визнається Генеральною асамблеєю ООН, ПАРЄ, ПА ОБСЄ, а також суперечить рішенню Венеційської комісії, натомість російською владою трактується як «повернення Криму до Росії».

Парламентська асамблея Організації з безпеки і співробітництва в Європі визнала Росію військовим агресором.

Згідно з даними Служби безпеки України,

Відповідно до Закону України «Про боротьбу з тероризмом», міжнародний тероризм () — здійснювані у світовому чи регіональному обширі терористичними організаціями, угрупуваннями, у тому числі за підтримки державних органів окремих держав, з метою досягнення певних цілей суспільно небезпечні насильницькі діяння, пов'язані з викраденням, захопленням, вбивством ні в чому не винних людей чи загрозою їх життю і здоров'ю, зруйнуванням чи загрозою зруйнування важливих народно-господарських об'єктів, систем життєзабезпечення, комунікацій, застосуванням чи загрозою застосування ядерної (Ядерний тероризм), хімічної, біологічної та іншої зброї масового ураження.

Підтримувані Росією організації «ДНР» і «ЛНР», які серед іншого захоплювали у заручники членів міжнародної місії ОБСЄ, що користуються дипломатичним захистом, визнано в Україні терористичними.

В Україні щодня встановлюються або затримуються диверсанти російської розвідки. Так, 3 липня 2014 року Служба безпеки України затримала групу російських диверсантів, які готували теракт проти керівництва антитерористичної операції. Під час допиту затримані підтверджують, що всі вказівки і зброя надходять в Україну з конкретних військових частин Російської Федерації.

Того ж 4 липня 2014 року контррозвідкою СБУ на території Харківщини затримано двох громадян України, які у складі розвідувально-диверсійної групи ГРУ Генштабу ЗС РФ під керівництвом І. Бєзлєра захоплювали адмінбудівлі органів держвлади та правоохоронних органів України, брали заручників та вели бойові дії проти українських військових. За свідченнями бойовиків, їхня група була сформована представниками ГРУ ГШ ЗС РФ та пройшла спеціальну бойову підготовку у таборі російської спецслужби на території АР Крим. У подальшому, групу було нелегально переправлено російською військовою розвідкою на територію України через Ростовську область РФ каналом, який контролювався прикордонниками ФСБ Російської Федерації.

За інформацією Голови СБУ Валентина Наливайченка, вся зброя з окупованого Криму, включаючи танки Т-90, перевозиться на територію Росії, а з території Росії в Луганську область:

Також серйозна складова за даними СБУ — «реальні російські військові і співробітники ГРУ і ФСБ. Наступна складова — завербовані найманці з РФ. Їх сотні і тисячі — учасників незаконних збройних банд, які є в Луганській і Донецькій областях. Вони стріляли і під час припинення вогню, продовжують і після. Саме вони стріляють у дітей, в табори переселенців».

У Києві, в меморіальному комплексі Національного музею історії України у Другій світовій віні відкрита спеціальна виставка матеріалів, що свідчать про фінансування та військову підготовку Російською Федерацією терористів, яких державні структури РФ вербують на території Росії та України. Державні органи РФ також здійснюють контрабанду зброї та транспортування терористів на територію України. На виставці представлена зброя та військова техніка, що її Міністерство оборони РФ надає бандформуванням для ведення військових дій на території України. Надані також докази інформаційної агресії РФ проти України через мережу Інтернету.

Від середини липня 2014 року Збройні сили Російської Федерації почали брати пряму участь у бойових діях проти Збройних сил України. Підрозділи Збройних сил Росії діють як із території Російської Федерації, так і безпосередньо на території України.

У зв'язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, як один із напрямків інформаційної війни агресором використовується пропаганда війни засобами масової інформації, а також представниками керівництва країни та наближеними до нього політичними діячами та науковцями.

Супротивників війни із Україною В. Путін називає не інакше як «зрадниками» та «п'ятою колоною».

Вже з вересня 2008 року А. Дугін, — російський фашист, що його називають «мозком Путіна»,— вимагав вторгнення в Україну та інші країни, що раніше входили до СРСР: «Радянська імперія буде відновлена різними засобами: силою, дипломатією, економічним тиском… Все буде залежати від місця та часу».

У квітні 2014 року за розпалювання міжнаціональної ворожнечі та пропаганду війни в Україні було заборонено ретрансляцію чотирьох російських телеканалів. Одночасно в Литві заборонили мовлення двох російських каналів.

У травні 2014 року у мережі з'явився рекламний ролик, створений восени 2013 року на замовлення Міноборони РФ, що агітує вступати до лав збройних сил РФ. Цей ролик викликав критику за пропаганду війни і його оригінал видалили з відеохостингу Vimeo (тепер він опублікований лише на Youtube).

Режим Путіна для обґрунтування агресії проводить у пропаганді лінію між «нашими» та «фашистами» в Україні. Водночас керівництво Росії продовжує пропаганду насильства по відношенню до «не наших» як щось бажане та навіть обов'язкове.

Для пропаганди використовуються навіть передачі для дітей.

Всі ці дії за законодавством Російської Федерації є злочинами «проти миру та безпеки людства»: Стаття 354 Кримінального кодексу. Публічні заклики до розв'язування агресивної війни.

Номінальний ВВП Росії за 2010 рік склав 44,5 трлн російських рублів.

За обсягом ВВП за ПКС (на 2010 рік), економіка Росії — 6-та економіка серед країн світу.

За даними на 2007 рік, частка економіки Росії становить 3,2 % світової економіки. У структурі переважає сектор послуг (торгівля, транспорт, ресторани, готелі, зв'язок, фінансова діяльність, операції з нерухомим майном, державне управління, безпека, освіта, охорона здоров'я, інші послуги) — понад 56,7 % структури доданої вартості в 2007 році (у ВВП — 48,6 %). Крім того, є ще обробна промисловість (харчова промисловість, текстильне і швейне виробництво, виробництво виробів зі шкіри, виробництво взуття, обробка деревини, виробництво з дерева, целюлозно-паперове виробництво, видавнича діяльність, поліграфічна діяльність, виробництво коксу і нафтопродуктів, хімічне виробництво, виробництво гумових та пластмасових виробів, виробництво інших неметалевих мінеральних продуктів, металургійне виробництво, виробництво машин та устаткування, виробництво електроустаткування, виробництво електронного та оптичного устаткування, виробництво транспортних засобів та устаткування, інші виробництва) — 19,1 % структури доданої вартості (16,4 % ВВП), на видобуток корисних копалин припадає лише 10,4 % структури доданої вартості (9,0 % ВВП). Будівництво становить всього 5,9 % структури доданої вартості (5,1 % ВВП); сільське, лісове господарство і рибальство складають у сумі 4,5 % структури доданої вартості (4,5 % ВВП Росії). Найменшу частку в структурі доданої вартості займає виробництво і розподіл електроенергії, газу та води — 3,1 % (2,7 % ВВП). На чисті податки на продукти припадає 14,2 % ВВП.

Росія ділиться на одинадцять великих економічних районів: Північно-Західний, Північний, Центральний, Волго-Вятський, Центрально-Чорноземний, Поволзький, Північно-Кавказький, Уральський, Західно-Сибірський, Східно-Сибірський і Далекосхідний.

Видобуток нафти і газу ведеться в Західному і Східному Сибіру; гідроелектростанції, кольорова металургія і лісова промисловість — у Східному Сибіру. Далекий Схід виділяється видобутком золота, алмазів, риби і морепродуктів. У Північному районі до основних галузей належать видобуток вугілля, нафти, газу, апатитів, нікелю та інших металів, заготівля лісу і видобуток риби. Північно-Західний, Центральний, Волго-Вятський, Уральський і Поволзький райони виділяються розвиненим машинобудуванням, хімічною, легкою, харчовою промисловістю, енергетикою і сферою послуг. Центрально-Чорноземний район і Північний Кавказ мають розвинуте сільське господарство і харчову промисловість.

Російській рубль — офіційна валюта Російської Федерації. Ділиться на 100 копійок. Код російського рубля згідно зі стандартом ISO 4217 — RUB (RUR до деномінації 1998 року), числовий код — 643.

Основні галузі промисловості: гірнича, нафтова, нафтопереробна, газова, металургійна (чорна та кольорова металургія), літако- та суднобудування, космічна, машинобудівна, енергетичне обладнання, харчова та текстильна. У промисловості провідна роль належить важкій індустрії. Існує три бази чорної металургії (Уральська, Центральна, Сибірська), різноманітні галузі кольорової металургії.

У РФ добувають усі види мінерального палива, а також більшість видів мінеральної сировини. Росія має найбільші у світі розвідані запаси природного газу й другі за величиною запаси нафти. Великі родовища вугілля є в Республіці Комі, у Східному Сибіру й на Далекому Сході. Росія також багата на залізну руду, боксити, нікель, олово, золото, алмази, платину, свинець і цинк. Багато цих ресурсів знаходиться у Сибіру, де великі відстані, низька заселеність, суворий клімат і багаторічна мерзлота створюють значні труднощі для економічно ефективного видобутку й транспортування сировини на місця переробки та споживання.

Серед усіх галузей промисловості Росії найбільш сильними, по відношенню до 1991 року, виглядають: виробництво електричного, електронного та оптичного устаткування, хімічне виробництво, обробні виробництва, видобуток паливно-енергетичних корисних копалин; целюлозно-паперове виробництво (лісові ресурси Росії — найбільші у світі); видавнича та поліграфічна діяльність; металургійне виробництво та виробництво готових металевих виробів, виробництво і розподіл електроенергії, газу та води (за даними до 2006 року).

Розвинені всі види транспорту, але величезні простори Сибіру мають лише кілька залізничних ліній та майже не мають доріг із твердим покриттям. 
Натомість діють системи магістральних нафто- і газопроводів.
Морський транспорт забезпечує значну частину перевезень. Найважливіші порти: Санкт-Петербург, Калінінград, Мурманськ, Архангельськ, Новоросійськ, Владивосток, Находка та інші. 
Залізниці, що, переважно, розташовані у європейській частині країни, перевозять три чверті всіх вантажів. Річковий і автомобільний транспорт перевозять до 15 % вантажів. 
У багатьох районах Півночі й Далекого Сходу єдиним видом транспорту є авіація. 
Економічна криза кінця 1990-х років фактично ізолювала більшість північних регіонів країни від її центру, оскільки, через погано розвинену інфраструктуру, держава була не спроможна оплачувати транспортування вантажів.

Експорт становить $301,7 млрд американських доларів (дані станом на 2009 рік). Головні партнери за експортом (дані станом на 2009 рік):

Імпорт становить $167,4 млрд американських доларів (дані станом на 2009 рік). Головні партнери за імпортом (дані станом на 2009 рік):

Див. також: Зовнішня торгівля Російської Федерації за регіоном.

У квітні 2010 року середній грошовий дохід на душу населення в Росії склав 18 721 російських рублів. У червні 2010 року середньомісячна нарахована заробітна плата становила 21 597 рублів. За даними на IV квартал 2009 року величина прожиткового мінімуму — 5144 рублів на місяць. Частка населення з доходами нижче прожиткового мінімуму становить 13,1 % (станом на 2009 рік).

Доходи населення Росії загалом не визначають рівень життя переважної більшості росіян через значну нерівність розподілу доходів. Так, станом на середину 2010-х років 1 % найбагатших громадян Росії володів 43 % всього майна домогосподарств, що є одним із найбільших показників серед промислово-розвинутих країн у світі, і ця нерівність швидко зростає.

Відповідно до статті 65 Конституції Російської Федерації до складу Російської Федерації входять 83 рівноправні суб'єкти, у тому числі: 21 республіка (Адигея, Алтай, Башкортостан, Бурятія, Дагестан, Інгушетія, Кабардино-Балкарія, Калмикія, Карачаєво-Черкесія, Карелія, Комі, Марій Ел, Мордовія, Північна Осетія, Татарстан, Тува, Удмуртія, Хакасія, Чечня, Чувашія, Якутія), 9 країв, 46 областей, Єврейська автономна область, два міста федерального значення — Москва і Санкт-Петербург та 4 автономні округи (Ненецький, Ханти-Мансійський, Чукотський, Ямало-Ненецький).

Чисельність населення за даними Всеросійського перепису населення 2010 року становила 142 856 536 осіб, що на 2,3 млн (1,6 %) менше ніж за переписом 2002 р. Розселення нерівномірне: 3/4 населення проживає в європейській частині країни, з найбільш сприятливими природними умовами.

Більшість населення Росії зосереджена у головній смузі розселення — трикутнику, вершинами якого є Санкт-Петербург на півночі, Сочі на півдні і Іркутськ на сході. На північ від цього трикутника сприятливих кліматичних умов розташовується зона тайги і багаторічної мерзлоти; на південний схід від неї простягаються напівпустелі і пустелі.

У Сибіру, площа якої становить майже 3/4 території Росії, проживає менше чверті населення. Західна і центральна частини Європейської частини Росії найбільш щільно заселені і урбанізовані. У цих районах розташовані найбільші міста Росії і традиційні центри культури та промисловості. На Уралі населення сконцентроване головним чином між містами Нижній Тагіл і Магнітогорськ. У Сибіру населення зосереджене вздовж траси Транссибірської залізниці, на якій розташовані і її найбільші міста — Новосибірськ, Омськ, Красноярськ і Іркутськ і на території Кузнецького вугільного басейну.

Серед суб'єктів Федерації найвища густота населення спостерігається у Москві (4770 осіб/км²), Петербурзі (3594), Московській області (158,8), Інгушетії (121,9), Північній Осетії (88,4) та Чечні (84,7). Відносно густонаселеними (60—70 осіб/км²) є окремі регіони півдня та Поволжя (Краснодарський край, Кабардино-Балкарія, Чувашія, Калінінградська область). Найменшою щільністю населення характеризують регіони Сибірського (3,75 ос./км²) та Далекосхідного (1,01 ос./км²) федеральних округів: у шести суб'єктах (Камчатський край, Магаданська область, Республіка Саха (Якутія), Чукотський АО, Ненецький АО, Ямало-Ненецький АО) вона є меншою за 1 ос./км².

У Росії 12 міст із чисельністю населення понад 1 млн мешканців.

Росія — багатонаціональна країна. Згідно з даними перепису населення 2002 року, в Росії проживають представники понад 160 національностей (етнічних груп). Важливість цього факту відображена в преамбулі до Конституції РФ. Близько 80 % населення Росії становлять росіяни. Росіяни розселені по території країни нерівномірно: у деяких регіонах, як-от Інгушетія, становлять менше 5 % населення.

За офіційними статистичними джерелами у 1719 році, чисельність українців у Росії становила 262,9 тис. ос., у 1795 році вона зросла до 810,9 тис. ос. Згідно з переписом кількість українців у Росії у 1897 році досягла 3,6211 млн, а у 1926 році — 7,873 млн. У повоєнні роки українці чисельно становили всього 3,359 млн, у 1989 році — 4,4 млн. Найбільше українців проживає у Москві, Санкт-Петербурзі, в районах Курська, Воронежа, Саратова, Самари, Астрахані, Владивостока, Кубані (Краснодарський край), Дону, від Оренбурга до Тихого океану, в Закаспійській області, в Приморському краю над річкою Уссурі, в Амурській області («Зелений Клин»).

Ряд авторів та організацій вважають офіційні оцінки чисельності українців у Росії заниженими. Альтернативні дані дають приблизно 5 млн українців. Триває швидка асиміляція українців. Найстародавніші компактні поселення українців — у Воронезькій, Курській і Білгородській областях. Після «розкуркулювання» в 1930-х роках їхня кількість із 800 тис. — 1 млн населення тут сильно змінилась і сьогодні становить 200 тис. українців. На Північному Кавказі проживає 460 тис. українців. Найкомпактніше в цьому регіоні українці проживають у Краснодарському краї та Ростовській області. У нафтових і газових районах Півночі та Західному Сибіру проживають: Тюменська область — 260 тис.; Ханти-Мансійський автономний округ — 150 тис.; Республіка Комі — 100 тис. осіб. Всього в Сибіру та на Далекому Сході проживає 1,5 млн українців. В областях і республіках Урало-Поволжського регіону (Челябінська, Оренбурзька, Саратовська області) — 800 тис. українців. В Москві та Московській області проживають до 500 тис. українців. У Санкт-Петербурзі та Ленінградській області до 250 тис. українців. З 1991 року триває процес трудової еміграції українців до Росії. Офіційно за період 1991—2002 роки це 1,244 млн осіб. За оцінкам від 7 до 10 млн мешканців Росії є українцями за походженням.

Практично в усіх регіонах створені українські культурно-національні організації. Всі ці регіональні організації входять у «Об'єднання українців Росії» (ОУР). Проте з 2006 року почалося переслідування українських організацій та культурних закладів російською владою. Так 17 квітня 2008 року — зупинено діяльності Українського освітнього центру при середній школі № 124, під приводом відсутності дозвільних документів на саме існування Українського освітнього центру. Крім того, ще з 2006 року під тиском Бібліотека української літератури в Москві, а також інше об'єднання українців Росії — Федеральна національно-культурна автономія українців Росії (ліквідовано 24 листопада 2010 року). 10 грудня 2010 року уряд Росії подає позов до Верховного суду РФ, щодо ліквідації ОУР. Поточна схема ліквідації ОУР повторює схему ліквідації ФНКА УР.

Державною мовою Російської Федерації на всій її території (згідно зі статтею 68 Конституції РФ) є російська мова. Республіки в складі РФ мають право надавати своїм мовам статус державних. Конституція РФ не згадує про права автономних округів та областей запроваджувати власні державні мови, але на практиці вони оголошують свої мови державними за допомогою власних статутів.

Народи Росії говорять більш ніж 100 мовами і діалектами, що належать до індоєвропейської, алтайської й уральської мовних сімей, кавказької і палеоазійскої мовних груп. Серед найпоширеніших розмовних мов виділяються російська, українська, білоруська, вірменська, осетинська і німецька (індоєвропейська мовна сім'я), татарська, чуваська і башкирська (алтайська мовна сім'я), удмуртська, марійська й ерзянська (уральська мовна сім'я), чеченська, аварська і даргинська (нахсько-дагестанські мови), кабардино-черкеська (абхазо-адигська мовна сім'я).

Найпоширенішою мовою в Росії є російська, рідна для 120 млн громадян (85,7 % населення Росії), число носіїв ще семи мов за переписом 2001 р. перевищує один мільйон осіб.

Найпоширеніші рідні мови населення Росії за переписом 2010 р.

У 2009 р. ЮНЕСКО визнала 136 мов на території Росії такими, що перебувають під загрозою зникнення.

Згідно з законом, всі державні мови суб'єктів федерації повинні мати писемність кирилицею..

Збройні сили Російської Федерації — державна військова організація, яка становить основу оборони Російської Федерації. Відповідно до Федерального Закону № 61-ФЗ від 31 травня 1996 року «Про оборону», Збройні сили призначені для відбиття агресії, спрямованої проти Російської Федерації, для збройного захисту цілісності та недоторканності території Російської Федерації, а також для виконання завдань відповідно до федеральних конституційних законів, федеральних законів і міжнародних договорів Російської Федерації.

На 2013 рок Збройні сили РФ складаються з 1 млн осіб (5-те місце у світі). З бюджету на потреби армії того року було виділено 71,2 млрд американських доларів.

Російські Збройні сили поділяються на три види:

і три самостійних роди військ:

Крім того, в них входять

Верховним Головнокомандувачем Збройних сил є Президент Російської Федерації. Безпосереднє управління Збройними силами здійснює Міністр оборони через Міністерство оборони Російської Федерації і Генеральний штаб Збройних сил Російської Федерації.

Комплектування Збройних сил здійснюється змішаним способом: шляхом призову громадян на військову службу за екстериторіальним принципом і шляхом добровільного вступу громадян Російської Федерації та іноземних громадян на військову службу. Призов громадян на військову службу здійснюється на підставі Федерального Закону № 53-ФЗ від 28 березня 1998 року «Про військовий обов'язок і військову службу». Призову підлягають громадяни чоловічої статі у віці від 18 до 27 років. Термін служби з 1 січня 2008 року — 12 місяців. На військову службу за контрактом приймаються громадяни Російської Федерації у віці від 18 до 40 років і іноземні громадяни у віці від 18 до 30 років. Термін контракту — три, п'ять або десять років.

У 2004—2007 роках реалізовувалася Федеральна цільова програма «Перехід до комплектування військовослужбовцями, які проходять військову службу за контрактом у ряді з'єднань і військових частин у 2004—2007 роках», метою якої було збільшення чисельності військовослужбовців за контрактом на посадах сержантів і солдатів із 22 100 осіб до 147 578 осіб.

Наразі реалізується реформа Збройних сил Росії.

Наука як соціальний інститут виникла в Росії за Петра I, коли в Сибір і Америку було надіслано декілька експедицій, в тому числі Вітуса Беринга та Василя Татіщева — першого російського історіографа. У 1725 році відкрилася Петербурзька академія наук (тепер Російська академія наук) — головний організаційний центр фундаментальної науки в Росії. При ній було відкрито університет, на основі якого пізніше був заснований Петербурзький університет. Великий внесок у розвиток російської науки зробив академік Михайло Ломоносов, авторству якого належить закон збереження маси. В 1755 році ним був заснований Московський університет. Д. І. Менделєєв відкрив у 1869 році один з основоположних законів природи — періодичний закон хімічних елементів. У 1904 році І. П. Павлов був удостоєний Нобелівської премії за роботи в області фізіології травлення, у 1908 році — російський і український вчений І. І. Мечников за дослідження механізмів імунітету.

У радянський період російська наука найбільших успіхів досягла в галузі природних наук, де ідеологічний контроль з боку правлячої комуністичної партії був дещо меншим у порівнянні з повністю заідеологізованими гуманітарними науками. За роботи, виконані в цей час, нобелівські премії отримали фізики: Тамм І. Е., Франк І. М., Черенков П. О., Ландау Л. Д., Басов М. Г., Прохоров О. М., Капіца П. Л., Алфьоров Ж. І., Абрикосов О. О. та Гінзбург В. Л., а також хімік Семенов М. М. і математик Канторович Л. В., що отримав в 1975 році премію з економіки. Завдяки діяльності І. В. Курчатова, С. П. Корольова та інших вчених, в СРСР було створено ядерну зброю та космонавтику. Натомість розвиток біології штучно гальмувався внаслідок кампанії проти генетики, розпочатої в середині 1930-х років Т. Д. Лисенком, істотно постраждали й інші наукові дисципліни (докладніше в статті Ідеологічний контроль у радянській науці).

За радянських часів кількість наукових установ значно зросла, крім академічного та вузівського в науці виникли також галузевий і заводський сектори. Останні в ході пострадянських реформ із державного сектора були, як правило, переведені на самофінансування.

Наприкінці XX століття російська наука пережила важку кризу. Точкою відліку процесів перетворення наукових установ і наростання кризи науки вважають 1987 рік, коли було прийнято постанову ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР «Про переведення наукових організацій на повний господарський розрахунок і самофінансування» — прикладні дослідження і розробки визнавалися товаром, був здійснений перехід до оплати науково-технічної продукції за договірними цінами. Однак не відбувалося оновлення досліджень, устаткування і кадрового потенціалу. Навпаки, поглиблювався процес «консервації відсталості» технологічної основи галузей народного господарства. Через різке скорочення фінансування науки країну покинули десятки тисяч учених, які тепер працюють за кордоном (докладніше в статті Витік мізків).

Зараз у Росії працює декілька сотень тисяч наукових працівників, більша частина — кандидати та доктори наук.

У Росії налічується близько чотирьох тисяч організацій, що займаються дослідженнями і розробками. Близько 70 % цих організацій належать державі.

У період 1995—2005 років російські вчені опублікували 286 тис. наукових статей, які у світі були процитовані 971,5 тис. разів (з аналізу публікацій в 11 тис. наукових журналів у світі). За підсумками 2005 року Росія займала 8-ме місце у світі за кількістю надрукованих наукових робіт і 18-те місце — за частотою їхнього цитування. У Росії працюють тисячі вчених із великим об'ємом міжнародного цитування (десятки і сотні посилань на їхні роботи). Серед них переважають фізики, біологи та хіміки, однак повністю відсутні економісти й представники суспільних наук. Це пов'язано зі спадщиною радянської системи та явним переважанням у суспільних науках політичних мотивацій над науковими. Наприклад, радянська, а слідом за нею і російська педагогіка досі продовжує спиратися на підходи Т. Д. Лисенка та Л. С. Виготського з фактичним запереченням суттєвої різноманітності природних здібностей учнів і необхідності врахування цього факту в житті школи.

З 2000 по 2007 рік кількість патентних заявок на винаходи в Росії збільшилася на 47 % (з 26,7 тис. до 39,4 тис.) — другий за величиною приріст серед країн «Великої вісімки».

Починаючи з середини XX століття колишній Радянський Союз закріпив за собою звання спортивної держави. З одного боку, спортивними успіхами прикривалися значні втрати в суспільних та економічних галузях соціалістичної країни, а з іншого, саме у спорті прагнення громадян тоталітарної держави до творчого самовираження не мало перепон. Після розпаду СРСР, значна спадщина спортивної інфраструктури та спортивних кадрів дісталася Росії. Починаючи з Олімпійських ігор у Гельсінкі 1952 року радянські спортсмени «окупували» перші місця в загальному заліку зимових й літніх олімпіад, не віддаючи їх до самого розвалу СРСР, левову частку тих успіхів привнесли власне російські спортовці. Але за часів незалежності російська збірна команда почала здавати позиції в загальному заліку спортивних змагань — відійшовши на третій план, пропустивши вперед збірні США та Китаю в літніх олімпіадах, а на зимових олімпійських форумах ця картина ще більше погіршилася. На Олімпіаді 2010 у Ванкувері росіяни вибули з чільної десятки, посівши 11-те місце в загальному заліку.

Попри незначний спад у загальному спортивному русі, значна частина російських спортсменів добивається гучних перемог та успіхів у світовому спорті. Російські спортсмени й надалі «законодавці мод» та лідери в наступних видах спорту: хокей, фігурне катання, біатлон, бокс, волейбол, гандбол, теніс, художня гімнастика, синхронне плавання, шахи, а також у різних видах єдиноборств.

З переходом левової частини спортовців на професійні рейки та приходом великого бізнесу, меценатів у спорт частина ліквідних та розрекламованих видів спорту отримали «нове дихання». Особливо яскраво це спостерігається після формування Російської футбольної Прем'єр-Ліги, Континентальної хокейної ліги, тенісного союзу, Баскетбольної ліги ВТБ та клубів єдиноборств. Окрім меценатів, значні кошти на спортивну інфраструктуру знову почали виділяти владні структури — особливо це стосується олімпійських видів спорту.

Росія, продовжуючи спортивну сторінку СРСР, надалі є місцем проведення численних світових спортивних форумів. Ще з 1980 року, після проведення Літніх Олімпійських ігор у Москві, спортивні чиновники мають змогу часто проводити масштабні спортивні дійства, а 2014 року в Сочі була проведена Зимова Олімпіада, вперше на теренах Росії. У 2018 році в Росії буде проведено чемпіонат світу з футболу.

Крім того, в Росії святкують цілий ряд професійних і релігійних свят.




#Article 119: Польща (7854 words)


По́льща (), офіційна назва — Респу́бліка По́льща () — держава в Центральній Європі. З перепису населення 2015 року відомо, що в країні жило понад 38,5 мільйонів осіб, що робить її п'ятою найзалюдненішою країною Європейського Союзу, дев'ятою в Європі щодо площі та восьмою щодо числа людей. З 61 % населення живе в містах. Столиця й найбільше місто — Варшава. Інші великі міста — Краків, Лодзь, Вроцлав, Познань та Щецин.

Республіка розділяє державний кордон із сімома країнами Європи: на північному сході вона межує з Росією (Калінінградська область) та Литвою, на сході — з Білоруссю та Україною, на півдні — з Чехією та Словаччиною, а на заході — з Німеччиною. На півночі країна омивається водами Балтійського моря. 

Польська держава виникла наприкінці І тисячоліття н. е. 1569 року в місті Любліні вкладали угоду, що сполучила Польське королівство та Велике Князівство Литовське в єдину федеративну державу — Республіку Двох Націй, більше відому як Річ Посполита. Сполучена держава існувала до кінця XVIII століття, коли землі Речі Посполитої розділено між Росією, Австрією та Пруссією. До 1918 року польські землі правили за частину Росії, Австро-Угорщини та Німеччини. Після Першої світової війни Польщу проголошено незалежною державою. За офіційну дату проголошення незалежності вважається 11 листопада 1918 року.

Польща має розвинену ринкову індустріально-аграрну економіку. Вона регіональна держава в Центральній Європі, з найбільшою фондовою біржею в Центрально-Східній Європі. Основа польської економіки — промисловість, а саме машинобудівна, металургійна, гірнича та хімічна промисловість. Важить і сільське господарство: країна — виробляє багато картоплі, пшениці, яблук та хмелю, має розвинене свинарство, птахівництво та скотарство. Країна має шосту найбільшу економіку щодо номінального ВВП у Європейському Союзі та десяту найбільшу в Європі. Грошова одиниця — злотий. Польща — одна з найдинамічніших економік у світі, водночас займаючи дуже високе місце в індексі людського розвитку. Розвинена країна, що має економіку з високим рівнем доходу, дуже високим рівнем життя, якістю життя, рівнем безпекою, якістю освіти та економічними свободами. Разом із розвиненою системою освіти, країна забезпечує ще й безплатну університетську освіту, соціальне забезпечення та універсальну систему охорони здоров'я. У країні є 16 об'єктів Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, 15 з них культурні.

Польща спілкує в багатьох міжнародних організаціях. Поміж них — Організація Об'єднаних Націй, МВФ, Європейський союз, НАТО, ОБСЄ, Рада Європи, Єврозона, Вишеградська група, Ініціатива трьох морів та інші.

Крім південного гористого регіону, територія країни майже вся рівнинна. Країна лежить біля фізичного центру Європи, що перебуває між 49° і 55° північної широти та 14° і 24° східної довготи.
Весь державний кордон 3496 км завдовжки.
Польща займає 9-те місце в Європі щодо площі й 8-ме щодо числа людності.

Польський кордону 3511 км завдовжки. З них 440 км припадає на морський кордон (лінія узбережжя Балтійського моря, що не править за лінію державного кордону, повинна бути 770 км). Польща межує з такими державами:

З півночі на південь Польща простягається на 649 км, це 5° і 50' широти. Це створює відмінність у довжині дня між північною й південною частинами країни. Тому влітку на півночі день більш ніж на годину довший, ніж на півдні, а взимку — все навпаки. Зі сходу на захід Польща простягається на 689 км, що становить 10° 02' довготи. Тому країна, перебуваючи в зоні Центрального часового поясу, має незначне відхилення в проміжку заходу та сходу сонця — між східною й південною частинами країни (як до пори року коливається в проміжку 10—20 хвилин).

Географічні координати крайніх точок Польщі:

Геометричний центр Польщі — в селі Пйонтеку однойменної ґміни, в Ленчицькому повіті Лодзинського воєводства.

Польща лежить у зоні помірного клімату. У верхній частині Судетів та Карпат спостерігаються ознаки гірського клімату. Середня літня температура — +17 °C, на узбережжі — до 19,3 °C в Нижній Сілезії просто коло Тарнува. У зиму, приблизно від 0 °C Свіноуйсьце; −1 °C в Сілезькій низовині, воєводстві Любуському та балтійському узбережжі; −3 °C у Варшаві; нижче від −5 градусів у регіоні Сувалки. Середньорічна температура коливається від більш ніж 9 °C в прямо під Вроцлавом, Легницею й Зеленою Гурою до 6 °C в регіоні Сувалки.

Річна кількість опадів — з 600 мм, найнижча близько 500 мм відмічена на Куяви, через багато озер у місцевості, а крім найвищих гірських місцин, було відмічено в середній частині узбережжя й на Сілезькій височині — близько 750—800 мм опадів на рік. Вегетаційний період держиться в середньому 180—190 днів на північному сході країни й до 235 днів у районі Слубіце, Ґлоґува і Вроцлава.

Число днів зі сніговим покривом збільшується з заходу на схід країни. На Щецинській низовині, Любуських землях і Нижній Сілезії сніговий покрив лежить менш ніж 40 днів на рік, в центрі Польщі з 60 днів, а коло Сувалки]|Сувалків] — понад 100 днів. Спекотні дні з максимальною температурою понад 25 °C спостерігаються нечасто з квітня по вересень, іноді в жовтні.

Докладніше в статтях: Географія Польщі, Сейсмічність Польщі

Докладніше в статтях: Геологія Польщі, Корисні копалини Польщі

На території Польщі стикаються три основні тектонічні підрозділи:

Докладніше в статтях: Гідрогеологія Польщі

Найдовші річки країни: Вісла (довжина — 1030 км); Одер, що править за частину західного кордону Польщі (854 км). Значні річки країни: Варта (808 км, притока Одри), Західний Буг (772 км), Сян (притока Вісли) (443 км).

Вісла та Одер вливаються в Балтійське море, як і численні малі річки в Померанії. Лина й Анграпа вливаються в Преголю, а Чарна Ханьча — в Німан, що теж уливаються до Балтійського моря. Переважна більшість річок у Польщі течуть у напрямку до Балтійського моря, однак у польських Бескидах беруть свій початок верхні притоки річки Орава, що вливається у Ваг і несе потім свої води до Дунаю й
Чорного моря. На краю Східних Бескидів беруть початок потоки, що вливаються в Дністер басейну Чорного моря.

Річками Польщі здавна плавали судна. Вікінги плавали по Віслі та Одеру в човнах. У середньовіччі й на початку Нового часу, коли Річ Посполита була житницею Європи, відвантаження зерна та іншої сільськогосподарської продукції вниз по Віслі до Гданська й далі до Західної Європи багато важило для цих земель.

Озера Польщі виникли з льодовиків (здебільшого, окрім гірських) та лежать головно в північній частині країни, згуртованих у так званих озерних краях. У Польщі налічується майже десять тисяч закритих водойм, що охоплюють понад 1 га (2,47 акри) кожне. Польща має багато озер (на одиницю площі). У Європі тільки Фінляндія має більшу щільність озер. Найбільші озера (з площею понад 100 квадратних кілометрів): Снярдви й Мамри в Мазурії, а ще Лебсько та Дравсько в Померанії. На додаток до цих озер є цілі озерні краї (у Вармінсько-Мазурському, Поморському, Любуському, Великопольському воєводствах). Ще є багато гірських озер у Татрах — наприклад, Морське Око. Найглибше озеро (понад 100 метрів завглибшки) — Ханьча в озерному краї Вігри, на схід від Мазурії в Підляському воєводстві.

Здавна народності, що населяли Польщу обживали озера, користуючись з них у народному господарстві та задля захисту. Серед перших таких археологічних знахідок є поселення в Великопольському озерному краї. У будинках на озерах у Біскупіне жило понад тисячу душ. Ці будинки були датовані VII ст. до н. е. й належали народностям Лужицької культури. Прабатьки теперішніх поляків будували перші фортеці на островах у навколишніх озерах. Так, легендарний князь Попель І нібито заклав залогу Крушвиця на озері Ґопло. Перший історично засвідчений провідник Польщі, князь Мешко I, заклав палац на острові на річці Варті коло Познані й жив у ньому.

Польща як державне утворення склалась через консолідацію й сполучення західнослов'янських племен і племінних спілок у межиріччі Вісли й Одри під проводом племінного князівства полян із центром у м. Гнєзно. У 2-й пол. 9 ст. — 1-й пол. 10 ст. за князівської династії П'ястів держава дістала назву Польща, а її населення (трохи згодом) — збірну назву «поляки».

Перший певний князь був Мешко I. За свого правління 966 він запровадив християнство. Мешко I і його наступник Болеслав I Хоробрий (967—1025) у боротьбі з німецькими володарями досполучали польські землі. На заході вони провадили боротьбу з Німецькою імперією за Помор'я, на півдні в конфлікті з Чехією долучили Силезію й Малопольщу із Краковом, на сході зіткнулися з об'єднавчими силкуваннями Київської Русі, що консолідувала східнослов'янські племена (Червенські гради та Перемишль переходили з рук у руки). У 1025 Болеслава I Хороброго короновано, а державу названо Королівство Польське. Уживаючи княжого права, володар обкладав населення натуральними данинами та повинностями, сприяв розвитку ремесла, зміцнював укріплені центри — гроди. Потроху з князівської дружини склався стан земельних власників (можновладців) і лицарів-шляхти (владики). Селянство — кмети — підлягало тільки королю. Потреби державного управління спонукали створити провінції та їхній адміністративний апарат. Столицею було Гнєзно, потім — Познань, а з серед. 11 ст. — Краків.

Після Болеслава I Хороброго розпочалась боротьба за трон між спадкоємцями, що збіглась із зміцненням можновладців і феод. лицарства. Через міжусобиці виникли численні дрібні князівства, а німецькі держави та балтійські племена прусси та ятвяги ще дужче захоплювали польські землі. Щоб здержати ятвягів, князь Конрад I Мазовецький у 1226 запросив на свої землі лицарів Тевтонського ордену, що незабаром, спільно з Орденом мечоносців, утворили свою державу й почали захоплювати землі із слов'янською та балтською людністю за допомогою імперії й папства. У середині 13 ст. монголо-татари спустошили землі, але їм не вдалось там закріпитись. Куявському князю Владиславу I Локетеку (1260—1333) вдалося всякими способами сполучити під своїм проводом більшість князівств і в 1320 році здобути корону. Його політику об'єднання й консолідації продовжив Казимир III Великий (1310—1370), який багато зробив для зміцнення влади: поділив країну на воєводства і каштелянії, справив грошову реформу, проводив активну зовнішню політику. Він був останнім з династії П'ястів. Йому вспадкував угорський король Людовік I Великий з Анжуйської династії (1326—1382), одружений із сестрою Казимира. Він щедро роздавав привілеї містам і шляхті, жадаючи зміцнити своє становище.

Після його смерті Польща й Литва вклали Кревську унію (1385), а князь Ягайло, одружившись із донькою Людовіка I Великого Ядвігою, прийняв католицтво й під іменем короля Владислава II Ягайла (1362—1434) правив Польщею й Великим князівством Литовським, поклавши початок династії Ягеллонів. Під його проводом у липні 1410 польсько-литовська армія за допомогою загонів з Русі й Чехії завдала нищівної поразки військам Тевтонського ордену, що виступали в спілці з володарями 12 країн Європи під Грюнвальдом. Ця поразка й наступна Тринадцятирічна війна геть зламали позиції ордену й дали можливість долучити до Польщі Східне Помор'я, частину Пруссії та вийти до Балтійського моря. Владислав II Ягайло та його наступники далі боролись із німцями на заході, але водночас дедалі більшу увагу звертали на схід. У 15 ст. поляки спілкували у відсічі турецьким завойовникам, Ягеллони сиділи на престолах Чехії та Угорщини. Усередині країни королі давали все нові й нові привілеї шляхті — поміж інших Нешавський привілей 1454 короля Казимира IV Ягеллончика фактично підпорядковував королів шляхті. У 15 ст. постала станово-представницька монархія. У 1505 король Олександр запровадив збірку законів — Радомську конституцію (Nihil Novi), що обмежувала королівську міць на користь магнатів і шляхти й забороняла королям запроваджувати будь-які зміни в державі без згоди вального сейму.

У 16 ст. Польща досягла найбільшої могутності й авторитету. За Люблінською унією Королівство Польське і ВКЛ об'єдналися в Річ Посполиту Обох Націй. Зі смертю короля Сигізмунда II Августа (1520—1572) ягеллонська династія припинилася. Цим скористалася шляхта, обравши королем Генріха Валуа (1551—1589; майбутнього короля Генріха III), який на її вимоги підтвердив і навіть розширив права й привілеї шляхти, але пробув на троні короткий час. Лад, що склався в XVI ст., отримав назву «шляхетської демократії»; він надавав магнатам і шляхті виняткові права в управлінні державою, але створював небезпеку анархії та свавілля шляхетських угруповань. Семигородський князь Стефан Баторій (1533—1586) намагався посилити королівську владу. Але наступний король з династії Ваза Сигізмунд III (1566—1632) вже виконував волю магнатських угруповань. Водночас 16 ст. вважається «золотим віком» культури: у цей час поширилися ідеї європейського Відродження і Реформації, Католицька церква ініціювала контрреформаційні кроки.

Зовнішня політика була звернена на схід, де вони натрапили на зростаючі впливи Москви: упродовж XVI ст. відбулося 6 війн між суперниками, з яких найбільш виснажливою була Лівонська війна. На поч. XVII ст. польс. війська здобули кілька перемог над ще одним претендентом на Балтику — Швецією, активно втручались у справи Московії під час Смутного часу. Проте в XVII ст. становище Речі Посполитої значно погіршилося: королі з династії Ваза (Владислав IV, Ян II Казимир), а потім і «власні» володарі Міхал-Корибут Вишневецький та Ян III Собеський (1626—1696) були змушені підпорядковуватися різним магнатським угрупованням і партіям, які виступали під гаслами збереження «золотої вольності», використовували право одностайності при прийнятті рішень у вальному сеймі («ліберум вето») і право створення конфедерацій проти короля. Військові успіхи Яна III Собеського проти Туреччини (перемога у Віденській битві 1683) не спричинили зміцнення його влади, а за короля саксонської династії Веттінів Августа II Фридерика Сильного (1697—1733) боротьба між магнатськими таборами досягла апогею. Польща була змушена постійно стримувати експансію Османської імперії, на сході тривали суперечки з Московським царством за Смоленщину, на півночі довелося поступитися Інфлянтами/Ліфляндією на користь шведів. У 1648 році вибухнуло повстання козаків. У 1655 році польські землі були окуповані шведами («Потоп»), а король Ян II Казимир Ваза втік у Силезію. Регіментареві С. Чарнецькому вдалося витіснити шведів у Помор'я, але бранденбурзький курфюрст і прусський герцог Фрідріх-Вільгельм Гогенцоллерн скористався моментом, щоб відокремити Пруссію від Речі Посполитої. Московсько-польські конфлікти та війни закінчились Андрусівським договором (перемир'ям) 1667 року, за яким східні землі були поділені між Польщею і Москвою, а згодом — «Вічним миром» 1686, що дав змогу Речі Посполитій взяти участь у тривалих війнах із Туреччиною. Новий король (і саксонський курфюрст) Август II Фридерик Веттін (з 1697) втягнув країну в Північну війну 1700—1721 проти Швеції. Шведські війська, захопивши частину території, сприяли обранню на трон молодого магната Станіслава Лещинського, але після Полтавської битви 1709 року змушені були залишити Польщу.

За часів короля Августа III Веттіна (1733—1763) знову посилилася боротьба магнатських угруповань, які залучали на свою підтримку сусідні держави, насамперед Росію та Пруссію, що втручалися у внутрішні справи Речі Посполитої. За наполяганням імператриці Катерини II у 1764 королем було обрано прихильника реформ Станіслава-Августа Понятовського (1732—1798). Його спроби розпочати реформи викликали спротив магнатів, очолюваних князем К.-С. Радзивіллом, які при підтримці Росії утворили Барську конфедерацію. В умовах зростання боротьби і втручання в неї сусідів за ініціативою Пруссії у 1772 році було здійснено 1-й поділ земель Речі Посполитої між 3-ма монархіями — Пруссією, Австрією і Росією; за ним у Речі Посполитої було забрано Помор'я, Куяви, частину Великопольщі, Малопольщу, Галичину, Східну Білорусь. У 1773—1792 королю і прибічникам реформ вдалося здійснити низку істотних змін, які зміцнили державу. Чотирирічний сейм за ініціативою патріотично налаштованих реформаторів ухвалив Конституцію Речі Посполитої Третього травня 1791, яка запроваджувала конституційну монархію, особисті свободи та рівні права всіх громадян. Консервативні шляхетські кола утворили Торговицьку конфедерацію й закликали на допомогу російську армію. Втручання сусідів призвело до 2-го поділу земель Речі Посполитої, затвердженого сеймом у Гродно: від неї відійшли вся Великопольща, Мазовія, східні землі. Відповіддю на це стало повстання під проводом Тадеуша Косцюшка (1746—1817), в якому взяли участь патріотична шляхта, міщани та частина селян. Російські війська під проводом Олександра Суворова жорстоко придушили повстання, а у 1795 році Росія, Австрія та Пруссія здійснили 3-й поділ Речі Посполитої, після чого вона припинила державне існування.

Втрата незалежності спонукала польське суспільство до розгортання боротьби, рушійною силою якої стала патріотична шляхта. У 1797 генерал-поручник Я.-Г. Домбровський (1755—1818) почав створення легіонів польських під егідою Наполеона Бонапарта. У 1807 після розгрому Пруссії Наполеон I Бонапарт проголосив на частині земель Варшавське князівство (герцогство) під своїм протекторатом і «дарував» йому Конституцію — «Кодекс Наполеона». На Віденському конгресі 1814—1815 польські землі були переділені — Варшавське князівство перейшло до Росії під назвою Королівство Польське на засадах персональної унії монарха (Олександр I став королем Польщі). Королівству було надано Конституцію (1815), яка надавала певну автономію в межах імперії — сейм, уряд, армію, польську мову, свободи. Царська адміністрація не дотримувалася засад Конституції, втручалась у внутрішні справи Королівства. Це спричинило нове пожвавлення визвольного руху. 29 листопада 1830 поляки під проводом П. Висоцького розпочали у Варшаві повстання проти царизму, до якого приєдналися патріотично налаштовані шляхта і міщанство. Було створено Національний уряд на чолі з аристократами). Повстання було остаточно придушене у вересні 1831 року. Поляки також взяли активну участь у революційних подіях 1848—1849 в Угорщині, Німеччині, Італії, Франції та ін., а «польське питання» стало для демократичних сил континенту символом боротьби з імперським деспотизмом, консервацією застарілих суспільних відносин і поступу по шляху реформ. У січні 1863 розпочалося чергове повстання. Тимчасовий повстанський уряд оголосив про скасування панщини та наділення селян землею, запровадження свобод і рівних прав, відбудову Речі Посполитої рівноправних народів. Царизм кинув на придушення повстання значні військові сили, здійснив селянську реформу в Королівстві (1864), використав міжнаціональні суперечності між поляками, українцями, білорусами та литовцями і навесні 1864 придушив польське повстання 1863—1864, піддав жорстоким репресіям його учасників.

На початку 20 ст. перспектива майбутнього збройного конфлікту на континенті активізувала діяльність польських політичних сил. Парламентські системи в західноєвропейських країнах, а також у Німеччині та Австро-Угорщині створювали сприятливі умови для нац. консолідації. Революція 1905—1907 в Росії захопила також польські землі. Найбільшого розмаху емансипаційний рух поляків набув у Королівстві Польському, де демонстрації та страйки охопили ширші верстви населення, які виступили з вимогами, привели до повстання робітників Лудзі в червні 1905 року. Революційні події 1917-го року в Росії поставили на порядок денний питання про утворення незалежної Польщі. На Заході було створено Польський національний комітет на чолі з Романом Дмовським (1917), визнаний країнами Антанти; в окупованому німцями Королівстві Польському почали діяти Регентська рада і уряд (Я. Кухажевський). Ідея незалежності Польщі знайшла відображення в документах російського Тимчасового уряду, більшовицької РНК, посланні президента США Вудро Вільсона до конгресу США («14 пунктів»), документах Антанти. Восени 1918 польські політичні сили утворили низку державних осередків — Польську ліквідаційну комісію в Кракові, Регентську раду та уряд у Варшаві, Тимчасовий народний уряд у Любліні, Польську раду Тєшинського князівства та ін., що прагнули опанувати владу на всіх землях проживання поляків. 11 листопада 1918 до Варшави прибув Юзеф Пілсудський, який, спираючись на своїх прихильників серед військових та лівих партій, проголосив відновлення Польщі, став її тимчасовим керівником і призначив уряд на чолі із соціалістом Є. Морачевським. Але в січні 1919 він був змушений погодитися на зміну уряду, який очолив І. Падеревський. Щоб зменшити соціальне напруження і поширення соціалістичних ідей, уряд ухвалив низку декретів, які гарантували демократичні свободи, 8-годинний робочий день, соціальне страхування. Найскладнішою проблемою відновленої держави була справа її кордонів, що залежали від волі країн Антанти і можливостей розширити державну територію силовим шляхом. Після підписання Варшавського договору (1920) з Директорією Української Народної Республіки Пілсудський розпочав війну з РСФРР, що тривала до осені, змусила поляків напружити всі сили («диво на Віслі») і завершилась укладенням у березні 1921 року Ризького мирного договору між РСФРР і УСРР та Польщею, за яким західноукр. та західнобілорус. землі залишилися за Польщею. За Версальським мирним договором до Польщі була приєднана Познанщина і частина Помор'я з вузьким виходом до Балтики; порт Данциг отримав статус вільного міста. У Верхній Силезії, Вармії та Мазурах мали відбутися плебісцити, що проводилися в період польсько-радянської війни й дали можливість приєднати до Польщі тільки незначну частину їхніх територій. Тільки внаслідок 3-х силезьких повстань (1919—1921) союзні держави погодилися з передачею Польщі 1/3 Верхньої Силезії. У жовтні 1920 польські війська зайняли Віленський край. Новостворена держава стала багатонаціональною, де національні меншини становили понад 31 % населення.

У січні 1919 відбулися перші вибори до законодавчого сейму, що у березні 1921 року затвердив Конституцію Республіки Польщі, запровадив парламентський лад. За першого президента в грудні 1922 обрано Г. Нарутовича, що за тиждень загинув від руки фанатика-ендека, а на його місце обрано людовця С. Войцеховського. Урядові В. Грабського вдалось провести у 1923—1924 рр. низку реформ, що допомогли всталити економіку. Боротьба за зверхність закінчилась державним переворотом у травні 1926, коли з допомогою армії Юзеф Пілсудський встановив режим «санації» (оздоровлення). Пілсудчики провели через сейм нову Конституцію. Після смерті Пілсудського (1935) його спадкоємцям на чолі з маршалом Е. Ридз-Смігли вдалось зберегти владу. У зовнішній політиці польські провідники дотримувалися тактики «рівноваги сил» між східним і західним сусідами. Однак, коли в серпні 1939 року підписали угоду про ненапад між гітлерівською Німеччиною та сталінським СРСР обидва сусіди 1 й 17 вересня 1939 вдерлись до Польщі, поклавши початок Другій світовій війні. Дарма що Велика Британія та Франція мали оборонну спілку з Польщею, вони не змогли справдити правових, дипломатичних, військових та моральних обіцянок польській нації та вмішатись до сутички. Це стало відомо як «Західна зрада».

Західноукр. та західнобілорус. землі увійшли до складу відповідних радянських республік України та Білорусі, в них було проведено репресії та депортації польських громадян, учасників місцевих визвольних рухів. Частина інтернованих польських офіцерів (14,5 тис.) за рішенням вищого сталінського керівництва була у 1940 році розстріляна в Катині (під Смоленськом; див. Катинський розстріл 1940), таборах і в'язницях Харкова (страти польських офіцерів у Харкові) й Твері. Окуповані Німеччиною землі Польщі були поділені: західні терени й Силезія включені до складу Третього райху, на східних створено Генеральну губернію під німецьким керівництвом.

У великих містах окупаційною владою створювались єврейські гетто, куди зганялося все єврейське населення міста і околиць. Найбільше гетто було створено у Варшаві — у ньому містилося до 480 000 євреїв. Створювалися табори смерті, систематичне знищення євреїв Польщі отримало назву «Операція Рейнхард». Кількість жертв таборів смерті точно не встановлена, за оцінками «Енциклопедії Голокосту», загинуло до 3 мільйонів польських євреїв.

Втрата незалежності, окупаційна політика, пограбування національних багатств, репресії й терор проти населення спричинили виникнення руху Опору. У Франції було сформовано еміграційний уряд на чолі з генералом Владиславом Сікорським (1881—1943), який із 1940 діяв у Лондоні (Велика Британія), створювалися польські збройні формування на Заході. В окупованій Польщі виникли підпільні структури, підпорядковані лондонському урядові — Делегатура і Армія Крайова, підпільні структури різних політичних таборів — людовців (Батальйони хлопські), націоналістів (Народові збройні сили), комуністів (Гвардія Людова) та ін. Після нападу гітлерівської Німеччини на СРСР лондонський уряд 30 липня 1941 підписав із СРСР договір про спільну боротьбу проти гітлерівців у рамках Антигітлерівської коаліції, за яким на терені СРСР створювалася польська армія під проводом генерала Андерса.

Однак від самого початку між сторонами виникли суперечності, які змусили польське керівництво вивести польську армію на Близький Схід. Після цього Москва взяла курс на консолідацію комуністичного табору в окупованій Польщі, створила 1942 залежну від себе Польську робітничу партію, а згодом — підпільну Крайову раду народову (КРН) та Армію Людову (АЛ). Із числа польських емігрантів 1943 в Москві було сформовано Союз польських патріотів (СПП) на чолі з В. Василевською і 1-шу Польську армію. Навесні 1943 уряд СРСР розірвав відносини з польським лондонським урядом під приводом «фальсифікації» останнім Катинської справи. На міжнародних конференціях у Тегерані і Ялті союзники погодилися з ультимативними вимогами голови РНК СРСР Йосипа Джугашвілі-Сталіна встановити східний кордон післявоєнної Польщі по «межі Керзона», а західний — по Одрі і Нисі Лужицькій (притока Одри); відповідно Помор'я та Пруссія відходили до складу Польщі, а західноукр. та західнобілорус. землі залишалися у складі СРСР.

Лондонський уряд не погодився з таким встановленням кордону на сході і розробив план операції «Бужа», що передбачав захоплення влади силами руху Опору на теренах, які залишала німецька армія. 1 серпня 1944 року в рамках цього плану розпочалося Варшавське повстання; воно тривало 73 дні й завершилося поразкою, зокрема й через те, що керівництво СРСР не підтримало повсталих. Водночас 22 липня 1944 року прорадянські польські сили під керівництвом комуністів проголосили в місті Холм утворення Польського комітету національного визволення (ПКНВ). При підтримці Червоної армії ПКНВ, очолюваний соціалістом Е. Осубою-Моравським, прийшов до влади на звільнених Червоною армією теренах, проголосив проведення соціальних реформ, підписав договори з СРСР про нові кордони Польщі та проведення «обміну населенням». У червні 1945 року з метою піднесення міжнародного престижу комуністів було створено Тимчасовий уряд нац. єдності, до якого було включено кілька міністрів з еміграції, що, однак, не похитнуло провідних позицій комуністів у керівництві країною. У 1945—1947 роках у країні розгорнулася гостра політична боротьба, під час якої проти комуністів виступала легальна політична опозиція в особі ПСЛ, очолюваної С. Миколайчиком, і збройне підпілля різного політичного спрямування.

Після територіальних змін польські жителі Східних кресів були вимушені полишати домівки. У середині й наприкінці 1940-х років репатріювалася 752,1 тис. поляків. У ході боротьби зі збройним підпіллям польська влада у 1947 році здійснила військово-політичну операцію «Вісла», за якою понад 150 тис. українців були примусово виселені зі своїх родинних місць і розпорошені по території Польщі, переважно на т. зв. «повернутих землях».

При підтримці СРСР комуністичний табір зумів сформувати блок партій (ППР, ППС, Стронніцтво людове, Стронніцтво демократичне) і, використовуючи політичний тиск та масові фальсифікації, здобути перемогу на виборах до Законодавчого сейму в січні 1947, сформувати уряд на чолі з Ю. Циранкевичем і обрати президентом Б. Берута. Під диктатом Сталіна було проведено «чистку» в комуністичному таборі, усунуто представників опозиції (С. Миколайчик емігрував на Захід) і запроваджено диктатуру Об'єднаної партії (ПОРП; створена на базі об'єднання ППР і ППС наприкінці 1948). Було проголошено програму будівництва соціалізму.

У 1949—1955 рр. було встановлено тоталітарний режим, усі сфери життя країни були поставлені під контроль ПОРП, реалізувалася її програма індустріалізації, колективізації, яка супроводжувалася політичною демагогією, жорстокими репресіями щодо всіх опонентів нової влади. Апарат безпеки працював під контролем «фахівців» з СРСР, армія перебувала під командуванням прибулих із СРСР маршала К. Рокосовського (міністр оборони) і генералів. За роки реалізації «шестирічного плану» вдалося розбудувати переважно воєнну промисловість, але зазнали невдачі спроби провести колективізацію. Проведені зміни відобразилися в Конституції ПНР, схваленої законодавчим сеймом у 1952 році . Формально збереглася багатопартійна система, за якою політична влада перебувала в руках Національного фронту, що об'єднав керівну ПОРП, а також Об'єднане стронніцтво людове (ЗСЛ, Об'єднана нар. партія) і Демократичну партію (СД). У 1949 році Польща стала членом Ради економічної взаємодопомоги (РЕВ), у 1955 — членом Варшавського договору (ОВД). Після смерті Сталіна розпочалася часткова лібералізація системи, яка торкнулася Польщі з певним запізненням. Тільки після XX з'їзду КПРС (1956), на якому було оприлюднено лише окремі злочини сталінізму, відбулося пожвавлення активності поляків.

У червні 1956 під час Ярмарку в Познані відбулися стихійні демонстрації протесту робітників і населення міста, які переросли в зіткнення з органами правопорядку й військами. Виступ було придушено, але відбулася зміна влади: на чолі ПОРП було поставлено репресованого комуніста В. Гомулку, який обіцяв побудувати в Польщі «справжній соціалізм». Комуністам вдалося втримати владу, але подальші кроки засвідчили курс на розбудову адміністративно-розподільчої системи в економіці, диктатуру ПОРП у кадрових питаннях, обмеження й цензуру, нав'язування догматичної ідеології. Невдоволення різних груп населення, передусім інтелігенції та молоді, проявилося в акціях протесту студентів Варшавського та ін. університетів у березні 1968 та робітничих виступів у містах Балтійського узбережжя в грудні 1970, які були придушені з допомогою війська.

ПОРП вдалася до заміни керівників партії та вищих органів влади, на чолі яких стали Е. Герек і П. Ярошевич. Було взято курс на отримання західних кредитів та посилення патріотичного виховання без зміни ідеології та політики правлячої партії. Після Гельсінкської наради з питань безпеки і співробітництва в Європі в країні виник легальний опозиційний правозахисний рух (Комітет захисту робітників — Комітет соціальної самооборони, Конфедерація незалежної Польщі та ін.), який поставив за мету домогтися демократизації суспільних відносин. У жовтні 1978 року ватиканський конклав обрав новим главою Церкви польського кардинала Кароля Войтилу, який став новим Папою Римським під іменем Івана Павла II і підніс моральний авторитет церкви серед поляків. Улітку 1980 року досягла апогею суспільно-політична криза, відбулися численні робітничі страйки, під час яких було створене опозиційне профспілкове об'єднання «Солідарність» на чолі з електриком Лехом Валенсою. Спроби ПОРП черговий раз змінити керівництво партії і держави не знайшли розуміння серед громадян, впливи «Солідарності» і численних опозиційних організацій постійно зростали. Намагаючись втримати владу, керівник ПОРП і уряду В. Ярузельський 13 грудня 1981 запровадив у країні воєнний стан і з допомогою армії придушив опір опозиції. Спроби нового керівництва провести реформи, не змінюючи суспільно-політичного устрою, зазнали невдачі.

Після початку ліберальних реформ Михайла Горбачова в СРСР розпочалися пошуки компромісу між правлячим табором і опозицією. На початку 1989 пройшли переговори «круглого столу» між представниками влади та опозиції, які завершились угодою про початок демократизації польського суспільства. Згідно з нею, було внесено зміни до Конституції, сформовано перехідні Національні збори (сейм і сенат), перший некомуністичний уряд на чолі з Т. Мазовецьким, скасовано цензуру й політичні обмеження, розпочато впровадження ринкових відносин в економіку. На початку 1990 року ПОРП саморозпустилася, засудивши форми і методи комуністичного правління, на її базі утворилося кілька лівих партій, зокрема Соціал-демократія Республіки Польща. Одночасно виникло багато нових політичних партій різноманітного спрямування.

Улітку 1991 року відбулися перші демократичні вибори до Національних зборів, які не дали переваги жодному з політичних угруповань. Восени 1991 президентом Польщі було обрано Леха Валенсу. Програма «шокової терапії» за ініціативою Лешека Бальцеровича на початку 1990-х рр. дозволила країні перетворити планову економіку соціалістичного стилю на ринкову. Як і у всіх інших посткомуністичних країнах, Польща постраждала від тимчасового спаду в соціальних та економічних стандартах, але стала першою посткомуністичною країною, що досягла рівня ВВП 1989 р. до 1995 р. багато в чому завдяки росту своєї економіки.

У 1995 році президентом Польщі обрано представника лівих сил А. Квасьнєвського, який перебував на цій посаді до 2005. 1997-го була схвалена Конституція Республіки Польща, що запровадила парламентсько-президентський лад. Партійно-політична система Польщі включає численні партії правиці, лівиці та центру. На президентських виборах 2005-го переміг представник правиці Лех Качиньський (партія «Право і справедливість»). Парламентські вибори 2007-го найбільше голосів принесли ліберально-центристській партії Громадянська платформа (Платформа обивательська; ПО), яка увійшла в коаліцію з Польською людовою партією і утворила уряд на чолі з Дональдом Туском (ПО). У квітні 2010 під час перельоту для участі у заходах пам'яті, приурочених річниці «Катинського розстрілу» під містом Смоленськ (РФ), зазнав катастрофи урядовий літак з польською делегацією, внаслідок чого загинув президент Качиньський і 95 представників політичної еліти. На позачергових виборах у червні 2010-го главою держави було обрано представника ПО Броніслава Коморовського. Зовнішньополітичний курс Польщі є виважений і прогнозований, спрямований на участь у формуванні стабільної системи безпеки у співпраці з ООН, НАТО, ЄС, Організацією з безпеки і співробітництва в Європі, розвиток дружніх відносин з усіма країнами світу, насамперед сусідніми.

Найбільш наочними були численні удосконалення в області прав людини, як-от свобода слова, свобода в Інтернеті (без цензури), громадянських свобод (1 клас) і політичних прав (1 клас) відповідно до Freedom House. У 1991 р. Польща стала членом Вишеградської групи і приєдналася до Організації Північноатлантичного договору (НАТО) в 1999 р. разом з Чехією та Угорщиною. Поляки тоді проголосували за вступ до Європейського Союзу в ході референдуму в червні 2003-го, ставши повноправним членом 1 травня 2004 р. Польща приєдналася до Шенгенської зони в 2007 р., внаслідок чого кордони країни з іншими державами-членами ЄС було демонтовано, що дозволило повну свободу пересування в межах більшості країн ЄС. У той же час східний кордон Польщі в даний час включає зовнішню межу ЄС з Білоруссю, Росією та Україною. Ця межа призвела частково до виникнення терміну «Фортеця Європа» з посиланням на «неможливість» в'їзду до ЄС для громадян колишнього Радянського Союзу.

Польща — демократична країна на чолі з президентом, головним законом якої є Конституція 1997 р. Центральна урядова структура — Рада міністрів на чолі з прем'єр-міністром. Президент призначає кабінет відповідно до пропозицій прем'єр-міністра, який, як правило, представник від коаліції більшості в Сеймі. Президент обирається загальним голосуванням кожні п'ять років. Коморовський замінив президента Леха Качиньського після смерті останнього в авіакатастрофі 10 квітня 2010 р. Прем'єр-міністр Дональд Туск призначений в 2007 р. після того, коли його партія «Громадянська платформа» домоглася значних успіхів на парламентських виборах. У 2011 р. Туск був переобраний.

Польські виборці обирають двопалатний парламент, що складається з 460 депутатів нижньої палати (Сейму) і 100 членів Сенату (Сенат). Сейм обирається за пропорційним представництвом відповідно до методу д'Ондта, метод, аналогічний тому, який використовується у багатьох парламентських політичних системах.

За винятком партій етнічних меншин тільки кандидати політичних партій, що отримали не менше 5 % від загальнонаціонального голосування, можуть увійти до Сейму. У разі потреби члени Сейму та Сенату на спільному засіданні формують Національні Збори (). Національні Збори формуються в трьох випадках: коли новий президент складає присягу, коли існує обвинувальний висновок щодо Президента республіки, який вноситься до Державного трибуналу (), коли постійна непрацездатність президента заважають йому здійснювати свої обов'язки через стан здоров'я. На сьогодні реальним був тільки перший приклад.

Судова влада відіграє важливу роль у процесі прийняття рішень. До її основних інститутів належать: Верховний суд Польщі, Вищий адміністративний суд Польщі, Конституційний трибунал Польщі та Державний трибунал Польщі. На схвалення Сенату Сейм також призначає омбудсмена або уповноваженого із захисту громадянських прав () на п'ятирічний термін. Омбудсмен зобов'язаний захищати дотримання і реалізацію прав і свобод громадян та мешканців Польщі, законів і принципів суспільного життя і соціальної справедливості.

Членство в міжнародних організаціях: ООН, НАТО, ОБСЄ, Організація економічного співробітництва та розвитку, СОТ, МВФ, Європейський Інвестиційний Банк, ЄС, МБРР, ЄБРР, Рада Балтійських Держав, Європейська Асоціація Вільної Торгівлі, Центрально-Європейське Об'єднання Вільної Торгівлі (CEFTA), ЮНЕСКО, ЮНІСЕФ, ВООЗ, ЦЄІ.

Уряд (Сейм):

Опозиція (Сейм):

Уряд (Сенат):

Опозиція (Сенат):

Польща має збройні сили загальною чисельністю 120 000 чоловік, що комплектуються відповідно до стандартів НАТО на професійній основі (загальна військова повинність відсутня). Польська військова історія налічує близько 1000 років, оскільки від часу формування польської державності в 10-му столітті армія завжди займала вагоме положення в її існуванні. Польське військо мало тісні контакти з українським козацтвом у XV—XVIII століттях, коли українські землі були в складі Речі Посполитої. Тісними були подальші українсько-польські контакти в 20 столітті, що нерідко мали відверто конфліктний характер, як і в минулому. Після Другої світової Польща увійшла в радянську зону впливу в Європі. Після розпаду СРСР польська армія почала перебудову відповідно до західних стандартів, проте навіть сьогодні значну частину польського арсеналу складає радянська техніка (танки Т-72 та його польська модернізація ПТ-91, бойові машини піхоти БМП-1, бронемашини БРДМ-2, винищувачі МіГ-29, бомбардувальники Су-17 тощо). Також закуплені сучасні зразки озброєння НАТО: винищувачі Ф-16, танки Леопард 2 та інші.

Складається із 16 воєводств (). Воєводства, в свою чергу, поділяються на 308 повітів (), які розділено на 2489 гмін (), включно з 65 містами, що мають статус міських повітів. (Новий адміністративний розподіл введено 1 січня 1999 р.).

Християнство в країні почало поширюватись із другої половини Х ст. Переважна кількість вірян — римо-католики. Також є греко-католики (понад 200 тис.) і невелика група вірмено-католиків.

Існують церкви, що відділилися від Римо-Католицької Церкви: Старокатолицька церква маріавітів (25 тис.) та Католицька церква маріавітів (4 тис.). Польська православна церква за числом вірян посідає 2-е місце (близько 500 тис.). В окремих мазурських і білостоцьких селах живуть старообрядці (пилипони, філіпони), предки яких емігрували сюди в XVII ст. із Росії, рятуючись від релігійних переслідувань.

Є також представники протестантських течій і сект:

Із нехристиян у країні є найбільш представлені караїми, мусульмани та юдеї.

Офіційно у Польщі проживає 1,5 мільйона українців. За неофіційними даними, їх загалом більше ніж 1,7 млн осіб. Вони становлять тут національну меншину, предки якої споконвіку проживали в історичних областях Бойківщини, Лемківщини, Підляшшя, Холмщини, Надсяння. 1947 року комуністична влада провела акцію «Вісла». Основна маса українського населення ще й досі живе розсіяно на західних і особливо північних територіях — в  та інших воєводствах. Українці Польщі дбають про свої національні корені. Тут діють українські громадські організації, видається газета «Наше слово», українознавчі факультети у вищих навчальних закладах. Основна частина українського населення, 5—10 тис. українців, живе у Варшаві, близько 3 тис. — у Кракові.

Польща та Україна уже багато років поспіль пов'язані між собою двосторонніми стосунками. У жовтні 1918 році до Києва прибув Станіслав Ванькович у ранзі надзвичайного посла і повноважного міністра Польщі при гетьмані Павлу Скоропадському (Українська держава). Він мав повноваження від Регентської ради Королівства Польського, щодо встановлення дипломатичних відносин між Польщею та Україною. Рада Міністрів Української Держави, зі свого боку, ухвалила постанову про створення з 20 жовтня 1918 р. у Варшаві посольства 2-го розряду на чолі з членом ради МЗС Олександром Карпинським. 2 грудня 1991 року Республіка Польща першою серед зарубіжних країн визнала державну незалежність України. 4 січня наступного року між двома країнами були встановлені дипломатичні відносини на рівні посольств.

Із 2014 року українські заробітчани стали становити все більшу частину робочої сили Польщі. Станом на 2020 рік у Польщі перебувало близько 1,5 млн українців, а взагалі за рік на тимчасові роботи до Польщі виїжджали до 2 млн українців. Постійно ж мешкає у Польщі лише 200 000 українців.

Польща — індустріально-аграрна країна. За даними Світового Банку, станом на 2018 рік: ВВП — $ 585,7 млрд. Темп зростання ВВП — 5,1 %. ВВП на душу населення — $ 15,477. 

Прямі іноземні інвестиції — $ 3,9 млрд. Імпортом є нафта і нафтопродукти, прокат чорних металів і сталь, залізняк, металообробні верстати, пшениця, бавовна — $ 34,3 млрд (г. ч. Німеччина — 19,0 %; Італія — 7,9 %; Франція — 6,5 %; Росія — 5,4 %; Велика Британія — 4,7 %).

Експортом є паливо, сировина і напівфабрикати, верстати і машини, промислове і транспортне обладнання, одяг і господарські товари — $ 28,6 млрд (г. ч. Німеччина — 36,0 %; Італія — 5,8 %; Росія — 5,6 %; Нідерланди — 4,7 %; Франція — 4,6 %).

Із 2014 року все більш вагомим фактором росту польської економіки (після значного фінансування з боку ЄС, передовсім Німеччини) є українські заробітчани. Так, за оцінками Нацбанку Польщі, українські кадри забезпечують 0,3—0,9 % зростання ВВП.

Див. також: Корисні копалини Польщі, Історія освоєння мінеральних ресурсів Польщі, Гірнича промисловість Польщі.

Промисловість Польщі є основною галуззю господарства. Основні галузі промисловості — машинобудування, металургійна, гірнича (вугільна, сірчана тощо), хімічна, суднобудування, харчова, текстильна та легка промисловість.

Значна частка економічного потенціалу країни базується на переробці мінеральної сировини. Переважають галузі важкої промисловості. Провідну роль відіграють машинобудування, чорна та кольорова металургія, хімічна промисловість. Також добре розвинені текстильна та швейна промисловість. У паливній промисловості головною галуззю є вугільна. В електроенергетиці провідну роль відіграють теплові електростанції. Чорна металургія працює на власному коксівному вугіллі та переважно імпортних рудах. Кольорова металургія з власної сировини виплавляє мідь, свинець і цинк; з імпортованої — алюміній. У Верхній Сілезії переважає металомістке важке та залізничне машинобудування. Хімічна промисловість Польщі спеціалізується на виробництві різноманітних мінеральних добрив, соди, полімерів, парфумів, ліків, фотохімії. Текстильна промисловість країни виробляє переважно бавовняні тканини. Швейна промисловість працює на експорт.

Транспорт: залізничний, автомобільний, морський, трубопровідний, повітряний. Лише у трьох містах Польщі їздять тролейбуси: у Любліні, Тихи та Гдині.

Головні морські порти: Щецин, Свіноуйсьце, Гданськ, Гдиня. 1997 року було перевезено 386 млн т вантажів, з них залізницями — 224 млн, автомобільним транспортом — 96 млн, трубопровідним — 34 млн, морським — 24 млн, річковим — 8 млн т.

Міжнародні аеропорти в Польщі:

Культура Польщі має прадавню історію з моменту її зародження. Ранні її періоди (епоха бронзи) пов'язують з так званою Лужицькою культурою. Доля Лужицької культури, з якою історики співвідносять виокремлення праслов'ян від інших індоєвропейських народів, досі залишається предметом дискусій. Вона знала піднесення і спади. Після 500 року до нашої ери Лужицька культура перебувала в занепаді, викликаному, як вважають, кліматичними умовами, зокрема різким похолоданням. Скорочується виробництво металів і кераміки, знижується їхня якість. Скрутні умови життя змушують людей залишати місця постійного проживання, що викликає загострення міжплемінних конфліктів. Наприкінці І тисячоліття до нашої ери все ж таки настає період деякої стабільності. Лужицьку культуру заступають дві нові археологічні культури — Оксивська і Пшеворська. Перші п'ять століть нашої ери характеризуються істориками як період римських впливів. За цей час відновлюються виробництво заліза, ремесла, землеробство. Етнічне населення переважно складається зі слов'янських племен (90 %), які заведено називати пра-польськими. В основі духовної культури — загальнослов'янські язичницькі уявлення. Польська державність, що формувалася протягом попереднього часу, в IX—X століттях постає у дедалі більшій своїй визначеності. У другій половині X століття держава першої династії П'ястів була досить розвиненою військово-адміністративною машиною.

Щодо культури тих перших століть державності Польщі, то це був час зближення з латинською культурою Заходу і його безпосереднього впливу. Польське суспільство водночас зі збереженням пам'яті про власні традиції самоусвідомлення себе як етносу запозичує досвід християнізації усіх ланок життя. Культура, релігія в її християнсько-католицькому варіанті й держава стають нерозривними. Характер прийняття християнства Польщею значною мірою зумовлений політичними обставинами, зокрема експансією найближчого й найвпливовішого сусіда — Німеччини. Німецька політико-релігійна експансія змушує Мешка І шукати союзників в особі чеських правителів і стати врівень у політичному й дипломатичному відношенні зі Священною Римською імперією. Союз із Чехією був підкріплений шлюбом із чеською княжною Дубравою, що супроводжувався хрещенням самого Мешка І і його найближчого оточення. Історики гадають, що, можливо, сам акт хрещення мав місце не в Польщі, а в Баварії.

Одночасно з утвердженням християнства, створенням літературних пам'яток релігійного та світського характеру, започаткуванням шкіл і першими спробами історичних трактувань давніх часів Польщі носієм культури тих перших століть державності були архітектура й містобудування, передусім у центрах резиденції монарха, ремісництва й торгівлі. Польська архітектура XI—XII століть — це переважно церковні споруди романського стилю з відчутними впливами західних взірців. Залишилися також певні традиції будівництва княжих замків. Історики польської архітектури виокремлюють збудовані в романському стилі (чи перебудовані) собори в Гнєзно, Познані, Кракові, Плоцьку. Були зведені монастирські храми в Тинці, Крушвиці, церква Святого Антонія в Кракові, храм у Стшельно. Найвизначнішою пам'яткою мистецтва цієї епохи вчені вважають бронзові двері Гнєзненського кафедрального собору (друга половина XII ст.), прикрашені 18 скульптурними сценами із життя Святого Войцеха. За традицією середньовічної рукописної літератури слов'ян запроваджувалася книжна мініатюра.

XIII століття ознаменувалося не лише утворенням шкіл при міських храмах, де можна було навчатися мінімальної грамоти (читати, писати), ознайомитися з вільними мистецтвами, а й шкіл при єпископських кафедрах найбільших міст, де здобували освіту вищого рівня. А це, у свою чергу, давало змогу здобувати освіту в університетах Італії і Франції.

Важливою подією в історії польської культури цього часу стало заснування Краківського університету (1364 р.), одного з найдавніших закладів вищої освіти й науки. Його завдання передусім полягало в підготовці людей для державної служби, тому спочатку не було теологічного факультету, перевага надавалася факультетові права, який складався з восьми кафедр. Наприкінці XIV століття папською буллою було санкціоновано створення в Кракові теологічного факультету. Ця обставина продиктована потребами підготовки еліти духівництва і сприяння християнізації Литви, яка на той час вже входила до складу польської держави. Сам Краківський університет був реорганізований за паризьким зразком (корпорацію відтоді утворювали професори, а не студенти, як це було раніше).

У шкільній системі освіти при єпископських кафедрах і містах запроваджувалося викладання наук не лише тривіуму (граматика, діалектика, риторика), а і квадриріуму (арифметика, геометрія, астрономія, музика). Базовий рівень системи освіти також становили парафіяльні школи в межах тривіуму. У XV столітті їх налічувалося близько 3000. Більшого поширення набували поїздки задля навчання до інших країн, особливо — Італії.

Великою ученістю славилися домініканці. XIII—XV століття були пройняті духом здобування знань, завдяки чому сформувалася інтелектуальна еліта. Мовою вченості та освіти залишалася латина. XVI століття принесло Польщі значні культурно-політичні досягнення, що великою мірою позначилося на об'єднавчих тенденціях польської нації. Розширення володінь та проведення реформи сприяли піднесенню всіх царин життя в Польщі.

У XVIII столітті Варшава (Мазовія ще в XIV ст. була васалом Польщі) стає столицею Речі Посполитої, яка починає відігравати важливу культурно-економічну роль. «Над містом, — як описують польські історики, — панував піднесений на віслинському схилі готичний замок — резиденція мазовецьких князів, а згодом польських королів. Неподалік височів костел Святого Яна, а навколо ратуші, поблизу ринку, постали переважно кам'яні будівлі мешканців міста. Старе Място (старе місто), як уже тоді називали цю частину міста, було оточене подвійним кільцем стін і глибоким ровом. Поруч зводилося так зване Нове Място (нове місто) — центр торгівлі і промисловості, де розташувалися численні пивоварні, зерносховища і млини. У торгові дні до Варшави з'їжджались іноземні купці, привозячи прянощі, вина, шовкові тканини, предмети розкошів, купуючи деревину, хліб і хутра». Формувався знаменитий центр — архітектурний ансамбль Варшави.

Польська культура дійсно досягла загальноєвропейських вершин. Згадаймо хоча б Вавельський королівський замок з його збереженням і колекціонуванням (започаткованим королем Сиґизмундом Августом) духовних скарбів; великі наукові досягнення, серед яких передусім трактат Міколая Коперника «Про обертання небесних сфер» (1543 р.); Климента Яницького (1516—1543 pp.), якого увінчали в Римі лавровим вінком як найкращого латинського поета. До цієї ж епохи Ренесансу, яку називають «золотим віком» польської історії і культури, належить творчість поета Яна Кохановського (1530—1584 pp.), який підніс на новий рівень розвиток національної мови. Серед його ліричних творів — «Елегії», «Пісні», «Фрашки», «Трени». Кохановський — автор кількох поем, драматичних творів.

Найбільш відомі музиканти: Фридерик Шопен, Кароль Шимановський, Кшиштоф Пендерецький, Збігнев Прайснер, Войцех Кіляр, Ігнацій Ян Падеревський, Генрик Венявський, Кшиштоф Комеда, Анджей Пануфнік, Станіслав Монюшко, Ян Качмарек, Вітольд Лютославський, Генрик Миколай Гурецький.

Сьогодні Польща має дуже активну музичну сцену, джаз і метал особливо популярні серед сучасного населення. Польські джазові музиканти, як-от Кшиштоф Комеда, створили унікальний стиль, який був найвідомішим у 1960-х і 1970-х роках і продовжує користуватися популярністю донині. Після падіння комунізму по всій Європі Польща стала головним місцем проведення масштабних музичних фестивалів, серед яких головний фестиваль Open'er, фестиваль Opole та фестиваль Sopot.

Всесвітньо відомі польські діячі кіно: Єжи Антчак, Єжи Гоффман, Єжи Кавалерович, Кшиштоф Кесльовський, Агнешка Голланд, Казімеж Куц, Юліуш Махульський, Роман Полянський, Єжи Штур, Анджей Вайда, Павел Павліковський, Кшиштоф Зануссі.

Проводяться фестивалі: Краківський кінофестиваль, кінофестиваль у Гдині та Катовіце.

Засоби масової інформації представлені наймасовішими телеканалами групи Telewizja Polska: TVP1, TVP2, TVP Info, TVP Polonia, TVP Kultura, TVP Historia, TVP Sport, Biełsat TV i TVP HD, TVP Seriale, TVP Rozrywka, TVP1 HD та TVP2 HD. Головні приватні телеканали: TVN, Polsat, Polonia 1, Tele 5, Canal+ Polska, Телебачення Trwam, Telewizja Republika, TV4, TV Puls, Superstacja, MTV Polska, 4fun.tv, Discovery Channel та TVS.

Найпопулярнішими радіостанціями є Polskie Radio: Jedynka, Dwójka, Trójka, Czwórka.

Наймасовіші щоденні газети: «Fakt», «Super Express», «Gazeta Wyborcza», «Rzeczpospolita», «Dziennik Gazeta Prawna», «Przegląd Sportowy», «Gazeta Polska Codziennie», «Tygodnik Angora», «Gość Niedzielny», «Polityka», «Newsweek Polska», «Sieci Prawdy», «Do Rzeczy», «Gazeta Polska».

У інтернеті лідирують портали Wirtualna Polska (WP), Onet.pl, Gazeta.pl, Interia.pl, Facebook, Twitter та Snapchat.

Міністерство національної освіти Польщі довело, що при королі Станіславі в 1773 році в Польщі існувало перше міністерство освіти в світі, і ці традиції продовжуються.

Початкова школа розділена на 2 цикли по 3 роки. Середня школа містить у собі нижчий щабель середньої освіти і завершує базову освіту. Вона триває 3 роки. Досліджувані предмети: польська мова, історія, громадянська освіта, дві іноземні мови, математика, фізика і астрономія, хімія, біологія, географія, живопис/музика, технологія, інформаційні технології, фізичне навчання, релігієзнавство або етика.

Вища освіта в Польщі відповідно до Закону від 27 липня 2005 року «Про вищу освіту» ділиться на бакалаврат (перший ступінь, перший цикл освіти) і магістратуру (другий цикл освіти). Навчання в магістратурі в цілому (разом з проходженням програм бакалаврату) має тривати 5—6 років. Після завершення магістратури магістри можуть продовжити навчання в докторантурі. Захист дисертації на цьому рівні знаменується присвоєнням ступеня доктора філософії (PhD). Після цього доктор може пройти процедуру габілітації на здобуття наукового ступеня Doctor Habilitat.

У Польщі існує 457 навчальних закладів. У їх числі 131 державний виш і 326 недержавних. Всього в Польщі навчаються приблизно 2 мільйони студентів, є 43 університети. З них 41 державний (18 класичних, 23 технічних і профільних), 1 недержавний, 2 університети Католицької церкви.

Багато видів спорту культивуються в Польщі, водночас дуже популярними є: футбол (найпопулярнішим видом спорту в країні, з багатою історією міжнародних виступів), легка атлетика, баскетбол, бокс, стрибки з трампліна, фехтування, гандбол, хокей, плавання, волейбол, спідвей і важка атлетика.

Золота ера польського футболу сталася, починаючи з 70-х і тривала до початку 80-х років XX століття, коли польська національна футбольна команда досягала своїх найкращих результатів у різних змаганнях. На Кубку світу з футболу здобувала 3-е місце в 1974 і 1982 роках, та виграла золоту медаль у футбольному турнірі на літніх Олімпійських іграх 1972 року, а також завоювала дві срібні медалі в 1976 і 1992 роках. Польща разом з Україною, добилася проведення Чемпіонату Європи з футболу в 2012 році, який пройшов на стадіонах Варшави, Познаня, Ґданська, Вроцлава. Найпопулярніші футбольні клуби країни — Рух (Хожув), Гурнік (Забже), Вісла (Краків), Легія (Варшава), Лех (Познань), Шльонськ (Вроцлав).

Збірна Польщі з волейболу займає 5 місце в світовому рейтингу, а волейбольна команда жінок займає 10 місце. Маріуш Пудзяновський (Mariusz Pudzianowski) є досить успішним силовиком у світі, здобувши найбільшу кількість титулів в «World's Strongest Man», за будь-який іншого його конкурента у світі, виборовши в 2008 році його уже вп'яте. Перший польський водій на Формулі 1, Роберт Кубіца — приніс полякам здобутки в найпрестижніших автозмаганнях у світі. Польська команда є «законодавцем мод» мотоперегонах, зокрема, в спідвеї, а Томаш Голлоб — найуспішніший мотовершник у світі. Національна команда спідвею є однією з фаворитів у міжнародному спідвеї, здобуваючи чисельні перемоги та нагороди, відомі також ще спідвеїсти Ярослав Хампель, Януш Колодзей і Вєслав Яґусь, а найтитулованіші спідвейні клуби «Унія» Лешно, «Сталь» Гожув, «РКМ Рибнік», «Полонія» Бидгощ.

Іншою популярною грою в Польщі є баскетбол (поляки звуть — кошиківка), завдяки перемозі на чемпіонаті Європи в 2003 і 2005 роках національної жіночої збірної, так звана «Złotka» добилася віцечемпіонства й на світовому форумі у 2006 році. Баскетбол все більше здобуває популярності в країні, хоч національна команда чоловіків ще не має таких перемог, та й у польська ліга ще не найвищому рівні. В останні роки набули популярності зимові види спорту: в стрибках з трампліна значних успіхів добився Адам Малиш, відомі своїми досягненнями біатлоністи Магдалена Гвіздон та Томаш Сікора. З 2000 років на провідні ролі в світовому гандболі виходять польські національні команди чоловіків та жінок, які перебувають у призерах багатьох турнірів, а також прийшли успіхи й до польської національної команди плавців, особливо відзначилася Отілія Єджейчак.

Польські гори ідеальне місце для піших прогулянок, катання на лижах і на гірських велосипедах — залучають мільйони туристів щороку в усьому світі. Балтійські пляжі і курорти популярні місця для риболовлі, каное, байдарки і відомі своїм широким спектром інших водно-тематичний спортивних дисциплін.




#Article 120: Молдова (3116 words)


Молдо́ва (), офіційна назва — Респу́бліка Молдо́ва () — держава у Східній Європі без виходу до моря. На півночі, сході й півдні межує з Україною, на заході — з Румунією. Столиця — місто Кишинів. Площа країни — 33 843 км² (135 місце у світі). Адміністративно поділяється на 39 одиниць першого рівня: 32 райони, 5 муніципіїв та 2 автономні утворення — Гагаузію та Придністров’я.

Більша частина молдавської території входила до складу Молдавського князівства з XIV століття до 1812 року, коли вона була відділена Османською імперією (до якої Молдавія була васальною державою) до Російської імперії і стала називатися Бессарабією. У 1856 році Південну Бессарабію було повернуто до Молдавії, яка через три роки об'єдналася з Волощиною, щоб утворити Румунію, але російське панування над регіоном було відновлено у 1878 р. Під час російської революції 1917 року Бессарабія ненадовго стала автономною державою у складі Російської Республіки, відомої, як Молдавська Демократична Республіка. У лютому 1918 р. Молдавська Демократична Республіка проголосила незалежність, а пізніше того ж року об'єдналася з Румунією після голосування своїх парламентів. Це рішення було оскаржене Радянською Росією, яка у 1924 році у складі Української РСР створила Молдавську Автономну Радянську Соціалістичну Республіку (МАРСР) на частково населених Молдавією територіях на схід від Бессарабії. У 1940 р. внаслідок пакту Молотова — Ріббентропа Румунія була змушена передати Бессарабію Радянському Союзові, що призвело до створення Молдавської Радянської Соціалістичної Республіки (МРСР), яка включала більшу частину Бессарабії та найзахіднішу смугу колишньої МАРСР (на схід від Дністра).

Румунський історик Богдан Петричейку-Гашдеу, пов'язав назву річки Молдова з Мулде, річкою в Саксонії, та Молдау, німецькою назвою чеської річки Влтава. Він доводив занесення назви річки ґотами, у ґотській мові яких слово «мулда» означає «прах», «пил». На додачу, в Румунії є інша річка, яка має назву від цього кореня, але вже зі слов'янських мов — Прахова, що походить від слова «прах» і має тотожне значення з ґотським «мулда». 

Румунський мовознавець Йоргу Йордан вважав, що слово походить від «молід» — смерека, але  втрату «і» важко пояснити на основі фонетики румунської мови.

Від XIV ст. в українській мові Молодову традиційно називали Молдавою, Молдавією, або Молдавською землею. З кінця 1980-х країну стали називати на румунський лад.

Див. також: Географія Молдови, Геологія Молдови, Гідрогеологія Молдови, Сейсмічність Молдови, Список ссавців Молдови.

Країна розташована на південному сході Європи між 26 й 30 градусами східної довготи і 45 й 48 градусами північної широти. На півночі, сході й півдні межує з Україною, на заході — з Румунією. Площа країни — 33 843 км² (136 місце у світі). Найбільша довжина території з півночі на південь — 350 км, а із заходу на схід — 150 км, на півдні відстань між західним і східним кордоном скорочується до 20-50 км.

Рельєф Молдови — рівнина з численними пагорбами, розчленована балками та річками. Молдова займає південно-західну частину Східно-Європейської рівнини, західну околицю Причорноморської низовини, а на північному сході відроги Подільської височини. Середня висота 147 м, максимальна — до 430 м (гори Баланешти). У межах Молдови виділяються Молдовське плато, Північно-Молдовська, Південно-Молдовська та Нижньодністровська рівнина, Придністровська й Тігецька височини. Плато й рівнини Молдови мають м'якохвилясту поверхню, густо розчленовану річковими долинами й балками. Височини видовжені в субмеридіональному напрямі, інтенсивно розчленовані.

Найбільш піднесена і розчленована частина Центральномолдавської височини — Кодри — займає 14,5 % площі Молдови. У межах Кодр вертикальне розчленування рельєфу становить 200—300 м.

Головні річки — Дністер (з притоками Старий Реут, Бик, Ботна, Кам'янка та інші) і Прут (з притоками Чугур, Ларга, та інші). Багато заплавних озер. Водосховища.

Клімат Молдови помірно континентальний. Середні температури січня на півночі −5°C, на півдні −3 °C, липня відповідно 19 і 22 °C.
Опадів від 400 мм на півдні до 560 мм на півночі на рік.

У другій половині XIII — першій половині XIV століття південно-східна частина Дністровсько-Карпатських земель належала до складу Золотої Орди. Райони карпатських передгір'їв безпосередньо не належали до володінь Орди, але перебували у васальній залежності від неї.
У XIV столітті Золота Орда почала занепадати. У середині 1340-х угорці розгромили золотоординське військо. Землі в басейні річки Молдова опинилися під владою угорських королів. На цій території утворилося Молдовське князівство — спочатку як васальне князівство Угорського королівства.

Першим намісником Молдови (бл. 1351–1353) був Драгош, волоський воєвода з Мармарощини, з ім'ям якого пов'язують виникнення Молдовського князівства. Після Драгоша Молдовою керували його сини — Сас (1354–1358) і Балк (1359).

У 1359, внаслідок повстання проти угорського панування, князівство стало незалежним. Першим правителем незалежного Молдовського князівства став Богдан I (1359–1365), який до того був воєводою в Марамуреші та васалом угорського короля.

Невдовзі після цього у татар було відвойовано межиріччя Прута і Дністра.

Роман I Мушат (1392—1394) відсуває кордони на півдні до гирла Дунаю і Чорного моря; південна частина території між Лозиною і Дністром, названа Бессарабією за ім'ям першого її власника — представника династії Басарабів з Волощини, разом з фортецями Килія і Четатя Албе потрапляє до природних кордонів історичної Молдови. Сам Роман I гордо називав себе великим господарем, єдиним владикою Землі Молдови від гір до моря.

У 1400 році до князівства була включені і фортеця Білгород (сучасний Білгород-Дністровський). Східним кордоном князівства була річка Дністер. Західний кордон проходив по вершинах Карпатських гір, південний — по Чорному морю, річкам Дунай, Серет и Мілків. На півночі природного кордону не було, Покуття довший час було спірною територією, через яку велись війни Молдовське князівство й Польща.

Таким чином, історична Молдова охоплювала територію між Східними Карпатами (лісистими Карпатами), Дністром, Чорним морем і Дунаєм. Те, що Молдова знаходилася на перетині інтересів Австрії, Росії і Туреччини, які змагалися за першість у Південно-Східній Європі, значною мірою пояснює подальші територіальні захоплення великих імперських держав.

Попри перемоги, здобуті над турецькими і татарськими, угорськими і польськими полчищами, що нападали одне за одним на Молдову, Стефан III Великий (Штефан чел Маре), національний герой Молдови, змушений був зрештою поступитися султану Баязіду II влітку 1484 р. південною частиною Молдови — Бессарабією — разом з Килією і Четатя Албе.
 
У 1513, через кілька років після смерті Стефана III, Молдова змушена прийняти режим отоманського сюзеренітету. Цей режим був закріплений серією двосторонніх договорів, що передбачали взаємні зобов'язання і якими Молдова визнавалася не завойованою силою зброї, а такою, яка «підкорилася» туркам. Так, замість того, щоб виплачувати султану данину, Молдова мала право жити за власними законами, проводити власну зовнішню політику, обирати власного господаря, використовувати молдовську мову в школі і церкві, а Отоманська імперія зобов'язувалася захищати цілісність Молдови.

З цього моменту і до 1711 р. (останнє антиосманське повстання Кантемира) господарі Молдови, проте, як і Волощини, намагаються звільнитися від сюзеренітету Порти і повернути незалежність як військовим, так і дипломатичним шляхом.

У травні 1600 р. господар Волощини (Мунтенії) Михайло Хоробрий (Міхай Вітязул) також на короткий час стає господарем Молдови, об’єднавши таким чином три князівства: Волощину, Трансильванію і Молдову.

У договорі, підписаному в Москві 7 травня 1654 р. господарем Молдови Георге Штефаном і великим князем московським Олексієм Михайловичем, Росія зобов’язувалася «шанувати честь і порядки Молдови… тобто жодним чином не втручатися у політику й управління», відвоювати фортеці Четатя Албе, Тігина і Килію разом з регіоном Буджака, які були захоплені і безпосередньо управлялися Високою Портою, і «повернути їх Молдовському князівству назавжди».

Наприкінці XVIII століття в результаті російсько-турецької війни до Російської імперії відійшло лівобережжя Дністра, в 1812 році — землі між Дністром і Прутом.

У 1918 Молдовська Демократична Республіка була включена до складу Королівства Румунія. З 1924 по 1940 існувала Молдавська Автономна Радянська Соціалістична Республіка (Молдавська АРСР) у складі Української СРР. У 1940 Королівство Румунія поступилося Бессарабією СРСР. Бессарабія після деяких змін кордонів була перетворена в Молдавську Радянську Соціалістичну Республіку (МРСР).

У 1989 почалися націоналістичні виступи в столиці, вимоги надання молдовській мові статусу державної, етнічні тертя між молдованами з одного боку і росіянами та українцями з іншого. В 1990 році був оголошений економічний і політичний суверенітет. 27 серпня 1991 прийнята декларація незалежності Республіки Молдова, в якій Молдова проголошувалась суверенною державою зі столицею в Кишиневі. У 1992 прийнята в ООН.

Молдова є унітарною парламентською республікою. Це записано в конституції країни, яку було прийнято 29 липня 1994 з наступними змінами, внесеними 19 липня 1996 і 5 червня 2000. Також згідно з нею Молдова є нейтральною державою. На чолі держави є президент, який обирається на засадах прямого рівного виборчого права шляхом таємного голосування на строк 4 роки.

До 2016 року президента обирали в парламенті. Після парламентських виборів у квітні 2009 депутати з двох спроб не змогли обрати президента — комуністичній коаліції забракло 1 голосу, а після дострокових виборів у липні вже ліберально-демократичній коаліції не вистачило голосів. Таким чином, восени 2010 в країні відбулися ще одні дострокові парламентські вибори.

З 11 вересня 2009 до обрання президента виконувачем його обов'язків є спікер парламенту Міхай Гімпу. Після позачергових виборів 2010 до березня 2012 виконувачем обов'язків президента був лідер Демократичної партії Маріан Лупу. 16 березня 2012 президентом Молдови обраний Ніколае Тімофті.

Молдова входить до таких міжнародних організацій ОБСЄ (з 30 січня 1992), ООН (з 2 березня 1992), МБРР, МВФ, СОТ, ЦЄІ, СНД.

Стаття 11 Конституції Молдови говорить:
 Республіка Молдова проголошує свій постійний нейтралітет. Республіка Молдова не допускає розміщення на своїй території збройних сил інших держав. 

Таким чином оскільки нейтралітет Молдови закріплений в її конституції, у країни немає планів щодо вступу ні в НАТО, ні в ОДКБ.

Молдова поділяється на 39 адміністративних одиниць першого рівня: 32 райони, 5 муніципіїв та 2 автономні утворення — Гагаузія (Găgăuzia) та Придністров’я (Stînga Nistrului).

Загалом у Молдові 60 міст та 917 сіл.

Частину території країни займає невизнана самопроголошена республіка Придністров’я. Території, що перебувають під її контролем, офіційно входять до Автономного територіального утворення з особливим правовим статусом Придністров’я, що є однією з автономій.

Придністровська Молдавська Республіка — державне утворення в Східній Європі, незалежність якого проголошена 25 серпня 1991, але досі не визнана іншими державами. На заході ПМР межує з Молдовою по річці Дністер, на сході — з Україною. Згідно із законодавством Молдови, Придністров’я має статус Автономного територіального утворення з особливим правовим статусом.

Питання щодо статусу Придністров’я досі лишається актуальним. Міжнародна спільнота визнає регіон частиною Молдови, проте Молдова не має контролю над Придністров’ям. Водночас незалежність ПМР визнали інші самопроголошені республіки пострадянського простору — Абхазія, Південна Осетія та Нагірний Карабах.

Після розпаду СРСР дефіцит енергії, політична невизначеність, торговельні перешкоди і слабкий адміністративний потенціал спричинили зниження темпів розвитку економіки. В рамках амбітної економічної лібералізації Молдова ввела конвертовану валюту, лібералізувала ціни на все, припинила видавати пільгові кредити державним підприємствам, спираючись на стійку приватизацію землі, ліквідувала систему експортного контролю та лібералізувала процентні ставки. Уряд уклав угоди зі Світовим банком і Міжнародним валютним фондом для сприяння зростанню. Економіка відновлюється від занепаду наприкінці 90-х років. З 1999 р. ВВП (ПКС) мав стійке зростання наступним чином:

Молдова — аграрно-індустріальна країна. На частку промисловості припадає близько 60,0 %. У структурі споживання паливно-енергетичних ресурсів нафта, вугілля, природний газ і продукти їх переробки становлять близько 80 %. Основні галузі промисловості: харчова, сільськогосподарське машинобудування, хімічна, текстильна, деревообробна, металургійна. Транспорт: автомобільний, залізничний, річковий. Міжнародне летовище в Кишиневі.

Виробляється: вино, тютюн, консервовані продукти.

За даними [Index of Economic Freedom, The Heritage Foundation, U.S.A. 2001]: ВВП — $ 3,7 млрд. Темп зростання ВВП — (+7,3)%. ВВП на душу населення — $1500. Прямі закордонні інвестиції — $1,7 млрд (країна сподівається на їх збільшення до 2-2,5 млрд). Імпорт (нафта, природний газ, вугілля, машини, продовольство) — $ 2,9 млрд (г.ч. Росія — 20 %; Румунія — 15 %; Україна — 14 %; Німеччина — 11 %; Італія — 6 %). Експорт (сільськогосподарські продукти, насамперед вина і тютюн, тканини, машини і хімічна продукція) — $ 2,3 млрд (г.ч. Росія — 40 %; Румунія — 8 %; Німеччина — 7,8 %; Україна — 7,3 %; Італія — 5,5 %).

У 2004 році в Молдові був проведений Перепис населення. За результатами Перепису сукупна чисельність постійного населення Молдови (без підконтрольних ПМР територій) склала 3 383 332 осіб, у тому числі 1 305 655 осіб (або 38,6 %) міського та 2 077 677 осіб (або 61,4 %) сільського населення. До сукупної чисельності населення було включено й тимчасове відсутнє на території Молдови населення, чисельність якого склала 273 тисячі осіб.

Динаміка у порівнянні з переписом населення 1989 була негативною — чисельність населення за цей період зменшилася на 274 тисячі осіб. Скорочення населення було викликане зменшенням народжуваності та від’ємним сальдо міжнародної міграції населення. Характерною особливістю скорочення населення Молдови за цей період стало суттєве перевищення темпів зменшення населення міст над темпами зменшення сільського населення — ці показники склали відповідно 15,2 % та 1,9 %.

Серед адміністративних одиниць Молдови найбільш населеними виявилися муніципій Кишинів, в якому мешкали 712 тисяч осіб (21 % усього населення країни), автономне територіальне утворення Гагаузія (156 тисяч осіб) та муніципій Бєльці (128 тисяч). Населення понад 100 тисяч осіб також мали Кагульський, Гинчештський, Оргейський та Унґенський райони країни.

Результати Перепису визначили, що основною етнічною групою країни у 2004 році були молдовани, частка яких у сукупній чисельності населення Молдови сягнула 75,8 %, збільшившись у порівнянні з 1989 на 5,9 відсоткових пунктів. Частка найбільшої етнічної меншини країни — українців у сукупному населенні Молдови протягом 1989—2004 скоротилася з 11,3 % до 8,4 %, а росіян — з 9,8 % до 5,9 %. Натомість зростання відносної чисельності продемонстрували деякі інші етнічні меншини країни — насамперед гагаузи та румуни. Причому частка осіб, що ідентифікують себе румунами, зросла протягом 15 років між Переписами з 0,1 % до 2,2 %, що пояснюється насамперед політичними причинами та популяризацією ідеї належності молдовського народу до спільної румунської нації.

Українська меншина Молдови є другою за чисельністю національною групою країни після молдован, під час Перепису населення 2004 282,4 тисячі мешканців країни, тобто 8,4 % її населення вказали себе українцями. Найчисельніша в абсолютному відношенні українська громада (58,9 тисяч осіб) мешкала у муніципії Кишинів, українці становили 8,3 % населення столичного муніципію. У відносному вимірі найзначнішими були українські осередки в Окницькому районі (30,7 % населення), а також Бричанському районі (25,6 %), муніципії Бєльці (23,7 %) та Ришканському районі (22,5 %).

У Придністров’ї проживає 160 тис. українців за даними придністровського перепису населення-2004.

У Молдові є більш ніж 300 населених пунктів, у яких українське населення становить більшість, основна маса українського населення зосереджена в північних та східних регіонах Республіки.

Культура Молдови — культура Молдовського князівства, пізніше Бессарабії і Запрутської Молдови, Молдавської АРСР, Молдавської РСР, сучасної Республіки Молдова і невизнаної Придністровської Молдавської Республіки. Молдовська культура нерозривно пов’язана з народами що населяють Молдову (в першу чергу — з молдовським народом), з молдовською мовою та іншими мовами Молдови, знаходиться у взаємодії з культурами Румунії, України і Росії, а також інших сусідніх з Молдовою країн.

Культура Республіки Молдова представлена широкою палітрою творчої діяльності: література, театр, музика, образотворче мистецтво, архітектура, кінематографія, радіомовлення і телебачення, фотомистецтво, дизайн, цирк, народна творчість, архіви і бібліотеки, книговидавництво, наукові дослідження, культурний туризм та інші.

Академічну концертну діяльність забезпечують три концертні установи: Національна філармонія імені Сергія Лункевича (2 концертні зали, симфонічний оркестр, хорова капела, ансамбль народної музики); Органний Зал (камерний оркестр і камерний хор); Національний Палац (Концертна організація «Moldova-concert»: художні ансамблі народної музики і танців, легкої музики).

В Республіці Молдова 22 театральних установ: 18 драматичних театрів, Театр опери і балету, етнофольклорний театр і 2 лялькових театри. 17 театрів знаходяться в столиці країни і 5 в інших місцевостях. Головні з них успішно беруть участь у закордонних фестивалях, організовують міжнародні фестивалі, гастролюють у Франції, Італії, США, Росії, Японії, Китаї, Румунії та в інших країнах.

Термін «образотворче мистецтво», укорінений в Республіці Молдова, охоплює три жанру: живопис (монументальний і станковий), графіки (станкова, книжкова, плакатна, рекламна та ін.) і скульптура (пластика «en ronde-bosse», барельєф, високий рельєф, перспективний рельєф та ін). В останні роки в Молдові з’явилися: «відео-арт», «кінетична скульптура», «комп’ютерна графіка», «боді-арт», «перформанс» та інші.

Народне мистецтво представлено багатим розмаїттям жанрів, типів і пологів. Більшість з них належать до сфери «декоративних мистецтв»: кераміка, народний килим, традиційний одяг, обробка каменю й дерева, вироби зі шкіри, лози, обробка металів, народні іграшки та ін.

Виставкові зали: Виставковий центр імені Костянтина Бринкушь, Національний музей мистецтв Молдови, приватні виставкові галереї.

Фольклор в Республіці Молдова має в основі глибокі дако-латинські корені та представляє систему народних вірувань і звичаїв, з конкретним вираженням в музиці і танці, в усній поезії і прозі, міфології, ритуалах, народному театрі та ін. Дана культурна спадщина в цілісності свого прояву, становить велику, особливої цінності область національного мистецтва, є не тільки основою його культурної форми, але і продовжила розвиток у сучасну епоху, надаючи професійній культурі її етнічної оригінальності.

У Республіці Молдова збереглася, та має чимале поширення важлива культурна спадщина: археологічні ландшафти, житлові будинки, садиби, фортеці, монастирі і церкви, роботи монументального мистецтва, пам’ятники та технічні пристрої, будівельні ансамблі — площі, вулиці, квартали, села та міські центри або етнографічні зони з традиційною архітектурою.

В культурну спадщину входять 87 музеїв країни, 5 з яких і 7 філій входять у безпосереднє підпорядкування Міністерства культури і туризму, а 66 – органів місцевого публічного управління. Їх фонди містять близько 700 000 експонатів належать до національної і світової історії та культури.

Археологічна спадщина Республіки Молдова багата стародавніми художніми творами. Знайдені зразки скульптури ще періоду пізнього палеоліту. Кераміка культури «Кукутень-Трипілля» періоду енеоліту знайдена у багатьох місцевостях Республіки Молдова, володіє безперечною художньою цінністю, представляючи цілу міфологію в зображеннях.

В Республіці Молдова функціонують десятки етнокультурних асоціацій. 18 меншин — українці, росіяни, болгари, гагаузи, євреї, білоруси, поляки, німці, цигани, греки, литовці, вірмени, азербайджанці, татари, чуваші, італійці, корейці, узбеки — об’єднані у спільноти, товариства, об’єднання, центри, культурні фонди і т. д.

Згідно з принципом рівності й універсальності культурного законодавства, етнічні меншини мають можливість розвивати традиційну культуру, народну творчість. В Кишиневі працює Російський драматичний театр імені А. П. Чехова, в Чадир-Лунге (АТО) Гагаузія) Гагаузкий драматичний театр імені Михайла Чекира; в Тараклии — Театр болгар Бессарабії імені Олімпія Панова.

Молдовська музика має глибокі національні традиції. Для неї характерне використання таких народних музичних інструментів як най, флуер і ін. В останні десятиліття одержують розвиток сучасні музичні напрямки. У країні і за її межами стають відомими музичні рок-колективи «Zdob si Zdub» і «Гиндул Мицей», а також попспіваки Аура, Ріки Артезіану та ін. Клеопатра Стратан — дочка молдовського співака Павла Стратан, занесена в книгу рекордів Гіннеса як наймолодша естрадна співачка. Почала виступати на сцені в 2006 році у віці трьох років. Останніми роками Молдова активно бере участь в конкурсі європейської пісні — «Євробаченні». У 2005 році за Молдову виступала група «Zdob si Zdub», в 2006 — Наталія Гордієнко і Арсеніум.

Серед офіційних свят Молдови Новий рік, Різдво Христове, День незалежності Молдови, День національної мови. Відомим молдовським і румунським народним святом є Мерцішор (, від  — березень) — традиційне свято зустрічі весни, який наголошується 1 березня. Більшістю населення наголошується ряд православних свят, серед яких особливо широко Великдень, Батьківський день, Трійця. З радянського періоду збереглася традиція відзначати свята 23 лютого, 8 березня, 1 і 9 травня. З нових свят треба відзначити Національний день вина, що святкувався вперше в 2002 році.

Молдовська кухня — національна кухня Молдови. Молдова розташована в регіоні багатих природних можливостей, винограда, фруктів і різноманітних овочів, а також вівчарства і птахівництва, що обусловлює багатство і різноманітність національної кухні.

Молдовська кухня складалася під впливом грецької, турецької, балканської, західноєвропейської, а пізніше — української і російської кухонь, і проте вона відрізняється самобутністю.

У Молдові працюють такі заклади освіти:

Випускниками університетів стали:

З 1996 Республіка є повноцінним членом Франкофонії. Тож чільне місце серед іноземних мов посідає французька. У 2009/10 навчальному році серед школярів її вивчали 52 % як першу та 7 % як другу. Поступалася їй англійська з 48 % та 6 % відповідно, і німецька, якої загалом навчалися трохи більше за 3 %.

 




#Article 121: Білорусь (4884 words)


Білору́сь (, ), офіційна назва Респу́бліка Білору́сь (, ) — держава у Східній Європі без виходу до моря, що межує з Україною на півдні, Польщею на заході, Литвою та Латвією на півночі, а також РФ на півночі та сході. Столиця та найбільше місто — Мінськ. Більше 40 % території країни площею  км² покриті лісами. Основними галузями її економіки є сфера послуг і виробництво. Грошова одиниця — білору́ський ру́бель. До XX століття різні держави в різний час контролювали землі сучасної Білорусі, включаючи Полоцьке князівство (XI—XIV ст.), Велике князівство Литовське, Річ Посполиту та Російську імперію.

Після Російської революції 1917 року різні держави конкурували за легітимність під час громадянської війни, врешті-решт завершившись утворенням Білоруської Радянської Соціалістичної Республіки (БРСР), яка стала союзною республікою Радянського Союзу в 1922 році. Білорусь втратила майже половину своєї території Польщі після польсько-радянської війни (1919—1921). Значна частина кордонів Білорусі набула свого сучасного вигляду у 1939 році, коли деякі землі Польської республіки були реінтегровані до її складу після радянського вторгнення до Польщі та були доопрацьовані після Другої світової війни. Під час Другої світової війни військові дії спустошили Білорусь, яка втратила близько чверті її населення та половину своїх економічних ресурсів. У післявоєнні роки республіку реформували. У 1945 році Білоруська РСР стала членом-засновником ООН разом із Радянським Союзом та Українською РСР. Парламент країни оголосив державний суверенітет 27 липня 1990, а під час розпаду радянського союзу, Білорусь проголосила незалежність 25 серпня 1991 року. У 2000, Білорусь і Російська Федерація підписали договір про співпрацю, утворивши Союзну державу.

Олександр Лукашенко обіймає посаду першого президента країни з 1994 року. Західні журналісти часто називають Білорусь «останньою диктатурою Європи» завдяки самоописаному авторитарному стилю правління Лукашенка. Лукашенко продовжив низку політик радянських часів, зокрема державну власність великої частини економіки. Вибори за правління Лукашенка піддаються широкій критиці як несправедливі; і на думку багатьох країн та міжнародних організацій, політична опозиція в країні була жорстоко придушена. Білорусь також є єдиною країною в Європі, яка офіційно застосовує смертну кару. Рейтинг Білорусі в індексі демократії є найнижчим у Європі, а сама країна позначена, як «не вільна» організацією Фрідом хаус; «репресованою» в Індексі економічної свободи 2013—2014 років, та оцінена Індексом свободи преси, опублікованим Репортерами без кордонів, як найгірша країна за рівнем свободи преси в Європі, займаючи 157 місце серед 180 країн.

Понад 70 % з 9,49 мільйонів населення країни проживає у містах. Більше 80 % населення є етнічними білорусами, зі значними меншинами росіян, поляків та українців. З часу референдуму 1995 року в країні існують дві офіційні мови: білоруська та російська. Конституція Білорусі не декларує жодної офіційної релігії, хоча основною релігією в країні є східне православне християнство. Друга за поширеністю релігія, римо-католицизм, має набагато меншу кількість послідовників; щоправда, Білорусь святкує і православну, і католицьку версію Різдва та Пасхи як національні свята. Білорусь є членом Організації Об'єднаних Націй з моменту її заснування, Співдружності Незалежних Держав, Організації Договору про Колективну Безпеку, Євразійського економічного союзу та Руху неприєднання. Білорусь не виявила жодних прагнень до вступу до Європейського Союзу, та, тим не менш, підтримує двосторонні відносини з Союзом, а також бере участь у двох його проєктах: Східному партнерстві та Бакинській ініціативі.

Щодо назви сучасної Білорусі, термін «Біла Русь» вперше зафіксовано в XIII столітті та . Походження терміна остаточно не встановлено. Термін «Біла Русь» у писемних джерелах згадується польським хроністом XIV ст., канцлером коронним — Янком із Чарнкова у «Хроніці (що немає ні початку ні кінця у період із 1370—1384)».

З XIX століття термін «Белоруссия» стає широко вживаним для позначення земель, які відносяться до сучасних білоруських регіонів і витісняє відвічну назву «Литва». Зроблено це будо задля того, щоб литвини, тобто мешканці територій Литви у вузькому сенсі (етнічнобілоруські землі з нині литовськими містами Вільно та Ковно) втратили свою культуру та мову, а натомість перейшли на російську мову, а згодом і повністю русифікувалися. За часи з 1794 по 1864 роки на теренах сучасної Білорусі було три повстання за відродження Литви (стародавньої білоруської держави, яка була окупована Росією в результаті третього розподілу Речі Посполитої у 1795 році) та Речі Посполитої. Тому, аби забезпечити територіальну цілісність Російської Імперії, царський уряд із часу першого розподілу Речі Посполитої почав русифікувати литовські землі та нав'язувати свою назву «Біла Русь». Хоча все одно довгий час литвини не називали себе білорусами, продовжуючи називатися старожитною назвою «литвини».

Починаючи з XIX ст. — загальноприйнята назва всіх територій, які тодішня царська етнографія відносила до білоруських а також — у формі Білорусь — національна самоназва, прийнята ідеологами білоруського національного руху в 1890-х роках.

Держава розташована в Центрально-Східній Європі, територія країни простягається з півночі на південь на 545 км, а з заходу на схід — на 620 км. На півночі межує з Литвою (спільний кордон — 502 км), Латвією (141 км); на сході — з Росією (959 км); на півдні — з Україною (975 км); на заході — з Польщею (605 км).

Територія Білорусі розташована в західній частині Східноєвропейської платформи. У центральній і західній частині Білорусі розташована Білоруська антекліза зі глибиною залягання фундаменту до 100 м. Від центральної частини масиву відходять заглиблені структури — Мазурський, Вілейський, Бобруйський, Івацевський виступи. На півдні антекліза обмежена скидом, південніше якого розташована Брестська западина, що переходить на території Польщі в Підляську западину. Південну частину Білорусі займають Прип'ятський прогин, північна частина Українського щита, Поліська, Жлобінська сідловини, Брагінсько-Лоївська сідловина, частина Дніпровсько-Донецької западини. У північно-східній частині Білорусі та суміжних районах РФ виділені Оршанська западина (глибина залягання фундаменту 1400—1600 м), що складається з Вітебської та Могильовської мульд, розмежованих Центральнооршанським горстом. Від Могильовської мульди до Білоруської антеклізи простягається Червенський підземний виступ. Кристалічний фундамент складений архейськими (неманська, околовська серії), нижньопротерозойськими (житковицька серія) метаморфічними породами (ґнейсами, кристалічними сланцями, амфіболітами та інші), прорваними численними інтрузіями гранітів, діоритів, габро та іншими. З породами кристалічного фундаменту пов'язані родовища залізних руд, кольорових металів, рідкісних і розсіяних елементів. Осадовий чохол на території Білорусі представлений відкладами верхнього протерозою та фанерозою. До верхньопротерозойських порід приурочені прісні, мінеральні води, високомінералізовані розсоли. Відклади палеозою (пісковики, глини, алевроліти, карбонатні, сульфатні, галогенні породи) розвинені в Оршанській і Брестській западинах, Прип'ятському прогині, Білоруській антеклізі. До них належать родовища кам'яної та калійної солей, нафти та газу, горючих сланців, кам'яного вугілля, мінеральних вод. Мезозойські відклади (алевроліти, мергелі, пісковики, глини, вапняки) поширені в Прип'ятському прогині, Брестській западині. З ними пов'язані родовища крейди, бурого вугілля, фосфоритів. З кайнозойськими породами пов'язані родовища бурого вугілля, нерудних будівельних матеріалів, а також прісні води.

Велика частина території країни — рівнинна, з численними слідами льодовикової діяльності. На північному заході — система моренних пасом (Свенцянська, Браславьска й Освейська), які є частинами Балтійського моренного пасма. Між моренними пасмами — заболочені низовини (Німанська, Полоцька та інші). З заходу на схід простягається Білоруське пасмо (висота до 345 м — найвища точка Білорусі). На півдні — низинне Білоруське Полісся.

Найвища точка — пагорб Дзержинський у Мінській області (345 м над рівнем моря). Найнижча точка — Німанська долина в Гродненській області (80—90 м над рівнем моря).

Основні річки: Дніпро (з притоками Березина, Прип'ять, Сож), Західна Двіна, Німан (з притокою Няріс), Західний Буг. Понад 10 тисяч озер (Нароч, Освейське, Лукомльське, Дрисвяти та ін.). Більше 1/3 території займають болота, головним чином розповсюджені в Поліссі. Є водосховища (Вілейське, Заславльське та інші).

Мішані ліси займають приблизно 1/3 території країни. Майже 2/3 лісопокритої площі становлять хвойні породи (сосна, ялина); на півдні поширені дуб, граб, клен, ясен.

На території Білорусі — частина Біловезької Пущі, Березинський і Прип'ятський заповідники.

Заселення території сучасної Білорусі почалося близько 100—35 тис. років тому. Можливо, першими, хто намагався освоїти регіон, були неандертальці, та слідів їхнього проживання в Білорусі поки не знайдено. Найдавніші знахідки відносяться вже до людей сучасного типу — кроманьйонців.

Люди зникали та знову з'являлися періодично, у міру того як льодовик покривав територію Білорусі та знову відступав. Близько 18 тисяч років тому він досяг тих місць, де сьогодні знаходяться міста Гродно, Вілейка й Орша. У південній Білорусі природа та клімат стали властиві як для природної зони в тундрі. Проживали мамонти та шерстисті носороги, північні олені. Багато валунів, які сьогодні трапляються на території Білорусі, теж були багато тисячоліть тому принесені льодовиками. Безліч озер на півночі держави мають післяльодовикове походження.

З кінця бронзового віку більшість території сучасної Білорусі була заселена балтами. Наприкінці IX — на початку X ст. розпочалося заселення цієї території слов'янами, яке супроводжувалося міжетнічними контактами з місцевими балтійськими племенами (литовцями, ятвягами та ін.). У IX—XI ст. сформувалися племінні об'єднання кривичів, дреговичів, радимичів.

У VIII—IX століттях розвиток сільського господарства та ремесел сприяє формуванню феодальних відносин, розширенню торгівлі, виникненню міст. Найбільш давніми з них вважаються Полоцьк (уперше згадується в «Повісті временних літ» у 862 році), Вітебськ (дата заснування якого по міській легенді XVIII ст. — 974 рік) і Турів (перша згадка в літописі — 980 рік).

Вважається, що першою державою на території сучасної Білорусі була Полоцька земля. Першим історичним відомим князем Полоцька був Рогволод (згадується під 980 роком). До 1001 року князівством керував його онук Ізяслав, відомий як «князь-книжник». Від його імені походить назва міста Заславль.

Найбільшого розквіту та могутності Полоцьке князівство досягло при царюванні князів Брячислава (1003—1044) та Всеслава Чародія (1044—1101). Від імені першого з них імовірно походить назва міста Браслав, другий почав будівництво Полоцького Софійського собору.

Білорусь, як і Україна, продовжила свою історичну державність у межах Київської Русі, правителі якої об'єднали практично всі східнослов'янські союзи племен. Під владу Києва потрапило і Полоцьке князівство, однак незабаром стало фактично самостійною державою з усіма відповідними атрибутами — суверенною владою князя, власними адміністрацією, столицею, армією та фіскальною системою.

Полоцьке князівство згодом розширило свій вплив на Балтію, підпорядкувавши собі ряд балтійських племен. У X—XII століттях воно охоплювало територію, що включала північ і центр сучасної Білорусі, а також частину земель сучасних Латвії, Литви та Смоленської області Росії.

У 1184 році в Балтиці з'являються перші німецькі місіонери. Абат Мейнард, який діяв за підтримки Папи Римського, домігся від полоцьких князів права проповідувати католицтво серед балтійських племен лівів. Це стало початком німецької колонізації регіону й призвело до 200-річної боротьби білоруських князівств із орденами лицарів — хрестоносців.

Пізніше на землях сучасної Білорусі, України та Литовської Республіки існувало Велике князівство Литовське, яке з 1569 року увійшло до складу Речі Посполитої, а після її розпаду — до Російської імперії.

Наступною великою державою на білоруських землях було Велике князівство Литовське (ВКЛ). Під час створення та початкового розвитку цієї держави її найбільшим та головним центром був Новогрудок. Окрім сучасних земель Білорусі, до цієї держави входили також землі сучасної Литви, північна частина сучасної України та частина сучасної Росії. Культура Великого князівства Литовського була переважно білорусько-українською, а роль державної писемної мови відігравала старобілоруська (в українській термінології — староукраїнська).

Велике князівство Литовське досягло свого найбільшого розквіту за князя Вітовта Великого, перетворившись на державу з територіями від Балтійського до Чорного моря. Культурний розквіт держави розпочався у 16 ​​столітті: в цей період активно діяли Микола Гусовський та Франциск Скорина, і почала формуватися унікальний білоруський іконопис, що поєднував європейські та православні мистецькі традиції. Розвитку країни перешкоджали часті набіги кримських татар.

У 1772, 1793 та 1795 роках відбулися три поділи Речі Посполитої, внаслідок яких білоруські землі відійшли до складу Російської імперії й були у її складі 1917 року.

У містах було скасовано маґдебурзьке право, яке колись давало їм можливість обирати власне керівництво. Зберігалося кріпацтво, що з кожним десятиліттям збільшувало економічну та технологічну відсталість Білорусі від розвинених країн. Війна 1812 року принесла великі втрати цивільному населенню Білорусі. Водночас інтелігенція почала більше цікавитися білоруською культурою та фольклором. Ян Чечот досліджував орфографію білоруської мови і першим порушив питання про створення «кривицького правопису». Після повстання 1830—1831 років царська влада заборонила уніатську церкву та перевела населення Білорусі на православ'я. Після повстання 1863—1864 років посилився тиск на громадські організації та інтелігенцію, але селянам було зроблено низку економічних поступок.

Реформи 1860-х та 1870-х років (зокрема скасування кріпацтва) сприяли економічному розвитку регіону, але Перша світова війна принесла великі втрати цивільним та промисловості, сприяючи зміцненню революційного руху. Останню передвоєнну спробу запобігти революції шляхом реформ зробив Петро Столипін у 1906 році. У той же час Білорусь все більше цікавилася рідною історією, фольклором та незалежністю. У 1906 році почала виходити газета «Наша Ніва». Багато молодих поетів та публіцистів зверталися до білоруської тематики (Янка Купала, Якуб Колас, Алоїза Пашкевич, Янка Лучина, Карусь Каганець та інші).

Республіка Серединна Литва була державно-політичним утворенням на території Віленської та Гродненської областей у 1920—1922 роках. Республіка була останньою спробою відновити Литву в історичному та конфедеративному сенсі (планувалося також створити Верхню Литву та Нижню Литву). Створення держави стало можливим після «заколоту Жаліховського» завдяки Першій литовсько-білоруській дивізії польської армії під керівництвом Лучана Жаліговського, уродженця Ошмян.

Базуючись в історичній столиці Великого князівства Литовського, Вільні (Вільнюсі), держава протягом 18 місяців була буферною зоною між Польщею, від якої вона залежала, та Литвою, яка відстоювала свої права на територію.

Після деяких затримок, пов'язаних з протестом Ліги Націй, яка планувала введення міжнародних військ, 8 січня 1922 р. відбулися вибори до Сейму, а територія республіки була анексована Польщею. У своїх спогадах, опублікованих у Лондоні у 1943 році, Лучан Жаліговський засудив політику анексії, політику закриття білоруських шкіл та відмову від конфедеративних планів маршала Пілсудського з боку польських «союзників». 

У 1922—1939 роках територія Західної Білорусі перебувала у складі Польщі.

У 1945 році Білорусь стала одним із членів-засновників Організації Об'єднаних Націй. Білоруська делегація координувала рішення з усіх питань з всесоюзними представниками.

У 1986 році на кордоні БРСР та УРСР сталася Чорнобильська катастрофа, внаслідок якої відбулося радіаційне забруднення значної частини території Білорусі.

У липні 1994 року відбулися вибори Президента. У результаті всенародного голосування першим Президентом Республіки Білорусь було обрано Олександра Лукашенка. Це були останні вибори в Білорусі, визнані вільними міжнародною спільнотою, на всіх наступних виборах перемогу здобував Лукашенко. У 1995—1996 роках Лукашенко провів два референдуми, за підсумками яких було розширено права президента, розпущено парламент, російській мові надано статус державної, а також було повернено видозмінену радянську символіку (замість біло-червоно-білого прапора та гербу «Погоні», що походили з часів Великого князівства Литовського та використовувалися в БНР). Опозиція назвала референдуми неконституційними, не визнавши новий парламент. Відтоді символіка 1991—1995 років асоціюється з опозицією до Лукашенка. 

В 1999 році зникла низка відомих опозиціонерів. Їхні тіла так і не знайшли, а справи про зникнення не було розслідувано. Через це з'явилася версія про існування «ескадронів смерті» на службі у влади. В 2019 році колишній спецпризначенець Юрій Гаравський, що назвав себе бійцем «ескадрону смерті», розповів про те, як відбувалися викрадення і вбивства.

У жовтні 2004 року на референдумі було скасовано обмеження у два терміни перебування на посаді президента, після чого Олександра Лукашенка все частіше стали називати «останнім диктатором Європи». Після президентських виборів 19 березня 2006 року в Мінську почалися протести, які розігнали силовики. Багатьох учасників було заарештовано. 10 квітня 2006 Європейський Союз заборонив в'їзд на територію країн ЄС президенту Білорусі Олександру Лукашенку та 30 білоруським чиновникам: міністрам, прокурорам і представникам регіональних виборчих комісій.

Схожі акції протесту відбувалися й після виборів у грудні 2010 року. Ввечері того ж дня в центрі Мінська зібралося близько 20 тисяч осіб, аби висловити протест проти фальсифікації виборів. Загони спецназу розігнали натовп, сімох із дев'яти опозиційних кандидатів було затримано, двох із них побито. США та деякі країни Європи відмовилися визнати вибори легітимними.

Після президентських виборів 9 серпня 2020 року в країні почались масові акції протесту.

Білорусь за формою правління є президентською республікою. Глава держави — президент. Президент країни — гарант Конституції, прав і волі людини та громадянина. З 10 липня 1994 року Олександр Лукашенко. Державна влада здійснюється на основі поділу її на законодавчу, виконавчу та судову. Державний устрій — унітарна держава.

Виконавчу владу в республіці здійснює уряд — Рада міністрів, яка є центральним органом державного управління.

Законодавча влада в країні належить двопалатному парламенту — Національним Зборам Республіки Білорусь. Нижня палата, Палата представників, складається зі 110 депутатів; верхня, Рада Республіки — з 64 членів, які обираються на 4 роки.

На парламентських виборах 2019 року до парламенту Білорусі (а саме до Палати представників Національного зібрання Білорусі) пройшли наступні політичні партії:

Білорусь лишається останньою країною Європи, де суди виносять смерті вироки. За 2019 рік двічі суди виносили подібні рішення. Влада не видає тіла страчених сім'ям для поховання, а про виконання вироку рідні та близькі дізнаються з великим запізненням.

З початку президентства Олександра Лукашенка Білорусь рухалася в російському напрямку, з офіційною метою побудови єдиного союзу двох держав. Відносини з країнами — членами ЄС і НАТО є складними. Євросоюз і США заборонили в'їзд у свої країни членам білоруського уряду.

Після енергетичного конфлікту з Російською Федерацією наприкінці 2006 року, Мінськ активізував спроби диверсифікувати свою зовнішню політику. Сучасна зовнішня політика Білорусі спрямована на активізацію та поліпшення відносин із такими країнами, як: Китай, Індія, Іран і Венесуела.

Білорусь є членом ООН, ЮНЕСКО, ЮНІДО, МОП, ВООЗ, СНД, ОБСЄ, ЄврАзЕС.

Уряд Білорусі одним із перших офіційно визнав незалежність України 17 грудня 1991 року, дипломатичні відносини з Україною встановлено 27 грудня 1991 року. У Білорусі (Мінськ) діє українське посольство і консульство, а в Києві посольство Білорусі.

Склад армії станом на 1992 рік:

Згідно з Угодою про звичайні збройні сили в Європі Білорусь узяла на себе зобов'язання суттєво скоротити кількість військової техніки, що стоїть на озброєнні. Білоруська армія бере активну участь у різноманітних навчаннях, як усередині країни («Неман — 2001», «Березина-2002», «Чисте небо-2003», «Щит Союзу — 2006», «Захід — 2009»), так і за її межами (Бойова співдружність).

Білорусь — індустріально-аграрна держава, що розвивається. Валовий внутрішній продукт (ВВП) у 2006 році склав 80,7 млрд доларів США (63 місце у світі); що у перерахунку на одну особу становить 7,8 тис. доларів (80 місце у світі). Промисловість разом із будівництвом становить 31,6 % від ВВП держави; аграрне виробництво разом із лісовим господарством і рибальством — 9,3 %; сфера обслуговування — 59,1 % (станом на 2006 рік). Зайнятість активного населення у господарстві країни розподіляється наступним чином: 34,7 % — промисловість і будівництво; 14 % — аграрне, лісове та рибне господарства; 51,3 % — сфера обслуговування (станом на 2004 рік).

Надходження до державного бюджету Білорусі за 2006 рік склали 6,6 млрд доларів США, а витрати — 7,2 млрд; дефіцит становив 8 %.

За даними Index of Economic Freedom, The Heritage Foundation 2001 року ВВП країни становив 22,5 млрд доларів США. Прямі іноземні інвестиції — 31,4 млн доларів США.

Національною валютою країни слугує білоруський рубль (рубель).

Долари США, євро та російські рублі — найбільш широко прийняті валюти. Обміняти валюту можна в банках і в обмінних пунктах.

Головні галузі промисловості: важке автомобілебудування та виготовлення тракторів, машинобудування, виготовлення побутової техніки (телевізори, холодильники), хімічна (виробництво добрив), харчова та текстильна, виготовлення будівельних матеріалів.

За 2004 рік було вироблено 29,3 млрд кВт*год електроенергії (експортовано 4,7 млрд кВт*год); загальний обсяг спожитої — 31,1 млрд кВт*год (імпортовано 8,5 млрд кВт·год). У 2004 році споживання нафти склало 165 тис. барелів на добу, природного газу — 20,5 млрд м³. У листопаді 2020 року перший енергоблок Білоруської АЕС був включений в об'єднану енергосистему.

У грудні 2020 року BNK (UK) Limited, дочірнє підприємство Білоруської нафтової компанії (БНК), тимчасово призупинило експорт нафтопродуктів через Клайпедський порт Литви.

У сільськогосподарському обробітку знаходиться 55 % площі держави. Головні сільськогосподарські культури: зернові, льон, картопля, цукрові буряки.

Важливе значення має м'ясо-молочне тваринництво, відгодівля свиней.

Основний транспорт — залізничний, автомобільний, річковий. Повітряний транспорт розвинений відносно слабко; найбільший аеропорт країни знаходиться поблизу Мінська.

У 2018 році Білорусь відвідало 11,5 млн іноземних туристів, що дало прибуток у 217 млн доларів США.

Основні торговельні партнери Білорусі: Росія, Німеччина, Нідерланди, Україна.

Держава експортує продукцію машинобудування, транспортні засоби, продукцію хімічної галузі, продукти харчування, текстиль. Основні покупці: Росія (35,8 %); Нідерланди (15,1 %); Велика Британія (7 %), Україна (5,7 %), Польща (5,3 %), Німеччина (4 %). У 2006 році вартість експорту склала 19,6 млрд доларів США.

Держава імпортує: паливо, споживчі товари, сировина. Основні імпортери: Росія (60 %); Німеччина (6,7 %); Україна (5,4 %). У 2006 році вартість імпорту склала 21,1 млрд доларів США.

За даними загальнонаціонального перепису у 2019 році населення Білорусі — 9 413 446 осіб.

Населення держави у 2006 році становило 10,3 млн осіб (76 місце у світі), на 1 березня 2013 року 9,461 млн осіб. У 1926 році населення Білоруської РСР становило 5 млн осіб, у 1939 — 5,6 млн осіб, у 1983 — 9,8 млн осіб. Густота населення: 48,1 осіб/км² (118 місце у світі). Згідно зі статистичними даними за 2006 рік народжуваність 11,2 ‰; смертність 14 ‰; природний приріст –2,8 ‰.

Вікова піраміда населення виглядає наступним чином (станом на 2006 рік):

Розміщення населення по адміністративних областях:

Рівень урбанізованості 2002 року склав 72 %.

Майже третина білорусів проживає в Мінській агломерації.

Станом на кінець 2009 року налічувалося 206 міських населених пунктів, в яких проживало 7064 тис. осіб. Переважна більшість міст та селищ міського типу (168) має населення менше 20 тис. осіб. В 13 містах населення перевищує 100 тис. осіб. Головні міста держави: Мінськ (1903,9 тис.), Гомель (482,7 тис.), Могильов (358,3 тис.), Вітебськ (347,9 тис.), Гродно (327,5 тис.), Брест (Берестя) (309,8 тис.).

Налічується 23 549 сільських населених пунктів. Більшість сіл (17 240) мають населення менше 100 осіб, з них 5843 — менше 10 осіб. Найбільша концентрація малолюдних сільських населених пунктів характерна для Вітебської області, найменша — для Берестейської.

Білорусь — моноетнічна держава за термінологією ООН, у якій мешкають білоруси, росіяни, українці, поляки, євреї, литовці, вірмени, азербайджанці та інші народи. Головні етноси, що складають білоруську націю: білоруси — 83,7 %, росіяни — 8,3 %, поляки — 3,1 %, українці — 1,7 %. Національний склад населення характеризується переважанням білорусів і зростанням їх частки у населення країни. При скороченні населення країни на 5,6 %, кількість білорусів скоротилась тільки на 2,5 %. Кількість інших національностей продовжувала скорочуватись швидкими темпами. За 1999—2009 кількість євреїв зменшилась на 55 %, українців — на 33 %, росіян — на 31 %, поляків — на 26 %.

У Республіці Білорусь станом на кінець 2009 року проживало 158,7 тис. українців. З них 29,2 % назвали рідною українську мову, 61,2 % — російську та 7,9 % — білоруську.

За своїм соціальним складом 95 % українців Білорусі мають вищу, середню та незакінчену середню освіту. 2,5 тисячі — наукові працівники (з 16,5 тисяч всіх науковців Білорусі). 30 % від загальної кількості докторів та кандидатів наук країни вчені українського походження.

Станом на 2006 рік, Міністерством юстиції Білорусі та управліннями юстиції облвиконкомів зареєстровано 5 українських об'єднань, які представляють 10 громад і являють собою 4 центри впливу на розвиток української самобутності в Білорусі.

Динаміка демографії українців у країні:

Чисельність українців за регіонами, тис. (перепис 2009 року):

Державна мова: білоруська, російська.

За даними перепису населення 2009 року, більшість населення — 5058,4 тис. (53,2 %) вказали рідною мовою білоруську. Це на 20 % менше, аніж під час перепису 1999 року. Російську мову вказали рідною 41,5 % населення, що майже вдвічі більше, аніж у 1999 році (24,1 %).

Серед міського населення білоруську назвали рідною 44,1 % населення, російську — 49,8 %. Серед сільського населення — 79,7 % та 17,7 % відповідно.

Більшість населення (70,2 %) вказали російську, як мову, що нею вони розмовляють вдома. Це на 7,4 % більше, ніж під час минулого перепису. Кількість людей, які вказали основною розмовною мовою білоруську скоротилось з 36,7 % у 1999 до 23,4 % у 2010.

Серед міського населення російську, як основну розмовну мову, назвали 81,9 % населення, а білоруську — 11,3 %. Серед сільського населення більшість назвала основною розмовною мовою білоруську — 58,7 % та російську — 36,2 %.

У XX ст. білоруська мова тільки протягом двох нетривалих періодів упритул наблизилася до здобуття реального статусу державної (у 20-х рр., до початку сталінських репресій, і в 1991—1995 pp.) Наприкінці існування Радянського Союзу (1990 р.) Верховна Рада Білоруської РСР ухвалила надзвичайно ліберальний «Закон про мови», що проголошував білоруську мову державною.

Після проведення в країні референдуму 1995 p., що більшість країн світу визнали нелегітимним, державна політика, спрямована на впровадження білоруської мови в різні сфери громадського життя, згортається. 1998 р. Національні збори Республіки Білорусь ухвалюють нову редакцію «Закону про мови», в якому проголошено державність білоруської й російської мов. Юридичне закріплення необов'язковості використання білоруської мови в офіційному вжитку спричинило майже повсюдне її витіснення зі структур державної влади. Більшість статей згаданого закону сформульовано таким чином, що в одночасному застосуванні двох мов немає ані найменшої потреби. Наприклад, у статті восьмій зазначено: «У Республіці Білорусь мовами діловодства й документації, а також мовами взаємостосунків державних органів, органів місцевого керування й самоврядування, підприємств, установ, організацій і громадських об'єднань є білоруська і (або) російська мова».

Наприкінці 80-х pp. XX ст. у Мінську не було жодної білоруськомовної школи. Від 1990-го до 1995-го кількість шкіл з білоруською мовою навчання невпинно зростала, а після цього періоду запанувала стійка зворотна тенденція. Так, у 1997—1998 навчальному році базову і середню освіту білоруською мовою здобувало майже 13,5 % столичних школярів, а в 1999—2000 — близько 11 % учнів Мінська.

Усередині самої білоруської мови спостерігається розкол. Існують два альтернативні варіанти мови, «нормативний», що відповідає всім сучасним правилам, основна маса яких була прийнята під час перебування Білорусі в СРСР («Наркомівка») й більш «традиційний» варіант (Тарашкевиця), що використовується здебільшого серед опозиційних до білоруської влади засобах масової інформації та інших громадських колах. У 2007 році відбувся розкол білоруської Вікіпедії на дві.

Головні релігії держави: православ'я — 80 % населення, греко-католицтво — 17,7 % (проживають переважно у Гродненській, Мінській та Вітебській областях).

Наприкінці XVIII ст. 70 % населення належало до греко-католицької церкви, 15 % були католиками, 7 % — юдеями й лише 6 % — православними. Однак у 1839 році греко-католицькі архієреї ухвалили рішення про приєднання до Греко-Російської Православної Церкви, у православ'я перейшли близько 1,6 млн осіб.

Станом на 1 вересня 2009 р. в Республіці Білорусь було зареєстровано 3094 релігійні громади, які представляли 25 конфесій і релігійних напрямів. Крім того, існувало 158 релігійних організацій, що мали загальноконфесіональне значення (релігійні об'єднання, монастирі, місії, братства, сестринства, духовні навчальні заклади). Віруючими у 2011 р. назвали себе 58,9 % населення. Основними конфесіями є православ'я (80—82 % серед осіб, що назвали себе віруючими) та католицизм (10—12 %).

Очікувана середня тривалість життя в 2006 році становила 69,1 року: для чоловіків — 63,5 року, для жінок — 75 років. Смертність немовлят до 1 року становила 13 ‰ (станом на 2006 рік). Населення забезпечене місцями в стаціонарах лікарень на рівні 1 місце на 76 жителів; лікарями — 1 лікар на 248 жителів (станом на 1996 рік). Витрати на охорону здоров'я в 1990 році склали 3,2 % від ВВП країни.

У 2006 році 100 % населення було забезпечено питною водою.

Рівень письменності в 2003 році становив 99,6 %: 99,8 % серед чоловіків, 99,5 % серед жінок.

Дошкільна освіта в Білорусі є першим рівнем основної освіти, що закріплено в редакції Закону Республіки Білорусь «Про освіту в Республіці Білорусь» (19 березня 2002 р., розділ IV). Відповідно до Закону, в рамках цілісної системи освіти Республіки Білорусь дошкільний рівень покликаний забезпечити всебічний розвиток дитини. Заклади дошкільної освіти розрізняються за типами та профілем роботи з дітьми. Для дітей до 6 років існують такі типи дошкільних установ, як ясла, ясла-садок, дитячий садок, дитячий садок-школа. За профілем вони поділяються на заклади загального призначення, з поглибленою спрямованістю, санаторні дошкільні установи, спеціальні дошкільні заклади для дітей з особливостями психофізичного розвитку, дошкільні центри розвитку дитини. Станом на 01.01.2008 року у Білорусі було 4109 закладів дошкільної освіти, які відвідувало 365 298 дітей. Розвиваються нові форми організації дошкільної освіти з короткочасним режимом перебування дітей у дошкільних установах від 2 до 7 годин. У 2008 році діяло 376 таких груп.

Середня освіта — наступний етап в отриманні освіти в Республіці Білорусь. Отримати його можна в загальноосвітніх школах і гімназіях. Навчання на цьому рівні починається з 6 років. Сучасна модель загальноосвітньої школи поділяється на кілька ступенів:

Загальну середню освіту можна отримати і в професійно-технічних і середніх спеціальних навчальних закладах, прийом до яких здійснюється після закінчення базової школи. В останні роки в навчальних закладах Республіки Білорусь існує 10-бальна система оцінки знань.

Вища освіта у Білорусі представлена 43 державними вищими навчальними закладами (з них 31 університет, 6 академій, 2 інститути, 4 вищих коледжі), а також 12 вишами приватної форми власності. У Білорусі проведено ліцензування освітньої діяльності всіх вишів незалежно від форми власності. Білоруський державний університет і Білоруський національний технічний університет є провідними вищими навчальними закладами в національній системі освіти. Вища школа готує фахівців за 360 спеціальностями і за більше ніж 2 тис. спеціалізацій.

У 2001 році всесвітньою мережею Інтернет у Білорусі користувались 50 тис. осіб.
У 2016 році було впроваджене 4G, або як ще його називають LTE. Цей зв'язок доступний поки що лише у великих містах, тобто обласних центрах.

У Республіці Білорусь близько 13 тис. установ культури — театрів, цирків, вищих і середніх навчальних закладів, музеїв, музеїв-заповідників і меморіальних комплексів. Близько 60 з них — республіканського підпорядкування. У їхньому числі Національна кіностудія «Беларусьфільм», Національна бібліотека Білорусі, Білоруський державний інститут проблем культури, Республіканський центр національних культур, Державний регістр кіновідеофільмів і кіновідеопрограм. Бібліотечна система країни включає близько 10 тис. публічних і спеціальних бібліотек, сукупного обсягу фонду — близько 250 млн примірників.

Білоруська кухня в основному складається з овочів, м'яса й хлібів. За традиційними методами кулінарії, які були широко поширені до «радянської ери» у Білорусі, харчові продукти або повільно готуються, або тушкуються. Типовий білорус вдень їсть дуже легкий сніданок і щільний обід з вечерею. Остання є основною їжею дня. При привітанні гостя, як і в Україні, пропонують хліб із сіллю для демонстрації гостинності.

Традиційний білоруський одяг походить з Київської Русі. Враховуючи білоруський клімат, був потрібен одяг, який би зберігав людину в теплі. Одяг білорусів складався з льону або вовни й був прикрашений декоративними орнаментами, які певний час перебували під впливом культур своїх сусідів: поляків, литовців, латвійців, росіян та інших європейських народів. Кожен з білоруських регіонів має окремий, унікальний орнамент. Орнамент, використаний на деяких стародавніх сукнях, зараз відображений на державному прапорі Білорусі.

В Білорусі існує . Також, наукові дослідження проводяться в університетах.

До 1991 року білоруські клуби брали участь у різноманітних лігах чемпіонату СРСР. Найкращий результат — перемога в чемпіонаті країни мінського «Динамо» 1982 року. У 2008 році футбольний клуб «БАТЕ Борисів» пробився до групової стадії Ліги Чемпіонів, зігравши у групі з мадридським «Реалом», туринським «Ювентусом» та Санкт-Петербурзьким «Зенітом». Білоруси взяли три пункти, що, зважаючи на стан спорту в Білорусі, є досить високим результатом. Найкращим результатом білоруської збірної було 36 місце в рейтингу ФІФА (ciчень 2011), однак білоруська збірна ніколи не потрапляла на чемпіонати світу та Європи.

Хокей у Білорусі є пріоритетним видом спорту. У 2010 році відбувся світовий чемпіонат серед юніорів, а у 2014 році Білорусь приймала чемпіонат світу з хокею. Для цього в Мінську зведено «Мінськ-Арену» на 15 040 глядачів та зводиться «Чижівка-Арена» на 7500 глядачів.




#Article 122: Румунія (2500 words)


Руму́нія () — держава на перехресті східної, центральної та південно-східної Європи. Межує на півночі з Україною, на північному сході — із Молдовою, на південному заході — із Сербією, на північному заході — з Угорщиною, і з Болгарією — на півдні, а також омивається Чорним морем на сході. Має переважно помірний континентальний клімат. Із загальною площею , Румунія — 12-та за величиною країна в Європі та 7-ма за чисельністю населення країна-член Європейського Союзу, яка має приблизно 20 мільйонів жителів. Столиця і найбільше місто — Бухарест. Інші основні міські райони включають: Клуж-Напока, Тімішоара, Ясси, Констанца, Крайова, Брашов та Галац.

Річка Дунай, друга за довжиною річка в Європі, піднімається у Німецькому Чорному Лісі і протікає загалом у південно-східному напрямку протягом 2 857 км, протікаючи через десять країн, перш ніж увійти в дельту Дунаю Румунії. Карпатські гори, які перетинають Румунію з півночі на південний захід, включають вершину Молдовяну на висоті 2 544 метри.

Сучасна Румунія була утворена в 1859 році шляхом персональної унії Дунайських князівств Молдавії та Волощини. Нова держава, офіційно названа Румунією з 1866 року, здобула незалежність від Османської імперії у 1877 році. Після оголошення нейтралітету по завершенню Першої світової війни, у 1914 році, Румунія воювала на боці союзних держав, починаючи з 1916 року. Після цього Буковина, Бессарабія, Трансільванія, а також частини Банату, Кришани та Мармарощини стали частиною суверенного Королівства Румунія. У червні-серпні 1940 року, внаслідок пакту Молотова — Ріббентропа та другого Віденського арбітражу, Румунія була змушена передати Бессарабію та Північну Буковину Радянському Союзові, а Північну Трансільванію — Угорщині. У листопаді 1940 року Румунія підписала Троїстий пакт і, як наслідок, у червні 1941 року вступила до Другої світової війни на боці країн Осі, воюючи проти Радянського Союзу до серпня 1944 року, коли після перевороту приєдналася до союзників та відновила контроль над Північною Трансільванією. Після війни, під окупацією військ Червоної Армії, Румунія стала соціалістичною республікою та членом Варшавського договору. Після революції 1989 року країна розпочала перехід до демократії та ринкової економіки.

Румунія займає 52 місце в Індексі людського розвитку і є країною, що розвивається. Країна має 62-гу за величиною економіку в світі за номінальним ВВП, з річним темпом економічного зростання у 3,5% станом на 2020 рік. Після швидкого економічного зростання на початку 2000-х, Румунія має економіку, що переважно базується на послугах, і є експортером машин та електроенергії. Країна є членом Організації Об'єднаних Націй з 1955 року, НАТО з 2004 року та Європейського Союзу з 2007 року. Переважна більшість населення самоідентифікує себе як православні християни і є носіями румунської мови.

Назва Romania походить від , що означає громадянин Риму. Перше відоме вживання цього звернення датується XVI століттям, італійськими гуманістами, що подорожували Трансільванією, Богданією та Волощиною.

Румунія розташована у південно-східній Європі. На півночі і сході межує з Республікою Молдова 681,3 км) і Україною (613,8 км, у тому числі річковий кордон 292,2 км і морський 33 км), на північному заході — з Угорщиною (448 км), на південному заході з Сербією (546,4 км), на півдні — з Болгарією (631,3 км, межа — Дунай). На південному сході омивається Чорним морем (берегова лінія — 193,5 км). На півдні і сході річкові долини, на південному заході територію Румунії займають Східні і Південні Карпати і Семигородська височина, до яких прилягають із заходу Паннонська, з півдня — Волоська низовини, зі сходу Молдавська і Добрузька височини. Румунія лежить на межі Центральної і Східної Європи та Балканського півострова і на її території тисячоліттями перехрещувалися політичні і культурні впливи цих трьох комплексів.

Великі міста: Бухарест (1 931 тис. мешканців), Ясси (354,8 тис.), Галац (342,4 тис.), Тімішоара (340 тис.), Констанца (337 тис.), Клуж-Напока (332,2 тис.).

Доля Румунії була пов'язана з її сусідами: Болгарією, Угорщиною (згодом Австрією і Австро-Угорщиною), Київською і Галицько-Волинською державами (пізніше Великим Князівством Литовським і Польщею, з 18 ст. із Російською Імперією, а згодом з СРСР) та з Османською імперією. Частини Румунії (деякий час навіть вся Румунія) належали віками до цих держав або були під їхнім протекторатом.

Територія Румунії з давніх часів була місцем побутування багатьох етносів, зокрема фракійців. У 1 ст. до н. е. — 3 ст. гето-дакські племена, які проживали на землях сучасної Румунії, вели боротьбу з Римом. На початку 2 ст. римляни підкорили область розселення даків та перетворили її на провінцію Дакія. Римляни залишили землі Румунії наприкінці 3 ст. У 3—7 ст. через територію Румунії рухалися та осідали племена готів, гунів, гепідів, аварів, а з 6—7 ст. — слов'яни (анти, склавини). Слов'яни, які проживали поряд із місцевим романізованим гето-фракійським населенням на лівому березі Дунаю, були асимільовані, внаслідок чого в 9—10 ст. виникла східнороманська етнічна спільнота волохів, котрі вважаються предками румунів і молдован. В 11—12 ст. сх. частину сучасної Румунії спустошували половці та торки, а в 13 ст. — монголи. У 14 ст. виникли держави Волощина та Молдова, які певний час перебували під зверхністю відповідно — Угорщини та Польщі, а в 1-й пол. 16 ст. опинилися у васальній залежності від Османської імперії.

У добу середньовіччя та ранньомодерні часи на території сучасної Румунії існували 3 державні утворення: 1) Молдова (Волощина) між Карпатами та р. Дністер, східна частина якої відома як Бессарабія; 2) Велика Волощина (Мунтенія, Мультянія, Мунтянська земля та ін.; іменувалася також Волощиною, а з 19 ст. відома здебільшого як Валахія) — між Карпатами та річкою Дунай на півдні Румунії; 3) Семигород (Семигородщина, Семиграддя, Трансильванія) — на півночі Румунії. На короткий час на початку 17 ст. господарю Волощини Михаю I Хороброму пощастило об'єднати всі три державні утворення. Із кінця 17 ст. Трансильванія опинилася під австрійською зверхністю. У 1774 Австрія захопила пн.-зх. Буковинську землю з мішаним українсько-молдовським населенням. У 1812 Російська імперія анексувала Бессарабію. У 1828 російські війська ввійшли на територію князівств — Молдови та Валахії (Волощини) і за Адріанопольським мирним договором 1829 отримали права протекторату над ними. Після поразки Росії в Кримській війні 1853—1856 за умовами Паризького мирного договору 1856 російський протекторат замінили гарантії 7-ми держав, які визнали автономні права Дунайських князівств (Молдови та Валахії) під зверхністю Османської імперії. 1858-го в Парижі (Франція) укладено міжнародну конвенцію про устрій Дунайських князівств, яка передбачала створення спільних органів державного управління. У 1859—61 Молдова об'єдналася з Валахією, що поклало початок Румунії як держави.

У 1866 була прийнята Конституція Румунії, а у1877—78 Румунія стала незалежною державою, а з 1881 — королівством. У червні 1913 Румунія взяла участь у 2-й Балканській війні супроти Болгарії і за Бухарестським мирним договором 1913 одержала Пд. Добруджу. Із 1916 вступила у Першу світову війну на боці Антанти і скористалася перемогою останньої, щоб придбати договорами або військовою силою Трансильванію, Буковину, Бессарабію та Добруджу. Румунські війська взяли участь в інтервенції до Угорщини (1919). У жовтні 1920 країни Антанти підписали Паризький протокол, який визнавав Бессарабію за Румунією. У 1923 була прийнята нова Конституція. Наступного року війська придушили селянське Татарбунарське повстання, яке спричинили наслідки аграрної реформи 1921 та голод 1924. У 1938 був встановлений режим королівської диктатури Кароля II, який був закріплений у конституції країни (лютий 1938).

За умовами 2-го Віденського арбітражу (серпень 1940) під тиском гітлерівської Німеччини Румунія передала Угорщині Північну Трансильванію, а за Крайовською угодою (вересень 1940) з Болгарією поступилася Пд. Добруджею в кордонах 1913 на користь цієї держави. У червні 1940 Бессарабія та Буковина Північна були приєднані до СРСР. У 1940 румунський престол здобув син Кароля II — Михай, а прем'єр-міністром став генерал Й. Антонеску. Відтоді Румунія проводила пронімецький зовнішньополітичний курс. У листопаді 1940 приєдналася до Берлінського пакту.

У вересні 1944 в Москві Румунія уклала угоду з країнами антигітлерівської коаліції, яка передбачала скасування 2-го Віденського арбітражу 1940, виплату репарацій СРСР, визнання радянсько-румунського кордону станом на 1 січня 1941 (без Північної Буковини та Бессарабії) та ін. Передача Бессарабії та Буковини СРСР була легітимізована Паризьким мирним договором, який уклала Румунія в лютому 1947 з Організацією Об'єднаних Націй.

У 1944 була скинута профашистська диктатура Антонеску. У 1945 створено уряд комуністичної спрямованості, кордони змінені і у 1947 році, менше ніж за 3 роки після окупації Румунії радянським союзом, король Михайло відрікся від престолу і була створена Румунська Народна республіка. Конституція радянського зразка прийнята у 1949 р. Із 1945 під тиском СРСР проводився активний процес радянізації: конфіскаційна аграрна реформа, націоналізація промисловості, розпуск партій, які звинувачувалися в підготовці заколоту, та ін. У 1955 Румунія приєдналася до Варшавського договору. В 1958 з країни були виведені радянські війська. Нова конституція прийнята у 1965. У 1967 був укладений договір між СРСР та Румунією про міждержавний кордон.

Ніколае Чаушеску став президентом у 1974. У 1987 почалися виступи робітників проти програми економії.

У 2007 році Румунія вступила до Євросоюзу, а також стала членом Спільного ринку. Наразі у країні спостерігається посилення уніоністського руху, прихильники якого виступають за об'єднання Румунії та Молдови в єдину державу.

Адміністративно-територіальний поділ Румунії відповідає стандарту NUTS таким чином:

Згідно з Конституцією, Румунія є державою з республіканською формою правління. Державною мовою є румунська мова. Публічна влада розділена на законодавчу, судову, і виконавчу.

Глава держави — Президент, глава уряду — прем'єр-міністр. Нині Президентом держави є Клаус Йоганніс з 2015, головою уряду — Дачіан Чолош.

Президент Румунії представляє румунську державу і є гарантом національної незалежності, єдності і територіальної цілісності країни. Є гарантом Конституції, перед яким присягає Уряд. Обирається загальним, рівним, прямим, таємним і вільно вираженим голосуванням строком на 4 роки. Прем'єр-міністр Румунії — глава виконавчої влади Румунії. Призначається Президентом Румунії після схвалення його кандидатури обома палатами Парламенту. Керує Урядом і координує діяльність його членів. Також представляє Палаті Депутатів або Сенату звіти і заяви про політику Уряду.

Законодавчий орган — двопалатний парламент, який складається із Сенату (, 137 місць) і Палати депутатів (, 332 місця). Парламент обирається на 4 роки прямим таємним голосуванням.

Судова влада захищає права і законні інтереси громадян, юридичних осіб і держави, вона незалежна від інших структур влади. Основи судової влади встановлені Конституцією 1991 року і Законом про судову систему 1992 року. Суди підрозділяються на апеляційні, окружні і суди першої інстанції. Вищу судову владу здійснює Верховний суд Румунії.

Членство у міжнародних організаціях — ООН, ОБСЄ, РЄ, СОТ, МБРР, МВФ, МФЧХіЧП, НАТО, ЄС.

Державний прапор — червоний, жовтий і синій триколор, 3 вертикальних рівних лінії. Був прийнятий у 1848 р. під час революції у Цара Роминеаске.

Державний герб — Стема. Прийнятий у 1992 році. Являє собою орла, який тримає у дзьобі хрест, а у кігтях — шаблю і скіпетр, на грудях представлена композиція з п'яти гербів історичних провінцій Цара Роминяске, Молдова, Трансильванія, Добруджа і Банат.

Державний гімн — «Прокинься, румуне».

Національний День Румунії святкується 1 грудня, через те, що 1 грудня 1918 р. приєднанням Трансильванії до Румунії завершився процес утворення єдиної румунської національної держави.

Під час Української державності (1917–1921) з українського боку здійснювались заходи для унормування дипломатичних взаємин з Румунією. У січні 1918 з інформативною місією був висланий до Румунії — А. Галіп, пізніше представниками українських урядів в Румунії були: М. Галаган, В. Дашкевич-Горбацький і К. Мацієвич (1919 — 1922). Румунськими уповноваженими при українських урядах були генерали Коанда і Концеску. Румунія визнавала де-факто існування української держави, входила з українськими урядами у господарсько-торговельні зв'язки та була готова доставити зброю в заміну за господарські продукти, однак заломлення українського фронту в 1919 поклало край цим планам. 

Румуни — сьома за чисельністю етнічна меншина України. Згідно з даними Всеукраїнського перепису 2001 року в Україні проживало 151 тисяча румунів, що становило 0,31 % населення держави. Румуни в Україні користуються, майже винятково в Чернівецькій області, своєрідною культурною автономією. 

Всього витрати на оборону в наш час становлять 2,05 % від загального ВВП країни, що становить приблизно 2,9 мільярда доларів (47 позиція у світі).

Румунські військові сили проходять триступеневу реструктуризацію. У 2007 році перший короткостроковий етап був завершений. 2015-й знаменує закінчення другої стадії, коли збройні сили будуть досягати чудової сумісності з силами НАТО. У 2025 році довгостроковий етап має бути завершений. Етапи спрямовані на модернізацію структури збройних сил, скорочення персоналу, а також придбання новіших і досконаліших технологій, сумісних зі стандартами НАТО.

Румунія — індустріально-аграрна країна. Основні галузі промисловості: гірнича, лісоматеріалів, металургійна, хімічна, машинобудування, харчова, нафтопереробна. Транспорт: автомобільний, залізничний, річковий, морський, повітряний. Перевезення вантажів у країні здійснюється головним чином автотранспортом і залізницею. 1994 р. у країні було 11 365 км залізниць і 88 117 км шосейних доріг. Головні порти на Дунаї: Турну-Северин, Джурджу, Бреїла, Галац. Головний морський порт — Констанца, через який проходить 80 % морських вантажоперевезень країни і 65 % вантажів зовнішньої торгівлі. У 1984 був відкритий судноплавний канал, що з'єднує Констанцу з портом на Дунаї Чернавода. У 1996 вантажний морський флот Румунії складався з 234 кораблів і мав сумарну вантажопідйомність всіх судів у 2 445 810 рег. т.

За даними Індексу економічної свободи The Heritage Foundation, USA 2001: ВВП — $ 29,4 млрд. Темп зростання ВВП — (-7,5)%. ВВП на душу населення — $1310. Прямі закордонні інвестиції — $ 390 млн. Імпорт (паливо, продукція машинобудування і обладнання, продукція текстильної промисловості і сільського господарства) — $ 11,5 млрд (головним чином, Центральна і Східна Європа — 21,0 %; Німеччина — 17,5 %; Італія — 17,4 %; Франція — 6,9 %; США — 4,2 %). Експорт (текстиль, метали і продукція машинобудування і хімічної промисловості) — $ 9,5 млрд (головним чином, Італія — 22,0 %; Німеччина — 19,0 %; Франція — 5,9 %; США — 3,8 %).

Чисельність населення країни 2015 року становила 21,666 млн осіб (58-ме місце у світі). Чисельність румунів стабільно зменшується. Зміни чисельності населення країни: 1948 року ‒ 15,87 млн осіб, 1956 ‒ 17,48 млн осіб, 1966 ‒ 19,1 млн осіб, 1977 ‒ 21,56 млн осіб, 1992 ‒ 22,8 млн осіб, 2002 ‒ 21,7 млн осіб, 2011 ‒ 20,12 млн осіб. Густота населення країни 2015 року становила 84,8 особи/км² (120-те місце у світі). Румунія високоурбанізована країна. Рівень урбанізованості становить 54,6 % населення країни (станом на 2015 рік). Доступ до облаштованих джерел питної води 2015 року мало 100 % населення в містах і 100 % в сільській місцевості; загалом 100 % населення країни. Смертність немовлят до 1 року, станом на 2015 рік, становила 9,89 ‰ (139-те місце у світі); хлопчиків — 11,23 ‰, дівчаток — 8,47 ‰. Рівень материнської смертності 2015 року становив 31 випадків на 100 тис. народжень (127-ме місце у світі).

Головні етноси країни: румуни — 83,4 %, угорці — 6,1 %, цигани — 3,1 %, українці — 0,3 %, німці — 0,2 %, інші — 0,7 %, інші — 6,1 % населення (оціночні дані за 2011 рік). Офіційна мова: румунська — розмовляє 85,4 % населення країни. Інші поширені мови: угорська — 6,3 %, циганська — 1,2 %, інші мови — 7 % (дані на 2011 рік). Національний склад населення за переписом 2011 р. (серед тих, хто вказав свою національну приналежність):

За Конституцією Румунія — світська держава, декларовано принцип свободи совісті і рівність всіх релігій перед законом.

Найбільш поширене релігійне спрямування в Румунії — православ'я, за даними загальнонаціонального перепису 2002 року до православних віднесли себе 86,7 % загального населення країни. Переважна більшість православних румунів належить до Румунської православної церкви. Румунська Православна Церква проголосила своє самоврядування у 1865, після об'єднання князівств Валахії та Молдови в Румунській державі (1862), виділившись таким чином з Константинопольського Патріархату. Автокефалію Румунської Православної Церкви було визнано лише 25 квітня 1885. Титул Предстоятеля: «Блаженніший Архієпископ Бухарестський, Митрополит Мунтенський і Добруджійський, Намісник Кесарії Каппадокійської і Патріарх Румунський».

Інші християнські конфесії мають значно менше число прихильників — католиків латинського обряду близько 4,7 % населення, греко-католиків — 0,9 %, протестантів — 6,5 %. Близько 67 тисяч осіб, головним чином, етнічні кримські татари та турки, які проживають в районі Добруджі, заявили про себе, як про мусульман. Римо-католики, здебільшого зосереджені на заході країни, в Трансільванії. Істотну частину прихильників Реформованої церкви також складають етнічні угорці, які проживають в Трансільванії; в східній частині Угорщини, на кордоні з Румунією кальвінізм є найбільш поширеною релігією. Під час перепису 6 179 осіб відповіли, що сповідують юдаїзм, 23 105 осіб декларували атеїстичний (нерелігійний) світогляд.

Релігійний склад населення Румунії за переписом 2011 р.:




#Article 123: Угорщина (5328 words)


Уго́рщина (  — «Мадя́рщина») — держава в центральній Європі. Займаючи територію у  км² у Тисо-Дунайській низовині, країна межує зі Словаччиною на півночі, Україною — на північному сході (спільний кордон 105 км), Румунією — на південному сході, Сербією та Хорватією — на півдні, Словенією — на південному заході і Австрією — на заході. Маючи близько 10 мільйонів жителів, Угорщина є середньою за величиною державою-членом Європейського Союзу. Державна мова — угорська. яка є найбільш уживаною уральською мовою у світі, і однією з небагатьох не індоєвропейських мов, які широко вживаються в Європі. Столиця та найбільше місто — Будапешт; інші основні міські райони включають Дебрецен, Сегед, Мішкольц, Печ та Дьєр.

Територія сучасної Угорщини століттями була заселена цілою низкою народів, включаючи кельтів, римлян, германських племен, гунів, західних слов'ян та аварів. Основи угорської держави були встановлені наприкінці IX століття вождем угорців Арпадом після завоювання Паннонського басейну. Його правнук Стефан I зійшов на престол у 1000 році, перетворивши свої володіння у християнське королівство. До XII століття Угорщина стала регіональною потугою, досягши своєї культурної та політичної висоти у XV столітті. Після битви при Мохачі 1526 року, Угорщина була частково окупована Османською імперією (1541—1699). На рубежі XVII століття, країна потрапила під владу Габсбургів, і згодом приєднався до Австрії, утворивши Австро-Угорську імперію, велику європейську державу.

Австро-Угорська імперія розпалася після Першої світової війни, і підписаний по її завершенню Тріанонський договір встановив нинішні кордони Угорщини, внаслідок чого країна втратила 71 % своєї території, 58 % населення та 32 % етнічних угорців. Після бурхливого міжвоєнного періоду, Угорщина приєдналася до країн Осі у Другій світовій війні, зазнавши значних збитків та жертв. Після війни, країна стала державою-супутником Радянського Союзу, що сприяло створенню соціалістичної республіки, яка проіснувала чотири десятиліття (1949–1989). Країна отримала широку міжнародну увагу внаслідок революції 1956 року та відкриттю 1989 року свого раніше обмеженого кордону з Австрією, що прискорило крах Східного блоку. 23 жовтня 1989 року Угорщина стала демократичною парламентською республікою.

Країна має економіку з високим рівнем доходу, яка є 54-ю найбільшою економікою у світі за номінальним ВВП та 53-ю за величиною за ВВП (ПКС). Угорщина посідає 45-е місце в індексі людського розвитку завдяки значною мірою своїй системі соціального забезпечення, універсальній охороні здоров'я та безкоштовній вищій освіті. Багата культурна історія Угорщини включає значний внесок у мистецтво, музику, літературу, спорт, науку і техніку. Країна є 13-м за популярністю туристичним напрямком в Європі, який у 2017 році відвідало 15,8 мільйонів туристів завдяки таким визначним пам'яткам, як найбільша печерна система термальних води у світі, друге за величиною термальне озеро, найбільше озеро в Центральній Європі та найбільші природні луки в Європі. Культура, історія та академічна видатність Угорщини класифікують її як середню силу в глобальних справах Угорщина приєдналася до Європейського Союзу в 2004 році та входить до Шенгенської зони з 2007 року. Країна є членом численних міжнародних організацій, серед яких Організація Об'єднаних Націй, Північноатлантичний Альянс (НАТО), Світова Організація Торгівлі, Світовий банк, АБІІ, Рада Європи та Вишеградська група.

Після повалення комуністичного режиму країна тривалий час офіційно мала назву Угорська Республіка (), проте з 1 січня 2012 набрала чинності нова конституція, яка офіційно затвердила скорочену назву Угорщина ().

Угорщина розташована в північній частині Середньодунайського басейну, замкненого на заході Альпами, на півночі, сході та південному сході — Карпатами. Більша частина території Угорщини зайнята рівнинами і горбистими ділянками. Дунай ділить Угорщину на дві частини. На сході Тисо-Дунайської низовини знаходиться  — Великий Альфельд, обмежений на півночі ланцюгом невисоких гір; найвища гора — Кекеш (1015 м), правобережжя Дунаю займає Дунантуль — височина з горбами 150—200 м, яка перетинається смугою невисоких (400—700 м) Середньоугорських гір (Задунайське середньогір'я). На північному заході країни простягається Мала Середньодунайська низовина (Кішальфельд), обмежена Шопронськими і Кесегськими горами (передгір'я Альп) висотою 500—800 м. Річки Угорщини належать до водного басейну Дунаю. Озера — Балатон (594 км²), Веленце (26 км²), Фертьо (23 км²); водосховище Кишкьоре. Клімат Угорщини помірно континентальний.

Римська імперія завоювала території на захід від Дунаю між 35 та 9 роками до Р. Х. З 9 року до Р. Х. й до 4 століття Паннонія була частиною Римської імперії, займаючи зокрема й територію сучасної Угорщини. Згодом сюди прийшли гуни, що створили сильну імперію. Після занепаду гунської держави тут мешкали германські остґоти, ланґобарди й гепіди, а також багатоетнічні авари. Наприкінці 9 ст. територію теперішньої Угорщини населяли слов'яни й авари. Напередодні приходу угрів землі Тисо-Дунайської низовини було поділено між Східним Франкським королівством, Першим Болгарським царством та Великою Моравією. Крім того, авари продовжували бути етнічною більшістю цих земель наприкінці 9 століття; сучасні джерела та дедалі більша кількість археологічних знахідок свідчать, що групи аварів пережили занепад своєї імперії.

Угри (мадяри) на чолі з Арпадом перейшли Карпати зі сходу й оселилися на Тисо-Дунайській низовині 895 року. Згідно з мовознавчими дослідженнями, вони походили від ураломовного населення, що мешкало на лісистих землях між Волгою та Уралом.

Як федерація об'єднаних племен Угорщина виникла 895 року, за 50 років після розвалу Імперії Каролінгів за Верденським договором 843 року, перед об'єднанням англо-саксонських королівств. Спочатку Угорське князівство складалося з напівкочових народів, однак протягом 10 століття воно пережило трансформацію у християнську державу. Ця держава добре функціонувала, а її військова потужність давала змогу угорцям проводити військові кампанії від Константинополя до території сучасної Іспанії. Угорці завдали щонайменше трьох значних поразок Східній Франкській імперії між 907 та 910 роками. Пізніша поразка угорців у битві на Лехському полі 955 року поклала тимчасовий кінець більшості їхніх кампаній на чужі землі, принаймні в західному напрямку.

У 972 Арпади почали інтегрувати Угорщину в християнську Західну Європу. За підтримки візантійського імператора Бела ІІІ у 1181 запровадив в управлінні країною візантійські порядки і звичаї.

У 1241—1242 почалося Монгольське завоювання. Майже половина населення загинула під час військових дій. Половці та яси відкочували на Дунай, ці народи цілковито асимілювалися в Угорщині. Монголи повернулися у 1285, а після смерті Андрія III (1290—1301) розгорілася боротьба за угорську корону. Владу здобув Карл I Роберт (Анжуйська династія Капетингів), а успадкував корону Людвік I Великий. Сигізмунд I Люксембург отримав також корону Священної Римської імперії.

Після його смерті та за відсутності спадкоємця королем став поляк Владислав II Ягеллончик.

Османські війни в Європі призвели до поразки Угорщини (Битва при Могачі (1526)). Людвік II Ягеллончик загинув у битві, новим королем був обраний Януш Запольяї та одночасно Фердинанд I Габсбург. Угорщина була розділена на три частини. Королівська Угорщина опинилася під владою Габсбургів. Трансильванське князівство здобуло незалежність. У 1686 Священна ліга захопила Буду, 143-річне османське панування в місті скінчилося. Османська влада протрималася на угорських територіях до 1718.

Ференц II Ракоці керував антигабсбурзькою національно-визвольною війною угорського народу у 1703—1711. Пізніше імператриця Марія-Терезія (1740—80) та імператор Йосиф II (1780—90) одночасно угорські королева й король) намагалися провести обмежені реформи в дусі «освіченого абсолютизму». Наростав рух за скасування феодальних пережитків, зокрема, кріпацтва. 3 березня 1848 на Національних зборах з промовою виступив Лайош Кошут, вимагаючи реформ, конституції та формування підзвітного парламентові уряду. 15 березня делегація угорського парламенту відправилась до Відня для передачі петиції, почалось повстання у Пешті. 18 березня король Фердинанд V пішов на поступки і призначив Лайоша Баттяні прем'єр-міністром. Збори затвердили цілий комплекс реформ. 11 квітня країна перетворилась на конституційну монархію. На основі створеної у перші дні революції національної гвардії угорський уряд почав створювати власну армію.

Угорщині не вистачило міжнародного визнання, Пруссія, Велика Британія та Франція висловились за збереження єдиної Австрійської монархії. 9 травня російський імператор Микола I пообіцяв військову підтримку Францу-Йосифу I. 21 червня в Угорщину було введено російську армію, революцію було придушено. Попри це Франц Йосиф I пішов на зближення з Угорщиною. На останньому етапі австро-угорських переговорів 15 березня 1867 було підписано Австро-угорський компроміс. Було засновано Будапешт (котрий до цього існував як кілька невеликих міст).

Революція айстр поклала початок кар'єрі Міхая Карої. Було розпущено національну армію. Тріанонський договір зафіксував розпад Австро-Угорщини. Трансильванія та Верхня Угорщина перейшли до Румунії та Чехословаччини відповідно.

Наступна революція 21 березня 1919, скасувала Угорську Демократичну Республіку, а Бела Кун проголосив недовготривалу Угорську Радянську Республіку. 16 квітня 1919 Радянський уряд Угорської Радянської республіки почав війну проти Румунії. 4 серпня румунська армія взяла Будапешт і повалила уряд Бели Куна. Після ліквідації комуністичної влади було встановлено диктатуру Міклоша Горті. Горті було призначено регентом з фактично необмеженою владою при королі Карлі I. Сподіваючись, що гітлерівський уряд допоможе повернути втрачені території, гортистський режим пішов на встановлення союзницьких відносин з нацистською Німеччиною. Горті був регентом до 16 жовтня 1944 року, проте Угорщина залишалася парламентською демократією.

Перший Віденський арбітраж у 1938 році дозволив Угорщині, після проголошення незалежності Словаччини 14 березня 1939 року, почати окупацію частини Підкарпатської Русі. Від Чехословаччини були відокремлені та передані Угорщині південна частина Підкарпатської Русі (Карпатської України) і райони південної Словаччини, населені переважно угорцями. Словацька республіка тактично програла Словацько-угорську війну. Другий Віденський арбітраж у 1940 закріпив угорську владу у Північній Трансільванії. У 1941 році угорська армія взяла участь у вторгненні в Югославії (Операція «Ауфмарш 25»). 22 червня 1941 Німеччина напала на Радянський Союз в рамках операції Барбаросса. Угорщина розпочала відлік війни проти СРСР. Серед найуспішніших операцій — битва під Уманню.

Перші серйозні невдачі спіткали угорське командування під Сталінградом. Це похитнуло підтримку війни на боці Німеччини та призвело до окупації Угорщини в березні 1944 року німецькими військами. Міклоша Горті усунули з посади, владу здобув Ференц Салаші, засновник Партії схрещених стріл.

Дебреценська операція ставила за мету виведення Угорщини з війни. В результаті проведення операції частинами РСЧА було вигнано нацистські війська з лівобережжя Тиси та Північної Трансильванії. Незабаром почалася Будапештська операція.

За часів війни з країни було депортовано  євреїв. Життя десятків тисяч угорських євреїв врятував тоді Рауль Валленберг. Всього з 800 000 євреїв, які проживали в Угорщині до війни, вижило 204 000.

Країна виявилася майже цілковито зруйнованою. 13 січня 1945 Будапештом та центральними районами Угорщини оволоділи війська РСЧА. Паризькі мирні договори (1947) скасували збільшення територій Угорщини за рахунок Чехословаччини та Румунії.

Радянські війська зайняли всю країну з метою формування в Угорщині комуністичного сателіта Радянського Союзу. Матяш Ракоші почав сталінізацію. Угорські комуністи копіювали радянський КДБ та систему концентраційних таборів, проводили політику терору і репресій. Це продовжувалося до смерті Сталіна у 1953, коли почалася десталінізація. У 1953—1955 роках посаду прем'єр-міністра зайняв Імре Надь. Новий прем'єр-міністр зробив кроки з лібералізації економіки, але був відсторонений. Угорщина долучилася до Варшавського пакту.

Уряд Яноша Кадара з активною участю радянських органів безпеки знову розвернуло масові репресії в країні. Учасникам повстання було винесено понад 300 смертних вироків, десятки тисяч людей опинилися в тюрмах і таборах. Жорстка політика отримала назву «Кадаровський „гуляшизм“». Тим не менш, ряд новаторських економічних реформ сприяв лібералізації економіки та зростанню рівня життя населення. З 1960-х до кінця 1980-х, Угорщину часто називали «найщасливішим бараком» в межах Східного блоку. Кадар був зміщений зі своїх постів у травні 1988, передавши управління Карою Гросу. В результаті переговорів між опозицією, УСРП та громадськими організаціями, Угорщина була перетворена на державу парламентської демократі.

Угорська історія, починаючи з падіння комунізму, була відзначена бурхливими змінами в політичному ландшафті. У 1989 році реформатори в межах Комуністичної партії погодилися «за круглим столом» на переговори з помітними опозиційними лідерами, закладаючи основу для багатопартійної демократії та вільної ринкової економіки. У травні того ж року Угорщина почала прибирати паркан з колючого дроту вздовж австрійського кордону — перший проблиск у залізній завісі — і на перших вільних виборах у 1990 році правоцентристський Угорський демократичний форум на чолі з Йожефом Анталом виграв переважну більшість у парламенті.

Після політичної трансформації та соціально-економічних перетворень на зламі 80—90-х років зусилля уряду Й. Антала були спрямовані на розвиток демократичних процесів, перехід до соціально орієнтованої ринкової економіки та входження країни до НАТО та ЄС. УДФ виступав за поступовий перехід до відкритих ринків, але економічні зміни на початку 1990-х призвели до зниження рівня життя для більшості людей в Угорщині. У 1991 році більшість державних субсидій були скасовані, що призвело до серйозної економічної рецесії та жорсткої бюджетної економії, необхідної для зниження інфляції і стимулювання інвестицій. Угорська соціалістична партія (УСП), що складається в значній частині з колишніх комуністів, таких як її лідер Дьюла Горн, виграла вибори 1994 р. і сформувала коаліційний уряд з лібералами.

У 1998 році відбулись чергові парламентські вибори. Новим прем'єр-міністром став Віктор Орбан, який продовжив політику своїх попередників. На президентських виборах 2000 року перемогу здобув Ференц Мадл. Протягом цього періоду всі чотири основні політичні партії виступали за економічну лібералізацію та тісніші зв'язки із Заходом. Угорщина вступила в НАТО в 1999 році, майже відразу ж після участі в югославських війнах. У 1998 році Євросоюз розпочав переговори з Угорщиною про повноправне членство. На національному референдумі 2003 року 85 % угорців проголосували за приєднання до Європейського союзу, що і сталося 1 травня 2004-го.

Угорщина поділена на 19 медьє (областей) та місто, прирівняне до них — Будапешт. Сучасний адміністративний поділ було введено 1950 року.

Населення Угорщини складало 9 937 628 чоловік у 2011 р. Густота населення становить 107 осіб на квадратний кілометр, що приблизно в два рази вище, ніж в середньому у світі. Більше чверті населення живе в столичному районі Будапешта; 6 903 858 чоловік (69,5 %) — в містах і селищах в цілому. У 2012 році 44,5 % пологів були в незаміжніх жінок. Середня тривалість життя — 71,55 роки для чоловіків і 78,38 роки для жінок в 2012 році, постійно зростає після падіння комунізму.

За даними перепису 2011 року, 9 896 333 чоловік (99,6 %) розмовляють угорською, для 9 827 875 осіб (99 %) це перша мова, для 68 458 чоловік (0,7 %) — друга. Угорська є уральською мовою, не пов'язана з якою-небудь сусідньою мовою і віддалено пов'язана з фінською та естонською мовами. Англійська (1 589 180 чоловік, 16,0 %) і німецька мови (1 111 997 чоловік, 11,2 %) є найбільш поширеними іноземними мовами, в той час як є і кілька визнаних мов меншин в Угорщині (хорватська, німецька, румунська, циганська, сербська, словацька, словенська і українська).

За даними перепису 2011 року, було 8 314 029 (83,7 %) угорців, 308 957 (3,1 %) ромів, 131 951 (1,3 %) німців, 29 647 (0,3 %) словаків, 26 345 (0,3 %) румунів і 23 561 (0,2 %) хорватів в Угорщині. 1 455 883 чоловік (14,7 % від загальної чисельності населення) не заявляли про свою етнічну приналежність. Без урахування цих людей угорці становили 98,0 % від загальної чисельності населення. В Угорщині люди можуть назвати більше однієї етнічної приналежності, так що сума національностей вище, ніж у загальній чисельності населення.

Угорщина — індустріально-аграрна країна.

Основні галузі промисловості: гірнича, металургія, будівельних матеріалів, харчова, текстильна, хімічна (особливо фармацевтична), моторобудівна.

Валовий внутрішній продукт Угорщини у 1980 — близько $20 млрд (близько $2000 на душу населення). Наприкінці 1980-х рр. почалася стагнація ВВП. У 1990 Угорщина почала перехід до вільноринкової економіки. Деякі важливі економічні заходи були вжиті на початку 1990-х рр., але головні реформи почалися 1995. Протягом перехідного періоду 1990-х рр. обсяг ВВП меншав (у 1991 ВВП був на 11,9 % нижчий за рівень 1990-го). Надалі ВВП зростав.

Інвестиції в угорську економіку: 1995 — понад $4 млрд, 1996 і 1997 — по $3,6 млрд.

Структура енергозабезпечення: бл. 69,3 % — вуглеводневі джерела, 12,6 % — вугілля, 10,1 % — атомна енергія, 1,0 — деревина (1997). Є тенденція до суттєвого збільшення частки атомної енергії (частка АЕС «Пакш» у 2001 — 40 %).

Річне споживання електроенергії — 37 215 мегават-годин, з яких 93 % вироблялися в країні (1997). Угорщина імпортує електроенергію з України.

Транспорт: залізничний, автомобільний, річковий (по р. Дунай).

Будапешт — центральний вузол транспортної системи Угорщини.

Будапештські летовища Феріхедь-1 і Феріхедь-2 обслуговують як внутрішні, так і міжнародні авіалінії.

Угорщина — парламентська представницька демократична республіка і має багатопартійну політичну систему. Склад Парламенту Угорщини — 199 членів. Конституція Угорщини — основний закон, набрала чинності 1 січня 2012 року. Її основа це Основний закон ФРН 1949 року.

Прем'єр-міністр очолює виконавчу владу в країні. Традиційно прем'єром призначається лідер політичної сили, яка отримала на виборах більшість місць в парламенті. Обирається парламентом за формальною пропозицією президента республіки.

Президент є главою держави, обирається більшістю голосів парламенту строком на п'ять років. Президент Угорщини виконує представницькі функції — він представляє Угорщину на міжнародній арені й акредитує дипломатичних представників.

Угорщина була членом Організації Варшавського договору і Ради Економічної Взаємодопомоги, а в політичному, військовому та економічному відношенні була тісно пов'язана з Радянським Союзом.

У квітні 1994 Угорщина звернулася з проханням про вступ до Європейського Союзу і увійшла в п'ятірку колишніх комуністичних країн, що склали «перший призов» країн, які прагнули стати членами ЄС.

Є членом Ради Європи та Центральноєвропейської угоди про вільну торгівлю.

У липні 1997 країни НАТО запросили Угорщину (разом із Польщею та Чеською Республікою) стати в 1999 повним членом Північноатлантичного альянсу. Угорський уряд в листопаді 1997 провів всенародний референдум з цього питання. Понад 85 % виборців взяли в ньому участь, проголосувавши за вступ Угорщини в НАТО.

Членство у міжнародних організаціях — ООН, ОБСЄ, РЄ, МВФ, МБРР, СОТ, ЄС.

Племена угрів пройшли до сучасної Угорщини через територію Південної України, залишивши про себе згадки в руських літописах. Регіоном контакту українців та угорців стало Закарпаття, яке входило до складу угорських держав з середніх віків. З Семигороддям підтримували зв'язок українські гетьмани; пізніше Галичина та Буковина увійшли до складу Австрійської імперії, яка поглинула і Угорщину. У 1939 році Угорщина вела війну проти Карпатської України, яка скінчилася окупацією держави. У другій половині ХХ століття українські та угорські політичні організації входили до Антибільшовицького блоку народів. Зараз на Південному Заході Закарпаття мешкає значна угорська діаспора.

Угорська Республіка однією з перших визнала державну незалежність України. Одразу після оголошення результатів Всеукраїнського референдуму, 3 грудня 1991 Угорщина встановлює дипломатичні відносини з Україною і перетворює Генеральне консульство Угорської Республіки у Києві на Посольство Угорської Республіки в Україні; це було перше посольство, яке відкрилося у столиці України після референдуму. 6 грудня 1991 — в урочистій обстановці в Маріїнському палаці підписано Договір про основи добросусідства та співробітництва (ратифікований: українською стороною 1 липня 1992; угорською стороною 11 травня 1993; обмін ратифікаційними грамотами відбувся 16 червня 1993 року); це був перший документ такого рівня, який підписала Україна. 24 березня 1992 — урочисто відкрите Посольство України в Угорщині, яке стало першим дипломатичним представництвом України за кордоном.

Політична палітра угорського політикуму на сьогодні виглядає таким чином.

Національно-консервативні сили. Консерватизм в Угорщині невіддільний від національної ідеї. Під час зміни режиму 1990 р. основною силою цієї групи був Угорський демократичний форум (УДФ), який зміг створити собі імідж «спокійної сили» та здобути перемогу на виборах до Державних Зборів країни. Але вже на виборах 1994 р. партія не змогла здобути й половини голосів порівняно з попередніми виборами. УДФ не оговталася і по сьогоднішній день і практично знаходиться на узбіччі політичного життя.

У той час як малі праві партії боролися між собою за голоси виборців, під прапором об'єднання правих сил був організований і поступово набирав сили ФІДЕС. Згодом ця партія додала до своєї назви також «Угорський громадянський союз» (УГС). Користуючись політичним моментом, партія на виборах 1998 р. змогла привернути до себе голоси виборців християнсько-консервативних сил, незадоволених розрізненістю їхніх партій, а також голоси виборців Союзу вільних демократів, які були незадоволені фактом участі їхньої партії в попередній урядовій коаліції під проводом соціалістів. Ставши 1998 р. основною партією урядової коаліції, керівництво ФІДЕС – УГС активно здійснювало політику, спрямовану на створення сильної політичної правої сили, яка б об'єднала розрізнені партії правого крила, що поступово втрачали свій вплив.

Повною мірою керівництво ФІДЕС – УГС скористалося провальною політикою соціалістів і на виборах 2010 року вони отримали 262 мандати із 386 та таким чином мають конституційну більшість у Державних зборах.

Партії політичного католицизму. В Угорщині з 90-х років це партійне угрупування представлене єдиною самостійною політичною партією – Християнсько-демократичною народною партією (ХДНП). На виборах 1990 р. завдяки поміркованій виборчій риториці партія здобула достатньо голосів, аби увійти до складу коаліційного уряду. Таким чином, ХДНП протягом двох парламентських циклів була парламентською, протягом наступних двох – позапарламентською партією. На виборах 2010 року партія створила блок із ФІДЕС – УГС та знову увійшла в парламент.

Угруповання аграрних партій. За зміни режиму відновлена Незалежна партія дрібних господарів уміло використала давню тугу колективізованого селянства за власною землею. У 1998 р. партія під керівництвом Тордяна отримала найкращий виборчий результат, виборовши майже 14 % голосів.

Невдала участь партії в коаліційному уряді з молодими демократами, в результаті якої лідер партії вийшов зі складу уряду, глибока аграрна криза та постійні внутрішньопартійні суперечки призвели до найгіршого виборчого результату партії 2002 р. Очевидно, цій партії досить складно буде в майбутньому залишитися парламентською.

Угруповання ліберальних партій. На рубежі 1989–1990 рр. Союз вільних демократів (СВД) ступив на політичну сцену як радикальна партія з метою докорінно змінити існуючий режим. На перших двох вільних виборах Союзу вдалося завершити виборчі перегони на другому місці, здобувши близько 20 % голосів. У 1990 р. основну роль відіграла радикальна програма, спрямована на зміну режиму, та антикомуністична риторика.

У результаті виборів 1994 р. утворилась урядова коаліція УСП – СВД. Створення цієї коаліції мало далекосяжні наслідки для СВД. Вільні демократи на виборах 1998 р. втратили близько 2/3 своїх виборців, що пояснюється низкою попередніх невдач. Головним «гріхом» СВД був сам факт створення коаліції з посткомуністичною УСП, тому більшість попередніх виборців СВД проголосувала за ФІДЕС – УГС.

У 2002 р. популярність партії коливалась навколо критичної 5- відсоткової позначки. На виборах 2010 року СВД отримала незадовільний результат і не потрапила до парламенту.

Партії лівого спрямування. Як уже зазначалося, восени 1989 р. Угорська соціалістична робітнича партія (УСРП) на своєму жовтневому з'їзді перетворилася на Угорську соціалістичну партію. На перших вільних виборах вона здобула лише 8,54 % голосів і посіла третє місце. Однак вже на наступних виборах 1994 р. УСП здобула більше половини голосів виборців і перемогла у виборчих перегонах. Підсумки виборів 2002 р., на яких УСП здобула 42 % голосів, свідчать про те, що партії вдалося вийти за межі традиційного кола свого електорату і прихилити на свій бік тих виборців, які бажали усунення ФІДЕС – УГС від влади. Соціалісти знаходилися при владі два парламентських цикли у 2002 та 2006 роках. Але грубі помилки у внутрішній політиці, непродумані дії уряду Ф. Дюрчаня привели до гучної поразки партії на виборах 2010 року. УСП отримала лише 59 мандатів – це втричі менше ніж було у 2006 році.

Крайньоправе партійне угруповання. У 2003 році групою праворадикальноналаштованих студентів гуманітарного факультету Будапештського університету і вихідцями з націоналістичної Партії справедливості і життя була створена «Партія за кращу Угорщину», скорочено «Йоббік». У назві партії використовується гра слів: слово «йоббік» в угорській мові має два значення – «кращий» і «правий». Партія визначає себе як радикальна і національно-консервативна, рекламуючи своє гасло «Угорщина належить угорцям». Незалежні спостерігачі класифікують її як ультраправу. Партія активно використовує антициганську, антисемітську і антиіммігрантську риторику.

У 2009 році партія «Йоббік» пройшла до Європарламенту, набравши майже 15 % голосів і провівши в депутати 3 своїх членів. На парламентських виборах 2010 року партія отримала 47 мандатів і зайняла третє місце.

Збройні сили Угорщини (угор. Magyar Honvédség) складаються з Сухопутних військ та Повітряних сил. До нашого часу у збройних силах служать гусари, ці частини утворені у XV ст. Гусарами називають легку кінноту, цей термін прижився у польській, російській та деяких інших арміях.

Чисельність збройних сил у 2013 році складала 29,7 тис.. Загальні витрати на армію в 1997 році склали $560 млн. Угорщина — член НАТО з 1999 року, у 2003 році був скасований призов. Брала участь у військових кампаніях в Іраку та Югославії, та тримала контингент в Афганістані (34-й батальйон спеціального призначення «Bercsenyi Laszlo»). Угорщина посилала свої вояків у складі миротворчого контингенту ООН до Афганістану, Боснії, ДР Конго, Кіпру, Єгипту, Грузії, Косова, Лівану, Малі, Сомалі, Марокко.

На озброєнні: 12 Т-72, 43 БТР-80, 50 БРДМ-2, 20 Oshkosh M-ATV та 80 Humvee. Угорські розробки — Гепард (гвинтівка), P9RC, KGP-9 та AK-63.

Повітряні сили складаються з 12 винищувачів Saab JAS 39 Gripen (замінили радянські МіГ-29).

Попри відсутність виходу до моря спеціальний відділ оперує річковими тральщиками, котрі ходять Дунаєм.

Загальна освіта триває до 16 років. З 3 років є обов'язковою участь у дошкільній освіті — дитячих садках, де діти вчаться до 6-річного віку. Після цього вони йдуть в початкову школу, де навчаються протягом 4, 6 або 8 років. Останній варіант є найпоширенішим. Система дуже гнучка та враховує індивідуальні особливості дітей.

Середня освіта зазвичай триває протягом 4 років. Є три типи середньої освіти: непрофесійна, професійне училище та професійно-технічне училище. Після цього складається іспит, котрий є також вступним для університетів.

Вища освіта має давні традиції. Перший угорський університет був заснований у 1367 році королем Людовіком Анжу в місті Печ, він мав 2 факультети (філософський та юридичний; богословський відкрити папа римський не дозволив, про медичний факультет нічого не відомо) і функціонував кілька десятиліть. Вочевидь з цієї причини королем Жіґмондом Люксембургом був заснований університет в Обуді, затверджений папою римським Боніфацієм IX у 1395; він складався з 4 факультетів. У 1465 в Пожоні засновано третій угорський університет (функціонував з 1467) у складі 4 факультетів, який став осередком гуманістичної ренесансної культури (Істрополітанський університет), проте був закритий після смерті короля Матяша Гуньяді (1490). Під австрійською займанщиною кардиналом Петером Пазманем, архієпископом Естерґома, у 1635 засновано єзуїтський університет у Трнаві спочатку з 2 факультетами (гуманітарним (філософським) та богословським); в 1667 почав функціонувати юридичний факультет, у 1769 — медичний. У 1777 його переведено в Буду, де існує дотепер (Будапештський університет). В 1657 р. після захоплення Габсбургами Кашша і війні з угорцями Трансільванії, тут також було створено єзуїтський університет.

Система вищої освіти включає в себе вищі навчальні заклади. Угорщина приваблює іноземних студентів як з ЄС, так і країн, які не входять до ЄС. Уряд пропонує різні типи стипендій для іноземців та недорогу плату за навчання та проживання.

Серед пам'яток архітектури Будапешта можна виділити в палацовий комплекс із храмом у готичному стилі в Буді; будинок парламенту (1896) у Пешті — з куполами і шпилями, що займає велику частину міської панорами.

В Угорщині працює 1260 публічних зібрань і колекцій, музеїв і галерей, 225 з них — у Будапешті. Зазвичай музеї відкриті з вівторка по неділю з 10:00 до 18:00, узимку час роботи скорочений.

Серед провідних музеїв Будапешту виділяються: Національний історичний музей з багатою колекцією експонатів мадярської історії, починаючи з IX століття; Угорський художній музей; Національний музей природної історії; Музей прикладних мистецтв, Етнографічний музей. Музеї фортечного кварталу (Варнедед): Національна галерея, Музей сучасного мистецтва, Музей ім. Людвіга, Військово-історичний музей. Музеї міського парку (Варошлигет): Музей образотворчих мистецтв, Мючарнок (Центральний виставковий зал, Музей угорського сільського господарства, Музей транспорту, Угорський природничий музей.

Десятки тисяч аматорів театрального і музичного мистецтва приїжджають щорічно в Угорщину, щоби бути присутнім на численних фестивалях, найвідомішим серед яких є «Будапештська весна», Сегедський і Будапештський літні театральні фестивалі і концерти на музику Бетховена в стародавньому парку міста Матонвашар, де бував великий композитор. У їхніх програмах беруть участь найкращі угорські артисти і музиканти, а також зірки світового мистецтва. Відомий не тільки у країні Угорський національний філармонічний оркестр. Найбільшим фестивалем сучасної музики є Сіґет.

Пам'яткою семигородської літератури 17-го століття є Автобіографія Яноша Кемені — князя Семигорода, написана ним угорською мовою.

Біля витоків національної літератури наприкінці 18-го на початку 19-го століть стояв Дьйордь Бешеньєї — автор праць на історичні та політичні теми, борець за створення національної літератури.

Першу половину 20-го століття в Угорщині плідно працювали Жиґмонд Моріц — один з перших значних літературних діячів, що писали угорською), Міхай Бабич, Шандор Мараї.

Видатною постаттю в угорській літературі другої половини 20-го століття був Дері Тібор (засновник дадаїзму та сюрреалізму в Угорщині).

Серед письменників Угорщини є відомі шевченкознавці та перекладачі творів Т. Шевченка, насамперед — це Барабаш Тібор, Варга Балінт, Шандор Вереш, а також Ласло Балла, який проживає в Україні, але пише угорською мовою.

Деякі угорські письменники писали іншими мовами, зокрема есперанто (Баґі Дюла).

Початок третього тисячоліття угорська література відзначила Нобелівською премією. Лауреатом 2002 року став угорський єврейський письменник Імре Кертес.

В Угорщині працювали цікаві дитячі письменники, зокрема Іштван Фекете, за творами якого студією Паннонія-фільм був знятий відомий для вітчизняного глядача мультфільм «Вук».

Угорська кухня — невід'ємна частина культура країни. Вона відрізняється гостротою страв та додаванням паприки, котру винайшли саме угорці (існує сім основних видів). Щедро посипають нею угорський паприкаш. Також додають у гуляш — своєрідний густий суп чи м'ясне рагу. Зазвичай угорці традиційно використовують свинину та форель. Класична страва угорської кухні — лечо. Страва з капусти, картоплі, квасолі та сочевиці називається фезелек.

З Угорщини Франція імпортує фуа-гра — гусячу або качину печінка, яку штучно збільшують шляхом відгодівлі. Найпопулярніші десерти — торт Добош, що складається з шести шарів бісквіта з шоколадним кремом і карамельною глазур'ю, штрудель, брецель, та рогалики.

Палінка — це фруктова горілка з винограду, груш, абрикосу, слив, яблук. Палінка однією з перших отримала право називатися «Гунгарікумом», тобто неофіційним символом країни. Найпопулярніші сорти пива — Borsodi, Soproni, Arany Ászok, Kõbányai, та Dreher.

Всесвітньо відомим угорським вином і королем угорських вин з 18 століття стало вино Токай, вироблюване в області Токай. Токайські вина мають красиве золотисте забарвлення, їм притаманна повнота, м'якість, мають сильних характерний букет з тонами хлібної шкуринки та меду. Згідно із законодавством цієї країни, виділяють 22 виноробних регіони, найвідомішими з яких вважаються Балатон, Егер, Сексард, Віллань-Шиклош, Токай-Хедьайя, Шомло. Угорці культивують не тільки «міжнародні» сорти винограду, але й споконвічно угорські, такі як Кекфранкош, Фурмінт, Піно Грі, Шардоне, Кадарка, Каберне Совіньйон.

Унікум — угорський гіркий лікер. Він вважається одним з національних напоїв. Бальзам був створений в 1790 році для імператора Йосифа II і вже більше 200 років виготовляться сім'єю Цвак, яка передає секрет виготовлення з покоління в покоління.

Крім широко відомої в країнах східної Європи бринзи та різновидів домашнього сиру з коров'ячого, козиного та овечого молока з різними спеціями, в Угорщині виробляються пластичні сири Кашкавал, Хайду (за способом виробництва схожий на моцарелу), Іньєнц (виробляється у вигляді рулетів), напівтвердий сир Оварі (схожий за технологією виробництва на Тільзітер), твердий сир Панонія — угорський аналог французького Емменталю. Взагалі угорські сировари значно розширили асортимент угорських сирів, створивши м'які сири з білою пліснявою за французькою технологією одержання Брі та Камамберу, такі як Баконь, Тихань, Шед Брі, Діадал і Жерамон та сири з митою скоринкою (або як вони називаються в Угорщині «з помадою») Лайта, Ілміці, Палпастаї, схожі на Ліваро чи Мюнстер.

У порівнянні з мануфактурами Саксонії, Російської чи навіть Австрійської імперії, порцелянова мануфактура в Угорщині виникла досить пізно. У 1826 Вінце Штингл заснував невелику майстерню в селищі Херенд, що виготовляла фаянсові вироби. Мануфактура робить ставку на елітні зразки з індивідуальним декором, так декори «Квіти Індії» чи «Малі троянди» стають характерними саме для порцеляни Херенд. Майстри мануфактури Херенд не відкривають нових шляхів, а працюють в ретро стилях. Метод ручного розпису порцеляни значно відрізнявся від прийомів кольорового розпису, виконувався не пензлем як зазвичай, а спеціальним пером.

Фабрику Жолнаї було засновано Міклошем Жолнаї (1800—1880) у Печі. Компанія вперше використала процеси глазурування еозином та керамік з пірограніту. Результатом багаторічних пошуків майстрів порцелянової мануфактури стало створення особливого виду глазурі, яка після випалу в печі дає соковитий колір з яскравим металевим відблиском. Типовими кольорами є відтінки зеленого, червоного, блакитного та пурпурового.

Всесвітньо відома не лише угорська традиційна народна музика, а й чисельні класичні композитори, такі як Ференц Ліст або Бела Барток. Творчість композиторів пов'язана з історією Угорщини та боротьбою за розвиток національної культури. Традиційні поєднання фольклору та сучасної виразності.

До угорської народної музики зверталися іноземні композитори, Йоганес Брамс у співпраці з Едуардом Ременьї створив «Угорські танці» для фортепіано в 4 руки.

Угорщина бере участь в Євробаченні починаючи з 1994 року. Серед відомих виконавців — Фрідеріка Баєр, Магді Ружа, Каті Волф, Compact Disco, Андраш Каллай-Саундерс, ByeAlex. На середину минулого століття припав фестивальний вибух — були популярними майданчики Tessék választani!, Made in Hungary, Táncdalfesztivál. Сучасний Сігет — один із найбільших європейських фестивалів, що відбувається щоліта з 1993 року на дунайському острові Hajógyári sziget в Обуді (Будапешт).

Через історичні особливості місцевий кінематограф розвивався досить повільно, проте Угорщина — рідна країна безлічі видатних акторів. Хвилі еміграції сильно вплинули на розвиток Голлівуду, угорці нерідко ставали володарями премії Оскар.

Всесвітньо відомі митці Адольф Цукор, Вільям Фокс, Леслі Говард, Пол Лукас, Лайош Біро, Джордж К'юкор, Кінг Відор, Майкл Кертіс, Рудольф Мате, Александр Корда.

Будапешт став популярною локацією для зйомок кінофільмів: , Контроль, Червона спека, , Перевізник 3, Шпигунка та Шпигун, вийди геть!. Драматичний фільм, знятий дебютантом Ласло Немешом Син Саула був показаний на Каннському кінофестивалі 2015, де отримав Гран-прі, також отримав премію «Оскар»-2016 за найкращий фільм іноземною мовою.

Найпопулярнішим спортом традиційно є футбол, у цій грі країна неодноразово досягала чудових результатів. На Олімпійських іграх тричі здобуто титули, зайняте друге місце на Світовому чемпіонаті 1938 і 1954 років, третє місце чемпіонату Європи з футболу 1964. Ференц Пушкаш — один із  найвидатніших гравців в історії футболу, член славетної збірної Угорщини початку 1950-х років, так званої «Золотої команди». У жовтні 2009 року ФІФА заснувала щорічний приз Пушкаша автору найкрасивішого гола. Видатним є футбольний матч Англія — Угорщина (1953).

Угорська Дитяча футбольна федерація була заснована у 2008 році. В країні відбувався Чемпіонат Європи з мініфутболу 2010 (Будапешт і Дебрецен), Угорська футбольна федерація вийшла у фінал турніру УЄФА. Збірній вдалося перемогти чемпіона Євро-2004 Грецію 3-2 і переможця чемпіонату світу з футболу 2006 Італію 3-1. Юнацький чемпіонат Європи з футболу (U-19) 2008 проходив за участі Угорщини, де команда посіла 3 місце, а Молодіжний чемпіонат світу з футболу 2009 завершився з аналогічним результатом.

Лише сім країн (США, СРСР / Росія, Велика Британія, Франція, Китай, Італія і Німеччина) завоювали більше олімпійських медалей, ніж Угорщина. Ігри 1984 бойкотувалися. Популярне водне поло, плавання та фехтування. 2009-го хокеїсти дебютували на Чемпіонаті світу з хокею із шайбою.




#Total Article count: 122
#Total Word count: 196485